ТИША – ЕДГАР АЛЛАН ПО

ТИША

Притча

© Український переклад. В. Й. Шовкун, 1992.

Дрімають гірські верхівки,

Тиша в долинах, печерах і на скелях.

Алкман

“Послухай-но,- сказав Демон,

Поклавши руку мені на голову,-

Край, про який я тобі розповім, це похмура долина у Лівії,

Понад берегами річки Заїри,

І нема там ані спокою, ані тиші.

Води річки мають шафраново-хворобливий колір

І не течуть до моря,

А вічно пульсують під малиновим оком сонця,

Тремтять і здіймаються хвилями.

На багато миль попід грузькими берегами річки

Тягнеться

бліда пустеля велетенських білих лілей,

І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині,

І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї,

І одвічно кивають головами.

І линуть від них дивні шерехи,

Мовби вони шепочуться між собою,

Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод.

І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.

Але існує межа їхньому царству –

Темний, дрімучий, високий ліс.

Там, наче море навкруг островів,

Постійно хвилюється низенький підлісок,

А в небі – жодного подмуху вітерцю.

І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен,

І шумлять листям, і тріщать

гіллям,

І з їхніх верхів’їв крапля за краплею

Скапує одвічна роса.

А там, де вони входять у землю корінням,

Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні.

А вгорі з шумом і свистом Сірі хмари одвіку плинуть на захід,

До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом.

А в небі – жодного подмуху вітерцю.

І на берегах річки Заїри

Нема ані спокою, ані тиші.

То була ніч, і дощ падав;

І падаючи, він був дощем,

А упавши, на кров обертався.

І стояв я в болоті серед високих лілей,

І дощ мочив мені голову –

А лілеї сумно-сумно зітхали,

Горді навіть у розпачі.

Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман,

І був він темно-червоний.

А мій погляд упав на величезну сіру скелю,

Що височіла над річкою,

Осяяна жовтим місячним світлом.

І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком –

Та скеля була мертвотно-сіра.

І побачив я літери, висічені на ній,

І пішов я через болото між водяними лілеями,

Щоб наблизитися до берега

Й прочитати літери на стіні скелі.

Але розгледіти мені їх не вдалося.

І я вже хотів повернутися назад у болото,

Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом,

І я обернувся і знову глянув на скелю

І на висічені там літери –

І ті літери були РОЗПАЧ.

І я подивився вгору,

І там стояв чоловік на вершині скелі;

А я сховався між водяних лілей,

Щоб підглянути за діями того чоловіка.

І мав він гордий вигляд, і був високий

І завинутий

Від плечей до ступнів у давньоримську тогу.

І обриси його постаті були невиразні –

Але риси його обличчя були рисами божества;

Бо мантія ночі,

І туману, і місяця, і роси

Залишила його обличчя відкритим.

І його чоло променилося розумом,

А в очах палахкотіла тривога;

І в кількох зморшках, що мережали його щоки,

Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві

І тугу за самотою.

І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову,

Й подивився на навколишню пустку.

Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок,

І вгору на високі правічні дерева,

І ще вище на шумливе небо,

І на темно-червоний місяць.

А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями,

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку,

А він сидів і сидів на вершині скелі.

І чоловік відвернув погляд від неба

І подивився на сумну річку Заїру,

І на жовто-мертвотні води,

І на бліді легіони лілей,

І почав він дослухатися до їхніх зітхань

І до шепотіння, яке від них линуло.

А я лежав зовсім близько в своєму сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А чоловік тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

Тоді знову я рушив у глиб болота

І розчинився в далечі посеред пустки лілей,

І я покликав гіпопотамів,

Які жили поміж папороттю,

В глухих закутнях того болота.

І гіпопотами почули мій поклик

І прийшли з бегемотом до підніжжя скелі.

І заревли гучно й жахливо, а місяць сяяв у небі.

І я зачаївся неподалік у своєму сховку

І спостерігав за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

І тоді прокляв я стихії громовим прокляттям,

І страшна буря зібралася в небесах,

Де перед тим не було жодного подмуху вітру,

І небеса зблідли перед могуттю бурі,

І дощові краплі впали на голову того чоловіка,

А річка збурилася повінню

І від горя забіліла шумовинням,

І лілеї кричали в своєму ложі,

І ліс тріщав під натиском вітру,

І гуркотів грім,

І палахкотіли блискавиці –

І скеля двигтіла й розгойдувалась.

А я лежав неподалік у своєму сховку

І стежив за діями того чоловіка.

А він тремтів від самотності;

І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.

І розгнівався я тоді і прокляттям тиші

Прокляв річку, лілеї, вітер, і ліс,

І небеса, і грім, і зітхання лілей,

І, ставши прокляті, вони притихли.

І місяць перестав дертися вгору по небесній стежці,

І грім завмер,

І не спалахували блискавиці,

І зависли в нерухомості хмари,

А води опустилися до свого рівня, але не нижче,

І перестали розгойдуватися дерева,

І лілеї більш не зітхали,

І вже не чулося їхнього шепотіння,

І жодного звуку чи шереху не долинало крізь неозору пустелю,

І я подивився на літери, висічені на скелі,

І вони змінилися,

І вони були тепер ТИША.

І мій погляд упав на лице того чоловіка,

І було воно сіре від жаху.

І він рвучко відірвав голову від долоні,

І звівся на ноги, і стояв на скелі, дослухаючись,

Та не чулося жодного звуку в неозорій безмежній пустелі;

І літери на камені були ТИША.

І той чоловік здригнувся,

І відвернув обличчя,

І швидко подався геть,

І я вже більше його не бачив”.

Справді чудові легенди можна знайти в книгах Магів,

У книгах, окутих залізом і сповнених прадавнього смутку.

Є там дивовижні історії про Небеса,

І про Землю, і про могутнє море,

І про Духів,

Які панували над морем і над Землею, і над високими Небесами.

Багато мудрості таїлося й у висловлюваннях Сивіл;

А скільки священних слів було почуто в давнину під тьмяним листям, яке тріпотіло навкруг Додони!

Але, клянуся Аллахом,

Ту притчу, яку розповів мені Демон,

Сидячи поруч мене в затінку могильного каменя,

Я вважаю найчудеснішою з усіх!

І коли Демон закінчив свою розповідь,

Він упав у розкриту могилу, з якої й вийшов,

І засміявся.

А я не міг засміятися з Демоном,

І прокляв він мене за те, що я не міг сміятися.

Тоді рись, яка вічно живе в могилі,

Вийшла зі свого сховку

І лягла у Демона біля ніг,

Невідривно дивлячися йому в обличчя.




ТИША – ЕДГАР АЛЛАН ПО


писня про себе
ТИША – ЕДГАР АЛЛАН ПО