Сатира Шевченка

У період “трьох літ” Шевченко написав ще один шедевр політичної поезії – послання “І мертвим, і живим…”. Провідною ідеєю цього твору є викриття кріпосництва та лібералізму. Відвідавши Україну, поет-громадянин був вражений тим, що більшість так званих “освічених” земляків ведуть розмови про народолюбство і в той же час нещадно експлуатують “братів незрячих гречкосіїв”, людей “запрягають в тяжкі ярма”. Кобзар вірить, що настане час, коли народ підніметься на боротьбу проти гноблення і “потече сторіками кров

у синє море”.

А щоб такого лиха не сталося, поет закликає гнобителів “бути людьми”, “схаменутися”, по-справжньому полюбити народ.

Митця обурює, що поміщики хизуються своїм походженням від козацької старшини, багатством, яке являло собою “дідами крадене добро”. Адже кров за волю проливало низове козацтво, а здобутками запеклої боротьби користувалася козацько-старшинська верхівка.

Як справжній патріот, Шевченко засуджує плазування перед усім іноземним, його обурюють пани-безбатченки, які не знають ні історії свого краю, ні рідної мови. Поет вважає своїм обов’язком нагадати про те, що

“хто матір забуває, того Бог карає”. Ідея любові до України – одна з провідних у посланні. Тому поет щиросердно умовляє “полюбити щирим серцем” свою країну, рідну мову, дбати про розвиток вітчизняної культури.

Як послання до всього українського народу сприймаються рядки: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Послання “І мертвим, і живим…” допомагає усвідомити, якими повинні бути справжні патріоти, як вони повинні любити “найменшого брата”, служити йому, батьківщині, дбати про її свободу, розквіт, щоб “ожила добра слава, слава України”.

Шевченко вболівав не лише за долю України, він співчував усім пригнобленим народам царської Росії. Про це красномовно свідчить його сатирична поема “Кавказ”. Головний мотив твору – засудження колоніальної політики царизму на Кавказі, прославлення борців за свободу.

Поема була надрукована ще за життя поета в безцензурному виданні “Новые стихотворения Пушкина й Шевченки”. Поет вдається до сарказму, викриваючи загарбницьку політику російського самодержавства. Царів він ставить в один ряд з “хортами, і гончими, і псарями”, глузливо називає “милостивії ми”. І вдається до зображення цих “милостей”, які перетворили царську Росію в “тюрму народів”, змушували проливати кров “людей муштрованих”. Шевченко засуджує царизм за втрати, страждання, які несла народові війна, адже сліз “не ріки – море розлилось”.

З величезною художньою силою викриває митець царських прислужників, підкреслює їх лицемірство; висміює царські закони, які захищали інтереси панівної верхівки. Шевченко показує реакційну роль церкви, подає цілий перелік злочинів царату, освячених релігією. Письменника обурює, що церковники моляться “за кражу, за війну, за кров”. Гнівно засуджуючи самодержавство, кріпосництво, лицемірство церкви, Шевченко співчуває поневоленим, оспівує патріотизм, мужність горців. Закликає не коритися загарбникам: “Борітеся – поборете!” Образом благородного мученика Прометея митець підкреслює безсмертя народу-борця, долю горців поєднує з долею рідного народу.

Поет упевнений в тому, що “не вмирає душа наша”, оптимістично звучить пророцтво Кобзаря: “Встане правда! Встане воля!”

Шевченко закликає народи здобувати свободу, об’єднувати свої сили в боротьбі проти спільного ворога. У його творах неодноразово лунали заклики до єднання слов’янських народів. Так, у поемі “Єретик” поет висловлює своє заповітне бажання, “щоб усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди”. Цей твір присвячено чеському вченому-славісту П. Шафарику, який своєю діяльністю сприяв зміцненню дружби та єдності слов’ян. У поемі “Єретик” Шевченко оспівує визвольну боротьбу чеського народу проти Ватикану та німецьких феодалів-завойовників, що були одвічними ворогами слов’янських народів.

Сам автор у листах до П. Куліша називав поему “Іван Гус” і “Ян Гус”. Знаменно, що це перший твір, в якому Тарас Шевченко тематично вийшов за межі зображення життя України та Росії.

Ян Гус – національний герой чеського народу. Релігійний письменник, проповідник, професор і ректор Празького університету, він у своїх проповідях викривав Ватикан, вимагав позбавити церкву земельних маєтностей, заборонити торгівлю буллами , засуджував лицемірство духовенства та “німоти”, адже наслідком їх злочинних дій були “кров, пожари, всі зла на світі, войни, чвари, пекельних мук безкраїй ряд”.

Шевченко відтворює натхненний образ благородного народного заступника. Підкреслює такі риси героя, як непримиренність до “розбійників і людоїдів”, рішучість і безстрашність. Письменник порівнює грізного борця з “кедром серед поля ливанського”, цей величний герой дивиться на своїх ворогів “орліми очима”. Він навіть перед полум’ям “не стрепенувся”, до останніх хвилин свого життя залишився мужнім, відданим своєму народові. Адже занепокоєні діяльністю Яна Гуса ченці запросили його на собор у Констанці, а там підступно заарештували й засудили до спалення, визнавши народного заступника єретиком.

Шевченко протиставляє героїчному образу борця сатиричний збірний образ представників католицької церкви та феодальної влади. Так, папа римський – “чернець годований”, ченці – “зашипіли, мов гадюки”. Вони спалили Яна Гуса, та справа, за яку він віддав життя, принесла герою безсмертя.

Його загибель викликала серед чехів заворушення, що переросли в “гуситські війни”. У поемі “Єретик” Шевченко уславлює антифеодальний, національно-визвольний рух, оспівує мужніх борців за інтереси народу, закликає слов’ян до братерської єдності.

У період “трьох літ”, як і протягом усієї творчості, Шевченко продовжує розробляти тему жіночого безталання в умовах самодержавно-кріпосницького ладу. Трагізм долі матері з величезним співчуттям, проникливістю в психологію жінки передає Кобзар у поемі “Наймичка”. Героїню цього твору Ганну спіткало таке ж горе, як і безталанну Катерину.

Але вона знаходить у собі сили вижити заради дитини. Свого сина Ганна підкидає бездітним хуторянам, а сама йде до них у найми. Драматизм становища жінки полягає в тому, що, перебуваючи поруч із сином, вона позбавлена повного щастя материнства, адже її дитина позашлюбна. Тому наймичка протягом усього життя старанно приховує, що Марко – її син. І це в той час, коли вся її душа сповнена глибоким почуттям любові до сина, піклуванням про нього.

У поемі багато пестливих слів, що допомагають передати тепло материнської любові: “головоньку його змиє”; “сорочечку білу що день Божий надіває”. Сила материнського почуття цієї жінки настільки велика, що зігріває всю родину. Коли наймичка йде в Київ молитися, то сім’я відчуває такий сум, “ніби мати покинула хату”. Турбота про сина не дозволяє Ганні погодитись бути навіть посадженою матір’ю на його весіллі.

З глибоким співчуттям передав поет трагедію жінки, яка “каралась весь вік в чужій хаті” і лише перед смертю відважилась признатися синові у своєму материнстві.

І. Франко підкреслював, що поема “Наймичка” належить до найвищих досягнень реалістичного мистецтва і “мусить уважатися за найкращий показ великої геніальності Шевченка” .

Останнім у альбомі “Три літа” записаний вірш “Заповіт”. Шевченко думав про свій народ, про його трагічну долю навіть у найважчі хвилини життя. Працюючи в археографічній комісії і подорожуючи по Україні, у Переяславі поет тяжко захворів. Украй важкий фізичний стан спричинив написання твору-звернення до сучасників і нащадків.

Тарас Григорович висловив останню свою волю. “Заповіт” Кобзаря – це ліричний твір, в якому митець, як справжній громадянин, висловлює побажання суспільно-політичного спрямування.

Перед духовними очима поета постає “Вкраїна мила”, “степ широкий”, вимальовуються “лани широкополі”, “Дніпро і кручі”. Усі ці образи природи рідного краю зігріті любов’ю митця. Він висловлює заповітне бажання: не розлучатися з рідним краєм і після своєї смерті, бути похованим на землі своїх батьків та дідів. З цього невеличкого за обсягом вірша постає “уся Україна, огріта великою любов’ю поета” .

Кобзар мріє про те, що в майбутньому український народ буде жити щасливою “новою” сім’єю, адже вона буде “вольною”. Але за щасливе майбутнє треба боротися, тому митець звертається до народу з закликами повстати на боротьбу, “кайдани порвати”. Головна думка поезії – це палкий заклик до повалення експлуататорського ладу й побудови нової вільної сім’ї щасливих народів. “Заповіт” – програмний твір митця-громадянина, яскраве свідчення невіддільності поетового “я” від народу, від тої суспільної справи, якій служив Кобзар протягом усього свого життя.

Такого поетичного заповіту, з яким митець звертається до сучасників та прийдешніх поколінь рідного народу, ще не знала світова поезія.




Сатира Шевченка


мої домашні обов'язки
Сатира Шевченка