Тенденції розвитку літератури кінця XX – початку XXI століття

Підручник Українська література
11 клас

Сучасна українська література

Тенденції розвитку літератури кінця XX – початку XXI століття

У 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР і проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в рамках соцреалізму й відбувався інтенсивний пошук нових способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському

письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила письменників старшого покоління і спричинила появу генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула “зруйнувати Карфаген української провінційності” (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних втручань у художню творчість, зробити його самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав’язувалися імперською
ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свободи особи. Вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке поставило за мету вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили ” західники” – митці, зорієнтовані на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук, Василь Махно) і “грунтівці”, які відтворювали національну самобутність мистецтва і сприймали село як метафору світу, де живе неповторний дух українства (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика – це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.

У літературному процесі кінця XX – початку XXI століття відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крип’якевича, Наталії Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли друком раніше заборонені твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців “Розстріляного відродження” – Миколи Хвильового, Валер’яна Під могильного, Григорія Косинки, Гната Михайличенка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари, Валер’яна Поліщука, Андрія Чужого та інших. Перевидано “Історію української літератури” Дмитра Чижевського, “Історію українського письменства”, “Літературно – критичні статті”, “Щоденники. 1923-1929” Сергія Єфремова. Читачі ознайомилися з творчістю митців української діаспори: Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра Славутича та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина.

1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Антології української поезії “Золотий гомін” (1991, 1997) репрезентували надзвичайно багату лірику XX століття, створену представниками різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Як ви вже знаєте, дискурси – це способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти, стилі.

У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний, феміністичний. Зокрема, заповідально-селянський дискурс базується на реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському способі мислення і ментальності. Цей дискурс плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), зросійщення, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з’явився в кінці 80-х років XX століття і має характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гра” карнавал, художній твір як відверта гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Термін дискурс уживається і як індивідуальний стиль митця, і як творчий стиль певної групи письменників. Тож існують окремі дискурси, пов’язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Оксани Забужко, Юрія Винничука, неомо – дерний дискурс поетів “київської школи” тощо.

Феміністичний дискурс (лат. femina – жінка) – оригінальне художнє явище в сучасній українській літературі. У 10 класі, вивчаючи творчість Ольги Кобилянської, ви ознайомилися з феміністичним рухом в українському письменстві XIX – початку XX століть, з яскравими образами емансипованих жінок у повістях “Людина”, “Царівна”. Наприкінці XX століття цей дискурс став помітною течією постмодернізму. До феміністичного дискурсу належать Ніла Зборовська, Оксана Забужко, Марія Матіос, Галина Пагутяк, Любов Пономаренко, Людмила Таран, Софія Майданська, Мар’яна Савка, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа та інші. їхні твори характеризуються увагою до жінки, порушенням екзистенційних питань буття, самоідентичності жінки як духовного оберега нації. Його представники захищають концепцію “інакості жінки”, “жіночого письма”, відбивають жіночий погляд на стан речей у суспільстві. Одним із аспектів творчості є зображення гендерних (англ. gender – рід) стосунків представників обох статей, тому жінки-письменниці розрізняють поняття “фемінність” (жіночність) і “маскулінність” (чоловічність). У творах письменниць фемінність є опозиційною до маскулін – ності та патріархальної культури, яка відводила жінці обмежені можливості для самореалізації. До змалювання стосунків представників двох статей звертаються Валерій Шевчук (“Закон зла”, “Чортиця”, “Місяцева зозулька із Ластів’ячого гнізда”), Юрій Андрухович (“Перверзія”) та інші.






Тенденції розвитку літератури кінця XX – початку XXI століття
твір на тему детектив