Що ми довідаємося в сцені фантастичної брехні Хлестакова про його реальне петербурзьке життя?

У третій дії комедії М. В. Гоголя “Ревізор” читач зіштовхується з несподіваним і потужним потоком брехні, що виходить із вуст одного із центральних персонажів – Івана Олександровича Хлестакова. Не знаючи майже нічого про теперішню біографію заїжджого парубка, ми спочатку приймаємо його слова за чисту монету. Однак незабаром розуміємо, що бурхливий словесний потік є не чим іншим, байкою, що складає як на ході, казочкою для провінціалів-роззяв.

Розуміємо багато в чому завдяки застереженням, які час від часу дозволяє собі робити сам

горі-“автор”.

Хлестаков боїться, що міські влада викинуть його з готелю як злісного неплатника або, ще гірше, посадять у в’язницю. Настільки похмура перспектива, розпач, викликаний постійним недоїданням, крайньої потрібної і необхідністю зустрічі з батьком, змушує легковажного Хлестакова в момент зустрічі з городничим виявити несподівану сміливість, що переходить у нахабність .

Як не дивно, саме таке поводження очікується від нього з боку городничего і його “сподвижників”, які приймають злиденного й погрязшего в боргах мандрівника за ревізора. Нічого не розуміючи, Хлестаков проте не втрачає цілковитого

самовладання й властивої йому тямущості й “спритності”. Він швидко міркує, що раз його ситно годують, створюють для нього самі комфортні умови, оточують увагою й турботою, виходить, так і повинне бути

Після того як голод і страх за власну долю безвісти зникають, у героя виникає бажання “поспілкуватися”, благо що слухачів навколо цілком достатньо, і серед них – дві більш-менш привабливі жінки, місцеві законодавиці мод і розповсюджувачки всіх пліток. Поступово “світська бесіда” з дамами переходить у захоплений монолог, що представляє собою суміш наївної вигадки, явного брехні з відвертою нісенітницею. З нього ми довідаємося, що Іван Олександрович Хлестаков дружний з Пушкіним, майже не уступає йому в популярності й популярності ; що в нього “перший у Петербурзі будинок”, куди він з радістю запрошує потерявших дарунок мовлення городничего, дам, Бобчинского з Добчинским, Землянику й т. д.; що “суп у каструльці” з Парижа й “у сімсот рублів кавун” становлять для нього звичне меню й багато інших цікавих фактів з фантастичного життя невдачливого “ревізора”.

Захоплений вихром фантазії, Хлестаков непомітно для себе, як, втім, і для навколишніх, проговорюється. Проговорюється про те, що насправді він всього-на-всього дрібний петербурзький чиновник, переписувач, “отакий пацюк”, що кожний може сказати: “Це от так, це от так”. Ми розуміємо, що живе він зовсім не в бельетажі, а чи ледве не на горищі, постійно має потребу в грошах і навкруги повинен.

Однак жалюгідний у своєму прагненні бути богаче, значніше, именитее Хлестаков не перестає мріяти про краще життя. Звідси його патологічна облудність; його віра у власну неправду

Як це ні соромно й ні сумно, але хлестаковское початок є в кожному з нас. Чи не всі ми схильні небагато прибрехати, коли мовлення заходить про наш престиж, авторитет. Отже, актуальність зображеного Гоголем у комедії “Ревізор” характеру залишається неминущої в усі часи.




Що ми довідаємося в сцені фантастичної брехні Хлестакова про його реальне петербурзьке життя?


вірш суботика
Що ми довідаємося в сцені фантастичної брехні Хлестакова про його реальне петербурзьке життя?