Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі – часть 1

У середині ХІХ ст. в українській літературі значно розширюється система головних літературних жанрів. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія – від ліричного вірша до різнотипних епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних “співомовок”, байок, сатиричних віршів.

При цьому не тільки відбувався розвиток уже наявних жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема . Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей і сатирично-гумористичних

жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський.

Наприкінці цього періоду в українській літературі поезія поступається чільним місцем прозі. Урізноманітнюються типи, характери й структурні особливості оповідної прози – з’являються Етнографічно-побутові, соціально-побутові, психологічно-побутові оповідання, оповідання-ідилії, а також проза баладного й казкового типу. В процесі звільнення від фольклорної імперсональності й етнографічності орнаментування формується жанр Соціально-психологічної новели.

Відбуваються суттєві зміни композиційної

структури оповідань, що відходять від лінійного принципу зображення долі одного героя.

Характерно для цього етапу розвитку прози була подібна до аналогічного явища в російській та ряді західноєвропейських літератур циклізація оповідань як своєрідний перехід до більших літературних форм з узагальненим зображенням дійсності. Продовжуючи кращі традиції оповідної прози Г. Квітки-Основ’яненка, творчо наслідуючи Гоголя, новаторські за формою та ідейно спрямовані оповідання й повісті створює Марко Вовчок.

В арсеналі творів великих прозових жанрів знаходимо й різновиди повісті – Соціальної, соціально-побутової, історичної. Цінними були починання П. Куліша в жанрі реалістичного роману-хроніки . Новим словом в українській прозі став Соціально-психологічний роман А. Свидницького “Люборацькі”.

Відсутність українського театру зумовила й повільний розвиток оригінальної національної драматургії. Але й за таких умов продовжували жити традиції Котляревського, розвинуті драмою Шевченка “Назар Стодоля”, яка поряд із п’єсами М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша, О. Стороженка готувала якісно нову соціально гостру й мистецьки яскраву драматургію М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі глибшого освоєння літературою життя у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів. Їх визначає як типізація зображення характерів у їхній соціальній зумовленості, складності й психологічній вірогідності, так і художня індивідуалізація, адекватно точне й правдиве відображення характерних особливостей нових явищ.

Процес удосконалення художньої прози вбирав посилення не лише єпічної об’єктивності, а й авторської присутності, його суб’єктивної позиції в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

Новий характер стосунків автора з читачем мав не лише розповісти про певні події, а й спонукати читача до роздумів. Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді до об’єткивної оповіді , від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору. На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали. Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ, подій, людської поведінки .

В міру осягнення літературою життєвих явищ втрачають популярність звичайні художні кліше колізій і характерів, дедалі більше прав завойовує саморух об’єктивної дії та саморозвиток характерів, що зумовлювало й ширші історико-просторові межі зображуваної дії та більшу сюжетну поліфонічність художніх полотен. Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і предметніший та рельєфніший, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

У реалістичніх творах знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучна морально-етична заданість переважала над естетичним первнем. Поглиблення аналітичного підходу, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутрішнього життя героїв зумовили вищий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчилися підпорядковувати окремі деталі, портретні характеристики й динамічні живі пейзажі – засоби, що набули значного розвитку в реалістичній прозі другої половини ХІХ ст.

У пошуках нового позитивного героя – протестанта й правдошукача – найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації й гуманізації української літератури.

Нова проблематика та жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних прийомів. Це особливо виявилося в характері використання ресурсів народнопісенної поетики – від безпосереднього їх запозичення, прямого перенесення й укріплення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів.

Як і в інших літературах, процес національного відродження, становлення національної художньої свідомості супроводжувався інтенсивним удосконаленням літературної мови, її лексичних, фразеологічних і стилістичних засобів. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. Збагаченню мовного арсеналу служили й переклади українською мовою творів світової літератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврів, як Старий та Новий Заповіт, інші творіння теологічної й агіографічної літератури.




Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі – часть 1
він посідає греблі і поля