Трагічний голос епохи

епохи ” width=”405″ height=”389″ class=”aligncenter size-full wp-image-952″/>”Стус – наш останній великий поет”, – зазначив видатний український письменник сучасності Юрій Андрухович.

Це, звичайно, перебільшення. Мається на увазі, що XX століття подарувало Україні поета, гідного стати поруч із Кот­ляревським, Шевченком, Кулішем, Франком, Багряним та іншими класиками нашої літератури.

Стуса не можна вважати поетом однієї теми. Проте настрій, притаманний буквально кожному його рядкові, годі переплутати: Стус пише історію свого життя,

своєї душі, своєї України.

“Сто років, як сконала Січ…” – сумний вірш про трагічну долю України й українців, що залишилися без матері – Січі. На сплюндрованій зайдами землі зростає гнів, який скоро дасть перші плоди. “Тарасові провісні птиці – сло­ва шугають над Дніпром” – така метафора характеризує стан речей в Україні.

“Весь обшир мій – чотири на чотири” – такими були умови життя, які тоталітарний режим створив поетові, позбавивши його волі. Україна лишилася надто далеко, і лише сила творчої уяви спроможна хоч на коротеньку мить повернути “колодязь, тин і два вікна сумні”,

куточок неіснуючого раю. Стус благає Батьківщину чекати на ньо­го: саме це та ще незламна воля утримують знесиленого в’язня на світі. Вірш “Весь обшир мій – чотири на чоти­ри…” нагадує вірші ще одного славетного українського в’язня – Тараса Шевченка .

“На колимськім морозі калина…” – гімн самотності, віри, мудрості. Закинутий на край землі, Стус зрозумів своє становище цілком правильно: влада намагалась убити його. “Зійшлися кінці і начала” – це означає, що життя і смерть стали зрозумілі приреченому поетові. Тепер уже нічого боятися: треба жити, виборюючи собі часточку Царства Божого.

Коли нікого немає поруч, бачиш усе по-новому: сама природа здається більш граційною, художньо довершеною. Який жаль, що люди не бачать і не можуть бачити тієї смертельної краси, що відкривається поетам у трагічній самоті.

“Терпи, терпи – терпець тебе шліфує”. Таким міг би бути життєвий девіз Василя Стуса. Поет добре розуміє, що нікому врятувати його, проте нікому не вдається й змусити його змінити власний шлях на більш легкий. Це так доля наголошує на обраності Стуса, даруючи йому випро­бування за випробуванням.

Нема на що сподіватись, але життєвий шлях є таким, яким треба пройти від початку до кінця, відкинувши будь-які вагання.

Василеві Стусу судилося стати голосом цілого народу. Здається, сама Україна нашептала йому ці слова болю. Коли народ вважав, що живе добре, і навіть забув про поняття свободи, по північних таборах поневірявся досить молодий поет, якого було вибрано на роль жертви.

Вірші Стуса звучали на радіо “Свобода”, а в цей час їх автор відбував без­кінечні декади по штрафних ізоляторах.

Лірика Стуса особлива: поет звертається до далекого читача так, ніби знаходиться від нього на астрономічній відстані. Проте майже так воно й було. Дуже нелегко було зрозуміти цю людину, яка закликає до свободи в цілком ситі й майже спокійні часи.

Можливо, що й зараз ми пога­но розуміємо нашого замученого поета. “В Україні все відбу­вається не за Стусом”, – у середині 90-х написав той самий Юрій Андрухович.




Трагічний голос епохи
коли бузок торік