ТРОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ (ЯК НЕ РАХУВАТИ СОБАКИ) – ДЖЕРОМ ДЖЕРОМ КЛАПКА
ДЖЕРОМ ДЖЕРОМ КЛАПКА
ТРОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ (ЯК НЕ РАХУВАТИ СОБАКИ)
Нас було четверо: Джордж, Вільям Семюел Гарріс, я і Монморенсі. Ми сиділи у мене в кімнаті, курили і розмовляли про те, які ми погані – погані з медичного погляду маю я на увазі, звичайно. Ми почували себе якось недобре і дуже нервували через це. Гарріс сказав, що він часом відчуває такі надзвичайні напади запаморочливості, що майже не усвідомлює своїх дій, потім Джордж сказав, що він теж зазнає цих нападів запаморочливості і майже не усвідомлює своїх дій. Що ж до мене, то в
Незвичайна річ, але я ніколи ще не прочитав оголошення про патентовані ліки без того, аби в голову мені не лізла думка про те, що я в найжорстокішій формі хворію на ту саму хворобу, про яку там пишеться. Діагноз кожного випадку точно відповідає усім моїм відчуттям…
Отже, ми сиділи цілих півгодини, змальовуючи один одному наші недуги. Я пояснив Джорджу і Вільяму Гаррісу, як я почуваюся, коли прокидаюся вранці;
Коли ми так сиділи, в двері постукала місіс Поппетс, аби спитати, чи подавати вечерю. Ми сумно посміхнулись одне одному й відповіли, що нам краще з’їсти що-небудь. Місіс Поппетс внесла тацю, ми присунулись до столу і посмакували біфштексом із смаженою цибулею та пирогом з ревенем.
Я, певно, був надто кволий, бо через півгодини чи щось до того я майже зовсім втратив інтерес до їжі – незвичайна для мене річ – і відмовився від сиру.
Виконавши таким чином цей обов’язок, ми ще раз наповнили келишки, запалили люльки і ж ту заходилися обговорювати стан свого здоров’я. Що саме з нами коїлось, ніхто не міг точно скапати, але одностайна думка була така, що це – чим би воно не було – є наслідком надмірної праці.
– Відпочинок – ось що нам потрібно,- сказав Гарріс.
– Відпочинок і цілковита зміна навколишнього середовища,- додав Джордж. – Перенапруження мозку викликало загальне знесилення всього організму. Зміна місця, відсутність необхідності думати відновлять психічну рівновагу…
Джордж запропонував:
– Попливемо вверх по річці.
Гарріс сказав, що річка йому підходить, як карасю. Не знаю, які там в річці карасі, але в сметані воші смачні і, здається, підходять усім.
Я теж сказав, що річка мені підходить, і ми обидва висловили думку, що пропозиція Джорджа гарна, але таким тоном, котрий давав зрозуміти, що ми здивовані, як саме вона прийшла в голову Джорджеві.
Єдиний, кого приємно не вразила ідея Джорджа, був Монморенсі. Річку він аж ніяк не любив.
Вам, хлопцям, добре,- немовби казав він, – ви це любите а я ні. Там мені робити нічого. Пейзажі мені ні до чого, і я не палю. Якщо я побачу пацюка, ви не зупинитесь, а якщо я засну, то почнете дуріти і скинете мене в воду. Якщо спитаєте мене, то я назву цю витівку чистісіньким безглуздям.
Проте нас було троє проти одного, і пропозицію було ухвалено…
Ми подіставали карти і заходилися обговорювати плани.
Чи проводитимемо ми ночі під відкритим небом, чи спатимемо в готелі?
Джордж і я були за те, аби ночувати на вільному повітрі. Це буде, доводили ми, дуже привільно, дико і патріархально…
Гарріс спитав:
– А коли піде дощ?
Гарріса нічим не зворушити. В ньому немає ані крихти поетичного, нема нестримного пориву недосяжного. Він ніколи не плаче, “сам не розуміючи чому”. Якщо очі Гарріса наповнюються сльозами, можна побитися об заклад, що він жує цибулю або густо намастив котлету гірчицею.
Отже, ми вирішили, що спатимемо на вільному повітрі лише в гарну погоду, а в дощові днини чи для урізноманітнення ночуватимемо в готелях, мов порядні люди.
Монморенсі вітав цей компроміс з великим схваленням. Романтика самотності його не приваблювала. Йому бракувало чогось галасливого, а чим розваги грубуватіші, тим веселіше. Подивіться на Монморенсі,- і вам здасться, що це ангел, якого з невідомих причин приховали від людства і послали на землю у вигляді маленького фокстер’єра. Монморенсі сидить з таким виглядом, немовби хоче сказати: “О, який же поганий цей світ і як би я хотів зробити його трохи кращим і благороднішим”. Цей вигляд викликає сльози на очах побожних старих леді та джентльменів…
Отже, наступного дня ввечері ми зійшлися знову, аби обговорити наші плани.
Перший список нам довелося викинути. Було зрозуміло, що в верхів’ях Темзи не можна пропливти на човні, настільки великому, щоб умістити все те, що ми вважали за потрібне взяти з собою.
Джордж сказав, що ми повинні взяти кожний по пледу, одну лампу, мило, щітку для голови і гребінець (один на трьох), щітку? для зубів (по одній на кожного), миску для умивання, перукарське причандалля (чи не правда, це схоже на вправи з підручниками французької мови) та пару великих купальних рушників. Я помітив, що люди завжди роблять шалені приготування до купання, збираючись кудись поближче до води, але не надто прагнуть купатися, прибувши на місце…
Згодом ми заходилися обговорювати продовольче питання. Джордж сказав:
– Почнемо із сніданку. (Джордж такий практичний.) Для сніданку нам знадобиться сковорідка (Гарріс зауважив, що вона погано перетравлюється, але ми запропонували йому не бути віслюком, і Джордж продовжував далі), чайник та спиртівка.
– І жодної краплини гасу,- додав Джордж багатозначно. – Одного разу ми вже взяли із собою керосину, але більше ніколи цього не зробимо! Цілий тиждень ми жили немовби в гасовій крамниці.
Крім цих речей, Джордж запропонував узяти для першого сніданку яйця і шинку, холодне м’ясо, чай, хліб з маслом і джем, але тільки не сир. Сир, як і гас, занадто великої думки про себе. Він намагається захопити весь човен, надає усьому присмак сиру. Ви не можете збагнути, що їсте – яблучний пиріг, сосиски чи полуниці з вершками. Все видається вам сиром. Сир аж надто сильно пахне.
– Полудника в нас не буде,- сказав Джордж (обличчя в Гарріса витяглось), – але ми грунтовно, фундаментально, шикарно обідатимемо о сьомій. Це буде водночас і обід, і вечеря.
О п’ятій хвилині на одинадцяту вечора саквояж був остаточно закритий, тепер лишалося скласти в кошики провізію. Коли Джорджа повісять, Гарріс буде найгіршим пакувальником у світі. Споглядаючи стоси тарілок, склянок, казанків, пляшок, глечиків, пирогів, спиртівок, коржів, помідорів, я відчував, що скоро має відбутися цікава вистава.
Так воно й трапилося. Насамперед Гарріс з Джорджем розбили склянку. Далі Гарріс поклав банку джему на помідор і розчавив його. їм довелося вибирати помідор чайною ложечкою. Потім дійшла черга до Джорджа: він наступив на масло. Я не прохопився жодним словом, лише підійшов ближче і, присівши на кінчик стола, спостерігав за ними. Я відчував, що це дратує їх більше за найущипливіші слова. Вони нервували, наступали на речі. Вони запихали пироги на дно й клали зверху важкі речі, так що пироги перетворювалися на кашу. Все, що можливо, вони обсипали сіллю, а щодо масла, то я ніколи не бачив, аби двоє людей стільки морочилися з грудкою масла на чотирнадцять пенсів.
Коли Джордж зішкрябав масло зі своєї пантофлі, вони спробували запхати його в казанок. Але масло не влазило, а те, що влізло, не хотіло вилазити. Нарешті вони вишкребли його звідти і поклали на стілець. Гарріс сів на той стілець, і масло пристало до його штанів, а вони заходилися шукати його по всій кімнаті.
Нарешті вони відліпили масло від штанів і поклали його в чайник.
Монморенсі, зрозуміло, брав участь у цих приготуваннях.
Найвища мета цього собаки – опинитися в кого-небудь під ногами і примусити клясти його цілу годину. Коли йому щастить досягти цього, його самовпевненість стає зовсім нестерпною.
Монморенсі сідав на різні речі саме в той момент, коли їх треба було спакувати і був твердо переконаний, що коли Гарріс або Джордж простягають за чим-небудь руку, їм потрібний саме його холодний, вологий ніс. Він засунув лапу в джем, порозкидав чайні ложки і вдавав, ніби вважає, що лимони – це пацюки. Він заліз до кошика і “забив” їх аж трьох, перш ніж Гарріс влучив у нього сковорідкою.
За десять хвилин на першу ночі пакування було завершено. Гарріс вмостився на великому кошику і висловив надію, що нічого не розіб’ється.
Джордж запитав:
– О котрій вас розбудити, хлопці?
– О сьомій,- сказав Гарріс.
– Ні, о шостій,- сказав я, бо мені хотілося написати кілька листів.
– Розбуди нас о шостій тридцять, Джордже,- сказали ми.
Відповіді не було, і, підійшовши до Джорджа, ми побачили,
Що він уже якийсь час спить. Ми поставили поряд з його ліжком ночви, аби він скочив у них, коли прокинеться, і теж полягали спати…
У день нашого від’їзду було надто ясно й сонячно, щоб страшні повідомлення Джорджа про “падіння барометра”, “зменшення атмосферного тиску” могли нас особливо розстроїти.
На цей час навколо нас зібрався чималенький натовп, люди розпитували одне одного, що трапилось. Дехто (юна і легковажна частина присутніх) висловлювали думку, що це весілля, і вка-зували на Гарріса як на молодого. Більш літні й поважні люди схилялися до того, що відбувається похорон і що я, найбільш вірогідно, брат небіжчика.
Нарешті з’явився порожній кеб. Ми якось втиснули в нього наші речі, втиснулися самі, збили з приступок кількох друзів Монморенсі, які, мабуть, поклялися ніколи не розлучатися з ним, і вирушили під радісні вигуки юрби, а хлопець кинув нам услід морквину на щастя.
Об одинадцятій ми прибули на вокзал Ватерлоо й запитали, з якої платформи відходить поїзд на Кінгстон. Ніхто, зрозуміло, цього не знав. На вокзалі Ватерлоо ніхто ніколи не знає, звідки відходитиме поїзд, куди він їде тощо.
Щоб покінчити з цим питанням, ми піднялися нагору і спитали начальника станції. Він сказав, що тільки-но зустрів чоловіка, котрий казав, ніби бачив наш поїзд на третій платформі. Ми подалися туди, але тамтешнє начальство сказало нам, що, на їхню думку, цей поїзд був скоріше кільцевим Віндзорським.
Згодом ми дізнались, що поїзд, який привіз нас, був зовсім не Кінгстонським, а Екзетерським поштовим. На станції Ватерлоо кілька годин шукали його, і ніхто не знав, що з ним трапилося.
Наш човен чекав на нас у Кінгстоні, трохи нижче моста. Ми рушили туди, завантажили його речами і вмостилися самі.
– Чи все гаразд, сер? – поцікавився човняр.
– Гаразд! – відповіли ми. Ми випливли на простір річки, яка на найближчі два тижні мала дати нам притулок…
Річка надає непогану нагоду вдягатися так, як заманеться. Це єдиний випадок, коли ми, чоловіки, можемо показати свій смак щодо кольорів. Мені завжди подобається, коли в моєму вбранні є трохи червоного – червоного з чорним. До такого одягу, я вважаю, завжди пасує блакитно-синя краватка, пара юхтових черевиків і червона шовкова хусточка навкруг талії; гадаю, що вона має набагато кращий вигляд, ніж шкіряний пасок.
Джордж придбав для подорожі кілька нових речей, які мене просто дратують. Його куртка для греблі надто криклива. Він приніс і показав її нам у четвер увечері. Ми запитали Джорджа, якого, на його думку, кольору ця річ, і він відповів, що знає. Він гадав, що для такого кольору не існує назві ‘ У подавець пояснив йому, що куртка має східний візерунок. Джордж вдягнув її, поцікавившись, що ми про неї думаємо. Гарріс відповів, що це найкраща річ, яку він знає, аби повісити на клумбі серед квітів навесні і відлякувати птахів, однак самий лише вигляд цієї одежини на комусь з людей, за винятком маргейтських комедіантів, що вдають із себе негрів, зробив би його хворим.
Гарріса і мене непокоїло, що куртка Джорджа привертатиме увагу до нашого човна…
Ми зупинилися під вербами коло Кемптон-парку і поснідали. Місцинка була чудовою – поросла зеленою травичкою лука. Тільки-но ми взялися за булочки з джемом – як до нас підійшов джентльмен без піджака, з короткою люлькою в зубах і поцікавився, чи відомо нам, що ми незаконно перебуваємо на чужих угіддях. Ми відповіли, що детально не обговорювали цього, аби прийти до якогось висновку, але коли він запевняє нас словом джентльмена, то ми готові без вагань визнати це.
Незнайомець не відходив і, здається, був чимось невдоволений. Тоді ми запитали в нього, чи не можемо ще щось зробити для нього, а Гарріс, хлопець напрочуд компанійський, навіть запропонував йому булочку з джемом. Цей джентльмен належав, певно, до товариства, статут якого забороняв їсти булочки з джемом, бо він дуже грубо відхилив пропозицію Гарріса, немовби розсердившись за те, що його намагалися спокусити. Він додав, що його обов’язок полягає в тому, аби викинути нас геть звідси.
Гарріс заявив, що коли це обов’язок, то він має виконати його, поцікавившись у незнайомця, як саме він мислить зробити це. Незнайомець, змірявши його поглядом, заявив, що піде порадитися з хазяїном, а потім повернеться й повкидає нас у річку.
Зрозуміло, ми ніколи більше не бачили цього джентльмена, бо все, що його, власне кажучи, цікавило – це шилінг. Існує певна кількість таких хуліганів, котрі приробляють улітку тим, що вештаються поблизу річки, шукаючи простаків, аби здерти з них кілька шилінгів. Вони твердять, нібито їх послав власник землі.
Егоїзм власників прибережної смуги зростає з року на рік. Дай їм волю, вони зовсім закриють Темзу, як встигли зробити де з її притоками та затоками. Воли забивають у дно притоків палі, перегороджують їх ланцюгами, прибивають цвяхами до кожного дерева дошки з попереджувальними написами. Вигляд цих дощок знімає в моїй душі всі злі інстинкти, я відчуваю бажання повідривати їх і дубасити того, хто поначіплював ці дошки, по голові доти, доки не заб’ю до смерті, а потім поховати його і покласти дошку з попереджувальним написом на могилу замість надгробного каменя…
У нас з Гаррісом почала з’являтися думка, що шлюз Белл Вейр кудись зник або перейшов на інше місце. Нарешті о-пів на восьму ми пройшли шлюз, сіли на весла і, тримаючись ближче до лівого берега, пливли, підшукуючи зручне місце для зупинки.
Ми мали намір зразу ж узятися до вечері (від чаю ми відмовилися, щоб не гаяти часу), але Джордж заперечив. Він заявив, що спочатку треба натягнути тент. Потім, сказав він, коли все буде закінчено, ми зможемо сісти й спокійно повечеряти.
Не знаю, як Гарріс примудрився зробити це (він і сам не може пояснити), але завдяки якимсь таємничим процесам або чомусь іншому він за десять хвилин надлюдських зусиль зумів повністю обгорнути себе тентом. Він так міцно загорнувся і стягнув себе, що ніяк не міг видертися звідти. Звичайно, Гарріс робив шалені зусилля заради свободи – природжене право кожного англійця – і під час боротьби (я дізнався про це згодом) збив з ніг Джорджа. Після цього і Джордж, лаючи Гарріса, теж розпочав боротьбу і сам упіймався й закрутився в тент.
Якийсь час я про це не знав. Я зовсім не розумів, що ж там діється. Мені наказали стояти на місці й чекати, доки тент дійде до мене, і ми з Монморенсі спокійнісінько стояли й слухняно очікували. Нам було добре видно, як тент відчайдушно підстрибує й кидається в різні боки, проте, вважаючи, що це так і треба, не втручалися.
Нарешті над бортом з’явилася голова Джорджа й промовила:
– Допоможи нам, тобі кажуть, роззяво! Стоїш, як мумія, і діла тобі немає до того, що ми тут задихаємось, йолопе!
Я ніколи не можу відмовити, коли мене кличуть на допомогу, отже, відразу поспішив визволяти їх. Та й час був зробити це, бо обличчя Гарріса стало майже чорним…
Нічого особливого до полудня не трапилося. Протягнувши човен трохи далі від Мавпячого Острова, ми зупинилися на обід. Накинувшись на холодне м’ясо, ми пригадали, що забули взяти гірчицю. Не пам’ятаю, щоб колись у житті досі або пізніше мені так страшенно хотілося її, як тоді. Я їм її дуже рідко, але тої миті я був ладен віддати за неї всі скарби світу.
Над човном через відсутність гірчиці нависла хмара смутку. Ми їли м’ясо мовчки. Життя здавалося похмурим і нецікавим.
У голову лізли думки про радісні дні дитинства, і ми зітхали. Однак за яблучним пирогом наш настрій трохи поліпшився, а коли Джордж видобув з корзини банку ананасів і викотив її на середину човна, ми відчули, що на світі варто жити.
Потім почалися пошуки консервного ножа. Ми перерили в корзині все; все повикидали із саквояжів. Зняли дошки з дна човна. Повикидали все на берег і поперетрушували. Але ножа не знайшли.
Гарріс спробував відкрити банку складеним ножем, але тільки зламав його і сильно порізався. Джордж намагався відкрити консерву ножицями, однак вони вискочили в нього з рук, ледь не виколовши йому око. Поки вони перев’язували свої рани, я спробував пробити дірку гострим кінцем багра, який зслизнув з банки і викинув мене у мілку брудну воду, а банка, неушкоджена, покотилася й розбила чайну чашку.”
Тоді ми всі оскаженіли. Ми винесли банку на берег, Гарріс пішов і приніс великий гострий камінь, а я повернувся до човна і зняв мачту. Джордж тримав банку, Гарріс приставив до неї згори камінь гострим кінцем, а я підняв мачту високо в повітря й щосили опустив униз. Після цього я заходився нищити цю банку сам. Я гамселив її мачтою, доки не знесилів, тоді за неї взявся Гарріс.
Ми розплющували її, робили квадратною, надавали їй усіляких форм, відомих геометрії, але не могли пробити в ній дірку. Тоді на неї накинувся Джордж і зробив з неї щось таке дивне, таке незрозуміле, таке надприродне в своїй потворності, що сам злякався і відшпурнув мачту. Після цього ми посідали на траву навколо цієї банки і втупились в неї.
На дні її було велике ввігнуте місце, і здавалося, що вона в’їдливо посміхається. Це знов розлютило нас. Гарріс накинувся на банку, схопив її і закинув далеко на середину річки; доки вона тонула, ми посилали їй навздогін прокльони, а потім скочили в човен і попливли на веслах геть від цього місця…
Я сидів за стерном.
Не знаю більш глибоко хвилюючого відчуття, ніде плавання під вітрилами. Воно настільки близьке до відчуття польоту. Ти вже не незграбне, важке, нікчемне створіння з праху, яке непевно повзе по землі, а частка Природи! Земля видається далекою і маленькою, хмари що так близько, нависли над головою,- братами, і ти простягаєш до них руки.
Ми були на річці самі, тільки вдалині невиразно миготів рибальський плоскодонний човен, що стояв на якорі посередині течії, у ньому було троє рибалок.
Стернував я.
Ми були немов лицарі зі старої легенди, що пливуть якимось містичним озером у невідоме царство сутінок, у велику країну заходу сонця.
До царства сутінок ми не втрапили, ми врізались у той човен, з якого вудили троє старих. Спершу ми не збагнули, що трапилося, бо вітрило заступило нам усе, але з характеру висловлювань, які сповнили повітря, ми зрозуміли, що опинилися у сусідстві з людськими істотами, роздратованими й невдоволеними.
Ми збили цих трьох джентльменів з їхніх стільців в одну купу на дні човна і тепер вони повільно й болісно відокремлювалися один від одного, водночас скидаючи із себе рибу. Під час цього заняття вони лаяли нас довгою, старанно обміркованою і всеосяжною лайкою, яка стосувалася всієї нашої кар’єри, сягала в далеке майбуття, включала всіх наших родичів і поширювалася на все, з чим ми мали справу – добра, грунтовна лайка…
У понеділок в Марло ми прокинулись порівняно рано й пішли скупатися перед сніданком. Коли ми повернулися, Монморенсі втрапив у страшенну халепу. Єдине питання, в якому наші з Монморенсі погляди мають серйозну розбіжність, це питання про кішок. Я люблю кішок. Монморенсі не любить.
Коли я зустрічаю кішку, я кажу “киць-киць” і нахиляюсь, аби почухати у неї за вухами. Кішка піднімає хвіст, мов залізний прут, вигинає спину і треться носом об мої штани: панує мир і спокій. Коли кішку зустрічає Монморенсі, про це знає вся вулиця.
Я не засуджую собаку (задовольняючись, як правило, тим, що стукаю його по голові або кидаю в нього камінням), оскільки вважаю, що така собача природа. Фокстер’єри народжуються з учетверо більшою схильністю до зла, ніж звичайні собаки, і потрібні будуть роки й роки терплячих зусиль з боку нас, християн, аби досягти помітного поліпшення в шаленій природі фокстер’єра.
Як я вже казав, ми поверталися з купання і на півдорозі додому з якогось будинку вискочив кіт, побігши через вулицю попереду нас. У Монморенсі вихопився вигук радості, вигук бувалого бійця, котрий бачить ворога, що потрапив до рук,- такий вигук вихопився, мабуть, у Кромвеля, коли шотландці спустилися з пагорба, – і він помчав за своєю здобиччю.
Монморенсі не позичати відваги, але в погляді кота було щось таке, що могло злякати найхоробрішого собаку. Фокстер’єр миттю спинився і глянув на нього.
Ніхто з них не вмів розмовляти, але розмова, як неважко собі уявити, могла бути такою:
Кіт. Чим я можу бути вам корисний?
Монморенсі. Не турбуйтесь, будь ласка, прошу вас.
Кіт. Не соромтеся, коли вам справді щось потрібно.
Монморенсі (задкуючи). О, ні… зовсім нічого… звичайно.., не турбуйтеся… боюсь, що я помилився. Мені здалося, що я ас знаю. Вибачте, що завдав вам клопоту.
Кіт. Та ні, що ви, із задоволенням. Тож вам нічого не треба?
Монморенсі (продовжуючи задкувати). Ні, нічого… дякую… ви дуже люб’язні. До побачення.
Кіт. До побачення…
Не знаю, чому, але всі, потрапляючи на річку, стають дражливими. Маленькі невдачі, які навряд чи помітили б на твердій землі, дратують нас до нестями, коли трапляються на воді. Якщо Гарріс або Джордж вдають із себе дурників на землі, я поблажливо посміхаюсь, якщо ж вони починають дуріти на річці, я вдаюся до таких виразів, що кров стигне в жилах. Коли якийсь інший човен заважає нам, мені хочеться вхопитися за весло й повбивати всіх, хто знаходиться в ньому.
Найлагідніші люди, сівши в човен, стають шаленими й кровожерливими. Одного разу я зробив невеличку прогулянку на човні з однією дівчиною. Вдача в неї була лагідна та м’яка, але на воді слухати її було жахливо.
Річкове повітря впливає деморалізуюче на характер, і саме цим, я вважаю, пояснюється те, що навіть човнярі часом брутально розмовляють один з одним…
Ми прибули на Педдінгтонський вокзал о сьомій і відразу ж попрямували до ресторану, де підобідали, залишили Монморенсі й замовили вечерю на пів на одинадцяту. Потім подалися далі до Лейстер-скверу.
Мушу визнати, що, вечеряючи, я розкошував. Протягом десяти днів ми харчувалися майже виключно холодним м’ясом, пундиками і хлібом з джемом. Якийсь час ми мовчки працювали щелепами й пили.
– Ну, – сказав Гарріс, простягаючи руку до склянки,- приємна була подорож, і велике за неї спасибі нашій матері Темзі, але мені здається, ми добре зробили, що відмовилися від неї саме зараз. За здоров’я трьох, що щасливо вибралися з човна!
А Монморенсі, стоячи на задніх лапах перед вікном і вдивляючись у ніч, коротко гавкнув, рішуче погоджуючись з тостом.
Переклав з англійської ВІКТОР ПРОКОПЧУК
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)ТРОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ (ЯК НЕ РАХУВАТИ СОБАКИ) – ДЖЕРОМ ДЖЕРОМ КЛАПКА
сочинение на тему бабочка
ТРОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ (ЯК НЕ РАХУВАТИ СОБАКИ) – ДЖЕРОМ ДЖЕРОМ КЛАПКА