Сонячний кларнетизм Павла Тичини – Павло Тичина (1891 – 1967)

Підручник Українська література
11 клас

Українська література 1920-1930 років

Сонячний кларнетизм Павла Тичини

Літературознавець Юрій Лавріненко назвав творчу манеру письма Тичини кларнетизмом, розуміючи його як “український варіант міжнародного символізму, а потім і як власного синтезу поетичного стилю”. Сучасників поета і майбутні покоління читачів бентежать оригінальна філософія митця, його незвичне світосприймання. У своїх естетичних шуканнях автор “Сонячних кларнетів” поєднав символізм із поетикою неоромантизму,

імпресіонізму, експресіонізму. У неоромантизмі його приваблювали вольові та героїчні поривання особи, борця за свободу та національне відродження народу, романтичний ідеал прекрасного, непересічна, сильна духом людина, контрастність у змалюванні світу, елементи таємничості. В імпресіонізмі йому імпонували асоціативний зв’язок образів, суб’єктивність, витончене моделювання мінливих, миттєвих вражень, настроїв, а в експресіонізмі – емоційне вираження світу, охопленого катастрофізмом, застосування масштабної образності.

Загалом у європейському модернізмі Павлові Тичині імпонувала ідея самоцінності,

суверенності, незалежності мистецтва слова, особливо ідеал “абсолютної поезії”, позаполітичної позиції, що прозвучала у творах французького символіста Стефана Малларме. Проте український поет не наслідував його, а прокладав свій шлях у поезії. Він витворив оригінальний “кларнетичний” варіант модерного стилю, що базується на духовно – філософському струмені в ліриці доби. Цій меті митець підпорядковував музично-поліфонічні багатопланові образи-символи. У своїй художній практиці Тичина здійснив заповіт Поля Верлена: “Найперше – музика у слові!”, запровадив, за словами Юрія Лавріненка, “тичинівський панритмізм (всеохоплювальний ритм) цілості, починаючи від серця поета і аж до всього універсуму безмежної різноманітності світів”. Автор “Сонячних кларнетів” відкрив естетику музичного ритму в мистецтві слова, зробивши його генератором у моделюванні картини світу, почуттів, переживань ліричного героя. Вдавався Тичина до синхронного відтворення різних почуттів-смислів, сполучення в образі кольору, звуку, запаху, дотику, символів, алегорії. Витончена лаконічність зумовила вдосконалення поетом системи віршування: спираючись на народнопісенний ритм, він вибудовує оригінальну віршову структуру, вклинюючи в неї класичний ямб, поєднує дактиль з хореєм, застосовує верлібр, що зумовило рідкісну музикальність поезій митця. Василь Барка назвав Павла Тичину “хліборобським Орфеєм”, адже його творчість сповнена символікою і віруваннями прадавніх українців. Павло Тичина у своїх естетичних шуканнях вдавався до модерної поетики, постійно експериментував зі словом. Його образи виникали на основі візуального та музичного світосприймання. Поезія “Ви знаєте, як липа шелестить” (1911) – шедевр української лірики. Її ритмічний малюнок увиразнюється тристопним анапестом, двома шестивіршовими строфами з перехресним та суміжним римуванням, а також звуковою гамою, що досягається за допомогою алітерацій та асонансів. Змальована в ній картина відбиває космічний вимір духовності народу, ліричного героя зокрема. У фольклорі та українській літературі образ місяця знайшов багатогранне втілення: “Ой не світи, місяченьку…”, “Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна: / Ясно, хоч голки збирай… / Вийди, коханая, працею зморена, / Хоч на хвилиночку в гай” (Михайло Старицький). Ви, напевно, пригадуєте, що образ місяця, місячної ночі, вечірньої зорі оспівано у творах Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся. Наш народ наділяв ці образи певною знаковістю: вони стали енергетичними феноменами духовного світу людини.

Твір побудовано на засадах діалогізму: ліричний герой звертається до уявного співрозмовника, оповідаючи про свою схвильованість чудовою місячною ніччю і збентеженість силою почуттів до дівчини. Через сприйняття закоханого зображено поетичну атмосферу української ночі, осяяної срібною палітрою місяця, увиразненої духмяним запахом липи та її тихим шелестом, озвученої співом солов’я та щирим голосом героя: “Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі? – / Кохана спить, кохана спить, / Піди збуди, цілуй їй очі. / Кохана спить… / Ви чули ж бо: так липа шелестить”. Отже, мила заснула, не може відповісти взаємністю на почуття юнака, від чого він не знаходить собі місця. Застосовано прийом художнього паралелізму: природа, краса літньої ночі відтінює світ почуттів ліричного героя, його духовне багатство.

У світовій поезії та малярстві образ сплячої красуні – широко вживаний сюжетний мотив. У творі Тичини спляча мила ще дужче вабить до себе героя, викликає цілу гаму почуттів. Внутрішнє “я” радить закоханому розбудити її поцілунком, знайти своє щастя. Вітаїстичним пафосом вірш Павла Тичини перегукується з “Чарами ночі” Олександра Олеся. У річищі символізму Тичина наділяє ніч чарівною магією, що захоплює у свої чаклунські обійми думки і почуття юнака. Поет акцентує на нерозривній єдності людини і природи, яка у творі персоніфікується. Допомагають змоделювати картину весняної ночі звертання (“Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі?”), трикратні повтори (“кохана спить”), кільцева композиція строф, тобто повернення в кінці строфи до її початку. Прийоми сугестії спонукають читача вслухатися у мелодію весняної ночі, життя і всесвіту, в мелодію душі героя: “Ви знаєте, як сплять старі гаї? – / Вони все бачать крізь тумани. / Ось місяць, зорі, солов’ї… / “Я твій”, – десь чують дідугани. / А солов’ї!.. / Та ви вже знаєте, як сплять гаї!” Ця система образів формує у читача уявлення про неповторну красу української ночі, на тлі якої розквітають світлі почуття любові.

Збірка “Сонячні кларнети” (1918) – унікальне явище у світовій ліриці. Цією книгою, за словами Дмитра Павличка, розпочався ренесанс української поезії. У центрі збірки – вічна тема правдошукання митця. Тичина пов’язував мистецтво слова з духовним життям людини, її гуманістичними цінностями. Проблематика книги охоплює такі універсальні проблеми буття, як матерія і дух, людина і світ, життя і смерть, сутність людини і творчості, природа і кохання. Вірші Тичини пройняті життєлюбством, радістю очікування, юнацькими надіями. Водночас художній світ забарвлений драматичними нотами. Назва книги відбиває філософію вітаїзму, тобто життєствердження, символізує світову гармонію, радісний гімн природі.

Відкривається збірка поезією “Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух”, яка є своєрідною увертюрою до сонячно-кларнетичної симфонії життя, квітування природи. Поет вдається до біблійних та міфологічних образів, ліричний сюжет вибудовує на антитезі: пітьмі протиставлено сяючі світи галактики, тиші й мертвій закостенілості – течію “музичної ріки”. Художня картина світу формується з трьох складників, що заявили себе в космічних концепціях минулого: олімпійська, яку символізує Зевс; орфічна (творча), яку втілює грецький бог Пан, винахідник сопілки; християнська, що її персоніфікує Голуб-Дух. Ліричне Я, написане посимволістськи з великої літери, означає Людину нової доби, яку пробудили глибокі соціальні й космічні зрушення. їй відкривається велика таємниця природи і життя. У своїх шуканнях смислу буття ліричний герой Тичини приходить до пантеїзму, тобто обожнення природи та її явищ.

Пантеїзм (грец. pan – все і teos – бог) – філософське вчення, що ототожнює Бога з природою. Пантеїсти Бенедикт Спіноза, Артур Шопенгауер та інші вважали, що все на світі є частиною Бога, що людські душі – вияв божественності істоти.

Для Павла Тичини божественне начало втілюється в космосі, частиною якого є довкілля і людина. Поет звеличує духовно багату особу, силу людського розуму, що дає змогу осмислити світ і себе в ньому. Для Тичини ліричний суб’єкт рівновеликий Всесвіту, спроможний пізнати його безмежжя й відродитися. В останній строфі ліричне напруження сягає апогею: герой оповідає про своє оновлення і відродження Всесвіту, в якому “акордились планети” – вражаюча метафора, яка увиразнює філософську ідею поезії і розкриває не страх людини перед природою, а осягнення її гармонії та краси, в якій панують Сонячні Кларнети – ідеальний світ музики, ритму, кольору.

У віршах “Гаї шумлять”, “Ой не крийся, природо, не крийся”, “Пастелі”, “Енгармонійне” поет вдало поєднав засоби музичного та образотворчого мистецтва. Ці твори об’єднує

Василь Касіян. Спомини. (Три віки). 1925

Сандро Боттічеллі. Весна (фрагмент). 1477

“космічна” ідея свободи та гармонії. Ніжними, акварельними фарбами поет змалював у “Пастелях” неповторні картини природи. У першій пастелі зображено чарівний ранок, який бентежить своєю свіжістю, чистотою. Казковий мотив зайчика нагадує читачеві дитинство. Все тут наповнено звуками, фарбами: тьмяно-сріблястий зайчик лапкою відкриває білосніжні вії ромашок, з-під яких золотом сяє око. Раптом цю ідилію порушують тривожні ноти: “А на сході небо пахне. / Півні чорний плащ ночі / Вогняними нитками сточують, / сонце…”. Поєднання чорного і червоного кольорів передає боротьбу добра і зла, світла і пітьми. Довершеність малюнка увиразнюється кільцевим обрамленням – пробіг зайчик. Як пробіг зайчик, так пробігає неповторне дитинство. У наступних строфах в алегоричному образі літнього дня відтворено людську зрілість, на яку випадає молодість, розквіт любові і статечності, праці і народження дітей та їхнього виховання. У пейзажній ліриці Тичини природа – джерело життя, натхнення, творчості, нових поривань до безкінечності духу.

“Арфами, арфами…”. Ліричний герой Тичини органічно поєднаний з природою, її барвами і звуками. Він виконує на арфі натхненний гімн весні, юності, красі внутрішнього світу духовно багатої людини. Так змальовується мрійливий, спостережливий, обдарований і ніжний душею, дещо ідеалізований герой – носій людяності, утверджувач краси. У художньому світі поезії спостерігається органічне злиття асоціацій, образів різного плану: живописних, слухових, дотикових, нюхових (запахи квітів, лугу, поля, саду, лісу). Естетичну насолоду читачеві дає змістова та формальна довершеність вірша, музичність і живописність у змалюванні образів: “Арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї / Самодзвонними: / Йде весна / Запашна, / Квітами-перлами / Закосичена”. Чарівний портрет української дівчини-весни нагадує образ уквітчаної весни на полотні італійського художника доби Відродження Сандро Бот – тічеллі. Для вираження ідейного задуму Тичина вдається до несподіваних епітетів, авторських неологізмів: у нього арфи самодзвонні, думи ніжнотонні. Багатою є кольорова палітра: перламутровий, сріблясто-сірий відтінок “квітів-перлів” поєднується з блакитно-небесною та жовтою барвами, оживлюють цю картину “поточки як дзвіночки, жайворон як золотий з переливами “. В українській міфології жайворонок символізує прихід весни. У народному обряді зустрічі весни дівчата виходили в поле з випеченими з тіста жайворонками (золотими), закликаючи весну подарувати щедрий урожай, принести щастя.

Ліризує оповідь звертання героя до весни, яка в його очах уподібнюється Ладі – богині світової гармонії, краси та любові, родючості, яку наші предки зображували з пшеничним колоссям та весняними квітами. Таке величання Лади наявне у народних веснянках: “Благослови, мати, / Ой мати Лада, мати, / Весну закликати!”. Проте в життєрадісну картину буяння весни вливаються застережливі інтонації: “Буде бій / Вогневий! / Сміх буде, плач буде / Перламутровий”; “Ой одкрий / Колос вій!”. Поет передбачає грізні випробування, що постануть перед Україною у зв’язку з суспільними катаклізмами. Щоб відтворити величну картину весни, її ритмічну ходу, поет застосовує різнометричні стопи, чергуючи дактиль з хореєм.

Поезія “Арфами, арфами” своєю музичною тональністю перегукується з віршем “Блакитна Панна” Миколи Вороного. Академік Олександр Білецький звернув увагу на різницю в трактуванні музичності обома поетами: у Тичини з великої кількості звукових образів складається картина зовнішнього світу, сповнена життям, багатою палітрою кольорів, світла. У Вороного кольорово-музична гама дещо однотонна, переважає тільки блакитна фарба, хоча образ запашної весни так само привабливий, символізує радість пробудженого кохання.

Ісак Левітан. Весна. Велика вода. 1897

Словникова робота

1. Запам’ятайте поданий термін.

Вітаізм (латин, vitalis – життєвий) – учення про життєву силу, про якісні відмінності живої і неживої природи. Ще античні філософи наділяли живі організми і особливою, нематеріальною життєздатністю. У першій половині XX століття виникла стильова течія в мистецтві, що пропагувала рух життя, динаміку, оптимістичну концепцію світу і людини. Особливо яскраво вітаїзм виявив себе в українському модернізмі і знайшов теоретичне обгрунтування у статтях Миколи Хвильового під назвою “романтика вітаїзму” як стиль нової доби відродження. Йому притаманні такі ознаки: утвердження життєздатності нації, незнищенність волелюбного духу народу, оспівування життєвості героя, поклоніння творчим началам буття.

Таблиця ознак кларнетизму Павла Тичини

Ритмоме Лодика	Стильові Ознаки	Образна Система	Художній світ
Ритм української народної пісні, музичний ритм у поєднанні з кольоровим зображенням. Милозвучність.	Символізм 3 рисами неоромантизму, імпресіонізму та експресіонізму. Традиція бароко, європейського та українського модернізму.	Поєднання образів кольору, звуку, запаху, дотику. Біблійні та міфологічні образи. Метафоричні, фольклорні та символічні образи.	Космізм, панритмізм, гармонія людини й природи, обожнення краси. Самоцінність людського “Я”, мистецтва. Оспівування національного відродження, героїзму полеглих за свободу.