Тема Батьківщини й громадянської мужності в поезії А. А. Ахматовій
Важким, довгим і дуже складним був шлях Ганни Ахматовій. Він не міг бути легенею для великої трагічної поетеси, що народилася на рубежі, на зламі епох, двох століть, що жила в період найтяжких суспільних потрясінь: революцій, світових війн, репресій. Ахматова пишалася тим, що застала краєчок століття, у якому жив Пушкіна, її поезія виникла в лоні талановитого “срібного століття”, тому не дивно, що рання лірика Ахматовій – майже винятково лірика про любов.
Але поступово в її віршах з’являється відчуття кінця епохи. “Тут все мертво
Тема Батьківщини усе більш владно звучить у поезії в роки першої світової війни. Поетеса, розуміючи, що війна – найбільше зло, тому що вона вбиває, пише вірш-плач:
Ялівця запах солодкий Від палаючих лісів летить. Над горобинами стогнуть солдатки, Овдовілий плач по селу дзенькає.
Батьківщина корчиться від болю, і Ахматова молить
Мені голос був. Він кликав утішно, Він говорив: “Іди сюди, Залиш свій край, глухий, і грішний, Залиш Росію назавжди…”
Але любов до Батьківщини була сильніше, відчуття нероздільності своєї долі з долею народу виявиться тією силою, що допоможе прийняти істотне для неї рішення:
Але рівно душно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої Не опоганився скорботний дух. Пройшовши п’ять років скорботного шляху із закривавленою, розореною громадянською війною Росією, переживши особисту трагедію , Ахматова впевнено скаже:
Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. І поступово “я” перетворюється в “ми”: Ми ні єдиного удару Не відхилили від себе.
Це “ми”, що виросло з відчуття споріднення із країною, з гіркою її долею, особливо часто буде звучати в роки Великої Вітчизняної війни. Ахматова, маючи пророчий дарунок, передчувала наближення нової війни, що стане трагедією для багатьох народів, і цю “двадцять четверту драму Шекспіра”, що пише страшний час, “уже ми не маємо сил читати!” Не в силах тому, що за тридцяті роки: зламані долі, мільйони безвинних жертв, дзенькіт тюремних ключів, відступництво від загальнолюдських норм, особисте горе . Ахматова сама дивувалася, чому стих не замовчав, адже “перед цим горем гнуться гори, не тече велика ріка”. До початку нових випробувань, що чекали народ у роки війни, вона підійшла з вистражданим досвідом цивільної поезії.
Війна застала Ахматову в Ленінграді, місті, що став її духовною батьківщиною. Знову трагедія народу збігається з особистою трагедією . І знову звучить “ми” у військовій ліриці:
Ми знаємо, що нині лежить на вагах И що відбувається нині, Година мужності пробив на наших годинниках, И мужність нас не покине.
Війна розширює Батьківщину до просторів Азії, де поетеса перебуває в евакуації. Ахматова не описує війну – вона її не бачила, але вважає себе зобов’язаної оплакати великі жертви свого народу:
А ви, мої друзі останнього заклику! Щоб вас оплакувати, мені життя збережене.
У всіх військових віршах звучить мужня скорбота, найбільше почуття жалю, безмірна любов до свого багатостраждального народу. І перемога у віршах Ахматової – це образ Із. Весь біль своєї Батьківщини поетеса увібрала в себе, і тільки будучи громадянином і патріотом, можна сказати: Як у перший раз я на неї, Й Батьківщину, дивилася, Я знала, це все моє – Душу моє й тіло, Це погляд з висоти літака, але це погляд Поета, що піднявся на цю висоту любов’ю до Батьківщини й народу. Ахматова завжди була “там, де мій народ, до нещастя, був”. І ми повинні бути вічно вдячні великій поетесі, що вона, на щастя, була, є й буде зі своїм народом.
(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)Тема Батьківщини й громадянської мужності в поезії А. А. Ахматовій
чи легко бути білою вороною твір роздум
Тема Батьківщини й громадянської мужності в поезії А. А. Ахматовій