Сторінками історії літератури ПАНОРАМА ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ ХІХ ст

ЧАСТИНА ПЕРША З літератури реалізму

Сторінками історії літератури

ПАНОРАМА ФРАНЦУЗЬКОЇ ПРОЗИ СЕРЕДИНИ ХІХ ст.

Формування реалізму у французькій літературі розпочалося ще на межі ХVІІІ-ХІХ ст. Суттєвою особливістю літературного процесу у Франції середини XIX ст. є те, що реалізм розвивався у взаємозв’язку й взаємодії з романтизмом. І Стендаль, і Меріме, і Бальзак брали участь у романтичному русі й спільно з романтиками боролися за “нове мистецтво” проти класицизму, “старого мистецтва” феодально-абсолютистського суспільства.

Однак якщо романтики покладалися на уяву, що була для них і засобом осягнення буття, і художньою реалізацією цього осягнення, то реалісти, за словами Стендаля, визнавали існування “залізних законів” реальності й наголошували на необхідності їхнього пізнання.

У 30-40-х роках ХІХ ст. у французькій літературі визначаються деякі з основних реалістичних течій, як-от соціальна, або соціологічна, та психологічна, зачинателями яких були відповідно Бальзак і Стендаль. Визначальною рисою соціальної, “бальзаківської”, течії є те, що предметом зображення в ній виступає суспільство як цілісність, його побут

і звичаї, процеси й колізії. Це не означає, що окрема особистість не цікавила Бальзака. Річ у тім, що людина в нього постає передусім як “клітина” суспільства і на передній план висуваються її риси, відповідні саме цій грані. У Стендаля бачимо дещо інше: у центрі його уваги знаходиться особистість, що вводиться в суспільно-історичну панораму. Власне, Стендаль теж не сумнівався в тому, що особистість є часткою соціуму, але саме вона цікавила цього письменника передусім, і в його романах суспільство постає ніби переломленим через особистість, її свідомість, долю, психологію. Це й надає творчості Стендаля характеру психологічного реалізму.

До цієї течії належав також П. Меріме, принаймні в другий, реалістичний, період творчості.

Проспер Меріме (1803-1870) розпочав свій творчий шлях у середині 20-х років ХІХ ст. як активний учасник романтичного руху. Один за одним з’являлися його твори, не схожі на попередні за тематикою і жанровою природою. Основним внеском Меріме у французьку реалістичну літературу є новелістика. Власне, йому належить велика заслуга в розвитку новелістичного жанру. Новелістиці цього митця притаманний вагомий романтичний елемент, внутрішній зв’язок з романтизмом, що поєднує його зі Стендалем і Бальзаком. Найвиразніше цей зв’язок виявився в інтересі Меріме до екзотичного, виняткового, фантастичного, що стало важливою складовою структури багатьох його новел. Переважна частина новел написана на екзотичні сюжети, їхніми героями виступають корсиканці (“Матео Фальконе”, “Коломба”), іспанці й цигани (“Душі чистилища”, “Кармен”), італійці (“Федеріго”), литовці (“Локіс”), негри (“Таманго”). Концептуальну основу цих творів становить характерне романтичне протиставлення “природного стану” й цивілізації – не на користь останній.

(Подробиці. У наведеній групі творів варто виокремити новелу чи, швидше, повість “Кармен” (1845), яка є чи не найвідомішим твором Меріме (такій популярності значною мірою сприяла й знаменита опера Ж. Бізе, створена за її мотивами). Тема, обрана для “Кармен”, уже мала романтичну традицію, але письменник здійснив її реалістичну розробку. Центральним персонажем твору є циганка Кармен, що наголошується і його назвою. Реалістичний характер цього образу наочно увиразнюється при порівнянні його з образом Есмеральди в романі В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”, який, власне, є красивим романтичним вимислом. Меріме менш за все ідеалізує Кармен. Вона – породження середовища, тісно пов’язана з ним, їй властиві всі його вади: злодійкуватість, брехливість тощо. Однак разом з тим героїня наділена й кращими людськими якостями, тими, що найбільше цінував Меріме: вона завжди вірна своїй цілісній натурі, чесна й щира в тому, що є для неї найважливішим, – у своїх почуттях. Кармен властива внутрішня свобода, відстоюючи яку, вона воліє краще вмерти, ніж поступитися. У цьому й полягає людська гідність і привабливість героїні.

Точки дотику з Україною. Україна посіла помітне місце в історичних і художніх творах П. Меріме. У книжці “Епізод з російської історії. Лжедмитрії” (1853) письменник запропонував оригінальну гіпотезу, за якою самозванець був запорозьким козаком. “Тільки козак, який виріс на Січі, – аргументує Меріме, – де лише мужність і красномовство давали почесті, де командувати обирали лише найсміливіших і найхитріших, міг виплекати план узурпації, що вжахнув би польського чи російського дворянина”. Ця гіпотеза була покладена й в основу історичної драми “Перші кроки авантюриста” (1852), у якій автор прагнув, за його словами, “написати цю історію так, як вона могла б відбутися”. Дія VI акту драми відбувається на Січі, а головним її героєм виступає молодий запорозький козак Юрій.

1854 р. з’явився історичний нарис “Козаки України та їхні останні отамани”, у якому Меріме знайомив співвітчизників з історією українського козацтва. Центральне місце в цьому творі відведено Визвольній війні середини XVII ст. й Богдану Хмельницькому. Це ніби перший ескіз до книжки Меріме про видатного українського полководця й державного діяча, що вийшла друком 1863 р. Головну заслугу Хмельницького автор вбачав у тому, що “цей великий муж прагнув визволити українців або козаків, своїх співвітчизників, від ярма польської шляхти”.

Рубежем в історії французької літератури XIX ст. вважається 1848 р., коли в країні відбулася Лютнева революція. Ця подія, а також проголошення Другої республіки, державний переворот 1851 р. й встановлення Другої імперії справили значний вплив на літературний процес, викликавши до життя нові явища й тенденції.

В. Симонов. Кармен

Найістотнішими серед таких змін були перехід провідної ролі до реалізму; виникнення та поширення нових напрямів і течій – натуралізму, імпресіонізму, символізму та неоромантизму, які у французькій літературі останніх десятиліть XIX ст. висуваються на перший план. Романтизм не зникає у Франції і в другій половині століття, він продовжується у творчості таких видатних письменників, як В. Гюго і Жорж Санд, але водночас трансформується в неоромантизм і символізм, що найвиразніше виявляється в останній третині століття.

Перехід до нового етапу реалізму у французькій літературі збігся зі зміною поколінь письменників-реалістів: 1842 р. іде з життя Стендаль, 1850-го – Бальзак, після 1848 р. поступово завмирає художня творчість Меріме. Натомість заявляє про себе нове покоління: Ж. Шанфлері й Л. Дюранті, які в 50-60-х роках активно пропагували реалізм і ввели в широкий вжиток цю назву напряму; Г. Флобер, Е. і Ж. Гонкури; згодом – Е. Золя, Гі де Мопассан, А. Доде та інші.

Центральною постаттю французької реалістичної літератури 50-70-х років XIX ст. був, безперечно, Гюстав Флобер (1821-1880). Рання творчість Флобера розвивалася в річищі “несамовитої романтики” – течії пізнього французького романтизму, що поширилася в 20-40-х роках. У другій половині 40-х років Флобер поступово відходить від “несамовитої романтики” і стає на позиції реалізму, але реалізму іншого типу, ніж бальзаківський. У вересні 1851 р. письменник розпочинає роботу над романом “Пані Боварі” – твором, який знаменує не лише новий етап його творчої біографії, а й новий етап розвитку французької та європейських літератур.

Однак це не означає, що з романтизмом було повністю покінчено. Усе було набагато складніше: Флобер переходить до іншого стилю письма, розробляє “об’єктивний метод” (який був сприйнятий у різних варіаціях провідними французькими письменниками другої половини ХІХ ст. – братами Е. і Ж. Гонкурами, Гі де Мопассаном, Е. Золя та іншими), але в душі, у своєму світосприйнятті залишається романтиком. Неважко помітити, що його об’єктивність приховує обурення й ненависть до дійсності, і в тому, з якою гіркотою й зневагою письменник змальовує “життя кольору плісняви”, відчувається темперамент романтика.

Те, що Флобер зображував у “Пані Боварі”, не викликало в нього ні симпатії, ні захоплення. Навпаки, змальований у творі світ провінційного міщанства пробуджував у автора глибоку відразу, на що він постійно скаржився в листах. Письменник ставив перед собою завдання “з людської гнилі”, з “життя кольору плісняви” створити твір мистецтва, зробити цікавим для читачів середовище провінційних обивателів, при цьому відмовившись від арсеналу літературних засобів і форм, яким користувалися його попередники.

Подробиці. Особливе місце в романі “Пані Боварі” посідає лихвар Лере, який відіграв лиху роль у долі головної героїні. Лихварі належать до репрезентативних образів “Людської комедії” Бальзака, тому в змалюванні Лере з усією наочністю розкривається відмінність Флобера від його попередника. Лере найменше схожий на бальзаківських “тигрів” фінансового світу, на того ж таки Гобсека, у якому поєднуються скнара й філософ. У Флобера лихвар Лере пересічний, буденний. Це дрібний хижак, павук, що тихенько плете павутиння, у якому заплутується недосвідчена Емма Боварі. Дочекавшись слушного моменту, він накидається на свою жертву і підштовхує її до самогубства. Лихвар Лере доповнює картину “побуту провінції” – без нього вона була б не такою виразною. У центрі роману – образ Емми Боварі, до якого сходяться сюжетно-тематичні лінії твору, навколо якого зосереджується його ідейний зміст. Автор ставить свою героїню в особливу ситуацію: Емма належить до міщанського світу й водночас протистоїть йому. Притаманне Флоберові змалювання персонажів у реальній життєвій повноті, без умовного поділу на “позитивних” і “негативних” виявляється тут надзвичайно виразно, унеможливлюючи однозначність підходу до нескладного, на перший погляд, образу провінційної міщанки.

Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освіченістю, ні хорошим смаком. У духовному плані вона не піднімається над рівнем пересічних обивателів. Усе те, про що мріє, чим захоплюється, до чого прагне Емма, позначене банальністю, викликає іронічну посмішку.

Героїня виховувалася в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, у яких “тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках… дрімучі ліси, сердечні жалі, присяги, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята, доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані й сльозоточиві, як урни”. Під впливом тих романів власне й сформувався життєвий ідеал Емми, головними компонентами якого є кохання, кавалери, блиск “романтичного” життя. Однак разом з тим Флобер наділив свою героїню душевним неспокоєм, прагненням до якогось іншого життя, тобто тими рисами, які найбільше цінував у людині. Вони не лише вирізняють Емму з-поміж оточення, а й протиставляють її обивательському середовищу. Саме в цьому полягає основна драматична колізія твору. Звісно, ідеали Емми, її мрії й прагнення банальні, у чомусь навіть смішні, однак героїня вкладає в них усю душу. Вона дійсно страждає, по-своєму протестує проти укладу життя провінційного містечка – аж до своєї “недоладної” смерті.

Nota bene. Г. Флобер приголомшив читачів і критиків, заявивши: “Емма Боварі – та це ж я!” В одній паризькій газеті навіть з’явилася карикатура, що зображувала письменника, чоловіка майже двометрового зросту, з широченними плечима й могутніми вусами, у легковажному дамському вбранні своєї героїні. Однак заява Флобера була не жартом і не містифікацією. Це було зізнання в тому, що, створюючи образ пані Боварі, він спирався, зокрема, й на власний психологічний досвід. Письменник теж переживав розлад із навколишнім світом, невдоволення життям, бажання іншого, того, що конкретно не існує, щоправда, відчуваючи все це на незрівнянно вищому духовному рівні.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років у французькій літературі формується натуралізм. Генетично, тобто за своїм походженням, і типологічно, тобто за типом художньої творчості, цей напрям найтісніше пов’язаний з реалізмом.

Найвидатнішим письменником натуралізму і його провідним теоретиком слушно вважається Еміль Золя (1840-1902). Головний його твір – двадцятитомний цикл романів “Ругон-Маккари” з промовистим підзаголовком “Природна й соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії”, який формулює генеральну концепцію задуму (про натуралізм і творчість Золя докладніше йтиметься в окремих розділах підручника).

Особливе місце в тогочасній французькій літературі посідає Гі де Мопассан (1850-1893) – один з найвідоміших письменників останньої третини XIX ст. Власне, майже весь його творчий доробок був створений протягом одного десятиліття, у 80-х роках, а це шість романів, дев’ятнадцять новелістичних збірок (включаючи й посмертно видані три збірки, усього близько трьохсот творів), дві книжки подорожніх нарисів!

Світоглядно-естетична система й засадничі принципи поетики творів Мопассана вписуються в контекст натуралізму. Так, письменник визначав людину як істоту, що підпорядковується передусім біологічним законам. Соціальна сфера життя, на його переконання, є чимсь побічним і навіть не ідентичним людській природі. Мопассан визнавав, що в людині закладено два начала – духовне й біологічне, які по-різному співвідносяться в різних індивідуумах, але схилявся до думки, що переважна більшість людей підвладна в першу чергу поклику “нутра”, винесеному зі світу живої природи.

Nota bene Звідси, власне, основна тема романів і численних новел Мопассана, у яких ідеться про силу “природного нутра”, владу грубих і егоїстичних інстинктів та їх носіїв, що впевнено й комфортно почуваються в житті. Завершеним уособленням людей такого типу є Жорж Дюруа – головний герой роману “Любий друг” – пройдисвіт і грубий самець, який, безсоромно використовуючи жінок, часто й грабуючи їх, упевнено просувається до багатства й вершин влади. Тимчасом люди духовного складу виявляються в Мопассана страждальцями. Звідси й гіркота і смуток, якими визначається тональність багатьох його творів, зокрема романів “Життя”, “Монт-Оріоль”, численних новел, іноді цілих збірок, як-от “Місс Гаррієт”, “Іветта”, “Маленька Рок” та інших.

Мопассан вважав, що письменник перш за все повинен “відтворювати й пояснювати природу засобами мистецтва”, насамперед людську природу. При цьому він наголошував, що людей “слід зображувати такими, якими вони є” і “цікавитися передусім спонукальною причиною кожного вчинку… й особливо спонуками, властивими всім людям, їхніми інстинктивними імпульсами”. Щодо цього, на думку Мопассана, люди всіх класів і прошарків однакові, представники вищих класів відрізняються лише тим, що “справжні причини своїх вчинків вони вміють маскувати умовностями, фальшивістю, лицемірством і облудою”. Увага митця була сконцентрована на тому, що властиво людській природі в цілому, але виявляється в різних формах, притаманних певним суспільним верствам та індивідуумам. У цьому й полягала та “нещадна, страшна й свята правда”, говорити про яку людям Мопассан вважав найпершим обов’язком письменника.