Скорочено “Святий Валентій” Франка

У 80-х роках Франко створює ряд поем (“Ex nihilo”, 1885, “Святий Валентій”, 1885), у яких проблематика духовного характеру виступає на перший план. Філософський монолог “Ex nihilo” (“Монолог атеїста”) задумувався письменником як твір із виразним суспільним (антиклерикальним) змістом. У ньому поетично викладалися філософсько-етичні засади атеїстичного світогляду, що набував, однак, гностичного забарвлення. Пафос твору відбивав позитивістську критику Бога згідно з ідеями незнищенності матерії й раціоналізмом людського духу (пізнання).

Через

знання, сумнів і критику геройнігіліст доходить висновку про принципову активність духовних потенцій людства. Таке трактування атеїстичного світогляду не тотожне нігілізмові, як стверджувала тодішня клерикальна критика. Заповнені трудом “воля і простір” суб’єктивного діяння полягають для героя-позитивіста в “сумніві, критиці і досліді правди”, а не в нігілістичному запреченні Бога. Франко розгортає монолог, відтворюючи ритміку живого мовлення з його інерцією, повторами, логічними силогізмами, що передають безпосередній процес народнження думки. Враження розмовного стилю засвідчують, зокрема,
постійні ритмічні переноси.

Аналіз новочасного гуманізму в зв’язку з християнським його трактуванням і гностицизмом Франко здійснює в поемі “Святий Валентій”. Тема жертовності й егоїзму, співвідношення любові до ближніх і свободи індивідуальної волі накреслені в поемі на підставі легенди про житіє святого Валентія. Поему, як зазначав Франко в листі до Драгоманова, задумано як твір, що критикує антигуманні й антикультурні елементи християнства і має “ярко освітити антигуманні і антикультурні погляди християнської аскези”.

Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 р. складає докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і поповнивши свої знання зі славістики. Докторська дисертація Франка базувалася на дослідженні давньохристиянського роману “Варлаам і Йоасаф” та його літературної історії. Раніше Франко пропонував у Львівському університеті для здобуття докторського ступеня свої дослідження про політичну лірику Шевченка й творчість І. Вишенського, але обидві теми було відхилено. Перебування у Відні підготувало грунт для нового етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам’ятками східної міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх форм, тем і способів письма. Серед нових його творів 90-х років – повість “Для домашнього огнища” (1892), поема “Цар і аскет” (1892), “Зів’яле листя” (1896), збірка морально-повчальної лірики “Мій Ізмарагд” (1898), низка оригінальних поем.

Важливими складниками художніх пошуків Франка були театр і драматургія. Починаючи з ранніх драматичних спроб, інтерес його до театру був постійний. А на початку 90-х років він замислюється над тим, щоб “кинутися головою на поле драматичне”. Значну увагу театрові приділяв Франко і як критик. З огляду на особливу культурно-просвітницьку місію українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських драматургів, намагається обгрунтувати суспільно активну природу сучасного йому театру.

Перу письменника належить низка театрознавчих рецензій, статей, досліджень. Серед них “Руський театр” (1893), “Русько-український театр (Історичні обриси)” (1894), статті, присвячені творчості С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Старицького, Я. Кухаренка, К. Писанецького. Осмислюючи шляхи розвитку театру в Галичині й Наддністрянській Україні в широких зіставленнях із європейським театром і драматургією, Франко формулює такі визначальні, на його думку, принципи національного театру, як “підійми поступу і просвіти”. Новий демократичний театр і нова драматургія мали давати “картину української громадськості” загалом, а не в окремих її верствах, представляти реальність у взаємних впливах різних суспільних груп, бути “документом часу” й пробуджувати в глядачів критичне ставлення до дійсності.

У своїй творчості Франко звертає основну увагу на “психологічну та історичну правду замість декораційного блиску”. Уже ранні переклади “Антігони” й “Електри” Софокла, “Іліади” й “Одіссеї”, шкільні драматичні розробки Франка (“Югурта”, “Славой і Хрудош”, “Три князі на один престол”) свідчили про освоєння поетики класичного типу, інтерес до старого й нового, романтичного й натуралістичного театру. В перших драматичних творах Франка виявилися прикметні ознаки його мислення – протиставлення різних, переважно контрастних моральних настанов, конфлікти, засновані на боротьбі за владу, мотиви зради, діалогізм як спосіб розгортання думки, ідея народу як могутньої сили в історії й носія гуманістичних ідеалів.

Пізніше теми з сучасного життя стали об’єктом драматичних творів “Рябина” (1886; 1893), “Майстер Чирняк” (1894), “Учитель” (1896), “Украдене щастя” (1893), “Будка, ч. 27” (1896). Історичній тематиці присвячено драми “Сон князя Святослава” (1895) та “Кам’яна душа” (1895).

На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи – створення ліричної драми “Зів’яле листя” (1896), поем “Похорон” (1898), “Іван Вишенський” (1900), збірки “Мій Ізмарагд” (1898).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Скорочено “Святий Валентій” Франка
яку назву мала перша збірка м некрасова