Становлення романтизму в французькій літературі

Становлення романтизму в французькій літературі завершується вже в період Реставрації, коли в суспільно-політичному житті країни ще раз відбуваються круті зміни. Після розгрому Наполеона союзними військами у Франції поновлюється монархія Бурбонів, дворянська за своїм характером, проте король Луї XVІІІ змушений був прийняти конституцію, за якою зберігалися певні, хоч і дуже обмежені завоювання буржуазної революції. В країні не вщухала гостра політична боротьба, ультрароялісти прагнули до повного поновлення старого режиму, ліберали домагалися

розширення конституційних свобод.

Великі зміни відбуваються в цей час і в літературному житті Франції: романтизм наступає і стверджується як домінуючий художній напрям, класицизм здає одну за одною свої позиції.

Водночас змінюються місце й роль цих напрямів у суспільному й художньому житті країни, зокрема, їхні ідеологічні знаки. Якщо в попередній період французи схильні були пов’язувати класицизм з Просвітництвом та революцією, а романтизм – із середньовічно-християнською культурою та іноземною духовною інвазією, то тепер вони їх бачать в іншому світлі. Режим Реставрації теж виявляв відверті

симпатії до класицизму як мистецтва, що стверджує авторитет і порядок, тоді як романтизм починають пов’язувати із “сум’яттям умів”, духом бунтарства й заперечення і так аж до відомої формули Тьєра: “Романтизм – це революція”. Звичайно, симпатії тепер повністю віддаються “старому класицизму”, класицизму “віку Луї XІV”, тобто часів розквіту феодально-абсолютистської монархії.

Таким чином, класицизм знову ніби набуває статусу офіційного мистецтва, його підтримує королівський двір, його опорою стає академія.

А це також означало, що романтизм стає мистецтвом опозиційним до режиму Реставрації, хоч у переважній більшості романтики 20-х років були людьми далекими від політики. Але в сприйнятті громадськості романтизм дедалі більше асоціюється з лібералізмом, в його боротьбі з нормативною естетикою класицизму починають вбачати політичний опозиційний зміст, а штурм романтиками театру, останнього оплоту класицизму, в 1829-1830 pp. розцінюється як революційна акція. Постановка драми Гюго “Ернані”, що відбувалася в січні 1830 р. й супроводжувалася колотнечею серед глядачів, у наелектризованій атмосфері Парижа була сприйнята як передвістя революції.

Все це здійснювалося вже молодим поколінням романтиків, яке прийшло в літературу в 10-20-х роках. Із зачинателів романтичного руху в Франції мадам де Сталь пішла із життя на початку періоду Реставрації, Констан і Сенанкур відійшли від літературної творчості, Шатобріан переключився на політичну діяльність і, друкуючи раніше написані твори, декларував вірність класичним ідеалам. Власне, всі вони так і лишилися на стадії преромантизму. Винятком серед них є хіба що Ш. Нодьє , який і в творчості попереднього періоду був ближчий до романтизму, ніж його імениті сучасники. Про це свідчить його найвідоміший твір, роман “Жан Сбогар” , в якому впливи німецького романтизму поєднуються з традицією “готичного роману”.

В період Реставрації він брав активну участь в літературному житті, в 1824 р. навколо нього і журналу “Глоб” створюється один з найзначніших гуртків романтиків.

Загалом же в період Реставрації таких гуртків з’явилося в Парижі чимало, і вони відігравали важливу роль в консолідації романтичного руху та його боротьбі з класицизмом. Найзначніший із них виник у 1827 р., до нього ввійшли як молоді, але вже відомі пись-менники-романтики В. Гюго, А. де Віньї, ПІ. де Сент-Бев, А. Ламартін, так і наймолодші – А. де Мюссе, Ж. де Нерваль, А. Дюма та інші. Провідна роль належала в ньому Гюго.

Саме цей “Сенакль” і розгорнув наприкінці 20-х років знамениту “романтичну битву” з класицизмом, яка завершилася захопленням останнього його бастіону – театру.

До цього “Сенаклю” входили не тільки письменники, а й романтики в інших мистецтвах – живописці Е. Делакруа, Е. Деверіа, Л. Буланже, скульптор Д. д’Анже, композитор Г. Берліоз та інші. А це означає, що в 20-30-ті роки романтизм стає не лише провідним напрямом у французькій літературі, а й охоплює інші мистецтва, переживає свій розквіт.

Проте у французькій літературі періоду Реставрації було й немало письменників, творчість яких протікала поза романтичним рухом. Не кажемо про численних епігонів класицизму, який протягом названого періоду поступово сходив зі сцени. Поза романтизмом лишався П. Л. Курьє , який прославився своїми памфлетами, спрямованими проти режиму Реставрації. В них він сміливо й дотепно викривав політичну систему режиму, поліцейське свавілля і засилля цензури, негідну роль клерикалів у суспільному житті, зовнішньо-політичні акції королівського уряду, як то придушення іспанської революції, і водночас брав під захист “нижчі класи”, жертви економічного визиску й соціальної несправедливості.

В своїх памфлетах Курьє вдавався до народної мови з її простотою і прямотою вислову, але в цілому йому притаманні орієнтації на французьку класицистичну прозу, на. чіткість і ясність її стилю.

Ж.-П. Беранже , знаменитий поет-пісняр, теж не належав до романтичного напряму. Хоч він творив у іншому жанрі, ніж Курьє, між ними є немало спільного. Це передусім їхня ангажованість, ненависть до режиму Реставрації, активна участь у суспільно-політичному житті й боротьбі. Як і памфлети Курьє, пісні Беранже, принаймні значна їх частина, теж ставали явищами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя.

Поету-пісняру доводилося змінювати памфлетиста в камері паризької в’язниці Консежері. В період Реставрації Беранже прославився передусім своїми політичними піснями, але великою популярністю користувалися також інші його пісні, в яких він у фривольному стилі оспівував вино, кохання та інші чуттєві втіхи життя, і серед новинок паризької моди, що приходили тоді в інші європейські столиці, були й “останні пісеньки Беранжера”.

Свій творчий шлях Беранже розпочав на початку XІX ст. в річищі класицизму, офіційного мистецтва Першої імперії. Працював він тоді у “високих жанрах”, писав оди й дифірамби, пробував свої сили в епічній поезії. Але через певний час переконується, що ці жанри й загалом “високе мистецтво” не відповідають складові його обдарування, і наважується на відчайдушний крок – на спалення всього написаного. “Ніщо не горить так яскраво, як полум’я рукописів, кинутих мужньою рукою у вогонь”, – сказав він згодом.

Після цього “самоспалення” Беранже звертається до неофіційного “демократичного” жанру пісні, в якому знаходить своє покликання. Водночас він підносить пісню, яка тоді у Франції перебувала на узбіччі літератури, до рівня справжньої поезії і надає їй художньої довершеності. Але слід зауважити, що це була не фольклорна пісня, яку в той час підносили німецькі романтики, а пісня літературна, що культивувалася поетами-піснярами , які об’єднувалися в групи, такі як “Погрібець”, до якого входив спершу Беранже.

В цих піснях панувала анакреонтика, але здебільшого грівуазна й вульгаризована, розрахована на невибагливий смак.

Дебютом Беранже в жанровому різновиді політичної пісні була пісня “Король Івето” , сповнена прозорих натяків-випадів на внутрішню й зовнішню політику Наполеона, зокрема на його нескінченні завойовницькі війни/’ Але справжнього розквіту цей жанровий різновид поезії Беранже набуває в період Реставрації, коли вона справді стає голосом французької демократії. Ці його пісні набувають характеру політичної сатири, чим вони теж близькі до памфлетів Курьє. В них він піддає знищувальній насмішці аристократів, які повернулися у Францію в обозі інтервентів і, нічого не зрозумівши й нічому не навчившись, вимагають повернення всіх їхніх привілеїв і повного відновлення старого ладу , церкву й клерикалів, які були головною ідеологічною опорою режиму Реставрації , систему поліцейських стежень і доносів . Сатира Беранже поширюється й на інституцію монархії , він пророкує повну деградацію Франції,’ якщо на троні залишаться Бурбони , віщує близький крах режиму Реставрації . У цілому період Реставрації – це апогей творчості Беранже і апогей його слави.

Беранже захоплено вітав Липневу революцію, оспівав її в “Липневих могилах”, але буржуазну Липневу монархію він не прийняв. Поет розійшовся зі своїми колишніми спільниками, лідерами лібералів, які тепер стали при владі . Творча активність Беранже продовжується в перші роки Липневої монархії, розширюється тематичний діапазон його пісень, охоплюючи нові явища й реалії суспільно-політичного життя Франції. Об’єктами його викриття стають нові хазяї життя, буржуа , дух збагачення й наживи, який охопив країну зверху донизу: “все призначається на продаж, все стало товаром – патенти, клятви, стиль” . В полі зору поета – тяжке життя простих людей, жертв безжального визиску й несправедливості, про них він розповідає емоційно й не без сентиментальної розчуленості .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Становлення романтизму в французькій літературі


конспект уроку розвиток мовлення
Становлення романтизму в французькій літературі