Сповідь дона Хуана – Карел Чапек

Сповідь дона Хуана

Смерть бідолашної дон’ї Ельвіри був відомщена: дон Хуан Теноріо лежав з простромленими грудьми в Посаду де лас Реїнас і помирав.

– Емфізема легень, – буркотів місцевий лікар. – Інший би ще викрутився, але такий потріпаний caballero, як дон Хуан… кепські справи, Лепорелло. Сказати по правді, не подобається мені його серце. Втім, це зрозуміло: після таких пригод іn venere (любовних, лат.) – яскраво виражене виснаження, добродії. Я б на твоєму місці, Лепорелло, запросив до нього про всяк випадок священика; бути може,

твій хазяїн ще прийде до тями… хоча нинішній стан науки… ну, не знаю. Честь маю кланятися, caballeros.

Ось так і сталося, що падре Хасинто сів у ногах дона Хуана і став чекати, коли пацієнт очуняє, а сам тим часом молився за цю невиправно грішну душу.

Георгій Малаков. Захоплююча проповідь – Ах, якби мені вдалось врятувати цього закоренілого волоцюгу, – думав добрий патер. – Йому, здається, добряче дісталося – може хоч це стримає його гординю і приведе до покаяного смирення. Не всякому доводится роздобути настільки славетного і безсовісного розпусника; так, братик ти мій, такий рідкісний випадок не траплявся,

мабуть, і єпископові Бургоському. От вже будуть шепотітися люди – дивіться, он йде падре Хасинто, той самий, що спас душу дона Хуана…

Падре здригнувся й осінив себе хресним знаменням: він опам’ятався від диявольської спокуси гордині, а до того ж – побачив, що умираючий дон Хуан спрямував на нього палаючий і начебто глузливий погляд.

– Улюблений сину мій, – мовив достойний падре, як тільки міг привітніше, – ти помираєш. Незабаром ти постанеш перед престолом вищого судії, обтяжений усіма гріхами, звершеними тобою за час свого мерзенного життя. Прошу тебе в ім’я любові Господа нашого, зніми їх з себе, поки ще є час; не личить тобі відправлятися на той світ в нечистому рубищі розпусти, закаляному брудом земних діянь.

– Добре, – ледь чутно відповів дон Хуан, – можна ще раз перемінити костюм. Падре, я завжди прагнув бути одягненим відповідно обставинам.

– Боюсь, – зауважив падре Хасинто, – що ти не зовсім мене зрозумів. Я запитую тебе – чи не хочеш ти покаятись і сповідатись у своїх гріхах.

– Сповідатись, – глухо повторив дон Хуан. – Гарненько очорнити себе… Ах, отче, ви й не повірите, як це діє на жінок!

– Хуане, – насупився добрий патер, – перестань думати про земне; пам’ятай – тобі треба розмовляти зі своїм творцем.

– Я знаю, – чемно заперечив дон Хуан. – І знаю також – пристойність вимагає, щоб людина вмирала християнином. А я завжди старанно намагався дотримувати пристойності… по можливості, отче. Клянуся честю, я відкрию все без зайвих розмов, тому що, по-перше, я занадто слабий, щоб говорити довго, а по-друге, моїм принципом завжди було йти до мети навпростець, коротким шляхом.

– Я віддаю належне твоїй рішучості, – сказав падре Хасинто. – Але спершу, любий сину мій, приготуйся як належить, спитай свою совість, збуди в собі смиренний жаль за свої провини. Я ж поки почекаю.

Після цього дон Хуан закрив очі і взяв на допит свою совість, а падре став тихо молитись, щоб Бог послав йому поміч та просвітив його.

– Я готовий, отче, – мовив через якийсь час дон Хуан і почав свою сповідь.

Падре Хасинто задоволено похитував головою; сповідь здавалась щирого і повною; у ній не бракувало визнань неправди і блюзнірства, убивств, клятвопорушень, гордині, обману і зрадництва… Дон Хуан і справді був великий грішник. Але раптом він змовк, немов стомившись, і прикрив очі.

– Відпочинь, любий сину, – терпляче побадьорив його священик, – а потім продовжиш.

– Я скінчив, преподобний отче, – відповів дон Хуан. – Якщо ж я і забув що-небудь, то вже певно це які-небудь дрібниці. Їх Господь Бог милостиво простить мені.

– Як так?! – скрикнув падре Хасинто. – Це ти називаєш дрібницями? А перелюбства, що ти чинив на кожнім кроці все своє життя, а жінки, спокушені тобою, а нечисті пристрасті, яким ти віддавався настільки розгнуздано? Ні, брате, зволь-но сповідатися як належить! Від Бога, розпуснику, не укриється жоден з твоїх безсоромних вчинків! Краще покайся у своїх мерзотах і полегши грішну душу!

На обличчі дона Хуана відбилося страждання і нетерпіння. – Я вже сказав вам, отче, – уперто повторив він, – що я скінчив. Клянуся честю, більше мені не в чому сповідатися.

У цю хвилину хазяїн готелю Посаду де лас Реїнас почув запеклий лемент у кімнаті пораненого.

– Господь з нами, – вигукнув він, перехрестившись, – здається мені, падре Хасинто виганяє диявола з бідолашного сеньйора. Господи Боже, не дуже-то мені по душі, коли такі речі відбуваються в моєму готелі.

Лемент продовжувався досить-таки довго – за цей час можна було б зварити боби. Часом він переходив у приглушені наполегливі умовляння, потім знову лунало дике ревіння. Раптом з кімнати пораненого вискочив падре Хасинто, червоний, як індик, і, закликаючи Матір Божу, кинувся в церкву. Після цього в готелі запанувала тиша; тільки занепокоєний Лепорелло прослизнув у кімнату свого пана, що лежав, закривши очі, і стогнав.

По обіді до міста завітав падре Ільдефонсо, єзуїт, член Товариства Ісуса. Він слідував на мулі з Мадрида в Бургос; і оскільки день був занадто спекотний, преподобний падре спинився в будинку священика і відвідав отця Хасинто. Падре Ільдефонсо був аскетичного виду чоловік, висхлий до того, що нагадував стару ковбасу, з бровами, густими, наче волосся під пахвами відставного кавалериста.

Випивши разом з хазяїном будинку кислого молока, єзуїт вперив свій погляд у отця Хасинто, який марно намагався приховати, що чимось пригнічений. Стояла така тиша, що дзижчання мух здавалося майже громом.

– Тут така справа, – мовив, нарешті, змучений падре Хасинто. – Є в нас тут один великий грішник, що знаходиться при останнім подиху. Знайте, дон Ільдефонсо, це – той самий сумної популярності дон Хуан Теноріо. У нього тут була якась сварка, чи двобій – коротше, я відправився сповідувати його. Спочатку усе йшло як по маслу; дуже добре він сповідувався, нічого не скажеш, але як дійшла справа до шостої заповіді – так і заколодило, і я не домігся від нього ані слова. Каже – йому не в чому каятись. Отакому-то негіднику, Матір Божа! Георгій Малаков. Гра в шахиЯк подумаю, що він найбільший розпусник обох Кастилій… ні у Валенсії, ні в Кадиксі нема йому рівних. Кажуть, лиш за останні роки він спокусив шістсот дев’яносто сім дівиць; з них сто тринадцять пішло в монастир, біля п’ятдесятьох було убито в справедливому гніві батьками або чоловіками, і приблизно в скількох же серце розірвалося від горя. І от уявіть собі, дон Ільдефонсо, такий розпусник на смертному одрі повторює мені у вічі, начебто іn puncto перелюбства йому ні в чому сповідуватись! Що ви на це скажете?

– Нічого, – відповів отець єзуїт. – І ви відмовили йому у відпущенні гріхів?

– Звичайно, – скрушно відповів падре Хасинто. – Всі умовляння виявились марними. Я так говорив з ним, що й у камені розбудив би каяття, – але на цього архімерзотника ніщо не діє. “Грішний, мовляв, у гордині, отче, – каже він мені, – і клятви переступав, усе, що завгодно; але про що ви мене запитуєте – про це мені нічого сказати”. І знаєте, у чому заковика, дон Ільдефонсо? – падре раптом перейшов на шепіт і поспішно перехрестився. – Я думаю, він був пов’язаний з дияволом. От чому він не може в цьому сповідатись. Це були нечисті чари. Він спокушав жінок владою пекла. – Батько Хасинто здригнувся. – Вам би глянути на нього, доміне. Я б сказав – це по його очах видно.

Дон Ільдефонсо, член Товариства Ісуса, мовчки роздумував.

– Якщо ви хочете, – вимовив він нарешті, – я подивлюсь на цю людину.

Дон Хуан дрімав, коли отець Ільдефонсо тихо вступив у кімнату і помахом руки вислав Лепорелло; потім єзуїт сів на стілець у головах постелі й став вивчати змарніле обличчя вмираючого.

Після довгої мовчанки поранений застогнав і відкрив очі.

– Доне Хуане, – м’яко почав єзуїт, – вам, ймовірно, важко говорити.

Дон Хуан ледве кивнув.

– Це не важливо, – продовжував єзуїт. – Ваша сповідь, сеньйоре Хуан, лишилася неясною в одному пункті. Я не стану задавати вам питання, але, можливо, ви в змозі дати мені зрозуміти, чи згодні ви з тим, що я вам скажу – про вас. Очі пораненого зі страхом метнулись до нерухомої постаті ченця.

Георгій Малаков. Дон Жуан – Доне Хуане, – почав падре Ільдефонсо майже світським тоном. – Я давно вже чув про вас і міркував – чому ж ви метушитесь від жінки до жінки, від однієї любові до іншої; чому ніколи ви не могли перебувати, не могли залишатися в тім стані блаженства і спокою, що ми, люди, називаємо щастям…

Дон Хуан ощерився в скорботній усмішці.

– Від однієї любові до іншої, – повторив Ільдефонсо спокійно. – Немовби вам треба було знову й знову переконувати когось – очевидно, самого себе, – що ви гідні любові, що ви саме з тих чоловіків, яких люблять жінки, – нещасливий дон Хуан!

Губи пораненого ворухнулися; схоже було, що він повторив останні слова.

– А ви тим часом, – дружньо продовжував чернець, – ніколи не були чоловіком, доне Хуане; тільки дух ваш був духом чоловіка, і цей дух відчував сором, сеньйоре, і запекло прагнув приховати, що природа обділила вас тим, що даровано кожній живій істоті…

З постелі вмираючого почулось дитяче схлипування.

Георгій Малаков. Благословення на бій – От чому, доне Хуане, ви грали роль чоловіка з юнацтва; ви були безмірно хоробрі, авантюристичні, горді і любили виставляти себе напоказ – і все лиш для того, щоб придушити в собі принизливу свідомість, що інші – кращі за вас, що вони – більше чоловіки, ніж ви; і тому ви марнотратно нагромаджували докази. Ніхто не міг зрівнятися з вами, бо ви тільки прикидалися, ви були безплідні – і ви не спокусили жодної жінки, доне Хуане! Ви ніколи не знали кохання, ви – тільки гарячково прагнули при кожній зустрічі з чарівною і шляхетною жінкою зачарувати її своїм духом, своїм лицарством, своєю пристрастю, що ви самі собі вселяли; усе це ви вміли робити досконало, тому що ви грали роль. Але от наставала мить, коли в жінки підламуються ноги. Ймовірно, це було пеклом для вас, доне Хуане, так, це було пеклом, тому що в ту мить ви відчували напад вашої злощасної гордині й одночасно – найстрашніше своє приниження. І вам доводилось вириватися з обійм, завойованих ціною життя, і тікати, нещасливий доне Хуане, бігти від скореної вами жінки, та ще з якою-небудь красивою неправдою на цих переможних вустах. Ймовірно, це було пеклом, доне Хуане.

Поранений плакав, відвернувши до стіни. Дон Ільдефонсо встав.

– Бідолаха, – сказав він. – Вам соромно було зізнатися в цьому навіть на святій сповіді. Ну, от бачите, все скінчилось, але я не хочу позбавляти падре Хасинто розкаяного грішника.

І він послав за священиком; і коли отець Хасинто прийшов, дон Ільдефонсо сказав йому:

– От що, отче, він зізнався у всьому і плакав. Нема сумніву, що каяття його сповнене смирення; мабуть, ми можемо відпустити йому його гріхи.




Сповідь дона Хуана – Карел Чапек


твір на тему бюджет моєї сім'ї
Сповідь дона Хуана – Карел Чапек