Скорочено “Подорож ученого доктора Леонардо” Йогансена

Обман читацьких сподівань, безперервне іронізування, яскраві образи-примари, маріонетки, непередбачувані сюжетні ходи, національний колорит і. подорож. Ось із чого було сконструйовано цей український абсурдистський роман на початку ХХ століття – в 1929 році. Мабуть, понині нічого більш вартісного в авангардистській течії не було написано, принаймні в Україні. Адже багато нових творів так званих авангардистів дочитати до кінця – вже подвиг, бо написані вони аж занадто претензійно і, що найголовніше, нецікаво.

Майк Йогансен не знехтував

письменницькими законами і законами жанру, тому його твір має струнку фабулу, але й дуже заплутаний сюжет. Заплутаність – не наслідок його письменницької недбалості. Це, скоріше, гра із читачем. Витончена й доволі екстремальна. Чому автор удається до такої гри? І що у «Подорожі. « головне: люди чи все ж таки ландшафти, якими пересуваються ті ж самі люди? Йогансен дає прозору відповідь на питання. Але ми спочатку спробуємо з’ясувати, хто ж вони – головні герої.

Першим перед нашими ясними очима постає камінь, який теж не стоїть на місці. Усі ми здійснюємо подорожі. І подорож, як вона є – наступний (чи не головний)

персонаж Йогансена. Тому і подано багато авторських міркувань щодо неї. На зразок таких: «Буває і тепер, що, повернувшись з-за кордону, люди вміють розповісти тільки про те, як у німецьких готелях улаштовані ванни, який обід можна знайти в Парижі, як одягаються холуї в Лондоні, і як кусаються клопи в готелях Іспанії. Вони сполучалися з європейським пролетаріатом в тілах проституток і стимулювали пролетарський рух, даючи шоферові дві марки на чай, щоб швидше їхав. Вони повернулися на радянську батьківщину в європейських штанях, з кишенями, напханими гігієнічними резиновими препаратами».

Наступним читач зустрічає Дона Хозе Перейру, з фаху «тираноборця» і мисливця, та його друга, ірландського сетера Родольфо. Ця компанія здійснює подорож Слобожанською Швейцарією – місцевістю на Східній Україні. Навіщо вони покинули рідні Піренеї – не зрозуміло. Та цього й не треба розуміти, бо то не більше, ніж забаганка автора. Така сама, як перетворення іспанця на Данька Харитоновича Перерву, «степовика і члена степового райвиконкому». Деякий час (глав із 5-6) Дон Хозе – це Данько. Але потім відбувається зворотнє перетворення – він знову стає іспанцем.

І починається перша частина. Так, до цього був пролог – це теж такий елемент гри і пародії – зробити пролог трохи не довшим за першу частину. Тепер зустрічаємося з бабою. Яка, в свою чергу, знайомиться із подорожнім – «назвімо його Леонардо і умовимося, що він з фаху доктор, і бачив усякі краї». Нарешті Доктор Леонардо виходить на сцену. З ним його майбутня коханка – прекрасна Альчеста. Везе їх кінь Володька, яким у свою чергу керує «мужчина на вигляд Ахіллес, а на прізвище Черепаха».

Їхня подорож, проанонсована у назві, відбувається при наукових коментарях доктора і дитячому подиві Альчести. Леонардо носить кохану на руках, катає на човні, присвячує їй вірші, але. жодного разу не дозволяє собі того, чого не дозволяють собі лицарі з книжок – самого акту кохання не відбувається, хоч би як цього прагнула прекрасна Альчеста.

Мандрівка приводить закоханих до древонасадця, що рипить пісні, наче лев. Імені у цього героя немає. Він, як й «ефемерна баба», виконує просту роль: відтіняє образи Леонардо та Альчести. Хоча і в нього (як і у баби) є своя історія, переказувати яку немає сенсу: не можу я розкрити всі карти.

Тим більше, що час переходити до іншого героя: студента Яреся Перебійніса, рятівника прекрасної Альчести. «Коли б я був ваш доктор Леонардо. я ще раз сконстатував би, що Руський Бешкинь є село сифілістичне. І замість статистичних даних про сифіліс розповім вам казку про Велику Любов, бо, врешті, що таке є той сифіліс, як не знак від Великої Любові». Такі розмови не залишили прекрасну діву байдужою. Вони (розмови) виявилися цікавішими й емоційнішими від леонардових. І вона закохується у студента. Тепер вони подорожують удвох.

Мабуть, ви встигли зрозуміти, що книга Йогансена абсурдна і химерна. Тому не буду більше розповідати про героїв. Скажу лише таке: не треба їх сприймати всерйоз: вони – не більше, ніж вигадка. І потрібні автору лише для того, щоб читач здійснив подорож Україною. А персонажі, вирізані з картону (саме на цьому матеріалі наполягає Йогансен), потрібні були для того, щоб заповнити книжковий простір між описами ландшафтів головних героїв.

Хоча не все так однозначно: філософ-енциклопедіст, прогресивний експериментатор, якщо і вдався у задумі до такого ходу, зробив його настільки майстерно і «тривимірно», що увесь простір книжки не видається надуманим. Повага до читача проявлена автором у напрочуд гарній і відповідній мові, стрункій фабулі, цікавими спостереженнями, ненав’язливим філософствуванням, тонким іронізуванням, щирістю оповіді і. і ще багато в чому. Але дамо авторові право все пояснити самому.

«Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з’являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах. І коли ви, розумний читачу і прекрасна читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки ви б не сердились на автора за картонні і дротяні його фіглі, він вважає, що досяг поставленої мети (хоча тепер і не зовсім певний, що варто було таку мету перед собою ставити). Тож a Dios! – прощавайте – як кажуть іспанці».

Здійснювала абсурдно-серйозно-смішно-пародійно-кітчеву подорож Катерина Гічан




Скорочено “Подорож ученого доктора Леонардо” Йогансена
розповідь про мурах для дітей