Шлях великого Гоголя в літературному житті

Письменник-патріот, письменник-філософ, власне православний мислитель, Гоголь усвідомлював, що народи, держави, цивілізації гинуть часто не тільки від іноземних загарбників, а й від деградації моралі й бездуховності. Саме цими роздумами класика, вкладеними в уста князя губернатора, обривається один із рукописів другого тому – того, що вціліло. Запорука життя народу у боротьбі проти зла: “Дело в том, что пришло нам спасать нашу землю; что гибнет уже земля наша не от нашествия двадцяти иноплеменних язиков, а от нас самих, что уже, мимо законного

управленья, образовалось другое правленье, гораздо сильнее всякого законного.

Установились свои условия; все оценено, и цени даже приведени во всеобщую известность. И никакой правитель, хотя бы он был мудрее всех законодателей и правителей, не в силах попрать зла, как ни ограничивай он в действиях дурних чиновников приставлением в надзиратели других чиновников. Все будет безуспешно, покуда не почувствовал из нас всяк, что он также, как в зпоху восстанья народ вооружался против врагов, так должєн восстать против неправди”.

Так у другому томі “Мертвих душ” Гоголь намагається виступити у ролі проповідника

і пророка, який хоче попередити і суспільство, і конкретну людину про відповідальність кожного за все і за вся, про необхідність подолати зло в собі, про вищість Заповідей над всіма земними законами.

Устами старця Зосими оповість про це незабаром духовний спадкоємець Гоголя Федір Достоєвський у “Братах Карамазових”. Правда, гоголівський губернатор, який закликає чиновництво зайнятись моральним удосконаленням, аж ніяк не міг претендувати на святість, на апологета християнської моральності: реалізм тут поступається утопічним ілюзіям. Можливо, це теж одна із причин нездійсненності задумів письменника щодо літературного життя другого тому “Мертвих душ”, автор якого не зумів поєднати свій великий талант реаліста з християнським дидактизмом, зі спробою взяти на себе роль проповідника.

Власне після “Мертвих душ” Гоголь не дав літературі жодного художнього твору, виступаючи лише у ролі публіциста з декларативнодидактичними трактатами. Слід зазначити, що поема “Мертві душі” Гоголя є вершиною творчості письменника, класичним зразком у світовій літературі ліризованої прози; традиції якої продовжували у самобутніх новаторських пошуках і примножуваннях І. Тургенєв, А. Чехов, М. Коцюбинський, С. Васильченко, К. Паустовський, О. Довженко, О. Гончар тощо. Незаперечний вплив гоголівських “Мертвих душ” на поетичний роман “Доктор Живаго” Б. Пастернака може бути темою окремої розмови.

Шлях великого Гоголя в літературному житті Росії був складним, тернистим, у чомусь мученицькотрагічним. Це шлях від письменникаромантика через письменникареаліста, великого майстра слова, до релігійного мислителя, християнського проповідника з пророчими візіями, з утвердженням месіанської стезі богошукання у російській літературі. Проповідницький пафос пізнього Гоголя досягає найбільшого злету у духовній прозі письменника останніх років життя, зокрема у “Выбранних местах из переписки с друзьями” – книзі, яка викликала у політичному та літературному житті Росії цілу критичну бурю: демократичні стовпи суспільства сприйняли це як дисонанс прогресивному поступу, назріваючим визвольним процесам.

Так з’явився знаменитий лист В. Бєлінського до Гоголя, лист, який надихатиме російську революційну демократію у втіленні утопічних ідеалів, лист, що фігурував у справі “петрашевців”, зігравши, зокрема, і ключову роль в ув’язненні Федора Достоєвського – християнського письменника-мислителя, який, переживши великі потрясіння під час страти, яка не відбулася, та наступній каторзі, поставить під сумнів усі соціальні утопії, апелюватиме передусім до віри і совісті як особистості, так і суспільства загалом.

Гоголь, усвідомлюючи неможливість суспільного поступу без духовноморального очищення людства (саме це проходить лейтмотивом через “Вибрані місця…”}, дорікав у відповіді маститому критику, російському лібералдемократові, який ігнорував релігійні питання, духовний стан суспільства, войовничо висловлював непримиренність до чужих думок.

До речі, саме у “Выбранних местах…” письменник, утверджуючи рятівну місію православ’я, виступає проти руйнівної ролі західництва з його демонічними віяннями, псевдодуховністю і псевдокультурою, в апокаліпсичному дусі застерігає від суспільноморальної катастрофи, яка насувалася.

Справді, вже через рік після пророчих візій великого Гоголя Європу потрясали революційні катаклізми. Православну Русь, яку довго і нетерпляче революційна бісівщина штовхала терорами та деклараціями прав і свобод у братовбивчі конфлікти, катастрофа обминатиме до початку двадцятого віку, що виявиться найбільш кривавим у соціальних протистояннях, пограбуваннях, вбивствах народів і цивілізацій.

За Гоголем, саме в Росії, завдяки православ’ю, живе нетлінна істина, віра, що може протистояти через церкву сатанізації, яка насувається чужоморальними віяннями, іноземними експансіями. Тут доречно було б зробити короткий екскурс в історію. Коли на Русь пішли незчисленні як на той час орди Мамая у 1380 році, ратники з князем Димитрієм Донським запитали у святого сподвижника Сергія Радонезького, що ж робити їм тепер.

Відповідь святого була незаперечною у виборі: “Русь защищать!” Саме преподобний Сергій послав на битву з ординцями кількох монахіввоїнів, серед яких був відомий звитяжець Пересвєт, котрого не зміг перемогти чужоземний богатирокультист Челубей: обоє попадали мертві, проткнувши списами одне одного. Характерно, що участь у побоїщі взяв волинський воєвода Боброк, який прийшов на допомогу північному сусідові для спільного захисту Русі і від якого й залежав результат битви.

Не випадково Гоголь, наголошуючи на месіанській ролі православної Русі у світовій історії , згадує цей серйозний і повчальний урок минулого: “Она зовет теперь сынов своих еще крепче, чем когдалибо прежде. Уже душа в ней болит, и раздается крик ее душевной болезни. Друг мой! или у вас бесчувственное сердце, или вы не знаєте, что такое для русского Россия.

Вспомните, что когда приходила беда ей, тогда из монастырей виходили монахи и становились в ряди с другими спасать ее, Чернецн Ослябля и Пересвят, с благословенья самого настоятеля, взяли в руки меч противний христианину, и легли на кровавом поле битви…”.

Як бачимо, письменник далекий від пацифізму. Захист Вітчизни з її сакральними цінностями – для Гоголя поняття священне. Про це можна судити не тільки з духовної прози класика, але і з ранніх творів письменникаромантика – “Вечорів на хуторі біля Диканьки” й передусім “Тараса Бульби”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Шлях великого Гоголя в літературному житті
воронько чапля зшила черевички