Тема поета й поезії у творчості Маяковського В. В

Твоя праця переживе тебе, поет, Переживуть творця його створіння, Живого не втратить вираженья З тебе колись списаний портрет. І. А. Бунін В. В. Маяковський успадкував з літературної традиції відповідальне відношення до поетичної творчості. Серйозний поет завжди прагне осмислити своє життєве призначення Це прагнення особливо характерно для російських поетів, тому що літературна творчість у Росії завжди розцінювалася не як приємна розвага, а як високе служіння батьківщині, народу, істині. Кожний російський поет вважав своїм обов’язком

висловитися на тему поета й поезії. О. С. Пушкін присвятив їй багато віршів, самими знаменитими серед них є “Пророк” , “Поет” , “Поетові” , імпровізація з повісті “Єгипетські ночі” .

Пушкін затверджує, що поетові даний божественний дарунок “дієсловом палити серця людей”, тобто будити в душах людей “почуття добрі”. При цьому автор підкреслює, що доля поета може бути дуже важка, але він не повинен іти на приводу в юрби, не повинен потурати її низинним смакам і потребам: Поет! Не дорожи любовию народної.

Захоплених похвал пройде хвилинний шум…

Пушкіну важливо було затвердити ідею

волі творчості – право писати не за замовленням влади, а по власній волі: Такий поет: як Аквілон, Що хоче, то й носить він – Орлу подібно, він літає И, не спросясь ні в кого, Як Дездемона, обирає Кумир для серця свого. М. Ю. Лєрмонтов ставиться до поезії як до діяльності, здатної змінити мир, вплинути на суспільство, на долю народу. У вірші “Поет” він згадує, що ніколи…стих, як Божий дух, носився над юрбою И, відкликання думок шляхетних, Звучав, як дзвін на вежі вічової В дні торжеств і лих народних.

Але в сучасному суспільстві поезія, на думку Лєрмонтова, перетворилася в золоту дрібничку, безславну й нешкідливу.

Сам Лєрмонтов прагнув зберегти цивільний пафос поезії: вірш “Як часто пестрою толпою оточений” ліричний герой закінчує вигуком, спрямованим проти людей-бездушних масок: ПРО, як мені хочеться збентежити веселість їх И зухвало кинути їм в очі залізний вірш, Облитий гіркотою й злістю!.. Н. А. Некрасов уважав громадянським обов’язком поета привертати увагу читачів до головної суспільної проблеми свого часу – до важкого положення пригнобленого народу: Пускай нам говорить мінлива мода, Що тема стара – “страждання народу” И що поезія забути її повинна, – Не вірте, юнака! Не старіє вона.

Якщо Пушкін порівнює свою музу із прекрасною дівчиною, те Некрасов – з молодою селянкою, що б’ють батогом на Сінній площі: Ні звуку з її грудей, Лише бич свистали граючи…

І Музі я сказав: “Дивися! Сестра твоя рідна!”. Маяковський жив у новій країні – у Радянському Союзі, що назвав “республікою праці” і оспівав як перше у світі держава, де вільні люди самі влаштовують своє життя, скоряють небо , море , час . Епоха соціальних революцій і потужного індустріального розвитку наклала свій відбиток на поезію Маяковського, на його розуміння ролі поета в сучасному світі.

Поет, на думку Маяковського, не повинен складати свої вірші в кабінеті, у тиші й затишку, він повинен іти на вулиці, на заводи, у саму гущавину життя, де робиться історія: Досить копійчаних істин. Із серця старе витри. Вулиці – наші кисті.

Площі – наші палітри. Книгою часу Тисячелистой Революції дні не оспівані. На вулицю, футуристи, Барабанщики й поети.

У знаменитому вірші “Незвичайна пригода, що була з Володимиром Маяковським улітку на дачі” поет і його творчість рівняються із сонцем. Ліричний герой, розговорившись із Сонцем, скаржиться на життєві неприємності й труднощі творчості, але небесне світило зупиняє потік скарг: “А мені, ти думаєш, світити легко?”. У цьому вірші виражений оптимізм Маяковського, історичн і особистий: треба працювати, складати всупереч будь-яким перешкодам: Світити завжди, Світити скрізь, До днів останніх дінця, Світити – И ніяких цвяхів!

От гасло мій – И сонця!

Порівняння поета із сонцем, що вжив тут Маяковський, зовсім оригінально – ніхто раніше в російської поезії не піднімав так високо значення поетичної творчості. Також ніхто раніше не порівнював поета з рудокопом, а саму поезію – з видобутком коштовної руди, а Маяковський робить це у вірші “Розмова з фінінспектором про поезію” . Поет затверджує, що його робота так само важлива, як робота селянина, робітника, тому що теперішня література виховує людей, “робить їхньої душі”: Але як испепеляюще слів цих печіння Поруч із тлінням слова-сирцю.

Ці слова надають руху Тисячі років мільйонів серця. Поет, на думку Маяковського, не повинен підніматися над народом, інакше його поезія швидко перетворитися в “золоту іграшку”: А що, якщо я народу водій И одночасно – народу слуга? Пішовши у свої власні проблеми , до чого призивали естети “срібного століття”, поет ризикує стати незрозумілим і для своїх сучасників, і для майбутніх поколінь.

Поет може стати, по Маяковському, безсмертним, якщо відіб’є свій час як уважний, зацікавлений і розумний свідок: Борг наш – ревіти медногорлой сиреною В тумані мещанья, у бур у кипенье.

Останнім великим твором Маяковського є вступ до поеми “У весь голос” , що стало своєрідним заповітом поета, подібно “Пам’ятнику” Г. Р. Державіна, “Пам’ятнику” О. С. Пушкіна, віршу “Про Муза! я у дверей труни” Н. А. Некрасова. У вступі поет вирішує сам розповісти про себе й свій час: він зізнається, що не дозволяв собі оспівувати в романсах “троянди й сльози”, хоча ці теми дуже приємні й доходни, Але я себе упокорював, стаючи На горло власній пісні.

Поет уважає, що аморально в лихоліття воєн, розрухи, голоду, повальних епідемій оспівувати любов і красу улюбленої жінки, треба жити турботами свого народу, допомагати йому простими, нехай навіть грубими, але чесними віршами: Мій стих працею громаду років прорве И з’явиться вагомо, грубо, зримо, Як у наші дні ввійшов водопровід, Спрацьований рабами Рима. Якщо так дивитися на завдань і й мети поезії, то особиста слава буде мало хвилювати, а успіхи країни й народу, якому поет служить, будуть для нього найкращим пам’ятником, величезним і вічним: Мені наплювати на бронзи многопудье, Мені наплювати на мармуровий слиз. Сочтемся славою – адже ми свої ж люди, – Пускай нам загальним пам’ятником буде Побудований у боях соціалізм.

Отже, міркуючи про поета й поезію, Маяковський розвивав, але не повторював ідеї класичної російської поезії. Для Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова характерно відповідальне відношення до свого творчого призначення. Всі вони жадали від поезії чесності, людяності , високої моральності , патріотизму й одночасно всесвітньої чуйності . Маяковський, успадкувавши всі ці поетичні принципи від своїх попередників, все-таки виступив як поет-новатор.

Він збагатив російську поезію новими ідеями й образами.

Він відразу й рішуче прийняв революцію й відкрито заявив про своє служіння її ідеалам: йому хотілося втручатися в що відбувається, а не спостерігати події з боку; йому хотілося самому звертатися до революційного народу, і він виступав на заводах, на мітингах, на поетичних вечорах у Політехнічному музеї. Він затверджував, що “місце поета в робітнику ладу”, що головне завдання поета не стільки прославляти себе, скільки допомагати очищати життя від недоліків, боротися з різними “мерзотниками”, які “ходять по нашій землі й навколо”. Новаторство Маяковського виявилося й в області віршованої форми.

Він відкрито оспівував Жовтневу революцію й нову Батьківщину, у його добутках чітко чуються інтонації поета-трибуна, “оратора, горлана, ватажка”, як він сам себе називав.

В основі поезії Маяковського лежить живаючи розмовне мовлення сучасників, мовлення вулиці, “корявий говір мільйонів”. Переважна більшість його добутків написано тонічним віршем, а не силабо-тонічним, як практично вся класична російська поезія XІX століття. Він розробив нові рими для віршування, створив оригінальні метафори, винайшов нові слова – неологізми.

Все сказане дозволяє затверджувати, що Маяковський – чудовий поет, що краще багатьох своїх сучасників відбив у поетичних добутках свій час – бурхливу епоху революційного перелому.

У цьому цінність і значення його творчості