ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК

ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК

(1863-1936)

Для літературної праці Т. Бордуляк не мав ні часу, ні умов. Писав, сподіваючись, що видання його творів буде “добрим вкладом в українську літературу”. Ці сподівання мали підстави. Серед плеяди яскравих індивідуальностей в українській літературі І. Франко назвав і Т. Бордуляка, автора “простих, невимушених та теплим чуттям огрітих оповідань” .

Біографія

Тимотей Гнатович Бордуляк (літературні псевдоніми: Т. Бондаришин, Б-н Т., Т. Ветлина) народився 2 лютого 1863 р. в с. Бордуляках Бродівського повіту

на Львівщині в селянській родині.

Початкову освіту одержав у м. Станіславчику, розташованому в 6 км від рідного села. 4 роки (1870-1875) щоденно пішки долав цю відстань, не раз наражаючись на небезпеку. Дорога пролягала через предковічний сосновий ліс. Одного разу він перелякався вовка і цілий рік тяжко хворів (1871).

Після початкової школи Т. Бордуляк продовжив навчання в єдиній тоді українській гімназії у Львові. “Як більша часть селянських дітей, – писав він в автобіографічному листі до О. Маковея, – мусимо у Львові не раз тяжко бідувати, проходити “сквозь огонь и воду”, одним словом, гартуватись, бо з дому

маємо лише малу поміч і мусив собі помагати лекціями. А у Львові о лекції тяжко для ученика гімназіального, се відома річ.

Коли ж не мав лекції, особливо в нижчій гімназії і мусив ограничитися лише на те, що мав з дому (каша), о, тоді не раз зазнав, по чому лікоть” .

Навчання в гімназії давалось легко, особливо гуманітарні науки; у другому класі зацікавився латинською, грецькою, німецькою, пізніше французькою мовами і до кінця навчання довів знання цих мов до такої “перфекції”, що у восьмому класі міг цілком вільно говорити ними. Дуже багато читає художньої літератури. Найбільше враження справили на нього Т. Шевченко та І. Франко, Гейне, Лeнау, Гельті, поезії яких самотужки вивчав напам’ять.

У другому класі гімназії почав писати поезії і через два роки мав їх цілий зошит під загальною назвою “Carmila”, та ховався з тим зошитом, як зі скарбом або злочином, від стороннього ока. В четвертому класі написав велику поему “Свята могила”, навіяну патріотичними мотивами поезій Т. Шевченка.

В університеті на богословськім факультеті, куди Т. Бордуляк вступив після закінчення гімназії, він продовжував займатися самоосвітою, привівши її до певної системи: вивчав історію України, поглиблював знання української мови та літератури, збагачував знання російської, польської та угорської мов; добровільно відвідував лекції з української мови і літератури професора Омеляна Огоновського.

1887 р. на прохання колишнього свого професора, редактора “Зорі” Григорія Цеглинського Бордуляк подав до друку кілька своїх віршів та лише одного з них (“Русалка”, переспів з “Лореляй” Г. Гейне) було опубліковано, – всі ж інші Г. Цеглинський “кинув до коша”.

Прикро вражений і засоромлений таким присудом, Т. Бордуляк “подер цілий зшиток на дрібні кусочки і закопав їх в семінарськім огороді під каштаном”. На неодноразові прохання Г. Цеглинського дати ще щось до “Зорі” Бордуляк не реагував і намагався уникнути зустрічі з редактором.

1889 р. Бордуляк закінчив університет і після висвячення служив священиком і вчителем у с. Утіховичі Перемишлянського повіту: “Три сели, три церкви, школа, більше як 1000 душ, а я сам один. Нічого-м тут не робив, лише переклав Тургенєва “Годинник” .

Наступного року Бордуляк переїхав у с. Заставці Підгаєцького повіту, де жив до весни 1893 р. Покращений матеріальний стан, наполягання його гімназіального вчителя Гладиловича, вільний час пробудили творчі амбіції і він упродовж 1890-1892 pp. написав “Осінній сонет” (1890); “Я чоловік”, “Ліс” (1891), “Зимові сонети” (1892)- в “Зорі”; “Сівач” (1892) – у “Батьківщині”; “Нетямущим” (1892) – у “Зеркалі”. Оце і весь поетичний доробок Бордуляка. Більше поезій він не писав, бо до писання їх “треба бути поетом “з божої ласки”, а я, либонь, таким не єсьм. Та ще й о чім писати? Поезії любовні? До того треба бути в теперішніх часах великим майстром, та ще й моєму духовному станові не лицювало б пускати пегаса на еротичні ниви. Поезії патріотичні? Дайте мені спокій. Для штуки, для краси? І о тім мав би-м щось сказати. Вибравєм собі, отже, новелістику і працюю на тім полі до нинішнього дня” .

Перше оповідання “Дай, Боже, здоров’я корові!”, надруковане в газеті “Діло” (ч. 97 за 1891 р.), зразу привернуло до себе увагу щирістю й правдиво-теплим співчуттям до бідного люду.

90-ті роки – найплідніше в творчості Бордуляка. За цей час опубліковано 22 оповідання: в “Ділі” – 18; “Батьківщині” – 2; календарях “Просвіти” – 2; 12 перекладів: з Тургенєва (“Годинник”, “Муму”, “Сільський король Лір”, “Три стрічі” та ін.); Ф. Достоєвського (“Чесний злодій”, “Ялинка і весілля”); Кілянда (“Торфовище”); Фейлеша (“Дневник старої пані”); Міксата (“Стара ключниця”, “Дядько Фільчик”, “Тиса”). Усі вони ввійшли в збірку оповідань “Ближні”, що вийшла 1899 р. у Львові.

У це десятиліття Бордуляк двічі міняє місце проживання: живе в містечку Городище Тернопільського повіту (1893-1899), селі Велика Ходачка (з 1899 р. і до смерті). Всю енергію і силу отець Бордуляк віддавав праці для народу: “…Сорок літ тому назад він застав тут народ цілком здеморалізований, з тілом і душею відданий п’янству, темний, убогий, дикий, на все байдужний. Церква була тут дерев’яна, старинезна, тісна, будинки парохіяльні в найгіршім стані, хата дряхла, зі старості похилена на бік; коли йшов дощ, текло йому на голову, школи не було жодної, одним словом, як він любив виражатися, була тут тьма кромішна і мерзость запустіння” , – писав він в автобіографічному нарисі “Ювілянт”.

Бордуляк зробив справді дуже багато, щоб розсіяти темряву і дати людям світло душі і розуму. Цілодобово кожен з парафіян міг розраховувати на його допомогу. Письменство відходить на другий план: зрештою, сходить нанівець у першу світову війну. Він, як і В. Стефаник, Марко Черемшина, зробив творчу паузу – коротшу, ніж його молодші побратими, але відчутнішу, ніж у них.

Військові злигодні письменник переносив зі своїми парафіянами, як і личить справжньому духовному отцеві, що вмів пригнічених розрадити, заблуканим показати дорогу.

Його праця не була марною. “Люде слухали його і хоч не відразу, але поволі переставали пити; стрепенулися спросоння і зачали думати над своєю долею. Він здобув собі відразу у своїх парохіян повне довір’я, загальну любов і послух” .

Постійну турботу про християнські душі Бордуляк змушений був поєднувати з турботою про хліб насущний. Багатодітну родину треба було нагодувати й одягнути, що потребувало також неймовірних зусиль. Усе це не сприяло ні творчому настрою, ні творчій праці. За 17 років (1910-1916) він опублікував 7 оповідань: “Прохор Чиж”, “Жура”, “Перерваний страйк”, “Вістка”, “Передновок”, “Майстер Федь Триндик”, “Ювілянт”, а за останні 20 років не опублікував жодного твору. В листі до невідомої особи від 10.03.1933 року Бордуляк пояснив причини своєї творчої малопродуктивності: “…На жаль, моє ціле життя

Було таке, що я завсіди мусив борикатися з не достатками, і то чим дальше, тим гірше, для того не було як і коли заниматися літературою, але треба було заниматися працею більш реальною, щоби було за що діти утримати в школах і образувати. Треба було заниматися і скотоводством, і кіньми, і волами, і бичками, і поросятами і т. д. Але і се мені мало що помогло. Бо письменник ніколи не може бути добрим господарем, ані добрий господар не може бути добрим письменником, хоч виїмки може і знайдуться. Письменник, як і кожний артист, тільки тоді може бути добрим, і продуктивним, коли єму люди за єго твори платять і коли він зі свого заробітку не тільки може вигідно жити (з родиною), але ще від часу до часу може собі виїхати в світ для своєї приємності і для свіжих вражінь” .

Як і переважній більшості українських письменників, Бордуляку не платили за літературну працю. Він не міг собі дозволити навіть подорож у Карпати. Усамітнений і відчужений від великого світу, Бордуляк не почував себе затишно і на Поділлі, де, незважаючи на майже сорокарічне життя тут, він тужив і мріяв повернутися на свою батьківщину “до тих пісків і багон, до тих лугів і вод, де я прожив найкращий вік свого життя і котрі вбилися так могутньо в мою душу, що я своє життя на Поділлю уважаю за кару божу і за покуту за мої гріхи…” .

Поступово він втрачає зв’язок зі світом, і світ забуває про нього. 40-річчя його літературної праці відзначалося у вузькому колі священиків на Соборчику Козлівського деканату в с. Кальнім. Громадськість обминула цю подію мовчанкою.

1932 р. він робить останню спробу “всі ті оповідання і нариси, що є надруковані в збірці під назвою “Ближні” року 1899, і ті оповідання, які після були друковані по фейлетонах різних часописів, і ті речі, які в мене знаходяться в рукописах і які я тепер пишу, щоб “відбити” за той час, який я стратив через війну і через інші перешкоди, які потім наступали, видати в своїм часі в кількох томах, і я певний того, що видання моїх творів буде добрим вкладом в українську літературу і що я їх не постидаюся”.

Проте й цю спробу не було реалізовано ні за життя письменника, ні після його смерті, яка сталася 16 жовтня 1936 р. в селі Велика Ходачка. Там його і поховано.

ТВОРЧІСТЬ

Художня спадщина Тимотея Бордуляка невелика за обсягом і небагата на жанри: 8 поетичних творів, кілька десятків оповідань, нарисів, новел; переклади, листи; не все, відоме нині, опубліковане і чекає “свого часу”. Але без неї ми не мали б такої повної та ясної картини духовної атмосфери переломної епохи; без неї збідніла б наша уява про світогляд, духовний і філософський зміст буття галицького селянина на зламі двох епох, його стражденну долю й уперту здатність у найскладніших умовах жити і залишатися людиною.

Герої його оповідань – це селяни – найбідніші з бідних, переважну більшість котрих немилосердно б’є доля зусібіч. Уряд, чиновники, лихварі, сільські можновладці, мов п’явки, присмокталися до тіла мужика і допивають останні краплі його крові. Та і в цих нелюдських умовах матеріального і духовного геноциду селянин виявляє гідний подиву опір і не тільки виживає, а й “влаштовує” часом собі і ближньому маленькі і значущі водночас радощі душі.

Ось сільська родина “святкує” придбання корови “шикарним” обідом – молочною кашею. Скільки тижнів вони перебивалися голим борщем, пісною картоплею, кашею на воді або на сироватці! Але тепер, коли вони стяглися на корову, можна і в будній день поїсти молочної каші (“Дай, Боже, здоровля корові!”).

Дід Макар з однойменного твору, на долю якого випали війна, наймитування, тяжка праця і жебрацтво, без роду, без племені, без свого пристанівку, має величезну радість, врятовуючи від голодної смерті своїми жебрацькими пожитками рано повдовілу Катерину Грущиху з п’ятьма дрібними діточками. “Аж тепер на старість чуюсь я цілком щасливим, коли маю дрібні діти, коли маю про кого дбати…” .

Катерина віддячувала дідові за його хлібець:

“І обпирала, і облатувала, і на печі йому стелила, і годувала борщем та капусняком (се були дві любимі його страви), а коли учила своїх дітей молитись за душу їх батенька, не забувала від себе додати нишком ще один “Отче наш” за здоровлє діда Макара”.

Старий парубок Михалко (“Михалкові радощі”), чоловік веселої вдачі, та нещасливої долі. Змалку сирота, він не розраховував на чиюсь ласку, працею і чистим сумлінням досягнувши місця під сонцем. Мав доброго товариша. Дружба їх була міцна і тривала. Та, коли вони подорослішали, то закохалися в одну дівчину. Меланя вибрала його товариша:

“Га! Коли так, – сказав він, – то треба мені шукати іншої долі… Коли полюблю другу дівчину так само, як Меланю, то оженюся, а коли й ні, то й так буду вікувати…” .

Після шлюбу Микола вигнав Михалка з хати. Несподівано-раптово вони зробилися ворогами. Сім років минуло з того часу. Меланя померла, залишивши дрібні діти, але і це не примирило приятелів, хоч Михалко кілька разів робив спроби розмовитися з товари-шем, якого, незважаючи на все, ніколи не переставав поважати.

Микола зубожів, змарнів, пожовк; його била пропасниця. Відбулися зміни і в Михалка. За могутній бас громада назначила його присяжним, “щоб його кожне почуло і зрозуміло, коли прийдеться людям що оповістити…” .

Довіра громади лестила Михалкові. Адже стільки багачів домагалися тої гідності, але вибрали його.

“Ну й послужу я громаді на пожиток”, – думав Михалко, повертаючись додому. – Присяжний, поліцай, польовий, а потім, коли буду вірно служити, то, може, й війтом зроблять чоловіка… Хто то знає?” .

Та коли Михалко зрозумів, що відбирати останню сорочку, кожух, пацятко, дерти з людей шкуру за податки не може бути пожитком для громади, – його добре, щире серце не витримало людської біди, він категорично відмовляється від такої честі: “Я прийшов вам сказати, що не хочу бути віднині присяжним, ні поліцаєм, ні польовим, ні ніяким урядником в громаді” . З душі спав якийсь страшний тягар і почуття справжньої, великої й незнищенної радості охопило його єство.

“Він був такий радий, що аж затирав собі руки з радості, і якби так прийшлося потанцювати козачка, то він пішов би доброхіть у вискоки, не дав би себе просити дівчатам…”.

Допомагати ближньому, любити його, уміти прощати хиби іншого і поважати людську гідність – це найбільше щастя людини на землі; до такого висновку підводить Бордуляк своїм твором. Заздрість, злість, несправедливі вчинки нищать людину, руйнують її фізично і морально.

Микола знехтував християнською заповіддю, за хліб віддавши камінь, і все життя пішло шкереберть.

“Микола і так не був багатий, а за той час зубожів страшно, його жінка вмерла і він лишився з дрібними дітьми. Крім того, мучила його вже від довшого часу пропасниця, з-за чого не був здібний до жадної праці” .

Його “достатки” вразили навіть здекутників. Хата Миколи дихала страшною пусткою. Зрозуміло, що її господар, який лежав накритий кожухом, хворий, виснажений хворобою, не міг заплатити податок. Зір здекутника зупинився на кожусі. Та Михалко не міг допустити такої жорстокості. Він заложив за товариша свій синій жупан, пам’ять по батькові, найдорожчий його скарб. Микола сприйняв таку офіру як знущання над ним. З’ясувавши справжні, братні, мотиви вчинку товариша, Микола кається:

“Прости мені! Не гнівайся! Я був супроти тебе несправедливий… Я не варт твоєї приязні, бо не тільки я обидив тебе дурно-пусто тоді… знаєш? Не тільки якийсь злий дух від того часу все мене підцьковував проти тебе, але ось і тепер я був певний, що ти зробив мені ту прислугу лише для фанаберії, щоби мене до живого діткнути… а ти всього з доброго серця… Ах, грішний я чоловік і Бог мене карає” .

Духовне очищення приводить і до фізичного оздоровлення. Микола відчув, що йому стає “якось ніби легше”. Обидва знову поєдналися як товариші, як побратими:

“Єму було так легко, як тоді, коли він одної неділі вертав з поля, і тішився тим, що його обрали присяжним. Та тодішню його радість замутила згадка про Миколу, а теперішньої радості вже нема кому замутити, бо Микола вже не гніваєшся, Микола з ним поєднався, Микола сам його перепросив” .

На відміну від Панаса Мирного Т. Бордуляк переніс акцент з “середовища” на людину, яка несе відповідальність за невлаштованість життя. Це, звичайно, не означало, що Бордуляк не приймав детермінізму сутності людини. Автор “Ближніх” намалював колоритні сцени залежності людини від середовища, бідності, приниження тощо. Та перенесення акценту вносило багато свого, Бордулякового, в концепції світу, згідно з яким середовище цілком формує соціальний тип. Порушуючи нагальні життєві проблеми, висловлюючи побажання і поради, як належить вирішувати питання суспільного життя, Бордуляк апелює до сумління, до морального чинника, розглядаючи їх як основні сили в справі влаштування життя на благо народу.

Як письменник – демократ і проповідник Слова Божого Бордуляк мріяв про кращу долю для народу. Спосіб реалізації цієї мрії він ніяк не пов’язував із революцією. Був переконаний: насильство викличе насильство, тому й не вірив у його рятівне начало для побудови майбутнього.

На боці письменника була якась неврахована тодішніми передовими теоріями правда; він розумів труднощі шляху, причини непослідовності, а то й зради інтересів народу частиною української інтелігенції.

Заможний селянин Гриць (“Дяк Гриць”) “всесторонньо образований, очитаний, а що найважніше – самосвідомий чоловік і руський патріот” в юності зробив учинок, який здивував усе село своєю неординарністю, а батька примусив застосувати жорстокий спосіб покарання. Гриць витримав усе терпеливо і стійко, але в гімназію не повернувся.

Він працював разом із наймитами: був погоничем і сам ходив за плугом, молотив, віяв, носив на поле гній, – робив усю чоловічу роботу і дуже швидко став правою, незамінною, рукою батька; в церкві, легко засвоївши “нелегку дяківську штуку” став правою рукою старого дяка Тихона, а після його смерті посів його місце. На питання, чи не жаліє він про свій учинок, що позбавив його кращого соціального статусу, легшого ніж селянський, кусника хліба, Гриць відповідає заперечно й аргументує цю відповідь тим, що “не всі ті наші сурдутові панове, що вийшли з народу і доборолися легшого хліба, тримають з тим народом, не всі беруть живу участь в життю, в руху, у відродженню того народу, а многі навіть явно цураються своєї матері… І коли я собі погадаю, що може б, і я при легшім хлібі став таким бездушним трупом, тоді благословлю свій чорний хліб і свій хлопський сіряк…” .

При поверховому ознайомленні з оповіданнями Бордуляка може здатися, що він дотримується старої школи письма: та ж сама тема селянської недолі в різних її проявах, “примітивний сюжет”, інколи поверхове змалювання персонажів” (Франко). При докладнішому аналізі оповідань висновки будуть іншими і в плані інтерпретації традиційної теми села, і щодо художнього втілення, й нарешті, щодо сюжетів.

Як признавався сам Т. Бордуляк, літературою він займався між іншим, прихапцем, “для рекреації, для заспокоєння, врожденої чи, може, тільки виробленої потреби”. Та, крім духовної потреби, Бордуляк керувався ще й великою любов’ю до гнобленого й знедоленого українського народу.

Економічне життя галицького селянина, нові форми експлуатації, розорення селянських господарств, поява сільського пролетаря, душевні драми і трагедії, спричинені безпросвітними соціальними умовами – про все це знав письменник не з чужих вуст, не з соціологічних досліджень, а з життя.

У листі до О. Маковея Т. Бордуляк писав: “Зі вглядів артистичних дбаю також о мірний ефект. Всьо стараюсь приноровити до життя, так щоби читатель міг собі подумати: так дійсно мусило бути. Над поодинокими творами працюю досить довго, зміняю, переписую по кілька разів, вишкрябую, вигладжую, щоби оно вийшло лиш добре і красно” .

Не все, що вийшло з-під пера Бордуляка, однозначне, не все “добре” і “красне”, але абсолютно все, написане ним, просякнуте щирою любов’ю і вірою в краще майбутнє життя народу. Позбавлені романтичної окриленості, оповідання Бордуляка не мають і песимістичних нот, на що вказував О. Маковей: “Тільки Бордуляк оптиміст, що і в крайніх селянських злиднях добачує ще деяке щастя”, а не саме тільки горе: всі ж інші (молоді письменники. – Авт.) – то менші або інші песимісти. Змальовані ними селяни, хоч, буває, і не злі люди, то вже такі нещасні з причини своєї темноти і варварських обставин, що тільки сядь та плач, коли се на що придасться. Як же ж то інакше читалися колись романтично-етнографічні образки з життя селян, писані перед десятками років! А тепер і в російській і в австрійській Україні коли заговорить письменник про наших селян – дивись, куди і дівся чар сільського життя, який так довго бачив, наприклад, Куліш, поки йому “потомки гайдамаків” не спалили хутора. Нема вже й Федьковича, що позолочував гуцульське життя – осталися молоді письменники, неоромантики, і ті заспівали такої, що аж на сум збирає”.

Ідеалізація сільського життя, наведення на нього глянсу і його прикрашування не приваблювали Бордуляка: надто багато горя, нужди зазнав письменник і бачив їх у селі, а тому (в міру сил і таланту) й розповідав світові печальну правду про українське село. “Питаєтесь дальше, – пише Бордуляк у згаданім листі до О. Маковея, – звідки я беру теми чи сюжети… Теми беру з життя, а властиво, вони мені самі приходять, пхаються. А позаяк життя селянське найлучче знаю, бо і сам походжу з селянського стану і в ньому обертаюся, тож і по найбільше беру теми з життя селянського” .

А воно, це життя, було безрадісним. Безземелля, голод, непосильні податки, відсутність заробітків на батьківщині змушували селян залишати свої рідні місця і їхати світ за очі – в Америку, Канаду, Бразилію та інші держави. В статті “З приводу еміграції населення” І. Франко писав: “Еміграція – наслідок зубожіння, пролетаризації народу. Це не теза, не догма, а факт, стверджений усіма кореспондентами, навіть такими, які в іншому випадку будуть уперто доводити, що “соціальне питання не має у нас ніякого грунту” .

ТРИЛОГІЯ ПРО ЕМІГРАЦІЮ

Тема еміграції знайшла своє художнє втілення в творах українських письменників: “Камінний хрест” В. Стефаника, “На нові гнізда” В. Потапенка, “Пересельці” Грицька Григоренка, “Туга” О. Маковея, “Бразілійці” Д. Марковича та ін. Своєрідну трилогію про еміграцію написав і Т. Бордуляк: “Ось куди ми пійдемо, небого!” (1894), “Бузьки” (1896), “Іван Бразілієць” (1899).

Оповідання “Ось куди ми підемо, небого!.. ” відрізняється своєрідною композицією, що гармонійно поєднує стару і нову манери письма. Привертає увагу новизна конфлікту, викликаного самим життям, і способи його розкриття. Характер конфлікту, де в ролі антигероя виступає соціальна дійсність, також належить до “новинок” малої прози кінця XIX століття. Не менш цікавим та оригінальним є і сюжет оповідання: “Я лиш такий сюжет вибираю і пишу, до котрого почуваю одушевлення чи там натхнення, принаймні in momento conception is (в хвилини натхнення. – Авт.) сідаю і пишу, а властиво – малюю. Стараюсь малювати так, щоби образ, мною представлений, був живий, викінчений і заокруглений, щоби колорит був живий і свіжий, щоби люди, мною описані, були також живі, щоби їх діланя і поступки були логічно і психологічно оправдані. В тій цілі кладу велику вагу на психологію” .

Не всі старання Бордуляка кінчалися однаковим результатом, що простежується на прикладі оповідання “Ось куди ми підемо, небого!..” Безперечно, тема еміграції селянства, приреченого на голодну смерть у рідному краї, була близька письменникові – демократу. Не випадково він перший реалізував її в художньому творі. Вона мучила його ще впродовж п’яти років, доки не стала “річчю оклепаною” (Т. Бордуляк). Є в оповіданні живий, свіжий колорит і живі люди з їх безрадісними думками, є спроба психологічного аналізу, який започаткував Панас Мирний і до філігранної техніки довів В. Стефаник.

Пильна увага до психології людини, її духовного “я” – свідчення пошуків Бордуляка в напрямку збагачення художніх засобів у відображенні багатогранної і складної, інколи надто суперечливої людської особистості. Ось чому для письменників – новелістів кінця XIX – початку XX ст., в тому числі й Т. Бордуляка, значно важливішою була не подія, як, наприклад, в оповіданнях Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка та інших, а переживання, почуття, викликане або щоденним життям, або певною пригодою.

Відповідно до зміни об’єкта художнього дослідження змінилась композиція оповідання, кардинальної зміни зазнав сюжет, в якому переважає ліричне начало.

У центрі оповідання “Ось куди ми підемо, небого!..” – переживання молодої селянської родини, доведеної до крайньої нужди, пошуки виходу з безвихідного становища. Ніякої події не відбувається. Вона – в перспективі, тому сюжет твору має умовний характер. Час і простір оповідання зведені до мінімуму: місце дії – селянська хата; час дії – година-дві. Опис інтер’єру відсутній. Його замінюють окремі деталі, що вказують на соціальну приналежність героїв (чоловіка і дружини), їхні “достатки”; немає і портретного опису. Зовнішність (тоді і тепер) передається засобом взаємохарактеристики, як у драмі.

Портрети фольклоризовані, виписані в манері Г. Квітки – Основ’яненка:

“Він молодий, здоровий, мов явір, гарний парубок з рум’яним лицем, з підкрученим вусом, з чорними кучерями, з квіткою на грудях, з хустиною за поясом, в скрипучих чоботах, а вона вбрана, мов та пава, у квітах, у биндах, гнучка, як тополя, стояла побіч нього в притворі церковнім. Як вони потім ступали вздовж церкви від порога аж геть до гори: він гордо, мов той князь, вона пишна, як княгиня…” .

Письменник не дуже дбає про індивідуалізацію героїв (вони не мають навіть імен), їхня мова ніби підкреслює типовість ситуації. В такому ж стані були тисячі селян, перед якими постала така проблема: що робити? Як жити далі? Де шукати вихід? З першого речення разом з обізнаним і всюдисущим автором ми проникаємо в настрій героїв: “Він сів кінець стола зажурений і схилив на руку важку голову та, з думками б’ючись осоружними, неначе хворий, болісно стогнав” .

Емоційний стан героя показується прямо (зажурений, неначе хворий) і засобом передачі видимої мови душі (схилив на руку важку голову, болісно стогнав).

Відкриваючи О. Маковею секрети своєї поетичної творчості, Бордуляк зізнавався, що особливо турбувався “о мірнім ефекті”. Очевидно, йшлося про почуття міри й симетрії: в розподілі персонажів, їх групуванні, чергуванні викладових форм (об’єктивно-епічна оповідь, діалогічний монолог, невласне пряма мова), і в симетрії фрази, особливо в мовній партії героя.

При докладному розгляді оповідання “Ось куди ми підемо, небого!..” ми помічаємо не лише бездоганне зберігання гармонії в розподілі композиційних елементів, а й послідовну закономірність, величезне ідейно-емоційне навантаження кожного з них.

Перший абзац оповідання – це ліричний зачин – вступ, який налаштовує читача на мінорну тональність. Ще нічого не відбулося, ніхто з героїв не сказав ні слова. Тихе мовчання, порушене хіба що шумом холодного вітру, який “стару стріху дер” і цвіркотання цвіркуна.

Все на своїх місцях: чоловік сидить край столу, дружина – на лавці, надворі – вітер, цвіркун – під піччю. Впродовж всього оповідання мінятимуться пози, жести героїв, місце, зміниться “зміст” цвіркотання цвіркуна. Не зміниться тільки шум вітру – вагома пейзажна деталь, що підкреслює, по-перше, бідність родини (стару стріху дер), по-друге, їх стурбованість, по-третє, “озвучує” оповідання, заповнюючи своїм шумом тяжку паузу в хаті. В парі з шумом вітру виступає і цвіркун, тільки йому відведена одна з основних функцій; він є ключем розшифрування підтексту твору. І вітер, і цвіркун відіграють важливу композиційну роль. їх голоси чергуються з голосами героїв, даючи можливість останнім перевести дух, прислухатись до себе, підготуватися до продовження бесіди. “Обоє сиділи в тихім мовчанню, надворі зимний вітер шумів, стару стріху дер, а в хатині, десь під припічком сверщок заливався, цвірінькотів” .

Далі йде монолог – звернення чоловіка до дружини. Звернення це також можна назвати умовним. Це скоріше роздуми вголос про причини зміни зовнішності і поведінки дружини.

Минуло чотири роки, а “з давньої дужої молодиці, невсипущої щебетухи осталась лише снасть, лише тінь…”. Вигук чоловіка “Що з тобою сталося?” має суто риторичний характер. І він, і дружина прекрасно знають причину цих болісних змін, не знає їх тільки читач. Чоловік спочатку не поспішає розповісти про них. Надто тяжко і боляче спостерігати муки близької людини, не маючи сил і засобів допомогти їй.

“Тоді хотів би я, щоби земля підомною розступилася, тоді хотів би я з тої батьківської хатини летіти геть у світ за очі, бо й світ мені не милий, і житіє мені не любе, коли дивлюсь на смуток твій, на твою журбу журливу, що тебе все більше і більше підкошує і з ніг валить…” .

Двічі вжите дієслово “хотів би” в умовному способі, у поєднанні з трьома крапками в кінці речення натякає на визрівання якогось плану в голові чоловіка, про який він ще не насмілюється сказати дружині. “Замовк на хвилю і неначе прислуховувався, як надворі вітер шумів, як в хатині, під припічком, цвіркотав сверщок. Відтак похитав головою і говорив дальше”. Картина повторена вдруге.

Продовження обірваного монологу починається з головного:

“Гей, знаю я причиноньку, чому ти так оплошіла, неначе пташка постріляна. Мабуть, це клопоти щоденні, мабуть, се не достатки вперті, мабуть, се злидні люті…” .

Інверсійна мова, рівномірні тричленні речення з незмінною градацією (клопоти – нестатки – злидні) створюють експресивний ритм оповідання і надають мові особливої поетичності. Та власне в цьому монолозі відбились і слабкі сторони художнього стилю Бордуляка, на які вказував І. Франко, зокрема на “поверхове відображення персонажів” .

Почуття героїв, їхні характери передаються Бордуляком засобами само – або взаємохарактеристики. Цим викликані довгі, в манері української драми другої половини XIX ст., монологи, зіткані з періодів, ускладнені народнопоетичними порівняннями, вигуками, фразеологізмами, властивими книжній, а не розмовній мові.

Невиправдано довга розповідь чоловіка про їх спільне життя-бідування. Адже воно не тільки добре відоме дружині, а й пережите нею. Не “рятує” навмисне нагнітання нещасть, що падають на голови подружньої пари: борги, податки: “Літа пішли сльотні, мокрі, неврожайні” .

Зовсім випала з поля зору письменника героїня, до якої звертається чоловік, її реакція на сказане ним; повністю відсутній сам автор. І після другого (півтори сторінки) монолога-розповіді героя про їх чотирирічне бідування автор знову “бере слово”, щоб зафіксувати рухи, жести, душевний стан героїв і, головне, проникнути в душу героїні. Невласне пряме мовлення органічно переходить у внутрішнє:

“Вона оперлася плечима о піч і так сиділа, вп’яливши очі в свого чоловіка. По хвилі стали їй приходити до голови якісь думки, і з тих невиразних думок виробилася згадка (і як часто вона приходила, та згадка!), як-то колись, не так ще давно, вони обоє були такі щасливі, такі веселі… Ах, чому те щастя лиш так коротко тривало?.. Она згадала, як то вони недавно побиралися, як ішли до шлюбу…”.

Безрадісні, чорні думки – спогади охопили душу нещасної жінки і наповнили її жалем. Краса, радість, щастя так швидко промайнули. І тепер приходять тільки спогади, щоб завдати ще більшого жалю. Думки жінки перериваються плачем і заспокоюванням чоловіка. Змінюються форма викладу (діалог) і мовний лад.

Надію покращити своє становище пов’язують з еміграцією до Бразилії:

“Уже нам дома просвітку, либонь, не видати, але є, кажуть, десь край Бразилія, за високими горами, за широкими морями, а до того краю, до тої Бразилії стягаються зі всіх сторін бідні люди: бездомні нетяги, безземельні ха-лупники, підупавши господарі, загалом всі, хто лиш чує в руках силу до роботи… А прийдеш там, до того краю, так зараз дадуть тобі землі доброї, врожайної, кілько сам захочеш… Бери, будуйся, господар, на щастя, на здоровлє, та ще й податку не візьмуть від тебе. Ось куди ми підемо, небого!.. ” .

Чоловік вірить, що й на їхній вулиці буде свято, і переконує в цьому дружину. Ілюзорність надій на щастя підкреслена і казковістю мовної партії, і останньою фразою: “В світличці чимраз більше темніло, надворі вітер шумів, на хаті стріху дер, а під припічком якось глумливо цвіркотів сверщок…” .

Картина, повторена третій раз, художньо обрамлює оповідання, надаючи йому глибокого ліризму. А глумливе цвіркання “сверщка” (згадаймо: спочатку він “заливався, цвірінькотів”, потому просто “цвіркотав”, нарешті, “глумливо цвіркотів”) відбирає останній проблиск надії змінити життя в еміграції і робить її безнадійною.

Оповідання було створене в 1894 р., коли еміграційний рух ще тільки-но починався. Безперспективність еміграції, весь трагізм її покаже Бордуляк у наступних оповіданнях: “Бузьки”, “Іван Бразілієць”.

Сам автор назвав ці оповідання трилогією, хоча, здається, крім теми, їх не об’єднує спільність ні героїв, ні території, ні місця, ні часу подій.

Маленька трилогія Бордуляка виконана особливо талановито і по-новаторськи в композиційному плані. Аналіз форми трилогії через характер, розвиток конфлікту має певний теоретичний інтерес, оскільки підводить до осмислення проблеми історичного змісту художнього стилю, а отже, і художньої свідомості Бордуляка. Відштовхуючись від аналізу конфлікту як одного із засобів змістової і наскрізь ідеологічної композиції, можна глибше зрозуміти цілісність і єдність світосприйняття самого Бордуляка і тої соціальної групи, яку він зображує.

Другому творові трилогії Т. Бордуляк дав жанрове визначення “весняний образок”. Для цього жанру, що утверджувався в українській літературі кінця XIX – початку XX ст., характерна живописність відображення, обмеження простору і часу, незавершеність, мало розвинений сюжет або й відсутність його тощо.

Усі ці типологічні ознаки властиві “Бузькам” Бордуляка, написаним під свіжим враженням: “Побачив на весні, як вертають з вирію бузьки, пригадав собі… моїх безталанних емігрантів, і звідси постали “Бузьки”, – читаємо в листі до О. Маковея.

Своєрідна і цікава композиція твору. В ній відсутній епічний сюжет, а звідси – і епічний конфлікт; немає й образів – персонажів. Наявність живописної пейзажної картини рідного краю, куди повертаються бузьки, створює ідилічно-весняний настрій, як у ліричному творі.

Радість, щастя охоплює бузьків, вони весело клекочуть, бо прилетіли до рідної оселі. Та настрій зовсім міняється, коли вони побачили спорожнілу хату. Ця зміна настрою бузьків передається з допомогою зміни ритму розповіді. Епічно-казковий лад поступається місцем суворо-реалістичній розповіді, побудованій на контрасті: з одного боку, розквіт, краса, пишність – все оживає, росте; з другого – порожня хата, мертва тиша розореного селянського двору, “наче б хто віником замів ціле обійстє…” .

Відсутній спочатку конфлікт проявляється в специфічному ліричному сюжеті в семантичній антитезі (розкіш природи – господарство в руїнах; радість – горе). Конфлікт, трансформуючись, загострюється й набуває соціального характеру. Драматизм ліричної ситуації (зустріч бузьків із пусткою) створюється і за рахунок індивідуально-авторського осмислення теми, і за рахунок літературної пам’яті автора і читача про нестерпне становище селянської родини та її надію на еміграційне щастя (“Ось куди ми підемо, небого!..”).

“Гей, було йому, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити: хліба не було ні шматочка, а в коморі ні пучки муки, ні одної крупочки, ні одного пшонця, та й не було чим жити, не було єму чим діточки годувати, а ще до того не було в що одягнутися, нічим хати огріти. Бідував ваш господар зі своєю родиною, голодував, а вкінці побачив, сердешний, що єму тісно в ріднім краю, що йому прийдешсь тут з голоду вмерти, та й покинув рідне гніздище, всього відрікся…

Забрав жінку, забрав діти та й потягнув, з другими сіромахами, такими, як він, у далеку, непевну чужину, за високі гори, за широкі моря, і вже він більше не вернешсь додому, а в тій пустці мешкають тепер сови з нічвидами” .

“Іван Бразілієць” – так назвав третє оповідання малої трилогії Т. Бордуляк: “Я ще раз і то послідній, порушаю “бразілійську” тему, більше до того вже не буду вертати, бо се стаєсь вже річчю оклепаною, – писав в уже згаданому листі до Маковея автор. – Тепер хочу змалювати стан і долю чоловіка, котрому удалось вернути з Бразилії додому, що разом з оповіданнями “Ось куди ми підемо, небого!..” і “Бузьки” становитиме свого роду трилогію” .

Події, описані в оповіданні, Т. Бордуляк відносить до літа 1895 р., коли в Східній Галичині “до найвищого степеня посунулась так звана “гарячка бразілійська” . По всьому краю їхали платні агенти, що вербували селян, обіцяючи їм “райське” життя за океаном. Під вплив цієї агітації підпадають Іван Бразілієць, герой однойменного опові-дання Бордуляка, та Іван Дідух – герой “Камінного хреста” В. Стефаника, написаного на рік пізніше (1900).

Герої обох творів своєю працею досягають середнього достатку. Пролетаризація їм ще не загрожувала. Іван Бразілієць покинув своє господарство, повіривши пропаганді “щирого і правдивого русина”. Іван Дідух емігрує під впливом синів: “Сини, уважьисте, письменні, так як дістали якесь письмо до рук, як дістали якус напу (карту. – Авт.) та як підійшли під стару, та й пилили ні, пилили аж перерубали. Два роки нічо в хаті не говорилося, лиш Канада та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, що однако ні мут на старість гризти, та й продав все що до крішки”.

Іван Бразілієць також продав господарство. Не зважаючи на переконливі відмови дядька, Панька Загуменного, він покидає рідне село без особливого жалю і туги. З Бразилією він пов’язує майбутнє щастя і благоустрій родини. Він уже бачить “красну обширну хату з ганком, з красним обійстєм, а там далі привиджувались широкополі лани: один лан золотом блискучої пшениці, другий лан хвилюючого жита, третій лан ріжної ярини, а там далі зелений луг, а там далі зелений ліс, сочисте пасовисько, а на тім пасовиську пасуться товсті воли і корови, брикають коні… Всьо то ніби його власність!..” .

Іван Дідух таких ілюзій не леліяв. Для нього Канада була рівнозначна могилі, і в цьому він намагався переконати свою дружину:

“Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порядна газдиня, тяжко-спрацювала, не пайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу”.

Прощання Дідуха з селом наповнене високим трагізмом. Різниця ставлення героїв до однієї і тої ж події (еміграції) вплинула на характер конфлікту, його розвиток і завершення. Твір Стефаника побудований на психологічній, душевній колізії; твір Бордуляка – за традиційною схемою: підготовка до події – подія – результат, хоча б цікавим, оригінальним, мало вживаним прозаїками другої половини XIX ст. групуванням персонажів і сукупністю конфліктів.

У Бордуляка немає матеріально вираженого антигероя, що не могло не вплинути на композицію в цілому і на композицію образів зокрема. В ролі антигероя виступає сама соціальна дійсність, у зіткненнях з якою змінюється не тільки життя Івана Бразілійця, а й зовнішність, психологія, його світогляд. У міру того як герой спускається на нижню сходинку соціального щаблю, його світогляд прямо пропорційно еволюціонує до усвідомлення свого стану і до вистражданого переконання про ілюзорність еміграції як засобу покращення життя.

Соціальну і світоглядну еволюцію героя Т. Бордуляк відтворює за допомогою низки композиційних прийомів. Одним із важливих є багаторазове використання фольклорної числової символіки. Не порушуючи хронології подій, Т. Бордуляк ділить оповідання на три частини. Кожна з них має свою назву; кожна “працює” на розкриття мук героя при зіткненні з соціальною дійсністю. Тут вже щасливе число три має полярно протилежний зміст.

Перша частина “Перший ступінь мук” – це подорож залізною дорогою до моря. Емігранти відчули голод, холод, розчарування, але ніхто не повернувся додому, “всі, мов гнані якоюсь невидимою силою, ішли в пропасть все дальше і дальше…” .

У дорозі Іван пережив ще одне горе – померло найменше дитя, але й це не змусило його повернутися додому. Конфлікт із соціальною дійсністю поглиблюється конфліктом сімейним: Іван – дружина і діти. Обидва конфлікти розвиваються паралельно, безперервно посилюючись аж до трагізму.

Друга частина – “Вищий ступінь мук” – це морська подорож в Бразилію, що відібрала в Івана ще двох дітей. “То описане тяжких слабостей, на які западали бідні люди, описане помору дітей, котрі внаслідок утоми і морської хвороби, гинули, як солома, – то описане стонів, нарікань і прокльонів бідних матерів, що рвали на собі волосся і били головами о поміст корабля, коли виділи, як їх дітей вкидано до моря на жир рибам і морським потворам” .

Жінки кричали на своїх чоловіків, проклинали за всі нещастя, що спіткали їх. Іван хотів, аби дружина кричала на нього, щоби “вирвала йому серце з грудей”, та вона була тиха, спокійна, вірила Іванові, а він не міг дивитися на неї та опускав очі в землю, “мов той злочинець перед своїм суддею”.

Третя частина – “Найвищий ступінь мук” – це бразильська земля. Емігрантів влаштували в бараках, де було тісно і душно. Над ними знущалися бразильські колонізатори, які “… ходять з грізним виразом лиця і з револьвером за поясом. Мовляв, тихо будь, не нарікай, коли тобі житіє миле! Ось який рай, який гаразд в Бразілії”. Тут кульмінація обох конфліктів твору. Від голоду, спраги і жовтої гарячки люди гинули, як мухи. Гасне, як свічка, дружина Івана, що відтворено оригінальним композиційним прийомом: беззвучною “мовою” очей, яка переходила у внутрішнє мовлення.

У погляді своєї дружини Іван Загуменний читав і осуд за марно загублене життя, і прощення:

“- І нащо нам було виходити з дому? – говорив той тихий погляд умираючої Марини. – Ми ж там були хоч і не багаті, а такі щасливі… А так всьо пропало, не вернешся наше щастя… Але я тебе люблю, мій Івасю, – говорив той тихий погляд, – і прощаю тобі всьо із щирого серця, бо знаю, що ти не робив того із злої волі, але мав найлуччі мислі…” .

Після смерті дружини Іван почав усвідомлювати свою тяжку провину перед нею: “…Він качався з болю по землі”, бажав, щоб і його забрала жовта гарячка. Та йому судилося не тільки вижити, а й повернутися додому. Спадщина після дядька, доброзичливість громади (Іванові дали посаду землекопа) могли би стати розв’язкою соціального конфлікту – хоча й не щасливою, та все ж не трагічною. Та тут, перед кінцем, вступає в силу третій конфлікт – психологічний.

Втрата дружини і дітей, смерть дядька лягають важким тягарем на душу Івана, і давлять, і душать, підточуючи його сили. Цей нестерпний психологічний стан героя автор підсилює монологом – спогадом, який є продовженням внутрішньої боротьби, що переповнює і терзає Іванові душу. Він згадує дружину і дядька і картає себе: “І нащо тобі було йти до Бразилії? – говорив той німий погляд, – нащо тобі було занапащувати наше тихе щастя? Нащо?…” А там за Мариною виринає, як лунь, сива голова дядька Панька, його добре, поморщене лице, його благаючі від сліз вогкі очі, його витягнені руки…” .

Не знайшовши іншого виходу, аби хоч якось заглушити своє невимовне горе і відчай, Іван, разом з подібними собі пролетарями, іде до корчми.

Все починається спочатку, і цей початок, безперечно, стане для Івана фатальним кінцем.

Твори Бордуляка перейняті співчуттям до незаслужено чорної долі селянина – трудівника, повагою до його праці. Оповідання “Перший раз” – це гімн поезії праці селянина – жниваря. Письменник не втримується від захоплення: “Женці в полі при роботі – се для мене якесь неописане, богоговійне почуванє, я клоню чоло перед тою ве-личною працею і віддаю честь рукам, що тої праці піднялися” .

Та ця дивовижна краса не засліпила зір, який до тонкощів фіксує гірку “прозу” становища хліборобів:

“Та чого они такі бідні, такі забуті ті чорні порепані руки? Та чи скоро прийде для них лучча доля, відраднійша будучність для тих голодних, захлялих робітників – хліборобів? Гей, Господи Боже, заглянься, допоможи та прискори той час!..”.

Його молитва як священика і його твори як письменника вагомо посприяли наближенню того часу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК


образ залізниці в романі анна кареніна
ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК