Тарзан – Едгар Берроуз

Едгар Берроуз

Тарзан

У МОРІ

Я гостював у одного приятеля і чув від нього цю історію.

Він розповів мені її просто так, без усякого приводу. Міг би і не розповідати. Почав він її після кількох чарок, а коли я зауважив, що не вірю жодному слову, це здивувало його, і він, спонуканий моєю недовірою, поклав собі розповісти геть усе до кінця.

Чоловік він був привітний, але гордий і вразливий до безглуздя. Зачеплений за живе моїм скепсисом, він, на підкріплення своїх слів, показав мені якийсь зашмольганий рукопис і зв’язку старих сухих

звітів Британського Міністерства Колоній.

Однак я й тепер не наважуся твердити, що усе в цій розповіді вірогідно. Адже подій, що про них розповідається, я не бачив своїми очима. А, може, це й правда, хтозна! Я, принаймні, вважав за доцільне дати головним героям вигадані імена і прізвища.

Засалений рукопис, із вицвілими і пожовклими сторінками, виявився щоденником однієї людини, якої давно вже немає серед живих. Коли я прочитав цей щоденник і познайомився зі звітами Міністерства Колоній, я побачив, що ці документи цілком підтверджують розповідь мого гостинного приятеля.

Отже, те, що ви прочитаєте, ретельно перевірене

мною і запозичене з різних джерел.

Якщо ж ця розповідь не викличе у вас великої довіри, ви все-таки переконаєтеся, що вона дивовижна, винятково цікава.

Із записів людини, якої, як я сказав, давно немає серед живих, а також зі звітів Міністерства Колоній ми довідуємося, що один молодий англійський офіцер (ми назвемо його Джоном Клейтоном, лордом Грейстоком був посланий у Західну Африку, в одну з британських прибережних колоній, зробити там досить незвичне дослідження.

Річ у тім, що жителі цієї колонії були досить простодушні; і от одна з європейських держав, користуючись їхньою наївністю, стала вербувати їх у солдати для своєї колоніальної армії, причому ця армія тільки те й робила, що забирала каучук і слонову кістку в дикунів, що живуть по берегах Арувімі і Конго.

Нещасні жителі британської колонії скаржилися, що вербувальники, спокушаючи тамтешню молодь іти в солдати, обіцяли їй золоті гори, а тим часом лише дехто з цих довірливих рекрутів повернувся назад.

Англійці, що жили в цій колонії, підтвердили скарги тубільців і додали від себе, що чорношкірі солдати, завербовані іноземною державою, насправді стали рабами: користуючись з їхнього неуцтва, білі офіцери не відпускають їх на батьківщину після закінчення терміну служби, а твердять, буцімто вони повинні прослужити ще кілька років.

Отже, Міністерство Колоній послало Джона Клейтона до Африки, надавши йому нову посаду, причому конфіденційно йому було доручено зосередити всю увагу на жорстокому поводженні офіцерів дружньої європейської держави з чорношкірими британськими підданими.

Утім, немає потреби надто розводитися, навіщо і куди був посланий Джон Клейтон, бо, зрештою, він не тільки не розслідував цієї справи, але навіть не доїхав до місця свого призначення.

Клейтон був з тих англійців, що віддавна прославили Англію своїми геройськими подвигами в морських битвах і на полі бою, – мужня людина, сильна і душею і тілом. .

Росту він був вище середнього. Очі сірі. Обличчя правильне, різко окреслене. У кожнім русі відчувався міцний, здоровий чоловік, що пройшов багаторічну військову муштру.

Він був честолюбний. Йому хотілося відігравати роль у політиці. З цієї причини він і перевівся з офіцерів у чиновники Міністерства Колоній і узявся виконати те досить делікатне доручення, про яке ми вже згадували.

Коли Джон Клейтон довідався, які завдання покладає на нього Міністерство, це йому полестило і обрадувало, але водночас засмутило. Йому було приємно, що його багаторічна служба в армії оцінена по заслугах, що за свої старання він одержує таку велику винагороду, що перед ним відкривається широке поприще для подальшої кар’єри. Але їхати зараз до Африки йому не хотілося: адже ще не минуло і трьох місяців відтоді, як він одружився з красунею Еліс Рутерфорд, і йому здавалося божевіллям везти свою молоду дружину в тропічну глухомань, де люті небезпеки підстерігають людину на кожнім кроці.

Заради коханої жінки він охоче відмовився б від покладеної на нього місії, але леді Еліс і чути про це не хотіла. Навпаки, вона вимагала, щоб він відправився в Африку і взяв її із собою.

Звичайно, у юної пари були матері, брати, сестри, тітки, кузени, кузини, і кожне з них висловлювали свої думки з цього приводу; але які були ці думки, історія умовчує. Та це й несуттєво.

Нам відомо лише одне: що 18… року, одного прекрасного травневого ранку лорд Грейсток і його дружина, леді Еліс, виїхали з Дувра в Африку.

За місяць вони прибули до Фрітауна, де зафрахтували невелике суденце “Фувальду”, котре мало доставити їх до місця призначення.

Нічого більше невідомо про лорда Джона Грейстока і його дружину, леді Еліс. Вони щезли, зникли, невідь-куди!

Через два місяці після того, як “Фувальда” підняла якір і залишила гавань Фрітауна, близько півдюжини британських військових суден з’явилися у водах Південного Атлантичного океану, марно намагаючись відшукати хоч якийсь слід загиблих іменитих мандрівників. Не минуло й кількох днів, як коло берегів острова св. Єлени цій ескадрі вдалося знайти рештки якогось розбитого судна, і всі чомусь одразу увірували, що це рештки “Фувальди”, що “Фувадьда” потонула з усім своїм екіпажем. Тому подальші пошуки були припинені з самого початку, хоча багато люблячих сердець усе ще надіялися і чекали.

“Фувальда”, вітрильне трищоглове судно, не більше ста тонн, було найбільш поширеним кораблем у тих місцях: тисячі таких суденець обслуговують місцеву торгівлю і шастають уздовж всього узбережжя. їхня команда звичайно складається із запеклих головорізів і втеклих каторжників усіх народів і всіх племен.

“Фувальда” не була винятком із загального правила; на судні процвітав мордобій. Матроси ненавиділи начальство, а начальство ненавиділо матросів. Капітан був досвідчений моряк, але зі своїми

Підлеглими поводився, як звір. Розмовляючи з ними, він знав тільки два аргументи: або батіг, або револьвер. Та й то сказати, цей різноплемінний набрід навряд чи міг би розчовпати яку-не-будь іншу балачку.

Уже другого дня після того, як лорд Грейсток і леді Еліс від’їхали з Фрітауна, їм довелось бути свідками таких огидних сцен, що розігралися на борту їхнього судна, які вони здавна звикли вважати вигадкою недолучних белетристів.

Те, що сталося того дня рано-вранці на палубі “Фувальди”, було як це не дивно, першою ланкою у тім ланцюзі дивовижних подій, що завершилися у найнесподіваніший спосіб: хтось, ще не народжений, потрапив у такі обставини, в яких не бувала ще жодна людина, і йому випало таке незвичайне життя, якого, здається, не зазнав ніхто відтоді, як існує людський рід.

А почалося це так.

Двоє матросів мили палубу “Фувальди”; капітан стояв тут же, на палубі, і розмовляв про щось із лордом Клейтоном і його юною дружиною.

Усі троє стояли спиною до матросів, що мили палубу. Матроси присувалися все ближче, нарешті, один з них опинився за спиною в капітана. Саме в цю хвилину капітан, закінчивши розмову з лордом і леді, ступнув крок назад, збираючись іти. Але наткнувшись на матроса, він гепнувся на мокру палубу і зачепивши ногою за цебро, що перекинулося й облило його брудною водою.

Тієї миті все скоєне виглядало кумедно, але недовго.

Капітан оскаженів. Він почувався зганьбленим. Весь збуряковілий від приниження і люті, з градом скажених лайок накинувся він на нещасного матроса і завдав йому страшного удару кулаком. Той так і звалився на палубу.

Матрос був худий, маленький на зріст, уже немолодий, тим ганебнішою здавалася розправа, що її учинив капітан. Але інший матрос був широкоплечий крем’язень, здоровенний ведмідь, з Чорними вусами і шиєю, як у вола.

Побачивши, що його товариш упав, він присів навпочіпки, загарчав, як собака, і одним ударом кулака повалив капітана на підлогу.

Миттєво обличчя капітана з яскраво-червоного зробилося білим. Бунт! Це був бунт! Утихомирювати бунти звіру-капітану доводилося не раз. Ні хвилини не таячись, він вихопив з Кишені револьвер і вистрілив упритул у свого могутнього ворога. Але Джон Клейтон виявився моторніший: щойно він побачив, як зброя блиснула на сонці, він кинувся до капітана і вдарив його по руці, внаслідок чого куля влучила не в серце матросові, а набагато нижче, у коліно.

У дуже різких виразах Клейтон негайно ж виголосив капітану, що він не допустить такого звірячого поводження з командою і вважає його обурливим.

Капітан уже відкрив було рота, щоб відповісти лайкою на зауваження Клейтона, але раптом його немов осяяла якась думка, і він не сказав нічого, а круто повернувся і, з невиразним бурчанням, похмуро пішов на корму.

Він розумів, що не дуже вигідно зараз дратувати британського чиновника, адже могутня рука королеви може незабаром спрямувати на нього грізне і страшне знаряддя покари – всюдисущий британський флот.

Матроси підвелися з палуби: літній допоміг своєму пораненому товаришу встати. Широкоплечий велетень, що серед матросів був відомий під кличкою Чорний Майкл, спробував поворушити простреленою ногою; коли виявилося, що це можливо, він повернувся до Клейтона і досить незграбно висловив йому свою подяку.

Слова його були грубі, але в них звучало щире почуття.

Він різко обірвав свою коротку репліку і поплентався, накульгуючи, у бік кубрика, показуючи цим, що лорд Клейтон не зобов’язаний йому відповідати.

Після цього ні Клейтон, ні його дружина не бачили матроса кілька днів. Капітан не розмовляв із ними, а коли йому доводилося по службі сказати їм кілька слів, він сердито й уривчасто буркав.

Вони снідали й обідали в капітанській каюті, бо так у них повелося ще до цього прикрого випадку, але тепер капітан не з’являвся до столу, кожного разу посилаючись на яку-небудь невідкладну справу.

Помічники капітана, усі як на підбір, були неписьменні одчайдухи, може, трохи штивніші од того темного наброду матросів, над яким вони так по-злодійськи знущалися. Ці люди, із цілком зрозумілих причин, при будь-якій зустрічі із прекрасно вихованим лордом почувалися не в своїй тарілці і тому уникали усілякого спілкування з ним.

Отже, подружжя Клейтонів опинилося в повній ізоляції.

Власне, ця самотність їм була тільки приємною, але, на жаль вони виявилися зовсім відрізані від життя свого корабля і непідготовлені до тієї страшної кривавої трагедії, що розігралася за кілька днів.

А тим часом, уже тоді можна було передбачити, що наближається катастрофа. Ззовні життя на кораблі йшло своїм чином, але усередині щось розладналося і загрожувало великим лихом. Це інстинктивно відчували і лорд Клейтон, і його дружина, але одне одному про це не говорили ні слова.

Наступного дня після того, як куля капітана прострелила Чорному Майклу ногу, Клейтон, вийшовши на палубу, побачив, що четверо матросів, із похмурими обличчями, несуть якесь нерухоме тіло, а позаду простує старший помічник, тримаючи в руці важку нагайку.

Клейтон вирішив не втручатися в цю справу, але наступного дня, побачивши на обрії обриси британського військового судна, вирішив зажадати, щоб капітан негайно причалив до нього. Лорду Клейтону було ясно, що при тих похмурих порядках, що встановилися на “Фувальді”, вся його експедиція може закінчитися тільки нещастям.

Ополудні вони підійшли так близько до військового судна, що могли б почати переговори з ним; але саме тієї ж миті, коли Клейтон намірився звернутися до капітана з бажанням залишити “Фувальду”, йому спало на думку, що всі його страхи – дурниця і що капітан тільки посміється над ним.

Справді, які були в нього підстави просити офіцера, командира військового корабля британського флоту, змінити свій рейс і повернутися туди, звідки він щойно прибув?

Звичайно, Клейтон може сказати, що він не бажає залишатися на борту свого корабля, бо його капітан суворо покарав двох матросів, що порушили дисципліну. Але таке пояснення може здатися офіцерам військового судна смішним, і вони нишком поглузують із вразливого лорда, а, може, й вважатимуть його боягузом.

З цих міркувань, Джон Клейтон, лорд Грейсток, не став вимагати, щоб його доставили на військовий корабель; але вже під вечір, коли труби броненосця сховалися за далеким обрієм, він пожалкував про свій острах здатися смішним, оскільки на “Фувальді” розігралися жахливі події.

Трапилося Так, що годині о другій чи третій пополудні той-таки літній матрос невисокого зросту, якого кілька днів тому капітан ударив в обличчя кулаком, чистив на палубі мідні деталі. Наблизившись до Клейтона, він пробурмотів ледве чутно:

– Буде йому прочуханка… Згадаєте мої слова: буде… Це йому даром не минеться…

– Що ви хочете сказати? – запитав у нього Клейтон.

– А хіба ви самі не бачите, яка тут у нас заварилася каша?

Цей сатана-капітан і його мерзотники-підручні ледве не всю команду скалічили до смерті… Учора двох та сьогодні трьох. Але Чорний Майкл знову на ногах; заждіть, він покаже їм, як знущатися над нами. Він уже розправиться з ними, згадаєте моє слово.

– Ви хочете сказати, – запитав Клейтон, – що команда корабля затіває заколот?

– Заколот! – вигукнув старий матрос. – Який там заколот! Не заколот, а вбивство! Ми таки його уколошкаємо, я вам це кажу точної

– Коли?

– Скорої А коли, – не скажу, я і так тут наварнякав занадто багато. Але ви добрий пан, ви тоді заступилися за мене і за Чорного Майкла, і тому я й сказав вам слівце. Але тримайте язика за зубами, а коли почуєте постріли, ховайтесь у трюм і залишайтеся там, бо перепаде й вам.

І старий, закінчивши роботу неподалік від лорда, посунувся далі до ще незавершеного.

Леді Еліс стояла поруч і чула кожне слово матроса.

– Нічогенькі розваги у нас попереду! – сказав іронічно Клейтон.

– Потрібно зараз же попередити капітана, – стривожилася леді Клейтон. – Може, йому вдасться відвернути катастрофу.

– Напевне, це буде найкраще, – погодився лорд, – хоча, щоб врятувати свою шкуру, я мав би тримати язика за зубами. Тепер, що б не сталося на судні, матроси не зачеплять ні тебе, ні мене, адже вони бачили, як я заступився за цього старого і за Чорного Майкла. Але якщо вони довідаються, що я зрадник, що я розбовкав про все капітану, нам обом не буде пощади.

– Але, милий Джоне, – заперечила дружина, – якщо ти не попередиш капітана про замах, що готується на нього, ти тим самим виявишся винним в убивстві, ти будеш співучасником цих злочинів.

– Ти не розумієш, що говориш, люба, – відповів Клейтон. – Адже я піклуюся тільки про тебе. Капітан сам винен, він заслуговує покарання; навіщо ж я стану наражати на небезпеку кохану дружину заради порятунку такого жорстокого звіра? Ти не можеш собі уявити, моя люба, яке жахливе буде наше життя, якщо Фувальда опиниться в руках головорізів і каторжників!

– Обов’язок – це передовсім, – заявила дружина, – ніякі софізми не допоможуть тобі ухилитися від його виконання. Я була б недостойна тебе, якби через мене тобі довелося хоч раз ухилитися від обов’язку. Звичайно, я знаю, що наслідки можуть бути жахливі, але я безбоязно зустріну їх поруч із тобою. Краще

Найжахливіша небезпека, аніж ганьба. Подумай лише, як тебе мордуватиме каяття, якщо з капітаном дійсно трапиться нещастя!

– Ну, будь по-твоєму, Еліс! – відповів, усміхаючись, Джон Клейтон. – Може, ми даремно тривожимося… Звичайно, справи на кораблі йдуть кепсько, але ми, здається, згущаємо фарби. Дуже можливо, що цей старий матрос повідомив нам не реальні факти про стан речей, а лише свої мрії і бажання) Йому хочеться по – мститися капітану, що його скривдив, от він і вигадує, начебто ця помста неминуча… Узагалі заколоти на кораблях уже вийшли з моди. Років сто тому вони були поширеним явищем, а нині про них давно не чути… Але он капітан іде до себе в каюту. Я піду до нього зараз і скажу йому про те, що я чув, бо мені хочеться скінчити цю мерзенну справу якнайскоріше. Не дуже-то мені при ємно розмовляти з цією тварюкою.

Сказавши це, він із безтурботним виглядом попрямував до каюти капітана і постукав до нього у двері.

– Увійдіть! – сердито гримнув капітан.

Коли Клейтон увійшов до каюти і зачинив за собою двері, капітан гаркнув уривчасто: – Ну?

– Я прийшов повідомити вас, що сьогодні я випадково підслухав одну розмову, з якої мені стало ясно, що ваші люди затівають заколот і замишляють убивство.

– Брехня! – заревів оскаженіло капітан. – І якщо у вас ще раз вистачить нахабства лізти не в свою справу і підривати дисципліну на моєму кораблі, я не поручуся за наслідки! Чорт вас візьми! Ви думаєте, я так уже боюся, що ви лорд? Та мені плювати на лорда! Я – капітан корабля і нікому не дозволю сунути носа у мої розпорядження.

До кінця цієї розлюченої промови капітан втратив усякий контроль над собою, обличчя в нього налилося кров’ю, і останні слова він викрикнув голосним фальцетом, стукаючи одним ку лаком по столу, а другим потрясаючи перед самим носом Клейтона.

Кулаки у нього були величезні.

Клейтон не ворухнувся. Він спокійно стояв і дивився розлютованому капітану в очі, начебто нічого не сталося.

– Капітане Віллінг, – сказав він нарешті, – вибачте; будь ласка, мою відвертість, але я дозволю собі висловити, що, по-моєму, ви – осел!

Сказавши це, він негайно обернувся і вийшов з каюти своєю звичайною невимушеною спокійною ходою. Ця хода безсумнівно

Повинна була викликати в такої запальної людини, яким був капітан, нові напади люті.

Якби Клейтон нічого, не сказав капітану, дуже можливо, що капітан за мить покаявся б у своїй надмірній гарячковості; але своєю поведінкою Клейтон раз і назавжди знищив будь-яку можливість примирення.

Тепер уже не можна було й сподіватися, що на випадок якоїсь небезпеки, капітан виявиться союзником Клейтона і разом з ним уживе заходів для самозахисту від матросів, що збунтувалися.

– Ну, Еліс, – сказав Клейтон, повернувшись до дружини, – нічого путнього не вийшло. Цей дикун виявився невдячною свинею. Накинувся на мене, як скажений пес… Тож нехай матроси роблять із ним, що хочуть, ми повинні подбати про себе самі. Ходімо до себе в каюту. Я приготую револьвери. Шкода, що наші рушниці і патрони знаходяться внизу, у багажі.

Коли вони прийшли до себе в каюту, то побачили там жахливий безлад. Хтось рився у їхніх валізах і розкидав по каюті їхню одіж. Навіть ліжка, і ті були зламані, а постіль валялася на підлозі.

– Очевидно, – вигукнув Клейтон, – комусь наші речі здалися дуже цікавими. Цікавішими навіть, аніж нам. Але що шукали ці люди? Подивися, чого бракує.

Клейтон перебрав усе майно, що було в каюті. Усе виявилося в цілості. Нічого не пропало. Зникли тільки два револьвери та набої.

– Шкода, – сказав Клейтон. – Вони взяли найбільш цінне. Тепер уже не можна сумніватися, що нам загрожує бунт.

– Що ж нам робити, Джоне? – сполошилася дружина. – Тепер я не стану наполягати, щоб ти пішов до капітана, бо не хочу, щоб ти знову зазнав знущань. Може, найкраще, якщо ми будемо нейтральні. Припустімо, переможе капітан. Тоді усе піде як і раніше, і боятися нам нічого. А якщо переможуть матроси, будемо сподіватися (хоча, здається, надія слабка), що вони не зачеплять нас, адже побачать, що ми не заважали їм діяти.

– Добре, Еліс! Будемо триматися посеред дороги!

Вони стали наводити у каюті лад і тільки тоді помітили, що під дверима стирчить якийсь папірець. Клейтон нагнувся підняти його, але зі здивуванням побачив, що він сам пролазить у двері. Було ясно, що хтось просовує його ззовні.

Він уже взявся було за ручку, щоб прочинити двері і застати невідомого зненацька, але дружина схопила його за руку.

– Не треба! – шепнула вона. – Адже ти хотів триматися “посеред дороги”.

Клейтон. посміхнувся, і рука в нього опустилася. Подружжя стояло пліч-о-пліч і дивилося, як уповзає до них у кімнату маленький біленький папірець. Нарешті, він зупинився. Клейтон нагнувся і підняв його. Це був складений учетверо, грубий шорсткий папірець.

Розгорнувши його, Клейтони побачили якісь малограмотні закарлючки, виведені рукою, явно незвиклою до пера.

Ці закарлючки попереджали Клейтона, щоб він не смів повідомляти капітана про пропажу револьвера і також не говорив нікому про свою розмову з матросом. Інакше і йому і його дружині – смерть.

– Ну, що ж, будемо слухняні, – сказав Клейтон із гіркою усмішкою. – Нам нічого іншого не залишається, як сидіти сумирно і чекати своєї долі.

ДИКИЙ ПРИТУЛОК

Фекати їм довелося недовго. Наступного ранку Клейтон вийшов зі своєї каюти, щоб прогулятися по палубі перед сніданком. Раптом пролунав постріл. За ним ще і ще.

Посередині судна стояла маленька купка офіцерів. Матроси обступили їх строкатою юрбою; Чорний Майкл попереду всіх.

Стріляли офіцери. Після першого ж пострілу матроси розбіглися і поховалися хто за щоглу, хто за каюту. З-за прикриття вони стали стріляти в ненависну п’ятірку, що командувала ними.

Капітан убив двох із револьвера. Трупи убитих залишилися валятися на палубі.

Старший помічник капітана захитався й упав долілиць. Чорний Майкл скомандував: “уперед 1” і бунтівники кинулися на чотирьох офіцерів. Рушниць і револьверів у них було всього шість штук, і тому в хід пішли багри, сокири і кирки.

Капітан вистрелив з револьвера, і поки він заряджав його, матроси кинулися в атаку. Рушниця другого помічника дала осічку. Залишалося усього тільки два револьвери, щоб зустріли натиск заколотників. Останні швидко посунули на офіцерів і ті подалися назад перед навальною атакою команди.

З того і з того боку сипалися страшні прокляття. Лайки, тріск пострілів, стогони і крики поранених перетворили палубу “Фувальди” у подобу божевільні.

Ледь офіцери встигли відступити на кілька кроків, як матроси Кинулися на них. Дужий негр помахом сокири розтрощив каштану

Голову від чола до підборіддя; хвилину по тому, і решта офіцерів упали замертво під градом ударів і куль.

Заколотники діяли швидко і рішуче. Під час сутички Джон Клейтон стояв, недбало обіпершись у проході, і задумливо палив люльку, неначе був на змаганні з крикету.

Коли впав останній офіцер, Клейтон вирішив, що йому настав час спуститися вниз, до дружини; він боявся, що заколотники увірвуться в каюту і застануть її там одну.

Хоча ззовні Клейтон здавався зовсім спокійний і байдужий, насправді він був сильно стривожений. Доля кинула їх у лапи розгнузданих звірів, і він боявся за життя дружини.

Коли він повернувся, щоб спуститися до неї в каюту, він, на свій подив, побачив, що вона стоїть майже поруч із ним.

– Ти тут давно, Еліс?

– Із самого початку, – відповіла вона. – Як страшно, Джоне! Господи, як страшно! Що з нами буде в руках таких людей і на що ми можемо розраховувати?

– Ми можемо, сподіваюся, розраховувати на сніданок, – відбувся він жартом, щоб підбадьорити її, і додав, – у будь-якому разі, я зараз же йду на розвідку. Підемо зі мною, Еліс. Ми повинні їм показати, що не боїмося і що заздалегідь упевнені в їхньому коректному поводженні з нами.

Матроси стовпилися навколо мертвих і поранених офіцерів. Без жодних жалощів викидали вони мертвих і навіть ще живих своїх начальників за борт. Утім, вони обійшлися так само безсердечно і зі своїми пораненими та убитими.

Один із бунтівників, помітивши наближення Клейтонів, заволав:

– До риб і цих двох! – і кинувся на них, змахнувши сокирою. Але куля Чорного Майкла уклала матроса на місці. Затим,

Указуючи на лорда і леді Грейсток, він голосно вигукнув, привертаючи увагу решти матросів:

– Ей ви! Ці обоє – мої друзі. їх не чіпати! Зрозуміли? Я те пер тут капітан, і моє слово – закон, – і, звертаючись до Клейтона, він додав: – Тримайтеся осторонь, і ніхто вас не зачепить. – З цими словами він сердито зиркнув на своїх товаришів.

Клейтони постаралися дотримуватися поради Чорного Майкла; вони ні на кого не звертали уваги і нічого не знали про подальші плани бунтівників.

Часом до них доносилися слабкі відгуки сварок і суперечок, а двічі злісне клацання зведених курків пролунало у тихому надвечір’ї. Але Чорний Майкл був підходящим вождем для цього різношерстого наброду і разом з тим умів тримати їх у суворій покорі.

На п’ятий день після убивства офіцерів вахтовий вигукнув, що видно землю. Чи був це острів чи материк, – Чорний Майкл не знав. Але він сповістив Клейтона, що коли ця місцевість виявиться населеною, лорд і леді Грейсток будуть висаджені на берег із усім своїм майном.

– Ви тут непогано проживете кілька місяців, – пояснив він. – А за цей час ми зуміємо відшукати де-небудь пустельний берег і розбредемося врізнобіч. Я обіцяю поінформувати уряд про те, де ви знаходитеся, і він негайно вишле за вами військовий корабель. Думаю, що ви нас не викажете. Але висадити вас у цивілізовану місцевість для нас зовсім непідходяща справа. До нас відразу ж прив’яжуться із купою запитань, відповісти на які нам буде не надто зручно.

Клейтон, певна річ, протестував проти насильного висадження їх на пустельний берег, де вони або стануть здобиччю диких звірів, або, може, ще й дикунів.

Та протест його не мав успіху і тільки розсердив Чорного Майкла. Зрештою, Клейтон змушений був скоритися і постарався примиритися зі своїм безвихідним становищем.

О третій годині пополудні вони підійшли до мальовничого лісистого берега проти входу у закриту бухту. Чорний Майкл спустив невелику шлюпку з матросами, щоб дослідити глибину і з’ясувати, чи може “Фувальда безпечно ввійти в бухту.

За годину по тому люди повернулися і повідомили, що дно глибоке, як у проході, так і в самій затоці.

І перш ніж настала темрява, вітрильник мирно став на якір і відбивався у водній гладині бухти.

Берег, що розкинувся попереду, потопав у прекрасній тропічній зелені. Удалині проступали пагорби і плоскогір’я, майже поспіль вкриті пралісом.

Не було й ознак житла. Але людське існування було тут можливим. Безліч птахів і тварин, що їх було видно навіть із палуби “Фувальди”, гарантували їжу, а блискотлива маленька річка, що впадала в бухту; обіцяла вдосталь прісної води.

На землю спустилася темна ніч. Клейтон і леді Еліс усе ще стояли коло борту, мовчки оглядаючи місцевість, де їм призначено було жити. З мороку незайманого лісу доносилося моторошне виття диких звірів: глухе ричання лева і часом пронизливе виття пантери.

Жінка боязко пригорнулася до чоловіка. Вона уявляла ті страхіття, що підстерігали їх у темряві прийдешніх ночей, коли вони опиняться одні на цьому дикому і пустельному узбережжі. Чорний

Майкл підійшов до них і заявив, щоб вони готувалися зійти вранці на берег. Вони спробували упрохати його, щоб він висадив їх ближче до цивілізованої місцевості, звідки згодом можна було сподіватися потрапити на батьківщину. Але ні благання, ні погрози, ні обіцянки винагороди не змогли похитнути Чорного Майкла. Він відповів їм:

– Крім мене, на судні немає жодної людини, яка не жадала би бачити вас обох мертвими заради своєї безпеки. Хоч я й сам знаю, що це єдиний надійний спосіб застрахувати наші шиї, та не така людина Чорний Майкл, щоб забути послуги. Ви врятували мені життя, – у відплату за це я врятую ваше. Але це все, що я можу для вас зробити.

– Команда більше чекати незгодна і, якщо я вас завтра ж не висаджу, вони можуть передумати і відмовитися зробити вам навіть цю послугу. Я вивантажу ваш багаж і дам вам ще кухонне начиння і кілька старих вітрил для намету. Крім того, я забезпечу вас провізією на перший час, поки ви не знайдете собі дичини і плодів. Отже, ви зможете тут непогано улаштуватися, поки не з’явиться підмога. Коли я буду вже в безпеці, то сповіщу британський уряд про те, де ви знаходитеся. Хоча – клянуся життям – я і сам не знаю напевне, що це за місце! Але вони зуміють вас відшукати.

Коли він пішов, Клейтони мовчки спустилися у свою каюту, обоє занурені в похмурі передчуття.

Клейтон не вірив у те, що Чорний Майкл має хоча б найменший намір сповістити британський уряд про їхнє місцеперебування. Він не був навіть надто упевнений і в тім, чи не надумали заколотники якогось підступництва щодо них наступного ранку, коли вони опиняться одні з матросами на березі.

Без нагляду Чорного Майкла будь-який матрос міг їх убити. Совість же Чорного Майкла цим не обтяжувалася.

Але, припустімо, вони уникнуть цієї небезпеки. Хіба їм не доведеться згодом стояти віч-на-віч із небезпеками ще страшнішими? Якби ще Клейтон був сам-один, він міг би сподіватися прожити Довгі роки, адже він сильна, атлетичної будови людина.

Але що буде з Еліс і тією крихітною істотою, якій вже незабаром належало з’явитися на світ серед поневірянь і страшних небезпек дикого світу?

Клейтон здригнувся, уявивши собі несказанні труднощі і повну безвихідь їхнього становища. На щастя, їм не було дано передбачити ту воістину жахливу долю, що повинна була спіткати їх у страшних нетрях похмурого лісу.

Рано-вранці наступного дня їхні численні скрині і валізи були підняті на палубу в очікуванні шлюпок для перевезення на берег.

У них було дуже багато багажу, і до того ж найрізноманітнішого. Клейтони сподівалися пробути на новому місці служіння сім-вісім років і, крім усяких необхідних речей, вони везли багато предметів розкоші.

Чорний Майкл твердо вирішив, що жодна річ, яка належить Клейтонам, не повинна залишатися на борту. Чи робив він це з жалю до них, чи просто з огляду на власні інтереси – важко сказати. Але безсумнівно, що присутність на борту речей, котрі належали зниклому британському чиновнику, викликала б небажані пересуди у будь-якому цивілізованому портовому місті.

Чорний Майкл з такою запопадливістю здійснював своє рішення, що змусив навіть матросів повернути Клейтону викрадені в нього револьвери.

У шлюпку були завантажені солонина і сухарі. Крім того, їх спорядили невеликим Запасом картоплі, бобів, сірників, кухонним начинням, валізами, інструментами й обіцяними Чорним Майклом старими вітрилами.

Очевидно, ватажок заколотників побоювався того ж таки, чого боявся і Клейтон. Отож він власноручно провів їх на берег і сів в останній човен тільки після того, як усі шлюпки, прихопивши запас свіжої води, відчалили до “Фувальди”.

Клейтон і його дружина мовчки стояли на березі і дивилися вслід човнам, що відпливли. У грудях в обох тіснилося передчуття неминучого нещастя і відчуття гіркої безнадії.

А в цей час із-за невеликого пагорка стежили за ними інші очі, близько посаджені, – очі, що злісно блищали під густими бровами.

Коли “Фувальда” минула вузьку протоку і сховалася за мисом, леді Еліс обхопила руками шию чоловіка і вибухнула нестримним риданням.

Вона хоробро витримала небезпеку бунту; з героїчною мужністю дивилася на грізне майбутнє; але зараз, коли вони опинилися в повній самотності, її змучені нерви не витримали страшного напруження.

Він не намагався зупинити її сльози. Сльози могли полегшити і заспокоїти її. Минуло чимало часу, перш ніж молода жінка знову опанувала себе.

– О, Джоне, – простогнала вона, – який жах! Що ж нам діяти? Що?

– Нам залишається лише одне, Еліс, – він говорив так само спокійно, ніби вони сиділи у своїй затишній вітальні, – нам залишається тільки одне: працювати. Робота повинна бути нашим порятунком. Не треба полишати собі часу на думки, бо це доведе до божевілля! Ми будемо трудитися і чекати. Навіть якщо Чорний Майкл не виконає своєї обіцянки, то я впевнений, що допомога прийде, і прийде незабаром, як тільки стане відомо, що “Фувальда” зникла.

– Любий мій Джоне, якби йшлося тільки про тебе і про мене, – заридала вона, – ми б витримали все, я знаю, але…

– Так, кохана, – відповів він ніжно, – я теж думав про це. Але ми повинні і це зустріти мужньо, вірячи в наше уміння впоратися з усім, з чим нам випаде зустрітися. Подумай! Сотні тисяч років тому, у далекому і туманному минулому, наші пращури стояли перед тими ж завданнями, перед якими стоїмо ми зараз, – може, навіть у цих-таки пралісах. І те, що ми з тобою нині опинилися тут – живе свідчення того, що вони перемогли. Невже ми не зробимо того, що зробили вони, і навіть краще за них? Адже ми озброєні знаннями! У нас є способи захисту, що дала нам наука, про які вони не мали уявлення. Еліс, ми можемо домогтися, чого домоглися вони, озброєні жалюгідними знаряддями з кісток і каменя!

– Ох, Джоне, я хотіла б бути мужчиною. Я, може, так само думала б, але я жінка і відчуваю скоріше серцем, аніж головою. А все, що я бачу, занадто моторошно, занадто немислимо, щоб виразити словами. Хочу сподіватися, що ти маєш рацію, Джоне. Я зроблю все, щоб бути хороброю первісною жінкою, гідною подругою первісного чоловіка!

Першою думкою Клейтона було спорудити тимчасовий притулок для захисту вночі від звірів, що вже стерегли легку здобич.

Він відчинив скриню, в якій лежали його рушниці і патрони, щоб мати їх завжди під рукою на випадок несподіваного нападу, і вони подалися на пошуки місця для їхньої першої ночівлі.

За сто ярдів від берега вони знайшли маленьку рівну галявину, майже вільну від дерев; саме тут і вирішили вони вибудувати своє майбутнє постійне житло. Але зараз їм обом спало на думку, що найкраще спорудити невеликий навіс на деревах – трохи вище, так, щоб до них не могли добратися великі хижаки, у царстві яких вони перебували.

Клейтон вибрав для цієї мети чотири дерева, що утворювали приблизно чотирикутник у вісім квадратних футів, і, зрізавши довге гілля з інших дерев, він улаштував за десять футів над землею раму з брусів. Він міцно прив’язав кінці гілок до дерев мотуззям, яким з-поміж інших запасів забезпечив їх Чорний Майкл.

Поперек цієї рами Клейтон поклав менші гілки. Потім він вистелив увесь настил велетенським лопушинням, що густо росло навколо, а поверх листя поклав велике вітрило, згорнуте укількоро.

Сімома футами вище Клейтон побудував такий самий, хоча і більш легкий навіс, що мав слугувати їм дахом, а зусібіч замість стін повісив залишки вітрил.

Зрештою, у них вийшло досить затишне маленьке гніздечко. Він переніс туди ковдри і частину ручного багажу.

День хилився вже до вечора, але, поки ще було видно, Клейтон спорудив грубі сходи, по яких леді Еліс могла піднятися у своє нове приміщення.

Увесь день навкруги літало і щебетало птаство в яскравому оперенні і стрибали балакучі мавпи, що із подивом і великою цікавістю стежили за новими істотами і за спорудженням їхнього дивного гнізда.

Попри те, що обоє вони, і Клейтон і його дружина, увесь час трималися насторожі, вони не бачили великих тварин. Але двічі їхні маленькі сусіди – мавпи – з лементом і вереском тікали з прилеглого горбка, кидаючи навсібіч злякані погляди. Було ясно, – якби вони говорили це словами, – що вони рятуються від чогось небезпечного, що причаїлося за пагорбом.

Саме перед настанням сутінків Клейтон закінчив лагодити сходи, і, наповнивши велику баклагу водою із прилеглого струмка, подружжя піднялося у своє, порівняно безпечне, житло.

Було дуже тепло, і Клейтон відкинув запону; вони сіли по-турецьки на своїх ковдрах, і леді Еліс стала пильно вдивлятися в тіні, що згущалися углибині хащі. Раптом вона здригнулася і схопила Клейтона за руку.

– Джоне, – шепнула вона, – дивися, що це таке? Людина? Клейтон глянув у вказаному напрямку і побачив силует, що

Ледь Проступав на темному тлі… Якась темна постать стояла на пагорбі.

Якусь мить вона стояла, ніби прислухалася, а потім повільно обернулася і зникла в затінку джунглів.

– Що це, Джоне?

– Не знаю, Еліс, – відповів він серйозно. – Занадто темно, щоб розгледіти. Може, просто тінь, кинута місяцем.

– Ні, Джоне! Якщо це не людина, то це якась величезна й огидна пародія на людину. Мені страшно!

Він міцно обійняв її і шепотів їй слова любові і мужності. Для Клейтона найбільшим горем у їхніх поневіряннях була щиросерда тривога його молодої дружини. Сам він був хоробрий і безстрашний, але водночас він розумів, яких жахливих страждань може завдати страх більш слабкій натурі. Ця рідкісна якість була однією з багатьох чудових рис характеру, що завоювали молодому лорду Грейстоку любов і повагу всіх, котрі знали його.

Невдовзі Клейтон опустив запону, міцно прив’язавши її до дерев, так що, за винятком маленького отвору до моря, вони були закриті з усіх боків.

Тепер у їхньому маленькому гніздечку було зовсім темно; вони вляглися на ковдри і постаралися здобути уві сні хоча б короткий перепочинок і забуття.

Клейтон лежав обличчям до отвору з рушницею і парою револьверів у руках.

Не встигли вони заплющити очі, як із джунглів за їхньою спиною почувся жахний лемент пантери. Цей лемент усе наближався; він був уже зовсім поряд. Протягом години, а то й більше, пантера обнюхувала і дряпала дерева, що підтримували їхнє житло. Нарешті вона подалася уздовж берега, і Клейтон ясно розгледів її там під яскравим місяцем: це була величезна красива тварина, найбільша з бачених ними доти.

Протягом довгої ночі вони засинали тільки уривками. Незвичні нічні звуки неозорих джунглів, наповнених міріадами створінь, тримали їхні пошарпані нерви у постійному напруженні. Сотні разів підхоплювалися вони від пронизливих вересків чи скрадливих рухів якихось таємничих істот.

ІІІ ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Усю ніч вони майже не стуляли очей і з великим полегшенням зустріли світанок.

Після убогого сніданку, що складався із солоної свинини, кави і сухарів, Клейтон узявся до спорудження постійного житла: він добре розумів, що вони не можуть сподіватися на безпеку і спокій, поки не відгородять себе від джунглів чотирма міцними стінами.

Робота виявилася нелегкою. На побудову маленької хатини в одну невелику кімнату пішов майже цілий місяць, Клейтон будував її з колод близько шести дюймів у діаметрі, а проміжки замазував глиною, яку знайшов на глибині кількох футів під поверхнею грунту. В одному кутку кімнати він спорудив пічку з невеликих валунів, зібраних на узмор’ї. Коли будинок був готовий, він обмазав його з усіх боків чотиридюймовим шаром глини.

Віконні рами Клейтон зробив з гілок близько дюйма в діаметрі, тісно переплетених хрест-навхрест на зразок грат, здатних протистояти натиску могутніх звірів. Такі грати не перешкоджали доступу свіжого повітря в хатину і, одночасно, були надійним захистом.

Двосхилий дах був покритий дрібнішим гіллям, щільно припасованим одне до одного, а згори вистелений товстим шаром різнотрав’я і пальмового листя. Потім його густо обмазали глиною.

Двері Клейтон збив з дощок тих скринь, в які були упаковані їхні речі. Він прибивав дошки хрест-навхрест доти, поки не вийшла така масивна споруда, що, глянувши на неї, вони обоє розреготалися.

Але тут Клейтон зустрівся з найбільшим утрудненням: у нього не було петель, щоб причепити масивні двері до входу. Однак після дводенної завзятої праці йому вдалося спорудити дві величезні і незграбні дерев’яні петлі, на які він і повісив двері так, що вони вільно зачинялися і відчинялися.

Штукатурні та інші роботи були довершені вже після того, як Клейтони перебралися в хатину. А це вони зробили негайно ж, як тільки був закінчений дах. Двері вони підпирали зсередини скринями і ящиками, і, таким чином, вийшло порівняно безпечне і досить затишне житло.

Виготовлення ліжка, стільців, стола і полиць було справою порівняно легкою, і наприкінці другого місяця лорд і леді Грейсток були досить непогано влаштовані. Якби не постійний острах нападу диких звірів і не постійно зростаюча туга самотності, вони примирилися б зі своїм положенням.

Уночі великі звірі гарчали і ревли навколо їхньої маленької хатини, але до часто повторюваних звуків і шуму можна так звикнути, що невдовзі перестаєш звертати на них увагу. Зрештою, Клейтони звикли до нічного лементу і міцно спали всю ніч.

Тричі випадало їм бачити миготливі обриси великих людиноподібних фігур, схожих на ту, котру вони бачили в першу ніч, але ніколи ці примати не підходили до них настільки близько, щоб вони могли сказати напевно: люди це чи звірі?

Барвисте птаство і маленькі мавпи звикли до своїх нових знайомих. Вони, очевидно, доти ніколи не зустрічали людей, і тепер, коли перший їхній страх розвіявся, вони стали підходити до них усе ближче й ближче. їх тягла до людини та дивна цікавість, що керує дикими істотами лісів, джунглів і саван. Через місяць птахи перейнялися такою довірою, що брали їжу з рук Клейтона.

Якось у надвечір’я, коли Клейтон рубав дерева (він збирався додати ще кілька прибудов до своєї хатини), його маленькі друзі-мавпи з вереском кинулися врозтіч від пагорба і сховалися в джунглях. Вони кидали злякані погляди і, оточивши Клейтона, збуджено тараторили, ніби попереджаючи його про небезпеку, що наближається.

І він побачив те, чого так боялися маленькі мавпи: людину-звіра, ту загадкову істоту, чия постать уже не раз миготіла перед ними в напівфантастичних обрисах. Звір ішов через джунглі напіввипроставшись, час від часу торкаючись землі своїми стиснутими кулаками. Це була велика мавпа-антропоїд1; наближаючись, вона люто ричала й іноді глухо гавкала.

Клейтон був досить далеко від хатини і старанно рубав дерево. Місяці, упродовж яких жоден хижак удень не насмілювався наблизитися до хатини, привчили його до безтурботності. Він залишив рушницю і револьвер у хатині. І тепер, коли він побачив велику мавпу, що простувала до нього через чагарник, він зрозумів, що шлях до відступу відрізаний, і відчув, як по його спині пробіг дрож. Він був озброєний лише сокирою і добре усвідомлював, що його шанси на успіх у боротьбі з цією жорстокою потворою були зовсім незначні. – “А Еліс, о, Боже! – подумав він, – що буде з Еліс?”

Йому, може, вдасться ще добігти до хатини. На бігу він крикнув дружині, щоб вона сховалася в будинку і зачинила за собою двері.

Леді Грейсток сиділа неподалік хатини. Почувши крики чоловіка, вона побачила, що мавпа з разючою для такої великої і незграбної тварини швидкістю стрибнула навперейми Клейтону.

Еліс з лементом побігла до хатини. Забігши досередини, вона огледілася й у неї захолонуло серце від жаху: страшний звір уже перетнув шлях її чоловіку. Тепер Клейтон стояв перед мавпою, обхопивши обома руками сокиру і готовий ударити розлюченого звіра, коли той на нього накинеться.

– Замкни двері На засув, Еліс! – закричав Клейтон. – Я можу сокирою справитися з цією мавпою.

Але він знав, що його жде неминуча смерть, і вона теж це знала.

Мавпа, що напала на нього, була великим самцем; вона важила, імовірно, не менше трьохсот фунтів. З-під кошлатих брів злісно блискали маленькі, близько посаджені очі, а гострі вовчі ікла люто ощирилися, коли звір на мить зупинився перед своєю жертвою. За спиною мавпи Клейтон бачив не далі як за двадцять кроків двері хатини, і хвиля жаху нахлинула на нього, коли він

Антропоїд – людиноподібна мавпа.

Побачив, що його молода дружина знову вибігла з хатини, озброєна його рушницею.

Вона, що завжди так боялася вогнепальної зброї, і не наважувалася навіть її торкнутися, кинулася тепер до мавпи з безстрашністю левиці, що захищає своїх Дитинчат.

– Еліс! Назад! – крикнув Клейтон. – Бога ради, назад!

Але вона не слухалася, і тієї ж миті мавпа накинулася на Клейтона, і йому вже було не до розмов.

Людина змахнула сокирою з усієї сили, але могутня тварина своїми страшними лапами схопила сокиру, вирвала її з рук Клейтона й жбурнула геть убік.

З лютим ричанням кинувся звір на беззахисну жертву, але перш ніж його ікла торкнулися горла людини, пролунав гучний постріл, і куля потрапила мавпі в спину між лопатками.

Жбурнувши Клейтона на землю, звір розвернувся проти нового ворога. Тепер перед ним стояла насмерть перелякана молода жінка і марно намагалася вистрелити ще раз. Вона не знала механізму рушниці, і ударник безпорадно бив по порожній гільзі.

З оскаженілим ревінням мавпа кинулася на тендітну постать – і Еліс зомліла.

Майже одночасно Клейтон підхопився на ноги і, ні хвилини не думаючи про те, що його допомога зовсім марна, кинувся вперед, щоб відтягти мавпу від нерухомого тіла дружини. І йому це вдалося майже без зусиль. Величезна мавпа звалилася на траву перед ним – вона була мертва. Куля зробила свою справу.

Швидко оглянувши дружину, він переконався, що вона жива і неушкоджена, і вирішив, що величезний звір загинув у мить стрибка на нього.

Обережно підняв він усе ще нерухоме тіло дружини і заніс його в хатину; але минуло майже дві години, поки, нарешті, Еліс отямилася.

Перші ж її слова наповнили неясним побоюванням душу Клейтона. Вона говорила:

– О, Джоне, як затишно нам у нашому домі! Мені снився страшний сон! Мені здавалося, мій милий, начебто ми зовсім не в Лондоні, а в якійсь жахливій дикій місцевості і що на нас інапали люті звірі. ‘

– Ну-ну, гаразд, Еліс! – сказав він, гладячи її по чолу. – А все-таки спробуй-но знову заснути і не думай про це!

Цієї ночі у малесенькій кімнаті на галявині пралісу, тоді, коли леопард вив перед дверима, а з-за пагорба чулося глухе ревіння лева, – у подружжя Клейтонів народився син.

Леді Грейсток так і не оговталася від потрясіння, спричиненого нападом великої мавпи. Вона жила ще рік після того, як народилася дитина, але вже жодного разу не виходила з хатини і не усвідомлювала, що вона не в Англії.

Іноді вона питала Клейтона про страшні нічні згуки, запитувала, чому немає прислуги і куди поділися всі знайомі. Говорила про дивну обстановку своєї кімнати. Але хоча Клейтон і не намагався приховати від неї правди, вона не могла збагнути його слів.

Щодо іншого вона була цілком нормальна. А радість і щастя, що давав їй її маленький син, і постійна увага і піклування про неї її чоловіка зробили цей рік для неї дуже щасливим – найщасливішим у її молодому житті.

Клейтон добре розумів, що якби вона була цілком при пам’яті, то цей рік був би для неї безперервним болісним стражданням. Тому, хоча він і страждав гірко, бачачи її в такому стані, але часом був майже радий, що вона не може усвідомлювати дійсного стану речей.

Він давно уже відмовився від будь-якої надії на порятунок. Врятувати їх могла лише яка-небудь випадковість. З тією самою запопадливістю трудився він над удосконаленням внутрішності хатини. Шкури левів і пантер устеляли підлогу: стіни були прикрашені полицями і шафками. Прекрасні квіти обабіч стежини розпускалися у вигадливих вазах, зроблених його руками з глини. Завіски з трав і бамбуку закривали вікна і – що було найскладніше при тому убогому наборі інструментів, що був у нього під руками, – йому вдалося гладенько обстругати дошки для обшивки стін, стелі і підлоги.

Те, що він виявився здатний своїми руками виконати таку незвичну для нього роботу, слугувало йому постійним джерелом радісного подиву. Він любив свою роботу; адже він виконував її для дружини і для малюка, що був відрадою для обох, хоча й збільшував у сотні разів відповідальність і жах їхнього становища.

Цього року на Клейтона кілька разів нападали великі мавпи. Ці страшні людиноподібні блукали тепер, очевидно, у великій кількості поблизу. Але оскільки Клейтон ніколи вже не виходив без рушниці і револьвера, він не дуже боявся цих величезних звірів.

Він зміцнив грати вікон і прилаштував до дверей дерев’яний замок. Коли він ішов на полювання за дичиною чи збирав плоди для запасів харчів, то вже не боявся вторгнення звірів у маленьку хатину.

Перший час він убивав дичину просто з вікон хатини, не виходячи з будинку, але, зрештою, тварини стали боятися й уникати дивного лігвища, з якого долинав жахкий вогонь його рушниці.

У вільний час Клейтон часто читав уголос дружині книжки, узяті ними з Англії. З-поміж них було багато дитячих книжок з картинками й абетка. Вони планували при від’їзді, що, перш ніж вони зможуть повернутися до Англії, їхня дитина встигне достатньо підрости для такого читання:

У вільні години Клейтон іноді писав свій щоденник, – за своєю звичкою завжди французькою. Він заносив у щоденник усі подробиці їхнього дивного життя; цей зошит він тримав замкненим у маленькій металевій скриньці.

Рівно через рік після народження маленького сина леді Еліс тихо померла. її смерть була така спокійна, що минуло кілька годин, перш ніж Клейтон усвідомив це.

Жах його становища не відразу проникнув у його свідомість. Він, очевидно, не цілком усвідомлював значення цієї втрати і величезну відповідальність, пов’язану з турботами про маленьке немовля, що випали на його долю.

Останній запис у його щоденнику був зроблений уранці відразу після смерті дружини; він повідомляв сумні подробиці того, Що сталося… Повідомляв діловим тоном, в якому звучить страшна втома, апатія і безнадія, які ще дужче підсилювали трагічний смисл написаного. . “Мій маленький син плаче, вимагаючи їжі. О, Еліс, Еліс, що мені робити?

Коли Джон Клейтон написав ці слова – останні, які йому було призначено написати, – він утомлено опустив голову на руки і схилився над столом, зробленим для тієї, котра лежала тепер нерухома і холодна в постелі біля нього.

Тривалий час жоден звук не порушував мертвої тиші джунглів, крім жалібного плачу дитини.

IV МАВПИ

У лісі на плоскогір’ї, на відстані однієї милі від океану, старий Керчак, ватаг мавпячого племені, ричав і кидався в нападі сказу.

Більш молоді і меткіші мавпи вибралися на найвищі гілки величезних дерев, щоб не потрапити йому до лап. Вони воліли ризикувати життям, гойдаючись на вітті, що гнулися під їхньою вагою, аніж залишатися поблизу старого Керчака під час тяжкого нападу неприборканої люті:

Решта самців розбіглися навсібіч. Розлютована тварина встигла перегризти хребці одному з них своїми величезними заляпаними піною іклами.

Бідолашна молода самиця зірвалася з високої гілки і звалилася на землю до ніг Керчака.

Він кинувся на неї з диким ревиськом і вирвав могутніми іклами величезний шматок м’яса з її боку. Потім, схопивши зламаний сук, він узявся озлоблено гатити її по голові і плечах, поки череп не перетворився на криваву масу.

І тоді він побачив Калу. Повертаючись зі своїм дитинчам після пошуків їжі, вона не знала про настрій могутнього самця. Раптом пролунало пронизливе застережне вищання її одноплемінників, що змусило її шукати порятунку у божевільній утечі.

Але Керчак погнався за нею і майже схопив її за ногу; вона зробила відчайдушний стрибок у простір з одного дерева на інше – небезпечний стрибок, що мавпи роблять, тільки при повній безвиході.

Стрибок удався їй, але коли вона схопилася за сук дерева, раптовий поштовх зірвав з її шиї дитинча, і бідне створіння звиваючись, полетіло на землю з висоти тридцяти футів.

З тихим стогоном, забувши про страшного Керчака, кинулася Калу до нього. Але коли вона пригорнула до грудей крихітне знівечене тільце, життя вже полишило його.

Вона сиділа, сумно гойдаючи маленьку крихітку, і Керчак уже не намагався її тривожити. Зі смертю дитинчати напад демонічного сказу минув так само раптово, як і почався.

Керчак був величезний мавпячий ватажок, вагою, мабуть, у триста п’ятдесят фунтів. Чоло він мав низьке і похиле, очі налиті кров’ю, дуже маленькі і близько посаджені коло широкого плаского носа; вуха широкі і тонкі, але розміром менші, аніж у більшості його одноплемінників.

Його жахлива вдача і могутня сила зробили його володарем маленького племені, в якому він народився років двадцять тому.

Тепер, коли він досяг повного розквіту своїх сил, у всьому величезному лісі не було мавпи, що насмілилася б оспорювати з ним право на владу. Хижаки теж не тривожили його.

З усіх диких звірів один тільки старий слон Тантор не боявся його, і його одного лише боявся Керчак. Коли Тантор сурмив, велика мавпа тікала зі своїми одноплемінниками на вищий ярус дерев. Плем’я антропоїдів, над яким, завдяки своїм залізним лапам і вищиреним іклам, володарював Керчак, налічувало шість чи вісім сімейств. Кожне з них складалося з дорослого самця з дружинами і дітлахами, так що усього в племені було від шістдесяти до сімдесяти мавп.

Калу була молодшою дружиною самця на ім’я Тублат, що означало “зламаний ніс”, і дитинча, що на смерть розбилося в неї на очах, було її первістком. їй самій було всього дев’ять чи десять років.

Попри молодість, це була велика, сильна, статурна тварина з високим круглим чолом, що свідчило про неабияку тямковитість. Вона володіла через це також і більшою здатністю до материнської любові і материнського горя.

І все-таки вона була мавпою, – величезною, лютою, страшною твариною з породи, близької до породи горил, – правда, трохи більш тямущою, аніж самі горили, що в поєднанні із силою Керчака робило її плем’я найстрашнішим з усіх племен людиноподібних мавп.

Коли плем’я помітило, що сказ Керчака влігся, усі повільно спустилися зі своїх деревних притулків на землю і узялися знову за перервані заняття.

Дитинчата гралися й гралися між деревами і кущами. Дорослі мавпи лежали на м’якому килимі з перегнилого листя, що покривало грунт. Інші порпалися в гіллі і гнилих пнях у пошуках маленьких комах і плазунів, котрих вони відразу поїдали. Деякі обстежували дерева і кущі, розшукуючи плоди, горіхи, маленьких пташок і яйця.

Вони провели за цими клопотами близько години; потім Керчак скликав усіх і наказав слідувати за ним у напрямку моря.

На відкритій місцині мавпи йшли переважно по землі, пробираючись стежками великих слонів – цим єдиним проходом у густій гущавині, з-поміж ліан, що обвили стовбури дерев. їхня хода була незграбна, повільна; вони перевалювалися з ноги на ногу, опираючись суглобами стиснутих рук на землю і підкидаючи уперед своє неповоротке тіло.

Але коли дорога вела через молодий ліс, вони пересувалися набагато швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх маленьких родичів-мавп. Калу весь час несла крихітне мертве тіло дитинчати, міцно притискаючи його до грудей.

Незабаром після полудня мавпи досягли пагорба, що вивищувався над узмор’ям, де виднілася маленька хатина. А до неї. і прямував Керчак.

Він бачив, як багато хто з його племені гинув від грому, що долинав з чорної палиці в руках білої мавпи, яка жила в дивному лігвищі.

Своїм грубим розумом Керчак вирішив будь-що добути цей ціпок, що несе смерть, і дослідити зовні й усередині таємничий барліг.

Він горів бажанням уп’ястися в шию страшної тварини, яку він боявся і ненавидів. Часто виходив він зі своїм плем’ям на розвідини, очікуючи нагоди, коли білу мавпу можна буде захопити зненацька.

Останнім часом мавпи не тільки перестали нападати, але навіть і не показувалися біля хатини. Вони помітили, що маленька чорна паличка з громом несла їм смерть.

Цього дня вони не бачили людини. Двері хатини були відчинені. Повільно, обережно і безшелесно поповзли мавпи крізь джунглі до маленької хатини. Не чутно було ні ричання, ні скаженого лементу – маленька чорна паличка навчила їх наближатися тихо, щоб не розбудити лиха.

Ближче і ближче підходили вони, поки Керчак не підкрався до самих дверей і не заглянув досередини. За ним стояли два самці і Калу, що міцно притискала до грудей мертве тільце.

Усередині барлога вони побачили білу мавпу; вона лежала майже впоперек столу, з головою, опущеною на руки. На постелі виднілася інша постать, прикрита вітрилом, у той час як із малюсінької дерев’яної колиски долинав жалібний плач маляти.

Керчак нечутно ввійшов і приготувався до стрибка. Але цієї ж миті Джон Клейтон встав і обернувся до мавп.

Видовище, яке він побачив, скрижаніло кров у його жилах. Коло дверей стояло троє самців-мавп, а за ними стовпилися інші, – скільки їх там було усього, він так ніколи і не довідався. Револьвери і рушниці висіли далеко на стіні. Керчак кинувся на нього.

Коли цар мавп відпустив безживне тіло того, хто ще за мить перед тим був Джоном Клейтоном, лордом Грейстоком, він звернув увагу на маленьку колиску і потягнувся до неї. Але Калу випередила його намір. Перш ніж устигли її зупинити, вона ухопила маленьке живе дитинча, шаснула в двері і забралася зі своєю ношею на дерево.

Вона залишила в порожній колисці своє мертве дитинча. Плач живої дитини збудив у ній материнську ніжність, що була вже непотрібна мертвому.

Вмостившись високо поміж могутнім віттям, Калу пригорнула дитинча” що плакало, до грудей; воно інстинктивно відчуло матір і затихло.

Син англійського лорда й англійської леді став годуватися молоком мавпи Калу.

Тим часом звірі оглядали все, що знаходилося усередині дивного барлога.

Переконавшись, що Клейтон мертвий, Керчак звернув увагу на предмет, що лежав на постелі, прикритий вітрилом.

Він обережно підняв край покривала, побачив під ним тіло жінки, грубо зірвав з нього полотнину, схопив величезними волохатими лапами нерухоме біле горло і кинувся на неї.

Він глибоко запустив свої ікла в холодне тіло, але зрозумів, що жінка мертва, відвернувся, зацікавлений обстановкою кімнати – і більше вже не тривожив ні леді Еліс, ні лорда Джона.

Рушниця, що висіла на стіні, найбільше привернула його увагу.

Він багато місяців мріяв про цю дивну палицю.

Тепер вона була в його владі, а він не смів до неї доторкнутися.

Обережно підійшов він до рушниці, готовий утекти, як тільки палиця заговорить оглушливим, рокітливим голосом, як часто говорила вона із тими одноплемінниками які через незнання чи з необачності нападали на білого хазяїна.

У його звіриному розумі глибоко таїлося щось, що підказувало йому: громоподібна палиця була небезпечна тільки в руках того, хто вмів, з нею поводитися. Але минуло кілька хвилин, поки, нарешті, він наважився її торкнутися.

Він ходив туди і сюди повз палицю, повертаючи голову так, щоб не спускати ока з предмета, що його цікавив.

Могутній цар мавп бродив по кімнаті на своїх довгих лапах, як людина на милицях, гойдаючись на кожнім кроці, із глухим ричанням, що переривалося пронизливим виттям, страшнішого за яке немає у джунглях.

Нарешті він зупинився перед рушницею. Він повільно підняв величезну лапу і торкнувся блискучого стовбура, але відразу ж одсмикнув її і знову заходив по кімнаті. Здавалося, наче величезна тварина диким ричанням намагалася збудити свою сміливість для того, щоб узяти рушницю у свої лапи.

Він зупинився, знову ще раз змусив свою лапу непевно торкнутися холодної-сталі, і негайно знову відсмикнув її і продовжив свою тривожну прогулянку.

Це повторилося багато разів, і рухи тварини ставали дедалі впевненіші; нарешті, рушницю було зірвано з гака. Величезний звір затис її у своїй лащ. Переконавшись, що палиця не заподіює йому шкоди, Керчак узявся докладно оглядати її. Він обмацав рушницю з усіх боків, заглянув у чорну глибину дула, поторкав мушку, ремінь і, нарешті, курок.

Решта мавп сиділи в цей час коло дверей, спостерігаючи за своїм ватажком. Інші юрмилися іззовні коло входу, витягуючи шиї і намагаючись заглянути досередини. Випадково Керчак натиснув на курок. Оглушливий гуркіт пролунав у маленькій кімнаті, і тварини, що були в дверях і за дверима, повалилися, давлячи одне одного в божевільній паніці.

Керчак був теж наляканий – такий наляканий, що забув навіть випустити з рук винуватця цього жахливого шуму і кинувся до дверей, міцно стискаючи рушницю в руці.

Він вискочив назовні, але рушниця зачепилася за двері, і вони щільно зачинилися за мавпами, що кинулися урозтіч.

На деякій відстані від хатини Керчак зупинився, роздивив ся – і раптом помітив, що ще й досі тримає в руці рушницю. Він відкинув її квапливо, начебто залізо було розпечене дочервона. Йому вже не хотілося брати її до рук. Звір не витримав жахливого гуркоту. Але зате він переконався, що страшний ціпок сам по собі зовсім нешкідливий. –

Минула ціла година, перш ніж мавпи набралися хоробрості і знову наблизилися до хатини. Але коли вони, нарешті, зважилися, то на свою прикрість побачили, що двері були зачинені так міцно і надійно, що ніякі зусилля відчинити їх не привели ні до чого. Хитромудро споруджений Клейтоном замок замкнув двері за спиною Керчака, і всі спроби мавп проникнути крізь гратчасті вікна теж не увінчалися успіхом.

Побродивши якийсь час довкола, вони подалися в зворотний шлях у хащу лісу, до плоскогір’я, звідки прийшли.

.Калу жодного разу не спустилася на землю зі своїм маленьким приймаком, але коли Керчак наказав їй злізти, вона, переконавшись, що в його голосі немає гніву, легко спустилася з гілки на гілку і приєдналася до решти мавп, що прямували додому.

Тих із мавп, що намагалися оглянути її дивне дитинча, Калу зустрічала вищиреними іклами і глухим загрозливим ричанням.

Коли ЇЇ стали запевняти в тому, що ніхто не хоче заподіяти шкоди дитинчаті, вона дозволила підійти ближче, але нікому не дала доторкнутися до своєї ноші.

Вона відчувала, що дитинча слабке і тендітне, і боялася, що грубі лапи її одноплемінників можуть зашкодити крихітці.

Її подорож була особливо важка, бо вона увесь час чіплялася за гілки однією лапою. Другою вона відчайдушно притискала до себе нове дитинча, де б вони не йшли. Дитинчата інших мавп сиділи на спинах матерів, міцно тримаючись руками за волохаті їхні шиї й обхоплюючи їх ногами під пахвами, – і не заважали їхнім рухам. Калу несла малюсінького лорда Грейстока, міцно притиснувши до своїх грудей, і ніжні рученята дитини чіплялися за довгу чорну шерсть, що вкривала цю частину її тіла.

Калу було важко, незручно, тяжко. Але вона пам’ятала, як перше її дитинча, зірвавшись з її спини, зустріло жахливу смерть, і вже не хотіла ризикувати другим.

V БІЛА МАВПА

Ніжно вигодовувала Калу свого знайду, нишком дивуючись лише тому, чого він не робиться сильним і спритним, як маленькі мавпенята інших матерів.

Минув рік відтоді, як дитина потрапила їй до рук, а він тільки-но починав ходити. А в лазінні по деревах він був геть зовсім безпорадний!

Іноді Калу говорила зі старшими самицями про свою милу дитину; жодна з них не могла збагнути, чому він такий відсталий і нетямущий, хоча б, наприклад, у такій простій справі, як добування їжі.

Він не вмів знаходити собі їжу, а вже більше двадцяти місяців минуло з того дня, як Калу взяла його до себе.

Знай вона, що дитина вже прожила на світі кілька місяців, перш ніж потрапити в її руки, – вона вважала б його зовсім безнадійним. Адже маленькі мавпи її племені були куди більш розвинені після двох чи трьох місяців, аніж цей маленький чужинець.

Чоловік Калу, Тублат, відчував неподоланну ненависть до цього дитинчати, і якби самиця не охороняла маля так ревно і турботливо, він давно б знайшов спосіб прибрати крихітку зі своєї дороги.

– Він не буде ніколи великою мавпою, – твердив Тублат. – І тобі, Калу, вічно доведеться тягати його на собі і піклуватися про нього. Яка користь від нього для нашого племені? Найкраще полишити його, коли він засне, у траві, а ти виносиш сильних мавп, що зуміють оберігати нашу старість.

– Ні, Зламаний Носе, нізащо, – заперечувала Калу, – навіть якби мені довелося усе життя носити його!

Тоді Тублат звернувся до самого Керчака і зажадав, щоб цар своєю владою змусив Калу відмовитися від Тарзана – так назвали маленького лорда Грейстока. Ім’я це означало “біла шкіра”.

Але коли Керчак заговорив з Калу про дитину, вона заявила, що утече з племені, якщо їй з її дитинчам не дадуть спокій. А оскільки кожний з мешканців джунглів мав право піти з племені, якщо воно йому не до душі, то Керчак її більше не турбував, боячись утратити Калу – красиву, гарної статури, молоду самицю.

Але Тарзан підростав; він дедалі швидше й швидше розвивався і доганяв в успіхах своїх однолітків-мавп. Коли йому минуло десять років, він уже чудово лазив по деревах, а на землі міг проробляти такі фокуси, що були не під силу його маленьким братам і сестрам.

Він відрізнявся від них багато чим. Часто вони дивувалися його дивовижній хитрості. Але він був нижчий зростом і слабкіший. У десять років людиноподібні мавпи вже зовсім дорослі звірі, і деякі з них сягають о цій порі шести футів. Тарзан же ще й досі був підлітком-хлопчиськом. Але зате яким хлопчиськом!

З перших днів дитинства він навчився спритно пускати в діло руки, коли стрибав з гілки на гілку, за прикладом своєї гігантської матері. Підростаючи, він щодня годинами ганявся по верхівках дерев за своїми братами і сестрами.

Він вивчився робити стрибки в двадцять футів на запаморочливій висоті і міг з безпомилковою точністю і без видимого напруження ухопитися за гілку, що шалено розгойдується від вітру. Він міг на висоті двадцяти футів перестрибувати з гілки на гілку, блискавично спускаючись на землю, і міг з легкістю і швидкістю білки вибиратися на самісіньку верхівку високого тропічного гіганта.

Йому було всього десять років, а він уже був сильний, як здоровий тридцятирічний мужчина, і мав незрівнянно більшу рухливість, аніж тренований атлет. І день при дні сили його прибували.

Життя Тарзана серед цих лютих мавп протікало щасливо, адже вій не знав іншого життя і не підозрював, що у світі є ще щось, окрім неозорих лісів і звірів у джунглях.

Коли йому виповнилося десять років, він почав розуміти, що між ним і його товаришами існує велика різниця. Маленьке його тіло, коричневе від засмаги, стало раптом викликати в ньому гостре почуття сорому, бо він помітив, що воно зовсім безволосе і голе, як тіло огидної змії чи іншого плазуна.

Він намагався поправити справу, обмазавши себе з голови до ніг грязюкою. Але грязюка пересихала і облуплювалася. До того ж це заподіяло йому такі неприємні відчуття, що він вирішив краще переносити сором, аніж подібну незручність.

На рівнині, що її часто відвідувало його плем’я, було маленьке озеро, і в ньому Тарзан вперше побачив своє обличчя у дзеркалі світлих прозорих вод.

Якось спекотного дня під час засухи, він і один з його однолітків подалися до озера напитися. Коли вони нагнулися, у тихій воді відбилися обидвоє облич: потворні і страшні риси мавпи поруч із тонкими рисами аристократичного нащадка старовинного англійського роду.

Тарзан був приголомшений. Мало того, що він безволосий! У нього, виявляється, таке потворне обличчя! Він здивувався, як інші мавпи, могли терпіти його.

Який огидний маленький рот і крихітні білі зуби! На що вони були схожі поруч із могутніми губами й іклами його щасливих братів?

А цей тонкий ніс – такий жалюгідний і вбогий, немов він висох від голоду! Тарзан почервонів, коли порівняв свій ніс із чудовими широкими ніздрями свого супутника. От у кого, дійсно, красивий ніс! Він займає майже половину обличчя! – “Добре бути таким красенем!” – з гіркотою подумав бідний маленький Тарзан.

Але коли він роздивився свої очі, то остаточно упав духом. Темна пляма, сіра зіниця, а навкруги одна білизна! Огидно! Навіть у змії немає таких бридких очей, як у нього!

Він так заглибився у споглядання своєї зовнішності, що не почув шереху високих трав, прим’ятих величезним звіром, що скрадався крізь джунглі. Не чув нічого і його товариш: він у цей час жадібно пив, і цмокання губ заглушало шум кроків підступного ворога.

За ними, на березі, кроків за тридцять, причаїлася Сабор, велика люта левиця. Нервово помахуючи хвостом, вона обережно виставила уперед велику м’яку лапу і безшумно опустила її на землю. Майже торкаючись черевом землі, повзла ця велика хижа кішка, готова стрибнути на свою здобич.

Тепер вона була на відстані усього якихось десяти футів від обох підлітків, що нічого не підозрювали. Левиця повільно підібгала під себе задні ноги, і великі м’язи виразно напружилися під золотавою шкірою.

Вона так щільно припала до трави, що, здавалося, наче аж розплющилася; тільки вигин спини височів над землею.

Хвіст більше не рухався. Він лежав позад неї, напружений і прямий, як ціпок.

Якусь мить вона вичікувала, немов скам’янівши. А потім із жахним ричанням стрибнула.

Левиця Сабор була мудрим мисливцем. Менш мудрому люте ричання її, що супроводжувало стрибок, могло здатися дурним. Хіба не певніше напасти на жертву, стрибнувши на неї безшелесно?

Але Сабор знала швидкість мешканців джунглів і майже не ймовірну гостроту їхнього слуху. Для них раптовий шерхіт трав’яного стебла був такою ж чіткою пересторогою, як і найгучніше виття. Сабор розуміла, що їй однаково не вдасться безшумно стрибнути через кущі.

Але пересторогою було її дике ричання. Вона випустила його, щоб бідні жертви заціпеніли від жаху на ту коротку мить, поки вона не запустить свої пазурі у їхнє м’яке тіло.

Щодо мавпи Сабор розсудила правильно. Звір заціпенів на мить, але цієї миті виявилося цілком досить для його загибелі.

Але не Тарзан, дитя людини. Життя в джунглях, серед постійної загрози, привчило його відважно зустрічати усілякі несподіванки, а більш розвинений розум виказував таку швидкість орієнтації, що була не під силу мавпам.

Ричання левиці Сабор наелектризувало мозок і м’язи маленького Тарзана, і він приготувався до блискавичної відсічі.

Перед ним були глибокі води озера, за ним – неминуча смерть, жорстока смерть від пазурів та ікол.

Тарзан завжди ненавидів воду і визнавав її тільки як засіб для угамування спраги. Він ненавидів її, бо пов’язував з нею уявлення про холод, про заливні дощі, супроводжувані блискавкою і громом, яких він боявся. Його дика мати навчила уникати глибоких вод озера; хіба він не бачив сам, за кілька тижнів перед цим, як маленька Піта занурилася у спокійну глибінь води, щоб більше ніколи не повертатися до племені?

Але з двох лих його швидкий розум обрав менше. Не встигло ущухнути ричання Сабор, яке порушило тишу джунглів, а вже холодна вода зімкнулася над головою хлопця. ,

Він не вмів плавати, а озеро було глибоке; але він не втратив нічого від своєї звичайної самовпевненості і спритності. Ці риси були відмінними ознаками його винахідливого розуму.

Він почав енергійно борсатися руками і ногами, намагаючись вибратися нагору, і інстинктивно став робити рухи, подібні до рухів плаваючих собак. За кілька секунд ніс його виткнувся над поверхнею води, і він зрозумів, що, роблячи такі рухи, він зможе триматися на воді і навіть пересуватися в ній.

Тарзан здивувався і зрадів цьому новому вмінню, що так зненацька відкрилося йому, але в нього не було часу довго про це думати.

Він плив тепер уздовж берега і бачив жорстокого звіра, що, причаївшись над безживним тілом його маленького приятеля, схопив би, звичайно, і його.

Левиця напружено стежила за Тарзаном, мабуть, сподіваючись, що він повернеться на берег, але хлопчик і не думав цього робити. Замість того він випустив голосний застережливий погук свого племені.

Майже негайно здалеку долинула відповідь, і негайно ж сорок чи п’ятдесят мавп помчалися верховіттям до місця трагедії.

Попереду всіх мчала Калу, бо вона упізнала голос свого улюбленого дитинчати, а з нею була і мати того малого мавпеняти, що вже лежало мертве під жорстокою Сабор.

Величезна левиця, краще озброєна для бою, аніж людиноподібні, усе-таки не бажала зустріти цих скажених дорослих самців.

Люто рикаючи, вона швидко стрибнула в кущі і сховалася.

Тарзан підплив тепер до берега і хутко виліз на сушу. Відчуття свіжості і задоволення від купання у холодній воді наповнило його маленьку істоту радісним подивом. Згодом він ніколи не упускав нагоди зануритися в озеро, річку чи океан, як тільки випадала можливість.

Довгий час Калу не могла звикнути до такого видовища, адже мавпи хоч і вміють плавати, коли бувають змушені до цього, але уникають занурюватися у воду і ніколи не роблять цього добровільно.

Пригода з левицею стала одним із приємних спогадів Тарзана: такі події порушували одноманітність повсякденного життя. Без таких випадків його життя було б лише нудною низкою пошуків їжі, поживи і сну.

Плем’я, до якого належав Тарзан, кочувало місцевістю, що простяглася на двадцять п’ять миль уздовж морського берега і приблизно на п’ятдесят миль углиб континенту. День у день блукали мавпи по цій території, часом залишаючись надовго в одному місці. Але оскільки вони пересувалися по деревах набагато швидше, ніж по землі, вони часто проходили цю відстань і за кілька днів.

Переходи і зупинки залежали від надміру чи нестачі їжі, від природних умов місцевості і від присутності хижих звірів. Треба, однак, сказати, що Керчак найчастіше змушував мавп робити довгі переходи тільки з тієї причини, що йому було нудно довго залишатися на одному місці.

Уночі вони спали там, де їх заставала темрява, спали, лежачи на землі й іноді покриваючи собі голову, а зрідка і все тіло лопушинням. Частіше, якщо ночі були холодні, щоб зігрітися, вони лежали, пригорнувшись одне до одного по двоє чи по троє; у такий спосіб і Тарзан усі ці роки ночами спав в обіймах Калу.

Не було ніяких сумнівів, що величезна люта тварина гаряче любила свою білу дитину. Він, зі свого боку, платив великому волохатому звіру всією тією ніжністю, що була б звернена до його прекрасної молодої матері, якби вона не померла.

Правда, коли Тарзан не слухався Калу, вона давала йому легкого стусана, але набагато частіше пестила аніж карала.

Однак Тублат, її чоловік, продовжував ненавидіти Тарзана і шукав нагоди покінчити з білою мавпою.

Зі свого боку, і Тарзан користався всякою зручною нагодою, щоб показати, що й він відповідає повною взаємністю на почуття свого названого батька. Якщо тільки він міг безпечно досадити йому, скорчити міну чи послати лайку, перебуваючи у надійних обіймах матері, він це робив неодмінно.

Винахідливий розум і хитрість допомагали Тарзану вигадувати сотні диявольських витівок, щоб насолити Тублату й отруїти його і без того важке мавпяче існування.

Ще в раннім дитинстві Тарзан навчився вити мотузки, скручуючи і зв’язуючи довгі стебла трави. Цим мотуззям він при першій нагоді шмагав Тублата чи намагався схопити його під пахви і підвісити на низьких галуззях дерева.

Граючися постійно з вірьовками, Тарзан навчився в’язати грубі вузли і робити затяжні петлі, чим забавлялися разом з ним і маленькі мавпи. Вони намагалися копіювати Тарзана, але він один винаходив і доводив вигадки до досконалості.

Якось, граючись таким чином, Тарзан закинув петлю на одного з товаришів, що бігли з ним, притримуючи інший кінець мотузки у своїй руці. Петля випадково оповилася навколо шиї мавпи, примусивши її круто зупинитися під час бігу.

– Ага, от нова гра, і гарна гра! – подумав Тарзан і негайно ж спробував повторити цю штуку.

Після того постійною практикою і старанними вправами він чудово засвоїв мистецтво закидання на шию жертви петлі аркана.

Отоді-то життя Тублата перетворилося на якийсь кошмар. Чи спав він, чи пробирався кудись, він ніколи не міг бути певний, що невидима безшелесна петля не обплутає шию і не задушить його.

Калу шпетила Тарзана, Тублат клявся жорстоко помститися йому, навіть старий Керчак звернув увагу на його витівки, застерігав його, погрожував, але все було даремно – Тарзан нікого не слухався, і тоненька міцна петля оповивала шию Тублата, коли той найменше очікував нападу.

Іншим мавпам ці постійні витівки Тарзана над Тублатом здавалися кумедними, бо “Зламаний Ніс” був тяжкий старий, якого ніхто не любив.

У світлій голівці Тарзана зароджувалися нові думки, викликані його людським розумом.

Якщо він міг ловити своїх одноплемінників-мавп довгим арканом із трав, чому б не спробувати піймати ним і левицю Сабор?

Це був лише зародок думки, і їй призначено було повільно дозрівати і чаїтися в його підсвідомості, поки, нарешті, ця ідея не здійснилася у найдовершеніший спосіб.

Але сталося це вже набагато пізніше.

VI БІЙ У ДЖУНГЛЯХ

Постійні мандри часто приводили мавп до замкненої і безмовної хатини в маленькій бухті. її таємничість була для Тарзана невичерпним джерелом інтересу.

Він заглядав у завішені вікна, або піднімався на дах і дивився в чорний отвір труби, марно ламаючи собі голову над невідомими чудесами, ув’язненими серед цих міцних стін.

Його дитяча уява створювала фантастичні образи дивних істот, що знаходяться усередині хатини. Особливо підбивала його вторгнутися в закриті двері повна нездійсненність цього плану.

Він лазив годинами навколо даху і вікон, намагаючись знайти вхід, але майже не звернув уваги на двері, бо вони, ззовні, мало відрізнялися від масивних і неприступних стін.

Незабаром після своєї пригоди зі старою Сабор, Тарзан знову відвідав хатину і, підійшовши до неї, помітив, що з деякої відстані двері здаються ніби окремою частиною будівлі, незалежною від прилеглих до них стін. Уперше йому спало на думку, що, може, тут-то й криється те, що довго вислизало від нього – спосіб вторгнення до хатини.

Він був сам, що траплялося часто, коли він блукав біля хатини, оскільки мавпи її уникали. Історія про ціпок, що вивергає громи, ще жила у їхній пам’яті, і пустельне житло невідомої білої людини залишалося огорнутим атмосферою жаху і таємниці.

Про те, що його самого знайшли тут – Тарзан не знав. Цю історію йому ніхто не повідав. У мавпячій мові так мало слів, що їх вистачало щонайбільше на те, щоб оповісти про палицю із громом. Але для опису невідомих дивних істот, їхньої обстановки і речей мова мавп була безсила. Отже, задовго до того, як Тарзан виріс настільки, щоб зрозуміти цю історію, вона була попросту забута плем’ям.

Калу туманно і невиразно пояснила Тарзану, що батько його був дивною білою мавпою, але хлопчик не знав, що Калу не була йому рідною матір’ю.

Отже, того дня він попростував прямо до дверей і провів багато годин, досліджуючи їх; він довго возився з петлями, із ручкою, із засувом. Нарешті, він застосував правильний прийом, і двері з тріском розчахнулися перед його здивованим поглядом.

Кілька хвилин він не наважувався ввійти, але коли, нарешті, його очі звикли до тьмяного освітлення кімнати, він повільно й обережно пробрався туди.

Посередині кімнати лежав кістяк без найменших слідів плоті на кістках; до кісток налипли зотлілі, вкриті цвіллю рештки того, що колись було одягом. На постелі Тарзан помітив інший такий самий страшний предмет, але вже меншого розміру, а в малюсінькій колисці біля ліжка лежала третя, крихітна подоба кістяка.

Хлопчик тільки мимохідь звернув увагу на ці свідчення страшної трагедії давно минулих днів. Джунглі привчили його до видовища мертвих і вмираючих тварин. Якби він навіть знав, що дивиться на останки рідного батька і матері, і тоді він не був би надто вражений.

Увагу його привернула обстановка і предмети, що знаходилися в кімнаті. Він став докладно й уважно розглядати все це: дивовижні інструменти, зброю, книги, папери, одіж – те, що уціліло від руйнівної дії часу у вогкій атмосфері прибережних джунглів.

– Потім він відкрив ті шухляди і шафи, з якими зміг упоратися завдяки щойно придбаному досвіду. Те, що він знайшов у них, збереглося набагато краще.

З-поміж інших речей там був мисливський ніж, об гостре лезо якого Тарзан негайно порізав собі палець. Нітрохи не бентежачись, він продовжував свої дослідження і переконався, що цією штукою можна відколювати друзки від столів і стільців.

Якийсь час це заняття забавляло його, але нарешті набридло, і він продовжував свої пошуки. В одній із наповнених книгами шаф йому трапилася книжка з яскраво розмальованими картинками. Це була дитяча ілюстрована абетка.

З Л починається Лелека, Гніздо своє в’є він на стрісі. З В починається Вежа, Будинків усіх вона вище.

Картинки його захопили надзвичайно.

Він побачив багато білих мавп, схожих на нього обличчям.

Далі в книзі він знайшов кілька маленьких мавп, схожих на тих, що їх стрибки він бачив на деревах пралісу. Але ніде він не зустрів мавп свого племені; у всій книзі не було видно ні Керчака, ні Тублата, ні Калу.

Спочатку Тарзан намагався зняти пальцями маленькі фігурки зі сторінок, але швидко зрозумів, що вони не справжні. Він не мав уявлення про те, що воно таке, і не знаходив у своїй первісній мові слів, щоб назвати їх.

Пароплави, потяги, корови і коні не мали для нього ніякого змісту, вони ковзали повз увагу і не хвилювали його. Але що особливо зацікавило Тарзана і навіть збивало його з пантелику,

Це численні чорні позначки внизу і між розфарбованими картинками, – щось наче комашки, подумалося йому – бо в багатьох з них були ноги, але у жодної не було ні рук, ні очей. Це було його перше знайомство з буквами алфавіту. Йому було тоді вже більше десяти років.

Він, котрий ніколи не бачив нічого друкованого і ніколи не говорив з ким-небудь, хто мав би хоча б віддалене уявлення про існування писаної мови, ніяк не міг угадати значення цих дивних закарлючок.

У середині книги він знайшов свого старого ворога Сабор, левицю, а потім і змію Хісту, що згорнулася клубком.

О, як це було цікаво! Ніколи за всі десять років свого життя він не зазнавав такого величезного задоволення. Він так захопився, що навіть не звернув увагу, що насуваються сутінки, поки вони не насунулися на нього і не змішали в пітьмі всі малюнки.

Тарзан поклав книгу назад у шафу і причинив дверцята, бо не хотів, щоб хто-небудь інший знайшов і знищив його скарб. Вийшовши в пітьму, що густішала, він зачинив за собою великі двері хатини так, як вони були зачинені раніше. Але перш ніж піти, він помітив мисливський ніж, що лежав на підлозі. Він підняв його і взяв із собою, щоб показати своїм товаришам.

Ледь тільки він занурився у джунглі, як із-за низького куща виросла перед ним величезна постать. Спочатку він сприйняв її за мавпу свого племені, але через мить збагнув, що перед ним Болгани, величезна горила.

Хлопчик стояв так близько до неї, що бігти було вже неможливо, і маленький Тарзан зрозумів, що єдиний вихід – залишитися на місці і битися, битися на смерть, тому що ці великі звірі були смертельними ворогами його одноплемінників і, зустрівшись з ними, ніколи не просили і не давали пощади.

Якби Тарзан був дорослим самцем мавпячого племені Керчака, він був би серйозним супротивником для горили, але він був лише маленьким англійським хлопчиком, правда – надзвичайно міцним і мускулястим для свого віку, і звичайно, не міг зрівнятися зі своїм страшним супротивником.

Але в його жилах текла кров того народу, у середовищі якого багато могутніх бійців і спритних спортсменів, до того ж у нього було ще й власне тренування, здобуте у його житті серед хижих звірів джунглів.

Тарзан був далекий від такого страху, як його розуміємо ми; його маленьке серце билося прискорено, але лише від збудження. Якби випала нагода втекти, він, звичайно, скористався б цією

Можливістю, але тільки через те, що розум йому говорив, що він не рівня величезному звіру. Коли ж розум підказав йому, що втеча немислима, Тарзан сміло і хоробро зустрів горилу. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, – безстрашно зустрівся він із страшною мавпою. Він зчепився зі звіром, лише той стрибнув на нього, і бив його величезне тіло своїми кулаками, певна річ, – настільки ж безрезультатно, як ото муха зачепила б слона. Але в одній руці Тарзан усе ще тримав ніж, підібраний ним у хатині батька, і коли звір, кусаючи, знову накинувся на нього, хлопчик випадково ударив вістрям ножа волохаті груди горили. Ніж глибоко встромився в тіло, і звір завив від скаженого болю.

В одну мить хлопчик збагнув смисл своєї гострої блискучої іграшки. Він негайно скористався цим новим знанням, і коли оскаженілий звір повалив його на землю, він кілька разів занурив йому ніж у груди по саме руків’я.

Горила, борючись за прийомами своєї породи, наносила хлопчику жахливі удари лапою і терзала йому горло і груди своїми могутніми іклами. Якийсь час вони каталися по землі в дикому шаленстві бою. Понівечений і залитий кров’ю хлоп’як усе слабкіше і слабкіше наносив удари довгим лезом свого ножа, потім маленька постать судомно витягнулася, і Тарзан, молодий лорд Грейсток, упав без ознак життя на перепрілу рослинність, що встеляла грунт його рідних джунглів.

Плем’я Керчака почуло здалеку лютий поклик горили, і, як завжди, коли загрожувала небезпека, Керчак тут же зібрав своє плем’я почасти для взаємного захисту від спільного ворога, адже горила могла бути не одна, почасти – щоб зробити перевірку, чи всі члени племені в наявності.

Незабаром з’ясувалося, що відсутній Тарзан. Тублат, страшенно зрадівши випадку, зо всіх сил противився спробі допомоги. Сам Керчак, що теж недолюблював дивного маленького знайду, охоче послухав Тублата і, стенувши плечима, повернувся до купи листя, де приготував собі постіль.

Але інакше думала Калу. Не встигла вона довідатися, що Тарзан зник, як уже мчала густими хащами до того місця, звідки ще ясно доносилося виття горили.

Темрява огорнула землю, і тільки місяць лив своє непевне світло, кидаючи вигадливі тіні на пишне листя.

Його рідке матове проміння проникало до землі, але це світло тільки увиразнювало густу пітьму джунглів.

Нечутно, подібно до величезної примари, стрибала Калу з гілки на гілку. Вона то швидко ковзала по великих стовбурах, то стрибала

З одного дерева на інше і швидко наближалася до місця події, її досвід і знання джунглів говорили їй, що місце бою близько.

Лемент горили сповіщав, що страшний звір затіяв смертельний двобій з якимсь іншим мешканцем дикого лісу. Раптом лемент цей змовк, і мертва тиша запанувала в усьому лісі.

Калу нічого не могла зрозуміти: лемент Болгани був, безсумнівно, лементом страждань і передсмертної агонії, але до неї не доходило жодного звуку, з якого вона могла б визначити, хто ж був супротивником горили?

, Неймовірною була б думка, щоб її маленький Тарзан міг знищити велику мавпу-самця. І тому, коли вона наблизилася до місця, звідки чулися звуки боротьби, Калу стала просуватися обережніше, а під кінець зовсім повільно й насторожено пробиралася по нижньому галуззю, тривожно вдивляючись в окроплену місячним сяйвом темряву і відшукуючи хоч якусь ознаку бійки. Раптом на відкритій галявинці, залитій І яскравим світлом місяця, вона побачила маленьке; понівечене тіло Тарзана і поруч із ним великого самця-горилу, вже мертвого і закляклого.

Із глухим стогоном кинулася Калу до Тарзана, пригорнула біле закривавлене тіло до своїх грудей, дослухаючись, чи б’ється в ньому ще життя, і ледве розчула слабке биття маленького серця;

Обережно і любовно понесла його Калу через чорнильну пітьму джунглів до свого племені. Довгі дні і ночі довелося їй просидіти біля нього, приносячи йому їжу і воду і відганяючи мух від його жорстоких ран.

Бідолаха не мала уявлення про медицину; вона могла тільки вилизувати рани і у такий спосіб тримала їх у відносній чистоті, поки цілющі сили природи робили свою справу.

Спочатку Тарзан не торкався їжі і метався в маренні і лихоманці. Але він щохвилини просив пити, і вона носила йому воду тим єдиним способом, що був у її розпорядженні, тобто у власному роті

Жодна жінка не зуміла б виявити більшого самозабуття і самозреченої відданості до маленького знайди, аніж ця бідна дика тварина.

Нарешті лихоманка спала, і хлопчик почав одужувати. Жодної скарги не вихопилося з його міцно стулених губ, хоча його рани дошкуляли.

Груди його виявилися розідраними до кісток, і три ребра були переламані могутніми ударами горили. Одна рука була майже перегризена величезними іклами, і великий шматок м’яса вирваний із шиї, оголивши артерію, що її люті щелепи не перегризли лише чудом.

Зі стоїцизмом1, перейнятим від звірів, що його виховали, Тарзан мовчки терпів біль, воліючи заповзти в зарості високих трав і безмовно лежати там, згорнувшись у клубок, аніж виставляти напоказ свої страждання.

Одну лише Калу Тарзан був завжди радий бачити біля себе. Але тепер, коли йому стало ліпше, вона зникала на триваліший час у пошуках їжі. Поки Тарзану було погано, віддана тварина харчувалася абияк, щоб тільки підтримати своє існування. Отож змарніла Калу стала тінню самої себе.

VII СВІТЛО ПІЗНАННЯ

Минуло чимало часу, і це здалося цілою вічністю маленькому страждальцю, – поки, нарешті, він став на ноги і міг знову ходити. Але відтоді одужання його пішло вже так швидко, що через місяць Тарзан був так само сильний і рухливий, як колись.

Під час свого одужання він багато разів відновлював у пам’яті бій з горилою. І першою його думкою було знову відшукати ту чудесну маленьку зброю, що перетворила його з безнадійної слабкої і кволої істоти в переможця могутнього звіра, що наводив страх на джунглі.

Крім того, він усією душею прагнув знову побувати в хатині і продовжити огляд тих дивовижних речей, що знаходилися там.

Якось рано-вранці він подався на розшуки. Він невдовзі побачив начисто обгризені кістки свого супротивника, і тут же поруч, прикритий опалим листям, валявся його ніж, весь заіржавілий від крові горили і від довгого лежання на вологому грунті.

Йому не сподобалося, що колишня блискуча поверхня ножа так змінилася, але все-таки в його руках це було досить грізною зброєю, якою він вирішив скористатися при першій нагоді. У нього майнула навіть думка, що відтепер він уже не повинен буде рятуватися втечею від нахабних нападів старого Тублата.

За кілька хвилин Тарзан був уже біля хатини, знову відчинив її двері і ввійшов. Його першим клопотом було вивчити механізм замка, і поки двері були відкриті, він уважно оглянув його пристрій. Йому хотілося точно довідатися, що власне тримає двері закритими і яким чином вони відкриваються, як тільки торкнешся замка?

Тарзан побачив, що зсередини теж можна причинити і замкнути двері на замок. Він так і зробив, щоб ніхто не міг потривожити його під час занять.

Стоїцизм – стійкість, мужність у життєвих випробуваннях.

Тоді він приступив до прискіпливого огляду хатини; але його увага була знову головним чином прикута до книг. Здавалося, вони справляли на нього якийсь дивний, нездоланний вплив. Він не міг зараз зайнятися нічим іншим – так захопила його незбагнена сила і дивовижна таємниця книг.

Тут був буквар, кілька простеньких дитячих книжок, якісь численні книги з картинками і великий словник. Тарзан розглянув їх усі. Понад усе йому сподобалися малюнки, але і маленькі дивні комашки, що вкривали сторінки, де не було малюнків, викликали подив і збуджували його думку.

Сидячи з підібганими ногами на столі в хатині, побудованій його батьком, схилившись своїм струнким і оголеним тілом над книгою, ця маленька первісна людина з густою гривою чорного волосся і блискучими розумними очима являла собою зворушливу і прекрасну живу алегорію первісного прагнення до знання крізь чорну ніч розумового сну.

Обличчя його вражало виразом напруженої думки. Якимсь шляхом, що не піддається аналізу, він уже намацав ключ до дражливої загадки таємничих маленьких комашок.

Перед ним лежав буквар, а в букварі був малюнок, що зображував маленьку мавпу. Ця мавпа схожа була на нього, але, за винятком рук і обличчя, була вкрита якимось дивним кольоровим хутром. Тарзан вважав хутром одяг людини! Над картинкою виднілися сім маленьких комашок:

Х-л-о-п-ч-и-к.

І він помітив, що в тексті, на тій самій сторінці, цих сім комашок багато разів повторювалися в тім же порядку.

Потім він осягнув, що окремих комашок було порівняно небагато, але що вони повторювалися багато разів іноді поодинці, а частіше в супроводі інших.

Він повільно гортав сторінки, вдивляючись у картинки і текст і відшукував повторення знайомого сполучення х-л-о-п-ч-и-к. От він знову знайшов його під іншим малюнком: там знову була маленька мавпа і з нею якась невідома тварина, що стояла на всіх чотирьох лапах, і схожа була на шакала. Під цим малюнком комашки складалися в таке сполучення:

Х-л-о-п-ч-и-к і с-о-б-а-к-а.

Отже ці сім маленьких комашок завжди супроводжували маленьку мавпу!

У такий спосіб посувалося вперед навчання Тарзана. Правда, воно йшло дуже, дуже повільно, бо, сам того не знаючи, він задав собі важку і копітку роботу, що вам чи мені здалася б неможливою: він хотів навчитися читати, не маючи ні найменшого уявлення про букви або письмо і ніколи не чувши про них.

Тарзану довго не вдавалося впоратися з поставленим завданням. Спливло багато місяців і навіть років, поки він осягнув його. Але декілька років по тому, він все-таки осягнув таємницю маленьких комашок. І коли йому виповнилося п’ятнадцять років, він уже знав усі комбінації букв, що супроводжували ту чи іншу картинку в маленькому букварі й у двох книжках для початкового читання.

Зрозуміло, він мав лише невиразне уявлення про значення і вживання сполучників, дієслів, займенників, прислівників і прийменників.

Якось (йому було тоді близько дванадцяти років) в одній із шухляд столу він знайшов кілька олівців. Випадково провівши кінцем одного з них по столу, він із подивом побачив, що олівець залишає за собою чорний слід.

Тарзан так ретельно зайнявся цією новою іграшкою, що поверхня столу незабаром вкрилася лініями, зигзагами і кривими петлями, а кінчик олівця стерся до дерева. Тоді Тарзан узявся за новий олівець. Але цього разу він уже мав певну мету.

Йому запраглося самому зобразити деякі з маленьких комашок, що плазували на сторінках його книжок.

Це була важка справа, насамперед уже через те, що він тримав олівець так, як звик тримати руків’я кинджала, що далеко не сприяло полегшенню написання чи розбірливості написаного.

Однак Тарзан не кинув своєї витівки. Він брався до письма кожного разу, коли приходив у хатину, і, зрештою, практичний досвід підказав йому таке положення олівця, при якому йому легше було спрямовувати і водити ним. І тоді він здобув можливість відтворити деякі з маленьких комашок.

Таким чином він навчився писати.

Змальовуючи комашки, він осягнув інше – їхню кількість. І хоча він не міг рахувати в нашому розумінні цього слова, він усе-таки мав уявлення про кількість, в основі якої лежало число пальців на одній руці.

Риючись у різних книгах, Тарзан переконався в тім, що йому тепер відомі всі види комашок, що з’являються в різних комбінаціях. Тоді він легко розташував їх у належному порядку. Йому було не важко це зробити, бо він часто гортав цікавий ілюстрований буквар.

Його наука, таким чином, просувалася вперед. Але найважливіші знання він придбав у невичерпній скарбниці величезного ілюстрованого словника. Навіть після того, як він зрозумів зміст

Комашок, він продовжував набагато більше учитися по картинках, аніж за допомогою читання.

Після того, як він відкрив розташування букв за абеткою, він із насолодою шукав і знаходив знайомі йому комбінації. Слова, що супроводжували їх, і їх значення кликали його усе далі і далі у величезну царину знання.

До сімнадцяти років Тарзан навчився читати дитячий буквар і цілком збагнув дивовижне значення маленьких комашок.

Він уже більше не зневажав своє голе тіло, не вдавався у відчай, побачивши своє людське обличчя; він знав тепер, що належить до зовсім іншої породи, ніж його дикі і волохаті співтовариші.

Він був л-ю-д-и-н-а, а вони м-а-в-п-и. Маленькі створіння, що скачуть по верхівках дерев, теж були м-а-в-п-и. Тарзан довідався також, що стара Сабор л-е-в-и-ц-я, Хіста з-м-і-я, а Тантор с-л-о-н.

У такий спосіб він навчився читати.

Відтоді його успіхи пішли дуже швидко. За допомогою великого словника і завзятої роботи здорового розуму Тарзан, що успадкував здатність до мислення, властиву високій расі, часто здогадувався багато про що, чого в дійсності не міг зрозуміти, і майже завжди його здогади були близькі до істини.

У його навчанні траплялися великі перерви, адже плем’я іноді мандрувало далеко від хатини, але навіть удалині від книг його жвавий розум продовжував працювати над цими таємничими і захопливими питаннями.

Шматки кори, пласке листя і навіть гладенькі ділянки землі слугували Тарзану зошитами, на яких вістрям мисливського ножа він видряпував уроки.

Але в той час, як він рухався за своєю схильністю до розумової праці, він не зневажав і суворими життєвими знаннями.

Він вправлявся з мотузкою і грався зі своїм мисливським ножем, що його навчився точити об пласке каміння.

Плем’я зміцніло і збільшилося відтоді, коли в ньому з’явився Тарзан.

Під орудою Керчака плем’я вигнало інші племена зі своєї частини джунглів, так що в них було тепер вдосталь їжі і майже не доводилося потерпати від зухвалих набігів сусідів.

І тому коли молоді самці виростали, вони вважали більш зручним для себе брати дружин із власного племені, а якщо і брали в полон чужих самиць, то приводили їх до Керчака, воліючи підкоритися йому і жити з ним у дружбі, аніж улаштовуватися самостійно.

Зрідка який-небудь самець, більш лютий, ніж його товариші, намагався оспорювати владу Керчака, але ще нікому не вдалося здолати цю люту і жорстоку мавпу.

Тарзан перебував у племені на особливому становищі. Хоча мавпи і вважали його своїм, але Тарзан занадто помітно від них відрізнявся, отож був самотнім у їхньому товаристві. Старші самці ухилялися від контактів з ним і або не звертали на нього уваги, або ставилися до нього з такою непримиренною ненавистю, що якби не дивовижна спритність хлопчика і не захист могутньої Калу, що оберігала його з усім запалом материнської любові, – він був би убитий ще в ранньому віці.

Найлютішим постійним його ворогом був Тублат. Але коли Тарзану минуло близько тринадцяти років, переслідування його ворогів раптово припинилися, йому дали спокій і навіть стали виказувати до нього певну повагу. Тарзан міг нарешті розраховувати на спокійне спільне життя з плем’ям Керчака, за винятком тих випадків, коли когось із самців охоплював напад божевільного шаленства, якими страждають у джунглях самці диких звірів. Але тоді ніхто з мавп не був у безпеці.

Винуватцем цього щасливого для Тарзана повороту був не хто інший, як той же Тублат.

А було так.

Якось усе плем’я Керчака зібралося в маленькому природному амфітеатрі1, що лежав серед невисоких пагорбів, на широкій і чистій галявині, вільній від колючих трав і ліан.

Галявина була майже круглою. З усіх боків амфітеатр обступали могутні велети незайманого лісу; їхні величезні стовбури були заплетені такою суцільною стіною підлісся, що доступ на маленьку гладеньку арену був можливий лише по галуззі дерев. Тут, у безпеці від будь-якого ворожого вторгнення, улаштовувало свої збори плем’я Керчака. У середині амфітеатру височів один з тих страшних земляних барабанів, з яких антропоїди видобувають пекельну музику при здійсненні своїх обрядів. З глибини джунглів глухі удари їх іноді долинають до людського слуху, але ніхто з людей ніколи не був присутній на цьому жахливому дійстві. Багатьом мандрівникам удалося побачити ці дивовижні барабани мавп. Інші чули навіть гуркіт лютого, буйного розгулу величезних людиноподібних, цих перших володарів джунглів. Але Тарзан, лорд Грейсток, був безсумнівно першою людською істотою, що коли-небудь сама брала участь в п’янливому розгулі Дум-Дум.

Цей первісний обряд послужив прототипом для всіх служб, церемоній і торжеств, які влаштовувалися і влаштовуються церквою

Амфітеатр – відкрита кругла або напівкругла споруда, що підвищується, розширяючись догори. ,

І державою. На зорі людської свідомості, у сивій глибині століть, за далекою гранню людства, що зароджується, наші люті волохаті пращури при яскравому світлі місяця витанцьовували обряди Дум-Дум під звуки своїх земляних барабанів, у глибині величних джунглів, що залишилися такими ж і дотепер. Усі наші релігійні таїнства й обряди зародилися в ту давно забуту ніч,, у тьмяній далечіні давнього минулого, коли перший волохатий наш предок, розгойдавши своєю вагою гілку тропічного дерева, легко зістрибнув на м’яку траву, на місце першого збіговиська.

У той день, коли відбулася подія, після якої Тарзан домігся, нарешті, припинення тих переслідувань, яких він зазнавав протягом перших дванадцяти років свого життя, плем’я Керчака, що складалося тепер уже з цілої сотні мавп, сунуло мовчазною юрбою по нижніх гілках дерев і безшумно спустилося на арену амфітеатру.

Свята Дум-Дум улаштовувалися зазвичай з нагоди тієї чи іншої важливої події в житті мавп, наприклад – при перемозі над ворожим плем’ям, чи з нагоди захоплення бранця, чи умертвіння пійманого великого хижака джунглів і, нарешті, з нагоди смерті чи воцаріння владики – глави племені. Кожен такий випадок супроводжувався урочистими обрядами й особливим церемоніалом Дум-Дум.

У цей день святкувалося вбивство гігантської мавпи з іншого племені. І коли мавпи Керчака зайняли арену амфітеатру, два могутніх самці принесли труп переможеного.

Вони поклали свою ношу перед земляним барабаном і сіли навпочіпки біля неї у вигляді сторожі. Інші учасники торжества розляглись у густій траві, щоб подрімати, поки не зійде місяць. При його світлі мала початися дика оргія.

Тривалий час на галявині панувала цілковита тиша, що порушувалася лише безладним лементом строкатих папуг і щебетом тисячі птахів, що зграями пурхали серед яскравих орхідей і гірлянд вогненно-червоних квітів, що обросли вкриті мохом пні і стовбури.

Нарешті, коли над джунглями запала ніч, мавпи заворушилися, підвелися і розташувалися навколо земляного барабана. Самиці і дитинчата довгою низкою сіли навпочіпки із зовнішнього боку амфітеатру, дорослі самці розташувалися усередині галявинки, якраз навпроти них. Коло барабана зайняли місце три старі самиці, і кожна з них мала в руках товсту сукувату палицю завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів.

З першими слабкими променями місяця, що посріблив верхівки навколишніх дерев, старі самки почали повільно і тихо вдаряти по лункій поверхні барабана.

Що вище піднімався місяць і що яскравіше осявав ліс, то сильніше і частіше били в барабан мавпи, поки, нарешті, дикий ритмічний гуркіт не заповнив собою весь довколишній простір на багато миль навсібіч. Хижі звірі джунглів призупинили своє полювання і, настороживши вуха і підвівши голови, з цікавістю прислухалися до далеких глухих ударів, які свідчили про те, що у великих мавп почалося свято Дум-Дум.

Часом який-небудь звір зчиняв пронизливий вереск а чи громове ревіння у відповідь на дикий гуркіт свята антропоїдів. Але ніхто з них не наважувався піти на розвідки а чи підкрастися для нападу, адже великі мавпи, що зібралися на своє збіговисько, викликали у лісових сусідів глибоку повагу.

Гуркіт барабана досяг, нарешті, сили грому; тоді Керчак підхопився насередину кола, на відкритий простір між сидячими навпочіпки самцями і барабанщицями.

Випроставшись на весь зріст, він задер голову і, глянувши просто в обличчя місяцю, вдарив у груди своїми великими волохатими лапами і зчинив страшний дикий лемент.

Ще і ще пронісся цей жахний лемент над притихлими в безгомінні ночі і немов завмерлими джунглями.

Потім Керчак поповзом, немов крадькома, безшелесно проскочив повз тіло мертвої мавпи, що лежала перед барабаном, не зводячи з трупа своїх червоних маленьких, що блищали злобою, очей, і пострибом побіг уздовж кола.

Услід за ним на арену вистрибнув інший самець, закричав, і повторив рухи вождя. За ним ступили до кола й інші, і джунглі тепер уже майже безперервно оглушувалися їхнім кровожерливим лементом.

Ця пантоміма зображувала виклик ворога.

Коли всі змужнілі самці приєдналися до хороводу танцюристів, – почався напад.

Вихопивши величезний кілок із купи дроття, спеціально заготовленого для цієї мети, Керчак з бойовим ричанням скажено кинувся на мертву мавпу і наніс трупу перший нищівний удар. Барабанний гуркіт підсилився, і на подоланого ворога посипалися удар за ударом. Кожен із самців, наблизившись до жертви, намагався влучити її дрюком, а потім нісся в скаженому вихорі Танцю Смерті.

Тарзан теж брав участь у дикому, навальному танці. Його смагляве тіло, помережане смугами поту, м’язисте тіло блищало у світлі місяця і виділялося гнучкістю і доладністю серед незграбних, грубих, волохатих звірів.

Упродовж того, як гуркіт і швидкість барабанного бою збільшувалися, танцюристи п’яніли від його дикого ритму і від свого лютого виття. їхні стрибки ставали дедалі швидші, з вищирених пащек потекла слина, і піна виступила на губах і грудях.

Дикий танець продовжувався близько півгодини. Але от за знаком Керчака припинився бій барабана. Самиці-барабанщиці квапливо пробралися крізь ланцюг танцюристів і приєдналися до юрби глядачів. Тоді самці, усі, як один, кинулися на тіло ворога, що перетворилося під їхніми жахними ударами в м’яку волохату масу.

Їм не часто вдавалося їсти в достатній кількості свіже м’ясо. Тому дикий розгул їхнього нічного свята завжди закінчувався пожиранням закривавленого трупа. І тепер вони всі люто кинулися на м’ясо.

Величезні ікла вгризалися в тушу, розриваючи криваве понівечене тіло. Більш сильні хапали добірні шматки, а слабкі крутилися біля юрби, що лізла в бійку, вичікуючи зручної нагоди, щоб проникнути туди хитрістю і підчепити ласий шматочок чи поцупити якусь кістку.

Тарзан ще більше, аніж мавпи, любив м’ясо і відчував у ньому потребу. М’ясоїдний з природи, він ще жодного разу в житті, як йому здавалося, не поїв м’яса досита. І от тепер, спритний і гнучкий, він пробрався глибоко в юрбу мавп, що вихоплювали одне з поперед одного ласі шматки. Він прагнув хитрістю здобути собі гарний шматок, що його важко було б здобути силою.

Збоку в нього висів мисливський ніж його невідомого батька у саморобних піхвах. Він бачив зразок їх на малюнку в одній із своїх дорогоцінних книг.

Проштовхуючись у юрбі, він, нарешті, дістався до частування, що зникало на очах, і своїм гострим ножем відбатував неабиякий шматок; він і не сподівався, що йому дістанеться така багата здобич – ціле передпліччя, що виглядало з-під ніг могутнього Керчака. Останній був такий захоплений своєю величною зажерливістю, що навіть не помітив учиненої Тарзаном образи…

І Тарзан благополучно вислизнув із юрби зі своєю здобиччю.

Серед мавп, що марно крутилися за межами кола бенкетуючих, був і старий Тублат. Він опинився одним із перших на бенкеті і прихопив уже пречудовий шматок, що його спокійно з’їв осторонь. Але цього йому здалося мало, і тепер він знову пробивав собі дорогу, бажаючи ще раз роздобути гарну порцію м’яса.

Раптом він помітив Тарзана: хлопчик вискочив із дряпливої і кусливої купи переплетених тіл із добрим окостом, що його він міцно притискав до грудей.

Маленькі, тісно посаджені, налиті кров’ю свинячі вічка Тублата заблищали зловісним полиском, коли вони побачили ненависного приймака. У них запалала також і жадібність до ласого шматка в руках хлопчика.

Але і Тарзан помітив свого найлютішого ворога. Угадавши його намір, він швидко стрибнув до самиць і дитинчат, сподіваючись сховатися серед них. Тублат швидко погнався слідком за ним. Переконавшись, що йому не вдасться знайти місце, де він міг би сховатися, Тарзан зрозумів, що залишається одне – тікати.

Щодуху помчав він до найближчих дерев, спритно стрибнув, ухопившись рукою за гілку, і зі здобиччю у зубах хутко поліз нагору, переслідуваний Тублатом.

Тарзан піднімався усе вище і вище на гнучку верхівку величного гіганта лісів. Кремезний переслідувач не наважився гнатися за ним туди, і, вмостившись на вершині, хлопчик кидав образливе глузування на голову розлютованій, вкритій піною тварині, що зупинилася на п’ятдесят футів нижче від нього. І Тублат впав у сказ.

Зі страхітливими криками і ричанням звалився він додолу в юрбу самок і дитинчат і накинувся на них. Він перегризав величезними іклами маленькі слабкі дитячі шиї і виривав цілі шматки м’яса зі спин і животів самок, що потрапляли в його пазурі.

Місяць яскраво освітлював цю криваву оргію сказу. І Тарзан усе це бачив.

Він бачив, як самки і дитинчата бігли щодуху у безпечні місця на деревах. А потім і великі самці, що сиділи посередині арени, відчули могутні ікла свого оскаженілого товариша. І тоді всі мавпи поспішно сховалися серед чорних тіней навколишнього лісу.

В амфітеатрі, крім Тублата, залишалася тільки одна жива істота – запізніла самиця, що швидко бігла до дерева, на верхівці якого сидів Тарзан. За нею майже по п’ятах гнався страшний Тублат.

Це була Калу. Як тільки Тарзан побачив, що Тублат її наздоганяє, він як праща, кинувся з гілки на гілку на допомогу своїй прийомній матері.

Вона підбігла до дерева. Саме над нею сидів Тарзан, зачаївши подих, очікуючи наслідків цього бігу наввипередки.

Калу підстрибнула догори і зачепилася за нижню гілку. Вона опинилася майже над головою Тублата і була тут уже в безпеці. Але пролунав сухий голосний тріск, гілка обламалася, – і Калу звалилася просто на голову Тублата, збивши його з ніг.

Обоє підхопилися на мить, але Тарзан ще швидше спустився з дерева, і величезний розлютований мавпячий самець раптово опинився віч-на-віч із людиною-дитиною.

Це було якнайдоречніше для знавіснілого звіра. З ревінням торжества кинувся він на маленького лорда Грейстока. Але іклам його все-таки не судилося встромитися в це гнучке коричневе тіло горіхового кольору.

М’язиста рука з блискавичною швидкістю схопила Тублата за волохате горло. Друга рука встромила кілька разів гострий мисливський ніж у широкі волохаті груди. Удари сипалися, немов блискавиці, і припинилися тільки тоді, коли Тарзан відчув, що ослабле мляве тіло валиться на землю.

Коли труп упав, Тарзан, мавпячий знайда, поставив ногу на шию свого найлютішого ворога, підвів очі до повного місяця і, відкинувши назад буйну молоду голову, випустив з грудей дикий і страшний переможний поклик свого народу. Одне за одним, зі своїх деревних притулків спустилося все плем’я. Вони оточили стіною Тарзана і його переможеного ворога, і коли усі з’юрмилися довкруж, Тарзан звернувся до них.

– Я Тарзан, – вигукнув він. – Я великий боєць! Усі повинні шанувати Тарзана і Калу, його матір. Серед вас немає нікого, хто може зрівнятися з ним у силі! Нехай стережуться його вороги!

Спрямувавши пильний погляд у злобно-червоні очі Керчака, молодий лорд Грейсток ударив себе у могутні груди і радісний бойовий поклик наповнив ліс.

VII ПОЛЮВАННЯ У ВЕРХОВІТТІ

Наступного ранку після Дум-Дум мавпи повільно рушили назад до берега, через ліс. Мертвий Тублат залишився лежати там, де він був убитий, бо плем’я Керчака не їсть своїх.

Похід цього разу був увесь спрямований на пошуки їжі. Капустяні пальми, сірі сливи, візанг і сентамін зустрічалися вдосталь; траплялися також дикі ананаси, а іноді мавпам удавалося вполювати дрібних ссавців, птахів, їхні яйця, плазунів і комах. Горіхи мавпи розколювали своїми могутніми щелепами, і тільки коли вони виявлялися занадто твердими, вони розбивали їх камінням.

Одного разу шлях їм перетнула стара Сабор. Зустріч із левицею змусила мавп квапливо шукати захисту у верховітті.

Правда, Сабор ставилася з повагою до їхньої численності і гострих ікол, але і мавпи, зі свого боку, виявили не меншу шанобливість до її сили і люті.

Тарзан сидів на низько опущеній гілці. Левиця, крадучись через густі зарості, виявилася саме під ним. Він жбурнув у споконвічного ворога свого племені ананас, що був у нього під рукою. Велична тварина зупинилася і, обернувшись, зиркнула на людську постать, що дражнила її згори.

Сердито махнувши хвостом, Сабор оголила свої жовті ікла і зморщила, огризаючись, щетинясту морду. Люті очі її перетворилися в дві вузькі щілинки, в яких горіла шалена ненависть.

З притиснутими вухами левиця подивилася просто в очі Тарзану, знайді мавп, і ліс наповнився загрозливим риком.

І, сидячи під нею на гілці, людина-мавпа відповіла їй войовничим погуком свого племені.

Кілька митей вони мовчки спозирали одне одного. А за хвилину величезна кішка шаснула в джунглі, і лісові хащі поглинули її, як океан поглинає кинутий у нього камінь.

Але в голові Тарзана зародився серйозний план. Адже він убив лютого Тублата, виходить, він став могутнім бійцем? А тепер він вистежить хитру Сабор і уб’є її теж. Тоді він стане великим мисливцем.

У глибині його маленького європейського серця таїлося нездоланне бажання прикрити одягом свою наготу.

Зі своїх книжок з картинками він довідався, що всі люди прикриті одягом, тоді як мавпи ходять голі. Одяг – знак сили, відмітна ознака переваги людини над усіма створіннями. Певна річ, не могло бути іншої причини, щоб носити такі огидні речі.

Багато місяців тому, коли він був значно молодший, Тарзану дуже хотілося мати шкуру левиці Сабор чи лева Нуми, чи пантери Шити для прикриття свого безволосого тіла. Тоді, принаймні, він перестав би бути схожий на огидну змію Хісту. Але нині Тарзан пишався своєю гладенькою шкірою, адже вона означала його походження від могутнього племені. У ньому боролися два протилежних бажання – вільно ходити голим, за прикладом племені Керчака, чи ж, відповідно до звичаїв людського поріддя, носити незручний одяг. І обидва бажання поперемінно брали в ньому гору.

Протягом усього того часу, коли, після втечі Сабор, плем’я продовжувало свої неквапні мандри через джунглі, голова Тарзана була сповнена широких планів вистежування й убивства левиці. Уже чимало днів минуло, а він тільки про це й думав.

Але увагу його одного разу відвернуло страшне явище.

Серед білого дня раптом на джунглі спустилася темрява; звуки стихли. Дерева стояли нерухомо, немов паралізовані очікуванням катастрофи, що насувалася. Уся природа ніби завмерла. І от здалеку слабко долинув якийсь тихий, сумний стогін. Згук цей звучав усе ближче, розростався і ставав дедалі оглушливішим.

Величезні дерева водномить нагнулися, немов їх пригнітала до землі чиясь могутня рука. Вони схилялися усе нижче і нижче, повсюдно не чутно було нічого, окрім глухого і страшного завивання. І раптом велетні джунглів випросталися і захитали могутніми кронами, ніби виражаючи цим свій гнівний протест. З чорних хмар, що неслися вихором, блиснув яскравий, сліпучий спалах. Гуркоти грому струснули повітря, наче канонада. Потім одразу хлинула злива, і джунглі перетворилися в справжнє пекло.

Мавпи, тремтячи від холодної зливи, збилися в купу і тулилися до стовбурів дерев. При світлі блискавок, що пронизували пітьму, видно було дике гойдання гілля Під потоками води і стовбури, які гнулися від вітру.

Час від часу один із древніх лісових патріархів, уражений ударом, із тріском ламався на тисячі шматків і падав, ламаючи і трощачи навколишні дерева і безліч дрібних тварин. Велике і дрібніше галуззя, відчахнуте шаленим вихором, кружляло і летіло в несамовитому танці на землю, несучи загибель нещасним створінням підлісся.

Довго скаженів ураган, і мавпи в сум’ятті тулилися одна до одної, щулячись від страшної небезпеки під зламаними стовбурами і гіллям, паралізовані яскравими спалахами блискавок і гуркотом грому. Вони зачаїлися нажахано і безмовно, і страждали, вичікуючи кінця бурі.

Кінець був такий же раптовий, як і початок. Вітер припинився водномить, виглянуло сонце, і природа знову посміхнулася.

Мокре листя і вологі пелюстки буйноквіття засяяли в променях сонця. Природа злагідніла, і все живе простило їй гнів і заподіяне нею зло і взялося до своїх звичних справ. Клопітливе життя знову потекло узвичаєним руслом.

Але Тарзана осяяло світло несподіваного відкриття: він осягнув таємницю одягу. Як йому було б тепло і затишно під час дощу під непроникною шкурою Сабор! І ця думка була ще однією спонукальною Причиною здійснити задум.

Протягом кількох місяців плем’я блукало біля пологого берега, де стояла хатина Тарзана, і він присвячував значну частину свого часу навчанню. Але коли він мандрував джунглями, то постійно тримав напоготові вірьовку, і чимало дрібних тварин потрапило до нього в сильце.

Якось аркан затягнувся довкола дебелої шиї кабана Хорта. Звір скажено сіпнувся у спробі скинути його і стягнув Тарзана з гілки, на якій той лежав.

Звір почув шум падіння, обернувся і, побачивши легку здобич – молоду мавпу, нагнув голову і люто попер на захопленого зненацька юнака.

Але Тарзан, на щастя, не постраждав; він по-котячи впав на кінцівки, широко розставивши ноги. Опинившись перед кабаном, він водномить скочив з мавпячою спритністю на дерево і вже був у безпеці, коли розлючений Хорта важко промчався під ним.

Завдяки цьому випадку, Тарзан із досвіду вже знав, чого можна сподіватися і чого треба боятися при використанні петлі.

Він позбувся своєї довгої мотузки, але зрозумів, що якби з гілки його стягла Сабор, то наслідки були б куди серйозніші, і він безсумнівно був би вже мертвий.

Йому знадобилося досить багато часу, щоб звити нову мотузку. Коли вона була нарешті готова, Тарзан подався на заплановані лови і заліг насторожі серед густого листя на великій гілці, саме над звіриною стежкою до водопою. Багато дрібних тварин пройшло під ним без перешкод. Дрібна дичина зараз не цікавила Тарзана. Для досягнення своєї мети йому потрібна була велика здобич.

І от, нарешті, з’явилася та, котру він чекав. Виграючи м’язами під оксамитовою розкішною шкурою, вгодована і лискуча, йшла левиця Сабор.

Її великі лапи м’яко ступали вузькою стежкою. Вона йшла з високо піднятою головою, чуйно і пильно дослухаючи, кожного згуку і шереху; повільними і граційними порухами звивався її довгий хвіст.

Усе ближче підходила левиця до місця, де Тарзан підстерігав її на гілці, тримаючи напоготові складений кільцями довгий аркан.

Тарзан сидів нерухомий, як бронзовий ідол, і непохитний, як смерть. Сабор пройшла під ним. Вона зробила крок, другий, третій – і довга мотузка здійнялася над нею.

Широка петля зі свистом впала їй на голову. І коли Сабор, стривожена шумом, підвела голову, петля вже оповилася довкола її шиї. Тарзан міцно затягнув аркан на глянсуватій шиї, а потім відпустив мотузку і вчепився обома руками за гілку{ що його підтримувала.

Сабор була піймана.

Зляканий звір кинувся скаженим стрибком у джунглі. Але Тарзану не хотілося втрачати мотузку, як першого разу. Навчений досвідом, Тарзан міцно прив’язав кінець аркана до стовбура, на якому сидів. Не встигла левиця зробити стрибок, як відчула, що мотузка стягує їй шию. Вона перевернулася в повітрі і важко гепнулася на землю.

План його, вочевидь, був удалий. Але коли він схопив мотузку, упираючись у розгалуження двох могутніх суків, то побачив, що дуже важко підтягти до дерева і повісити тіло такого могутнього звіра, і притому звіра, що люто пручався, кусався, дряпався і вив.

Вага старої Сабор була величезна, і коли вона упиралася своїми величезними лапами, мабуть, тільки слон Тантор міг би стягнути її з місця.

Левиця почала шарпати мотузку і знову потрапила на ту стежину, відкіля вона могла бачити винуватця нанесеної їй образи. Скажено виючи, вона блискавично стрибнула високо вгору в напрямку до Тарзана. Але коли вона усією вагою вдарилася об гілку, на якій він сидів, її кривдника там уже не було.

Він устиг перебратися на більш тонку гілку, футів на двадцять вище, і його розлютована бранка знову виявилася під ним. Якусь мить Сабор висіла поперек гілки, а Тарзан знущався з неї і кидав суччя і галуззя в її розлючену морду.

Потім тварина знову зіскочила на землю, і Тарзан швидко схопив мотузку; але Сабор здогадалася вже, що її тримало, і, схопивши тонку мотузку у свої потужні щелепи, вона перегризла її, перш ніж Тарзан устиг удруге затягти петлю.

Тарзан був дуже засмучений; так добре задуманий план провалився. Він сидів на гілці, лаявся і верещав на тварину, що ричала під ним, і, знущаючись над левицею, корчив гримаси.

Сабор цілих три години пильнувала кривдника під деревом. Кілька разів присідала вона і стрибала на хлопця, що кривлявся вгорі, високо над нею. Але це було так само безглуздо, як ганятися за вітром, що шелестів у верхів’ях дерев.

Нарешті, хлопчику набридла ця розвага. З пронизливим вигуком, він спритно жбурнув у левину морду достиглим плодом, що густо і клейко заліпив їй очі. Потім Тарзан швидко помчав по деревах на висоті ста футів над землею і невдовзі вже був серед своїх одноплемінників.

Він розповів їм про свою пригоду. Груди його здіймалися від гордості, і він так пишався і хвастався, що справив враження навіть на найзапекліших ворогів, а Калу простодушно пританцьовувала від радісної гордості.

IX ЛЮДИНА І ЛЮДИНА

Тарзан, мавпячий годованець, продовжував жити своїм первісним життям у джунглях ще кілька років майже без змін. Зміна

Була лише в тім, що він сильнішав і розумнішав і багато чого довідався зі своїх книг про дивовижні краї, що знаходяться десь за межами його лісу.

Його життя ніколи не здавалося йому ні одноманітним, ні безцільним. У нього завжди було повно занять. Завжди можна було полювати, шукати плоди, ловити в численних струмочках і озерцях рибу. Окрім того, доводилося постійно остерігатися Сабор і її лютих родичів. І ця постійна небезпека додавала гостроти і смаку кожній хвилині життя.

Часто звірі полювали на нього, а ще частіше він полював на звірів. І хоча їхні жорстокі гострі пазурі ще жодного разу не торкнулися його, однак бували моторошні миті, коли відстань була такою малою, що ледь можна було просунути товстий лист між їхніми пазурами і його гладенькою шкірою.

Метка була левиця Сабор, швидкі були і Нума та Шита, але Тарзан був наче блискавка.

Він здружився зі слоном Тантором. Як? Про це не питайте. Але мешканці джунглів знали, що часто у місячні ночі Тарзан, мавпячий годованець, і слон Тантор подовгу разом гуляли. І там, де шлях у лісі був вільний, Тарзан їхав, сидячи високо на могутній спині Тантора.

Але всі інші звірі в джунглях були його ворогами, – усі, за винятком його власного племені, з-поміж якого він тепер мав багато прихильників.

Цими роками Тарзан багато днів провів у хатині свого батька, де усе ще лежали недоторканими кістки його батьків і маленький кістяк дитинчати Калу. У вісімнадцять років Тарзан уже вільно читав і розумів майже все у різноманітних книгах, що зберігалися на полицях у хатині.

Він міг також і писати, і писав чітко і швидко, але тільки подрукованому. Рукописних букв він майже не засвоїв, бо, хоча серед його скарбів і було багато зошитів, але він вважав зайвим утрудняти себе цією формою письма. Утім пізніше він сяк-так навчився розбирати рукописний текст, але з чималими труднощами.

Отже, у вісімнадцять років це був молодий англійський лорд, що не міг говорити англійською мовою, проте вмів читати і писати рідною мовою. Ніколи не бачив він ніякої іншої людської істоти, окрім себе, бо та незначна територія, де кочувало його плем’я, не перетиналася жодною великою рікою, по якій могли б спуститися до них хоча б дикі тубільці з глибини країни.

Високі пагорби закривали її з трьох сторін, і океан – з четвертої. Вона була населена лише левами, леопардами, отруйними

Зміями. Незаймані ліси джунглів досі не бачили ще жодної істоти з породи тих звірів, що звуться людьми.

Але одного разу, коли Тарзан сидів у хатині свого батька, занурений у таємниці книги, відбулася фатальна подія, і колишнє безлюддя джунглів було порушене назавжди.

” Він побачив удалині на східній окраїні дивну картину: по гребеню невисокого пагорба рухалися низкою чорні людиноподібні істоти.

Попереду йшли п’ятдесят чорних воїнів, озброєних довгими списами із залізними вістрями; крім того, кожен ніс великий лук із отруєними стрілами. На спинах висіли овальні щити, у носах були великі кільця, а у збитому, як вовна, волоссі красувалися пучки яскравих пер.

Чола їхні були татуйовані трьома паралельними кольоровими смужками, а груди трьома концентричними колами. їхні жовті зуби були підпиляні, як ікла хижаків, а великі і відвислі губи додавали ще більш звірячого вигляду їхній зовнішності.

За ними плелися кілька сотень дітей і жінок. Останні несли на головах усіляке збіжжя: кухонний посуд, домашнє начиння і великі тюки слонової кістки. Замикала низку сотня вогнів, таких самих, як і передній загін. Вони, очевидно, більше побоювалися нападу і погоні позаду, ніж зустрічних ворогів. Про це свідчила сама побудова колони. Так воно і було. Чорношкірі рятувалися утечею від солдатів білої армії, що грабували і пригноблювали їх, віднімаючи слонову кістку і каучук. Отож якогось дня вони повстали проти своїх гнобителів, убили білого офіцера і перебили весь маленький загін його чорного війська. Після того вони кілька днів обідалися їхнім м’ясом; але раптом уночі інший, більш сильний загін солдатів напав на їхнє селище, щоб помститися за смерть своїх товаришів.

У ту лиховісну ніч чорні солдати білої людини, у свою чергу, вдосталь поїли м’яса, а жалюгідні залишки колись могутнього племені сховалися в похмурих джунглях – на шляху до невідомості і свободи.

Але те, що означало свободу і пошуки щастя для цих чорношкірих дикунів, несло жах і смерть для багатьох із диких мешканців їхньої нової країни.

Три дні повільно пробирався загін крізь нетрі непрохідного лісу. Нарешті, рано-вранці на, четвертий день вони дісталися невеликої місцини уздовж річки, що здавалася менш зарослою, аніж усе, що вони зустрічали доти.

Тут чорношкірі прибульці узялися будувати житла. За місяць вони вже розчистили велику галявину, були побудовані хижки, навкруг селища виріс міцний частокіл; було посіяне просо, ямс

І маїс, і дикуни зажили колишнім життям на своїй новій землі. Тут не було ні бідних людей, ні чорних військ; не було поборів слонової кістки чи каучуку для жорстоких і зажерливих хазяїв.

Але минуло чимало місяців, перш ніж чорні наважилися заглибитися подалі в ліси, що оточували їхнє нове селище. Багато хто з них уже став жертвою могутньої Сабор. Джунглі кишіли лютими і кровожерливими левами і леопардами, і чорні воїни побоювалися полювати оддалік від своїх надійних частоколів.

Але якось одного разу Кулонга, син старого вождя Мбонги, зайшов далеко на захід. Він обережно скрадався густими хащами, тримаючи спис напоготові, і міцно притискав лівою рукою до свого стрункого чорного тіла довгий овальний щит.

За спиною в нього висів лук, а сагайдак був повний прямих стріл, старанно змащених темною, смолистою речовиною, завдяки якій навіть легкий укол стає смертельним.

Ніч застала Кулонгу далеко від батьківського селища, на тім самім шляху в напрямку до заходу. Він виліз на розгалуження великого дерева й улаштував собі щось на зразок настилу, на якім і влігся спати.

На відстані трьох миль на захід від нього ночувало плем’я Керчака.

Наступного ранку мавпи піднялися і розбрелися джунглями у пошуках їжі. Тарзан, за своїм звичаєм, пішов до хатини. Він хотів дорогою вполювати якусь дичину і насититися раніше, аніж дістанеться берега.

Мавпи розбрелися довкола поодинці, по двоє і по троє вусібіч, але все-таки намагалися триматися неподалік одне від одного, щоб у разі небезпеки можна було гукнути на поміч.

Калу повільно брела слоновою стежкою в напрямку до заходу, і увагу її поглинули пошуки грибів і їстівних комах. Раптом якийсь дивний згук привернув її увагу.

Перед нею, десь на відстані п’ятдесяти ярдів, шлях був зовсім відкритий, і вона зі свого листяного тунелю побачила постать страшної скрадливої небаченої істоти.

Це був Кулонга. Калу не стала гаяти часу на розглядини, вона швидко стрибнула назад у кущі. З її боку це зовсім не було втечею. За звичаєм своїх одноплемінників, що розсудливо ухиляються від небажаних зіткнень, поки в них не заговорить азарт, вона прагнула не втекти від небезпеки, а уникнути її.

Але Кулонга не відставав… Він зачув м’ясо… Він міг убити її і пречудово поласувати. І він біг за Калу зі списом, уже занесеним для удару.

На повороті стежки Калу вдалося сховатися, але Кулонга знову помітив її на відкритій місцині. Рука, що тримала списа, відкинулася далеко назад, і м’язи водномить напружилися під гладенькою шкірою. Потім рука випросталася, і спис полетів у Калу. Але удар був погано розрахований. Спис тільки подряпав їй бік.

З лементом люті і болю кинулася мавпа на свого ворога. І в ту ж мить дерева затріщали під вагою її товаришів. Плем’я вже поспішало сюди, стрибаючи з гілки на гілку у відповідь на лемент Калу.

Кулонга з неймовірною швидкістю вихопив лук із-за плеча і вклав у нього стрілу. Далеко відтягнувши тятиву, він послав отруєний метальний снаряд просто в серце величезного людиноподібного звіра.

І Калу із моторошним криком упала ниць на очах у вражених членів свого племені.

З ревінням і виттям кинулися мавпи на Кулонгу, але обережний дикун помчав униз стежиною, немов злякана антилопа. Він добре знав про лютість цих диких волосатих людиноподібних істот, і його єдиним бажанням було якнайшвидше щезнути з виду.

Мавпи переслідували його досить довго, стрімко стрибаючи по деревах, але, нарешті, одна за одною вони облишили погоню і повернулися до місця трагедії.

Ніхто з них досі не бачив іншої людини, окрім Тарзана, і тому всі неабияк здивувалися, що це за дивна істота з’явилася в їхніх джунглях.

А далеко на березі, біля маленької хатини, Тарзан чув слабкі відгуки сутички. І здогадавшись, що з його плем’ям трапилося щось серйозне, він поквапився туди, де лунав шум боротьби.

Коли він добіг до місця події, то застав тут усе плем’я. Мавпи, неабияк збуджені, кричали і метушилися навколо тіла його убитої матері.

Горе і розпач Тарзана були безмежні. Він кілька разів проревів свій страшний бойовий клич і бив себе в груди стиснутими кулаками, а потім кинувся на труп Калу і гірко ридав над нею, виливаючи скорботу свого самотнього серця. Утрата єдиної істоти в усьому світі, що незмінно оточувала його сердечністю і любов’ю, була дійсно великим нещастям для нього. Що з того, що Калу була лютим і страшним звіром! Для Тарзана вона була ніжною, близькою, а тому й прекрасною матір’ю.

Не усвідомлюючи того сам, він виказував їй усю ту шанобу, повагу і любов, що будь-який англійський хлопчик почуває до своєї рідної матері. Тарзан ніколи не знав іншої матері і безмовно

Віддав Калу все, що належало б прекрасній леді Еліс, якби вона була живою.

Після першого вибуху розпачу Тарзан прийшов до тями. Розпитавши одноплемінників, що були свідками убивства Калу, він довідався про все, що їхній убогий лексикон дозволяв передати йому.

Однак і цього було цілком достатньо. Він довідався, що дивна безволоса чорна мавпа з перами, що ростуть із голови, кинула в Калу смерть із гнучкої гілки і потім бігла зі швидкістю оленя Бари в напрямку, де сходить сонце.

Тарзан підхопився і, вибравшись на гілля, швидко помчав лісом. Він добре знав усі вигини слонової стежки, по якій біг убивця, і гнав навпростець джунглями, щоб перетнути дорогу чорному воїну, що не міг бігти інакше, як звивистою стежкою.

На стегні Тарзана висів ніж, успадкований ним від батька, а на його плечах лежала довга скручена в кільця мотузка.

За годину хлопець знову спустився на стежку і став уважно оглядати землю.

У тонкому пилові на березі малесенького струмочка він знайшов такі сліди ніг, які у всіх тутешніх лісах полишав лише він, але вони були набагато більші од його слідів. Серце Тарзана загупало в грудях. Невже він переслідує людину, представника своєї власної породи?

Тут тяглися дві низки слідів, що вказували на протилежні напрямки.

Отже, жертва, за якою він гнався, пройшла тут і повернулася тією ж стежкою. Вдивившись у відбиток, Тарзан помітив маленьку грудочку землі, що скотилася з краю одного зі слідів у заглиблення, – це означало, що слід був зовсім свіжий і що таємнича істота, за якою гнався Тарзан, пройшла тут щойно.

Тарзан знову вихопився на дерево і швидко, майже безшумно понісся високо над стежкою.

Він не пробіг і милі і неподалік побачив чорного воїна. Воїн стояв на відкритій галявині; У руці в нього був його гнучкий лук зі стрілою, що її він готовий був пустити.

Проти нього стояв готовий кинутися вепр Хорта з опущеною головою і з запіненими іклами.

Тарзан із подивом дивився на дивну чорношкіру істоту. Вона так скидалася на нього загальним виглядом і усе-таки відрізнялася обличчям і кольором шкіри. Правда, у книжках своїх він зустрічав малюнки, що зображували негра, дикуна, але як несхожі були ті мертві картинки на цю лискучу, чорну, загрозливу істоту, що дихала життям! До того ж ця людина з туго натягнутим луком

Нагадала Тарзану не стільки “негра”, скільки “стрільця з його ілюстрованого букваря:

З С починається Стрілець.

Як усе це було дивовижно! Тарзана так схвилювало його відкриття, що він ледве було не видав своєї присутності.

Але на галявинці перед його очима. відбувалося щось зовсім нове і небачене.

Мускуляста рука сильно натягнула тятиву; вепр кинувся вперед, і тоді чорна людина пустила маленьку отруєну стрілу. І Тарзан побачив, як стріла полетіла зі швидкістю блискавки і встромилася в щетинисту шию вепра.

Ледь стріла була спущена з тятиви, як Кулонга поклав на неї другу, але не встиг спустити її, як вепр навально кинувся на нього. Тоді чорношкірий перескочив через звіра одним стрибком, з неймовірною швидкістю встромив у спину Хорті другу стрілу і майже миттєво вихопився на дерево.

Хорта повернувся, щоб іще раз кинутися на ворога, зробив кілька непевних кроків, немов здивувавшися чомусь, хитнувся й упав на бік. Кілька секунд м’язи його ще судомно здригалися, але невдовзі він уже лежав нерухомо.

Кулонга зліз із дерева.

Ножем, що висів у нього на боці, він вирізав з туші вепра кілька великих шматків. Він спритно і швидко розвів вогонь посеред стежки і став смажити і їсти м’ясо. Решту туші вепра він полишив там, де вона лежала.

Тарзана неабияк зацікавило побачене. Бажання убити ворога несамовито пекло йому груди, але бажання навчитися дечого нового було ще сильніше. Він вирішив вистежити цю дику істоту і довідатися, звідки вона з’явилася. Убити її він поклав собі перегодом, коли лук і смертоносні стріли будуть відкладені убік.

Наситившись, Кулонга зник за найближчим поворотом стежки, а Тарзан спокійно спустився на землю. Своїм ножем він теж відбатував кілька шматків м’яса від туші Хорта, але не став їх смажити.

Тарзан і перше бачив вогонь, але лише коли Ара, тобто блискавка, спалювала яке-небудь велике дерево. Але для Тарзана було незбагненно, як це якась істота з джунглів могла добувати червоно-жовті пекельні ікла, що пожирають дерева і нічого не залишають після себе, окрім купки попелу. А для чого чорний воїн зіпсував свою чудову страву, віддавши її в зуби вогню, – було вже зовсім поза розумінням Тарзана. Може, Ара була спільницею стрільця, і він поділився з нею своєю їжею?

Звичайно, він, Тарзан, ніколи не зіпсує так нерозумно смачне м’ясо. Тому він поїв попросту і без витівок сирої вепрятини. Рештки ж туші зарив біля стежки так, щоб можна було її знайти після свого повернення.

Досхочу наївшись, лорд Грейсток витер засмальцьовані пальці об свої голі стегна і знову помчав слідами Кулонги, сина вождя Мбонги. А одночасно в далекому Лондоні лорд Грейсток, молодший брат справжнього лорда Грейстока, повернув клубному кухарю поданий йому ростбіф, заявивши, що він недосмажений. А потім, завершивши свою трапезу, занурив пальці в срібну посудину, наповнену духмяною водою, і витер пальці шматком білосніжної мережаної серветки.

Весь день вистежував Тарзан Кулонгу, літав над ним по гілках, немов злий дух лісів. Ще два рази бачив він, як Кулонга метав свої стріли: один раз у Данго, гієну, а іншого разу у мавпу Ману. В обох випадках тварини вмирали майже миттєво. Отрута Кулонги, мабуть, була свіжа і дуже сильна.

Тарзан багато думав про цей дивовижний спосіб полювання в той час, коли розгойдуючи гілки, він вистежував чорношкірого воїна на безпечній відстані від нього. Він розумів, що маленький укол стріли не міг сам по собі так швидко убивати диких мешканців джунглів. Лісові звірі бували в сутичках зі своїми ворогами понівечені, подряпані, пошматовані до кісток – і проте часто виживали.

Ні, у цих маленьких дерев’яних прутиках крилося щось таємниче. Недаремно ж однією подряпиною вони могли заподіювати смерть. Тарзан повинен обстежити цю справу.

Тієї ночі Кулонга знову спав у розгалуженні великого дерева. А високо над ним причаївся Тарзан.

Коли Кулонга прокинувся, то побачив, що його лук і стріли зникли. Чорний воїн був розлютований і зляканий. Більше зляканий, аніж розлютований. Він обшукав землю під деревом, оглянув усі гілки, але ніде не було й сліду ні лука, ні стріл, ні таємничого нічного грабіжника.

Панічний страх охопив Кулонгу. Він був беззбройний! Адже він залишив свій спис у тілі Калу. А тепер, коли його лук і стріли пропали, він був зовсім беззахисний. У нього залишався лише ніж. Його єдиною надією на порятунок було – якомога швидше дістатися до селища Мбонги.

Він був упевнений, що селище недалеко, і швидкою риссю кинувся бігти стежкою.

Тоді з густої зелені непроникного листя, на відстані декількох ярдів від нього, з’явився Тарзан і спокійно помчав за ним по деревах.

Лук і стріли Кулонги були міцно прив’язані ним до верхівки гігантського дерева. Коло підніжжя цього дерева Тарзан зрізав гострим ножем пасмо кори зі стовбура і вище надломив гілку. Це були позначки, якими він мітив ті місця, де в нього зберігалися які-небудь запаси.

Кулонга продовжував свою подорож, а Тарзан усе ближче і ближче просувався до нього, поки, нарешті, не виявився майже над головою чорношкірого. Він тримав тепер напоготові в правій руці свою складену кільцями мотузку.

Тарзан тільки тому відкладав цей момент, що йому дуже хотілося вистежити, куди прямує чорний воїн, і незабаром він був винагороджений за терпіння: перед ним раптом відкрилася велика галявина, на якій виднілося безліч дивних лігвищ. Ліс скінчився, і між джунглями і селищем тяглися близько двохсот ярдів обробленого поля.

Цієї миті Тарзан знаходився просто над головою Кулонги. Йому треба було діяти швидко, інакше здобич могла вислизнути. Життя в джунглях привчило Тарзана у всіх критичних обставинах, що так часто виникали перед ним, діяти з блискавичною швидкістю, коли ще думка не дозріла.

І от коли Кулонга виткнувся на простір з лісової хащі, тонкі звивисті кільця мотузки полетіли на нього з нижньої гілки могутнього дерева коло межі полів Мбонги. І перш ніж син вождя встиг зробити кілька кроків по відкритій місцевості, спритна петля стягла йому шию.

Тарзан, мавпячий виплеканець, так сильно смикнув свою здобич, що лемент переляку миттєво закляк у горлі Кулонги. Швидко перебираючи руками мотузку, Тарзан тяг чорношкірого, що запекло упирався, підтяг його до дерева і повісив його над землею за шию. Потім він піднявся вище і витяг жертву, що билася судомно, в густе шатро листя. Він міцно прив’язав мотузку до величезного сука, спустився і всадив свій мисливський ніж у саме серце Кулонги. Калу була відімщена.

Тарзан ретельно оглянув чорношкірого. Ніколи ще не бачив він людської істоти. Ніж з ножнами і поясом привернули його увагу і Тарзан забрав їх собі. Мідний обруч теж сподобався йому, і він начепив його собі на ногу. Потім він прийшов у захват від татуювання на грудях і на чолі дикуна, помилувався на гостро відточені зуби, оглянув і привласнив собі головний убір з пер. По тому Тарзан вирішив пообідати, адже він був голодний, а тут було м’ясо убитої ним жертви. Етика джунглів дозволяла йому їсти це м’ясо.

Чи можемо ми засуджувати його? І яке мірило могли б ми застосувати до цієї людини-мавпи, із зовнішністю і мозком англійського джентльмена і з вихованням дикого звіра?

У нього навіть не виникло ніколи й думки з’їсти Тублата, якого він ненавидів і який ненавидів його, хоча він і вбив його в чесному поєдинку. Це було б для нього так само обурливо, як людожерство для нас.

Але хто був для нього Кулонга, що його не можна було з’їсти так само, як вепра Хорту чи оленя Бару? В очах Тарзана він був просто однією із тих незліченних диких істот, що нападали одна на одну для втамування голоду.

Але якийсь дивний сумнів раптом зупинив Тарзана. Може, завдяки своїм книгам він зрозумів, що перед ним була людина? Може, він здогадався, що “стрілець” теж людина?

Чи їдять люди людей? Цього він не знав. Чим же пояснювалося його вагання? Він зробив зусилля над собою, щоб відрізати м’ясо Кулонги, але ним опанував раптовий приступ нудоти. Тарзан не розумів, що з ним. Він знав тільки, що він не в змозі спробувати м’яса чорної людини.

Спадкоємний інстинкт, вихований століттями, опанував його незайманим розумом і вберіг Тарзана від порушення того всесвітнього закону, про саме існування якого він не знав нічого.

Він швидко спустив тіло Кулонги на землю, зняв з нього петлю і знову вибрався на дерево.

ТІНІ СТРАХУ

Вмостившись на високій гілці, Тарзан розглядав селище, що складалося з очеретяних хатин. За ними тяглися оброблені поля.

В одному місці ліс підходив до самого селища. Завваживши це, Тарзан попростував туди, притягнутий якоюсь нездоланною цікавістю.” Йому так хотілося подивитися на тварин своєї породи, довідатися, як вони живуть, і глянути ближче на дивні лігвища, у яких вони мешкають.

Інстинкт життя з-поміж хижих тварин джунглів мимоволі примушував його вбачати ворогів у цих чорношкірих істотах. Хоча вони й схожі були на нього своїм зовнішнім виглядом, Тарзан анітрохи не помилявся щодо того, як зустрінуть його ці перші бачені ним люди, якщо викриють його.

Тарзан, годованець мавпи, аж ніяк не відзначався сентиментальністю. Він нічого не знав про братерство людей. Усі, хто належали

Не до його племені, були споконвічними ворогами, із незначними винятками, як-то слон Тантора.

Він усвідомлював усе це без злоби і ненависті. Умертвіння – закон того дикого світу, в якому він жив. Утіх у його первісному житті було мало, і найбільшими з них були полювання й убивство. Але Тарзан і за іншими визнавав право мати такі ж самі задоволення і бажання, навіть тоді, коли він сам ставав предметом їхніх зазіхань.

Його дивне життя не зробило його ні похмурим, ні кровожерливим. Те, що він убивав з радісним сміхом, – зовсім не означало його природженої жорстокості. Найчастіше він убивав, щоб здобути їжу. Правда, будучи людиною, він убивав іноді і для свого задоволення, чого не робить жодна інша тварина. Адже з-поміж усіх створінь у світі одній лише людині дано убивати безглуздо, з насолодою, тільки заради задоволення заподіяти страждання і смерть.

Соли Тарзану доводилося убивати з помсти чи для самозахисту, він це робив спокійно, без каяття совісті. Це було просто дійство, що аж ніяк не допускало легкодумства.

Отож, коли він нечутно скрадався до селища Мбонги, він просто і природно приготувався до того, щоб убивати чи бути убитим, якщо його викриють. Він крався надзвичайно обережно, адже Кулонга вселив йому глибоку повагу до маленьких гострих дерев’яних прутиків, що так навально і швидко приносили смерть.

Нарешті, Тарзан дістався великого розлогого дерева, густо повитого важкими гірляндами гігантських ліан. Він причаївся в цьому непроникному притулку, що знаходився майже над самим селом, і став споглядати все, що відбувалося внизу під ним, дивуючись кожній подробиці цього нового для нього і дивовижного існування.

Голі дітлахи гралися на сільській вулиці. Жінки товкли сушене просо в грубих кам’яних ступах чи пекли з борошна коржі. Удалині, на полях, інші жінки копали землю мотиками, пололи і жали.

Якісь дивні пучки сушеної трави закривали їхні стегна, і в багатьох були мідні і латунні брязкальця на зап’ястях. На чорних шиях висіли вигадливо скручені кільця дроту. Та ще й у носи у багатьох були просунуті величезні кільця.

Він дивився із неабияким подивом на цих дивних створінь. Він помітив також і чоловіків, що дрімали в тіні. А на самому краї відкритої галявини Тарзан помітив озброєних воїнів. Вони, мабуть, охороняли селище від несподіваного нападу ворога.

Йому впало в око, що трудилися одні жінки. Ніхто з чоловіків не працював ні в селищі, ні на полях.

Нарешті, око Тарзана зупинилося на старій жінці, що сиділа внизу просто під ним.

Перед нею, на маленькому багатті, був прилаштований невеликий казанок, і в ньому кипіла густа червонувата смолиста маса. Поруч лежала купа відточених дерев’яних стріл. Жінка брала їх одну за одною, вмочала в киплячу масу вістря і складала на вузькі козли з гілок, що стояли трохи оддалік.

Тарзан неабияк збудився. Перед ним розкривалася таємниця руйнівної сили маленьких метальних снарядів Стрільця. Він помітив, що жінка намагається не торкнутися руками киплячої в казані смоли; а коли малесенька крапля бризнула їй на палець, вона негайно занурила його в посудину з водою і швидко стерла маленьку цятку пучком листя.

Тарзан не мав ніякого уявлення про отруту, але його метикований розум підказав йому, що вбиває саме ця смертельна речовина, а не маленька стріла, що тільки несе її у тіло жертви.

Йому страшенно запраглося мати побільше цих маленьких смертоносних прутиків! Якби жінка хоч на хвилину полишила свою роботу, він одразу ж спустився б на землю і зумів ухопити пучок стріл і знову повернутися на дерево, перш ніж вона встигла б зітхнути. Він уже обмірковував, як відвернути її увагу, аж раптом дикий лемент донісся з краю відкритої галявини. Тарзан глянув туди. Під деревом, на тім місці, де годину тому був знищений убивця Калу, стояв чорний воїн.

Воїн кричав і розмахував над головою списом. Часом він указував на щось розпростерте коло його ніг.

Усе селище миттєво заметушилося. Озброєні люди вибігали з хатин і мчали навпростець через поля до збудженого воїна. За ними брели старі, затим побігли жінки, діти, і водномить селище спорожніло.

Тарзан, мавпячий виплеканець, зрозумів, що вони знайшли труп його жертви, але зовсім не це цікавило його зараз. У селищі не залишилося нікого, хто міг би перешкодити йому набрати запас стріл, що спокушав його. Швидко і безшумно спустився він на землю біля казана з отрутою. Якусь мить він стояв нерухомо, з цікавістю розглядаючи селище своїми жвавими блискучими, очима. Не було видно нікого. Погляд його зупинився на відкритих дверях найближчої хатини. Тарзану захотілося заглянути в неї, і він обережно підійшов до будівлі-з низьким дахом.

Спершу він постояв коло входу, ретельно прислухаючись. Ні звуку! Тоді він ковзнув у напівтемряву хатини.

По стінах висіла зброя – довгі списи, дивної форми ножі і два вузьких щити. Посередині хатини стояв казан, а коло дальньої стіни лежала підстилка із сухих трав, покрита плетеними циновками, що, очевидно, слугували мешканцям постіллю і ковдрою. На підлозі лежало кілька людських черепів.

Тарзан не тільки обмацав кожен предмет, але й перенюхав усе, адже він “бачив” передусім своїми чутливими ніздрями. Він вирішив було взяти один з довгих гострих списів, що висів на стіні, але не міг прихопити усього заразом через стріли, що їх йому неодмінно хотілося взяти. Він знімав зі стіни одну річ за одною і складав їх у купу посередині кімнати. Поверх усього він поставив перевернутий казанок, а на казанку водрузив один з ошкірених черепів і начепив на нього головний убір убитого ним Кулонги.

Потім він відійшов убік, щоб помилуватися на свій витвір, і посміхнувся. Годованець мавп любив пожартувати.

Але тої ж миті він почув ззовні безліч голосів; лунало довге жалібне виття і голосіння. Тарзан стривожився.

Чи не занадто довго пробув він тут? Швидко вискочивши з дверей, він глянув уздовж вулиці в напрямку воріт.

Тубільців ще не було видно, хоча він ясно чув, що вони наближаються полем. Голоси їхні лунали десь зовсім близько.

Блискавично стрибнув він до купи стріл. Схопивши все, що можна було тримати однією рукою, він перекинув ногою киплячий казан і зник у гущавині дерева саме тієї миті, коли перший дикун уже входив у ворота на іншому кінці селища. Гойдаючись на гілці, як дикий птах, готовий злетіти при першій небезпеці, Тарзан почав спостерігати за тим, що тепер відбувалося в селі.

Селище було заповнене юрбою. Четверо тубільців несли мертве тіло Кулонги. За ними йшли жінки, що голосно лементували і ридали. Процесія підійшла до дверей хатини Кулонги – саме тієї, на яку Тарзан зробив свій набіг, і ввійшла досередини. Але ті, хто ввійшли, майже негайно, у дикому сум’ятті, вискочили назовні, збуджено галасуючи. Решта відразу оточили їх. Усі люто жестикулювали і лементували, вказуючи на хатину, поки кілька воїнів не підійшли і не заглянули туди.

Нарешті, один з них увійшов до хатини: це був старий, обвішаний металевими брязкальцями, з ошийником із сухих людських рук, що спадали на груди.

Це був сам Мбонга, вождь, батько убитого Кулонги. Протягом кількох хвилин усі мовчали. Незабаром Мбонга вийшов з хатини з виразом гніву і забобонного страху, що проступили на його страшному обличчі. Він сказав щось воїнам, і в одну мить вони кинулися обшукувати кожну хатину і кожен куточок селища.

Ледь почалися пошуки, як був помічений перекинутий казанок, а заодно була виявлена і пропажа отруєних стріл. Однак нічого більше вони не знайшли, і, кілька хвилин по тому, навколо вождя зібралася перелякана юрба дикунів.

Мбонга ніяк не міг пояснити цю низку страшних і таємничих подій. Знайдений на самій межі їхніх полів ще теплий труп його сина Кулонги, зарізаного й обібраного мало не на порозі батьківської домівки, був сам по собі загадкою; але страшні несподіванки в самім селищі й у хатині мертвого Кулонги наповнили серця дикунів неабияким сум’яттям і викликали в їхніх бідних мізках найнеймовірніші припущення.

Стовпившись купками, вони стиха гомоніли, злякано зиркаючи навсібіч білками своїх витріщених очей.

Тарзан увесь цей час спостерігав за ними зі своєї високої гілки. Багато чого в їхній поведінці було для нього незрозумілого, адже він не знав забобонів, а про страх мав досить невиразне уявлення.

Сонце високо стояло в небі. Тарзан дуже зголоднів, а до того місця, де він зарив почату зранку тушу вепра, було ще багато миль.

І тому він повернувся спиною до селища Мбонги і щез у непроникній лісовій хащі.

XI МАВПЯЧИЙ ЦАР

Тарзан ще завидна добрався до свого племені, хоча він зупинявся по дорозі, щоб з’їсти залишки закопаного дикого вепра і щоб зняти лук і стріли Кулонги з верхів’я, на якому він їх заховав.

Навантажений трофеями, стрибнув він з дерева посередині племені Керчака.

Гордо випнувши груди, він став розказувати про славні свої пригоди і неабияк хвастався своєю здобиччю.

Керчак із гарчанням відвернувся, він заздрив цьому дивному члену племені. У своєму маленькому злобному мозку він давно шукав якийсь привід, щоб вилити на нього свою ненависть.

Наступного ранку, при перших променях сонця, Тарзан узявся вправлятися в стрілянині з лука. Спочатку він майже поспіль робив промахи, але поступово навчився спрямовувати маленькі стріли як слід. Не минуло й місяця, як він уже влучно стріляв. Але його успіхи обійшлися йому дорого: він використав майже весь свій запас стріл.

Плем’я Керчака продовжувало кочувати узмор’ям, бо полювання тут було вдале, і Тарзан чергував свої вправи в стрілянині з читанням книг, що були в батьківській хатині.

Саме тоді молодий англійський лорд знайшов у хатині заховану в глибині однієї із шухляд металеву скриньку. Ключ був у замку, і після недовгого обстеження Тарзану вдалося успішно відкрити цей сховок.

У ньому він знайшов збляклу фотографію молодого чоловіка, окрім того, обсипаний діамантами золотий медальйон на короткому золотому ланцюжку, кілька листів і маленьку книжку.

Тарзан розглянув усе це дуже уважно.

Йому найбільше сподобалася фотографія, бо очі молодої людини посміхалися, а обличчя було відкрите і приємне. Він, звичайно, і гадки не мав, що це його батько.

Медальйон теж сподобався йому. Тарзан негайно повісив його собі на шию, як прикрасу, що їх він бачив у чорних людей. Сяйливі камінці дивно блищали на його гладенькій смаглявій шкірі.

Змісту листів він так і не зміг розібрати, бо майже зовсім не знав рукописних букв; він поклав їх назад у скриньку разом з фотографією і звернув свою увагу на книжку.

Вона була майже вся списана тонким почерком, і хоча всі маленькі комашки були йому знайомі, але їхні сполучення здавалися йому дивними і зовсім незрозумілими. Тарзан давно вже навчився користуватися словником і хотів застосувати його; але, на жаль, словник виявився тут зайвим. В усій книжці він не знайшов жодного зрозумілого йому слова і сховав її назад у металеву скриньку, відклавши розгадку цих таємниць на подальші часи.

Бідолашний маленький мавпячий знайда! Якби-тільки він знав, що ця маленька книжечка містила у своїх міцних палітурках з тюленячої шкіри ключ до його походження і відповідь на всю загадку його дивного життя! Це був щоденник Джона” Клейтона, лорда Грейстока, написаний французькою мовою.

Тарзан поставив скриньку в шафу, але відтепер вже не забував милого і мужнього обличчя свого батька, і затаїв у душі твердий намір розгадати таємницю дивних слів, написаних у маленькій чорній книжці.

Але зараз перед ним стояло важливе і невідкладне завдання. Весь запас його стріл скінчився, і йому, треба було відновити цей запас, зробивши набіг на селище чорних людей.

Він рушив у дорогу наступного дня на світанні і ще до полудня був у селищі чорношкірих. Він сховався на тому самому великому дереві і, як минулого разу, перед очима постала знайома картина:

Жінки, що працювали на полях і перед хатинами; і знову, як тоді, просто під ним на землі кипів казанок з отрутою.

Кілька годин пролежав на гілці Тарзан, вичікуючи зручного моменту, коли поблизу нікого не буде, щоб захопити стріли. Але тепер не трапилося нічого такого, що могло б витурити жителів із селища. Вулиця була увесь час. повна люду. День уже згасав, а Тарзан усе ще лежав, причаївшись над головою заклопотаної жінки, що поралася коло казана.

З полів повернулися жінки. Мисливці з’явилися на узліссі і, коли усі ввійшли за огорожу, ворота були міцно замкнені. Скрізь коло хат запалали багаття і з’явилися казанки над вогнями. Перед кожною хатиною сиділа жінка і варила юшку, і в кожного у. руках було видно коржі з маніоки і проса.

Зненацька з лісової галявини пролунав погук.

Тарзан глянув.

Це був загін запізнілих мисливців, що поверталися з півночі. Вони ледве тягли за собою якусь тварину, що пручалася.

Коли вони наблизилися до села, ворота розчинилися, щоб упустити їх. Придивившись до впольованої здобичі, чорношкірий люд вождя Мбонги зчинив шалений радісний лемент: дичина була людиною.

Коли бранця, що все ще упирався, потягли по вулиці, жінки і діти накинулися на нього з палицями і камінням. І Тарзан, мавпячий годованець, молодий і дикий звір джунглів, здивувався жорстокому звірству тварин своєї породи.

З усіх мешканців джунглів один тільки леопард Шита мучив свою здобич. Етика всіх інших тварин вимагала швидкої і милосердної смерті.

Тарзан зі своїх книг почерпнув лише уривчасті й скупі свідчення про спосіб життя людських істот.

Коли він гнався в лісі за Кулонгою, то гадав, що його слід приведе до скупчення дивних будівель – будинків, що пускали клуби чорного диму з великого дерева, уткнутого в покрівлю, чи до моря, що по ньому плавали великі споруди, котрі, як він знав, називалися по-різному: суднами, вітрильниками, пароплавами і барками.

Тому він був дуже розчарований жалюгідним очеретяним селищем, що тулилося в його рідних джунглях, і де не видно було жодного будинку хоча б навіть такого завбільшки, як його власна хатина на далекому березі.

Тарзан переконався, що люд цей ще більш злий, аніж його мавпи, і жорстокий, як сама Сабор, і він уже не ставився з колишньою повагою до своєї породи.

Тим часом чорношкірі притягли спійману жертву до середини селища, прив’язали її до великого стовпа, якраз навпроти хатини Мбонги, і воїни, потрясаючи списами і ножами, утворили довкола нього хоровод, що танцював і завивав.

Навколо танцюючих воїнів сіли жінки: вони били в барабани і теж види. Це відразу нагадало Тарзану Дум-Дум, і тепер він уже знав, що буде далі. Але все-таки сумнів закрався в нього: не кинуться ж чорношкірі одразу на м’ясо ще живої жертви? Мавпи ніколи не робили цього.

Коло навколо бранця усе звужувалося і звужувалося в той час, як вони скакали в шаленому танці під запаморочливий гуркіт барабанів. Раптом майнув спис і уколов жертву. Це послужило сигналом для п’ятдесяти інших списів.

Очі, вуха, ноги і руки бранця були проколоті; кожен дюйм його судомного тіла став мішенню для жорстоких ударів. Діти і жінки верещали від захвату. Воїни облизували товсті губи в передчутті частування, що їх очікувало, і суперничали один перед одним у мерзенності огидних катувань, до яких вони вдавалися, терзаючи нещасну жертву, яка ще й досі не втратила свідомості.

Тоді Тарзан, мавпячий годованець, вирішив, що зручний час настав. Погляди всіх були прикуті до моторошного видовиська коло стовпа. Денне світло змінила пітьма безмісячної ночі, і тільки палахкотливе багаття кидало тривожні відблиски на дику сцену.

Людина-мавпа м’яко стрибнула на втоптану землю в кінці сільської вулиці. Тарзан швидко зібрав усі стріли, бо приніс із собою довге мотуззя, щоб зв’язати їх у пучок. Він в’язав їх міцно, неквапно, і вже збирався йти геть, як раптом немов якесь бешкетливе бісеня штовхнуло його під руку.

Йому захотілося утнути яку-небудь штуку з цими потворними створіннями, щоб вони знову відчули його присутність.

Поклавши пучок стріл коло підніжжя дерева, Тарзан отав прокрадатися затіненою стороною вулиці, поки не дійшов до тієї самої хатини, в якій він уже побував.

Усередині була повна пітьма, але, понишпоривши, він знайшов предмет, що його шукав, і не гаячись повернувся до дверей.

Але вийти він не встиг. Його чуйні вуха вловили десь зовсім близько звук кроків, що наближалися. Ще мить – і постать жінки заступила вхід до хатини.

Тарзан безшелесно прокрався до дальньої стіни, і рука його намацала довгий гострий мисливський ніж. Жінка швидко пройшла насередину хатини і на мить зупинилася, шукаючи руками річ, за якою прийшла. Очевидно, речі цієї не було на звичному місці,

І жінка усе ближче і ближче посувалася до стіни, коло якої стояв Тарзан.

Вона підійшла тепер так близько, що юнак відчував тваринну теплоту її голого тіла. Він замахнувся мисливським ножем, але жінка саме в цю мить відсунулася убік, і її спокійний гортанний вигук свідчив, що пошуки її, нарешті, увінчалися успіхом.

Вона повернулася і вийшла з хатини, і, коли проходила крізь двері, Тарзан розгледів, що вона несе в руках горщик для варіння їжі.

Він пішов за нею назирці і, виглянувши в двері, побачив, що усі жінки квапливо йшли до хатин і виходили з них з горщиками і казанками. Вони наповнювали їх водою і ставили на багаття біля стовпа, де ще висіла нерухома закривавлена, понівечена маса.

Вибравши мить, коли, як йому здавалося, нікого, поблизу не було, Тарзан поспішив назад у кінець вулиці до свого пучка стріл під великим деревом. Як і минулого разу, він перекинув казан, а потім гнучким котячим стрибком видерся на нижнє віття лісового гіганта.

Безшумно посувався він вище, поки не знайшов місце, звідки крізь просвіт у листі міг вільно бачити усе, що відбувалося внизу.

Жінки рубали понівечене тіло на шматки і розкладали їх по горщиках. Чоловіки стояли навкруги, відпочиваючи після дикої оргії. У селі запанував відносний спокій.

Тоді Тарзан високо підняв предмет, узятий ним з хатини, і з влучністю, досягнутою роками тренувань у шпурлянні плодів і кокосових горіхів, кинув його в групу дикунів.

Предмет упав серед них, вдаривши одного з воїнів по голові і збивши його з ніг. Потім він покотився серед жінок і зупинився коло понівеченого тіла, що вони готували для бенкету.

Заціпенівши з жаху, витріщилися на нього чорношкірі.

Це був людський череп, що вишкіряв до них зуби. Падіння його з темного неба здавалося чудом. І чудо це викликало у чорношкірих забобонний жах. Усі, як один, розбіглися по своїх хатинах. Своєю добре розрахованою витівкою Тарзан уселив дикунам вічний жах перед якоюсь невидимою і неземною силою, що підстерігає їх у лісі навколо їхнього селища.

Пізніше, коли вони знайшли перевернутий казан і побачили, що стріли їхні знову викрадено, у їхньому вбогому мозку людожерів закралася думка, що вони образили якогось могутнього бога, що править цією частиною джунглів. Він мститься їм за те, що, побудувавши селище, вони не подумали передовсім умилостивити його багатими дарунками. Відтоді плем’я Мбонги стало щодня

Залишати їжу під великим деревом,, звідки зникли стріли. Це була спроба задобрити таємничого Могутнього.

Насіння страху було глибоко посіяне у душах дикунів, і Тарзан, мавпячий знайда, сам того не знаючи, заснував початок багатьох майбутніх нещасть для себе і для свого племені.

Тієї ночі він спав у лісі, недалеко від селища, і наступного ранку досвітком повільно рушив у зворотний шлях. Він був страшенно голодний, а йому трапилися тільки кілька ягід і підібрана на листі гусінь… Захопившись пошуками їжі, він випадково підняв голову над пнем, під яким він порпався, і раптом на стежці менше ніж за двадцять кроків від себе він побачив левицю Сабор.

Палахкотливі жовті очі її були спрямовані на нього зі злісним і похмурим блиском; червоний язик жадібно облизував губи. Сабор тихо кралася, майже торкаючись землі черевом.

Тарзан і не думав тікати. Він був радий нагоді, якої шукав увесь час. Але ж тепер він був озброєний не лише, однією трав’яною мотузкою.

Швидко зняв він лук зі спини і вклав у нього стрілу, ретельно змазану отрутою. Коли Сабор стрибнула, маленька гостра паличка зустріла її на льоту, а Тарзан у ту ж мить відскочив убік. Величезна кішка з усього маху уткнулась у землю біля нього, а друга смертельна стріла глибоко встромилася їй у стегно.

З ревінням звірина обернулася і стрибнула ще раз – і знову невдало; третя влучна стріла потрапила їй просто в око. Але цього разу левиця опинилася занадто близько до людини, щоб та могла вислизнути від тіла, що впало на неї.

Тарзан знемігся під вагою величезної туші свого ворога, але вихопив при цьому свій ніж і встиг завдати левиці кілька ран. Якусь мить вони обоє лежали нерухомо; нарешті мавпячий годованець зрозумів, що безживна туша, яка придавила його, ніколи більше не зможе зашкодити ні людині, ні мавпі.

Ледве виліз він з-під важкого звіриного тіла і, випроставшись, дивився на свій трофей. Могутня хвиля радості заполонила його.

Глибоко вдихнувши повітря, він поставив ногу на тіло могутнього ворога і, задерши догори вродливу молоду голову, проревів страшний переможний клич мавпи-самця.

Ліс відгукнувся на дикий лемент торжества. Птахи замовкли, а хижаки відійшли насторожено подалі, адже мало хто в джунглях шукав сутички з великими антропоїдами.

А в Лондоні у цей час інший лорд Грейсток виголошував промову до людей своєї породи в палаті лордів, і ніхто не тремтів від звуків його приємного м’якого голосу.

Сабор була зовсім несмачною поживою навіть для Тарзана, але голод – найкраща приправа для твердого і гіркого м’яса, і незабаром людина-мавпа добряче наповнила собі шлунок і приготувалася заснути. Однак юнак спершу вирішив зняти шкуру з левиці, адже це була одна з причин, заради якої він домагався смерті Сабор.

Тарзан вправно зняв велику шкуру, бо добре набив собі руку на маленьких звірятах, і повісив свій трофей на гіллі високого дерева. Потім, згорнувшись у клубок, поринув у глибокий сон без сновидінь.

Змушений чатувати без сну напередодні, стомлений і ситий, Тарзан проспав майже добу і прокинувся лише ополудні наступного дня. Він негайно ж спустився вниз до оббілованої туші Сабор, але, на превелику досаду, знайшов від неї лише кістки, начисто обгризені іншими голодними мешканцями джунглів.

Через півгодини неквапливої ходи лісом він побачив молодого оленя, і перш ніж сторожка тварина відчула близькість ворога, гостра стріла встромилася їй у шию.

Отрута подіяла так швидко, що, ледь зробивши кілька стрибків, олень упав мертвий у чагарнику. Тарзан знову добре попоїв, але цього разу не лягав спати.

Він поспішав туди, де кочувало його плем’я, і, зустрівши мавп, з гордістю показав їм шкуру Сабор.

– Мавпи Керчака, – кричав він, – дивіться! Дивіться, що зробив Тарзан, могутній мисливець! Хто з вас коли-небудь вполював хоч одного з племені Нуми? Тарзан сильніший од вас усіх, бо Тарзан не мавпа. Тарзан… – але тут він змушений був перерва ти свою мову, адже мовою антропоїдів не існувало слова для означення людини, і сам Тарзан міг тільки писати це слово, та й то англійською, а вимовити його не вмів.

Усе плем’я зібралося навколо. Мавпи слухали його мову, споглядаючи доказ його дивовижного подвигу.

Тільки Керчак залишився стояти осторонь, киплячи від ненависті і сказу.

Раптом щось вибухнуло в тупих мізках антропоїда. Зі скаже ним ревінням кинувся звір на юрбу.

Кусаючи і молотячи своїми величезними лаписьками, він убив і скалічив з дюжину мавп, перш ніж решта устигли втекти на верхів’я дерев.

У божевіллі свого сказу Керчак з вереском оглядався навкруги, у пошуках Тарзана, і раптом помітив його поблизу на гілці.

– Спустись-но тепер, великий мисливцю, – волав Керчак, –

Спустися і спробуй ікол більш могутнього! Хіба сміливі бійці забираються на дерева і трясуться перед небезпекою? – І Керчак зухвало вигукнув бойовий клич племені.

Тарзан спокійно зійшов додолу. Зачаївши подих, дивилося плем’я зі своїх високих сідал, як Керчак, із ревом кинувся на гнучку постать супротивника.

Попри свої короткі ноги, Керчак був майже семи футів заввишки. Його кремезні плечі були обліплені величезними мускулами, а коротка шия здавалася ззаду брилою залізних м’язів, так що голова його нагадувала невеликий пагорб, що виступав з гори м’яса. Могутні щелепи вищирилися бойовими іклами, а маленькі, злісні, налиті кров’ю очі запалали божевільним вогнем.

Неподалік стояв Тарзан – теж велика і мускуляста істота. Але його зріст і сильні м’язи здавалися жалюгідними поруч із велетенською постаттю звіра.

Його лук і стріли лежали осторонь – там, де він їх залишив, коли показував шкуру Сабор своїм одноплемінникам. Він стояв віч-на-віч із Керчаком, озброєний одним лише мисливським ножем і людським розумом.

Коли його супротивник з лютим ревінням кинувся на нього, лорд Грейсток вийняв з піхов свій довгий ніж і з таким самим шаленим гуком швидко кинувся вперед назустріч супротивнику. Він був досить спритний, щоб уникнути волохатих рук. У ту мить, коли тіла їхні повинні були зійтися в смертельному герці, Тарзан ухопив руку супротивника і, легко відскочивши убік, увігнав по саме руків’я ніж у тіло мавпи нижче серця.

Але щойно він устиг висмикнути ніж, Керчак, що намагався розчавити його у своїх жахливих обіймах, вирвав зброю з рук Тарзана.

Мавпа готувала страхітливий удар у голову кулаком – якби він досягнув мети, то легко б розтрощив череп юнака, як шкаралупу.

Але юнак був моторніший і, пригнувшись, сам завдав звіру могутнього удару кулаком у здухвину.

Керчак захитався; до того ж смертельна рана під серцем майже позбавила його свідомості. Але він збадьорився на мить, саме настільки, щоб вирвати свою руку в Тарзана, і ухопив його обіруч. . Міцно затиснувши, лютий самець намагався піймати своїми величезними іклами горло Тарзана, але залізні пальці молодого лорда встигли стиснути шию Керчака.

Так боролися вони: один – намагаючись перегризти шию суперника своїми страшними зубами, другий – силкуючись здавити

Горло ворога своєю рукою, водночас відстороняючись від пащеки звіра. Могутня мавпа, здавалося, вже долала супротивника, і зуби звіра були вже за дюйм від горла Тарзана. Але раптом Керчак здригнувся усім своїм незграбним тілом, зсудомився, а потім безживно упав на землю.

Він був мертвий.

Вихопивши ніж, що так часто давав йому перемогу над м’язами більш могутніми, аніж його власні, Тарзан поставив ногу на шию переможеного ворога, і знову гучно, на весь ліс, пролунав лютий покрик переможця.

Таким чином молодий лорд Грейсток зробився володарем мавп.

ХІІ РОЗУМ ЛЮДИНИ

Серед підданих Тарзана був один самець, що зважувався заперечувати його владу. Це був син Тублата, Теркоз. Але він так боявся гострого ножа і смертоносних стріл нового владаря, що насмілювався виявляти своє невдоволення тільки в дріб’язковому непослухові й у постійних підступних витівках. Тарзан знав, однак, що Теркоз тільки вичікує підходящої нагоди, щоб підступно, зрадою вирвати владу з його рук, і тому завжди тримався насторожі проти можливого нападу зненацька.

Упродовж багатьох місяців життя мавпячого племені протікало, як і раніше. Ногіого було тільки те, що, завдяки неабиякому розуму Тарзана і його мисливській спритності, постачання продовольством йшло тепер набагато успішніше і їжі було більше, аніж будь-коли. І тому більшість мавп були дуже задоволені зміною правителя.

Тарзан ночами водив плем’я на поля чорних людей. Тут, за вказівками свого мудрого вождя, мавпи досита їли, але ніколи не знищували того, чого не могли з’їсти, як це робить мавпа Ману і більшість інших мавп.

Тому, хоча чорношкірі і досадували на постійний грабіж їхніх полів, але набіги мавп не відбивали в них бажання обробляти землю, що, безсумнівно, сталося б, якби Тарзан дозволив своєму племені безкарно розоряти плантації.

Упродовж цього часу Тарзан багато разів відвідував ночами селище для іншої – особистої мети. Він поповнював там свій запас стріл. Незабаром помітив він і їжу, що чорношкірі тепер постійно ставили під деревом, і став з’їдати все, що дикуни залишали для нього.

Коли вони переконалися, що їжа зникає за ніч, то впали ще в більший острах, адже ставити їжу для прихильності бога або духів – це одне, але вже зовсім інше, коли дух дійсно є в селищі і він поїдає принесену їжу! Це було нечувано і наповнило їхні забобонні голови усілякими тривожними передчуттями.

Періодичне зникнення стріл і дивні витівки, що діються невидимою істотою, довели чорношкірих до такого стану, що життя їхнє у новому селищі зробилося нестерпне. Мбонга і його старійшини почали наполегливо говорити про те, щоб назавжди залишити село і шукати нову, більш спокійну місцину десь подалі в джунглях.

Чорні воїни у пошуках місця забиралися усе далі й далі на південь, у самісіньку глибінь лісів.

Поява цих розвідників стала частіше непокоїти плем’я Тарзана. Узвичаєна самота пралісу була порушена новими, дивними згуками. Не було більше спокою ні для звірів, ні для птахів. Прийшла людина…

Коли часом інші тварини приходили вночі або вдень, блукаючи джунглями, – люті, жорстокі звірі, – то більш слабкі їхні сусіди тільки ненадовго тікали, щоб негайно ж повернутися, коли минала небезпека.

Не те з людиною. Коли вона приходить, представники тваринного світу інстинктивно залишають місцевість і вже ніколи більше не повертаються; так завжди було з великими антропоїдами. Вони тікали від людини, як людина біжить від чуми.

Якийсь час плем’я Тарзана ще трималося поблизу бухти, бо їхній новий ватаг і думати не хотів про те, щоб назавжди полишити скарб, зібраний ним у маленькій хатині.

Одного разу купка людиноподібних зустріла численних чорношкірих на березі маленької річки, що упродовж багатьох поколінь слугувала звичним місцем водопою, і побачила, як чорні люди розчищають джунглі і споруджують багато хатин. Після цього мавпи не захотіли більше залишатися в бухті, і Тарзан повів їх усередину краю, на багато переходів углиб, у місце, ще не опоганене ногою людської істоти.

Але раз на місяць Тарзан, швидко перестрибуючи з гілки на Гілку, мчав у свою хатину, щоб провести там день із книгами, а також щоб поповнити запас стріл. Останнє завдання ставало дедалі важчим, бо дикуни почали ховати на ніч свої стріли в житницях і житлах.

Тарзан за день мав ретельно спостерігати, куди будуть заховані стріли. Двічі входив він до хатини, поки її мешканці спали на

Своїх циновках, і викрадав стріли з-під самого носа воїнів. Але це – спосіб видався Тарзану надто небезпечним, і тому він волів ловити самотніх мисливців своїми довгими смертоносними петлями. Забравши їхню зброю і прикраси, він кидав уночі трупи з високого дерева насередину вулиці селища.

Ці події так налякали чорношкірих, що якби не перепочинок упродовж місяця, поки Тарзана не було, що вселяло їм примарну надію, що більше набігів не буде, то вони незабаром знову залишили б своє нове селище.

Чорношкірі ще не помітили хатини Тарзана на далекому березі, але він жив у постійному страхові, що під час його відсутності вони знайдуть її й пограбують його скарби. Тому згодом він усе більше часу проводив біля житла свого батька й усе рідше і рідше бував серед мавп. І от члени його громади стали страждати від його зневаги до них; раз у раз виникали сварки і чвари, котрі тільки верховний вождь міг мирно улагодити.

Нарешті, деякі із старійшин завели розмову з Тарзаном з цього приводу, і він після того цілий місяць не полишав племені.

Обов’язки верховного вождя в антропоїдів неважкі і нечисленні. Після полудня прийде, наприклад, Така і поскаржиться на те, що старий Мунго вкрав у нього його нову дружину. Тоді справа Тарзана – скликати всіх мавп, і якщо виявиться, що дружина віддає перевагу своєму новому чоловікові, то вождь наказує, щоб так і було, або ж велить Мунго дати в обмін одну зі своїх дочок.

Мавпи вважають остаточним будь-яке рішення – яке б воно не було, і, вдоволені, повертаються до своїх занять.

А то прибіжить із лементом Тана, затуливши рукою рану на боці, з якої хлеще кров. Вона скаржиться, що Гунто, її чоловік, по-звірячому її вкусив. А викликаний Гунто говорить, що Тана ледача, не хоче, носити йому жуків і горіхів або відмовляється чесати йому спину.

І Тарзан сварить їх обох, погрожуючи Гунто смертоносними стрілами, якщо він буде продовжувати мучити Тану, а Тана, зі свого боку, має дати обіцянку виправитися і краще виконувати свої жіночі обов’язки.

Так усе і йде. Здебільшого, це маленькі сімейні чвари, але, якщо їх не влагодити, то вони можуть, однак, призвести до значних групових сварок, а іноді навіть до розладу племені.

Але Тарзану це стало набридати. Він зрозумів, що верховна влада значно обмежує його волю. Його жагуче тягло до моря, осяяного ласкавим сонцем, до прохолодної кімнати затишно побудованого будинку і до нескінченних чудес численних книг.

Коли Тарзан став дорослішати, він зрозумів, що стає чужим у своєму племені. їхні інтереси дедалі більше розходилися з його інтересами. Мавпи були далекі від дивних і чудесних мрій, що миготіли в діяльному мозку їхньої людини-вождя. їхня мова була така бідна, що Тарзан навіть не міг говорити з ними про безліч нових відкриттів і про широкі обрії думки, що читання розкрило перед його жадібним потягом. Він не міг розказати їм і про честолюбство, що тривожило його душу.

У нього вже давно не було друзів і товаришів. Дитина може не спілкуватися з багатьма дивними і простими істотами, але для дорослої людини необхідна якась, хоча б зовнішня, рівність розуму, як основа для дружби.

Якби була жива Калу, Тарзан усім би пожертвував, щоб залишитися разом з нею. Але тепер, коли її не було, а жваві друзі його дитинства перетворилися на лютих і грубих тварин, він відчував, що йому набагато більше до душі спокійна самотність своєї хатини, аніж набридливі обов’язки вождя зграї диких звірів.

Однак бажання Тарзана відмовитися від свого верховенства над плем’ям стримувалося ненавистю і заздрістю Теркоза, сина Тублата. Як упертий молодий англієць Тарзан не бажав відступати перед ворогом, що зловтішатиметься.

Тарзан чудово знав, що на його місце буде обраний вождем Теркоз, оскільки люта тварина вже давно встановила право грубої сили над деякими самцями-мавпами, що насмілювалися повстати проти його жорстоких зачіпок.

Тарзану хотілося зломити цього злісного звіра, не вдаючись до ножа чи стріл. Його сила і спритність настільки зросли разом із його мужністю, що він став подумувати: чи не зможе він перемогти грізного Теркоза в рукопашній сутичці? Якби тільки не страшні бойові ікла, що давали таку перевагу антропоїду перед погано озброєним з цього погляду Тарзаном…

Але якось, силою обставин, ця можливість з’явилася у Тарзана, і він міг спокійно обирати свій шлях – або залишитися серед племені; або піти з нього, не заплямувавши свою честь дикуна.

Трапилося це так.

Плем’я спокійно шукало собі їжу. Усі розбрелися врізнобіч, коли раптом пронизливий лемент пролунав неподалік того місця, де Тарзан, лежачи на животі біля прозорого струмка, намагався піймати вертляву рибу своїми меткими руками.

Члени, племені гуртом хутко помчалися на зляканий лемент і побачили Теркоза, що тримав за волосся стару самку. Він бив її своїми величезними лаписьками.

Тарзан підійшов до нього і підняв руку на знак того, що Теркоз повинен припинити мордування. Самка належала не йому, а немічному старому самцю, бойові дні якого вже давно минули, і він не міг захищати свою родину.

. Теркоз знав, що чинить проти законів свого племені, б’ючи чужу дружину. Але, будучи забіякою, він скористався слабкістю чоловіка самки, щоб покарати її, бо вона не захотіла уступити йому ніжного молодого гризуна, пійманого нею.

Коли Теркоз побачив Тарзана, що наближається до нього без стріл у руках, він ще дужче почав бити бідну самку, сподіваючись цим викликати сутичку із ненависним володарем.

Тарзан не повторив свого попередження, а натомість просто кинувся на Теркоза.

Від того давно минулого дня, коли Болгани, вождь горил, так страшно пошматував його, йому ще ніколи не доводилося битися у такій сутичці.

Цього разу ніж Тарзана навряд чи міг відшкодувати загрозливі ікла Теркоза, зате невелика перевага мавпи над ним щодо сили була майже урівноважена дивовижною спритністю і швидкістю людини.

Але все-таки, у кінцевому підсумку, антропоїд мав на своєму боці деякі переваги, і якби не виявилося іншої сили, що вплинула на наслідок битви, Тарзан, виплеканець племені мавп, молодий лорд Грейсток, так і загинув би, як він і жив, невідомим диким звіром в екваторіальній Африці.

Але очевидним було те, що вивищувало Тарзана над усіма його одноплемінниками з джунглів – іскра, якою визначається вся різниця між людиною і звіром – розум. Розум уберіг Тарзана від залізних м’язів і жадібних ікол Теркоза.

Їхня сутичка тривала ледь кілька секунд, а вони вже качалися по землі, б’ючи і терзаючи одне одного, – два великі люті звірі, що б’ються на смерть.

Теркоз мав кілька ножових ран на голові і грудях, а Тарзан був увесь подертий і обливався кров’ю. Жмут волосся був в одному місці зірваний з голови і висів над оком, заслоняючи йому зір. Але молодому англійцю досі вдавалося утримувати жахливі ікла супротивника, що рвалися до його шиї, і під час короткого перепочинку Тарзан придумав хитрий план. Він обійде Теркоза Г, вчепившись йому в спину зубами і нігтями, буде доти наносити йому рани ножем, аж поки ворог не впаде замертво.

Цей маневр вдався йому легше, аніж він думав, бо тупа тварина, не збагнувши його наміру, навіть не прагнула уникнути його.

Але коли, нарешті, Теркоз зрозумів, що його супротивник схопив його так, що він не міг дістати його ні зубами, ні кулаками, то він стрімко кинувся на землю. Тарзану залишалося тільки запекло чіплятися за тіло, що скакало, крутилося, вигиналося. Але перш ніж він устиг нанести йому хоч один удар, ніж був вибитий у нього з рук важким поштовхом об землю, і Тарзан залишився беззахисний.

Наступної миті, коли обоє супротивників качалися клубком по землі, Тарзан змушений був трохи послабити свою хватку, поки, нарешті, випадкова обставина в цій швидкій зміні подій дозволила йому зробити новий напад правою рукою. Як він блискавично зрозумів, ця позиція робила його зовсім неприступним. Його рука лягла позаду під рукою Теркоза, а передпліччя і кисть затисли шию. Це був напівнельсон, сучасний прийом боротьби, на який випадково наштовхнулася недосвідчена людина-мавпа. Але божественний розум миттєво підказав йому, наскільки цінне зроблене ним відкриття. Від цього прийому залежали життя чи смерть.

Він намагався застосувати подібний прийом лівою рукою, і через кілька хвилин могутня шия Теркоза затріщала під цілим “нельсоном”.

Теркоз перестав крутитися. Обоє вони лежали зовсім тихо на землі, Тарзан на спині Теркоза. І кругла голова мавпи змушена була пригинатися до його грудей усе нижче і нижче.

Тарзан знав, чим усе це скінчиться. Ще хвилина – і він зламає супротивникові шию. І отоді, на щастя Теркоза, у Тарзана заговорила та сама здатність, що допомогла йому здолати мавпу, – здатність до роздумів.

“Якщо я його вб’ю, – подумав Тарзан, – яка мені буде від цього користь? Позбавлю плем’я могутнього вожака, от і все. Якщо Теркоз буде мертвий, він нічого не буде знати про мою перевагу, а живий – він завжди буде прикладом для інших мавп”.

– Ка-го-да? – засичав Тарзан у вухо Теркозу, що у вільному перекладі означає: “здаєшся?” Відповіді не було, і Тарзан натиснув ще, викликавши жахливий лемент болю у великого звіра.

– Ка-го-да? – повторив Тарзан.

– Ка-го-да! – закричав Теркоз.

– ‘ Слухай, – сказав Тарзан, трохи відпустивши його, але не вивільняючи рук. – Я, Тарзан, верховний вождь мавп, могутній мисливець, могутній боєць. В усіх джунглях немає нікого могутнішого, аніж я. Ти сказав мені: “ка-го-да”. Це чули всі. Не сварися більше ні зі своїм вождем, ні зі своїми одноплемінниками, бо наступного разу я вб’ю тебе. Зрозумів?

– Ху, – підтвердив Теркоз.

– Ну, тепер досить із тебе?

– Ху, – сказала мавпа.

Тарзан випустив його, і через кілька хвилин усі зайнялися знову своїми справами, начебто не трапилося нічого, Що порушує спокій у їхньому первісному лісовому пристановищі.

Але у свідомості мавп глибоко зміцнилося переконання, що Тарзан – могутній боєць і дивовижне створіння. Дивне було те, що в його руках було життя ворога, і замість того, щоб його убити, він подарував йому життя.

Надвечір, коли все плем’я зібралося разом, за своїм звичаєм, перш ніж темрява огорнула джунглі, Тарзан, обмивши в прозорих водах струмка рани, скликав до себе старих самців.

– Ви знову бачили сьогодні, що Тарзан, вождь мавп, наймогутніший серед вас, – сказав він.

– Ху, – відповіли вони в один голос, – Тарзан могутній.

– Тарзан, – продовжував він, – не мавпа. Він не схожий на своє плем’я. Його шлях – не ваш шлях, і тому Тарзан повернеться в лігвище свого роду біля великого озера. Ви повинні обрати собі нового вождя. Тарзан більше не повернеться.

Отак молодий лорд Грейсток зробив перший крок до тієї мети, що він собі поставив – пошуку білих людей, подібних до нього.

XІІІ

ЙОГО ВЛАСНИЙ РІД

Наступного ранку Тарзан, що дуже постраждав від завданих йому Теркозом ран, подався на захід до морського узбережжя.

Він рухався дуже повільно, провів ніч у джунглях і дістався до своєї хатини майже ополудні.

Протягом кількох-днів він виходив дуже рідко і то лише для – того, щоб зібрати потрібні йому для втамування голоду плоди і горіхи:

Але через десять днів Тарзан уже зовсім одужав. На його обличчі лишився тільки страшний шрам, іще незагоєний, що починався над лівим оком, йшов поперек усієї голови і кінчався над правим вухом. Це був слід, залишений Теркозом, коли той зірвав з нього скальп.

Під час одужування Тарзан намагався змайструвати плащ зі шкіри Сабор, що пролежала увесь час у хатині. Але він побачив, що шкіра тверда як дерево. Оскільки він нічого не знав про вичинення, то йому довелося відмовитися від задуманого.

Отож він вирішив украсти хоч який-небудь одяг у когось із чорношкірих у селищі Мбонги, бо Тарзан, вихованець мавп, вирішив усіма можливими способами відзначити свою еволюцію щодо істот нижчого порядку. А на його думку, не було більш відмітної ознаки людського поріддя, як прикраси й одяг.

З цією метою він зібрав різні прикраси для рук і ніг, зняті ним з чорних воїнів, що загинули від його швидкої і безшумної петлі. Усе це він надяг так, як бачив на інших.

На шию він повісив золотий ланцюжок з обсипаним брильянтами медальйоном його матері, леді Еліс, а за спину, на ремені, сагайдак зі стрілами, теж знятий ним з когось із чорношкірих.

Стан він прикрасив поясом з невеликих смужок необробленої шкіри. Він сам змайстрував собі цей пояс для саморобних піхов, у які вкладав мисливський ніж свого батька. Довгий лук, що належав Кулонзі, висів за його лівим плечем.

Молодий лорд Грейсток являв собою оригінальну і войовничу постать. Його густе чорне волосся спадало йому на плечі, а попереду було нерівно зрізане мисливським ножем, щоб не лізло в очі.

Його струнка і прекрасна фігура, мускуляста, як у найкращих древніх римських гладіаторів, але у поєднанні з тим із м’якими і ніжними обрисами еллінського бога, свідчила з першого ж погляду про дивне поєднання величезної сили з гнучкістю і спритністю.

Тарзан, годованець мавп, був уособленням первісної людини, мисливця, воїна. ‘

Зі шляхетною поставою вродливої голови на широких плечах, з вогнем життя і розуму в прекрасних і ясних очах, він видавався напівбогом у древньому пралісі.

Але Тарзан і не думав про це. Він шкодував, що в нього не було одягу і що він не може довести всім мешканцям джунглів – він людина, а не мавпа. Часто в його голову закрадався серйозний сумнів: а чи не може він знов перетворитися на мавпу.

Хіба волосся не почало пробиватися в нього на обличчі? У всіх мавп волосаті обличчя, а єдині люди, яких він бачив – чорношкірі – зовсім безволосі, за деякими винятками.

Правда, у книжках йому доводилося бачити малюнки людей з густим волоссям на щоках і підборідді, але Тарзан ретельно голився. Майже щодня точив він свій гострий ніж і зішкрібав свою молоду бороду, щоб геть чисто знищити цю принизливу ознаку мавпи.

Отож, він навчився голитися, – правда, грубо і болісно, проте вдало.

Коли він відчув, що зовсім одужав після кривавої сутички з Теркозом, Тарзан якось уранці подався до селища Мбонги. Він

Ішов недбало звивистою стежкою в джунглях, замість того щоб пересуватися у верховітті, як раптом опинився віч-на-віч із чорним воїном.

Дикий подив тубільця був майже комічний, і перш ніж Тарзан устиг зняти свого лука, воїн побіг стежкою з лементом тривоги, схоже, кликав на підмогу.

Тарзан кинувся в погоню верхів’ям і за кілька хвилин побачив попереду людей, котрі бігли щодуху.

Їх було троє, і вони як скажені мчали вервечкою повз густий чагарник.

Тарзан їх легко обігнав, і вони не помітили ні того, як він безшумно нісся над їхніми головами, ні того, як він причаївся на низькій гілці, під якою пролягала стежка.

Тарзан дав проскочити двом першим воїнам, але коли третій наблизився, непомітна петля оповила чорне горло і була затягнута спритним рухом.

Пролунав несамовитий крик, і воїни, обернувшись, побачили, що тіло товариша, наче його підхопив невидимий дух, повільно піднімається в гущавину над ними.

З лементом вони кинулися бігти ще швидше, сподіваючись врятуватися.

Тарзан мовчки і швидко покінчив зі своїм бранцем, зняв з нього зброю, прикраси і – о, щастя! – прекрасну замшеву пов’язку зі стегон. Він негайно ж одягнув її на себе.

Отепер він, нарешті, вдягнений так, як личить бути вдягненим людині. Ніхто не зможе більше сумніватися в його високому походженні. Як приємно було б повернутися зараз до свого племені, виставивши напоказ перед їхніми заздрими очима це дивовижне вбрання!

Зваливши тіло чорного на плече, він неквапно рушив деревами до маленького, обнесеного частоколом селища, бо знову мав потребу в стрілах.

Зовсім близько підійшовши до огорожі, Тарзан побачив збуджену юрбу, що оточувала обох утікачів, які, тремтячи від страху й утоми, ледве могли розповісти нечувані подробиці своєї пригоди.

– Мірандо, – говорили вони, – йшов перед нами, трохи оддалік, але раптом він прибіг до нас із лементом, що страшна людина, біла і гола, переслідує його. Усі втрьох ми кинулися бігти щодуху.

Потім знову пролунав пронизливий лемент жаху Мірандо, а коли вони повернули голови, то побачили страшне видовище – тіло їхнього товариша злітало нагору, у верховіття; руки і ноги його судомно билися в повітрі, а язик висунувся з відкритого

Рота. Жодного звуку не вимовив він більше, і біля нього не було видно абсолютно нікого.

У селищі почалася паніка. Але мудрий старий Мбонга зробив вигляд, що не вірить їхній розповіді.

– Ви розповіли нам довгу казку тому, що не насмілилися сказати правду. Вам соромно зізнатися, що коли лев стрибнув на Мірандо, ви втекли, полишивши його. Ви боягузи!

Лише Мбонга скінчив останнє слово, як над ним у верховітті пролунав голосний тріск. Усі зі страхом підвели голови. Видовище, що постало перед їхніми очима, змусило здригнутися навіть мудрого старого Мбонгу, бо, перевертаючись й звиваючись, з вершини дерева летіло мертве тіло Мірандо і з хрускотом розпласталося на землі коло їхніх ніг.

Як один, усі чорношкірі кинулися врозтіч і зникли в гущавині лісу.

Тоді Тарзан сміливо ввійшов у селище, поновив свій запас стріл і з’їв їжу, покладену дикунами для утихомирення гніву таємничого злого духу.

Перш ніж піти, він переніс тіло Мірандо до воріт селища і поставив його стійма коло огорожі так, що здавалося, начебто його мертве обличчя дивиться крізь огорожу уздовж стежки, що веде до джунглів.

Багато разів намагалися страшенно налякані дикуни ввійти в селище повз моторошне обличчя їх мертвого товариша, що шкірило зуби, поки, нарешті, усе-таки насмілилися це зробити. Коли вони побачили, що їжа і стріли зникли, то зрозуміли, що Мірандо загинув тому, що бачив страшного духа джунглів.

Це пояснення видалося їм найрозумнішим. Усі, хто зустрічав цього жахливого бога лісів, умирали: з живих ніхто не бачив його. Вигляд його приносив неминучу смерть.

Вони подумали також, що поки будуть постачати божество стрілами і їжею, воно не буде їм шкодити, якщо тільки не дивитися на нього. І тому Мбонга ухвалив, щоб, на додачу до їжі як жертву давати і стріли для Мунанго Ксевати – так вони назвали духа джунглів. Відтоді так і робили.

Якщо вам коли-небудь випаде нагода побувати в цьому селищі, загубленому в африканських джунглях, то ви, безсумнівно, побачите перед малесенькою очеретяною хатиною, побудованою за огорожею селища, невеликий горщик з їжею, а поруч сагайдак із добре змащеними отрутою стрілами.

Тим часом Тарзан повагом йшов додому, полюючи дорогою. Коли він підійшов До пологого берега, де стояла його хатина, перед його очима постало дивовижне видовище.

У дзеркалі тихих вод бухти стояло велике судно, а на березі лежав маленький човен.

Але найдивніше було те, що між берегом і його хатиною рухалося кілька, подібних до нього, білих людей.

Тарзан побачив, що багато в чому вони були схожі на малюнки в його книгах. Він підкрався до них згори по деревах, поки не опинився майже над ними.

Їх було десятеро. Засмаглі від сонця і якісь мерзенні на вигляд людці. Вони стовпилися навколо човна, голосно і сердито лаючись і сильно жестикулюючи. Один із них, маленький, чорнобородий з гидким, підлим обличчям, що нагадало Тарзану пацюка-намбу, поклав руку на плече велетня, що стояв поруч із ним і з яким усі інші сперечалися і сварилися.

Маленький чоловічок показав у глиб лісу, і велетень змушений був глянути у визначеному напрямку; тоді чоловічок із підлим обличчям вихопив з-за пояса револьвер і вистрелив у спину велетня.

Той змахнув руками над головою, коліна його підігнулися, і без єдиного звуку він звалився на землю мертвий.

Постріл, що його вперше чув Тарзан, викликав у нього подив, але й цей незвичний звук не міг змусити здригнутися його здорові нерви і викликати у нього подобу паніки.

Поведінка білих чужоземців – от що найбільше стривожило його. Він насупив брови і поринув у глибоку задуму. – “Добре зробив я, – подумав Тарзан, – що стримав свій перший порив кинутися і вітати цих білих людей як братів!”

Очевидно, вони нічим не відрізнялися від чорних людей і були не більш цивілізовані, аніж мавпи, і не менш жорстокі, аніж Сабор.

Якусь мить інші стояли і мовчки дивилися на маленьку людину з відразливим обличчям і на велетня, що лежав мертвий на березі.

Потім один з них засміявся і ляснув маленьку людину по спині. Знову тривали довгі розмови і жестикуляції, але сварок було менше.

Потім спустили човен, усі стрибнули до нього і почали веслувати в напрямку до великого корабля, на палубі якого Тарзан міг розгледіти багато інших постатей.

Коли люди з човна піднялися на борт, Тарзан зістрибнув на землю за великим деревом і поповз до хатини, так, щоб вона приховувала його від людей з корабля.

Прослизнувши до хатини, він побачив, що тут усе було перевернуто і розкидано. Його книжки й олівці валялися на підлозі, його зброя й інші його маленькі скарби теж були повсюди розкидані.

Коли він побачив цей розгардіяш, свіжий шрам на його чолі раптом проступив від гніву яскраво-малиновою смугою на смаглявій шкірі.

Тарзан швидко підбіг до шафи і став нишпорити на нижній полиці. – “Ага!..” – полегшено зітхнув він, коли вийняв звідти металеву скриньку і, відчинивши її, знайшов недоторканими свої найбільші скарби.

Фотографія усміхненого молодого чоловіка з енергійним обличчям і загадкова чорна книжечка були цілі.

Але що це?

Чуйне вухо його вловило слабкий, але незнайомий звук.

Підбігши до вікна, Тарзан глянув у напрямку бухти. З великого корабля була спущена на воду поруч з першою ще одна шлюпка. Невдовзі він побачив багатьох людей, що перелізли через борт великого судна і сіли до човна. Вони поверталися на берег ще більш численним загоном.

Протягом кількох хвилин Тарзан стежив, як з борту корабля спускалися різні ящики і тюки до човна, що очікував. Коли шлюпка відчалила від корабля і попливла до берега, людина схопила клаптик паперу і написала на ньому олівцем кілька рядків чітко виведеними друкованими літерами. Цю записку він прикріпив до дверей тріскою; потім, узявши дорогоцінну скриньку, стріли і лук, скільки зміг віднести, поквапився до дверей і зник у лісі.

Коли обидва човни урізалися в білосніжний пісок, на берег висадилася надзвичайно пістрява публіка.

Їх було усього душ двадцять, якщо вважати, що і ті п’ятнадцять грубих матросів з відразливими обличчями мали ту ж безсмертну іскру людського духу. Але, правду кажучи, вони відразу здавалися ганебним набродом страшенних негідників.

Зате інші були зовсім відмінні від решти.

Один з них був літній чоловік із сивим волоссям і з великими окулярами в широкій оправі. Його злегка сутулі плечі прикривало бездоганно чисте пальто. Блискучий шовковий циліндр на голові ще більше підкреслював безглуздість його одягу в глухомані африканських джунглів.

Другим висадився високий молодик у парусиновому костюмі, а одразу після нього – літній чоловік з високим чолом і метушливими манерами.

Після них вийшла на берег кремезна негритянка, строкато і барвисто вдягнена. Вона злякано витріщала очі на джунглі і на юрбу сварливих матросів, що вивантажували з човнів тюки і ящики.

Останньою вийшла на берег дівчина років дев’ятнадцяти. Молодик, що сидів на носі човна, високо підняв її над водою і поставив на сухий берег. Вона подякувала йому милою усмішкою, але і він і вона мовчали.

Усе товариство мовчки попростувало до хатини. Було очевидно, що в цих людей усе було вже вирішено, перш ніж вони залишили корабель. Отже, вони підійшли до дверей будиночка, попереду матроси із ящиками і тюками, а за ними ці п’ятеро, так несхожі на них. Матроси опустили свою ношу на землю, і тоді один з них помітив записку, прикріплену Тарзаном до дверей.

– Стривайте! – вигукнув він. – Що це таке? Цього папірця тут не було годину тому.

Решта матросів стовпилися навколо, витягуючи шиї над плечима передніх. Але оскільки мало хто з них міг читати, один з матросів звернувся до низенького старого в пальті і циліндрі.

– Гей, ви, професоре! – покликав він його глузливо, – ідіть сюди і розтлумачте цю дурну записку.

Старий повільно підійшов до матросів у супроводі своїх супутників. Поправивши окуляри, він глянув на прикріплений до дверей клаптик і пробурмотав собі під ніс: “Чудово, просто чудово”.

– Стривайте, допотопне одоробло! – крикнув матрос, що звернувся до нього по допомогу, – хіба ми вас покликали, щоб ви про себе читали, чи що? Поверніться сюди, стара руїно, і прочитайте записку вголос!

Старий зупинився і, повернувшись, сказав:

– Ох, справді! Вельмишановний добродію, тисячу разів прошу вибачити. Це була неуважність з мого боку, так, справді неуважність. Записка найвищою мірою цікава, просто дивовижна!

Він знову глянув на записку, прочитав її про себе і швидше повернувся б і знову відійшов, міркуючи над її змістом, якби матрос не схопив його грубо за комір і не проревів йому в самісіньке вухо:

– Уголос читайте, старий ідіоте! Уголос!

– Так, так, звичайно, звичайно! – м’яко відповів професор і, ще раз поправивши окуляри, прочитав уголос:

Це будинок Таргана, убивці звірів і. багатьох чорних людей. Не, псуйте речі, що належать Тарзану. Тарзан стежить.

Тарзан із племені мавп,

– Що за чорт, який ще Тарзан? – вигукнув спантеличена матрос:

– Він, мабуть, знає англійську, – відповів молодик.

– Але що значить: “Тарзан із племені мавп”? – втрутилася молода дівчина.

– Не знаю, міс Портер, – відповів юнак. – Може бути, ми, відкрили мавпу з європейською освітою, що втекла з лондонського зоологічного саду сюди у свої рідні джунглі. Яка ваша думка щодо цього, професоре Портер? – додав він, звертаючись до старого.

Професор Архімед Кв. Портер поправив окуляри:

– Так, справді, це дивовижно, просто чудово, просто чудово! – сказав він. – Але я нічого не можу додати до того, що вже говорив у пояснення цієї воістину дивної події.

І з цими словами професор повільно поплентався до джунглів.

– Але, татку, – вигукнула дівчина, – ви ще нічого не пояснили нам!

– Тихіше, тихіше, дитино, – відповів професор Портер ласкавим і поблажливим тоном. – Не утруднюй свою гарненьку голівку такими вагомими і відстороненими проблемами. – І він знову повільно покрокував, але в іншому напрямку, спрямувавши погляд під ноги і заклавши руки під фалди свого пальта.

– Гадаю, що старий дивак вижив з розуму і стільки ж знає про це, скільки й ми, – пробурмотів матрос із пацючим обличчям.

– Попрошу бути ввічливим! – вигукнув молодик, сполотнівши від гніву, обурений образливим тоном матроса. – Ви вбили своїх офіцерів і пограбували нас. Ми у вашій владі, але я змушу вас поставитися з належною повагою до професора Портера і до міс Портер, або я голими руками скручу цю вашу підлу шию, байдуже, є у вас рушниця чи ні!

І молодик так близько підійшов до матроса, що той, хоча в нього і було два револьвери і досить загрозливий ніж за поясом, відступив знічено.

– Проклятий боягузе! – гукнув презирливо вслід юнак. – Ви ніколи нікого не посмієте убити, поки він не повернеться до вас спиною. Та й тоді навіть ви не насмілитеся в мене вистрелити. – І, сказавши ці слова, він демонстративно повернувся спиною до матроса і безтурботно пішов, ніби випробовуючи його.

Рука матроса повільно потяглася до руків’я одного з револьверів, і очі зловороже блиснули, поглядаючи на постать молодого англійця, що віддалявся. Його товариші дивилися на нього, але він усе зволікав. У душі він був ще більшим боягузом, аніж припускав Вільям Сесіль Клейтон.

Що б він зробив, – так і лишилося невідомим, бо тут втрутилася ще одна сила, про існування якої ніхто не підозрював, але

Яка відіграла неабияку роль в житті цієї жменьки людей, що заблукали на негостинному узбережжі Африки.

З густого листя найближчого дерева два зірких ока уважно стежили за кожним рухом прибульців.

Тарзан бачив, який подив викликала його записка; і хоча він не міг зрозуміти жодного слова з розмови цих дивних людей, але жести і міміка сказали йому багато чого.

Учинок маленького матроса з щурячим обличчям, що вбив одного зі своїх товаришів, ще тоді викликав у Тарзана сильну відразу. А зараз, коли він побачив, що матрос свариться з красивою молодою людиною, ворожість його посилилася.

Тарзан ніколи доти не бачив дії вогнепальної зброї, хоча знав про це дещо з книг. Але коли він помітив, що “щуряча морда” хапається за руків’я револьвера, він згадав сварку в човні і, звичайно, подумав, що молоду людину буде так само вбито, як перед тим велетня-матроса.

І от Тарзан поклав отруєну стрілу на свого лука і націлився в огидного матроса. Але зелень була така густа, що одразу ж зрозумів – стріла неодмінно відхилиться листям чи маленькою гілкою. І тоді замість стріли він пустив зі свого укриття важкого списа.

Клейтон відійшов на якихось десять кроків. Матрос із щурячим обличчям уже було витяг свій револьвер, решта матросів з напруженою увагою стежили за подіями.

Професор Портер уже зник у джунглях, куди за ним пішов і метушливий Самюель Т. Філандер, його секретар і асистент.

Негритянка Есмеральда вибирала багаж своєї пані з купи тюків і ящиків коло дверей хатини, а міс Портер пішла за Клейтоном, коли раптом щось змусило її обернутися до матроса.

І тоді майже одночасно сталося ось що: матрос вихопив свій револьвер і прицілився в спину Клейтона, міс Портер скрикнула, і довгий, з металевим вістрям, спис майнув згори, як блискавка, і прохромив наскрізь праве плече людини з щурячим обличчям.

Револьвер безцільно розрядився в повітря, а матрос скулився і скрикнув від болю і жаху.

Клейтон обернувся і побіг до місця події.

Перелякані матроси з револьверами в руках видивлялися в джунглі. Поранений стогнав і корчився на землі.

Клейтон непомітно підняв упалий револьвер і сховав його в себе на грудях, потім підійшов до купки матросів.

– Хто це міг бути? – шепнула Джен Портер, і молодик, обернувшись, побачив, що вона стоїть майже поруч, із широко розкритими від подиву очима.

– Думаю, що цей Тарзан, із племені мавп, добре стежить за усіма нами, – відповів він непевним тоном.

– Не знаю, для кого був призначений цей спис. Якщо для Снайпса, в такому разі, наш мавпячий незнайомець – друг насправді. Але, на Бога, де ваш батько і містер Філандер? Тут є хтось чи щось у цих джунглях, і це щось, хто б воно не було, озброєне. Містере Філандер! Професоре! Містере Філандер! Сюди! – погукав молодий Клейтон.

Відповіді не було.

– Що ж нам робити, міс Портер? – продовжував молодик з виразом здивування і нерішучості. – Я не можу залишити вас тут одну з цими розбійниками, і ви, звичайно, не можете ризикувати йти зі мною в джунглі. Але хтось повинен вирушити на пошуки вашого батька. Адже він, як ви знаєте, може безцільно бродити, не звертаючи уваги на небезпеку і на дорогу. А м-р Філандер не набагато практичніший, аніж він. Ви пробачте мені мою відвертість, але життя усіх нас тут у такій небезпеці, що коли ми розшукаємо вашого батька, його треба буде переконати, що він піддає і нас і самого себе своєю неуважністю неабиякому ризику.

– Цілком згодна з вами, – відповіла дівчина, – і нітрохи не ображаюся. Бідолашний, любий татусь віддав би життя за мене, не зволікаючи ні хвилини, якби тільки йому вдалося на мить затримати свою увагу на такій легковажній особі. Але утримати його від небезпеки можна, хіба тільки прикувавши його на ланцюг до дерева. Бідолашний, любий тато, він такий непрактичний!

– Еврика! – раптом вигукнув Клейтон. – Чи вмієте ви поводитися з револьвером?

– Умію. Чому ви запитуєте?

– У мене є револьвер. З ним ви і Есмеральда будете у відносній безпеці в хатині, я ж поки піду розшукувати вашого батька і м-ра Філандера. Отже, кличте Есмеральду, а я подамся на розшуки. Вони ще. не могли зайти далеко.

Джен Портер зробила так, як він їй порадив, і коли Клейтон побачив, що двері щільно зачинилися за жінками, він поспішив у джунглі.

Дехто з матросів намагався витягти спис із рани їхнього товариша. Клейтон підійшов і попросив позичити йому на якийсь час револьвер, поки він буде розшукувати в джунглях професора.

Коли матрос із щурячим обличчям переконався, що він іще живий, до нього повернулася вся його колишня нахабність. Зі страшною лайкою він відмовив Клейтону від імені усіх своїх товаришів дати будь-яку вогнепальну зброю.

Відтоді як убили їхнього колишнього проводиря, цей Снайпс узяв на себе роль ватага, і ніхто з товаришів ще не заперечив його авторитету.

Клейтон тільки знизав плечима, але коли він відійшов оддалік, то підібрав списа, що простромив Снайпса, і, озброєний цією первісною зброєю, син колишнього лорда Грейстока пішов у непрохідні джунглі.

Кожні кілька хвилин він голосно гукав професора і його асистента. Жінки, що стежили за ним із хатини, чули, як звук його голосу усе слабшав і слабшав, поки, нарешті, його зовсім поглинули міріади звуків пралісу.

Коли професор Архімед Кв. Портер після довгих наполегливих умовлянь свого асистента, Самгоеля Т. Філандера, зважився, нарешті, повернутися до табору, то вони, хоча цього і не усвідомлювали, безнадійно заблукали в дикому і заплутаному лабіринті джунглів.

Це ще дивина, що вони простували до західного берега Африки, а не до Занзібару на протилежній стороні Чорного Континенту.

Коли вони дісталися берега і не знайшли табору, Філандер став запевняти, що вони знаходяться північніше від свого табору, тоді як насправді вони були за двісті ярдів на південь від нього.

Цим непрактичним теоретикам жодного разу не спало на думку голосно крикнути, щоб привернути увагу своїх друзів. Замість того з непохитною впевненістю, створеною дедуктивним методом, заснованим на помилковому припущені, містер Самюель Т. Філандер міцно схопив за руку професора Архімеда Кв. Портера і, не зважаючи на слабкий протест старого джентльмена, потяг його в напрямку Кантоуна, що знаходився за півтори тисячі миль на південь.

Коли Джен Портер і Есмеральда відчули себе в безпеці за дверима хатини, першою думкою негритянки було забарикадувати двері зсередини. Вона обернулася, щоб пошукати що-небудь придатне для цієї мети. Але погляд, спрямований до середини хатини, викликав у неї лемент жаху, і, як злякана дитина, огрядна чорна жінка підбігла до своєї пані, щоб сховати обличчя на її плечі.

Джен Портер, обернувшись на цей лемент, побачила; причину його – лежачий ниць на підлозі кістяк чоловіка. Іще погляд – і вона побачила другий кістяк на постелі.

– У якому ми жахливому місці! – прошепотіла вражена дівчина. Але в її страху не було паніки.

Нарешті, звільнившись від міцних обіймів Есмеральди, що ніяк не могла заспокоїтись, Джен Портер пройшла через усю кімнату, щоб заглянути в маленьку колиску, уже знаючи наперед, що вона побачить, перш ніж малесенький скелетик відкрився перед нею у всій своїй жалісній і зворушливій крихкості.

Про яку страшну трагедію розповідали ці бідолашні кістки? Дівчина зітхнула при думці про те, які напасті можуть очікувати її та друзів у цій фатальній хатині, які знаки таємничих і, може, ворожих істот витають над нею.

Але вона пересклила себе і, нетерпляче тупнувши маленькою ніжкою, постаралася відігнати похмурі передчуття. Потім, обернувшись до Есмеральди, звеліла їй припинити свій лемент.

– Мовчіть, Есмеральдо, замовкніть зараз же! – крикнула вона. – Від вашого лементу тільки гірше. Господи, я ніколи не бачила такої великої дитини!

Вона ледве опанувала цю репліку і з ледь помітним тремтінням у голосі згадала про трьох чоловіків, на заступництво яких вона розраховувала і які поневірялись тепер у глибинах жахливого лісу.

Незабаром дівчина побачила, що двері мали зсередини важкого дерев’яного бруса, і після декількох спроб об’єднаними зусиллями двоє жінок, нарешті, всунули його на місце вперше після двадцяти років.

Тоді вони, обійнявшись, сіли на ослін і стали чекати.

XIV У ПОЛОНІ ДЖУНГЛІВ

Після того, як Клейтон зник у заростях, бунтівники знов почали сперечатися про подальші наміри. В одному вони всі були згодні, що їм варто поспішити на судно, що стояло на якорі, де вони могли перебувати в повній безпеці принаймні від списів невидимого ворога. Отже, поки Джен Портер з Есмеральдою барикадувалися в хатині, боягузлива зграя поспішно гребла до свого корабля у двох човнах, що доставили їх на берег.

Цього дня Тарзан побачив стільки всього, що голова пішла обертом. Але найдивовижніше видовище з усього – це було обличчя прекрасної білої дівчини.

Нарешті, тут одна з його власної породи, – у цьому він не сумнівався! І молода людина, й обоє старих також були саме такими, якими він уявляв собі людей.

Напевно, і вони такі ж люті і жорстокі, як і інші люди, яких він бачив. Той факт, що вони були беззбройні, слугував, імовірно, поясненням, чому вони ще нікого не вбили. Може, вони були б зовсім іншими, якби в них у руках виявилася зброя.

Тарзан бачив, як молодик підняв револьвер пораненого Снайпса і сховав його в себе на грудях, і він бачив також, як юнак обережно передав його дівчині, коли та входила до хатини.

Тарзан не розумів нічого в їхніх мотивах, але так чи інакше, інтуїтивно молода людина й обоє старих йому подобалися, а до молодої дівчини він відчував дивний потяг, що його ледь розумів. Що ж до великої чорної жінки, то вона, мабуть, мала якийсь стосунок до молодої дівчини, і тому вона теж йому подобалася.

До матросів і особливо до Снайпса Тарзан виразно відчував ненависть. Він знав із їхніх загрозливих жестів і з виразу їхніх гидких облич, що вони були ворогами тієї, іншої групи, і тому вирішив таємно за ними наглядати.

Тарзан дивувався, чому чоловіки пішли у джунглі, але йому й на думку не спадало, що можна заблукати в непролазній хащі низьколісся, адже для нього вона була така ясна, як для нас головна вулиця в рідному місті.

Коли він побачив, що матроси відпливли до корабля, і зміркував, що дівчина і її супутниця в безпеці у хатині, Тарзан вирішив піти в джунглі слідом за молодою людиною і довідатися, які – там у нього справи. Він швидко помчав у напрямку, обраному Клей-тоном, і незабаром почув віддалені поодинокі оклики англійця.

Незабаром Тарзан наздогнав білу людину; майже доведений до виснаження, той притулився до дерева; витираючи зі свого чола піт. Тарзан, безпечно схований за ширмою листя, сидів і уважно вивчав цей новий екземпляр свого власного роду.

Часом Клейтон голосно кричав, і нарешті Тарзан зрозумів, що він шукає старих.

Тарзан зібрався було сам іти на розшуки, як раптом помітив жовтий блиск гладенької лискучої шкіри, що обережно прокрадалася крізь джунглі до Клейтона. Це був леопард Шита. Тарзан виразно чув тихий шурхіт трави і дивувався, чому біла молода людина не насторожилася. Чи могло бути, щоб він не чув цих скрадливих кроків? Ніколи раніше Тарзан не бачив Шиту таким незграбним. Але ні, біла людина нічого не чула. Шита приготувався до стрибка, і тоді у тиші джунглів пролунав пронизливий жаский бойовий погук людини-мавпи.

Шита повернувся і, з тріском ламаючи галуззя, зник у кущах.

Клейтон підхопився, здригнувшись. Кров захолола у нього в жилах. Ніколи за своє життя він ще не чув такого страшного лементу. Він був далеко не боягузом, але якщо коли-небудь мужчина відчував крижані пальці страху на своєму тілі, Вільям Се-сіль Клейтон, старший син лорда Грейстока з Англії, відчув їх цього дня у глушині африканських лісів.

Тріск кущів під стрибком величезного звіра, що скрадався так близько поруч із ним, і згуки жахливого лементу згори – випробували до останньої межі мужність Клейтона. Він не міг знати, що цьому лементу він був зобов’язаний життям і що той, хто вигукнув клич, був його двоюрідним братом, справжнім лордом Грейстоком.

День схилявся до заходу, і Клейтон, підупалий духом, був страшно розгублений, бо не знав, як йому краще діяти: продовжувати пошуки професора Портера, піддаючи себе майже неминучій загибелі в джунглях уночі, чи повернутися до хатини, де принаймні він міг бути корисний, захищаючи Джен Портер від небезпеки, що чатувала на неї зусібіч.

Йому не хотілося повертатися в табір без її батька; а ще більше не хотілося йому залишати її одну беззахисну серед бунтівників з “Арроу” і безлічі невідомих напастей.

“Можливо, – думав він, – що професор і Філандер уже повернулися. Так, це більш ніж імовірно”. Він вирішив іти до табору і переконатися в цьому перше, ніж продовжувати подальші пошуки. Отже, спотикаючись у густому і заплутаному низьколіссі, він рушив у напрямку, де, як йому здавалося, знаходилася хатина.

На свій подив, Тарзан побачив, що молода людина йде усе далі – просто до селища Мбонги, і його проникливий розум підказав йому, що прибулець просто заблукав.

Це здавалося майже неймовірним; але його розум підказував йому, що жодна Людина не наважиться свідомо йти в селище ^жорстоких чорношкірих, озброєна самим лише списом, що, очевидно, було незвичною зброєю для білої людини. Він віддалявся до того ж і від сліду старих. Цей слід він чомусь залишив одда-лік, хоча він був ясний і свіжий для очей Тарзана.

Тарзан дивувався. У лютих джунглях незахищений чужоземець буде легкою здобиччю, якщо його не довести швидко до берега.

Он уже лев Нума вистежує білу людину за дванадцять кроків від нього праворуч!

Клейтон чув, що якась велика тварина йде паралельно з ним. Раптом у вечірньому повітрі почулося громове ревіння звіра. Людина зупинилася з піднятим списом, обличчям до куща, звідки пролунав жахний згук. Тіні густішали, темрява спускалася на землю.

Боже! Умерти тут, від іклів диких звірів; бути понівеченим і роздертим, почувати гарячий подих звіра на своєму обличчі в ту мить, коли величезні лапи розчавлять йому груди!

Деякий час усе було тихо. Клейтон стояв нерухомо з піднятим списом. Тепер слабкий шерех у кущах свідчив, що тварина крадеться до нього. Вона вже готувалася стрибнути. І от він побачив її усього за двадцять кроків від себе, – звивисте довге мускулясте тіло і буру голову величезного лева з чорною гривою.

Тварина лежала на череві, рухаючись уперед дуже повільно. Коли очі його зустріли погляд Клейтона, лев зупинився й обережно підібгав під себе задні лапи.

У пориві болісного розпачу людина чекала, боячись кинути спис, не маючи сил тікати.

У галуззі над його головою почувся шум. – “Нова небезпека”, – майнуло у нього в голові, але він не зважився відвести очі від жовто-зелених зіниць, що горіли перед ним. Почувся різкий звук, немов порвалася струна мандоліни, і стріла встромилася в жовту шкіру лева.

З ревом болю і гніву тварина стрибнула, але Клейтон якось вивернувся убік, і коли він обернувся знову до оскаженілого царя звірів, то був приголомшений видовищем, що постало перед очима. У ту мить, коли звір готувався повторити свій напад, голий гігант зістрибнув з дерева просто на його спину.

Рука, звита із залізних м’язів, обхопила могутню шию величезного хижака, що ричав і рвав пазурами повітря, і підняла його так спритно, як Клейтон підняв би кімнатного собачку.

Видовище, що він був його свідком тут, у сутінковій глушині африканських джунглів, назавжди урізалося в пам’ять англійця.

Людина, що стояла перед ним, була уособленням фізичної досконалості і гігантської сили. Але не на цьому грунтувалася його впевненість у сутичці з великою кішкою, які б не були могутні його мускули; вони були ніщо в порівнянні з мускулами Нуми. Спритності, розуму і своєму довгому гострому ножеві був він зобов’язаний своєю перевагою.

Він охопив правою рукою шию лева, тоді як ліва рука кілька разів підряд всадила, ножа у незахищений бік звіра коло його лівого плеча. Розлючена тварина, ставши дибки, безпорадно борсалася в цьому неприродному положенні.

Якби бій тривав ще кілька секунд, кінець його міг би бути іншим. Але все відбулося так швидко, що, перш ніж лев зазнав несподіваного навального нападу, він звалився мертвий на землю.

Тоді дивовижна постать переможця випросталася на весь зріст над трупом лева і, відкинувши назад дику і прекрасну голову, наповнила лісові хащі могутнім бойовим погуком, що кілька хвилин перед тим так злякав Клейтона.

Він бачив перед собою молодого юнака, зовсім голого, за винятком пов’язки на стегнах і кількох варварських прикрас на руках і ногах. На грудях, яскраво виділяючись на гладенькій засмаглій шкірі, блищав дорогоцінний брильянтовий медальйон. Мисливський ніж був уже вкладений у саморобні піхви, і людина піднімала з землі свій лук і стріли, кинуті перед стрибком на лева.

Клейтон заговорив з незнайомцем англійською, дякуючи йому за сміливий порятунок і віддав належне його дивовижній силі і спритності. Але єдиною відповіддю був упевнений погляд і легкий порух могутніх плечей, що могло означати зневагу до зробленої послуги а чи незнання мови Клейтона.

Закинувши за плечі лук і сагайдак, дикун, таким Клейтон вважав його, тепер знову витяг ніж і спритно вирізав кілька широких пасом з туші лева. Тоді, сівши навпочіпки, він узявся поїдати м’ясо, зробивши спочатку знак Клейтону, щоб і він приєднався до нього.

Міцні зуби з явним задоволенням вгризалися в сире м’ясо, з якого ще капала кров. Але Клейтон не міг примусити себе розділити цей бенкет зі своїм дивним супутником. Він спостерігав за ним, і в нього зародилося переконання, що це і є Тарзан, записку якого цим ранком він бачив коло дверей хатини.

Якщо це так, то він повинен говорити англійською мовою. Знову Клейтон намагався завести розмову з незнайомцем, але відповіді, тепер усні, були сказані дивною мовою, схожою на бурмотіння мавп, змішане з ричанням якого-небудь дикого звіра.

Ні, це не міг бути Тарзан; було очевидно, що англійської мови він зовсім не знає.

Коли Тарзан скінчив їсти, він встав і, вказуючи на зовсім інший напрямок, аніж той, куди йшов Клейтон, пішов уперед крізь джунглі.

Приголомшений Клейтон вагався, чи йти за ним, бо він побоювався, чи не заведе його дикун ще глибше в хащу. Але людина-мавпа, бачачи, що той спинився, повернулася і, схопивши його за одяг, тягла за собою доти, поки Клейтон зрозумів, що від нього вимагають; тоді він пішов добровільно.

Дійшовши висновку, що він у полоні, англієць не бачив іншого виходу, як іти за тим, хто взяв його в полон. У такий спосіб вони повільно пробиралися джунглями, у той час як м’яка завіса непроникної лісової ночі лягла на хащі. Навкруги лунали скрадливі кроки м’яких лап, змішані з хрускотом ламкого галуззя і з дикими згуками лісових звірів, що, як здавалося Клейтону, оточили його зусібіч.

Раптом Клейтон почув слабкий звук пострілу. Спочатку лише один, потім запала тиша.

У хатині на березі дві смертельно налякані жінки тулилися одна до одної на низенькому ослоні в густій темряві.

Негритянка нестримно ридала, оплакуючи нещасливий день свого від’їзду з дорогого, рідного Мериленду, а біла дівчина, із сухими очима і зовні спокійна, терзалася внутрішніми страхами і передчуттями. Вона боялася і за себе і за тих трьох чоловіків, що поневіряються в бездонній глибині диких джунглів, звідки доносилися майже безупинні лемент і ревіння, гавкіт і ричання страшних мешканців джунглів, що чигали на здобич.

І раптом почувся звук важкого тіла, що терлося об стіни хатини. Дівчина розрізняла скрадливі м’які кроки. На мить настала тиша. Навіть дике завивання в лісі стихло до слабкого шепоту. А потім вона ясно почула фиркання тварини коло дверей, не далі двох футів від того місця, де вона причаїлася. І інстинктивно дівчина здригнулася і пригорнулася ближче до чорної жінки.

– Тс… тихіше! – шепнула вона, – тихіше, Есмеральдо, – бо стогони і ридання жінки, здавалося, привертали увагу звіра за тонкою стіною.

Коло дверей почувся слабкий звук. Звір дряпав двері, щоб увірватися в хатину, але незабаром кинув, і знову дівчина почула, як величезні лапи м’яко крадуться навкруги хатини. Знову кроки зупинилися, цього разу під вікном, і туди тепер спрямували злякані погляди жінки.

– Боже! – шепнула перестрашено дівчина.

У маленькому квадраті вікна, силуетом на освітленому місяцем небі, вимальовувалася голова величезної левиці. її палаючі очі із зосередженою люттю були спрямовані на дівчину.

– Есмеральдо, дивіться, – шепнула вона. – Боже мій! Що нам робити? Дивіться! Швидше! Вікно!

Есмеральда, ще ближче притискаючись до своєї пані, кинула зляканий погляд на маленький квадрат місячного світла саме тоді, коли левиця видала глухе люте ричання.

Видовище, що відкрилося очам бідної негритянки, було надто приголомшливе для її напружених нервів.

– О Габерелле! – заволала вона і ковзнула на підлогу нерухомою і байдужою масою.

Довго, нескінченно довго стояла левиця коло вікна, поклавши на підвіконня лапи, і вдивлялася незмигно у кімнату. І от вона спробувала своїми великими пазурами міцність грат.

Дівчина майже перестала дихати, коли, на її полегшення, голова звіра зникла, і вона почула його кроки, що віддалялися. Але кроки знову наблизилися до дверей, знову почалося дряпання,

Цього разу з наростаючою силою, аж, нарешті, звір оскаженіло почав рвати масивні дошки, прагнучи схопити беззахисну жертву.

Якби Джен Портер знала про неймовірну міцність дверей, збитих дуже ретельно, вона б менше побоювалася нападу левиці ззовні.

Чи могло спасти на думку Джонові Клінтону, коли він збивав ці грубі, але могутні двері що двадцять років по тому вони захистять від ікол і пазурів левиці прекрасну американську дівчину, тоді ще не народжену?

Протягом двадцяти хвилин звір фиркав і кидався на двері, часом видаючи дике, люте, безсиле ревіння. Під кінець він кинув тут свої спроби, і Джен Портер почула, що левиця повертається до вікна, під яким вона зупинилася на мить, а потім кинулася усією своєю величезною вагою на ослабілі від часу грати.

Дівчина чула, як тріщали дерев’яні бруси під Навалою; але вони витримали, і величезне тіло звіра знов зсунулося на землю.

Левиця повторювала цей маневр, поки, нарешті, перелякана бранка не побачила, що частина грат піддалася, і за мить велика лапа і голова тварини пролізли в кімнату.

Могутня шия і плечі повільно розсовували бруси, і гнучке тіло намагалося проникнути усе далі і далі. Немов заворожена, дівчина встала, тримаючи руку на грудях, із широко розкритими від жаху очима, спрямованими на вищирену морду звіра, що стояв не далі як за десять футів від неї. Біля ніг Джен лежало нерухоме тіло негритянки. Якби тільки їй удалося привести її до свідомості, може бути, спільними зусиллями їм пощастило б змусити відступити лютого і кровожерного ворога.

Джен Портер схилилася до служниці і струсонула її за плече.

– Есмеральдо! Есмеральдо! – кричала вона. – Допоможи мені, бо ми загинемо!

Есмеральда повільно розплющила очі. Перше, що вона побачила, були вкриті піною ікла величезного звіра.

З лементом жаху бідна жінка порачкувала підлогою, пронизливо волаючи: “О Габерелле! О Габерелле!”

Есмеральда важила близько двохсот вісімдесяти фунтів, що не сприяло стрункості її фігури, навіть коли вона ходила випроставшись. Але її метушливість, у поєднанні, з неабиякою огрядністю, справляли невимовно комічне враження, коли Есмералмк бігала навкарачках по кімнаті. Левиця на якусь мить затихла, пильно спрямувавши погляд на Есмеральду, що обрала, очевидно, своєю метою шафу, у яку вона намагалася всунути своє величезне тіло. Але оскільки полиці були лише на відстані дев’яти чи десяти дюймів одна від одної, їй удалося всунути туди тільки голову, після чого з таким пронизливим верещанням, перед яким блідли всі лементи джунглів, вона знову зомліла.

Коли Есмеральда затихла, левиця відновила свої зусилля пролізти крізь ослаблі грати.

Дівчина стояла бліда і нерухома коло задньої стіни і шукала з дедалі зростаючим жахом яку-небудь лазівку для порятунку. Раптом рука її, міцно притиснута до грудей, намацала тверді обриси револьвера, що залишив їй Клейтон. Швидко вихопивши його з-за корсажа, вона, цілячись просто в морду левиці, натиснула на курок.

Блиснуло полум’я, пролунав гуркіт пострілу і у відповідь ревіння болю і гніву звіра.

Джен Портер побачила, що велика туша зникла з вікна, тоді й вона зомліла, упустивши револьвер.

Але Сабор не була вбита. Куля лише спричинила болючу рану у плечі; тільки несподівано сліпучий спалах вогню і приголомшливий гуркіт були причиною її поспішного, але тимчасового відступу. Ще мить, і вона з посиленою люттю повернулася до грат і узялася рвати їх пазурами, але з меншим успіхом, аніж колись, бо поранена лапа була майже бездіяльна.

Вона бачила перед собою свою здобич – двох жінок, розпростертих на підлозі; тут не потрібно буде навіть боротись, опору не буде. М’ясо лежало перед нею, і Сабор залишалося тільки пробратися через грати, щоб схопити його.

Дюйм за дюймом, ледве просовувала вона через отвір свій великий тулуб. Ось уже пролізла голова, за нею велике передпліччя, затим вона обережно підняла поранену лапу, щоб утиснути її між вузькими брусами.

Ще хвилина, і довге гнучке тіло і вузькі стегна швидко ковзнуть у хатину.

XV ЛІСОВИЙ БОГ

Коли Клейтон почув постріл, його охопили болісні передчуття. Він знав, що хто-небудь із матросів міг зробити цей постріл, але думка, що він дав револьвер Джен Портер і його розхитані нерви викликали в ньому хворобливу впевненість, що саме їй загрожує якась велика небезпека і що, може, саме зараз вона намагається захистити себе від нападу людини чи звіра.

Які думки миготіли в голові дивного викрадача чи супутника, Клейтон міг тільки припускати; але, що той чув постріл, і це викликало в нього сильне збудження, було цілком очевидним; він настільки прискорив крок, що Клейтон, спотикаючись у темряві, щохвилини падав у марному зусиллі не відставати і незабаром усе-таки залишився безнадійно позаду.

Боячись знову заблукати, він голосно погукав дику людину і за хвилину з радістю переконався, що той легко зістрибнув з дерева поруч із ним.

З хвилину Тарзан пильно дивився на молодого чоловіка, не знаючи, як краще вчинити. Затим, зігнувшись перед Клейтоном, він жестом показав йому, щоб той схопив руками його за шию, і з білою людиною на спині Тарзан помчав по верхів’ях дерев.

Цієї шаленої гонитви молодий англієць не забуде ніколи. Високо з-прміж гілля, що гнулося і розгойдувалося, він нісся зі швидкістю, що здавалася йому неймовірною, тоді як Тарзан був незадоволений повільністю свого пересування.

Таємнича істота, несучи його на спині, легко перекидала своє тіло по запаморочливій дузі з однієї високої гілки на іншу, затим упродовж, може, ста ярдів йшла упевненими кроками через лабіринт переплетених дерев, балансуючи, як цирковий акробат, над чорним проваллям зелених хащів унизу.

Від крижаного страху Клейтон перейшов до почуття палкого замилування і заздрості до гігантських м’язів і дивного інстинкту чи знання, що вело лісового бога крізь чорнильну темряву ночі так легко і впевнено, як сам Клейтон міг прогулюватися лондонськими вулицями у яскравий полудень.

Часом вони вихоплювалися на місцину, де нависле листя було рідше, і яскраві промені місяця висвітлювали перед здивованими очима Клейтона той дивний шлях, яким вони йшли.

У такі хвилини у Клейтона перехоплювало подих від споглядання страшної прірви під ними. Тарзан вибирав найкоротший шлях, що часто пролягав на сотні футів над землею.

І все-таки, попри очевидну нагальність, Тарзан насправді рухався порівняно повільно, постійно вибираючи галуззя Досить міцне для підтримки їхньої подвійної ваги.

Але от вони дісталися до галявини на узбережжі. Чутливе вухо Тарзана вловило дивні звуки, спричинені зусиллями Сабор, що протискувалася крізь грати, і Клейтону здалося, що вони миттю злетіли на сто футів, – так швидко спустився Тарзан. Однак, коли вони торкнулися землі, Клейтон ледве відчув поштовх; зістрибнувши зі спини мавпи-людини, він побачив, якттой зі швидкістю вивірки метнувся до протилежного фасаду хатини.

Англієць кинувся за ним саме вчасно, щоб побачити задні лапи якогось величезного звіра, що готувався зникнути у вікні хатини.

Коли Джен Портер розплющила очі і знову побачила перед собою очевидну загибель, її сміливе молоде серце відмовилося від останньої примарної надії, і вона нахилилася, щоб підібрати револьвер, вирішивши удатися до милосердної смерті перш, ніж жорстокі ікла будуть шматувати її тіло.

Левиця вже майже пролізла в кімнату через отвір, водночас Джен знайшла зброю і швидко приклала револьвер собі до скроні, щоб назавжди уникнути жахливих щелеп, що вже готувалися схопити свою здобич.

Якусь мить дівчина вагалася. Раптом погляд її упав на бідну Есмеральду, що лежала нерухомо біля шафи.

Чи може Джен залишити бідну, віддану їй істоту на розтерзання нещадним жовтим іклам? Ні, вона повинна спершу випустити одну кулю в непритомну жінку, а вже потім подумати про себе.

Який жахливий обов’язок! Але було б у тисячу разів більшою жорстокістю дати негритянці, що виховала її з дитячих років із усією дбайливістю і ніжністю матері, загинути у пазурах страшної кішки.

Джен Портер рішуче встала на ноги і підійшла до Есмеральди. Вона щільно притиснула дуло револьвера до відданого їй серця, заплющила очі і…

Дівчина почула жахне виття.

Вона, приголомшена, спустила курок і, обернувшись до звіра, тим же рухом підняла револьвер і приклала його до своєї скроні.

Вона не вистрелила вдруге тому, що із подивом побачила, як хтось повільно тягне величезну тварину назад через вікно, за яким у місячному сяйві вона розгледіла голови і плечі двох чоловіків.

Коли, оббігши навколо хатини, Клейтон побачив завислу у вікні звірину, він побачив також, як людина-мавпа, ухопивши обома руками довгий хвіст і упираючись ногами в стіни хатини, напружила усю свою богатирську силу, намагаючись витягти звіра назовні кімнати.

Клейтон швидко підбіг на допомогу йому, але той щось протараторив йому непохитним тоном, і Клейтон зрозумів, що це на каз, хоча не міг розібрати його.

Нарешті, під ривками величезне тіло стало все більше 1 більше висуватися з вікна, і тоді тільки Клейтон зрозумів, наскільки зухвалий і сміливий був вчинок його супутника.

Учинок голої людини, що тягне за хвіст оскаженілого звіра для порятунку чужої йому білої, дівчини, був дійсно героїчним вчинком.

Що ж до Клейтона, то тут справа стояла інакше, бо дівчина не тільки належала до його раси, але була єдиною жінкою в усьому світі, що він її щиро кохав. І “хоча він знав, що левиця швидко покінчить з ними обома, він смикав її за хвіст, бажаючи відтягти її від Джен Портер. Потім він згадав бій між цією людиною і величезним левом з чорною гривою і відчув велику впевненість.

Тарзан усе ще віддавав накази, що їх чужоземець ніяк не міг зрозуміти.

Він намагався розтлумачити дурній людині, щоб той устромив його смертоносні стріли в спину і боки Сабор і всадив їй у серце довгий гострий ніж, що висів коло його стегна. Але людина не розуміла, а Тарзан не смів відпустити могутню Сабор, щоб зроби ти це самому, бо він бачив, що малосилій білій людині нізащо не втримати левицю.

Вона повільно з’являлася з вікна. Нарешті, її плечі опинилися зовні.

І тоді Клейтон побачив таке, чого вічні небеса ніколи не бачили доти. Тарзан, напружуючи свій мозок у пошуках знайти спосіб впоратися з розлюченим звіром, раптом згадав свою битву з Теркозом. І коли великі плечі висунулися з вікна так, що левиця висіла на підвіконні тільки своїми передніми лапами, Тарзан раптом випустив звіра з рук.

Швидко, як стріла, вихопився він на спину Сабор.

Він згадав прийом, якому був зобов’язаний перемогою над лютим Теркозом, і руки його зімкнулися на мускулястій шиї звіра.

Левиця з виттям перевернулася на спину і навалилася усією вагою на ворога. Але чорноволосий гігант тільки міцніше стиснув її своїми руками.

Безсило дряпаючи землю, Сабор качалася і кидалася туди-сюди у спробі скинути із себе дивного супротивника. Але дедалі міцніше напружувалися сталеві м’язи й усе нижче і нижче пригинали голову звіра донизу.

Сталеві передпліччя людини забиралися усе вище до потилиці Сабор. Зусилля левиці відчутно слабішали.

Нарешті, Клейтон побачив під сріблястим сяйвом місяця, як величезні м’язи Тарзана випнулися горою на його передпліччях. Ще одне нелюдське зусилля, і хребці шиї Сабор переломилися з різким хрускотом.

Тарзан миттєво підхопився на ноги, і Клейтон знову почув дикий переможний погук самця-мавпи. Потім почувся перестрашений крик Джен Портер.

– Сесіль, м-р Клейтон! О, що це таке, що це таке?

Клейтон підбіг до дверей хатини, гукнув, що все гаразд, і попросив упустити його. Джен, як могла швидко, підняла важкий брус і майже втягла Клейтона в кімнату.

– Що це був за страшний лемент? – шепнула вона, притискаючись до нього.

– Переможний лемент людини, яка щойно врятувала нам життя, міс Портер. Зачекайте, я покличу його, щоб ви могли йому подякувати.

Злякана дівчина не хотіла залишатися одна і пішла разом із Клейтоном до стіни хатини, де лежало мертве тіло левиці. Тарзан сховався. Клейтон погукав його кілька разів, але відповіді не було, і вони обоє повернулися в хатину, де всі були в порівняній безпеці.

– Що за крик! – сказала Джен Портер. – Я здригаюсь при одній думці про нього. Не кажіть мені, що цей огидний лемент був погуком людини.

– Але це так, міс Портер, – відповів Клейтон, – у будь-якому разі, якщо не людським горлом, то горлом лісового бога.

І потім він розповів їй про свої пригоди з цією дивною істотою, – як дика людина двічі врятувала йому життя, – про його дивовижну силу, швидкість і хоробрість, про його смагляву шкіру і прекрасне обличчя.

– Я нічого не можу зрозуміти з усього цього, – виголосив він на закінчення. – Спочатку я думав, що це, може, Тарзан із мавпячого племені. Але він не говорить і не розуміє англійської, тому це припущення не підходить.

– Що ж, хто б він не був, – вигукнула дівчина, – ми зобов’язані йому порятунком, і хай благословить його Бог і зберігає його в безпеці у цих диких і лютих джунглях.

– Амінь, – сказав гаряче Клейтон.

– Господи Боже, чи жива я ще? – пролунав поруч них голос. Обоє обернулися і побачили, що Есмеральда сидить на підлозі,

Зиркаючи туди і сюди своїми перестрашеними очима, і начебто, не може повірити, що вона в безпеці.

Ревіння левиці врятувало життя негритянці, бо, здригнувшись, дівчина повернула дуло револьвера в інший бік, і куля влучила в підлогу.

Джен Портер зрозуміла, що вони врятовані; вона впала на ослін і дала волю сльозам.

XVI “ЧУДОВО, ПРОСТО ЧУДОВО”

За кілька миль на південь від хатини, на піщаній косі пустельного берега, стояли два літні джентльмени і міркували.

Перед ними розкинувся неозорий Атлантичний океан; за їхніми спинами був Чорний Континент, а навколо, у неясних обрисах, насувалася непроникна темрява джунглів.

Дикі звірі ревли і ричали, огидне і моторошне виття разило слух. Вони зробили вже кілька миль у пошуках табору, але кожного разу в помилковому напрямку. Вони блукали так само безнадійно, ніби їх раптом переселили в інший світ.

Становище було загрозливе, і, безсумнівно, кожен фібр їхніх об’єднаних розумових здібностей мав зосередитися на розв’язанні життєвого питання неабиякої ваги – як повернутися до табору, бо від цього залежали їхні життя чи смерть.

Самюель Т. Філандер ораторствував:

– Але, дорогий професоре, я продовжую обстоювати свою точку зору, що, якби не перемога Фердинанда й Ізабели над маврами у п’ятнадцятому столітті в Іспанії, то світ зараз стояв би на незмірно більш високій сходинці культури. Маври, власне кажучи, були дуже терпимим і ліберальним народом хліборобів, ремісників і торговців – тобто тим народом, що створив цивілізацію, подібну до тієї, що ми бачимо тепер у Європі й Америці, – тоді як…

– Ой, ой, дорогий м-ре Філандер, – перервав його професор Портер,.- сама релігія їхня вже безумовно виключала ту можливість, на яку ви натякаєте. Іслам був, є і завжди буде могилою наукового прогресу, що, як я зазначив…

– Господи Боже, професоре, – перервав м-р Філандер, що звернув випадково свій погляд на джунглі, – до нас точно хтось підкрадається.

Професор Архімед Кв. Портер неуважно обернувся в напрямку, зазначеному короткозорим містером Філандером.

– Ой, ой, м-ре Філандер! – пожурив він. – Як часто повинен я спонукати вас домагатися тієї повної зосередженості, що одна лише дозволяє нам спрямувати всю силу нашого інтелекту на вагомі проблеми, які випадають на долю високих умів! Я знову спіймав вас на порушенні ввічливості. Ви перериваєте мою наукову розвідку, – і тільки для того, щоб звернути мою увагу на просте чотириноге Genus Felis. Як я вже говорив, м-ре…

– Господи Боже, професоре, адже це – лев! – крикнув м-р Філандер, напружуючи свій слабкий зір у бік неясних обрисів звіра на тлі темних тропічних чагарників.

– Так, звичайно, м-ре Філандере, лев, якщо ви наполягаєте на вживанні просторіччя у вашій розмові. Але, як я говорив…

– Заради Бога, професоре! – знову перервав його м-р Філандер. – Дозвольте мені зауважити, що маври, розбиті в п’ятнадцятому столітті, навряд чи зазнають значних збитків, якщо ми відкладемо питання про них до того часу, коли цей чудовий екземпляр буде від нас подалі.

У цей час лев підійшов і з величним спокоєм зупинився за десять кроків від людей, з цікавістю стежачи за ними.

Місячне сяйво заливало берег, і дивна група рельєфно виділялася на жовтому піску.

– Украй неприпустимо, украй неприпустимо! – вигукнув професор Портер з легкою ноткою роздратування в голосі. – Ніколи, м-ре Філандере, ніколи в житті не випадало мені бачити, щоб цим звірам дозволяли виходити з клітки і бродити на волі. Обов’язково доповім про обурливу недбалість директорам найближчого зоологічного парку.

– Цілком справедливо, – погодився м-р Філандер, – і чим скоріше ви це зробите, тим краще. Ходімо зараз же!

Схопивши професора за руку, м-р Філандер почав віддалятися від звіра.

Вони пройшли кілька кроків, коли, кинувши погляд назад, м-р Філандер побачив, що лев простує за ними. Він міцніше затис руку протестуючого професора і прискорив ходу.

– Як я вже говорив… – знову почав професор Портер.

М-р Філандер кинув назад ще один швидкий погляд. Лев також збільшив швидкість і вперто тримався на тій самій відстані.

– Він іде за нами! – крикнув м-р Філандер, кинувшись бігти.

– Ох, м-ре Філандере, м-ре Філандер, – застеріг професор. – Ця неприпустима поспішність зовсім не личить ученим. Що будуть думати про нас наші друзі, якщо випадково зустрінуть нас на вулиці і будуть свідками наших легковажних стрибків? Прошу вас, давайте іти з гідністю.

М-р Філандер кинув тайкома ще один тривожний погляд на зад, .і

Жах! Лев мчав легкими стрибками не далі, як за п’ять кроків від них.

Тоді, кинувши руку професора, м-р Філандер помчав уперед з такою шаленою швидкістю, яка б зробила йому честь на змаганні з бігу.

– Як я говорив, м-ре Філандер, – повторив професор Портер, і раптом теж пустився щодуху. Кинувши швидкий погляд назад, він побачив у загрозливій близькості блиск жорстоких жовтих очей і величезну роззявлену пащу.

У своєму блискучому циліндрі, у пальті з фалдами, що розліталися на бігу, у світлі місяця мчав професор Архімед Кв. Портер слідами м-ра Самюеля Т. Філандера, що теж тікав, аж п’яти влипали.

Перед ними простягався вузький мисок, що заріс деревами, і до цього сховку і направив м-р Самюель Т. Філандер свої дивні стрибки, тоді як з тіні цього гаю два зірких ока з цікавістю спостерігали за панічним бігом старих.

Це був Тарзан, що, посміхаючись, забавлявся цією дивною грою в перегони. Він знав, що обоє джентльменів були поза небезпекою від нападу. Той факт, що Нума утримався від такої легкої здобичі, говорив лісовій мудрості Тарзана, що черево лева вже повне.

Лев може вистежувати їх, поки не зголодніє знову, але були шанси і за те, що, коли його не розсердять, він незабаром стомиться забавою і сховається у своє лігвище в джунглях.

Єдиною реальною небезпекою було те, що один із старих міг спіткнутися й упасти, і тоді жовтий диявол буде згори на ньому в ту ж мить, і радість убивства виявиться занадто великою спокусою, щоб від неї утриматися.

Отже, Тарзан швидко спустився на нижчу гілку. І коли м-р Самюель Філандер, засапавшись і віддихуючись, опинився під ним уже надто втомлений, щоб зробити ще одне зусилля і шукати безпеки на гіллі дерева, Тарзан перегнувся, схопив його за комір і всадовив поруч із собою.

Ще мить – і професор, у свою чергу, опинився на відстані дружньої руки, і його теж Тарзан затягнув нагору, саме коли Нума, обманутий у своїх сподіваннях, з ревінням стрибнув, щоб повернути собі зниклу здобич.

Кілька хвилин двоє втікачів, рвучко дихаючи, судомно чіплялися за велику гілку, тоді як Тарзан, сівши спиною до стовбура, спостерігав за ними із сумішшю цікавості і веселощів.

Першим перервав мовчання професор:

– Я глибоко засмучений, м-ре Філандер, що ви виявили таку відсутність мужності і сміливості в присутності однієї з нижчих істот і вашою надзвичайною боязкістю змусили мене доганяти вас і опинитися у такому невідповідному моїй гідності становищі. Але повертаюся до нашої теми… Як я говорив, м-ре Філандер, коли ви перервали мене, маври…

– Професоре Архімед Кв. Портер! – перебив м-р Філандер крижаним тоном. – Настає час, коли терпіння вже стає злочином, а бажання образити одягається в мантію чесноти. Ви обвинувачуєте мене в боягузтві. Ви натякаєте, начебто ви бігли тільки для того, щоб наздогнати мене, а не для того, щоб врятуватися від пазурів лева. Бережіться, професоре Архімеде Кв. Портере! Я людина, що впала в розпач. Навіть черв’як, і той, роздратований довгим терплячим стражданням, піднімає свою голову.

– Тихше, тихше, м-ре Філандере, – стримував його професор, – ви забуваєтеся.

– Я поки ще не забуваюся, професоре Архімеде Кв. Портере, але, вірте мені, шановний добродію, я майже готовий забути ваш високий статус у світі науки і ваше сиве волосся!

Професор кілька хвилин сидів мовчки, і темрява сховала грізний вираз, що з’явився на його зморшкуватому обличчі. Нарешті він заговорив:

– Послухайте, Скіппі Філандер, – сказав він войовничим тоном, – якщо ви шукаєте бійки, то зніміть свій сюртук і спустіться на землю, і я проб’ю вам голову, як зробив це шістдесят років тому у провулку за сараєм Норка Еванса.

– Арку! – гукнув здивований м-р Філандер. – Господи, як мило те, що ви говорите! Коли ви людяні, Арку, я люблю вас усім серцем; але іноді мені здається, що за останні двадцять років ви забули, що значить бути людяним.

Професор простягнув худу старечу руку, аж поки в темряві вона не намацала плече друга.

– Пробачте мені, Скіппі! – сказав він лагідно. – Це було не зовсім двадцять років тому, і одному Богу відомо, як щиро я на магався бути людяним заради Джен.

Інша стара рука простяглася з боку м-ра Філандера і потисла ту, котра лежала на його спині, і нічого не могло краще донести хвилювання одного серця до іншого.

Вони мовчали протягом кількох хвилин. Лев під ними нервово крокував туди-сюди. Третя істота на дереві сховалася у густій тіні стовбура. Вона теж мовчала, незворушна, наче вирізьблена.

– Ви підняли мене на дерево саме вчасно, – сказав, нарешті, професор. -‘ Мені треба подякувати вам. Ви врятували мені життя.

– Але я не піднімав вас на дерево, професоре! – сказав м-р Філандер. – О Господи! Збудження тих хвилин майже зму сило мене забути, що й мене самого підняла сюди якась стороння рука. Хто-небудь чи що-небудь перебуває з нами тут, на цьому дереві!

– Е-е… – промимрив професор. – Чи вірогідне це ваше припущення, м-ре Філандер?

– Авжеж, вірогідне, професоре, – відповів м-р Філандер і додав: -.я вважаю, що нам варто подякувати цій особі. Вона, може, сидить саме поруч із вами, професоре.

– О! Що це таке? Ой, ой, м-ре Філандер, ой, ой! – сказав професор Портер, обережно посуваючись ближче до м-ра Філандера.

Саме тоді мавпячий знайда вирішив, що Нума надто довго нишпорить під деревом, і тому він підняв молоду свою голову до неба, і у вухах переляканих старих пролунав страшний попереджувальний погук антропоїдів.

Обидва приятелі, тремтячи, притискалися один до одного на своєму ненадійному сідалі; вони побачили, що грізний лев занепокоєно зупинився під деревом, коли страхітливий поклик вразив його слух, потім швидко шаснув у джунглі і миттєво зник.

– Навіть лев, і той тремтить, – шепнув м-р Філандер.

– Чудово, .просто чудово! – вигукнув професор, завзято хапаючись за м-ра Філандера, щоб відновити рівновагу, що її він утратив від страху. На нещастя, центр рівноваги м-ра Філандера був зрушений убік, так що знадобився лише незначний поштовх професора Портера, щоб зіштовхнути з гілки відданого секретаря.

Якусь мить вони непевно балансували, і раптом із жалібним лементом злетіли головами вниз із дерева, міцно зчепившись у відчайних обіймах відчаю.

Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось поворухнувся, бо обоє були впевнені, що така спроба виявить у них стільки переломів і вивихів, що будь-яке пересування виявиться неможливим.

Нарешті, професор Портер спробував ворухнути однією ногою. На його подив, нога корилася його волі, як і перше Тоді він зігнув другу ногу і знову витягнув її.

– Дивовижно, просто чудово! Чудово! – пробурмотів він.

– Слава Богу, професоре, – шепнув гаряче м-р Філандер, – ви, отже, живі?

– Тихше, м-ре Філандер, тихше, – застеріг його професор, – я ще точно цього не знаю.

З неабиякими пересторогами професор Портер ризикнув зігнути праву руку: о, щастя! – вона була неушкоджена! Ледве дихаючи, він махнув лівою рукою над своїм розпростертим тілом – і рука діяла! – Дивовижно, просто чудово, найвищою мірою чудово! – повторював він.

– Кому ви сигналізуєте, професоре? – запитав м-р Філандер збудженим тоном.

Професор Портер не принизився до відповіді на таке дитяче питання. Замість того він обережно підвів голову і захитав нею туди-сюди.

– Просто чудово, – ледве чутно прошепотів він. – І вона залишилася ціла!

М-р Філандер не рушив з того місця, куди впав; він не насмілювався зробити таку спробу. Як можна, справді, рухатися, коли руки і ноги, і спина, – усе зламане?

Одне око його було заліплене м’якою глиною, а друге, скосившись, дивилося на дивні рухи професора Портера.

– Який жаль, – промовив напівголосно м-р Філандер, – струс мозку викликав у нього повну розумову аберацію! Справді, дуже, дуже шкода! Особливо для такої ще порівняно нестарої людини!

Професор Портер ліг на живіт і обережно вигнув спину і став схожий на величезного кота, що стоїть перед гавкаючою собакою. Потім він сів і почав себе з усіх боків обмацувати,

– Усе на місці! – вигукнув він. – Найвищою мірою чудово! Після того він встав і, кинувши несхвальний погляд на усе ще

Розпростерту постать м-ра Самюеля Т. Філандера, сказав:

– Ой, ой, м-ре Філандер, зараз зовсім не час валятися! Потрібно встати і діяти.

М-р Філандер прочистив від глини своє друге око і глянув на професора Портера з безмовним шаленством. Потім він спробував устати, і навряд чи людина могла бути більш здивованою, коли її зусилля негайно увінчалися цілковитим успіхом.

Він усе ще був сповнений гніву, викликаного жорстоким і несправедливим зауваженням професора Портера, і готувався ядуче заперечити йому, коли погляд його впав на дивну постать, що стояла за кілька кроків від них і уважно їх розглядала. Професор Портер саме піднімав свій блискучий шовковий циліндр, дбайливо чистив його рукавом пальта і надягав на голову, коли помітив, що м-р Філандер указує на щось за ним. Він обернувся і побачив велета, що нерухомо стояв перед ним, зовсім голого, за винятком пов’язки на стегнах і кількох металевих прикрас на руках і ногах.

– Добрий вечір, шановний добродію! – сказав професор і підняв капелюха.

У відповідь велетень показав знаками, щоб-вони йшли за ним, і попрямував убік берега, звідки вони щойно прийшли.

– Думаю, що було б розумно йти за ним, – сказав м-р Філандер.

– Стривайте! – заперечив професор, – ви ж самі недавно надали мені дуже логічні аргументи для підтвердження вашої теорії про те, що табір лежить від нас на південь! Я спершу поставився скептично, але, зрештою, ви мене переконали, і тепер я рішуче стверджую, що ми повинні йти на південь, щоб дістатися до наших друзів. І тому я буду продовжувати йти на південь.

– Але, професоре Портер, можливо, ця людина знає дорогу краще, ніж ви чи я. Він, очевидно, тубілець, уродженець цієї місцевості. Спробуємо принаймні піти за ним.

– Ой-ой, м-ре Філандер, – повторив професор, – я людина, яку важко переконати, але якщо я вже переконався в чомусь, то моє рішення залишається незмінним. Я піду в колишньому напрямку, хоча б мені довелося обійти навкруги весь Чорний Континент, щоб дійти до мети.

Але подальша аргументація вченого була перервана Тарзаном, що, побачивши, як ці дивні люди тупцюють на місці, повернувся до них.

Він знову знаками запросив їх іти за собою, але вони продовжували стояти і сперечатися.

Нарешті, дурість цих старих невігласів увірвала терпець Тарганові. Він схопив зляканого асистента за плечі, і перш ніж цей гідний джентльмен міг зрозуміти, убитий він чи тільки покалічений на все життя, Тарзан міцно прив’язав один кінець мотузки до шиї м-ра Філандера.

– М-ре Філандер, – напучував його професор Портер, – з вашого боку негідно підкорятися такому приниженню.

Але ледь ці слова злетіли з його вуст, як він теж був схоплений, і та ж мотузка міцно обмоталася навколо його шиї. Тоді Тарзан пішов у потрібному напрямку, ведучи за собою зовсім переляканого професора і його секретаря.

Утомленим старим здавалося, що вони йшли вже цілу годину. Вони мовчали, сповнені розпачу. Але раптом, піднявшись на невеликий пагорб, вони побачили не далі як за сто ярдів маленьку хатину, залишену ними вранці, і серця їхні забилися з радості.

Тут Тарзан звільнив їх і, показуючи на маленьку будівлю, . зник у найближчих кущах.

– Дивовижно, просто чудово, найвищою мірою чудово! – забелькотів професор. – Але ви бачите тепер, м-ре Філандер, що я, як завжди, мав рацію. Якби не ваше уперте свавілля, ми уникли б багатьох украй принизливих, щоб не сказати небезпечних, пригод. Прошу вас наступного разу, коли ви будете мати потребу у мудрій пораді, підкоритися керівництву більш зрілого і практичного розуму.

М-р Самюель Т. Філандер був занадто обрадуваний щасливим кінцем їхніх пригод, щоб почувати себе зачепленим уїдливою реплікою професора. Замість того він схопив за руку свого приятеля і швидко повів його в напрямку до хатини.

Невелике товариство людей, що розгубили одне одного, було дуже втішене й зраділе, коли, нарешті, усі зібралися разом. Світання застало їх іще за переказом різних пригод і за роздумами про особу грізного захисника і-заступника, знайденого ними на цьому дикому березі.

Есмеральда не сумнівалася, що це був ніхто інший, як ангел Господній, посланий зі спеціальною місією оберігати їх.

– Якби ви бачили, Есмеральдо, як він пожирав сире левине м’ясо, – сміявся Клейтон, – ви б переконалися, що цей небесний дух досить матеріальний.

– Я нічого про це не знаю, м-ре Клейтон! – заперечила служниця. – Але я припускаю, що Господь міг просто забути дати йому із собою сірники. Адже його послали на землю так квапливо, щоб урятувати нас! І він, напевно, не міг нічого засмажити, не маючи сірників, просто не міг.

– У його голосі теж нічого небесного не було, – сказала Джен Портер, злегка здригнувшись при спогаді про жахний погук, що пролунав водночас із убивством левиці.

– Моїм незмінним уявленням про гідність небесних посланців, – зауважив професор Портер, – зовсім не відповідає його манера діяти. Цей джентльмен зв’язав двох шанованих і освічених учених за шиї і погнав їх крізь джунглі, як корів!

XVII ПОХОРОН

Тим часом уже майже зовсім розвидніло, і після безсонної ночі товариство, оскільки ніхто нічого не їв від учора, взялося за приготування сніданку.

Бунтівники з “Арроу” вивантажили невеликий запас сушеного м’яса, консервованих супів і овочів, галет, борошна і кави для п’ятьох людей, яких вони висадили на безлюдному узбережжі. Усе це квапливо дістали для задоволення потреб зголоднілих шлунків.

Потім належало зробити хатину придатною для житла, і для цієї мети вирішено було негайно ж поховати похмурі рештки трагедії, що розігралася тут колись.

Професор Портер і м-р Філандер були глибоко зацікавлені оглядом кістяків.

Обидва кістяки, на їхню думку, належали чоловіку і жінці одного з племен білої раси.

Маленькому кістякові була приділена дуже незначна увага, бо сама присутність його в колисці не залишала сумнівів у тім, що це була дитина, народжена бідолашною парою.

Піднявши великий кістяк, Клейтон знайшов масивного персня, що, мабуть, був на пальці чоловіка в момент його смерті, бо одна з тонких кісток кисті ще тримала на собі золоту дрібничку.

Клейтон підняв перстень, щоб розглянути його, і скрикнув від подиву: на персні був викарбуваний його власний герб!

Одночасно Джен Портер знайшла в шафі книги і, відкривши обкладинку однієї з них, побачила напис: “Джон Клейтон. Лондон”. У другій книзі, що вона квапливо оглянула, було лише одне ім’я “Грейсток”.

– Слухайте, м-ре Клейтон! – вигукнула вона, – що це означає? На цих книгах імена ваших родичів!

– А тут, – відповів він із серйозним виглядом, – великий родовий перстень Грейстоків, що був загублений відтоді, як дядько мій Джон Клейтон, себто лорд Грейсток, зник, загинув, як припускали, у морі.

– Але як ви пояснюєте собі перебування цих речей тут, в африканських джунглях?

– Тільки одним припущенням можна пояснити це, міс Портер, – сказав Клейтон. – Покійний лорд Грейсток не потонув. Він помер тут, у цій хатині, і ці останки на підлозі, – усе, що залишилося від нього.

– У такому разі, це мають бути останки леді Грейсток, – сказала Джен Портер, із благоговінням показуючи на бідолашну купу кісток на ліжку.

– Прекрасна леді Еліс, – відповів Клейтон, – про дивовижні якості і про особисту чарівність якої я не раз чув від батьків. Нещасна леді! – сумно прошепотів він.

З великою урочистістю останки покійних лорда і леді Грейстоків були поховані неподалік від маленької хатини, а між ними поклали скелетик дитинчати Калу.

Коли містер Філандер загортав тендітні кістки дитини в шматок парусини, він докладно оглянув його череп. Потім підкликав професора Портера, і вони стиха говорили удвох кілька хвилин.

– Дивовижно, просто неймовірно! – сказав професор Портер.

– Господи! – вигукнув м-р Філандер, – ми повинні сказати м-ру Клейтону про наше відкриття.

– Тихше, м-ре Філандер, тихше, – зупинив його професор Архімед Кв. Портер. – Нехай мертве минуле ховає своїх мерців.

І сивоволосий старий прочитав похоронну молитву над цією дивною могилою, тоді як інші стояли, низько схиливши голови, і молилися.

З верхів’їв дерев Тарзан уважно спостерігав за урочистим і незрозумілим обрядом; але найдовше не спускав він ока з гарненького обличчя і витонченої фігури Джен Портер.

У його наївній душі вирували нові почуття. Він дивувався, чому його так цікавлять ці люди, чому він доклав стільки зусиль, щоб урятувати від загибелі в джунглях чоловіків? Але він чомусь не дивувався, що відірвав Сабор від ніжного тіла цієї чужої дівчини.

Безсумнівно, чоловіки були і дурні, і смішні, і боягузливі. Навіть мавпа Ману була кмітливішою. Якщо такі представники його власної породи, йому, мабуть, нічого пишатися своїм походженням.

Але дівчина – ох, це ж зовсім інша справа! Тут він не міркував. Він знав, що вона створена, щоб бути під захистом, а він створений, щоб захищати її.

Його здивувало, що вони вирили в землі велику яму тільки для того, щоб сховати там кістки. Це було вочевидь безглуздим: кому знадобляться старі сухі кістки?

Інша справа, якби на них було м’ясо, – Тарзан зрозумів би це, адже тільки так можна вберегти м’ясо від гієни Данго й інших злодіїв джунглів.

Коли могила була засипана землею, маленьке товариство пішло до хатини, і Есмеральда, яка усе ще гірко оплакувала небіжчиків, про яких вона нічого не чула до сьогоднішнього дня, випадково глянула на бухту. її сльози раптом висохли.

– Погляньте-но на цей білий набрід, – верескнула вона гнівно, вказуючи в напрямку до “Арроу”. – Вони відпливають, залишив ши нас на цьому жахливому узбережжі!

І дійсно, корабель повільні плив з бухти до відкритого моря.

– Вони обіцяли залишити нам вогнепальну зброю і запаси патронів, – сказав Клейтон. – Безжалісні тварюки!

– Усе це справа рук матроса, якого вони називають Снайпсом, я в цьому впевнена, – заявила Джен Портер. – Кінг був негідником, але він мав хоч маленьку частку людяності. Якби вони не вбили його, я впевнена, що він подбав би, щоб забезпечити нас

Усім необхідним, перш ніж залишити нас на цьому безлюдному березі.

– Шкода, що вони не відвідали нас перед своїм відплиттям, – сказав професор Портер. – Я мав намір просити їх залишити наш скарб, бо, якщо він пропаде, я буду зовсім убогою людиною.

Джен Портер зі смутком подивилася на батька.

– Не шкодуйте про це, дорогий таточку, – сказала вона. – Це не призвело б ні до чого доброго. Адже тільки через цей скарб убили вони своїх офіцерів і висадили нас на цей жахливий берег.

– Тихше, доню, тихше, – махнув рукою професор Портер. – Ви добра дочка, але в практичних справах зовсім недосвідчена – І професор Портер повернувся і повільно поплентався до джунглів, склавши руки позаду під довгими фалдами пальто й опустивши очі долу.

Дочка його стежила за ним зі зворушливою усмішкою на вустах, а потім, звертаючись до м-ра Філандера, шепнула:

– Будь ласка, не давайте йому блукати джунглями знову, як він це робив учора. Ви знаєте, ми розраховуємо на вас, що ви будете добре його охороняти.

– Щодня стає дедалі важче наглядати за ним, – відповів м-р Філандер, з сумом похитуючи головою. – Гадаю, він тепер направляється до директора зоологічного саду з повідомленням, що один з левів був на волі минулої ночі. О, міс Джен, ви не знаєте, скільки мені доводиться терпіти від нього!

– Ні, я знаю, м-ре Філандер; але, хоча ми всі любимо його, ви один умієте доглянути його. Попри все, що він може наговорити вам, він щиро поважає вас за вашу неабияку вченість і має безмежну довіру до ваших суджень. Бідолашний татко не відрізняє ерудицію від здорового глузду.

М-р Філандер, із трохи здивованим виразом на обличчі, обернувся, щоб іти слідом за професором Портером, намагаючись розв’язати питання: почуватися улещеним чи скривдженим двозначним компліментом Джен Портер.

Тарзан помітив вираз жаху на обличчях маленької групи, що стежила за “Арроу”. Оскільки корабель сам по собі був для нього цікавою новиною, то він вирішив податися на північ від входу в бухту, оглянути його поблизу і, якщо можливо, довідатися, куди він прямує. Рухаючись по деревах із найбільшою швидкістю, він досяг мису одночасно з тим, як корабель вийшов з бухти, так що йому було добре видно всі чудеса плавучого будинку.

Близько двадцяти людей бігали туди-сюди по палубі і возилися з канатами.

Повівав легкий береговий вітер, і судно йшло протокою майже без вітрил. Але тепер, коли воно минало мисок, на ньому підняли усі вітрила, щоб прискорити хід.

Тарзан стежив за плавними рухами корабля з глибоким замилуванням, і йому страшенно хотілося бути на борту. Але от його гострий зір помітив на далекому обрії легкий натяк на дим, і він здивувався з такого явища на безмежному водному просторі. Майже одночасно з ним, мабуть, і вахтовий на “Арроу” теж помітив димок. Кілька хвилин по тому Тарзан побачив, що вітрила були знову спущені і закріплені. Судно повернуло, і тепер Тарзан знав, що воно повертається до берега.

Людина на носі увесь час опускала в море мотузку, до кінця якої був прив’язаний якийсь невеликий предмет. Тарзан не розумів, яка може бути мета цієї дивної дії? Нарешті, судно встало проти вітру; якір був кинутий, і вітрила прибрані. На палубі почалася метушня. Був спущений човен і в нього поставлена велика скриня. Дюжина матросів нахилилася над веслами, і човен швидко помчав до того місця, де Тарзан ховався в галуззі дерева.

Коло керма Тарзан упізнав людину зі щурячим обличчям.

Човен причалив до берега. Матроси вискочили з нього і витягли на пісок велику скриню. Вони знаходилися на північному боці мису, так що їхня присутність була непомічена мешканцями хатини.

Матроси сердито сперечалися між собою кілька хвилин. Потім людина зі щурячим обличчям у супроводі товаришів піднялася на високий пагорок, на якому росло дерево. Саме на ньому сидів, причаївшись, Тарзан. Кілька хвилин матроси дивилися вусібіч.

– Тут вдала місцина, – сказав той, що з щурячим обличчям, указуючи на дерево Тарзана.

– Така вдала, як і будь-яка інша, – відповів один з його супутників. – Якщо вони застигнуть нас зі скарбом на борту, його негайно ж конфіскують. Ми можемо закопати його хоч тут; може, хтось із нас уникне шибениці і, повернувшись сюди, скористається скарбом.

Людина зі щурячим обличчям покликала тих, що залишилися в човні, і вони повільно підійшли до обраного місця, несучи лопати і кирки.

– Покваптеся! – закричав один з матросів сердито. – Кожне падло із себе адмірала корчить!

– А все-таки я – капітан і змушу вас визнати це, швабра ви жалюгідна! – кричав Снайпс, випльовуючи потік жахливих прокльонів.

– Спокійніше, друзяки, – заступився один з матросів, що доти мовчав. – Яке пуття з того, якщо ми отут перегриземося?

– Правильно, – погодився матрос, що розсердився на наказовий тон Снайпса. – Але з цієї ж причини не годиться, щоб хто б то не був корчив із себе начальство у чесній нашій компанії!

– Ви, хлопці, копайте осьде, – сказав Снайпс, указуючи на місцину під деревом. – А коли ви будете копати, Пітер зробить карту цієї місцевості, щоб ми могли знайти її потім. Ви, Томе і Біле, візьміть ще двох чи трьох із собою і тягніть сюди скриню.

– А ви що будете робити? – запитав сперечальник. – Хазяїна корчити?

– Робіть свою справу, – гарчав Снайпс. – Ви гадали, що ваш капітан буде копирсатися лопатою, чи як?

Усі присутні сердито подивилися на Снайпса. Ніхто не любив його, і його постійне виставляння напоказ своєї влади відтоді, як він убив Кінга, справжнього ватажка і проводиря бунтівників, тільки доливало олії до вогню.

– Виходить, ви не бажаєте взяти лопату в руки і допомогти? Ваше плече не так уже сильно вражене списом.

– Це мені й на думку не спало, – відповів Снайпс, нервово торкаючись руків’я револьвера.

– Тоді, клянуся Богом, – вигукнув Тарант, – якщо ви не хочете взяти лопату, то спробуєте кирки!

З цими словами він високо підняв свою кирку і дужим ударом усадив її вістря в голову Снайпса.

На хвилину всі скам’яніли і дивилися на жертву гніву їхнього товариша; потім один з матросів сказав:

– Так йому, мерзотнику, і треба!

Інший спокійно узявся рити землю киркою. Земля була м’яка, і він, відкинувши кирку убік, узявся за лопату.

Тоді й інші стали наслідувати його приклад. Про вбивство не було більше й мови, але люди працювали дружніше і веселіше, ніж коли Снайпс командував ними.

Коли яма була досить велика, щоб зарити в неї скриню, Тарант порадив збільшити її і заодно закопати поверх скрині тіло Снайпса.

– Це може збити з пантелику тих, хто здумав би рити в цьому місці, – пояснив він.

Усі визнали, що це хитро придумано, і яма була вирита по довжині тіла, а всередині її було зроблене заглиблення для скрині, попередньо обгорненої в брезент, причому, коли її спустили в яму, кришка виявилася на один фут нижче дна могили. її засипали і добре утрамбували землю, так що дно могили стало рівним і гладеньким.

Тоді двоє з матросів безцеремонно зіпхнули в неї тіло людини зі щурячим обличчям, знявши спочатку з нього зброю і ще деякі штучки, після чого вони закидали могилу землею і старанно притоптали її.

Решту виритої землі вони розкидали вусібіч та ще притрусили свіжу могилу сухим листям і галуззям, щоб найбільш природним чином замаскувати її і сховати місце, де земля була щойно скопана.

Зробивши свою справу, матроси повернулися до маленького човна і стали швидко гребти до корабля.

Вітер дужчав, і оскільки димок на обрії виріс і здіймався тепер великими клубами, бунтівники, не гаячи часу, підняли усі вітрила і попливли на південний захід.

Тарзан – страшенно зацікавлений незрозумілою сценою, очевидцем якої йому довелося бути, – сидів, розмірковуючи про дивні вчинки цих істот.

Люди, виявляється, дійсно дурніші і жорстокіші, аніж звірі в джунглях. Який він щасливий, живучи сам-одий у тиші і безпеці величезного лісу! Тарзан намагався здогадатися, що таке було в скрині, заритій матросами? Адже якщо скриня їм не була потрібна, чому ж вони не кинули її у воду? Це було б набагато легше зробити. Ні, – подумав він, – видно, скриня їм потрібна. Вони сховали її тут тому, що хочуть потім за нею повернутися.

Тарзан спустився з дерева і став оглядати землю навколо могили. Він хотів переконатися, чи не полишили ці істоти яку-небудь річ, що могла б йому придатися. Він незабаром знайшов лопату, заховану в купі труску, наваленого на могилу.

Він узяв і спробував працювати нею так, як працювали матроси. Це виявилося нелегко, і він пошкодив собі голу ногу, але уперто продовжував, поки не вирив труп. Тоді він витяг його і відклав убік.

Він продовжував рити, поки не відкопав скриню. І її він витяг і поставив поруч із трупом. Потім він уклав тіло назад у могилу, присипав навкруги землею і, прикривши гілками чагарнику, узявся до скрині. Четверо матросів знемагали під її вагою, Тарзан підняв її, начебто це був порожній пакувальний ящик, і,, закинувши лопату на спину, поніс її в найглухішу частину джунглів.

Він не міг звично просуватися по деревах з такою незграбною, ношею, але тримався знайомих стежок, отже рухався досить швидко.

Через кілька годин ходьби, увесь час у північно-східному напрямку, він дійшов до непроникної стіни поплутаної ліанами густої хащі. Тоді він піднявся на нижнє гілля і через чверть години вийшов до амфітеатру, де мавпи збиралися для рад 4% для святкування обрядів Дум-Дум. Він почав рити яму майже в центрі у арени, недалеко від барабана. Це було набагато важче, ніж розкопувати свіжовириту могилу; але Тарзан завзято продовжував

Трудитися, поки не був задоволений виглядом ями, досить глибокої для того, щоб опустити в неї скриню і сховати її від стороннього ока.

Навіщо узяв він на себе всю цю роботу, не знаючи цінності вмісту в скрині? ‘

Мавпячий годованець Тарзан був людиною розумом і тілом, але був мавпою з виховання і з усіх обставин життя. Його мозок говорив йому, що в скрині щось коштовне, інакше люди не стали б її так старанно ховати. Виховання навчило його, не замислюючись, копіювати все нове і надзвичайне. Тепер природна цікавість, спільна для людей і мавп, спонукала його відчинити скриню і розглянути її вміст.

. Але залізний замок і кута залізна оббивка не піддавалися ні хитрощам, ні величезній фізичній силі, і він був змушений зарити скриню, так і не довідавшись про її вміст.

Коли Тарзан, увесь час полюючи на здобич, повернувся до хатини, було вже майже зовсім темно.

У маленькому будиночку горіло світло, бо Клейтон знайшов там непочату ще бляшанку гасу, що простояла недоторканою упродовж двадцяти років. То була частина припасів, залишених Клей-тону Чорним Майклом. Лампи теж були придатні для використання, і, таким чином, перед здивованим поглядом Тарзана внутрішність хатини постала світлою, як удень.

Він часто ламав собі голову, як користуватися лампою? Читання і картинки підказали йому, що таке лампи, але він не знав, як користуватися ними, щоб вони почали проливати дивне сонячне світло, що, як він бачив на картинках, вони іноді відкидали на всі предмети, що їх оточували.

Коли він підійшов до вікна, найближчого до дверей, він побачив, що хатина розділена надвоє грубою перегородкою з жердин і вітрил.

У переднім закутку знаходилися троє чоловіків; двоє старших були заглиблені в гарячі суперечки, тоді як молодший, що сидів на імпровізованому стільці, притуливши його до стіни, був цілком поглинений читанням однієї з книг Тарзана.

Тарзан, однак, не особливо цікавився чоловіками і тому перейшов до другого вікна. Тут була дівчина. Які в неї прекрасні риси! Яка ніжна білосніжна шкіра!

Вона писала коло вікна за столом Тарзана. У далекому кінці кімнати на купі трави спала негритянка.

Цілу годину, поки писала дівчина, очі Тарзана насолоджувалися її виглядом. Як йому хотілося заговорити з нею, але він не насмілився це зробити, бо був упевнений, що і вона, подібно до молодика, не зрозуміє його, і до того ж він боявся, що може її злякати.

Нарешті, вона підвелася, залишивши рукопис на столі. Підійшовши до постелі, покритої кількома шарами м’якої трави, вона її поправила. Потім розпустила шовковисту масу золотавого волосся, що вінчало її голову; немов хвилі блискучого водоспаду, схожого на полірований метал од променів призахідного сонця, вони обрамляли її овальне обличчя і спускалися хвилястими пасмами нижче пояса.

Тарзан стояв, як зачарований. Вона загасила лампу, і раптом усе в хатині відразу поглинула темрява первісних часів.

Тарзан усе ще стояв коло вікна. Підкравшись до нього впритул, він чекав, прислухаючись, десь півгодини. Нарешті, він почув рівне дихання, отже вона заснула.

Обережно просунувши руку крізь грати до самого плеча, він тихо нишпорив по столі. Нарешті, намацавши рукопис Джен Портер, він так само обережно витяг руку, затиснувши в ній дорогоцінний скарб.

Тарзан склав аркуші в маленький згорток і засунув його у сагайдак зі стрілами. Потім він зник у джунглях тихо і безшелесно, як тінь.

ХVIII ЖЕРТВА ДЖУНГЛІВ

Рано-вранці наступного дня Тарзан прокинувся з тією ж думкою, з якою заснув напередодні – про дивний рукопис, захований в його сагайдаку.

Він квапливо дістав його, сподіваючись, супроти всякої можливості, що зможе прочитати те, що написала прекрасна біла дівчина.

При першому погляді на рукопис він зазнав найбільшого розчарування у своєму житті. Ніколи раніше не бажав він будь-чого так жагуче, як бажав тепер прочитати послання золотоволосої богині, що так раптово і зненацька вторглася в його існування.

Що з того, що це послання не призначається йому? У будь-якому разі, воно було вираженням її думок, і цього було цілком достатньо для Тарзана. І раптом бути обманутим дивними незнайомими значками, яких він раніше ніколи не бачив! Адже вони навіть нахил мали, протилежний до тих, що він спостерігав у друкованих книгах і в найважчих рукописах! Навіть маленькі комашки незрозумілої чорної книжки були йому знайомі і дружні,

Хоча сполучення їхні нічого не говорили йому; але ці закарлючки були і нові, і невідомі.

Двадцять хвилин пильно вивчав він їх, аж раптом вони стали набирати знайомих, хоча і перекручених обрисів. Ах, це були його старі друзі, але жорстоко покалічені!

І от він почав розбирати слово тут, слово там. Серце в нього стрибало з радощів. Він може читати! Він прочитає!

Ще півгодини, і він швидко посувався вперед, хоча то в одному, то в іншому місці й зустрічалося яке-небудь зовсім незрозуміле слово. Тарзан побачив, що йому неважко розібрати лист.

От що він прочитав:

Західний берег Африки, близько 10° південної широти (так говорить м-р Клейтон), 8-го (?) лютого 18 р.

Люба моя Елоїзо! Може, і нерозумно писати вам, адже лист мій, цілком імовірно, не потрапить до вас; але я просто повинна розповісти кому-небудь наші жахливі випробування з тих самих пір, як ми відпливли з Європи на злощасному “Арроу”.

Якщо ми ніколи не повернемося до цивілізації, що тепер здається більш ніж імовірним, цей лист буде, принаймні, коротким звітом тих подій, що приведуть нас до остаточної нашої долі, якою б вона не виявилася.

Вам відомо, що ми планували відправитися в наукову експедицію до Конго. Думали, що тато має намір здобути докази існування якоїсь нечувано древньої цивілізації, залишки якої ховаються десь у долині Конго. Але коли ми вийшли в море, істина спливла.

Виявляється, що якийсь старий книжковий пацюк, що володіє в Балтіморі магазином книг і рідкісних речей, знайшов між сторінками старовинного іспанського рукопису листа, написаного 1550 р. У цьому листі розповідалося докладно про пригоди екіпажа, що збунтувався на іспанському галіоні, який ішов з Іспанії до Південної Америки з великим вантажем “дублонів” і “монет у вісім”, – я, може, помиляюся? – бо ці назви, дійсно, звучать якось по-піратсько-му і трохи загадково.

Автором листа був один з матросів галіону й адресував він його своєму рідному сину. А той був хазяїном торгового судна.

Багато років спливло з часу викладених у листі подій, і старий зробився спокійним і поважним громадянином маленького іспанського містечка. Але любов до золота була в ньому ще така велика, що він ризикнув усім, щоб ознайомити сина зі способами для досягнення надзвичайного багатства.

Лист містить моторошну оповідь про те, як за тиждень після відплиття з Іспанії екіпаж збунтувався і перебив офіцерів і всіх тих, хто опирався ім. Цією безглуздою жорстокістю вони зруйнували і свої власні плани: у них не залишилося нікого, хто б міг вести судно у відкритому морі.

Їх кидало як тріску туди і сюди упродовж двох місяців, поки, нарешті, вони, вмираючи від цинги, спраги і голоду, не були викинуті на маленький острівець. Галіон був викинутий хвилею на берег, де й розбився вщент, але тим, хто вижив, – їх було всього десятеро, удалося все-таки врятувати одну зі скринь із золотом.

Вони зарили її на острові й протягом трьох років жили там, у постійній надії на порятунок:

Один за одним вони хворіли і вмирали, поки, нарешті, живим залишився тільки той, хто написав листа.

З уламків галіону він збив човен, але, не маючи уявлення про місцезнаходження острова, він не наважувався пуститися у відкрите море.

Однак, коли всі, крім нього, померли, страшна самітність стала так гнітити його душу, що він не в змозі був більше зносити цього життя і віддав перевагу небезпеці смерті у відкритому морі божевіллю на пустельному острові. Після майже цілого року повної самотності він підняв вітрило на своєму маленькому човні.

На щастя, він поплив на північ і за тиждень потрапив у смугу рейсів іспанських торгових суден, що плавали між Вест-Індією й Іспанією. Його підібрав корабель, що повертався на батьківщину.

Він розповів звичайну історію про аварію корабля, в якій усі, за деяким винятком, загинули, а ті, що лишилися живими, дісталися острова і померли всі, крім нього. Він не згадав ні про заколот, ні про зариту скриню зі скарбом.

Хазяїн торгового судна запевнив його, що, судячи з того місця, де його підібрали, і вітрів, що дули упродовж останнього тижня, місце аварії їхнього корабля могло бути лише на одному з островів групи Зеленого Мису, розташованих коло західного берега Африки близько 16° чи 17° північної широти.

Цей лист найдокладнішим чином описує і сам острів, і місце, де заритий скарб. Окрім того, він додає ще маленьку стару карту, найбільш грубу і кумедну, яку я коли-небудь бачила; уcі дерева і скелі позначені на ній надряпаними Х-ми для вказівки точного місця, де заритий скарб.

Коли татко пояснив мені справжню мету нашої експедиції, серце моє так і впало, адже я добре знала, яким непрактичним

Мрійником був завжди мій милий батько. Я боялася, що його знову обдурили, особливо коли довідалася від нього, що він заплатив тисячу доларів за лист і карту.

А тут ще з’ясувалося, що він, окрім того, позичив цілих десять тисяч доларів у Роберта Катера і дав йому вексель на цю суму.

М-р Канлер не зажадав забезпечення, і ви знаєте, люба, що загрожує мені в тому випадку, якщо татко не заплатить за векселем. О, як я ненавиджу цю людину!

Ми все-таки намагалися дивитися бадьоро на речі і не вдаватися у відчай, але містер Філандер і м-р Клейтон – останній приєднався до нас у Лондоні просто з жадоби пригод, – так само скептично поставилися до цієї справи, як і я.

І от, щоб коротко розповісти вам усю цю довгу історію, ми знайшли острів і знайшли скарб: велику, оббиту залізом дубову скриню, загорнену в кілька шарів промасленої парусини, таку ж міцну і надійну, якою п зарили майже чотириста років тому.

Вона ущерть була наповнена золотими монетами і така важка, що чотири матроси ледве несли її.

Злощасний скарб цей, очевидно, не приносить німого, крім нещасть, тим, хто має з ним справу, бо за три дні, як ми відійшли з островів Зеленого Мису, наш екіпаж теж збунтувався і перебив усіх своїх офіцерів.

О, це було найжахливіше випробування, яке можна уявити, – я навіть не в змозі писати про це.

Вони збиралися убити і нас, але один їхній ватажок на ім’я Кінг не допустив цього. Отже, вони попливли на південь, уздовж берега до пустельного місця, де знайшли гарну бухту, і тут вони зійшли на берег і висадили нас.

Сьогодні вони відпливли, забравши із собою скарб, але м-р Клейтон говорить, що на них чекає така ж сама доля, як і на бунтівників старого галіону, бо Кінг, єдина людина на кораблі, яка мала уявлення про навігацію, був убитий на березі одним із матросів того дня, коли нас висадили.

Хотілося б мені, щоб ви познайомилися з м-ром Клейтоном; він – дуже мила людина і, якщо я не помиляюся, дуже сильно закохався у вашу нещасну подругу.

М-р Клейтон – єдиний син лорда Грейстока й у майбутньому успадковує титул і маєтність. До того ж він і особисто володіє чималими, коштами. Але той факт, що він буде англійським лордом, мене дуже засмучує – ви знаєте моє ставлення до американських дівчат, що виходять заміж за титулованих іноземців. Ох, якби він був простим американським джентльменом!

Правда, бідолаха в цьому не винен! І в усьому іншому, крім походження, він може лише робити честь моїй милій дорогій батьківщині, – а це найутішливіший відгук, який я можу взагалі дати про кого-небудь.

Ми зазнали безліч дивних пригод відтоді, як висадилися тут. Тато і м-р Філандер заблукали в джунглях, і на них полював справжній лев.

М-р Клейтон теж заблукав, і двічі на нього нападали хижі звірі. Есмеральда і я – ми зазнали в старій хатині облоги страшної людожерки-левиці. О, це був просто “неймовірний жах, як сказала 6 Есмеральда.

Але найдивовижніша з усіх подій – це дивна істота, що нас завжди рятувала. Я його не бачила, але татко і м-р Клейтон бачили і говорять, що він – богоподібна біла людина, що засмагла до темно-коричневого кольору. Володіє він силою дикого слона, рухливістю мавпи і хоробрістю лева.

Він не говорить англійською мовою і зникає так швидко і таємниче після того, як зробить який-небудь доблесний учинок, немов він якийсь безтілесний дух.

У нас є ще інший таємничий сусід. Він чудово написав друкованими літерами записку англійською і прибив її до дверей своєї хатини, що ми заселили, застерігаючи нас, щоб ми не псували його речей, і підписався: “Тарзан, із племені мавп.

Його ми ще не бачили, хоча вважаємо, що він де-небудь поблизу, бо, коли один з матросів зібрався вистрелити м-ру Клейтону в спину, то він отримав спис у плече від чиєїсь незримої руки в джунглях.

Матроси залишили нам дуже мало провіанту, і ми, маючи лише один револьвер із трьома патронами до нього, не знаємо, як будемо добувати собі м’ясо, хоча м-р Філандер і говорить, що ми зможемо проіснувати до нескінченності на диких плодах і горіхах, якими буяють джунглі.

А тепер я дуже втомилася і тому піду спати у свою затишну постіль із трав, зібраних для мене м-ром Клейтоном. День у день я буду приписувати до цього листа все, що з нами трапиться.

Любляча вас Джен Портер. Елоїзі Стронг, Балтімор, Меріленд.

Тарзан сидів, занурений у похмуру зажуру, досить довго після того, як прочитав лист. У ньому було стільки нових і дивних речей, що голова йшла обертом, коли він намагався в усьому розібратися.

Отже, вони не знають, що він саме і є Тарзан, із племені мавпі Він їм скаже.

На своєму дереві він спорудив на захист від дощу грубий навіс із листя і гілок, під яким сховав деякі скарби, винесені ним з хатини. З-поміж них було кілька олівців.

Тарзан взяв один з них і під підписом Джен Портер написав:

“Я Тарзан, із племені мавп”.

Він подумав, що цього буде цілком достатньо. Трохи перегодом, він віднесе лист у хатину.

“Що стосується їжі, – подумав Тарзан, – їм нічого турбуватися; про це я подбаю”. Так він і зробив.

Одного ранку Джен Портер знайшла зниклий лист на тому самому місці, звідки він зник дві ночі тому. Вона була здивована; але коли побачила друковані літери під своїм підписом, то холодний, вологий дрож пробіг по її спині. Джен показала листа, вірніше, приписку до нього Клейтону.

– Подумати тільки, – сказала вона, – що ця страшна істота, очевидно, стежила за мною, коли я писала. О! Я здригаюсь при одній лише думці про це І

– Але, мабуть, істота ця дружньо ставиться до нас,- почав заспокоювати її Клейтон, – вона повернула вам ваш лист, не заподіює вам ніякої шкоди і, якщо я не помиляюся, залишила цієї ночі коло наших дверей дуже відчутний знак своєї прихильності: я щойно знайшов там тушу дикого кабана.

Відтоді не було дня, щоб вони не одержували дарунків дичиною чи іншою провізією. Іноді то був молодий олень чи готова їжа – купа коржів з маніоки, викрадених із селища Мбонги, іноді леопард чи вепр, а одного разу лев.

Для Тарзана було найбільшою приємністю полювати за дичиною для чужоземців. Він відчував, що жодна земна радість не може зрівнятися з турботою про благополуччя і безпеку прекрасної білої дівчини.

Якось він наважиться піти до табору вдень і поговорити з цими людьми шляхом маленьких позначок, знайомих і їм, і йому.

Але йому було страшенно важко перебороти свою боязкість дикої лісової істоти, і так день ішов при дні, а Тарзан усе не здійснював свого наміру.

Мешканці табору, вже трохи освоївшись, забиралися все далі і далі в джунглі в пошуках горіхів і плодів. Не минало дня без того, що професор Портер із заклопотано-байдужим виглядом не йшов просто в пащу смерті. А м-р Самюель Філандер, що ніколи не відзначався міцним здоров’ям, тепер перетворився на тінь своєї

Власної тіні від постійного занепокоєння і щиросердної тривоги, викликаних його надлюдськими зусиллями охороняти професора.

Минув місяць. Тарзан, нарешті, остаточно зважився відвідати табір удень.

Було пополудні. Клейтон пішов на північний мис бухти – оглядати безмежну просторінь моря. У нього була зібрана там чимала купа сухих гілок, що їх він міг запалити як сигнал у ту мить, коли на далекому обрії з’явиться пароплав чи вітрильник.

Професор Портер бродив узбережжям з м-ром Філандером, що йшов поруч із ним і умовляв його повернутися назад, перш ніж вони обоє зробляться здобиччю якогось хижого звіра.

Коли всі пішли, Джен Портер і Есмеральда теж подалися на пошуки плодів, усе далі і далі заглиблюючись у джунглі.

Тарзан безмовно чекав їхнього повернення коло дверей маленького будиночка. Думки його були спрямовані до прекрасної білої дівчини, бо вони тепер завжди були з нею. Він тільки боявся, чи не злякається вона його, і це побоювання ледве не змусило його полишити свій намір.

Він нетерпляче чекав її повернення. Тарзану так хотілося насолодитися її присутністю, її близькістю! Може, йому навіть удасться торкнутися її. Ця дика людина нічого не знала про Бога, але він був настільки переповнений поклонінням своєму божеству, як навряд чи хто-небудь із смертних.

Очікуючи її, він узявся писати друкованими літерами послання до неї. Чи мав він намір сам віддати його їй, – він не знав; але йому справляло нескінченну насолоду бачити свої думки викладеними на папері, – а в цій справі він зовсім не був уже таким дикуном!

Він писав:

Я Тарзан, із племені мавп. Я хочу вас, Я ваш. Ви моя. Ми будемо тут завжди жити разом у моєму будиночку. Я буду носити вам найкращі плоди, ніжних оленів, найсмачнішу дичину, гир блукає в джунглях. Я буду полювати для вас. Я буду боротися за Вас. Я наймогутніший з мисливців джунглів. Ви Джен Портері я про це довідався з вашого листа. Коли ви побачите це, ви будете знати, що це для вас і що Тарзан із племені мавп, кохає вас.

Тоді, коли він, стрункий, немов молодий індіанець, стояв, очікуючи її біля дверей, скінчивши свого листа, його чуйні вуха вловили знайомий звук. У лісі по нижніх галуззях пересувалася велика мавпа.

Якусь мить він напружено прислухався. Раптом із джунглів донісся надривний лемент жінки, і Тарзан, впустивши на землю своє перше любовне послання, кинувся в ліс.

Клейтон теж почув лемент так само, як і професор Портер, і м-р Філандер. За кілька хвилин усі вони, засапавшись, зібралися коло хатини, закидаючи одне одного на бігу перехресною зливою запитань. Погляд, кинутий у хатину, підтвердив їхні найгірші побоювання. Джен Портер і Есмеральди в ній не було. Клейтон негайно кинувся в джунглі в супроводі обох старих, голосно гукаючи дівчину. Близько години блукали вони хащами, поки Клейтон не наткнувся на розпростерте тіло служниці.

Він нагнувся до неї, намацав її пульс і послухав биття серця. Вона була жива. Він став трясти її.

– Есмеральдо! – кричав він їй у вухо. – Есмеральдо! Бога ради, скажіть, де міс Портер? Що сталося? Есмеральдо!

Негритянка повільно розплющила очі. Вона побачила Клейтона, побачила навкруги себе джунглі.

– О Габерелле! – простогнала вона і знову зомліла. Саме цієї миті підійшли професор Портер і м-р Філандер.

– Що нам робити, містере Клейтон? – стривожено запитав старий професор. – Де нам шукати її? Бог не може бути такий жорстокий, щоб відняти у мене мою дочку.

– Ми повинні насамперед привести до тями Есмеральду, – відповів Клейтон. – Вона може розповісти нам, що трапилося. – Есмеральдо! – крикнув він знову, грубо трясучи негритянку за плечі.

– О Габерелле! Хоч би вмерти! – волала бідна жінка, міцно заплющивши очі. – Дай мені вмерти, Господи, але не дай мені побачити знову цю жахливу личину. Навіщо ти послав диявола за бідною старою Есмеральдою? Вона нікому зла не зробила, нікому, Господи, нікому. Вона зовсім не винна ні в чому, Господи, так, не винна ні в чому!

– Ну-ну, Есмеральдо, – насварився Клейтон, – перед вами не Бог, а містер Клейтон. Ану розплющіть очі.

Есмеральда виконала, що їй було наказано.

– О Габерелле! Слава Богу! – пробелькотіла вона.

– Де міс Портер? Що трапилося? – запитував Клейтон.

– Хіба міс Джен немає тут?.. – вигукнула Есмеральда, підхоплюючись із дивовижною для її огрядної постаті швидкістю. – О, Господи, тепер я згадала! Мабуть, воно віднесло її. – І негритянка почала ридати і рвати на собі волосся.

– Хто відніс? – сполошено крикнув професор Портер.

– Велика товста тварина, вкрита волоссям!

– Горила, Есмеральдо? – запитав м-р Філандер, і троє чоловіків зачаїли подих, коли він висловив це жахливе припущення.

– Я гадала, це був диявол, але, мабуть, це був один з тих, кого ви кличете горилами. О, моя бідна крихітка, моя ластівка, бідолашна… – І знову Есмеральда вибухнула нестримним голосінням.

Клейтон негайно почав шукати сліди, але не міг знайти нічого, крім купи прим’ятої поблизу трави, а його лісові спостереження були занадто незначні для тлумачення того, що він бачив.

Решту дня троє чоловіків займалися пошуками в джунглях. Але коли настала ніч, вони мимоволі були змушені з розпачем у серці припинити ці пошуки, бо не знали навіть, куди, в якому напрямку понесла Джен Портер тварина.

Був уже пізній вечір, коли вони добралися до хатини. Убите горем невелике товариство сиділо тепер безмовно у маленькій кімнаті.

Нарешті, професор Портер порушив мовчання. Тон його голосу вже не був тоном ученого педанта, що розводить абстрактні теорії. Це був тон людини дії, тон рішучий, але разом з тим перейнятий таким невимовним і безнадійним горем, що викликав відповідну хвилю розпачу в душі Клейтона.

– Я приляжу, – сказав старий, – і постараюся заснути. Завтра рано-вранці, як тільки розвидниться, візьму із собою стільки їжі, скільки можу нести, і піду шукати Джен, і поки не знайду її, не повернуся!

Його супутники не відразу відповіли. Кожен з них був поринутий у свої сумні думки, і кожен знав, як знав це і старий професор, що означали його останні слова: професор Портер ніколи не повернеться з джунглів!

Нарешті, Клейтон встав і, ніжно поклавши руку на згорблені плечі старого професора, сказав:

– Я, звичайно, піду з вами. І не кажіть мені, Що я не повинен цього робити. ,

– Я знав, що ви це запропонуєте, що ви захочете йти, м-ре Клейтон, але, їй-Богу, – не робіть цього, Джен тепер поза людською допомогою. Я йду тому, щоб разом із нею загинути, щоб усвідомлювати, що та, котра була ще недавно моєю дорогою маленькою донею, не лежить самотньо, покинута усіма в страшних джунглях. Ті самі стебла і листя покриють нас із нею і ті самі дощі будуть поливати нас. Ні, я повинен іти один, бо вона була моєю дочкою, єдиним, що залишалося у мене на світі і що я любив!

– Я піду з вами, – просто сказав Клейтон.

Старий підвів голову й уважно подивився на енергійне, вродливе обличчя Вільяма Сесіля Клейтона. Може, вперше він прочитав на цьому обличчі любов, що таїлася в серці юнака, – любов до його дочки.

Звичайно, професор Портер був занадто заглиблений у свої власні наукові захоплення, щоб зауважувати дрібні факти, випадкові слова, які б давно підказали будь-кому, що молоді люди все більше і більше зближуються. Тепер він став пригадувати все, одне за одним.

– Як хочете, – погодився він зрештою.

– Ви можете розраховувати також і на мене, – заявив м-р Філандер.

– Ні, мій дорогий старий друже, – заперечив професор Портер, – усім нам іти не варто. Було б великою жорстокістю залишити бідну Есмеральду тут саму; та й усім трьом не досягти більшого результату, аніж одному. Досить уже мертвих у цьому жорстокому лісі. Ходімо, любі, спробуємо трохи поспати.

ХIX ПОКЛИК ПЕРВІСНОСТІ

Відтоді як Тарзан, годованець мавп, пішов із племені великих антропоїдів, плем’я роздирали постійні чвари і сутички. Теркоз виявився жорстоким і примхливим вожаком, багато старих і слабких мавп, на яких він найчастіше звик обрушувати свою звірячу вдачу, пішли далеко вглиб джунглів, забравши із собою свої родини, у пошуках тиші і безпеки.

Але, нарешті, ті що залишилися, були доведені до розпачу постійними причіпками Теркоза, і отут один із них згадав прощальну пораду Тарзана.

– Якщо у вас буде жорстокий володар, – сказав він, полишаючи їх, – не чиніть так, як чинять інші мавпи, – нехай ніхто з вас не намагається повстати проти нього поодинці. Замість того, нехай двоє, чи троє, чи четверо зберуться разом і усі відразу нападуть на нього. Тоді жоден володар не насмілиться бути жорстоким, бо четверо завжди справляться із будь-яким вождем.

Згадавши цю мудру пораду, мавпи повторили її багатьом із своїх товаришів, отож, коли Теркоз повернувся додому, то його чекав теплий і дружній прийом.

Особливих формальностей не було. Як тільки Теркоз наблизився до збіговиська, п’ять величезних волохатих тварин накинулися на нього.

У душі Теркоз був страшенним боягузом, якими зазвичай бувають нахаби і серед мавп, і серед людей. Тому Теркоз не прийняв бою, результат якого був для нього і так відомий, а вирвався і сховався у верховітті. ‘

Він зробив ще дві спроби повернутися до племені, але кожного разу на нього нападали і проганяли його. Нарешті, зрозумівши, що його ніколи не приймуть назад, він пішов у джунглі, оскаженілий від ненависті.

Кілька днів він там тинявся без мети. Гнів його усе розростався, і він шукав яку-небудь слабку істоту, на якій він міг би вилити всю злість, що його душила.

У такому стані це жахливе людиноподібне чудовисько, перекидаючись з гілки на гілку, зненацька зустріло в джунглях обох жінок.

Він був саме над ними, коли помітив їх. Джен Портер тільки тоді помітила його присутність, коли велике волохате тіло стрибнуло на землю поруч із нею, і вона побачила його страшну личину, його огидну ощирену пащеку зовсім близько від себе.

Пронизливий лемент вирвався у Джен, коли рука звіра схопила її за плече. Потім вона побачила жахливі ікла, що нависли над її горлом. Але перш ніж вони торкнулися прекрасної шкіри, антропоїд уже передумав.

Його дружини залишилися в племені. Він повинен замінити їх іншими. Ця біла безволоса мавпа буде першою в його новому господарстві. Він грубо кинув ЇЇ на свої волохаті плечі і сплигнув на гілку, готуючи Джен долю, набагато гіршу за смерть.

Лемент жаху негритянки пролунав водночас із лементом Джен Портер, а потім, – як це завжди бувало з Есмеральдою в критичних моментах, що вимагали повного цілковитого самовладання, – вона зомліла.

Але Джен Портер жодного разу не втрачала свідомості. Правда, страшна личина, що притискалася до її обличчя, і смердючий подих, що обдавав їй ніздрі, паралізували її. Але свідомість її було ясна, і вона розуміла все, що відбувалося, коли звір ніс її. Усе-таки вона не кричала і не боролася. Раптова поява мавпи так збила її з пантелику, що їй тепер здавалося, наче її несуть до берега.

Вона вирішила зберегти свою енергію і силу голосу до тієї миті, коли побачить, що вони досить близько від табору, щоб покликати звідти настільки бажану їй допомогу.

Бідолашна дівчина! Якби лише вона знала, що її несуть усе далі і далі в непрохідну глухомань джунглів!

Лемент, що стривожив Клейтона й обох літніх джентльменів, привів Тарзана саме туди, де лежала Есмеральда. Але не на Есмеральді зосередився його інтерес, хоча він і упевнився, що вона неушкоджена. “

Якусь мить Тарзан досліджував землю і найближчі дерева, поки інстинкт лісової людини, що прекрасно орієнтувалася, поєднаний з розумом людини, не розповіли йому всю подію так ясно, неначе він бачив усе те на власні очі.

І він негайно помчав по свіжому сліду, що жодне інше людське око не могло б помітити і тим більше пояснити. Найбільше слідів було на кінцях галуззя, де антропоїд перекидався з гілки на гілку, але по них важко встановити його напрямок, бо під вагою його тіла гілка схиляється донизу, і невідомо, піднімалася чи спускалася по ній мавпа; зате ближче до стовбура, де сліди слабкіші, напрямок ясніше зазначений. Ось тут, на гілці, великою лапою втікача була розчавлена гусінь, і Тарзан інстинктивно відчував, куди ступить тепер та велика лапа – і дійсно він знаходив там мікроскопічну частку знищеного хробака, іноді простий вологий слід.

Далі – маленький шматочок кори, відчахнутий пазуром, а напрямок зламу вказує на напрямок утікача. То там то там на якійсь гілці чи стовбурі дерева, яких торкнулося волохате тіло, застряла волосина. По тому, як вона затиснута під корою, Тарзан здогадувався, що йде правильно.

Він не сповільнював свого бігу, щоб помітити всі ці, як на людське око, слабкі ознаки звіра. Для Тарзана вони яскраво виділялися серед міріадів інших ушкоджень, зламів і знаків на гіллястому шляху. Але найбільше допомагав йому запах, бо Тарзан переслідував за вітром, і його розвинуті ніздрі були такі ж чутливі, як ніздрі собаки.

Дехто думає, що істоти нижчого порядку спеціально обдаровані природою кращим нюхом, аніж людина, – але це залежить тільки від розвитку.

Життя людей – не так сильно залежить від досконалості їхніх відчуттів. Розумова здатність звільнила людину від багатьох обов’язків; відчуття значною мірою притупилися, так само як м’язи, що рухають вуха і волосяний покрив голови, зменшилися від недостатнього використання.

М’язи є й у вухах і під шкірою голови, але вони недорозвине ні, бо в них не мають потреби. Але не так у Тарзана, мавпячого виплекання. З перших днів дитинства його власне існування незмірно більше залежало від

Гостроти його зору, слуху, нюху, дотику і смаку, аніж від розуму, що більш повільно розвивається.

Менше всього у Тарзана було розвинуте почуття смаку, і він міг майже з однаковим задоволенням їсти розкішні плоди і сире м’ясо, що довго пролежало в землі; утім, у цьому він мало чим відрізнявся від наших витончених гурманів!

Майже безшумно мчав Тарзан по сліду Теркоза і його здобичі; але звук його наближення все-таки досяг вух звіра, що тікав, і змусив його ще швидше бігти.

Три милі були подолані, перш ніж Тарзан наздогнав їх, і Теркоз, бачачи, що йому не втекти, зіскочив на відкриту невелику галявину, щоб змагатися тут за свою здобич а чи, кинувши її, рятуватися втечею.

Він ще притискав до себе величезною лапою Джен Портер, коли Тарзан, наче леопард, стрибнув на арену, що її природа наче спеціально створила для цього первісного бою.

Коли Теркоз побачив, хто його переслідував, він одразу подумав, що викрадена ним самка – дружина Тарзана: вони, мабуть, були тієї ж породи – обоє білі і безволосі. 1 Теркоз був у захваті від нагоди помститися ненависному ворогу.

Раптова поява таємничої богоподібної людини подіяла як підбадьорливе вино на змучені нерви Джен Портер.

За розповідями Клейтона, свого батька і м-ра Філандера вона згадала, що це, мабуть, і є та сама дивовижна істота, яка врятувала їх, і вона бачила в ньому друга і захисника.

Але коли Теркоз грубо жбурнув її убік, щоб кинутися назустріч Тарзану, Джен Портер розгледіла величезні обриси мавпи, її могутні м’язи і страхітливі ікла, і серце її упало. Хіба могла людина, яка б вона не була, перемогти такого могутнього супротивника?

Вони налетіли одне на одного і, як два вовки, намагалися добратися до горла одне одного. Проти довгих ікол мавпи у людини було вузьке лезо ножа.

Джен Портер усім своїм гнучким молодим тілом притислася до стовбура великого дерева, притуливши руки до грудей, що нервово дихали, із широко розкритими очима, в яких відбивалася суміш жаху і замилування, вона дивилася на бій первісної мавпи з первісною людиною за володіння жінкою, за володіння нею.

Коли великі м’язи спини і плечей людини напнулися від напруження і величезний біцепс передпліччя зупинив страшні ікла, завіса століть цивілізації і культури розверзлася перед затуманеним поглядом дівчини із Балтімора.

А коли довгий ніж кілька разів упився гарячою кров’ю Теркоза, і величезна туша його безживно впала на землю, первісна жінка з розпростертими обіймами кинулася до первісного чоловіка, що боровся за неї і завоював її.

А Тарзан?

Він зробив те, що зробив би на його місці будь-який мужчина, в жилах якого тече гаряча кров. Він узяв жінку у свої обійми і став обсипати поцілунками її тріпотливі губи.

Якусь мить Джен Портер лежала в його обіймах із заплющеними очима. За якусь мить – уперше в її молодому житті – вона довідалася, що таке любов.

Але завіса упала так само раптово, як піднялася. Від усвідомлення образи обличчя молодої дівчини спаленіло рум’янцем. Жінка відіпхнула від себе Тарзана, і закрила обличчя руками.

Тарзан був здивований, коли дівчина, яку він віддано любив відстороненою любов’ю, раптом опинилася добровільно в його обіймах. Тепер він був не менш здивований тим, що вона відштовхує його.

Він наблизився до неї ще раз і взяв її за руку. Вона кинулася на нього, як тигриця, молотячи своїми ніжними руками його могутні груди.

Тарзан абсолютно нічого не зрозумів.

Ще за мить до того він мав намір якомога швидше повернути Джен Портер її родичам, але ця хвилина вже канула в неясному і безповоротному минулому, а разом з нею канув і його добрий намір.

Тарзан, мавпячий вихованець, змінився водномить, коли відчув тепле гнучке тіло, що гаряче припало до нього.

Прекрасні губи злилися з його губами в пекучих поцілунках і випалили глибоку ознаку в його душі – ознаку нового Тарзана.

Він знову поклав руку на її плече. Вона відіпхнула його. І тоді Тарзан, мавпячий годованець, зробив саме так, як це зробив би його віддалений пращур.

Він підняв свою жінку і поніс її в джунглі.

Рано-вранці наступного дня четверо людей, що залишилися в хатині біля моря, були розбуджені гарматним пострілом. Клейтон вибіг перший і побачив, що там, за входом у маленьку бухту, стоять на якорі два судна. і

Одне було “Арроу”, а друге – невеликий французький крейсер, на борту якого юрмилося багато людей, що дивилися на берег. Клейтон, як і інші, котрі тепер приєдналися до нього, добре

Розумів, що гарматний постріл мав на меті привернути їхню увагу, якщо вони ще залишалися в хатині.

Обидва судна стояли на значній віддалі від берега, і було сумнівно, щоб навіть у підзорну трубу вони могли помітити чотири маленькі постаті, які махали капелюхами так далеко за мисом бухти.

Есмеральда зняла свого червоного фартуха і шалено розмахувала ним над головою; але Клейтон, побоюючись, що навіть і це може залишитися непоміченим, бігцем кинувся до північного мису бухти, де ним було приготовлене сигнальне багаття.

Йому, так само як і тим, хто, зачаївши подих, залишився чекати коло хатини, здалося, що спливла вічність, поки, нарешті, він дістався величезної купи галуззя.

Вискочивши на відкриту місцину, місце, з якого можна було розрізнити судна, Клейтон був страшенно вражений, побачивши, як на “Арроу” підіймають вітрила, а крейсер уже рушив уперед. Швидко запалив він багаття зусібіч і помчав на крайню точку мису, де, знявши із себе сорочку і прив’язавши її до гілки, він довго стояв, розмахуючи нею над головою.

Але судна одне за одним віддалялися, і він уже втратив усяку надію, коли раптом величезний густий стовп диму, що піднявся над лісом, привернув увагу дозорця на крейсері, і негайно ж дюжина біноклів була спрямована на берег.

– Обидва судна повернули назад: “Арроу” заякорився, погойдуючись на хвилях, а крейсер повільно попрямував до берега.

На якійсь відстані він зупинився, і шлюпка була спущена і веслувала до берега. Коли вона підійшла, з неї вистрибнув молодий офіцер.

– Мосьє Клейтон, я гадаю? – запитав він.

– Слава Богу, ви прийшли! – була відповідь Клейтона, – може, навіть і тепер ще не пізно!

– Що ви хочете цим сказати, мосьє? – запитав офіцер. Клейтон розповів про те, що Джен Портер викрадено і що їм

Потрібні озброєні люди, щоб продовжувати пошуки в джунглях.

– Mon Dieu! – сумно вигукнув офіцер, – Учора – ще не було б пізно, а сьогодні – може, було б краще, щоб бідна дівчина не була знайдена… Це жахливо, мосьє! Це просто жахливо.

Від крейсера відпливло ще кілька шлюпок. Клейтон, показавши офіцеру вхід у бухту, сів у його шлюпку, і вона попливла в закриту затоку, куди за нею пішли й інші човни.

Незабаром усі висадилися в тому ж місці, де стояли професор Портер, м-р Філандер і заплакана Есмеральда.

Серед офіцерів останньої шлюпки, що відчалила від крейсера, був і сам командир корабля. Коли він почув історію викрадення Джен ГІортер, він великодушно викликав охочих супроводжувати професора Портера і Клейтона в їхніх пошуках.

Не було жодного офіцера чи матроса серед цих хоробрих і симпатичних французів, хто не запропонував би свої послуги.

Командир вибрав двадцятеро матросів і двох офіцерів – лейтенанта д’Арно і лейтенанта Шарпантьє. Шлюпка пішла до крейсера за продовольством, патронами і рушницями; матроси вже були озброєні револьверами.

Тоді на питання Клейтона, як трапилося, що вони кинули якір у відкритому морі і дали їм гарматний сигнал, командир, капітан Дюфрен, пояснив, що з місяць тому вони вперше побачили “Арроу”, який ішов на південний захід під вітрилами. Коли вони сигналізували судну підійти, воно підняло ще нові вітрила і стало віддалятися. Вони гналися за ним до заходу сонця, роблячи сигнальні постріли багато разів, але наступного ранку судна ніде не було видно. Упродовж кількох тижнів вони крейсували уздовж берега і вже забули про недавню погоню, як раптом рано-вранці, кілька днів тому дозорець помітив судно, що його жбурляло на хвилях, біля керма його ніхто не стояв, і ніхто не керував вітрилами.

Підійшовши ближче до покинутого судна, вони з подивом упізнали в ньому саме те, за яким ганялися кілька тижнів тому. Його фок-шток і контр-бізань були підняті, начебто були зроблені останні зусилля поставити його носом до вітру, але шторм роздер на клапті полотнища вітрил.

При штормовому вітрі спроби перевести команду на судно були дуже ризиковані. Оскільки на палубі не було видно ніяких ознак життя, то спершу вирішили перечекати, поки вітер уляжеться. Але саме тоді помітили самотню людську постать, що чіплялася за поруччя і слабко махала їм, намагаючись привернути увагу.

Негайно ж була споряджена шлюпка, і спроба причалити до “Арроу” була вдалою. Видовище, що відкрилося їхнім очам, коли вони ступили на борт судна, було приголомшливе.

Близько дюжини людей каталися туди й сюди при кільовій хитавиці по палубі, живі упереміш із мертвими. Серед них були два трупи, наче обгризені вовками.

Призова команда швидко поставила на судні необхідні вітрила, і ще живі члени злощасного екіпажу були знесені вниз на ліжка.

Мертвих загорнули в брезенти і прив’язали до палуби, щоб товариші могли пізнати їх перш, ніж вони будуть кинуті вглиб моря.

Коли французи піднялися на палубу “Арроу”, ніхто з живих

Не був притомний. Навіть бідолаха, що подавав відчайний сигнал про нещастя, впав у непам’ять так і не довідавшись, допоміг його заклик чи ні.

Французькому офіцеру не довелося довго розмірковувати про причини жахливої катастрофи на судні, бо, коли стали шукати води чи горілки, щоб відновити сили матросів, виявилося, що ні того, ні того не було, – не було й ознак будь-якої їжі.

Офіцер негайно просигналізував крейсеру прохання надіслати воду, медикаменти, провізію, і ще одна шлюпка зробила небезпечний перехід до “Арроу”.

Коли підкріплювальні засоби були застосовані, дехто з матросів прийшов до тями і розказав усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса і трупа, заритого поверх скрині з золотом.

Очевидно, переслідування крейсера настільки тероризувало бунтівників, що вони продовжували йти углиб Атлантичного океану протягом кількох днів, навіть після того, як утратили крейсер з очей. Але, виявивши на судні убогий запас води і припасів, вони повернули назад на схід.

Оскільки на борту не було нікого, хто б міг керувати судном, то незабаром почалися суперечки про те, де вони знаходяться і який курс варто тримати. Три дні пливли вони на схід, але землі не було видно; тоді вони повернули на північ, побоюючись, що сильні північні вітри віднесли їх далеко на південь від південного берега Африки. Два дні йшли вони курсом на північний схід і тоді потрапили в штиль, що тривав майже тиждень. Вода скінчилася, а день по тому скінчилися і запаси їжі.

Становище швидко ставало катастрофічним. Один матрос збожеволів і стрибнув за борт. Незабаром інший матрос розпанахав собі вени і почав пити власну кров.

Коли він помер, вони теж кинули його за борт, хоча деякі вимагали, щоб трупи тримали на борту. Голод перетворив їх на диких звірів.

За два дні до того, як їх зустрів французький крейсер, вони так втомились, що не могли вже керувати судном; того ж дня померло ще троє. Наступного ранку виявилося, що один із трупів частково з’їдений.

Увесь той день люди лежали на палубі і запаленими очима дивилися один на одного, як хижі звірі. А іншого ранку вже два трупи виявилися обгризеними майже до кісток. Але ця їжа канібалів їх мало підкріпила, бо відсутність води була куди більшими тортурами, аніж голод.

І тоді з’явився крейсер.

Коли ті, хто міг, одужали, вся історія бунту була розказана французькому командиру, але матроси “Арроу” виявилися занадто неосвіченими, щоб зуміти вказати, в якім саме місці берега були висаджені професор і його супутники. Тому крейсер повільно плив уздовж всього узбережжя, зрідка даючи гарматні постріли і досліджуючи кожен дюйм берега у підзорні труби.

Уночі вони ставали на якір, щоб обстежувати берег при світлі дня. І трапилося так, що попередня ніч привела їх саме на те місце берега, де знаходився маленький табір, що його вони шукали.

Сигнальні постріли, що їх вони зробили після полудня, не були почуті мешканцями хатини, – бо ті, ймовірно, були тоді у глибині джунглів у пошуках Джен Портер, і гучний тріск суччя під їхніми ногами заглушив слабкі звуки далеких гармат.

На той час, як обидві сторони розповіли одна одній свої пригоди, шлюпка з крейсера повернулася з продовольством і зброєю для загону.

За кілька хвилин спорядили групу матросів, і обидва французькі офіцери разом із професором Портером і Клейтоном подалися у свої безнадійні і лиховісні пошуки.

XX СПАДКОВІСТЬ

Коли Джен Портер зрозуміла, що дивна лісова істота, яка врятувала її від пазурів мавпи, несе її кудись як бранку, вона стала робити відчайдушні спроби вивільнитися. Але сильні руки тільки міцніше пригортали її до себе.

Тоді вона відмовилася від марних спроб і вже лежала спокійно, розглядаючи з-під напівопущених повік обличчя тієї людини, що, несучи її на руках, так легко просувалася через ліанові зарості лісової хащі.

Обличчя його було дивовижної вроди. Воно було ідеальним зразком мужності і сили, не зіпсованим ні безпутним життям, ні звірячими і примітивними інстинктами. Хоча Тарзан і вбивав людей і тварин, він убивав безсторонньо, як убиває мисливець, за винятком тих поодиноких випадків, коли він убивав з ненависті. Утім, сама ненависть ця не була тією злобною і зачаєною ненавистю, що назавжди полишає страшний відбиток на рисах ненависника.

Тарзан убивав зі світлою усмішкою на вустах, а усмішка – запорука краси.

У ту мить, коли Тарзан напав на Теркоза, дівчину вразила яскрава багряна смуга на його чолі, що йшла від лівого ока до лоба. Тепер, коли вона уважно розглядала його риси, вона побачила, що ця смуга зникла, і тільки вузький білий шрам позначав іще місце, де вона проступила.

Джен Портер не виривалася, і Тарзан злегка послабив залізні обійми своїх рук.

Лише раз він глянув їй в очі і посміхнувся – і дівчині довелося заплющити свої очі, щоб перемогти чари цього прекрасного обличчя.

Тарзан піднявся у верховіття, і у Джен Портер, що не відчувала ніякого страху від цієї незвичайної подорожі, майнула думка, що вона ще ніколи за усе своє життя не була в такій безпеці, як оце зараз, коли лежала в обіймах цієї сильної, дикої істоти, що несла її невідь куди і невідь для чого, у самісіньку глибінь пралісу.

Іноді вона зі страхом думала про те, що її чекає. Жива уява підказувала їй тоді всілякі жахи; але варто було лише глянути на прекрасне обличчя, низько схилене над нею, щоб усі побоювання розсіювалися.

Ні, їй нічого боятися! У цьому вона усе більше і більше переконувалася, уважно розглядаючи тонкі риси і щирий погляд, що свідчили про лицарство і шляхетність натури.

Вони усе глибше і глибше забиралися в ліс, що стояв навколо них неприступною, як їй здавалося, стіною, але перед лісовим богом, немов за помахом чарівної палички, кожного разу відкривався прохід, що негайно ж і закривався за ними.

Гілки тільки злегка торкалися її, – а тим часом і згори і знизу, і попереду і позаду очам відкривалася одна суцільна маса тісно сплетеного віття, оповитого ліанами.

Під час цієї подорожі Тарзан, просуваючись уперто вперед, був переповнений багатьма новими почуттями. Перед ним постало завдання, яке він ще ніколи не осилював, і він скоріше відчував, аніж розумів, що повинен розв’язати його як людина, а не як мавпа.

Пересування середнім ярусом, яким Тарзан пройшов значну частину шляху, допомогло остудити шал його першої пристрасті, що так раптово охопила юнака.

Тепер він став розмірковувати про те, що очікувало б дівчину, якби він не врятував її від Теркоза.

Він знав, чому огидний вожак не вбив її, і став порівнювати свої наміри з намірами мавпи.

Правда, за звичаєм джунглів, самець брав собі самку силою. Але чи може Тарзан у цьому випадку керуватися законом звірів?

Хіба Тарзан не людина? А як чинять у таких випадках люди? Він був у великому утрудненні, бо не знав цього.

Дуже хотілося йому запитати про це дівчину; потім йому спало на думку, що вона вже відповіла, пручаючись і намагаючись відіпхнути його…

Нарешті, вони досягли місця, куди прямував Тарзан із Джен Портер у своїх сильних обіймах, отож він легко стрибнув на землю тієї арени, де збиралися для ради великі мавпи і де вони танцювали в диких оргіях Дум-Дум.

Хоча вони пройшли багато миль, було ще далеко до вечора, і амфітеатр був залитий променями сонця, що проникали крізь хащу.

Зелений моріжок здавався м’яким, прохолодним і кликав відпочити. Міріади звуків джунглів долинали віддалік і здавалися далеким шумом прибою.

Почуття мрійливого спокою огорнуло Джен Портер, коли вона опустилася на моріжок і глянула на величну постать Тарзана, що стояв біля неї. До цього додалося ще й незрозуміле відчуття цілковитої безпеки.

Вона стежила за ним з-під напівопущених повік, поки Тарзан переходив через маленьку круглу галявинку, простуючи до дерев оддалік. Вона відзначила подумки витончену величність його ходи, гармонійну будову його величної постаті і горду поставу його прекрасної голови на широких плечах.

Що за дивовижне створіння! Ні жорстокість, ні підлість не можуть чаїтися під цією богоподібною зовнішністю. Ніколи ще, міркувала вона, подібна досконалість не торкалася ногами землі.

Тарзан підхопився одним стрибком на дерево і зник. Джен Портер дивувалася: навіщо він пішов? Невже він залишив її тут, самісіньку у цих страшних джунглях?!

Вона нервово оглянулася. Кожне стебло, кожен кущ здавалися їй засідкою якого-небудь величезного і кровожерного звіра, що підстерігає її і тільки й чекає миті, щоб устромити жорстокі ікла в її ніжне тіло. Кожен звук перетворювала вона у своїй уяві в скрадливе, непомітне наближення злобної істоти.

Як змінилося усе довкруж відтоді, як він її залишив!

Вона чекала всього чотири чи п’ять хвилин, що тяглися нескінченно, напружено очікуючи стрибка причаєного хижака, що поклав би кінець її мукам.

Вона майже благала появи жорстоких ікол, що принесли б їй смерть і відвернули б цю агонію страху.

Почувши знову легкий шерех позаду, вона з криком підхопилася на ноги й обернулася обличчям до неминучої загибелі.

Перед нею стояв Тарзан, і в руках у нього була ціла купа розкішних достиглих плодів.

Джен Портер похитнулася й упала б, якби Тарзан, кинувши свою ношу, не втримав її у своїх обіймах. Вона не втратила свідомості, але міцно пригорнулася до нього, здригаючись і тремтячи, як злякана лань.

Тарзан, годованець мавп, тихо пестив її шовковисте волосся і намагався заспокоїти й утішити її, як це робила Калу з ним, коли маленьким він лякався змії Хисти чи левиці Сабор.

Раз він злегка припав до її чола, і вона не ворухнулася, тільки зітхнула і закрила очі.

Джен ніяк не могла збагнути, що з нею діється.

Джен почувала себе в безпеці в цих сильних обіймах, і їй цього було досить. Про майбутнє не хотілося думати, і вона скорилася долі. За ті кілька годин шаленої гонитви вона раптом стала довіряти цьому загадковому божеству лісів, як довіряла б дуже небагатьом знайомим мужчинам. їй спало на думку, що все це дуже дивно, і раптом у її душі народився здогад, що цей незвичайний стан не може бути нічим іншим, як справжньою любов’ю… її першою любов’ю! Вона спаленіла і усміхнулася. Джен Портер трохи відсунулася від Тарзана і, дивлячись на нього з легкою усмішкою трохи виклично, що надавало її обличчю неабиякої чарівності, вона показала на плоди в траві і сіла на край земляного барабана антропоїдів, бо голод неабияк давався взнаки.

Тарзан швидко зібрав плоди і поклав до її ніг; а потім теж сів на виступ поруч із нею і почав ножем розрізати і готувати для неї їжу.

Вони мовчки їли разом, подеколи нишком кидаючи одне на одного лукаві погляди, поки, нарешті, Джен Портер не вибухнула веселим сміхом, до якого приєднався і Тарзан.

– Як шкода, що ви не говорите англійською мовою, – сказала дівчина.

Тарзан похитав головою, і вираз зворушливої і жадібної допитливості потьмарив його очі, що сміялися досі.

Тоді Джен Портер намагалася заговорити з ним по-французькому, а потім по-німецькому, але сама розсміялася над своїми помилками при спробі говорити цією мовою.

– У будь-якому разі, – сказала вона йому по-англійському, – ви розумієте мою німецьку мову так само добре, як мене розуміли в Берліні!

Тарзан давно вже обмислив, якими повинні бути його подальші дії. Він мав час згадати все прочитане ним у книгах про поводження чоловіків і жінок. І він чинитиме так, як, на його думку, чинив би будь-який чоловік, що опинився на його місці.

Він знову встав і пішов до дерев, але спочатку спробував пояснити знаками, що незабаром повернеться, і так добре зробив це, що Джен Портер зрозуміла і не злякалася, коли він пішов.

Тільки почуття самотності охопило її, і вона нетерпляче дивилася туди, де він зник, очікуючи його повернення. Як і раніше, про його присутність вона довідалася з легкого шереху за своєю спиною і, обернувшись, побачила, що він йде з оберемком галуззя. Затим він приніс здоровезний оберемок м’яких трав і папоротей. Ще двічі зникав він у гущавині. Тоді він розстелив папороть і траву на землі, зробивши м’яку, рівну постіль, а над нею спорудив курінь із гілок кілька футів заввишки. Гілки утворили двосхилу покрівлю, поставлену просто на землю. На них він поклав товстий шар лопушиння і прикрив галуззям і листям вхід до маленького притулку.

Вони знову сіли разом на виступ і спробували розмовляти знаками.

Чудовий брильянтовий медальйон, що висів на шиї Тарзана, виявився для Джен Портер причиною найбільшого здивування. Вона вказала на нього, і Тарзан зняв гарненьку дрібничку і передав їй.

Джен побачила, що оправа – роботи майстерного ювеліра і що діаманти прекрасної гри, але із гранування каменів було видно, що робота давня.

Вона помітила також, що медальйон відкривається, натиснула сховану пружину, і обидві половини розкрилися. У кожній стулці виявилося по мініатюрі із слонової кістки.

На одній була зображена молода-красуня, а інша представляла майже точний портрет Тарзана, що сидів поруч з нею, за винятком ледь помітної різниці у виразі обличчя.

Вона подивилася на Тарзана і побачила, що, схилившись до неї, він із подивом кинув погляд на мініатюри. Простягнувши руку до медальйона, він узявся розглядати мініатюри з очевидними ознаками здивування й інтересу. Його рухи ясно виказували, що він ніколи до того не бачив їх і не думав, що медальйон відкривається. Цей факт викликав у Джен Портер подальші міркування, і уява її стала малювати їй здогади, як ця чудова прикраса потрапила до рук дикої ї неосвіченої істоти недосліджених джунглів Африки.

Але ще більш дивною була та обставина, що в медальйоні виявилося зображення людини, що міг би бути братом або, імовірніше, батьком цього лісового напівбога.

Тарзан усе ще пильно розглядав обидва зображення. Раптом він зняв із плеча сагайдак і, висипавши стріли на землю, дістав із дна торбини плаский предмет, загорнений у кілька шарів м’якого листя і перев’язаний довгими пасмами трави.

Обережно розгорнув він листя, шар за шаром, поки, нарешті, у його руках не опинилася фотографія. Указуючи на мініатюру чоловіка в медальйоні, він передав фотографію Джен Портер.

Фотографія викликала у дівчини ще більший подив, оскільки вона, очевидно, була лише іншим зображенням того ж самого чоловіка, мініатюра якого знаходилася в медальйоні поруч з мініатюрою молодої жінки.

Тарзан дивився на неї з виразом здивованої розгубленості в очах, коли вона глянула на нього. Здавалося, на губах його ворушилося якесь запитання.

Дівчина вказала на фотографію, потім на мініатюру і потім на нього, ніби бажаючи сповістити, що вона гадає, буцімто це його зображення. Але він тільки похитав головою, і потім, стенувши своїми могутніми плечима, взяв у неї фотографію і, дбайливо загорнувши її, знову сховав на дно сагайдака.

Кілька хвилин він сидів мовчки, утупивши погляд у землю, тоді як Джен Портер, тримаючи маленький медальйон у руці, розглядала його з усіх боків, намагаючись відшукати яку-небудь ознаку, що могла б навести на думку про особу першого його власника.

Нарешті, їй на думку спало просте пояснення.

Медальйон належав лорду Грейстоку і мініатюри були його самого і леді Еліс!

Ця дика істота просто знайшла медальйон у хатині на березі. Як нерозумно було з її боку відразу не здогадатися про це!

Але пояснити дивну схожість лорда Грейстока з лісовим богом – це було понад її уяву. Природно, вона не могла й уявити собі, що цей голий дикун насправді син лорда.

Нарешті й Тарзан глянув на дівчину, що крутила в руках медальйон. Він не міг проникнути в значення мініатюр, але міг прочитати інтерес і замилування на обличчі молодої дівчини поруч з ним.

Вона помітила, що він стежить за нею, і, подумавши, що він хоче повернути собі прикрасу, простягнула її. Він узяв медальйон і надів його їй на шию, усміхаючись із її подивування при несподіваному подарунку.

Джен Портер гаряче запротестувала і спробувала зняти золотий ланцюжок зі своєї шиї, але Тарзан узяв її руки у свої і міцно тримав їх, щоб перешкодити їй.

Нарешті, вона згодилася, з легким усміхом піднесла медальйон до губ і, уставши, зробила Тарзану маленький реверанс.

Тарзан не знав напевне, що вона хоче цим сказати, але правильно здогадався, що це її спосіб висловити вдячність за подарунок. Отже, він теж устав і, узявши медальйон у руки, схилився з поважністю старовинного придворного і притулився губами до того місця, якого торкнулися її губи.

Величний і люб’язний уклін його був виконаний із грацією і гідністю, якої він абсолютно не усвідомлював. Це була ознака його походження, природний вияв витонченого виховання багатьох поколінь і успадкований інстинкт привітності, який не змогли викоренити грубе виховання і дике середовище.

Ставало вже темно, і вони знову взялися за плоди, що були для них одночасно і їжею, і питвом. Потім Тарзан встав і повів Джен Портер до маленького притулку, спорудженого ним, попросивши її знаком ввійти досередини.

Уперше після декількох годин у лісі страх знову охопив Джен, і Тарзан відчув, що вона задкує, начебто побоюючись його.

Години, проведені з цією дівчиною, зробили Тарзана зовсім іншим, аніж він був доти.

Тепер у кожній клітинці його істоти спадковість говорила голосніше, ніж виховання.

Він, звичайно, не переродився водномить із дикої лісової людини у витонченого джентльмена, але інстинкт останнього став переважати; він весь горів бажанням сподобатися жінці, яку він кохав, і не принизити себе в її очах!

Отже, Тарзан зробив єдину річ, що могла переконати Джен Портер у її безпеці. Він вийняв з піхов свій ніж і передав його їй руків’ям вперед, знову припрошуючи знаком увійти до куреня.

Дівчина зрозуміла і, узявши довгий ніж, ввійшла і вляглася на м’які трави, тоді як Тарзан вмостився на землі поперек входу.

Так застало їх народження ранку.

Коли Джен Портер прокинулася, вона не відразу пригадала неймовірні події минулого дня, і тому здивувалася, побачивши дивну обстановку, що оточує її: маленький листяний курінь, м’які трави її постелі і незнайомий вид навкруги з отвору в курені.

Повільної відновлювала вона всі обставини її теперішнього становища. І тоді неабияке здивування народилося в її серці і її охопила нездоланна хвиля подяки за те, що, хоча вона і зазнала жахливої небезпеки, але залишилася неушкодженою.

Вона вилізла зі свого куреня, щоб поглянути, де Тарзан. Його

Не було, але цього разу вона не злякалася, бо була впевнена, що він повернеться!

На траві, коло входу в курінь вона побачила відбиток його тіла в тім місці, де він лежав усю ніч, охороняючи її. Вона знала, що саме його присутність дозволила їй спати в такій затишній безпеці.

Маючи його під боком, хто б став боятися? Вона сумнівалася, щоб була іще якась людина на землі, з якою дівчина могла б почуватися поза всякою небезпекою в диких африканських джунглях. Навіть леви і пантери їй тепер не страшні.

Вона глянула нагору і побачила, як його гнучка постать легко зістрибнула з поблизького дерева. Коли він піймав її погляд, обличчя його опромінилося тією відкритою осяйною усмішкою, що напередодні завоювала її довіру.

Він підійшов, і серце Джен Портер забилося сильніше, й очі її заблищали, як ніколи не блищали доти, коли до неї наближався чоловік.

Він знову зібрав багато плодів і склав їх коло входу в курінь. Ще раз сіли вони, щоб разом поснідати.

Джен Портер почала розмірковувати, які ж у нього плани? Чи доставить він її назад на берег, чи буде тримати тут? І раптом вона усвідомила, що, виявляється, ця обставина не надто її тривожить. Невже їй однаково?

Вона почала також розуміти,, що, сидячи тут, поруч з усміхненим велетнем, і поїдаючи чудові плоди в лісовому раї, схованому у віддалених глибинах африканських джунглів, вона відчувала себе і задоволеною і щасливою.

Вона ніяк не могла збагнути цього. Здавалося б, її мали замордувати різні страхи, зневіра від похмурих передчуттів а натомість серце в грудях її мліло, і вона усміхалася людині, що сиділа поруч, і їй відповідали усмішкою!

Коли вони скінчили сніданок, Тарзан ввійшов до куреня і узяв звідти свій ніж. Дівчина зовсім і забула про нього! Вона зрозуміла, що це через те, що вона зовсім забула про, свій страх.

Зробивши їй знак іти за ним, Тарзан попрямував до дерев, на краю галявини 1, охопивши її сильною рукою, вдерся на гілля.

Дівчина знала, що він несе її до рідних місць, і не могла зрозуміти раптового почуття самотності і суму, що охопили її.

Кілька годин вони повільно рухалися вперед. Тарзан не поспішав. Він намагався продовжити солодку втіху цієї подорожі, в якій дорогі йому руки обвивали його шию, і тому він ухилився далеко на південь від прямого шляху до берега.

Багато разів вони зупинялися для короткого перепочинку, якого Тарзан зовсім не потребував, а опівдні вони зупинилися на цілу годину коло невеликого струмка, де пообідали й утамували свою спрагу.

Отож сонце вже хилилося до заходу, коли вони підійшли до галявини і Тарзан, зістрибнувши на землю коло великого дерева, розсунув високу траву і вказав їй на маленьку хатину.

Вона взяла його за руку, щоб відвести туди і розповісти батькові, що ця людина врятувала її від смерті і жаху гіршого, аніж смерть, і що він охороняв її ніжно і дбайливо, як мати.

Але на Тарзана, годованця мавп, знову нахлинула боязкість дикої істоти перед людським житлом. Він похитав головою і відступив.

Дівчина підійшла до нього і подивилася йому в обличчя прохальним поглядом. їй чомусь була нестерпна думка, що він повернеться сам-один у страхітливі джунглі.

Але він продовжував хитати головою і, нарешті, ніжно пригорнув її до себе і нахилився, щоб поцілувати її, але раніше подивився їй в очі; щоб зрозуміти, чи буде це їй до вподоби, чи не відіпхне вона його.

Одну лише мить вагалася дівчина, потім рвучко оповила його шию руками, припала до його обличчя своїм і сміливо поцілувала.

– Я люблю вас, люблю вас, – шепнула вона на вухо.

Десь оддалік почувся слабкий звук багатьох рушничних пострілів. Тарзан і Джен Портер підвели голови. З хатини вийшли м-р Філандер і Есмеральда.

З того місця, де стояли Тарзан і дівчина, вони не могли бачити обидва судна, що стояли у бухті на якорі.

Тарзан махнув рукою у напрямку звуків, торкнувся своїх грудей і знову вказав у тім же напрямку. Вона зрозуміла. Він ішов, і чомусь їй здалося, що він це робить, вважаючи, що її друзі в небезпеці. Він знову поцілував її.

– Повертайтеся до мене, – прошепотіла вона. – Я буду чека ти на вас, чекати завжди.

Тарзан зник – і, обернувшись, Джен Портер пішла через галявину до хатини.

М-р Філандер перший побачив її. Було темно, а. м-р Філандер був дуже короткозорий.

– Есмеральдо! – гукнув він. – Швидше біжіть у хатину! Це левиця! Господи! Господи!

Есмеральда не стала ламати собі голову над перевіркою. сказаного м-ром Філандером. Його тону було досить. Вона миттю опинилася в хатині і замкнула за собою двері раніше, ніж він устиг

Вимовити її ім’я. Його “Господи, Господи” було викликане тим, що Есмеральда надмірно квапливо замкнулася, залишивши його наодинці з хижим звіром.

Він люто забарабанив у важкі двері.

– Есмеральдо! – волав він. – Есмеральдо! Пустіть мене! Лев уже майже з’їв мене!

Есмеральда подумала, що галас коло дверей робить левиця, і, за своїм звичаєм, зомліла.

М-р Філандер кинув назад зляканий погляд. Жах! Звір був зовсім близько. М-р Філандер спробував видертися по стіні хатини, і йому вдалося схопитися за легкий виступ очеретяної покрівлі. З хвилину він висів, чіпляючись, як кішка, на мотузці, натягнутій для просушки білизни. Але раптом шматок очеретяної покрівлі відірвався, і м-р Філандер гепнувся на землю.

У ту мить, коли він падав, у його голові зблиснув спасенний факт з природознавства. Якщо вірити примхливій пам’яті м-ра Філандера, леви ніколи не зачеплять мертвої людини.

Отже, м-р Філандер удав із себе мертвого, і кров холонула йому в жилах. Оскільки його руки в момент падіння були витягнуті догори, то ця поза смерті не була занадто переконливою.

Джен Портер стежила за всіма його витівками з лагідним подивом. Тепер же вона засміялася легеньким притамованим сміхом; але й цього було досить. М-р Філандер підвів голову і озирнувся навкруги. І тут він розгледів її!

– Джен! – вигукнув він. – Джен Портер! Господи, лишенько! Він підхопився на ноги і кинувся до неї. Йому не вірилося, що

Це вона і що вона жива.

– Помилуй, Господи! Звідкіля ви? Де ж ви були? Як?..

– Згляньтеся, м-ре Філандере, – перервала його дівчина. – Мені не розібратися в такій купі питань!

– Гаразд, гаразд, – схвильовано проказав м-р Філандер. – Господи, чи правда це? Я такий переповнений подивом і безмежним захватом бачити вас живою і цілісінькою, що, повірите, ледь сам розумію, що говорю. Але ходімо швидше, розкажете усе, що з вами сталося!

XXI СЕЛО ТОРТУР

У міру того, як маленький загін матросів насилу пробирався крізь густі зарості джунглів, марність їхніх пошуків дедалі більше ставала очевидною. Але горе старого і безнадійний погляд молодого англійця утримували д’Арно від наказу припинити пошуки.

Він думав, що все-таки є якась можливість знайти тіло дівчини чи, вірніше, залишки його, бо не сумнівався в тому, що хижі звірі її розтерзали. Він розташував своїх людей довгою вервечкою від того місця, де була знайдена Есмеральда, і в такий спосіб вони, обливаючись потом і задихаючись, просувалися вперед крізь непролазні хащі, оповиті цупкими ліанами.

Це було важкою роботою. Полудень заставав їх усього лише на кілька миль углиб лісу. Пройшовши ще якусь відстань, після короткого перепочинку, один із матросів виявив добре утоптану стежку.

Це була стара слонова стежка, і д’Арно, порадившись з професором Портером і Клейтоном, вирішили піти нею.

Стежка в’юнилася в північно-східному напрямку, і загін рухав ся по ній вервечкою.

Лейтенант д’Арно був попереду і йшов швидко, бо дорога була тут порівняно легка. Одразу за ним ішов професор, але д’Арно випередив його на сотню ярдів, коли раптом кілька чорних воїнів оточили його. Д’Арно подав знак своєму загону, але перш ніж він устиг вихопити револьвер, його зв’язали і поволокли в чагарник.

Лемент його стривожив матросів, і близько дванадцяти людей кинулися, обігнавши професора Портера, на допомогу своєму офіцеру. Вони не знали причини окрику офіцера, але розуміли, що це, безсумнівно, застереження про небезпеку.

Вони вже пробігли те місце, де д’Арно був схоплений, як раптом кинутий з джунглів спис прохромив одного з них, і одразу по тому на них посипався град стріл.

Матроси підняли рушниці і вистрелили в чагарник, туди, звідки летіли стріли.

До них приєдналася решта загону, і залп за залпом були пущені в невидимого ворога. Ці постріли і чули Тарзан і Джен Портер.

Лейтенант Шарпантьє, що знаходився в тилу, кинувся до місця події і, довідавшись про усі подробиці засідки, наказав матросам стежити за ним і швидко пірнув у зарості.

Стріли і кулі посипалися густо і часто, і за мить матроси билися врукопаш з півсотнею чорних воїнів із селища Мбонги. Страшні африканські ножі і приклади французів змішалися в лютій сутичці, але незабаром тубільці утекли в джунглі, залишивши французів лічити свої втрати.

Четверо; здвадцяти матросів було вбито, з дюжину поранено, а лейтенант д’Арно пропав. Ніч швидко спускалася, і їхнє становище ще погіршувалося тим, що вони не могли знайти слонову стежку, якою ішли доти.

Залишалося одне: розбити табір і чекати до світанку в тім місці, де вони перебували. Лейтенант Шарпантьє наказав розчистити невеликий відкритий майданчик і звести навколо табору огорожу зі зрубаного гілля.

Робота ця була закінчена вже вночі: матроси розвели велике багаття всередині галявини, щоб працювати при його світлі.

Коли вони вже були, наскільки можливо, захищеними від нападу дикунів і хижих звірів, лейтенант Шарпантьє розставив вартових навколо маленького табору, і голодні, утомлені люди попадали на землю, сподіваючись заснути.

Стогони поранених, виття і ричання хижих звірів, що їх увагу привернув шум і вогонь багать, відганяли сон від втомлених очей. З почуттям туги і голоду пролежали люди всю що довгу ніч, благаючи про світанок і лише на мить забуваючись у важкому жахливому сні.

Чорношкірі, що схопили д’Арно,’ не брали участі у сутичці;^ вони волокли свого бранця якийсь час крізь джунглі, а потім вийшли на стежку далі від того місця, де відбувався бій.

Вони швидко підганяли бранця, і звуки бою ставали усе слабкіші і слабкіші в міру того, як вони віддалялися. 1 от зненацька перед очима д’Арно відкрилася велика галявина, в одному кінці якої стояло обнесене частоколом очеретяне селище.

Було вже темно, але вартові коло воріт побачили групу, що наближалася, і розгледіли, що ведуть бранця, перш ніж група дійшла до них.

За частоколом почувся лемент. Юрба жінок і дітей вибігла їм назустріч.

І тоді почалося для французького офіцера найстрахітливіше випробування, якого може зазнати людина: прийом білого бранця в селищі африканських канібалів.

Диявольську злобу їх ще розпалював гіркий спогад про жорстокі варварства, застосовані до них самих і до їхнього племені білими офіцерами Леопольда II Валмійського, цього підлого лицеміра, через звірства якого вони залишили вільну державу Конго і тікали жалюгідними залишками колись сильного. племені.

Пустивши в хід зуби і нігті, жінки і діти накинулися на д’Арно, його били палицями і камінням і мучили. Рештки одягу були зірвані з нього, і їхні нещадні удари падали на його голе і тремтяче тіло. Але жодного разу француз не скрикнув від болю. Він посилав лише безмовну молитву, щоб скоріше бути позбавленим цих тортур.

Але смерть, про яку він благав, не могла йому дістатися легко. Незабаром воїни відігнали жінок від бранця. Його потрібно було зберегти для більш шляхетної забави, аніж ця; і коли перший

– 320 –

Спалах їхньої ненависті ущух, вони обмежилися тим, що вигукували лайки й образи і плювали на нього.

Тоді вони потягли його досередини селища. Тут д’Арно міцно прив’язали до великого стовпа, з якого ще жодна жива людина ніколи не змогла звільнитися.

Частина жінок подалася до хатин за горщиками і водою, решта запалили багаття, щоб зварити частину м’яса для бенкету, тоді ^як решту м’яса належало нарізати довгими пасмами і повільно висушити про запас; очікували, що й інші воїни повернуться і приведуть ще багато полонених. Бенкет відклали до повернення воїнів, що залишилися для сутички з білими, тому було вже пізно, коли усі зібралися і закрутилися в шаленому танці смерті навколо приреченого.

Напівпритомний від болю і виснаження, д’Арно дивився з-під напівопущених повік на те, що здавалося йому маренням чи нічним страхіттям, від якого він повинен прокинутися.

Розмальовані тваринячі пики, величезні роти і мляві, обвислі губи, гостро відточені жовті зуби, витріщені диявольські очі, гладкі лиснючі тіла, жорстокі списи – безсумнівно, такі створіння не можуть існувати на землі, усе це – жахний сон!

Дике верескливе коло дикунів усе більше звужувалося. От блиснув спис і подряпав йому руку. Гострий біль і відчуття гарячої крові, що потекла по руці, переконали його в жахливій реальності його безнадійного стану.

Ще і ще один спис встромився в нього. Він заплющив очі і міцно стиснув зуби. Він не крикне, ні! Він – солдат Франції і покаже цим тварюкам, як умирає офіцер і джентльмен…

Тарзан не мав потреби в тлумачі, що пояснив би йому смисл цих далеких пострілів,

З відчуттям поцілунків дівчини, що ще палали у нього на вустах, він мчав як вихор по деревах просто до селища Мбонги.

Сама сутичка його мало цікавила; він вирішив, що вона незабаром скінчиться. Тим, що були убиті, він однаково не зможе допомогти, а тим, що встигли врятуватися, теж не потрібна його допомога.

Він квапився до тих, хто не був убитий і не врятувався. І він знав, що знайде їх коло стовпа всередині селища Мбонги.

Багато разів Тарзан бачив, як чорні загони поверталися з набігів на північ, ведучи бранців, і щоразу ті ж самі сцени розігрувалися коло лиховісного стовпа у кривавій заграві запалених багать.

Він знав також, що вони рідко витрачають багато часу на приготування, і тому побоювався, що цього разу спізниться і зможе лише помститися.

Тарзан дивився крізь пальці на їхні колишні оргії і тільки часом утручався заради задоволення дражнити чорношкірих; жертвами їх завжди були чорні люди.

А цієї ночі справа обстояла інакше; білі люди, – люди одного роду з Тарзаном, – може, терплять саме зараз передсмертні муки тортур у цій страшній катівні джунглів.

Він мчав уперед. Залягла ніч, і він просувався верхнім ярусом, де розкішний тропічний місяць висвітлював його запаморочливий шлях по гойдливих гіллях верховіття.

І от він побачив далеку заграву вогнища. Воно знаходилось праворуч його шляху. Це мала бути заграва від багаття, що розклали перед бранцями, перш ніж вони піддалися нападу, – подумав він; Тарзан нічого не знав про присутність моряків.

Тарзан був такий упевнений у своєму знанні джунглів, що не відхилився від свого шляху, а промчав повз яскравий вогонь на відстані півмилі. Це був сторожовий вогонь французів.

За кілька хвилин Тарзан летів у гущавині дерев над самим селищем Мбонги. Ага! Значить, він не дуже спізнився! Чи все-таки?.. Він не знав напевне; постать коло стовпа була зовсім безмовна, а тим часом чорні воїни ще тільки злегка поколювали її.

Тарзан добре знав їхній звичай. Смертельного удару ще не завдали, і він міг би з точністю майже до хвилини сказати, як довго триватиме танець. Ще одна мить, і ніж Мбонги відітне одне вухо у жертви, і це означатиме наближення кінця, бо незабаром після того від бранця залишиться лише судомна купа покаліченого м’яса.

У ньому і тоді ще буде іскра життя, але рятувати його буде вже безглуздям і смерть буде єдиним, бажаним милосердям.

Стовп стояв на відстані сорока футів від найближчого дерева. Тарзан приготував свій аркан. І над диявольським лементом танцюючих раптом зненацька пролунав бойовий поклик лісової людини.

Коло дикунів спинилося, немов скам’янівши.

Мотузка здійнялася зі співучим посвистом високо над головами чорношкірих. її зовсім не було видно при сліпучому вогні багать. Д’Арно розплющив очі. Кремезний чорношкірий,; що стояв прямо перед ним, упав горілиць, немов збитий з ніг незримою силою. Він борсався і кричав, а його тіло, що перекочувалося з боку на бік, швидко рухалося в тінь під деревами.

Чорношкірі з очима, що вилізли з орбіт від жаху, стояли, немов уражені громом.

Опинившись під деревом, тіло злетіло стрілою вгору, і коли воно зникло в гущавині, перелякані насмерть дикуни кинулися до воріт.

Д’Арно залишився один.

Він був мужній воїн, але відчув, як заворушилося коротке волосся на його потилиці, коли той лиховісний лемент пролунав у повітрі.

Коли в’юнке тіло чорношкірого піднялося начебто надприродною силою в гущавінь лісу, д’Арно здалося, що тінь смерті встала з темної могили і торкнулася липким пальцем його плоті.

У тім місці, де тіло сховалося в листі, д’Арно почув шерех. Гілки захиталися наче під вагою людського тіла, почувся тріск, і чорношкірий гепнувся на землю і залишився лежати нерухомо. Одразу після цього хтось зістрибнув з дерева. Що це могло означати? Хто це міг бути? Невже і ця істота несе йому нові тортури і загибель?

Д’Арно чекав. Його погляд ні на секунду не полишав обличчя людини, що наближалася. Він побачив відкриті ясні очі, що не здригнулися під його пильним поглядом. Д’Арно заспокоївся: хоча він не мав ніякої надії, але десь-то відчував, що таке обличчя не таїть ніякої жорстокості.

Тарзан мовчки перерізав мотузки, якими був прив’язаний француз. Той, ослабнувши від страждань і втрати крові, упав би, якби сильні руки не підхопили його.

Він відчув, що його піднімають із землі. Потім з’явилося ніби відчуття польоту, і він знепритомнів.

ХХІІ РОЗВІДНИКИ

Коли перші промені сонця впали на маленький французький табір, загублений у джунглях, то був сумний і зневірений загін.

Як тільки розвиднілося, лейтенант Шарпантьє розіслав по троє розвідників у різних напрямках, щоб відшукати стежку. Через десять хвилин вона була знайдена, і вся експедиція поспішила назад до берега.

Вони йшли дуже повільно, бо несли тіла шести мертвих, – двоє поранених померли вночі, і дехто з тих, котрі були поранені, теж потребували підтримки, отож, доводилось іти повільно.

Шарпантьє вирішив повернутися в табір за підкріпленням і тоді зробити спробу вистежити тубільців і врятувати д’Арно.

Було пізно, коли знеможені люди дісталися галявини коло берега, але двом із них повернення принесло таку велику радість, що’ всі їхні страждання і надривне горе були миттєво забуті.

Маленький загін виступив із джунглів на галявину, і перше обличчя, що побачили професор Портер і Сесіль Клейтон, була Джен Портер, що стояла коло дверей хатини.

Вона кинулася їм назустріч із вигуками радості і полегшення, оповила руками шию батька і вперше відтоді, як вони були висаджені на цей берег, залилася сльозами.

Професор Портер намагався мужньо вгамувати своє хвилювання, але напруга його нервів і занепад сил були занадто сильні. Він довго кріпився, але нарешті уткнув своє старе обличчя в плече дочки і тихо заплакав, як утомлена дитина.

Джен Портер повела його до хатини, а французи попрямували до берега, звідки йшли їм назустріч багато їхніх товаришів.

Клейтон, бажаючи залишити наодинці батька з дочкою, приєднався до моряків. і розмовляв із ними, поки їхня шлюпка не відпливла до крейсера, де лейтенант Шарпантьє повинен був доповісти про невдалий результат їхніх зусиль.

Тоді Клейтон квапливо повернувся до хатини. Його серце було сповнене щастям. Дівчина, що її він кохав, була врятована!

Він дивувався, яким побитом удалося їй врятуватися? Бачити її живою здавалося майже неймовірним.

Коли він підійшов до хатини, то побачив Джен Портер на порозі. Вона поспішила до нього назустріч.

– Джен! – вигукнув він. – Бог був воістину милосердний до вас! Скажіть, як ви врятувалися? У який спосіб Боже провидіння зберегло вас для всіх нас?

Досі він ніколи не називав її на ім’я, і дві доби тому щоки Джен Портер ніжно зарожевіли б від задоволення, почувши це звертання з вуст Клейтона – тепер воно злякало її.

– М-ре Клейтон! – сказала вона, спокійно протягуючи йому руку, – насамперед дозвольте мені подякувати вам за вашу лицарську відданість моєму дорогому батьку. Він розповів мені, який ви були самовідданий і сміливий. Як зможемо ми відплатити вам за це?

Клейтон помітив, що вона не відповіла на його дружнє вітання, але він не відчув ніяких побоювань з цього приводу. Вона стільки зазнала… Він відразу зрозумів, що не час нав’язувати їй свої почуття. .

– Я вже маю винагороду, – схвильовано відповів він, – адже я бачу В; (безпеці вас і професора Портера, і ми разом. Я вважаю, що навряд чи зміг би винести довше стримане і мовчазне горе вашого батька. Це було найважче випробування у моєму житті, міс Портер.) А до цього додайте і моє особисте горе – найбільше горе, що. я, коли-небудь знав. Скорбота вашого батька була така безнадійна, що я зрозумів, що ніяка любов, навіть любов чоловіка до дружини, не може бути такою глибокою, повною і самовідданою, як любов батька до своєї дочки.

Дівчина опустила очі. їй хотілося поставити ще одне питання, але воно здавалося майже блюзнірством перед обличчям любові цих двох людей і жахливих страждань, перенесених ними, тоді як вона щасливо сиділа сміючись поруч із богоподібною лісовою істотою, їла чудові плоди і дивилася очима любові в. такі ж наповнені коханням очі.

Але любов – дивний володар, а природа людини – ще більш дивна річ. І Джен усе-таки спитала, хоча і не пробувала виправдати себе перед своєю власною совістю. Вона себе просто ненавиділа і зневажала в ту-мить, але все-таки запитала:

– Де ж лісова людина, що пішла вас рятувати? Чому вона не тут?

– .Я не розумію, – відповів Клейтон. – Про кого ви говорите?

– Про того, хто врятував кожного з нас, – хто врятував і мене від горили.

– О! – вигукнув з подивом Клейтон. – Це… він врятував вас? Ви нічого не розповіли мені про вашу пригоду! Будь ласка, розкажіть!

– Але, – допитувалася вона, – хіба ви його не бачили? Коли ми почули постріли в джунглях, дуже слабкі, дуже віддалені, він залишив мене. Ми саме дісталися відкритої галявини, і він поспішив у напрямку сутички. Я знаю, що він пішов допомагати вам.

Тон її був майже благальний, на обличчі – виразне напруження від затамованого хвилювання. Клейтон не міг не помітити цього і здивувався, чому вона так сильно схвильована, так стурбована тим, де знаходиться, ця дивна істота. Він не здогадувався про істину, та і як міг він про неї здогадатися?

Однак він відчув неясне передчуття якогось нещастя, що загрожує йому, і в його душу несвідомо проникла іскра ревнощів і підозри щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний своїм життям.

– Ми його не бачили, – відповів він спокійно. – Він не приєднався до нас. – І після хвилинного здивування додав: – Можливо, він пішов до свого племені, – до людей, що напали на нас.

Клейтон не знав сам, чому він це сказав: адже він сам не вірив у це; але любов – такий дивний владар!

Дівчина дивилася на нього широко розкритими очима.

– Ні! – вигукнула вона палко, – занадто вже палко, подумалося йому. – Це неможливо. Вони – чорношкірі, ЗІ він білий і джентльмен!

Клейтон знітився, але його спокусило маленьке зеленооке чортеня.

– Він дивна, напівдика істота джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не говорить і не розуміє жодної європейської мови, і його прикраси і зброя – прикраса і зброя дикунів західного узбережжя.

Клейтон говорив збуджено.

– На сотню миль навколо немає інших людських істот, міс Портер, самі дикуни! Він напевно належить до племені, що напали на нас, чи до якогось іншого, але настільки ж дикого, – він, може, навіть канібал.

Джен Портер сполотніла.

– Я цьому не вірю, – прошепотіла вона наче про себе. – Це неправда. Ви побачите, – сказала вона, звертаючись до Клейтона, – що він повернеться і доведе вам, що ви помиляєтеся. Ви його не знаєте так, як я його знаю. Кажу ж вам, що він джентльмен.

Клейтон був великодушною, по-лицарськи вихованою людиною, але щось у її тривожному захисті лісової людини підбурювало його до безрозсудних ревнощів. Він раптом забув усе, чим вони були зобов’язані цьому дикому лісовому напівбогу, і відповів Джен Портер з легкою усмішкою: .

– Можливо, звичайно, що ви маєте рацію, міс Портер, – сказав він, – але. я не думаю, щоб кому-небудь із нас так уже слід було турбуватися про цього велета, що харчується падлом. Зви чайно, може, що він напівбожевільний, потерпілий від якоїсь катастрофи, але він забуде вас так само швидко, як і ми забудемо його. Зрештою, це тільки звір джунглів, міс Портер!

Дівчина не відповіла, але відчула, як боляче стислося її серце. Гнів і злість, спрямовані на того, кого ми любимо, оздоблюють наші серця, але презирлива жалість змушує нас знічено мовчати.

Джен знала, що Клейтон говорив тільки те, що думає, і вперше спробувала докладно розібратися у своїй новій любові і піддати об’єкт її аналізу.

Повільно відвернулася вона від молодика і пішла в хатину, напружено роздумуючи. Вона спробувала уявити собі лісового бога поруч із собою в салоні океанського пароплава. Вона згадала, як він їсть руками, розриваючи їжу, немов хижий звір, і витирає потім свої засмальцьовані пальці об стегна, – і здригнулася.

Вона намагалася уявити, як вона знайомить його зі своїми світськими друзями – його, незграбну, неписьменну, грубу людину.

Джен задумливо увійшла до своєї кімнати, сіла на край постелі з трав, притуливши руку до стривожених грудей, і раптом відчула під блузою тверді обриси медальйона.

Джен Портер вийняла медальйон і з хвилину дивилася на нього затуманеними від > сліз очима. Потім притулила його до вуст, впала обличчям у траву і заридала.

– Звір? – прошепотіла вона. – Нехай тоді Бог теж оберне мене на звіра; бо людина він чи звір, я – його!

Того дня вона не бачилася більше з Клейтоном. Есмеральда принесла їй вечерю, і вона веліла їй передати батьку, що їй нездужається.

Наступного ранку Клейтон рано пішов з рятувальною експедицією в пошуках лейтенанта д’Арно. Цього разу загін складався з двохсот людей, при десяти офіцерах і двох лікарях. Провіанту було заготовлено на тиждень.

Загін узяв із собою постільну білизну і ноші – для перенесення хворих і поранених.

Це був рішучий і лютий загін – каральна, а разом з тим і рятувальна експедиція. Вони дісталися місця сутички незабаром після полудня, бо йшли тепер знайомою дорогою і не гаяли часу на розвідку.

Звідси слонова стежка вела просто в селище Мбонги. Була лиш друга година, коли голова експедиції зупинилася на галявині.

Лейтенант Шарпантьє, що командував загоном, негайно ж послав частину його через джунглі до протилежної околиці селища. Інша частина була послана зайняти позицію перед його ворітьми, тоді як сам лейтенант із рештою загону залишився на південному боці галявини. Було домовлено, що відкриє напад той загін, який повинен був зайняти північну, найбільш віддалену позицію. їх перший залп мав слугувати сигналом для одночасної атаки з усіх боків, щоб відразу штурмом захопити селище.

Близько півгодини загін з лейтенантом Шарпантьє чекав сигналу, причаївшись у густолисті джунглів. ЦІ півгодини здалися страшенно довгими матросам. Вони бачили, як тубільці опрацюють на прлях і снують коло воріт селища. .

Нарешті, пролунав сигнал – різкий рушничний постріл; і відповідні залпи дружно пролунали з джунглів із заходуФ” півдня.

Тубільці в паніці покидали свої знаряддя і кинулися і до огорожі. Французькі кулі косили їх, і матроси, перестрибуючи через мертві тіла, кинулися просто до воріт.

Напад був такий раптовий, що білі докотилися до воріт перше, ніж злякані тубільці встигли забарикадуватися, і наступної миті вулиця наповнилася озброєними людьми, що боролися врукопаш серед лабіринту хатин.

Кілька хвилин чорні несхитно боролися при вході на вулицю, але револьвери, рушниці і кортики французів зім’яли тубільців зі списами і перебили чорних стрільців з їхніми тятивами.

Незабаром бій перейшов у переслідування і потім у страшну різанину: французькі матроси знайшли обривки мундира д’Арно на деяких з чорних супротивників.

Вони щадили дітей і жінок, коли не змушені були убивати їх для самозахисту. Але, коли, нарешті, вони зупинилися, задихаючись, вкриті кров’ю і потом, – у всьому дикому селищі Мбонги не залишилося жодного воїна.

Ретельно обшукали кожну хатину, кожен куточок селища, але не могли знайти ні найменшого сліду д’Арно. Знаками вони допитали полонених, і, нарешті, один із матросів, що служив у. французькому Конго, помітив, що полонені розуміють ламане наріччя, яке було у вжитку між білими і найбільш примітивними племенами узбережжя. Але навіть і тоді вони не змогли довідатися нічого втішного про долю д’Арно.

На всі питання про нього їм відповідали збудженою жестикуляцією чи гримасами жаху. Нарешті, вони переконалися, що все це – лише доказ вини цих дикунів, що дві ночі тому вони умертвили і з’їли їхнього товариша.

Утративши будь-яку надію, вони стали готуватися до ночівлі в селі. Полонених зібрали в трьох хатинах, де їх сторожувала посилена варта. Коло зачинених воріт були поставлені вартові, і все селище занурилося в мовчазний сон, що порушувався лише плачем тубільних жінок про своїх загиблих.

Наступного ранку експедиція рушила у зворотний шлях. Моряки збиралися спочатку спалити селище вщент, але цього наміру не здійснили і не взяли із собою полонених. Вони залишили в селищі заплаканих жінок і дітей, але ті все-таки мали дах над головою і, частокіл для захисту від диких звірів.

Експедиція повільно йшла вчорашніми слідами. Десять навантажених нош затримували її хід. У восьми ношах лежали найбільш важко поранені, а двоє гнулися під вагою мерців.

Клейтон і лейтенант Шарпантьє йшли в тилу загону; англієць мовчав з поваги до горя свого супутника, адже д’Арно і Шарпантьє були з дитинства нерозлучними друзями.

Клейтон не міг не усвідомлювати, що француз тим більш гостро відчуває;своє горе, що загибель д’Арно була абсолютно даремною; Джен Портер виявилася врятованою раніше, аніж д’Арно потрапив до рук дикунів, і, крім того, дійство, в якому він утратив життя, було поза його службою і було затіяне заради чужих.

Але коли Клейтон висловив усе це лейтенанту Шарпантьє, той похитав головою:

– Ні, мосьє, – сказав він. – д’Арно захотів би вмерти так. Я засмучений лише тим, що не міг умерти за нього чи принаймні разом з ним. Шкодую, що ви його не знали ближче, мосьє. Він був справжнім офіцером і джентльменом – право надане багатьом, але заслужене далеко не всіма. Він не загинув даремно, адже смерть його за врятування чужої американської дівчини змусить нас, його товаришів, зустріти смерть ще мужніше, яка б вона не була.

Клейтон не відповів, але в ньому зародилося нове почуття поваги до французів, що залишилося відтоді і назавжди непотьмареним.

Було дуже пізно, коли вони дійшли до хатини на березі. Один постріл перед тим, як вони вийшли з джунглів, сповістив присутніх у таборі і на кораблі, що д’Арно не врятований; – було заздалегідь домовлено, що коли вони будуть за одну чи дві милі від табору, один постріл буде означати невдачу, а три – удачу, тоді як два постріли означали б, що вони не знайшли ні д’Арно, ні його чорних викрадачів.

Їх зустріли урочисто, і небагато слів було промовлено, поки мертві і поранені, дбайливо розміщені на шлюпках, не були тихо відвезені на крейсер.

Клейтон, виснажений п’ятиденним важким переходом джунглями і двома сутичками з чорними, ввійшов до хатини, щоб з’їсти що-небудь і відпочити на зручній постелі із трави.

У дверях стояла Джен Портер.

– Бідолашний лейтенант! – сказала вона. – Чи знайшли ви хоч слід його?

– Ми спізнилися, міс Портер, – відповів він сумно.

– Розкажіть мені все! Що з ним трапилося?

– Не можу, міс Портер! Це занадто жахливо.

– Невже вони катували його? – прошепотіла вона.

– Ми не знаємо, що вони робили з ним перед тим, як убили його, – відповів Клейтон з виразом жалю на змученому обличчі, роблячи наголос на словах “перед тим”.

– “Перед тим”, як вони його вбили? Що ви хочете сказати? Вони не?.. Вони не?.. – Вона подумала про те, що Клейтон сказав про ймовірні стосунки лісової людини з цим плем’ям, і не могла вимовити жахливого слова.

– Так, міс Портер, вони – канібали, – сказав він майже з гіркотою, бо і йому спала на думку лісова людина, і страшні безпричинні ревнощі, що їх він відчув два дні тому, знову охопили його.

І тоді з раптовою брутальністю, настільки ж невластивою Клей-тону, як увічлива люб’язність мавпі, він зопалу сказав:

– Коли ваш лісовий бог пішов від вас, він, напевно, квапився на бенкет.

Про ці слова Клейтон пошкодував ще раніше, ніж вимовив їх, хоча і не знав, як жорстоко вони уразили дівчину. Його каяття стосувалося того безпідставного віроломства, що він виявив до людини, яка врятувала життя кожному з них і жодного разу не заподіяла нікому з них шкоди.

Дівчина гордо підвела голову.

– На ваше твердження могла бути доречною лише одна відповідь, м-ре Клейтон, – сказала вона крижаним тоном, – і я шкодую, що я не мужчина, щоб дати вам таку відповідь. – Вона швидко повернулася і пішла в хатину.

Клейтон був загайливий, як справжній англієць, так що дівчина встигла сховатися з очей перш, ніж він устиг зміркувати, яку відповідь дав би чоловік.

– Слово честі, – сказав він сумно, – вона назвала мене брехуном! І мені здається, що я заслужив це, – додав він зажурено. – Любий Клейтоне, я знаю, що ви стомлені і засмикані, але це не причина бути віслюком. Ідіть-но краще спати!

Але перш ніж лягти, він тихенько покликав Джен Портер через парусинову перегородку, оскільки бажав вибачитися. Однак із таким самим успіхом він міг би звернутися і до сфінкса! Тоді він написав записочку на клаптику паперу і просунув її під перегородку.

Джен Портер побачила папірець, вдала, що не помітила його, тому що була дуже розсерджена, скривджена й ображена; але вона була жінкою і тому незабаром ніби випадково підняла його і прочитала:

Дорога міс Портер, у мене не було жодної підстави сказати те, що я сказав. Єдиним моїм вибаченням є те, що, мабуть, нерви мої розладналися остаточно; утім, це зовсім не вибачення! Будь ласка, постарайтеся думати, що я цього не говорив зовсім. Мені дуже соромно. Я ніяк не хотів скривдити вас, – вас менше, ніж будь-кого на світі! Скажіть, що ви вибачаєте мені. ,

Ваш Сесіль Клейтон

– Ні, він думав так, інакше він ніколи б цього не сказав, – міркувала дівчина; але це не може бути правдою, і я знаю, що це неправда!

Одна фраза в записці злякала її: “Я ніяк не хотів скривдити вас, – вас менше, ніж будь-кого на світі!”

Ще тиждень тому ці слова наповнили б її радістю, тепер – вони гнітили її.

Вона шкодувала, що зблизилася з Клейтоном. Вона шкодувала, що зустрілася з лісовим богом, – ні, цьому вона була рада. А тут ще та, інша записка, що вона знайшла в траві перед хатиною після свого повернення з джунглів, любовна записка, підписана Тарзаном із племені мавп.

Хто б міг бути цей новий шанувальник? Що, коли це ще один із диких мешканців страшного лісу, що може зробити все, що завгодно для оволодіння нею?

– Есмеральдо! Прокиньтеся! – гукнула вона. – Як ви дратуєте мене тим, що можете спокійно спати, знаючи, що навкруги лихо!

– Габерелле! – заволала Есмеральда, встаючи. – Що тут знову? Гіпосорог? Де він, міс Джен?

– Дурниці, Есмеральдо, нікого тут немає. Лягайте знову! Ви нестерпні, коли спите, але ще нестерпніші, коли прокинетеся!

– Дитинко моя солоденька, що з вами, моя люба? Ви сьогодні начебто сама не своя, – сказала служниця.

– Ох, Есмеральдо, я сьогодні ввечері сама собі бридка. Не звертайте на мене уваги – це буде найкраще з вашого боку.

– Добре, солоденька моя, лягайте-но краще спати. Ваші нерви розладнані. З усіма цими розповідями пана Філандера про ринотамів та якихось людожерних геніїв воно й не дивно!

Джен Портер засміялася, підійшла до ліжка Есмеральди і, поцілувавши щоку відданої негритянки, побажала їй на добраніч.

ХхІІІ

БРАТЕРСТВО

Коли д’Арно опритомнів, він побачив, що лежить на постелі з м’яких лопухів і трав у курені, побудованому з гілок.

В отвір куреня відкривався краєвид на луку, вкриту зеленим різнотрав’ям, за якою досить близько височіла щільна стіна чагарів і дерев.

Він почувався дуже розбитим і слабким. Коли свідомість цілком повернулася до нього, він відчув гострий біль від багатьох жорстоких ран і тупий біль у кожній кістці, у кожнім м’язі тіла – наслідки жахливих тортур, яких він зазнав.

Навіть поворот голови – і той викликав таке нестерпне страждання, що він довго пролежав нерухомо, заплющивши очі.

Він намагався у деталях відтворити подробиці того, що з ним трапилося до тієї миті, коли він знепритомнів, щоб знайти пояснення свого теперішнього стану; намагався зрозуміти, серед друзів він чи серед ворогів.

Нарешті, йому згадалася страхітлива сцена коло стовпа і дивна постать, в обіймах якої він впав у несвідомий стан.

Д’Арно не знав, яка доля очікує його. Він не бачив і не чув навкруги жодних ознак життя.

Невпинний гомін джунглів – шерех листя, дзижчання комах, щебетання птахів і згуки якихось тварин, – усе змішалось у заспокійливе ласкаве бурмотіння. Здавалося, начебто він лежить осторонь, далеко від міріадів життів, звуки яких долітають до нього тільки як неясний відгомін.

Нарешті, він поринув у спокійний сон і прокинувся вже після полудня.

Знову відчув він дивне почуття цілковитої розгубленості, що позначило і його перше пробудження; але тепер він небавом пригадав недавнє минуле і, глянувши через отвір куреня, побачив постать людини, що сидить навпочіпки.

До нього була звернена широка мускуляста спина, і хоча вона була дуже засмагла, д’Арно побачив, що це спина білої людини, і він подякував долі.

Француз тихо окликнув Тарзана. Він обернувся і, вставши, попростував до куреня. Його обличчя було прекрасне – саме прекрасне, – подумав д’Арно, – яке він будь-коли бачив у житті.

Нагнувшись, він уповз до куреня пораненого офіцера і доторкнувся холодною рукою до його чола. д’Арно заговорив з ним французькою, але людина тільки похитала головою з видимим смутком, як здалося французові.

Тоді д’Арно спробував говорити англійською мовою, але людина знову похитала головою. Італійська, іспанська і німецька мови привели до того ж наслідку. Д’Арно знав кілька Слів норвезькою, російською і грецькою і мав поверхове уявлення про наріччя одного з негритянських племен західного узбережжя. Людина відкинула їх усі.

Оглянувши рани д’Арно, незнайомець вийшов з куреня і зник. Через півгодини він повернувся з якимось плодом, схожим на гарбуз, наповненим водою.

Д’Арно жадібно напився, але їв небагато. Його дивувало, що в нього не було лихоманки. Знову спробував він говорити зі своїм дивним доглядальником, але його спроба виявилася знову безрезультатною.

Раптом людина вийшла з куреня і через кілька хвилин повернулася зі шматком кори і, – о, чудо з чудес! – із графітним

Олівцем! Сівши навпочіпки поруч д’Арно, він кілька хвилин писав на гладенькій внутрішній поверхні кори; потім передав її французу. Д’Арно був здивований, побачивши написану чіткими друкованими літерами записку по-англійському:

Я, Тарзан із племені мавп. Хто ви? Можете ви читати цією мовою?

Д’Арно схопив олівець і замислився. Ця дивна людина писала по-англійському. Отже, він англієць!

– Так, – сказав д’Арно, – я читаю англійською. Я й говорю цією мовою. Виходить, ми можемо говорити з вами! Насамперед дозвольте мені подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

Людина тільки похитала головою і знову вказала на олівець і кору.

– Mon Dieu! – вигукнув д’Арно. – Якщо ви англієць, чому ж ви не можете говорити англійською мовою?

І в нього блиснула думка: людина ймовірно німа, можливо навіть – глухоніма.

Отже, д’Арно написав на корі по-англійському:

Я, Поль д’Арно, лейтенант французького флоту. Дякую вам за все, що ви для мене зробили. Ви мені врятували життя, і все, що мені належить, усе ваше! Чи не дозволите запитати: як людина, що пише по-англійському, не говорить цією мовою?

Відповідь Тарзана викликала в д’Арно абсолютне зачудування:

Я говорю тільки мовою мого племені великих мавп, якими правив Керчак. Говорю трошки мовою слона Тантора і лева Нуми і розумію також мови інших мешканців джунглів. З людською істотою я ніколи не говорив, крім одного разу з Джен Портер і то знаками. Це вперше, що я говорю з іншим з моєї породи шляхом переписування.

Д’Арно був уражений. Здавалося неймовірним, щоб на землі існувала доросла людина, що ніколи не говорила з іншою людиною, і здавалося ще більш безглуздим, щоб така людина могла писати і читати! Він знову глянув на послання Тарзана: “крім одного разу з Джен Портер”. Це була американська дівчина, викрадена горилою.

Щось раптово посвітліло в голові д’Арно. Він схопив олівець і написав:

Де Джен Портер?

І Тарзан підписав унизу:

Вона повернулася до рідних, у хатину Таргана з племені мавп.

Значить, вона жива? Де ж вона була? Що трапилося з нею?

Вона жива. Теркоз узяв її собі за дружину, але Тарзан відняв її в Теркоза й убив його раніше, ніж він устиг зашкодити їй. Ніхто в джунглях не може стати до бою з Тарзаном і залишитися живим. Я, Тарзан, із племені мавп, могутній боєць!

Д’Арно написав:

Я радий, що вона в безпеці. Мені боляче писати. Я відпочину трохи.

І Тарзан відповів:

Відпочиньте! Коли поправитеся, я віднесу вас до ваших.

Багато днів пролежав д’Арно на своїй постелі 3 м’яких трав. На другий день почалася лихоманка, і д’Арно думав, що це означає зараження, і був упевнений, що він помре.

Йому щось спало на думку. Він здивувався, як раніше не подумав про це?

Він покликав Тарзана і знаками показав, що хоче писати. А коли Тарзан приніс кору й олівець, д’Арно написав таке:

Чи не можете ви сходити до моїх і привести їх сюди? Я попишу записку, і вони підуть за вами.

Тарзан похитав головою і, узявши кору, відповів:

Я подумав про це першого ж дня, але не посмів. Великі мавпи часто приходять сюди, і якщо вони знайдуть вас тут одного і пораненого, вони вас уб’ють.

Д’Арно повернувся набік і заплющив очі. Він не хотів умирати, але відчував, що настає кінець, бо його дедалі більше лихоманило. Тієї ночі вія знепритомнів.

Три дні він марив, а Тарзан сидів біля нього, змочував йому голову і руки й обмивав його рани.

На четвертий день лихоманка минулася так само раптово, як і почалася, але від д’Арно залишилася одна тінь. Він страшенно схуд і ослаб. Тарзан мав піднімати його, щоб він міг пити з гарбуза..

Лихоманка не була викликана зараженням, як думав Лейтенант, а була однією з тих лихоманок, що зазвичай підхоплюють європейці в джунглях і яка або вбиває їх, або ж раптово полишає, як і було з д’Арно.

Два дні по тому француз тинявся амфітеатром, і сильна рука Тарзана підтримувала його, щоб він не впав.

Вони сіли в тіні великого дерева, і Тарзан добув кілька шматків гладенької кори, щоб вони могли розмовляти.

Д’Арно написав першу записку:

Чим я можу віддячити вам за все, що ви для мене зробили?

Тарзан відповів:

Навчіть мене говорити мовою людей.

Д’Арно почав негайно ж, показуючи на звичайні предмети і повторюючи їхні назви по-французькому, бо він думав, що йому легше всього буде навчити цю людину своїй рідній мові, яку він знав найкраще.

Для Тарзана було, звичайно, однаково, адже він не міг відрізняти одну мову від іншої. Коли він указав на слово “man” – “людина”, що він написав по-англійському на корі друкованими літерами, то д’Арно навчив його вимовляти homme, і в такий же спосіб навчив вимовляти ape – singe – мавпа, і tree – arbre – дерево.

Тарзан був дуже старанним учнем, і через два дні настільки освоївся з французькою мовою, що міг вимовляти маленькі словосполучення, як-от: “це дерево”, “це трава”, “я голодний” тощо; але д’Арно визнав, що важко учити французькій мові на основі англійської.

Лейтенант писав маленькі уроки по-англійському, а Тарзан повинен був вимовляти їх по-французькому; але оскільки буквальний переклад ішов геть погано, то Тарзан часто опинявся в глухому куті.

Д’Арно зрозумів тепер, що він зробив велику помилку, але йому здавалося вже занадто пізно починати все заново і переучувати Тарзана, особливо через те, що вони вже швидко підходили до можливості розмовляти одне з одним.

На третій день після припинення лихоманки Тарзан написав д’Арно записку, запитуючи його, чи почуває він себе досить зміцнілим, щоб його можна було віднести до табору. Тарзан так само сильно прагнув туди, як і д’Арно: йому так хотілося знову побачити Джен Портер!

Йому було нелегко залишатися з французом усі ці дні, коли душа його рвалася до маленького будиночка біля моря; і те, що він це так самовіддано робив, говорило більш яскраво иро шляхетність його характеру, аніж навіть порятунок французького офіцера з пазурів Мбонги.

Д’Арно, що тільки й мріяв про це, написав:

Але ви не зможете нести мене всю цю відстань через цей дрімучий ліс!

Тарзан засміявся.

– Маіs оuі, – сказав він, і д’Арно теж голосно засміявся, почувши від Тарзана цю фразу, що він так часто її вживав.

Отже, вони подалися у зворотний шлях, і д’Арно так само, як і Клейтон, і Джен Портер, здивувався разючій силі і спритності лісової людини.

Досить пізно після полудня дісталися вони відкритої галявини, і коли Тарзан спустився на землю з галуззя останнього дерева, серце його голосно гупало в грудях в передчутті можливої зустрічі з Джен Портер. Але біля хатини не було помітно нікого, і д’Арно здивувався, побачивши, що ні крейсер, ні “Арроу” не стоять на якорі в бухті.

Почуття самотності було розлите по всій місцевості і раптово передалося обом чоловікам, що прямували до хатини.

Обоє мовчали, але обоє ж ще раніше, ніж відчинили замкнені двері, знали вже, що вони знайдуть за ними. Тарзан підняв клямку, і важкі двері повернулися на своїх дерев’яних петлях. Трапилося те, чого вони найбільше боялися: хатина була порожня!

Чоловіки обернулися і подивилися один на одного. Д’Арно зрозумів, що товариші вважають його мертвим, але Тарзан думав тільки про жінку, що з любов’ю цілувала його, а тепер утекла, поки він робив послугу одному з її ж породи!

Велика гіркота охопила його серце. Він сховається в джунглі і повернеться до свого племені. Ніколи відтепер не захоче він знову побачити когось зі своєї породи; думка про повернення в хатину була тепер нестерпна для нього. Назавжди він залишить її в минулому, разом з божевільною надією, що він її виплекав, надією знайти свій власний рід і зробитися людиною серед людей,

А француз? А д’Арно? Ну то що ж. Нехай іде він своєю власною дорогою, як і Тарзан. Бачити його Тарзан більше не хоче. Він хоче одного – піти, піти від усього, що може нагадати йому Джен Портері

Поки Тарзан стояв на порозі, поринувши у свої думки, д’Арно ввійшов до хатини. Він побачив, що в ній значно більше речей, аніж раніш. Чимало предметів виявилося тут із крейсера – похідна кухня, посуд, рушниця і значна кількість патронів, консерви, ковдра, два стільці, ліжко, кілька книг і журналів, здебільшого американських.

– Вони мають намір повернутися, – подумав д’Арно. Він піді йшов до столу, що стільки років тому змайстрував Джон Клейтон у вигляді пюпітра, і побачив на ньому дві записки, адресовані Тарзану з племені мавп.

Одна була написана твердим чоловічим почерком, інша написана жіночим почерком, була запечатана.

– Тут є два послання вам, Тарзане! – гукнув д’Арно, обернувшись до дверей, але його супутника не було. Д’Арно підійшов до дверей і виглянув. Тарзана ніде не було видно. Д’Арно голосно погукав його, але не одержав відповіді.

– Моn Dіеu, – вигукнув д’Арно, – він покинув мене! Я це відчуваю. Він повернувся в джунглі і залишив мене тут одного.

І тоді він згадав погляд Тарзана, що ввійшов до порожньої хатини – такий погляд буває в зраненого оленя, якого знічев’я підстрелив мисливець.

Тарзану був нанесений жорстокий удар. Д’Арно це було тепер зрозуміло, – але чому? Він не міг зрозуміти.

Француз подивився навкруг себе. Самотність і жах місцевості починали діяти на його нерви, вже ослаблені стражданнями і хворобою.

Бути залишеним тут зовсім самотнім, поруч зі страшними джунглями, ніколи не чути людського голосу, не бачити людського обличчя – у безперервному страху перед дикими звірами і ще більш страшними дикими людьми – і загинути від самотності і безнадії! Це було жахливої

А далеко на сході Тарзан, мавпячий годованець, мчав у гущавині лісу назад до свого племені. Він ніколи не подорожував з такою безрозсудною поспішністю, як тепер. Тарзан відчував, що біжить від самого себе, – що, несучись лісом, як злякана білка, він рятується від власних думок. Але як швидко він не мчав, думки не відставали від нього.

Тарзан пролетів верхів’ям над гнучким тілом левиці, що скрадалася у зворотному напрямку до хатини, залишеної ним.

Що міг удіяти д’Арно проти Сабор? Що зробить він, якщо горила Болгани нападе на нього? Чи лев Нума, чи жорстока Шита?

Тарзан спинився на мить.

– Хто ви такий, Тарзане? – запитав він голосно. – Мавпа чи людина? Якщо ви мавпа, то чиніть, як мавпи, залишаючи одного зі своїх вмирати в джунглях. Якщо ж ви людина, то поверніться, щоб захистити свого одноплемінника. Ви не повинні тікати від одного зі своїх тільки через те, що хтось втік від вас.

Д’Арно міцно замкнув двері. Він був дуже знервований. Навіть хоробрі люди, – а д’Арно був хоробрий, – іноді бояться самотності.

Він зарядив одну з рушниць і поклав її поблизу себе. Тоді він підійшов до пюпітра і взяв незапечатаний лист, адресований Тарзану. Може, у ньому було повідомлення, що кораблі тільки тимчасово залишили бухту? Він відчував, що не буде порушення етики, якщо він прочитає лист, і тому він вийняв його з конверта і став читати:

Тарзану, із племені мавп. Дякуємо вам за те, що ми користалися вашою хатиною, і засмучені тим, що ви нас позбавили задоволення бачити вас і подякувати особисто. Ми нічого не зіпсували у вас і залишили багато речей для зручності і безпеки вашої у вашому самотньому будинку.

Якщо ви знаєте дивну білу людину, що стільки разів рятувала нам життя і приносила нам їжу, і якщо ви спілкуєтеся з нею, подякуйте і їй від нашого імені за її доброзичливість до нас.

Ми відпливаємо за годину, щоб ніколи більше не повернутися; але хотілося б нам, щоб ви й інший наш друг у джунглях знали, що ми завжди будемо вам вдячні за все, що ви зробили для чужоземців на вашому березі; а також що і ми зуміли б набагато краще віддячити вам обом, якби ви тільки дали нам для цього добру нагоду.

З повагою Вільям Сесіль Клейтон

– “Щоб ніколи більше не повернутися”, – повторив д’Арно і кинувся ниць на ліжко.

Годину по тому він підхопився і прислухався. За дверима був хтось, хто хотів ввійти.

Д’Арно дістав заряджену рушницю і взяв на приціл.

Уже смеркло, і в хатині було дуже темно: але він бачив, що клямка рухається зі свого місця.

Він відчув, як волосся стало підніматися сторчма в нього на голові.

Двері обережно прочинилися, і крізь тонку щілину можна було побачити щось, що стоїть за дверима. Д’Арно навів у щілину сталеве дуло рушниці і спустив курок.

XXIV ЗНИКЛИЙ СКАРБ

Коли експедиція повернулася після марних спроб врятувати д’Арно, капітан Дюфрен висловив бажання відплисти якомога швидше, і всі були з цим згодні, крім Джен Портер.

– Ні, – рішуче сказала вона капітану Дюфрену, – я не поїду, і вам не варто було б їхати. У джунглях залишилося двоє наших

Друзів, що прийдуть звідти, сподіваючись на те, що їх будуть чекати. Один з них ваш офіцер, а інший – лісова людина, що врятувала життя кожному з членів експедиції мого батька. Він попрощався зі мною на краю джунглів два дні тому, щоб поспішити, як він гадав, на допомогу моєму батьку і м-ру Клейтону, і залишився, щоб врятувати лейтенанта д’Арно; у цьому ви можете бути впевнені! Якби його допомога лейтенанту виявилася запізнілою, він давно вже був би тут. Той факт, що він цього не зробив, слугує для мене найвірнішим доказом того, що лейтенант д’Арно поранений і він затримується з ним, чи він повинен був розшукувати його викрадачів оддалік селища, що його атакували ваші матроси.

– Але мундир бідного д’Арно і все, що належало йому, було знайдене в цьому селищі, міс Портер, – заперечив капітан, – і тубільці виявили велике замішання, коли їх розпитували про долю білої людини.

– Так, капітане, але вони не визнали, що він убитий! А що стосується його одягу і речей, – що ж? І більш цивілізовані народи, аніж ці дикі чорношкірі, відбирають у своїх полонених усе коштовне, збираються вони їх убивати чи ні. Навіть солдати мого рідного Півдня грабували не тільки живих, але й мертвих. Я готова погодитися з вами, що це дуже важливий доказ, але це ще не достовірний доказ!

– Можливо, що й сама лісова людина ваша потрапила в полон до дикунів чи була ними убита, – натякнув капітан.

Дівчина засміялася.

– Ви його не знаєте! – заперечила вона, почуваючи, як легкий трем гордості пробіг по всіх її нервах при думці, що вона говорить про того, кому належить її серце.

– Мабуть, що цю вашу надлюдину, і справді, варто було б почекати, – сказав капітан, сміючись, – я дуже бажав би бачити його.

– У такому разі почекайте його, любий мій капітане, – наполягала дівчина. – Я у будь-якому разі залишуся! г

Француз був би украй здивований, якби міг вникнути в справжні мотиви слів дівчини.

Вони йшли від берега до хатини, розмовляючи далі, і тепер приєдналися до маленької групи, що сиділа на похідних стільцях у тіні великого дерева коло хатини.

Тут були професор Портер і м-р Філандер, і Клейтон з лейтенантом Шарпантьє і двома з його товаришів офіцерів, а Есмеральда ходила поруч, уставляючи час від часу свої репліки. Офіцери

Встали і віддали честь, коли наблизився їхній начальник, а Клей-тон уступив Джен Портер свій похідний стілець.

– Ми тільки що обговорювали долю бідного Поля, – сказав капітан Дюфрен. – Міс Портер наполягає на тому, що у нас немає точних доказів його смерті, і дійсно їх у нас немає. З іншого боку міс Портер запевняє, що тривала відсутність нашого всемогутнього друга в джунглях указує на те, що д’Арно ще має потребу в його допомозі тому, що він поранений, чи тому, що він усе ще в полоні у більш віддаленому селищі тубільців.

– А тут припускали, – заявив лейтенант Шарпантьє, – що дика людина, може, є членом племені чорношкірих, що напали на наш загін, і що він поспішав допомагати їм.

Джен Портер кинула швидкий погляд на, Клейтона.

– Це має всі підстави здаватися вірогідним, – сказав професор Портер.

– Я не згоден із вами, – заперечив м-р Філандер. – Він мав цілковиту можливість сам зашкодити нам чи ж повести проти нас своє плем’я. Замість того, упродовж тривалого нашого перебування тут, він ніколи не змінив своєї ролі нашого захисника і постачальника.

– Це правда, – утрутився Клейтон, – однак ми не повинні знехтувати тим фактом, що за його винятком, на сотні миль навкруги єдині людські істоти – дикі канібали. Він був озброєний зовсім так само, як вони, а це вказує на підтримання з ними якихось постійних стосунків. Самий факт, що він – єдиний білий серед, можливо, тисячі чорношкірих, указує на те, що стосунки ці навряд чи могли бути іншими, як тільки дружніми!

– Справді, коли так, то, звичайно, малоймовірно, щоб він не мав зв’язків з ними, – зауважив капітан, – можливо навіть, що він сам член цього племені! ,

– Або, – додав один із офіцерів, – він достатньо часу прожив серед диких мешканців джунглів, звірів і людей, щоб бути таким вправним у стрілянині і полюванні й у користуванні африканською зброєю.

– Не застосовуйте до нього вашого власного мірила, – сказала Джен Портер. – Пересічна біла людина на кшталт кожного з вас, – даруйте, я невдало висловилася, – вірніше, біла людина, що стоїть вище пересічної у фізичному і розумовому відношенні, ніколи б не змогла, запевняю вас, прожити хоча б рік сама і без одягу у цих тропічних джунглях! Але ця людина не тільки перевершує пересічну білу людину силою і спритністю, вона настільки вища навіть від наших тренованих атлетів і сильних людей, наскільки вони перевершують новонароджену дитину, а його сміливість і лютість у бою рівняють його з диким звіром.

– Він, безсумнівно, придбав собі вірного союзника, міс Портер, – промовив, сміючись, капітан Дюфрен. – Я упевнений, що кожен з нас тут охоче погодився б сто разів іти назустріч смерті, щоб заслужити хоча б половину похвали настільки відданого і настільки прекрасного захисника…

– Ви не здивувалися б, що я його захищаю, – сказала дівчина, – якби бачили його, як його бачила я, що боровся за мене з величезним волохатим звіром. Він кинувся на це чудовисько, як бик міг би кинутися на одряхлілого старого, – без найменшої ознаки вагання чи страху; якби ви це бачили, ви б теж вважали, що він надлюдина. Якби ви бачили його могутні м’язи, що напружувалися під засмаглою шкірою, якби ви бачили, як він відбивав страшні ікла, – ви б теж вважали його непереможним. А будь ви свідками його лицарського поводження зі мною, незнайомою дівчиною, – ви б почували до нього таку ж саму безмежну довіру, що до нього почуваю я.

– Ви виграли вашу справу, прекрасний адвокате, – вигукнув капітан. – Суд визнає підсудного невинним, і крейсер залишиться ще на кілька днів, щоб дати йому можливість повернутися і подякувати прекрасній Норції.

– Заради Бога! – верескнула Есмеральда, – невже ви, моє золотко, хочете сказати мені, що залишитеся тут ще, у цій країні звірів-людожерів, коли у нас є зручна нагода вирватися звідси! Не кажіть мені цього, моя квіточко!

– Есмеральдо! – вигукнула Джен Портер, – як вам не соромно? Так-то ви висловлюєте подяку цій людині? Адже він вам двічі врятував життя!

– Правда, міс Джен, усе, що ви говорите, правда, але вже повірте мені, що цей лісовий джентльмен рятував нас зовсім не для того, щоб ми тут залишалися! Він врятував нас, щоб ми могли виїхати звідси! Мені здається, він був би страх як сердитий, якби довідався, що ми до того одуріли, що залишилися ще тут після того, як він допоміг нам виїхати. А я-то сподівалася, що вже не доведеться мені більше ночувати в цьому геологічному саду і слухати всі ці кепські згуки, що зчиняються в джунглях, коли стає темно.

– Я анітрохи не засуджую вас, Есмеральдо, – сказав Клей-тон. – І ви дійсно попали саме в точку, сказавши “кепські” звуки. Я ніколи не міг підібрати слова для них, а це, знаєте, дуже влучне визначення: саме “кепські” згуки.

– Тоді вам з Есмеральдою найкраще перебратися на крейсер і жити там, – заявила Джен Портер глумливо. – Що б ви сказали, якби змушені були прожити все життя в джунглях, як жила наша лісова людина?

– Боюся, що я виявився б далеко не блискучим зразком дикої людини, – з гіркотою розсміявся Клейтон. – Від цих нічних шумів у мене волосся на голові стає сторчма. Розумію, що мені варто було б соромитися такого зізнання, але це правда.

– Не знаю, – сказав лейтенант Шарпантьє. – Я ніколи не думав надто про почуття страху і подібні речі; ніколи не намагався з’ясувати, боягуз я чи хоробра людина. Але тієї ночі, коли ми лежали в лісі, а бідний д’Арно був узятий у полон і шум джунглів накочувався на нас, я став думати, що я справді боягуз! Мене не стільки лякало ревіння хижих звірів, скільки ці скрадливі шерехи, що ви зненацька чуєте поруч із собою і потім чекаєте повторення їх, – незбагненні звуки величезного тіла, що майже нечутно рухається, і усвідомлення того, що ви не знаєте, як близько воно було і чи не підповзло воно ще ближче за той час, коли ви перестали чути його. Ох ці шуми й ці очі… Моn Dіеu! Я ніколи не перестану бачити ці очі в темряві, – очі, які бачиш чи не бачиш, але відчуваєш; ох, це найжахливіше…

Усі з хвилину мовчали, і тоді заговорила Джен Портер:

– І він там! – вона сказала це голосом, захриплим від хвилювання. – Ці палаючі очі будуть уночі дивитися на нього і на вашого товариша, лейтенанта д’Арно. Невже ви можете кинути їх, джентльмени, не надавши їм принаймні пасивну допомогу, затри мавшись з крейсером ще на кілька днів?

– Стривай, дитино, стривай, – сказав професор Портер. – Капітан Дюфрен згодний залишитися, а я зі свого боку теж згодний, цілком згодний, як завжди, коли йдеться про ваші дитячі примхи.

– Ми могли б використати завтрашній день для перевезення скрині зі скарбом, – сказав м-р Філандер.

– Цілком правильно, цілком правильно, м-р Філандере; я майже забув про скарб! – вигукнув професор Портер. Може, капітан Дюфрен позичить нам у допомогу кілька матросів і одного полоненого з “Арроу”, що вкаже місцезнаходження скрині?

– Звичайно, дорогий професоре, ми усі до ваших послуг, – відповів капітан.

Отже, було домовлено, що наступного ранку лейтенант Шарпантьє візьме загін з десяти чоловік і одного з бунтівників з “Ар-роу” як провідника і вони відкопають скарб, а крейсер простоїть ще цілий тиждень у маленькій бухті. По закінченні цього терміну

Можна буде вважати, що д’Арно дійсно мертвий, а лісова людина не хоче повернутися, поки вони ще залишаються тут, і тоді обидва судна відчалять з усією експедицією.

Професор Портер не супроводжував шукачів скарбів наступного ранку, але, побачивши, що вони повертаються ополудні голіруч, квапливо кинувся їм назустріч. Його звичайна неуважлива заклопотаність зовсім зникла і перемінилася нервовістю і збудженням.

– Де скарб? – гукнув він Клейтону ще з відстані ста футів. Клейтон похитав головою.

– Пропав, – сказав той, підійшовши ближче.

– Пропав? Цього бути не може! Хто міг узяти його? – здивувався професор Портер.

– Одному богу відомо, професоре, – відповів Клейтон. – Ми могли б подумати, що провідник наш збрехав щодо його місцезнаходження, але здивування і жах його, коли він побачив, що скриня зникла з-під тіла убитого Снайпса, були занадто непідробні, щоб бути удаваними. І крім того, під тілом дійсно було щось зарите, бо під ним була яма, закидана пухкою землею.

– Але хто ж міг узяти скарб? – повторив професор.

– Підозра могла б, звичайно, упасти на матросів із крейсера, – сказав лейтенант Шарпантьє. – Але молодший лейтенант Жавьє запевняє, що ніхто з команди не мав звільнення на берег і що ніхто відтоді, як ми стали на якір, не був на березі інакше, як під начальством офіцера. Я і не припускаю, щоб ви стали підозрювати Наших матросів, але дуже радий, що фактично доведено повну неспроможність такої підозри, – закінчив він.

– Мені ніколи й на думку не спадало підозрювати людей, яким ми так зобов’язані, – люб’язно заперечив професор Портер. – Я скоріше готовий був би підозрювати дорогого мого Клейтона чи м-ра Філандера. .

Французи посміхнулися, як офіцери, так і матроси. Було ясно, що ці слова полегшили їм душу.

– Скарб зник уже якийсь час по тому, – продовжував Клейтон. – Коли ми вийняли труп, то він розвалився, а це вказує, що той, хто взяв скарб, зробив це ще тоді, коли труп був свіжий, бо, коли ми відрили його, він був цілий.

– Викрадачів, мабуть, було чимало, – сказала Джен Портер, що підійшла. – Ви пам’ятаєте, що треба було четверо чоловіків для перенесення скрині?

– Клянуся Юпітером, – крикнув Клейтон, – це так! Зробили це, мабуть, чорношкірі. Імовірно, хтось з них бачив, як матроси

Заривали скриню, після чого негайно повернувся з помічниками, і вони забрали скриню.

– Усякі такі міркування ні до чого не ведуть, – сумно сказав професор Портер. – Скриня пропала. Ми його ніколи більше не побачимо, як не побачимо і скарбу, що був у ній.

Одна тільки Джен Портер розуміла, що ця втрата означала для її батька, але ніхто не знав, що вона означала для неї.

Шість днів по тому, капітан Дюфрен оголосив, що вихід у море призначений на наступний ранок.

Джен Портер стала б ще просити про подальшу відстрочку, якби сама не починала думати, що її лісовий коханий не повернеться.

Усупереч самій собі, її почали мучити сумніви і страхи. Слушність доказів цих безсторонніх французьких офіцерів мимохіть діяла на її переконання. Що він канібал, – цьому вона ніяк не могла повірити; але зрештою їй стало здаватися можливим, що він прийомний член якого-небудь племені дикунів. Думки, що він міг умерти, вона не припускала; було неможливо уявити собі, щоб те досконале тіло, повне торжествуючого життя, могло перестати існувати.

Допустивши такі думки, Джен Портер мимоволі поступово стала підпадати під владу інших.

Якщо він належить до племені дикунів, він, мабуть, має дружину-дикунку, може, навіть цілу дюжину дружин і диких полукровок-дітей. Дівчина здригнулася, і коли їй повідомили, що крейсер на ранок відходить, вона була майже рада. Проте, саме вона подала думку, щоб у хатині була залишена зброя, патрони, припаси і багато різних предметів, нібито для невловимої особистості, що підписалася Тарзаном із племені мавп, і для д’Арно, якщо, він ще живий і добереться до хатини. Насправді ж вона сподівалася, що ці речі дістануться її лісовому богу, навіть якби він виявився простим смертним.

І в останню хвилину вона залишила йому ще звісточку, яку доручила передати Тарзану.

Джен останньою залишила хатину,, повернувшись туди під якимсь дріб’язковим приводом після того, як усі інші направилися до шлюпки.

Вона стала на коліна коло постелі, в якій провела стільки ночей, помолилась за благополуччя своєї первісної людини і, міцно притиснувши до губ його медальйон, прошептала:

– Я люблю тебе і вірю в тебе! Але якби навіть і не вірила, я все-таки любила б. Нехай Бог змилостивиться над моєю душею за це визнання! Якби ти повернувся до мене, не було б іншого варіанту, я пішла б за тобою, назавжди пішла б у джунглі.

XXV НА КРАЮ СВІТУ

Коли д’Арно вистрілив, двері прочинилися навстіж, і якась людська постать упала ниць, розпластавшись на весь зріст на підлогу хатини.

Француз, охоплений панікою, щойно зібрався удруге вистрелити в лежачого, як раптом він побачив, що це білий. Ще одна мить, і д’Арно зрозумів: він застрелив свого друга, свого захисника, Тарзана з племені мавп!

З болісним лементом відчаю кинувся д’Арно до лісової людини. Ставши на коліна, він підняв чорноволосу голову і притулив її до своїх грудей, голосно гукаючи Тарзана на ймення. Відповіді не було. Тоді д’Арно приклав вухо до його грудей. З радістю відчув він, що серце працює рівномірно і несхибно. Він дбайливо підняв Тарзана й уклав його на ліжко, а потім, квапливо замкнувши і заклавши двері, він засвітив одну з ламп і оглянув рану. Куля лише злегка зачепила Тарзана по голові. Рана була поверхова, хоча і страшна на вигляд, але не було ознак роздроблених кісток.

Д’Арно полегшено зітхнув і став змивати кров з обличчя свого, друга.

Незабаром холодна вода привела його до тями і, відкривши очі, він із подивом глянув на д’Арно.

Той перев’язав рану шматочками полотнини і, побачивши, що Тарзан отямився, написав записку, яку підсунув перед очі другові. У цьому посланні д’Арно пояснював жахливу помилку, що її він припустився, і говорив, який він щасливий, що рана виявилася не надто серйозною.

Тарзан, прочитавши написане, сів на край ліжка і посміхнувся.

– Це нічого, – сказав він по-французькому. Потім, оскільки запас його слів скінчився, він написав:

– Ви б бачили, що Болгами зробив зі мною, а також Керчак і Теркоз, перш ніж я убив їх, – тоді б ви не вибачалися за таку

Маленьку подряпину.

Д’Арно передав Тарзану обидва листи, залишені на його ім’я.

Тарзан прочитав перший з виразом суму на обличчі. Другий він довго перевертав на всі боки, не знаючи, як його відкрити. Тарзан ніколи не бачив доти заклеєного листа.

Д’Арно спостерігав за ним і зрозумів: його привів у замішання конверт. Здавалося таким дивним, щоб для дорослої білої людини конверт був загадкою! Д’Арно розкрив його і передав лист Тарзану.

Сівши на похідний стілець, той розклав, перед собою пописані аркуші прочитав:

Тарзану, із племені мавп. Перш ніж я виїду, дозвольте мені приєднати мою подяку до подяки м-ра Клейтона за наданий вами люб’язний дозвіл користатися вашою хатиною.

Ми дуже шкодуємо через те, що ви так і не прийшли познайомитися з нами. Ми були б такі раді посидіти і подякувати вам, нашому хазяїну!

Є ще інший, котрому я теж хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я не можу повірити, що він помер.

Його імені я не знаю. Він великий, білий велетень, що носив брильянтовий медальйон на грудях. Якщо ви знаєте його і можете говорити його мовою, передайте йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала його повернення. Скажіть йому також, що я живу в Америці, у місті Балтіморі. Там він завжди буде для мене бажаним гостем, якщо побажає відвідати мене.

Я знайшла записку, що ви мені її написали. Вона лежала між листям біля хатини. Не знаю, як ви, що ніколи не говорили зі мною, змогли покохати мене? І я дуже засмучена, якщо це правда, адже я своє серце віддала іншому.

Але знайте, що я завжди залишуся вашим другом.

Джен Портер

Тарзан майже цілу годину сидів, утупивши погляд у підлогу. З листів йому стало очевидно, що вони не знали, що він і Тарзан – одна й та сама людина. – “Я віддала моє серце іншому” – повторював він знову і знову подумки.

Отже, вона не любить його! Як могла вона прикидатися, що любить, і піднести його на таку височінь надії тільки для того, щоб скинути в безодню розпачу?

Може, її поцілунки були тільки знаком дружби? Що може знати він, котрий нічого не знає про людські звичаї?

Раптом він встав і, побажавши д’Арно добраніч, як той на вчив його, кинувся на постіль з папороті, на якій спала Джен Портер. ,

Д’Арно загасив лампу і теж ліг.

Цілий тиждень вони майже тільки те й робили, що відпочивали, і д’Арно навчав Тарзана французької мови. До кінця тижня вони вже могли абияк порозумітися.

Якось пізно ввечері, коли вони сиділи в хатині, збираючись лягати спати, Тарзан кинувся до д’Арно.

– Де Америка? – запитав він.

Д’Арно показав на північний захід.

– За багато тисяч миль за океаном. Для чого вам це?

– Я збираюся туди. Д’Арно похитав головою.

– Це неможливо, мій друже, – сказав він.

Тарзан встав і, підійшовши до однієї із шаф, повернувся з грунтовно зачитаною географією в руках. Розкривши карту світу, він сказав:

– Я ніколи не міг до пуття зрозуміти всього цього; поясніть, будь ласка!

Д’Арно виконав його прохання, сказавши, що синя фарба означає усю воду на землі, а плями іншого кольору континенти й острови. Тарзан попросив показати місце, де вони тепер знаходяться.

Д’Арно це зробив.

– Тепер покажіть, де Америка, – сказав Тарзан.

І коли д’Арно доторкнувся пальцем до Північної Америки, Тарзан усміхнувся і, поклавши на сторінку долоню, виміряв нею Атлантичний океан, що лежав між обома материками.

– Ви бачите, це недалеко; моя рука ширша! Д’Арно розсміявся. Як пояснити цій людини?

Він узяв олівець і зробив малесеньку крапку на березі Африки.

– Цей маленький значок на карті, – сказав він, – набагато разів більший, ніж ваша хатина на землі. Бачите ви тепер, як це далеко?

Тарзан задумався.

– А чи живуть білі люди в Африці? – запитав він.

– Живуть.

– Де живуть найближчі?

Д’Арно вказав на карті крапку на північ від них.

– Так близько? – з подивом запитав Тарзан.

– Так, – відповів д’Арно, – але це зовсім не близько.

– А в них є великі судна для переїзду через океан?

– Є.

– Ми підемо туди завтра, – заявив Тарзан. Д’Арно посміхнувся і похитав головою.

– Це занадто далеко! Ми загинемо набагато раніше, ніж доберемося туди.

– Ви хочете залишитися тут назавжди? – запитав Тарзан.

– О, ні, – відповів д’Арно.

– Ну, тоді ми завтра рушимо з місця. Тут мені більше не подобається. Я готовий скоріше вмерти, аніж залишатися, тут.

– Добре, – відповів д’Арно, стенувши плечима. – Не знаю, мій друже, але і я теж скажу, що волів би вмерти, аніж жити тут. Якщо ви підете, і я піду з вами.

– Отже, вирішено, – сказав Тарзан. – Завтра я вирушаю до Америки.

– Як же ви поїдете в Америку без грошей? – запитав д’Арно.

– Що таке гроші? – здивувався Тарзан.

Треба було чимало часу, щоб він хоч трохи зрозумів.

– Як люди добувають гроші? – запитав він, нарешті.

– Вони їх заробляють.

– Чудово. Я зароблю.

– Мі, друже мій, – заперечив д’Арно. – Про гроші ви не повинні турбуватися, і вам не потрібно буде заробляти. У мене їх досить для двох, досить для двадцяти, – набагато більше грошей у мене, аніж це потрібно для однієї людини. І ви будете мати все, що побажаєте, якщо ми коли-небудь доберемося до цивілізації.

Отже, наступного ранку вони вирушили в дорогу уздовж берега. Кожний ніс рушницю і патрони, а також постіль і небагато провізії і кухонного начиння.

Останнє здалося Тарзану зовсім непотрібним вантажем, і він викинув своє.

– Але ви повинні навчитися їсти варену їжу, мій друже, – заперечив д’Арно. – Жодна цивілізована людина не їсть сирого м’яса!

– Вистачить у мене часу навчитися, коли я доберуся до цивілізації. Мені ці речі не подобаються; вони тільки псують смак гарного м’яса.

Цілий місяць йшли вони на північ, іноді дістаючи собі їжі вдосталь, а іноді голодуючи кілька днів.

Вони не зустрічали й ознак тубільців, а дикі звірі їх не турбували. Загалом їхня подорож була надзвичайно вдалою.

Тарзан закидав товариша питаннями і його знання швидко збільшувалися. Д’Арно навчав його тонкощів цивілізації, навіть користання ножем і виделкою. Але іноді Тарзан з відразою кидав їх, і схопивши їжу сильними засмаглими руками, рвав її кутніми зубами, як дикий звір.

Тоді д’Арно сердився і говорив:

– Ви не повинні їсти, як тварина, Тарзане, коли я так намагаюся зробити з вас джентльмена. Моn Dіеu! Джентльмени не роблять цього, це просто жахливо!

Тарзан посміхався зніяковіло і знову брався за виделку і ніж, але в душі він їх ненавидів.

Дорогою він розповів д’Арно про велику скриню, про те, як матроси зарили її, і про те, як він її відрив, переніс на місце зборів мавп і там зарив знову.

– Мабуть, це скриня зі скарбом професора Портера, – зміркував д’Арно. – Це дуже, дуже негаразд, але, звичайно, ви цього не знали!

Тарзан тут тільки згадав і зрозумів листа, написаного Джен Портер її приятельці, украденого ним у неї першого ж дня, коли прибульці улаштувалися в його хатині. Тепер він знав, що було в скрині і яке вона мала значення для Джен Портер!

– Завтра ми повернемося назад за скринею, – виголосив він, звертаючись до д’Арно.

– Назад? – неабияк здивувався д’Арно. – Але, дорогий мій, ми тепер уже три тижні в дорозі; нам знадобиться ще три тижні для зворотної подорожі за скарбом. І потім, при величезній вазі скрині, нести яку мали чотири матроси, місяці линуть раніше, ніж ми знову дійдемо до цього місця.

– Але це необхідно, друже мій, – наполягав Тарзан. – Йдіть далі до цивілізації, а я повернуся за скарбом. Сам я зможу йти набагато швидше.

– У мене є кращий план, Тарзане! – вигукнув д’Арно. – Ми разом дійдемо до найближчого поселення. Там ми винаймемо судно і повернемося за скарбом морем уздовж берега, у такий спосіб доставити його буде набагато легше. Це і швидше і безпечніше, і не змусить нас розлучатися. Що ви думаєте про мій план, Тарзане?

– Годиться! – сказав Тарзан. – Скарб буде на місці, коли б ми не з’явилися за ним; і хоча я міг би сходити за ним тепер і нагнати вас через місяць чи два, але буду більш спокійний за вас, знаючи, що ви не один у дорозі. Коли я бачу, який ви безпорадний, д’Арно, я часто дивуюся, як людський рід міг уникнути знищення за всі ті століття, про які ви мені говорили. Одна Сабор могла б винищити тисячі таких, як ви.

Д’Арно засміявся:

– Ви будете більш високої думки про людській рід, коли побачите його армії і флоти, величезні міста і могутні досягнення техніки. Тоді ви зрозумієте, що розум, а не м’язи, ставить людсь ку істоту вище від могутніх звірів ваших джунглів. Самотня і беззбройна людина, звичайно, не зрівняється у силі з великим звіром; але якщо десять людей зберуться, вони з’єднають свій розум і свої м’язи проти диких ворогів, тоді як звірі, нездатні міркувати, ніколи не додумаються про союз проти людей. Якби було інакше, Тарзане, скільки б прожили ви у дикому лісі?

– Ви маєте рацію, д’Арно, – відповів Тарзан. – Якби Керчак прийшов на допомогу Тублату в ніч Дум-Дум, мені був би кінець. Але Керчак не зумів скористатися такою вдалою нагодою! Навіть Калу, моя мати, не могла будувати планів наперед. Вона просто їла, скільки їй було потрібно, і коли вона хотіла їсти. Навіть знаходячи надмір їжі тоді, коли ми голодували, вона ніколи не збирала запасів. Пам’ятаю, вона вважала великою дурістю з мого боку обтяжувати себе зайвою їжею під час переходів, хоча бувала дуже рада їсти її разом зі мною, коли випадково на шляху у нас не зустрічалося здобичі.

– Виходить, ви знали вашу матір, Тарзане? – запитав з подивом д’Арно.

– Знав. Вона була велика красива мавпа, більша за мене зростом і важила вдвічі більше в порівнянні зі мною.

– А ваш батько? – запитав д’Арно.

– Його я не знав. Калу говорила, що він був біла мавпа і безволосий, як я. Тепер знаю, що, мабуть, він був білою людиною.

Д’Арно довго і пильно розглядав свого супутника.

– Тарзане, – сказав він нарешті, – неможливо, щоб мавпа Калу була вашою матір’ю. Якби це було так, ви успадкували б хоч якісь особливості мавп. А у вас їх зовсім немає. Ви чистокровна людина і, імовірно, син висококультурних батьків. Невже у вас немає хоча б слабких указівок на ваше минуле?

– Немає ніяких, – відповів Тарзан.

– Ніяких записок у хатині, що могли б пролити якесь світло на життя її колишніх мешканців?

– Я прочитав усе, що було в хатині, за винятком однієї книжки, що, як я знаю тепер, була написана не по-англійському, а якоюсь іншою мовою. Може, ви зумієте її прочитати.

Тарзан витяг із дна свого сагайдака маленьку чорну книжку і подав її своєму супутнику. Д’Арно глянув на обкладинку.

– Це щоденник Джона Клейтона, лорда Грейстока, англійського дворянина, і він написаний по-французькому, – сказав він, і відразу взявся читати написаний понад двадцять років тому що денник, в якому передавалися подробиці історії, уже нам відомої – історії пригод, поневірянь і прикрощів Джона Клейтона і його дружини Еліс від дня їхнього від’їзду з Англії. Закінчувався щоденник за годину до того, як Клейтон був убитий Керчаком.

Д’Арно читав уголос. Часом його голос зривався, і він був змушений зупинитися. Яка страшна безнадійність пролягала між рядками!

Часом він поглядав на Тарзана. Але лісова людина сиділа навпочіпки незворушно, як кам’яний ідол.

Тільки коли почалися рядки про малюка, тон щоденника змінився і зникла нота розпачу, що закралася в щоденник після перших двох місяців перебування на березі. Тепер тон щоденника був забарвлений якимсь гнітючим щастям, що справляло ще більш сумне враження, аніж усе інше.

В одному із записів звучав майже бадьорий тон:

Сьогодні моєму хлопчику виповнилося шість місяців. Він сидить на колінах Еліс коло столу, за яким я пишу; це щаслива, здорова, прекрасна дитина.

Так чи інакше, навіть супроти будь-якої вірогідності, мені уявляється, що я бачу його дорослим, що він посідає у світі становище батька, і цей другий Джон Клейтон укриває новою славою рід Грейстоків.

І от, ніби для того, щоб додати моєму пророцтву ваги своїм підписом, він схопив моє перо в пухленький кулачок і полишив на сторінці відбиток своїх малесеньких пальчиків, забруднених у чорнилі.

І відразу на полі сторінки з’явилися слабкі і наполовину змазані відбитки чотирьох малесеньких пальчиків і частина великого пальця.

Коли д’Арно скінчив читати, обоє чоловіків просиділи кілька хвилин мовчки.

– Скажіть, Тарзане, про що ви думаєте? – запитав д’Арно. – Хіба ця маленька книжечка не розкрила перед вами таємницю вашого походження? Адже ви і є лорд Грейсток!

Голова Тарзана поникла.

– У книжці увесь час говориться про одну дитину, – відповів він. – Маленький скелетик його лежав у колисці, де він помер, просячи їсти. Він лежав там з першого дня, як я ввійшов до хатини, і до того дня, коли експедиція професора Портера поховала його поруч з його батьком і матір’ю, коло стіни хатини. Отже, це і була та дитина, що згадується в книжечці, і таємниця мого походження ще темніша, ніж була колись, бо останнім часом я сам багато думав про те, що ця хатина була місцем мого народження. Я думаю, що Калу говорила правду, – засмучено закінчив Тарзан.

Д’Арно похитав головою. Він не був переконаний, і в голові його зародився намір довести правильність своєї версії, бо він знайшов ключ, що міг відкрити таємницю.

Тиждень по тому мандрівники зненацька вийшли з лісу на галявину.

Там височіло кілька будинків, обнесених міцним частоколом. Між ними й огорожею стелилося оброблене поле, на якому працювало багато негрів.

Обоє зупинилися на узліссі. Тарзан уже готовий був спустити отруєну стрілу зі свого луку, але д’Арно ухопив його за руку.

– Що ви робите, Тарзане? – гукнув він.

– Вони намагатимуться убити нас, якщо побачать, – відповів Тарзан. – Я волію бути сам убивцею.

– А може, вони будуть зичливі до нас, – заперечив д’Арно.

– Це чорні люди, – було єдиною відповіддю Тарзана. І він знову натягнув тятиву.

– Ви не повинні цього робити, Тарзане! – гукнув д’Арно. – Білі люди не вбивають даремно. Моn Dіеu, скільки вам іще треба учитися! Я вже заздалегідь пожалів того бешкетника, котрий розсердить вас, мій дикий друже, коли я привезу вас у Париж. У мене буде клопоту повна голова, щоб уберегти вас від гільйотини.

Тарзан посміхнувся й опустив лук.

– Я не розумію, чому я можу вбивати чорношкірих у джунглях і не можу вбивати їх тут? Ну, а якби лев Нума стрибнув тут на нас, я, очевидно, повинен був би сказати йому: “Доброго ранку, мосьє Нума, як поживає мадам Нума?”

– Почекайте, поки чорношкірі на нас кинуться, – заперечив д’Арно, – тоді стріляйте. Але поки люди не доведуть, що вони ваші вороги, не слід починати першим.

– Ходімо, – сказав Тарзан, – ходімо і представимося їм, щоб вони самі вбили нас!

І він попростував полем, високо піднявши голову, і тропічне сонце обливало своїми променями його гладеньку, смагляву шкіру.

За ним ішов д’Арно, одягнений в одіж, полишений Клейтоном у хатині після того, як французькі офіцери з крейсера забезпечили його більш пристойним одягом. –

Але от один з чорношкірих підвів голову, побачив Тарзана, повернувся і з лементом кинувся до частоколу.

В одну мить повітря наповнилося лементами жаху селян, що тікали але перш ніж вони добігли до огорожі, якась біла людина з’явилася коло огорожі з рушницею в руках, бажаючи довідатися про причину хвилювання.

Те, що він побачив перед собою, змусило його взяти рушницю на приціл, і Тарзан із племені мавп удруге скуштував би свинцю, якби д’Арно не крикнув голосно людині з наведеною рушницею:

– Не стріляйте! Ми друзі!

– Ні з місця у такому разі! – почули вони у відповідь.

– Стійте, Тарзане! – гукнув д’Арно. – Вони думають, що ми вороги.

Тарзан призупинився, а потім він і д’Арно почали повільно підходити до білої людини коло воріт… Останній розглядав їх із. подивом, що межувала з розгубленістю.

– Що ви за люди? – запитав він по-французькому.

– Білі люди, – відповів д’Арно. – Ми довго поневірялись джунглями.

Тоді людина опустила рушницю і підійшла до них із протягнутою рукою.

– Я отець Костянтин з тутешньої французької місії, – сказав він, – і радий вітати вас.

– А це мосьє Тарзан, отче Костянтине, – відповів д’Арно, указуючи на лісову людину; і коли священик простягнув руку Тарзанові, д’Арно додав: – А я, – Поль д’Арно, офіцер французького флоту.

Отець Костянтин потис руку, що Тарзан йому простягнув, наслідуючи його жест, і оглянув швидким і проникливим поглядом його чудову поставу і прекрасне обличчя.

Тарзан, мавпячий годованець, прийшов на перший пост цивілізації.

Вони пробули тут із тиждень, і Тарзан, украй спостережливий, багато чого навчився зі звичаїв людей. А в цей час чорні жінки шили для нього і для д’Арно білі парусинові костюми, щоб вони могли продовжувати свою подорож у більш пристойному вигляді.

XXVI НА ВИСОТІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Місяць по тому вони дісталися маленького селища в гирлі широкої ріки. Очам Тарзана відкрилася велика кількість суден, і знову присутність безлічі людей наповнило його боязкістю дикої лісової істоти.

Помалу він звик до незрозумілих шумів і дивних звичаїв цивілізованого селища, і ніхто не міг би подумати, що цей красивий француз у бездоганному білому костюмі, який сміявся і просторікував із тутешніми жителями, ще два місяці тому мчав без будь-якого одягу верхів’ям дикого лісу, нападаючи на необачну жертву і пожираючи її сирою!

Ножем і виделкою, що він так презирливо відкинув їх місяць тому, Тарзан користувався тепер так само вишукано, як і сам д’Арно.

Він був надзвичайно здібний учень, і молодий француз завзято працював над швидким перетворенням Тарзана, годованця мавп, у досконалого джентльмена щодо манер і мови.

– Бог створив вас джентльменом у душі, мій друже, – сказав д’Арно, – але потрібно, щоб це проявилося і в вашій зовнішності.

Як тільки вони дісталися маленького порту, д’Арно сповістив телеграфом свій уряд про те, що він живий і здоровий, і прохав про тримісячну відпустку, що й була йому надана.

Він зателеграфував також і своїм банкірам про висилку грошей. Але обох друзів сердила змушена бездіяльність упродовж цілого місяця, що спричинилося через неможливість раніше зафрахтувати судно для повернення Тарзана за скарбом.

Під час їхнього перебування в прибережному місті особистість мосьє Тарзана зробилася предметом подиву і білих і чорних через кілька подій, які здалися йому самому несуттєвими дрібницями.

Якось величезний негр, що допився до білої гарячки, тероризував усе місто, поки не затесався, на своє лихо, на веранду готелю, де, недбало обіпершись, сидів чорноволосий французький велетень.

Негр піднявся, розмахуючи ножем, по широких східцях і накинувся на компанію з чотирьох чоловіків, що, сидячи за столиком, звично присьорбували абсент.

Усі четверо втекли щодуху зі зляканим лементом, і тоді негр помітив Тарзана. Він із ревінням накинувся на нього, і сотні очей спрямувалися на Тарзана, щоб побачити, як гігантський негр заріже бідного француза.

Тарзан зустрів напад із зухвалою усмішкою, яку завжди викликало у нього передчуття бою.

Коли негр на нього кинувся, сталеві м’язи схопили чорну кисть руки із занесеним ножем. Один швидкий порух, і рука залишилася висіти з переламаними кістками.

Від болю і подиву чорношкірий миттєво протверезів, і коли Тарзан спокійно опустився у своє крісло, негр із пронизливим криком кинувся навтьоки до свого рідного селища. ,

Іншого разу Тарзан і д’Арно сиділи за обідом з кількома білими. Мова зайшла про левів і про полювання на левів.

Думки розділилися щодо хоробрості царя звірів; деякі твердили, що лев страшенний боягуз, але всі погоджувалися, ЩО Коли вночі біля табору лунає ревіння царя джунглів, то вони відчувають безпеку, тільки хапаючись за скорострільні рушниці,

Д’Арно і Тарзан заздалегідь умовилися, що минуле Тарзана повинно зберігатися в таємниці, отже, крім французького офіцера, ніхто не знав про близьке знайомство Тарзана з лісовими звірами.

– Мосьє Тарзан ще не висловив своєї думки, – промовив один зі співрозмовників. – Людина з такими даними, як у нього, і котра провела, як я чув, певний час у Африці, неодмінно мала б зіткнутися з левом, чи не так?

– Так, – сухо відповів Тарзан. – Зіткнувся настільки, щоб знати, що кожен з вас має рацію у своїх судженнях про левів, що вам зустрілися; але з таким самим успіхом можна судити і про чорношкірих з того негра, що казився тут минулого тижня, чи вирішити запалу, що всі білі боягузи, зустрівши одного боягузливого європейця. Серед нижчих рас, джентльмени, стільки ж індивідуальностей, скільки і серед нас самих. Сьогодні ви можете наштовхнутися на лева з боязкою вдачею, – і він утече від вас. Завтра ви нарветеся на його родича чи навіть на його брата-близнюка, і друзі ваші будуть дивуватися, чому ви не повернулися з джунглів. Особисто я завжди заздалегідь припускаю, що лев лютий, і завжди тримаюся насторожі.

– Полювання приносило б небагато задоволення, – заперечив перший, – якби мисливець боявся дичини, на яку полює!

Д’Арно посміхнувся: це Тарзан боїться!

– Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі під словом “страх”, – заявив Тарзан: – Як і у левів, страх теж різний у різних людей. Але для мене єдиною втіхою полювання є усвідомлення того, що дичина моя настільки ж небезпечна для мене, наскільки я сам небезпечний для неї. Якби я подався на полювання на левів з двома скорострільними рушницями, з носієм, і двадцятьма загоничами, я гадав би, що в лева занадто мало шансів, і моя втіха від полювання зменшилася б пропорційно збільшенню моєї безпеки.

– У такому разі залишається припустити, що мосьє Тарзан волів би вирушити на полювання на левів голим і озброєним самим лише ножем? – розсміявся той, хто говорив раніше, добродушно, але з легким відтінком сарказму.

– Із мотузкою, – додав Тарзан.

Саме в цю мить глухе ричання лева донеслося з далеких джунглів, немов кидаючи виклик сміливцю, що зважився б вийти з ним на бій.

– От вам зручна нагода, мосьє Тарзан, – засміявся француз.

– Я не голодний, – просто відповів Тарзан.

Усі розсміялися, за винятком д’Арно. Він один знав, наскільки логічна і серйозна ця причина у вустах людини-мавпи.

– Зізнайтеся, ви побоялися б, як побоявся б кожен з нас, піти зараз у джунглі голим, озброєним тільки ножем і мотузкою? – сказав жартівник.

– Ні, – відповів йому Тарзан. – Але дурень той, хто здійснює вчинок без вагомої підстави.

– П’ять тисяч франків, от вам і підстава, – сказав інший француз. – Б’юся об заклад на цю суму, що ви не зможете принести з джунглів лева при дотриманні згаданих вами умов: голим і озброєним ножем і мотузкою.

Тарзан глянув на д’Арно і ствердно кивнув головою.

– Ставте десять тисяч, – запропонував д’Арно.

– Добре, – відповів той. Тарзан устав.

– Мені доведеться залишити свій одяг на краю селища, щоб не прогулятися голим по вулицях, якщо я не повернуся до світанку.

– Невже ви підете зараз? – вигукнув той, хто пропонував парі. – Адже темно?

– Чому ж ні? – запитав Тарзан. – Нума бродить ночами, буде легше знайти його.

– Ні, – заявив той. – Я не хочу мати вашу кров на своїй совісті. Досить ризику, якщо ви підете вдень.

– Я піду зараз! – заперечив Тарзан і подався до себе в кімнату за ножем і мотузкою.

Решта присутніх провели його до краю джунглів, де він залишив свій одяг у маленькім сарайчику.

Але коли він зібрався пірнути у темряву низьких заростей, вони усі взялися відмовляти його, і той, хто бився об заклад, найбільше наполягав, щоб він відмовився від божевільної витівки..

– Я буду вважати, що ви виграли, – сказав він, – і десять тисяч франків ваші, якщо тільки ви відмовитеся від цього божевільного заміру, що обов’язково скінчиться вашою загибеллю.

Тарзан тільки засміявся, і за мить джунглі поглинули його.

Присутні постояли мовчки кілька хвилин і потім повільно пішли назад, на веранду готелю.

Не встиг Тарзан увійти в джунглі, як тут же вибрався на дерева і з почуттям радісної свободи помчав лісовим верховіттям.

Оце – життя! Ох, як він його любить! Цивілізація не має нічого подібного у своєму вузькому й обмеженому колі, задавленому з усіх боків всілякими умовностями і забобонами. Навіть одяг був перешкодою і незручністю.

Нарешті він вільний! Він не розумів досі, яким бранцем він був увесь цей час!

Як легко-було б повернутися назад до берега і рушити на південь до своїх джунглів і до хатини в бухті!

Він зачув оддалік запах Нуми, бо просувався проти вітру. І от Його гострий слух уловив знайому ходу скрадливих лап і тертя величезного тіла об низький чагарник.

Тарзан спокійно перестрибував по гілках над звіром, що нічого не підозрював, мовчки вистежував його, поки не добрався до невеликого клаптика, освітленого місячним сяйвом.

Тоді швидка петля оповила і здавила буре горло, і подібно до того, як він це сотні разів робив колись, Тарзан прикріпив кінець мотузки на міцному суку і, поки звір намагався вивільнитися і рвав пазурами повітря, Тарзан зістрибнув на землю за ним і, вихопившись на його велику спину, устромив разів десять довге вузьке лезо в люте серце лева.

І тоді, поставивши ногу на труп Нуми, він голосно видав страхітливий переможний погук свого дикого племені.

З хвилину Тарзан стояв нерішуче під напливом суперечливих прагнень: відданість до д’Арно змагалася в ньому з поривом до волі рідних джунглів. Нарешті, спогад про прекрасне обличчя і гарячі губи, міцно притиснуті до його губ, перемогло чарівну картину минулого, що він намалював собі. Дика людина завдала собі на плечі ще теплу тушу і знову стрибнула на дерева.

Люди на веранді сиділи майже мовчки протягом години.

Вони безуспішно намагалися говорити на різні теми, але настирлива думка, що терзала кожного з них, змушувала їх ухилятися від розмови.

– Боже мій І – вимовив нарешті той, що бився об заклад. – Я більше не можу зволікати. Піду в джунглі з моєю скорострільною рушницею і приведу назад цього зайдиголову.

– Я теж піду з вами, – сказав другий.

– І я, і я, і я, – одночасно вигукнула решта. Ці слова начебто порушили одур якогось нічного страхіття. Усі бадьоро заспішили до своїх кімнат і потім, солідно озброєні, направилися до джунглів.

– Господи! Чуєте? Що це таке? – раптом крикнув один англієць, коли дикий погук Тарзана слабко донісся до їхнього слуху.

– Я чув якось подібне, – сказав бельгієць, – коли я був у країні горил. Мої носії сказали мені, що це лемент великого сам-ця-мавпи, що вбив у бою супротивника.

Д’Арно згадав слова Клейтона про жахливе ревіння, яким Тарзан сповіщав про свою перемогу, і він ледь посміхнувся, попри свій страх при думці, що цей надривний лемент вирвався з людського горла і з вуст його друга!

У той час, коли все товариство зупинилося на узліссі і стало обговорювати, як краще розподілити свої сили, усі раптом здригнулися, почувши поруч неголосний сміх, і, обернувшись, усі побачили, що до них, завдавши на плечі левину тушу, наближається гігантська постать.

Навіть д’Арно був як громом уражений, адже здавалося неможливим, щоб із тією жалюгідною зброєю, яку взяв Тарзан, він міг так швидко покінчити з левом, чи щоб він один міг принести величезну тушу крізь непрохідні зарості джунглів.

Усі оточили Тарзана, закидаючи його питаннями, але він тільки зневажливо посміхався, коли йому говорили про його подвиг.

Тарзану здавалося, що це все одно, коли хтось би став хвалити різника за те, що він убив корову. Тарзан так часто убивав заради їжі чи самозахисту, що його вчинок анітрохи не здавався йому винятковим. Але в очах цих людей, що звикли полювати на велику дичину, він був дійсно героєм; крім того, він несподівано придбав десять тисяч франків, оскільки д’Арно наполіг на тому, щоб він їх узяв собі.

Це було дуже суттєво для Тарзана, бо він починав розуміти, яка сила криється в цих маленьких круглячках металу чи папірцях, що постійно переходять з рук у руки, коли людські істоти їздять, чи їдять, чи сплять, чи вдягаються, чи п’ють, чи працюють, чи грають, чи відшукують собі притулок від холоду, дощу і сонця.

Для Тарзана стало очевидним, що без грошей прожити не можна. Д’Арно говорив йому, щоб він цим не переймався, адже у нього грошей більше, аніж потрібно для обох. Але лісова людина багато чого навчилася і, між іншим, і того, що люди дивляться зверхньо на людину, що бере гроші від інших, не даючи натомість нічого рівноцінного.

Невдовзі після епізоду з полюванням на лева, д’Арно удалося зафрахтувати старий вітрильник для каботажного рейсу в закриту бухту Тарзана.

Це був щасливий ранок для них обох, коли, нарешті, маленьке судно підняло вітрила і вийшло в море.

Плавання уздовж берегів склалося благополучно, і на ранок після того, як вони кинули якір перед хатиною, Тарзан з лопатою в руках подався один в амфітеатр мавп, де був заритий скарб. Він повернувся наступного дня під вечір, несучи на плечах важезну скриню; а на світанні маленьке судно вийшло з бухти і пішло зворотним шляхом на північ.

Три тижні по тому Тарзан і д’Арно вже були пасажирами на борту французького пароплава, який ішов до Ліона. Вони провели кілька днів у цьому місті, затим д’Арно повіз Тарзана в Париж.

Тарзан жагуче прагнув скоріше виїхати до Америки, але д’Арно наполіг на тому, щоб він спершу з’їздив з ним у Париж, і не хотів пояснити йому, якою невідкладною потребою спричинене його прохання.

Однією з перших нагальних справ д’Арно по приїзді в Париж був візит до старого приятеля, великого чиновника департаменту поліції, – куди він узяв із собою і Тарзана.

Д’Арно спритно переводив розмову з одного питання на інше, поки чиновник не пояснив зацікавленому Тарзану багато сучасних методів упізнання злочинців.

Тарзана особливо вразило вивчення відбитків пальців, що застосовується цією цікавою наукою.

– Але ж яку цінність можуть мати ці відбитки, – запитав Тарзан, – якщо через кілька років лінії на пальцях будуть зовсім змінені відмиранням старої тканини і наростанням нової?

– Лінії не змінюються ніколи, – відповів чиновник. – 3 дитинства і до старості відбитки пальців кожного індивіда міняються тільки розмірами, ну і хіба що поранення змінюють петлі і вигини. Але якщо були зняті відбитки великого пальця і всіх чотирьох пальців обох рук, індивід повинен утратити їх обидві, щоб уникнути упізнання.

– Дивовижно! – вигукнув д’Арно. – Хотів би я знати, на що схожі лінії на моїх пальцях?

– Це ми можемо зараз побачити, – усміхнувся поліцейський чиновник, і на його дзвоник з’явився помічник, якому він віддав кілька розпоряджень. Чиновник вийшов з кімнати, але негайно повернувся з маленькою дерев’яною скринькою, яку він і поставив на пюпітр свого начальника.

– Тепер, – сказав чиновник, – ви отримаєте відбиток ваших пальців за одну секунду.

Він вийняв з маленької скриньки квадратну скляну пластинку, маленьку трубочку густого чорнила, гумовий валик і кілька білосніжних карток.

Вичавивши краплю чорнила на скло, він розмазав її туди-сюди гумовим валиком, поки вся поверхня скла не була покрита дуже тонким і рівномірним шаром чорнила.

– Покладіть чотири пальці вашої правої руки на скло, ось так, – показав чиновник д’Арно. – Тепер великий палець… Гаразд. А тепер, у такім же. положенні, опустіть їх на цю картку, сюди, ні, трохи вправо. Ми повинні залишити ще місце для вели кого пальця і для чотирьох пальців лівої руки. Так! Тепер те ж саме для лівої руки.

– Тарзане, йдіть сюди, Тарзане! – вигукнув д’Арно. – Подивіться й ви, на що схожі ваші петлі.

Тарзан негайно ж погодився, і під час операції закидав чиновника запитаннями.

– Чи показують відбитки пальців розходження рас? – запитав він. – Чи могли б ви, наприклад, визначити тільки з відбитків пальців, – належить суб’єкт до чорної чи до кавказької раси?

– Не думаю, – відповів чиновник, – хоча деякі стверджують, буцімто в негра лінії менш складні.

– Чи можна відрізнити відбитки мавпи від відбитків людини?

– Очевидно так, оскільки відбитки мавпи будуть куди простіші за відбитки більш високого організму.

– Але помісь мавпи з людиною може виявити відмітні ознаки кожного з двох батьків?

– Гадаю, так, – відповів чиновник, – але наука ця ще не досить розвинута, щоб дати точну відповідь на подібні питання. Особисто я не можу довіритися її відкриттям далі розпізнавання окремих індивідів. Отут вона абсолютна. Імовірно, в усьому світі не знайдеться двох людей з тотожними лініями на всіх пальцях. Дуже сумнівно, щоб хоч один відбиток людського пальця міг збігтися чимось з відбитком, хіба що тільки того ж самого пальця.

– Чи вимагає порівняльний аналіз багато часу і праці? – запитав д’Арно.

– Зазвичай лише кілька хвилин, якщо відбитки виразні. Д’Арно дістав зі своєї кишені маленьку чорну книжку і став

Перегортати сторінки.

Тарзан із подивом глянув на книжечку. Яким побитом вона опинилася в д’Арно?

І от д’Арно зупинився на сторінці на якій було п’ять малюсіньких цяток.

Він передав розгорнуту книжку поліцейському чиновнику.

– Чи схожі ці відбитки на мої або мосьє Тарзана? Чи не тотожні вони з відбитками одного з нас?

Чиновник вийняв з конторки дуже сильну лупу і став уважно розглядати всі три зразки відбитків, роблячи одночасно позначки на аркуші паперу.

Тарзан лише тепер збагнув зміст відвідин поліцейського чиновника.

У цих малесеньких плямах таїлася розгадка його походження.

Він сидів, напружено нахилившись уперед, але раптом якось одразу спохмурнів і відкинувся, сумно посміхаючись, на спинку стільця.

Д’Арно глянув на нього із подивом.

– Ви забуваєте, – сказав Тарзан з гіркотою, – що тіло дитини, яка зробила ці відбитки пальців, лежало мертвим у хатині його батька, і що протягом усього свого життя я бачив його там.

Поліцейський чиновник глянув на них із неабияким здивуванням.

– Продовжуйте, продовжуйте, мосьє, ми розповімо вам усю цю історію згодом, якщо тільки мосьє Тарзан погодиться.

Тарзан ствердно кивнув головою, але вів своє:

– Ви збожеволіли, любий мій д’Арно! Ці маленькі пальці давно поховані на західному березі Африки.

– Цього я не стверджую, Тарзане, – заперечив д’Арно. – Можливо, що й так. Але якщо ви не син Джона Клентона, тоді скажіть мені, ради Бога, як ви потрапили в ці незаймані джунглі, куди не ступала нога жодного білого, окрім нього?

– Ви забуваєте Калу, – сказав Тарзан.

– Я її навіть зовсім не беру до уваги! – заперечив д’Арно. Розмовляючи, друзі відійшли до широкого вікна, що виходило

На бульвар. Якийсь час вони постояли тут, вдивляючись у юрбу, що снувала внизу; кожен з них був занурений у свої власні думки.

– Однак, аналіз відбитків пальців забере чимало часу, – висловив припущення д’Арно й обернувся, щоб подивитися на поліцейського чиновника.

На свій подив, він побачив, що той відкинувся на спинку стільця і квапливо й ретельно досліджує зміст маленького чорного щоденника.

Д’Арно кашлянув. Поліцейський, зустрівши його погляд, мовчки поклав палець на вуста.

Д’Арно знову відвернувся до вікна, і перегодом поліцейський чиновник окликнув їх:

– Джентльмени!

Обоє обернулися до нього.

– Очевидно, від точності цього порівняння залежить багато чого. Тому прошу вас залишити цей документ мені, поки не повернеться мосьє Дескер, наш експерт. Це буде справою декількох днів.

– Я сподівався довідатися негайно, – сказав д’Арно. – Мосьє Тарзан їде до Америки.

– Обіцяю вам, що ви зможете зателеграфувати йому результати звіту не пізніше як через два тижні, – заявив чиновник. – Але сказати, який буде результат, я зараз не наважуся. Подібність є, безсумнівно, але поки що краще це залишити на розсуд мосьє Дескера.

XXVII ЗНОВУ ВЕЛЕТЕНЬ

Перед старомодним будинком одного з передмість Балтімора зупинився таксомотор.

Чоловік близько сорока років, гарної статури, з енергійними і правильними рисами обличчя, вийшов з автомобіля і, заплативши шоферу, відпустив його.

Хвилину по тому приїжджий входив до бібліотеки старовинного будинку.

– А! М-р Канлер! – вигукнув старий, устаючи йому назустріч,

– Добрий вечір, мій дорогий професоре! – сказав гість, радо простягаючи йому руку.

– Хто вам відчинив двері? – запитав професор.

– Есмеральда.

– У такому разі, вона повідомить Джен про ваш приїзд, – заявив старий.

– Ні, професоре, – відповів Канлер, – адже я спочатку хотів побачитися саме з вами.

– А, дуже приємно, – усміхнувся професор Портер.

– Професоре! – почав Канлер неквапно, старанно зважуючи свої слова. – Я прийшов сьогодні, щоб поговорити з вами щодо Джен. Вам відомі мої наміри, і ви були досить великодушні, щоб схвалити їх.

Професор Архімед Кв. Портер засовався у своєму кріслі. Цей напрям розмови був йому завжди неприємний. Він не міг збагнути – чому. Адже Канлер був блискучою партією!

– Але, – продовжував Канлер, – я не можу зрозуміти Джен. Вона відкладає весілля то під одним приводом, то під іншим. У мене кожного разу таке відчуття, що вона з полегшенням зітхає, коли я з нею прощаюся.

– Не хвилюйтеся, – сказав професор Портер, – не хвилюйтеся, м-ре Канлере! Джен найвищою мірою слухняна дочка. Вона виконає те, що я їй скажу.

– Отже, я все ще можу розраховувати на вашу підтримку? – запитав Канлер з тоном полегшення в голосі.

– Безсумнівно, шановний добродію, безсумнівно! – вигукнув професор Портер. – Як могли ви сумніватися в цьому?

– А отой молодик Клейтон, знаєте, – зауважив Канлер, – він тиняється тут місяцями. Я не кажу, що Джен ним цікавиться; але, крім його титулу, він, як кажуть, успадкував від батька дуже значні статки, і не було б дивним, якби він зрештою не домігся свого, хіба тільки Канлер зупинився.

– Ой-ой, м-ре Канлер, хіба тільки що?

– Хіба тільки ви знайшли б доцільним зажадати, щоб Джен і я повінчалися негайно ж, – повільно і виразно закінчив фразу Канлер.

– Я вже натякав Джен, що це було б бажано! – похитав головою професор Портер. – Ми не в змозі більше утримувати цей будинок і жити відповідно до її стану.

– І що ж вона вам відповіла? – запитав Канлер.

– Вона відповіла, що ще взагалі не збирається виходити заміж, – сказав професор, – і що ми можемо перебратися жити на ферму в північному Вісконсіні, що їй заповідала мати. Ферма ця приносить трохи більше того, що потрібно для життя. Орендарі жили на цей доход і могли ще посилати Джен якусь дещицю щорічно. Вона вирішила їхати туди на початку наступного тижня. Філандер і м-р Клейтон уже там, щоб усе приготувати до нашого приїзду.

– Клейтон поїхав туди? – вигукнув Канлер, неабияк засмучений. – Чому ви мені не сказали? Я теж з радістю поїхав би і вжив заходів, щоб усе влаштувати зручно.

– Джен вважає, що ми й так уже занадто заборгували вам, м-ре Канлере, – відповів професор Портер.

Канлер тільки збирався щось заперечити, аж тут пролунали кроки, і Джен Портер увійшла в кімнату.

– О, прошу вибачення! – вигукнула вона, зупиняючись на порозі. – Я гадала, що ви тут самі, таточку!

– Це тільки я, Джен, – заявив Канлер, устаючи. – Чи не хочете ви приєднатися до сімейної групи? Йшлося саме про вас.

– Дякую, – кивнула Джен Портер, входячи і взявши стілець, присунутий для неї Канлером. – Я тільки хотіла сказати татові, що Тобей прийде завтра з коледжу й упакує книги. Дуже б я хотіла, таточку, щоб ви чітко сказали, без чого можете обійтися до осені! Будь ласка, не тягніть за собою всю бібліотеку у Вісконсін, як ви хотіли потягти її в Африку, якби я не перешкодила цьому.

– Тобей тут? – запитав професор Портер.

– Так, я щойно говорила з ним. Він і Есмеральда зайняті тепер своїми релігійними диспутами.

– Ну, ну, – я повинен іще поговорити з ним, – поправив окуляри професор. – Вибачте мені, дітки, я на хвилиночку піду, – і старий поспішно вийшов з кімнати.

Як тільки він вийшов, Канлер нетерпляче звернувся до Джен Портер.

– От що, Джен, – сказав він безцеремонно. – Довго ви ще будете тягти? Ви не відмовилися вийти за мене заміж, але і не обіцяли напевне. Я хочу завтра отримати згоду, і тоді, не чекаючи оголошення, ми могли б спокійно обвінчатися до вашого від’їзду у Вісконсін. Обвінчаємося без галасу і шуму; я певен, що і ви на це згодитесь.

Дівчина вся похолола, але хоробро підвела голову.

– Ваш батько теж бажає цього, – додав Канлер.

– Так, я знаю.

Вона сказала це ледь чутно.

– Чи розумієте ви, м-ре Канлер, що ви мене купуєте? – сказала вона, нарешті, рівним холодним тоном. – Купуєте за жалюгідні долари? Звичайно, ви це знаєте, Роберте Канлер! Надія на такий збіг обставин, безсумнівно, була у вас на думці, коли ви дали татові грошей у борг на божевільну експедицію, що ледве не завершилася несподівано блискуче. Але якби нам поталанило, то ви, м-ре Канлере, були б уражені більше од усіх. Вам і на думку не спадало, що цей замір може виявитися вдалим. Для цього ви занадто ощадливий ділок. І не у вашому звичаї давати гроші на пошуки заритих у землю скарбів, чи давати гроші в борг без забезпечення, якщо ви не маєте яких-небудь особистих замірів! Але ви знали, що без забезпечення честь Портерів певніше у ваших руках, аніж із забезпеченням. Ви знали, що це найкращий спосіб, не подаючи знаку, примусити мене вийти за вас заміж. Ви ніколи не згадували про борг. Будь-якій іншій людині я списала б це на великодушність і шляхетність. Але ви собі на умі, м-ре Роберт Канлер! Я вас бачу наскрізь! Мені, звичайно, доведеться вийти за вас заміж, якщо не буде іншого виходу, але нам треба раз і назавжди поставити крапки над “і”.

Поки вона говорила, Роберт Канлер поперемінно то червонів, то бліднув, а коли дівчина закінчила, він встав і з нахабною посмішкою на енергійному обличчі сказав:

– Ви мене дивуєте, Джен. Я вважав, що у вас більше самовладання, більше гордості. Звичайно, ви маєте рацію: я вас купую і я знав, що ви це знаєте, але я гадав, що ви зводите удати, що це не так. Мені здавалося, що самоповага і гордість Портерів не допустять вам зізнатися собі, що ви продажна жінка. Але нехай буде по-вашому, дівчинко, – додав він зухвало. – Ви будете моєю, і це все, що мені потрібно!

Не промовивши ні слова, Джен повернулася і вийшла з кімнати. Джен Портер не вийшла заміж перед своїм від’їздом до маленької вісконсінської ферми, і коли вона з вагона потяга, що відходив, холодно попрощалася з Робертом Канлером, він гукнув їй, що приєднається до них за тиждень чи два.

На станції їх зустрів Клейтон і м-р Філандер у величезному дорожньому автомобілі, що належав Клейтону, і вони швидко помчали через густі північні ліси до невеликої ферми, на якій дівчина була востаннє ще дитиною.

Будиночок господарів, що стояв на маленькому пагорку на відстані яких-небудь ста ярдів від будинку орендаря, зазнав неабияких змін за три тижні, проведені там Клейтоном і м-ром Філандером,

Клейтон виписав із найближчого міста цілий загін теслярів, штукатурів, паяльщиків і малярів. І те, що було досі лише розваллю, коли вони приїхали, перетворилося на затишний, маленький, двоповерховий будиночок з усіма сучасними зручностями.

– Що ж це таке, м-ре Клейтон, що ви зробили? – сплеснула руками Джен Портер. І серце в неї упало, коли вона прикинула ймовірний розмір зроблених витрат.

– Т-с… – попередив Клейтон, – не кажіть нічого вашому батькові. Якщо ви не скажете, він нічого не, помітить, а я просто не міг допустити й гадки, щоб він жив у тому жахливому бруді і запустінні, що м-р Філандер і я застали тут. Я зробив так мало, а мені хотілося зробити так багато, Джен. Заради Бога, прошу вас, ніколи не згадуйте про це.

– Але ви знаєте, що ми не зможемо відшкодувати вам витрати! – розсердилася дівчина. – Навіщо ви хочете так жахливо мене зобов’язати?

– Не треба, Джен, – сказав Клейтон сумовито. – Якби це було тільки для вас, повірте, я не став би цього робити, адже від самого початку знав, як це зашкодить мені у ваших очах. Але я просто не міг уявити собі милого старого, який живе у дірі. Невже ви мені не вірите, що я це зробив саме для нього, і не зробите мені принаймні таку маленьку приємність?

– Я вам вірю, м-ре Клейтон, – відповіла дівчина, – оскільки знаю, що ви достатньою мірою щедрі і великодушні, щоб зробити це саме заради нього, – і, о, Сесілю, я б хотіла повернути вам борг, як ви того заслуговуєте і як ви самі бажали б!

– То ж чому ви цього не можете, Джен?

– Я люблю іншого.

– Канлера?

– Ні.

– Але ви виходите за нього заміж! Він сказав мені це перед моїм від’їздом з Балтімора.

Дівчина похнюпилася.

– Я не люблю його, – виголосила вона майже гордо.

– У такому разі – через гроші, Джен? Вона кивнула.

– Виходить, я менш бажаний, аніж Канлер? У мене грошей досить, більше ніж досить для покриття нестатків, – промовив він із гіркотою.

– Я не люблю вас, Сесілю, – заперечила вона, – але я поважаю вас. Якщо я повинна принизити себе торговою угодою з яким-небудь чоловіком, я волію, щоб це була людина, яку я і без того зневажаю. Я почувала б відразу до того, кому продалася б без любові, хто б він не був. Ви будете щасливіші без мене, зберігши мою повагу і дружбу, аніж зі мною, якби я стала вами нехтувати.

Він не став більше наполягати, але якщо коли-небудь людина й таїла спрагу убивства в грудях, то це був саме Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток, коли через тиждень по тому Роберт Канлер під’їхав до будиночка у своєму шестициліндровому автомобілі.

Тиждень минув без будь-яких пригод, але напружено і неприємно для всіх мешканців маленького будинку вісконсінської ферми.

Канлер не переставав наполягати на тому, щоб Джен негайно з ним обвінчалася.

Нарешті, вона погодилася просто з відрази до його безперервної і ненависної докучливості.

Було домовлено, що наступного ранку Канлер поїде до міста і привезе дозвіл і священика.

Клейтон хотів виїхати, як тільки довідався про її рішення; але втомлений, безнадійний погляд дівчини утримав його. Він не в змозі був її полишити.

Що-небудь іще могло завадити, – намагався він думкою утішити себе. А в душі він знав, що досить дрібниці, щоб його ненависть до Канлера перейшла в дію.

Рано-вранці наступного дня Канлер виїхав у місто.

На сході, низько над лісом, стелився дим, ліс горів уже цілий тиждень неподалік від них, але вітер увесь час віяв із заходу, і небезпека їм не загрожувала.

Перед обідом Джен Портер пішла на прогулянку. Вона не дозволила Клейтону супроводжувати її.

– Мені хочеться побути наодинці, – сказала вона, і він підкорився її бажанню.

Удома професор Портер і м-р Філандер були занурені в обговорення якоїсь серйозної наукової проблеми. Есмеральда дрімала

На кухні, а Клейтон, млявий після безсонної ночі, приліг на кушетку в їдальні і невдовзі занурився у неспокійний сон.

На сході чорні клуби диму піднялися вище, зненацька змінили напрямок і стали швидко мчати до заходу.

Вогонь наближався неухильно. Родини орендаря не було, оскільки був базарний день, і ніхто не бачив швидкого наближення вогненної стихії.

Незабаром полум’я перекинулося через дорогу і відрізало шлях повернення Канлеру. Легкий вітер спрямував вогонь на північ, потім повернув назад, і полум’я-стало майже нерухоме, начебто якась владна рука тримала його на прив’язі.

Зненацька з північного сходу показався великий чорний автомобіль, що мчав зі скаженою швидкістю.

Він зупинився перед котеджем. Чорноволосий гігант вискочив з нього і кинувся до дверей. Не зупиняючись, ускочив він у будинок. На кушетці лежав сплячий Клейтон. Велетень здригнувся від несподіванки, але одним стрибком опинився біля сплячого.

Він його різко струсонув за плече і вигукнув:

– Боже мій, Клейтоне, чи ви тут усі схибнулися розумом? Хіба ви не знаєте, що ви майже оточені вогнем? Де міс Портер?

Клейтон підхопився на ноги. Він не впізнав людину, але зрозумів слова і кинувся на веранду.

– Скотт! – гукнув він орендаря, а потім, ускочивши до кімнати: – Джен! Джен! Де ви?

Водномить збіглися Есмеральда, професор Портер і м-р Філандср.

– Де міс Джен? – заволав Клейтон, схопивши Есмеральду за плечі і грубо струснувши її.

– О Габерелле! Пане Клейтоне, міс Джен пішла прогулятися.

– Вона ще не повернулася?! – і, не дочекавшись відповіді, Клейтон вискочив у двір, супроводжуваний іншими.

– У який бік вона пішла? – запитав чорноволосий велетень Есмеральду.

– Он тією дорогою! – вигукнула перестрашено злякана негритянка, указуючи на південь, де погляд натикався на суцільну високу стіну скаженого полум’я.

– Саджайте усіх у ваш автомобіль, що стоїть під навісом – закричав незнайомець Клейтону і везіть їх північною дорогою. Мій автомобіль залиште тут. Якщо я знайду міс Портер, він нам знадобиться. А якщо не знайду – нікому він не буде потрібний. Робіть, як я сказав! – додав він, помітивши, що Клейтон вагається. І вони побачили, як гнучка постать метнулася через галявину до північного сходу, де ліс ще стояв не зачеплений вогнем.

У кожного із присутніх з’явилося незбагненне почуття полегшення, начебто страшна відповідальність була знята з їхніх плечей; вони почували чомусь незрозуміле довір’я до незнайомця: він напевно врятує Джен Портер, якщо її ще можна врятувати.

– Хто це? – запитав професор.

– Не знаю, – знизав плечима Клейтон. – Він назвав мене на ім’я і він знає Джен, бо назвав її. І Есмеральду він теж назвав.

– У ньому є щось дивовижно знайоме, – втрутився м-р Філандер, – а тим часом я напевне знаю, що ніколи раніше не бачив його.

– Так! – вигукнув професор Портер. – Це дивовижно, просто чудово! Хто б це міг бути, і чому я відчуваю, що Джен врятована тепер, коли він подався за нею у пошуки?

– Не можу пояснити вам, професоре, – зауважив Клейтон мимохідь, – але мене охопило таке ж дивне відчуття.

– Одначе, ходімо хутчіш! – поквапив він усіх, – ми самі повинні вибиратися звідси, поки не будемо відрізані. – І всі поспішили до автомобіля Клейтона.

Коли Джен Портер зібралася іти додому, вона злякалася, завваживши, як близько шаленів тепер дим лісової пожежі. Вона квапливо побігла вперед, і незабаром переляк її перейшов майже в паніку. На очах у неї величезні язики полум’я швидко прокладали собі дорогу між нею і котеджем. Шлях був відрізаний!

Джен повернула в густий чагарник, намагаючись пробити собі дорогу на захід, обійшовши вогонь, і в такий спосіб дістатися будинку.

Але незабаром безрезультатність її спроб стала очевидною, вона зрозуміла, що єдина надія – повернутися знов на дорогу і бігти на південь в напрямку міста. Вона знову кинулася назад. їй знадобилося не менше двадцяти хвилин, щоб вибратися на дорогу, – але за ці двадцять хвилин вогонь устиг знову відрізати їй відступ.

Пробігши трохи вниз по дорозі, вона спинилася, охоплена панікою, перед нею вирувала суцільна стіна вогню. Смуга полум’я перекинулася на півмилі, захопивши і цю невелику ділянку дороги у свої невблаганні обійми.

Джен Портер зрозуміла, що пробратися через чагарник немислимо. Вона вже спробувала це зробити, і їй це не вдалося. Тепер вона бачила ясно, що за кілька хвилин вогненні щупальці з півночі і з півдня зіллються в суцільну масу скаженого полум’я.

Дівчина спокійно стала на коліна в пилу дороги і почала молитися про те, щоб небо додало їй сил мужньо зустріти свою смерть і щоб воно врятувало батька і друзів від загибелі.

Вона і не подумала про порятунок для себе, – настільки очевидно було, що ніякої надії немає і що навіть сам Бог не міг би тепер врятувати її.

Раптом вона почула, що хтось голосно гукає її на ім’я.

– Джен! Джен Портер! – пролунало сильно і владно, але голос був незнайомий.

– Я тут! Тут! – гукнула вона у відповідь. – Я на дорозі!

І тоді вона побачила, що по гілках дерев до неї мчить зі швидкістю білки якась велетенська постать.

Порив вітру огорнув її хмарою диму, і вона вже не бачила людину, що поспішала до неї. Зненацька її ухопила сильна рука і підняла кудись нагору. Вона відчула подув вітру і зрідка легенькі дотики гілок у швидкому польоті верхів’ям.

Вона розплющила очі.

Далеко під нею стелилося дрібнолісся і земля.

Навколо шелестіло листя.

Гігантська постать, що несла Джен Портер, перестрибувала з дерева на дерево, і їй здавалося, що вона в якомусь маренні знову переживає пригоду, що випало їй зазнати у далеких африканських джунглях.

О, якби це була та сама людина, що тоді несла її крізь заплутану хащу дикого лісу! Але це неможливо. І однак, хто ж іще в усьому світі настільки сильний і спритний, щоб осилити те, що осилила ця людина?

Вона нишком кинула погляд на обличчя, що близько схилилося до неї, і в неї вирвався слабкий, зляканий зойк: це був він!

– Мій коханий! – шепнула вона. – Ні, це передсмертне марення!

Мабуть, вона сказала це уголос, бо очі, що часом спинялися на ній, засвітилися усмішкою.

– Так, ваш коханий, Джен, ваш дикий, лісовий улюбленець, що з’явився з джунглів зажадати свою подругу, зажадати жінки, що від нього утекла, – додав він майже люто.

– Я не втекла, – прошепотіла вона. – Я погодилася виїхати тільки після того, як цілий тиждень очікувала вашого повернення.

Вони вже вибралися зі смуги вогню, і він повернув назад до галявини. Вони йшли тепер дорогою до котеджу. Вітер знову змінив напрямок, і вогонь гнало назад; ще година, і пожежа мала вщухнути,

– Чому ви тоді не повернулися? – з мукою в голосі запитала вона.

– Я доглядав д’Арно. Він був важко поранений.

– Ох, я здогадалася! – вигукнула вона. – А вони запевняли, начебто ви приєдналися до тубільців і що ви були з їхнього племені.

Він засміявся глузливо.

– Але ви їм не вірили, Джен?

– Ні! Як мені звати вас? – запитала вона. – Я не знаю, як вас звуть.

– Я був Тарзаном із племені мавп, коли ви мене вперше побачили, – сказав він.

– Тарзан із племені мавп? – здивувалася вона. – Так це була ваша записка, на яку я, їдучи, відповіла?

– Авжеж! Чия ж іще вона могла бути?

– Я не знала; але ж вона не могла бути вашою: Тарзан із племені мавп писав по-англійському, а ви не розуміли жодного слова ніякою мовою!

Він знову засміявся.

– Це довга історія: я написав те, чого не міг сказати, а тепер д’Арно ще погіршив справу, вивчив мене говорити французькою замість англійської.

– Ідемо! – додав він. – Сідайте в мій автомобіль, ми повинні наздогнати вашого батька; вони десь тут неподалік.

Коли вони від’їхали, він знову уважно подивився на неї:

– Отже, коли ви написали в записці до Тарзана, що кохаєте іншого, ви мали на увазі мене?

– Так, – запевнила вона щиро.

– Але в Балтіморі, – о, як я шукав вас там! – мені сказали, що ви, може, тепер уже заміжня! Що людина на ім’я Канлер приїхала сюди, щоб повінчатися з вами! Чи правда це?

– Правда.

– Ви його кохаєте?

– Ні.

– Чи кохаєте ви мене, Джен? Вона закрила обличчя руками.

– Я дала слово іншому. Я не можу відповісти вам, Тарзане! – вигукнула вона з відчаєм.

– Ви мені відповіли. Тепер скажіть, як ви зголосилися вийти заміж за людину, яку не кохаєте?

– Мій батько йому заборгував багато грошей,

У пам’яті Тарзана зненацька сплив лист, що він його прочитав, і ім’я Роберта Канлера, і те лихо, на яке вона натякала в листі, і яке він тоді не міг зрозуміти.

Він усміхнувся через силу.

– Якби ваш батько не втратив свого скарбу, ви були б усе-таки змушені стримати вашу обіцянку цьому Канлеру?

– Я могла б попросити повернути мені моє слово.

– А якби він відмовив?

– Я дала своє слово.

З хвилину вони мовчали. Автомобіль скажено мчав нерівним путівцем, бо вогонь знову став загрожувати їм праворуч, і нова зміна напрямку вітру могла миттєво відрізати цей єдиний шлях до порятунку.

Нарешті, вони минули небезпечне місце, і Тарзан сповільнив хід.

– Припустімо, що я його попрошу? – запропонував Тарзан.

– Навряд чи він погодиться виконати прохання незнайомця, – відповіла дівчина, – особливо такого, котрий сам мене домагається.

– Теркоз погодився, – похмуро промовив Тарзан. Джен Портер здригнулася і злякано глянула на нього.

– Тут не джунглі, – сказала вона, – і ви вже більше не дикий звір. Ви джентльмен, а джентльмени не вбивають холоднокровно і марно.

– Я все ще дикий звір у душі, – проказав він тихо, ніби про себе.

Вони знову помовчали якийсь час.

– Джен Портері – сказав нарешті Тарзан, – якби ви були вільні, чи вийшли б ви за мене?

Вона не відповіла відразу, але він чекав терпляче.

Дівчина намагалася зібратися з думками. Що знала вона про дивну істоту, що сидить поруч із нею? Що знав він сам про себе? Хто був він? Хто були його батьки?

Навіть ім’я його було відгуком його таємничого походження і його дикого життя.

У нього не було людського імені. Чи могла вона бути щаслива з чоловіком, що усе життя провів у верховітті дерев африканських джунглів, що з дитинства грався і боровся з антропоїдами, вириваючи шматки з тріпотливого боку свіжовпольованої здобичі, кусаючи міцними зубами сире м’ясо, тоді як одноплемінники ричали і. домагалися своєї частки? Чи міг він коли-небудь піднятися до її суспільного кола? Чи могла вона припустити, щоб спуститися до його рівня? Чи буде хтось із них щасливий у такому жахливо нерівному шлюбі?

– Ви не відповіли, – сказав він. – Ви боїтеся завдати мені болю?

– Я не знаю, що відповісти, – сумно проговорила Джен Портер. – Я не можу розібратися у своїх думках.

– Отже, ви мене не кохаєте? – запитав він рівним голосом.

– Не мучте мене. Ви будете щасливіші без мене. Ви не створені для дріб’язкових обмежень і умовностей суспільства. Цивілізація незабаром стала б вам нестерпна, і ви почали б рватися на волю вашого колишнього життя – життя, до якого я так само непристосована, як і ви до мого.

– Я сподіваюся, що зрозумів вас, – спокійно відповів він. – Я не буду більше наполягати. Для мене важливіше – бачити вас щасливою, аніж бути щасливим самому. Я сам розумію тепер, що ви не змогли б бути щасливою з мавпою!

У його голосі пролунала слабка нотка гіркоти.

– Не треба, – благально склала вона руки. – Не кажіть так! Ви не зрозуміли!

Але перш ніж вона встигла додати щось, несподіваний поворот дороги вивів їх перед очі маленького табору.

Перед ними стояв автомобіль Клейтона, оточений усім товариством, що він його привіз із котеджу.

ХХVIII ПІДСУМОК

Побачивши Джен Портер живісінькою, присутні зустріли її вигуками полегшення і захвату, і коли автомобіль Тарзана зупинився поруч з іншим автомобілем, професор Портер схопив дочку у свої обійми.

Якийсь час ніхто не звертав уваги на Тарзана, що продовжував мовчки сидіти на своєму місці. Перший згадав про нього Клейтон і, обернувшись, простягнув йому руку.

– Чи зуміємо ми коли-небудь віддячити вам? – вигукнув він. – Ви врятували усіх нас. У котеджі ви назвали мене на ймення, але я ніяк не можу пригадати, де ми зустрічалися, ї як вас звати, хоча обличчя ніби видається мені знайомим. Мені здається, що я вас знав при зовсім інших обставинах, і колись раніше.

Тарзан посміхнувся і потис протягнену руку.

– Ви маєте рацію, мосьє Клейтоне, – відповів він по-французькому. – Вибачте, що не говорю з вами по-англійському. Я нині саме вивчаю цю мову і, хоча розумію її добре, але говорю нею ще дуже погано.

– Але хто ж ви?- запитав Клейтон, цього разу по-французьки.

– Тарзан із племені мавп. Клейтон аж сахнувся з подиву.

– Клянуся Юпітером,-вигукнув він, – справді!

І професор Портер і м-р Філандер підійшли ближче, щоб додати свою подяку і висловити Тарзану своє здивування і щиру втіху зустріти свого друга з джунглів так далеко від його дикої батьківщини. Усі пішли в убогу сільську харчевню, де Клейтон негайно ж зробив розпорядження, щоб їх улаштували і нагодували.

Вони сиділи в маленькій вітальні, аж тут їхня увага була привернута віддаленим чмиханням автомобіля, що наближався. М-р Філандер, що стояв коло вікна, виглянув саме тоді, як мотор зупинився перед готелем поруч з іншими автомобілями.

– Господи, – сказав м-р Філандер з тінню невдоволення в голосі. – Це м-р Канлер. А я вже сподівався… Я гадав… Утім, ми всі дуже раді, звичайно, що він не потрапив у смугу пожежі, – додав він недоладно.

– Ой-ой, м-ре Філандер, – сказав професор Портер. – Ой-ой! Я часто застерігав моїх учнів порахувати до десяти, перш ніж починати говорити. Будь я на вашому місці, м-ре Філандер, я рахував би принаймні до тисячі, та й після того скромно мовчав би!

– Помилуй Боже! Ви маєте рацію, – сконфужено погодився м-р Філандер. – Але що це з ним за джентльмен, схожий на священика?

Джен сполотніла.

Клейтон неспокійно засовався на стільці.

Професор Портер нервово зняв окуляри, похукав на них і почепив їх знову на ніс, забувши протерти скло.

Усюдисуща Есмеральда забурчала. Тільки Тарзан не зрозумів нічого. І от Роберт Канлер влетів у кімнату.

– Слава Богу! – вигукнув він. – Я боявся найгіршого, поки не побачив ваш автомобіль, Клей тоне! Пожежа відрізала мене на південній дорозі, і мені довелося повернутися в місто, звідти прямувати на захід цією дорогою. Я вже думав, що ніколи не доберуся до котеджу. .

Ніхто не виявив особливого захвату. Тарзан спостерігав за Робертом Канлером, як Сабор спостерігає за своєю здобиччю. Джен Портер глянула на нього і нервово кахикнула.

– М-ре Канлер, – сказала вона, – це мосьє Тарзан, наш давній Друг.

Канлер обернувся і простягнув руку. Тарзан встав і вклонився так, як тільки один д’Арно міг навчити джентльмена кланятися; але, здавалося, не помітив простягнутої руки.

Канлер, очевидно, не звернув на це уваги.

– А от і пастор, шановний м-ре Туслей, Джен, – оголосив Канлер, повернувшись до священика, що стояв за ним. – М-ре Туслей, міс Портер!

М-р Туслей поклонився і засяяв.

Канлер познайомив його з присутніми.

– Джен, обряд вінчання може бути здійснений негайно, – сказав Канлер. – Тоді ми з вами ще встигнемо на нічний потяг до міста.

Отут Тарзан відразу все зрозумів. Він подивився спідлоба на Джен Портер, але не ворухнувся.

Дівчина вагалася. У кімнаті запала мовчанка. Нерви в усіх були напружені до краю.

Всі погляди звернулися до Джен Портер у сподіванні її відповіді.

– Чи не можна почекати ще кілька днів? – промовила вона спроквола. – Я така виснажена! Мені стільки довелося пережити сьогодні.

Канлер відчув ворожість, що помітна була в усіх присутніх. Це його розлютило.

– Ми чекали доти, поки я погоджувався чекати! – різко від повів він. – Ви обіцяли вийти за мене заміж. Я не дозволю поводитися зі мною, як кішка з мишею! У мене на руках дозвіл, а ось і священик. Ходімо, містере Туслей! Ходімо, Джен! Свідків тут навіть більше, аніж треба, – додав він ядуче. І, узявши Джен Портер за руку, він підвів її до священика.

Але ледь устиг він зробити крок, як важка рука опустилася йому на плече, стиснувши його сталевими пальцями. Друга рука схопила його за горло і ледь струснула його в повітрі, як кішка може трясти мишу.

Джен Портер вражено кинулася на Тарзана.

І коли вона глянула йому в обличчя, то побачила на його чолі виразну багрову смугу, що проступила колись на його чолі в далекій Африці того разу, коли він вийшов на смертельний поєдинок зі страхітливим Теркозом.

Вона знала, що в цьому дикому серці чаїться намір убивства, і з заперечним вигуком кинулася вперед, щоб упрохати лісову людину відмовитися від свого наміру. Але вона боялася більше за Тарзана, аніж за Канлера. Водномить уявила вона собі сувору відплату, якою правосуддя цивілізованих країн карає убивцю.

Однак перш ніж вона вимовила слово, Клейтон уже підскочив до Тарзана і спробував вирвати Канлера з його рук.

Одним помахом могутньої руки Тарзан відкинув Клейтона через усю кімнату. І тоді Джен Портер твердо поклала маленьку ручку на могутнє плече Тарзана і глянула йому в очі.

– Заради мене, – сказала вона тільки. Рука трохи попустила горло Канлера.

– І ви хочете, щоб оце жило? – запитав він із презирством.

– Я не хочу, щоб він помер від ваших рук, друже мій, – заперечила вона. – Не бажаю, щоб ви стали убивцею.

Тарзан зняв руку з горла Канлера.

– Чи звільняєте ви її від обіцянки? – запитав він. – Це ціна вашого життя.

Канлер, ледве віддихавшись, ствердно кивнув головою.

– Ви обіцяєте піти і ніколи більше її не тривожити? Канлер знову кивнув головою. Обличчя його було ще перекошене від страху смерті, яка щойно зазирнула йому в очі.

Тоді Тарзан відпустив його зовсім; Канлер, тиняючись, попхався до дверей. Ще мить, і він пішов, а за ним вийшов і уражений жахом пастор. . Тарзан обернувся до Джен Портер.

– Можу я хвилину поговорити з вами наодинці? – запитав він.

Дівчина кивнула головою і попростувала до дверей на вузьку веранду готелю. Вона пішла, щоб там порозумітися з Тарзаном, і тому не чула розмови за своєю спиною.

– Стривайте! – крикнув професор Портер, коли Тарзан намірився йти слідом за Джен.

Професор зовсім розгубився від навали подій, що сталися за ці кілька хвилин.

– Перш ніж затівати подальші розмови, шановний, я бажав би отримати пояснення того, що трапилося. За яким правом ви, добродію, зважилися втрутитися у стосунки між моєю дочкою і м-ром Канлером? Я обіцяв йому її руку, шановний, і, не зважаючи на те, подобається він нам чи не подобається, обіцянку необхідно дотримати.

– Я втрутився, професоре Портер, – відповів Тарзан, – бо ваша дочка не любить м-ра Канлера, вона не хоче виходити за нього заміж. Для мене цього цілком досить.

– Ви не підозрюєте, що ви наробили, – сказав професор Портер з відчаєм. – Тепер він точно відмовиться одружитися з нею.

– Неодмінно відмовиться! – заявив Тарзан вдоволено й енергійно і додав:

– Вам не слід боятися, що добре ім’я ваше може постраждати, професоре Портер! Ви будете мати можливість сплатити цьому Канлеру все, що ви йому винні, у ту ж хвилину, як повернетеся додому.

– Та ну, шановний добродію! – вигукнув професор Портер. – Що ви цим хочете сказати?

– Те, що ваш скарб знайдено, – заявив Тарзан.

– Що, що ви сказали? – крикнув, задихаючись, професор. – Ви не розумієте, що кажете! Це неможлива.

– Одначе, це так. Скарби ваші забрав я, не знаючи ні цінності скарбу, ні кому вони належать, бо скрині я не відчиняв. Я бачив, як матроси закопували його; я, мавпячий годованець, вирив його і знову закопав, але вже в іншому місці. Коли д’Арно пояснив мені, що це таке і що ці гроші ваші, я повернувся в джунглі і дістав його. Цей скарб спричинив так багато злочинів, страждань і горя, що д’Арно вважав за краще не намагатися привезти його сюди, як я мав намір зробити. От чому я привіз тільки акредитив. Візьміть його, професоре Портер, – і Тарзан, вийнявши з кишені конверта, передав його здивованому професору. – Отут двісті сорок одна тисяча доларів. Скарб був ретельно оцінений експертами, але коли б у вас виникли якісь сумніви, д’Арно сам викупив його і зберігає для вас.

– До нашого неоціненного боргу перед вами, – сказав професор Портер зворушено, – ви додали ще одну, найбільшу послугу. Ви даєте мені можливість врятувати моє добре ім’я.

Клейтон, що вийшов з кімнати невдовзі після Канлера, саме повернувся.

– Вибачте, – сказав він, – я гадаю, краще спробувати дістати ся міста ще завидна і виїхати з першим потягом з цього лісу. Місцевий мешканець, він приїхав верхи з півночі, повідомив, начебто пожежа повільно рухається вже в цьому напрямку.

Заява Клейтона увірвала подальші розмови, і все товариство попростувало до автомобілів.

Клейтон із Джен Портер, професором і Есмеральдою сіли до його автомобіля, а Тарзан узяв із собою Філандера.

– Господи! – вигукнув м-р Філандер, коли вони рушили дорогою. – Хто б міг коли-небудь подумати! Останній раз, коли я вас бачив, ви були справжньою дикою людиною, стрибали у гущавині тропічного африканського лісу; а тепер ви везете мене вісконсінською дорогою у французькому автомобілі! Господи! Адже це просто дивовижно!

– Так, – погодився Тарзан і, після деякої паузи, додав: – Філандере, чи можете ви пригадати подробиці поховання трьох кістяків, що лежали в моїй хатині на краю африканських джунглів?

– Можу і дуже точно, шановний, абсолютно! – відповів м-р Філандер.

– Чи не було чогось особливого в одному з кістяків? М-р Філандер пильно глянув на Тарзана.

– Чому ви це запитуєте?

– Для мене це має дуже велике значення, – пояснив Тарзан. – Ваша відповідь пояснить таємницю. У будь-якому разі, вона вже не додасть чогось гіршого, як тільки залишить таємницю таємницею. Упродовж останніх двох місяців у мене виникла своя версія щодо цих кістяків, і я прошу вас відповісти мені відверто і щиро: чи всі кістяки, що ви поховали, були людськими кістяками?

– Ні, – відповів м-р Філандер, – найменший кістяк, знайдений у колисці, був кістяком мавпи-антропоїда.

– Дякую вам! – схвильовано сказав Тарзан.

В автомобілі, що їхав попереду, Джен Портер гарячково обмірковувала своє становище. Вона зрозуміла наміри Тарзана, коли він попросив дозволу сказати їй кілька слів, і вона знала, що має бути готова дати йому відповідь.

Він не така людина, від якої можна було відмахнутися абиякі І раптом ця думка її здивувала: може, вона його боїться? А чи могла вона любити того, кого боялася? Вона розуміла зачарування, що охопило її серце в глибині далеких джунглів, але тут, у прозаїчному Вісконсіні, не могло бути такої казкової любові. І бездоганно одягнений молодий француз не будив у ній первісну жінку, як той лісовий бог.

Чи любила вона його? Цього вона сама тепер не знала! Вона нишком глянула на Клейтона. Ось людина, вихована в тім самім середовищі й обстановці, в яких була вихована вона; людина з таким суспільним станом і культурою, що її вона була привчена вважати основою для вдалого шлюбу. Невже її чуття не вказувало на цього англійського джентльмена? Адже його любов була такою, якої сподівається будь-яка цивілізована жінка від свого друга життя…

Чи могла вона полюбити Клейтона? Вона не бачила причини,

Яка б цьому завадила. Джен Портер не була від природи істотою

. розумово холодною, але виховання, обстановка і спадковість – усе

Заразом – навчили її розраховувати навіть і в сердечних справах.

Те, що вона безтямно захопилася юним велетнем, коли його дужі руки обіймали її в далеких африканських джунглях і сьогодні в лісі Вісконсіна, могло, як їй уже здавалося, бути лише тимчасовим голосом крові, підсвідомим відгуком первісної жінки, що чаїлася в ній, на поклик первісного чоловіка.

“Якщо він ніколи більше не торкнеться мене, – міркувала вона, – я ніколи не відчую до нього потягу. А в такому разі я, виходить, не люблю його! Це було не більше, як тимчасове затьмарення, викликане обставинами і спогадом, але якби я вийшла за Тарзана заміж, то увесь давній чар негайно розвіявся б у цивілізованому житті”.

Вона знову глянула на Клейтона. Він був вродливий і був справжній джентльмен. Таким чоловіком вона могла б пишатися!

І в цю мить він заговорив – хвилиною раніше чи хвилиною пізніше, три життя пішли б зовсім інакше – але доля втрутилася і підказала Клейтону психологічний момент.

– Тепер ви вільні, Джен, – заявив він. – Скажіть “так”, і я присвячу усе своє життя, щоб зробити вас цілком щасливою.

– Так, – прошепотіла вона.

Того ж вечора у маленькому залі для пасажирів на станції Тарзану вдалося застати Джен Портер саму.

– Тепер ви вільні, Джен, – сказав він, – і я прийшов крізь віки, з далекого і туманного минулого, з лігвища первісної людини, щоб вимагати вас собі по праву: заради вас я зробився цивілізованою людиною, заради вас я подолав океан і материки, заради вас я зроблюся тим, чим ви захочете, щоб я був! Я можу дати вам щастя, Джен, у тім житті, до якого ви звикли і яке любите. Чи вийдете ви за мене заміж?

Уперше вона збагнула глибину його любові до неї й усе, що він заради любові зробив за такий короткий час. Вона відвернулася і закрила обличчя руками.

Що вона накоїла! Через те, що злякалася уступити поклику свого серця і цієї коханої людини, вона спалила за собою всі мости і від страху зробити життєву помилку зробила помилку ще більш непоправну!

1 тоді вона сказала йому все, сказала всю правду, слово в слово, не намагаючись обілити себе чи виправдати свій учинок.

– Що ж нам робити? – запитав він. – Ви зізналися, що кохаєте мене. Ви знаєте, що я кохаю вас, але я не знаю етики суспільства, якою ви керуєтеся. Полишаю остаточне рішення у ваших руках, бо ви краще розумієте, що може улаштувати ваше благополуччя!

– Я не можу відмовити йому, Тарзане! – благально сказала вона. – Він теж кохає мене, і він гарна людина. Я ніколи не зможу глянути в обличчя ні вам, ні іншій чесній людині, якщо я відмовлю Клейтону. Мені доведеться дотримати даного слова, і ви повинні допомогти мені нести цей тягар, хоча, може, ми більше й не побачимо одне одного після сьогоднішнього вечора.

У цей час ввійшли до кімнати інші, і Тарзан відійшов до вікна.

Але він нічого не бачив. Перед його очима невідступно стояла залита сонцем галявина, поросла розкішними тропічними квітами, над нею коливалися могутні верхів’я дерев, а над усім цим – сліпуча блакить екваторіального неба.

Посеред галявини сиділа юна дівчина на запашній траві і поруч з нею молодий лісовий бог. Вони їли чудесні плоди, дивилися одне одному в очі і усміхалися. Вони були дуже щасливі і були самі.

Думки його увірвав прихід станційного службовця, що запитав, чи є тут джентльмен на ім’я Тарзан.

– Я мосьє Тарзан, – відповів той.

– Вам депеша з Парижа, переслана з Балтімора.

Тарзан узяв конверт і розпечатав його. Депеша була від д’Арно. У ній значилося:

Відбитки пальців доводять, що ви Грейсток. Вітаю!

Д’Арно

Коли Тарзан прочитав телеграму, увійшов Клейтон і простяг йому руку. Тарзан дивився на нього.

Ось людина, що носить титул замість Тарзана, володіє його маєтками! Він одружиться з жінкою, що любить Тарзана і яку він безмежно кохає. Одне лише слово його переверне життя цієї людини. Воно відніме в нього титул, маєтки і замки, він відніме їх також і у Джен Портер.

– . Чи знаєте, друже? – усміхнувся щиро Клейтон. – Я усе ще не мав нагоди подякувати вам за те, що ви для нас зробили. Ви тільки й робили, що рятували нам життя і в Африці, і тут. Я страшенно радий, що ви сюди приїхали. Ми повинні ближче познайомитися. А знаєте, я часто згадував про вас і ті дивовижні обставини, що звели нас на далекому узбережжі. Хотілося б мені запитати вас, якщо дозволите: яким вітром вас занесло у ті далекі дикі джунглі?

– Я там народився, – спокійно відповів Тарзан. – Мене вигодувала мавпа і, само собою зрозуміло, не могла мені багато про це розповісти. Батька свого я ніколи не знав.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Тарзан – Едгар Берроуз


твір на тему біла ворона
Тарзан – Едгар Берроуз