Головна ⇒ 📁Довідник з української культури ⇒ Т. Шевченко недосяжний не тільки у силі любові до свого народу, а й у нищівній критиці на його адресу. Чи немає у цьому парадокса?

Т. Шевченко недосяжний не тільки у силі любові до свого народу, а й у нищівній критиці на його адресу. Чи немає у цьому парадокса?

Т. Шевченко як геніальний виразник сподівань і прагнень свого народу, як захисник його інтересів любив той народ синівською любов’ю. Народ і Україна – його найбільші святині й водночас найбільша мука, бо ж їх бідами, їх неволею він не просто карався, він через них дочасно згорів, взявши на себе у найчорніші для України часи весь тягар її соціального й національного визволення та збереження на віки:

Возвеличу малих отих

Рабів німих.

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово!

Про Україну, її люд Шевченкові найперші рядки (“Реве

та стогне Дніпр широкий…”), про них і останні (“Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах – І веселенько заспіваєм…”). З цією любов’ю він жив і творив, її він чи не найсильніше і водночас найлаконічніше висловив у таких рядках:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.

Яким же почуттям були продиктовані дошкульні, в’їдливі, спопеляючі слова: “німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї”, “свинопаси”, “плебеї-гречкосії”, “раби незрячі”, “овечі натури”, “капуста головата”, “недолюдки”?

Адже за викривальною силою вони не поступаються тим, що адресовані “царям неситим”, “панам-супостатам”.

Все пояснюється тією ж палкою любов’ю, бо велика любов, як відомо, і надзвичайно вимоглива. Як пророк Т. Шевченко своїм геніальним зором просвітив український народ до найглибших глибин, побачивши в ньому і велике, і мале, нице. А тому не тільки возвеличує його, а й критикує, висловлюючись інколи у найнесподіваніший спосіб.

Найбільше боліло Шевченкові те, що на вольних колись степах “славних прадідів великих правнуки погані” мовчки ходять в ярмі, “панам жито сіють”. А тому найперше перепадало їм за рабську німоту, безсловесне лакейство, прислужництво, смирення й знесиленість духу, громадянські лінощі. Поетова відраза до рабства й рабів була такою всепроймаючою, що й після його фізичної смерті вона гуртувала ряди борців за свободу. Недаремно П. Куліш у надгробному слові сказав: “З’явися, батьку, та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких”. Раби, на думку Шевченка, не зможуть побудувати “сім’ю вольну”, суспільство “з новим і праведним законом”. Якщо вони не прозріють, не піднімуться з колін, то мусять зникнути, пропасти. Тому й з’являються такі вражаючі своєю нищівною інтонацією рядки:

…Не вам

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш?

Великий Кобзар, звертаючись до минулого свого народу, бачить у ньому і славні, і безславні сторінки. У трактуванні Т. Шевченка історія – це не тільки “поема вольного народу”, а й таке, про що хотілося б сказати “слава Богу, що минуло”. “Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись”,- зазначає поет у передмові до “Гайдамаків”. У цій поемі, як і в деяких інших творах, Т. Шевченко не ідеалізує ані гайдамаків, хоч і називає їх “синами”, ані їх проводирів. Поет виступає проти фанатизму навіть освяченого справедливою помстою національно-визвольного руху, бо в жодній справі фанатизм ніколи не був порадником. Ця думка підкріплена у поемі відповідними авторськими коментарями, репліками, художніми деталями (“Отамани того кривавого діла”, “…Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віща, палить”; пейзаж із розділу “Свято в Чигирині”, де природа засуджує людину, народна пісня на пожарах як вияв божевілля і т. п.).

Мотивами національної самокритики, національного сорому й водночас національного болю сповнене послання “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…” Зрозуміло, що найнищівніша критика спрямована проти своїх таки панів та підпанків, тобто тієї верстви, яка формувала “освічену” національну еліту. Аби показати облудний лібералізм і псевдопатріотизм, фарисейство й водночас хижацьке нутро “уболівальників” за “неньку Україну”, поет послуговується такими художніми засобами, як іронія, сарказм, докір, спопеляючі порівняння.

Т. Шевченко, спрямовуючи свій погляд у минуле, скидав з п’єдесталів і деяких лжезаступників народних з-поміж гетьманів і козацької старшини – тих, кого з сарказмом називає

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття…

Перепадає і “найменшому брату”, “синам сердешної Украйни” – за рабську покору, за втрату національної пам’яті, за примирення з самим статусом мовчазного раба.

Глибоко переживаючи за “гріховні діла” земляків своїх, уболіваючи за їхню долю, Т. Шевченко звертається до них із пристрасним закликом-пересторогою: “Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде”, “Розкуйтеся, братайтеся!” І це щемливе уболівання надає мотиву національної самокритики у творчості Т. Шевченка особливого звучання: душа проходить через гнів поета, як через чистилище, наснажуючись правдою і вірою в порятунок. Бо ж позбутися і національного, і соціального рабства – означає передусім позбутися рабства духовного, усвідомити свою сутність, свій генетичний код. Отже попри весь гнів, критичний пафос творчість І. Шевченка це “дружнєє посланіє” всім в Україні сущим заради виживання, збереження і продовження себе в прийдешніх поколіннях.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)