Сатира на “Кавказ” і “Сон”

Після тривалої розлуки 1843 року Т. Шевченко знову їде в рідну Україну. Мріючи про давньоочікувану зустріч, він все ж передчував: “Там, окрім плачу, нічого не почую”. Побачене ж вразило його до краю, переповнило болем і гіркотою і без того надірване серце. У цей час він пише “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”.
Поему “Сон” автор назвав комедією. Твір починається публіцистичними роздумами героя про суттєвість експлуататорського суспільства з усією галереєю його типових представників (“Той мурує, той руйнує, Той неситим оком

За край світа зазирає…”, “А той нишком… Гострить ніж на брата”). Оповідне, епічне начало “комедії” грунтується на переказі сну ліричного героя, “п”яна” уява якого малює самодержавне суспіьство в найхарактерніших його зрізах: Петербург, як центр “смітничка Миколи” “блюдолизих”, “Сибір неісходима” з образом таврованого правдоборця, що, як і Христос, терпить муки за праведну справу.
Т. Шевченко залучає сміх як прийом знищення, заперечення, гострого осміяння і глуміння над світом насильства і зла (такий знищувальний, викривальний сміх іменуємо сатирою), підживлюючи його особливо достопною, злою насмішкою, тобто сарказмом. З уїдливим сарказмом змальовано кульмінаційний епізод поеми – прийом у царському палаці, “парад” блюдолизих і сцену “генерального мордобою”. Підбираючи дошкульні порівняння, епітети (“диво-цариця, мов та чапля меж птахами”, “Цар з царицею, мов сичі надуті” і їм подібні) Шевченко показує некчемність тих, хто править світом. Від крику царя зникає під землею челядь, “золотом облиті блюдолизи”, а сам владика, деспот ведмежою поставою й натурою, нагадує безсиле і смішне котеня. І цей сатиричний символ містив у собі вражаючу за силою інформацію – могутність царизму оманлива, вона тримається на гнобленні. І той, хто бенкетує в той час, коли під тином “опухла дитина, голодніє мре” буде покараний – такий вищий суд і вища правда, Такої викривальної сили і такої глибини політичної думки українська література не знала.
Поштовхом до написання поеми “Кавказ” була трагічна звістка про загабель друга Т. Шевченка – військового лікаря Якоба де Бальмена – на Кавказі у війні з горцями.
Шевченко радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який зі зброєю в руках виступив проти царизму і протягом багатьох років мужньо боровся проти регулярного війська, завдаючи йому поразки за поразкою. Продовжуючи сатиричні тенденції поеми “Сон”, Шевченків “Кавказ” по-своєму поглиблює її викривальний пафос і характеристику самодержавно-кріпосницької системи. Для зображення потворності й огидності самодержавства Шевченко послуговується засобом контрасту й антитези (“І од глибокої трми Та до високого престола – Усі ми в золоті і голі”), саркастичним виразом (“Хортам, і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям Слава!”. Царизм лицемірно твердить, що хліб, і хату горця ніхто не відбере в нього, а його самого не поведе в кайданах. Втрачаючи над собою владу, загабник обмовляється, що він хотів би “подарувати” йому його власну хату, а хліб хотів би кинути горцеві, “як той собаці”. Шевченко сатирично показує, що це “багатство” -” од глибокої тюрми та високого престола – усі ми в золоті і голі”, знай, мовляв, кожний своє місце. У поемі “Кавказ” Шевченко викриває загарбницьку політику російського самодержавства, показує страждання. Він закликає всі народи об”єднатися в боротьбі проти спільного ворога – російського царизму.
Поет з екзотичного Гаїті Рене де Пестра писав: “Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу. Хай вітер Шевченкових поезій надихає і наші вітрила.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5.00 из 5)


Сатира на “Кавказ” і “Сон”


лицар айвенго
Сатира на “Кавказ” і “Сон”