Розповідач

РОЗДІЛ ІІІ. ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ

5. СТРУКТУРА І ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОЇ ФОРМИ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

5.1. Система образів художнього твору

5.1.3. Розповідач

Розповідачем називається дійова особа, яка виступає у творі і як суб’єкт, і як об’єкт (безпосередній або опосередкований) розповіді, тобто як герой, що є учасником або має безпосереднє відношення до тих подій, про які він розповідає.

Подібно до оповідача, розповідач дистанційований від реального автора-творця (не може бути прямо з ним ототожнений), проте, на відміну від

першого, – не дистанційований від світу тих, про кого він розповідає, і може вступати або й вступає в безпосередній контакт з ними, тобто, інакше кажучи, виступає у творі як персонаж, присутній у одній з його епічних фабул, хоча при цьому усвідомлюється як персонаж специфічний, а саме як такий, “очима” якого ми бачимо зображені у творі події, життя осіб, про яких у творі йдеться. Розповідь у творах, що мають розповідача, звичайно ведеться від певного “я”, яке, по-перше, не обов’язково при цьому персоніфікується (від лат. persona – особа і face rе – робити), тобто постає у вигляді предметно зримої особи або й взагалі
називається; по-друге, у різній мірі задіяне в тих життєвих обставинах, про які розповідає. В цілому розповідач у художніх творах може бути представлений трьома типами:

1) Розповідач – головний герой твору. Цей тип характеризується тим, що розповідач не лише названа, але й цілком персоніфікована особа, яка виступає як безпосередній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає. Цей тип розповідача найбільш уживаний у творах автобіографічного характеру або таких, що наслідують цю форму, наприклад у повісті Марка Вовчка “Інститутка” (розповідь ведеться від особи головної героїні твору – кріпачки Усті), новелах М. Коцюбинського “Цвіт яблуні”, М. Хвильового “Я (Романтика)” і т. д.

2) Розповідач – побічний герой твору. Відмітні ознаки цього типу – не обов’язкова персоніфікація, обмеженість визначеності особи розповідача формою певного неконкретизованого “я”, від якого ведеться розповідь, не обов’язкова безпосередня участь у зображуваних подіях, тобто відсутність прямих контактів розповідача з героями, про яких він розповідає, або епізодичність таких контактів. На відміну від першого типу розповідь ведеться не “зсередини” зображуваного, а немовби збоку. Цей тип за своїми ознаками нагадує героя-оповідача, але, на відміну від нього, він принципово не відокремлений від того світу, про який розповідає, сприймає його не як умовну (що характерно для позиції оповідача), а як реальну дійсність (таку, що існує насправді), дійсність, органічною часткою якої він себе відчуває. Розповідач даного типу представлений, наприклад, в оповіданні П. Куліша “Орися”. В ньому йдеться про щасливу життєву долю доньки сотника Таволги – Орисі. Розповідач її життєвої історії – неперсоніфікована особа, виявлена у формі “я”, від якої ведеться розповідь і, хоча й не бере безпосередньої участі в описуваних нею подіях, не дистанційована від них повністю: розповідач виявляє себе у фіналі розповіді: “Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді – ще стала краща замужем…” і т. д. Аналогічну форму й той же тип розповідача має, наприклад, гоголівська “Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. Розповідач з’являється наприкінці повісті (“Назад тому лет пять я проезжал чрез город Миргород… Боже, сколько воспоминаний! Я двенадцать лет не видал Миргорода…”) і вступає в епізодичний контакт із героями його розповіді.

3) Розповідач – герой, особа якого виражається виключно його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у творі незмінно виступає його реальний автор-творець. Цей тип розповідача, який умовно можна назвати “мовленнєвим”, дуже близький до героїв-оповідачів за ознакою повної дистанційованості від участі в описуваних подіях, проте, як і в другому типі, ця дистанційованість не принципова, розповідач описує події не як літературно-конструйовану, а як справжню чи вірогідно можливу дійсність. Цей тип розповідача не персоніфікований, не визначений формальною вказівкою на його “я”, проте в більшості випадків безпомилково сприймається як частка того життєвого середовища, про яке він розповідає. Якщо перший і частково другий тип розповідача споріднює з предметом їхньої розповіді спільна дія, учасниками якої вони є, то розповідача третього типу споріднює з предметом його розповіді підкреслена єдність мовленнєвого стилю: розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. Цей літературно ненормований мовленнєвий стиль називають сказом. Класичним прикладом твору, в якому виступає оповідач даного типу, є відоме оповідання М. Лескова “Лівша” (“Сказ про тульського кривоокого Лівшу та про його сталеву блоху”), де розповідь ведеться від неназваної особи, мовленнєвий стиль якої свідчить про її належність до тульських цехових майстрів, про яких і розповідається в цьому творі.

Основна художня мета, з якою пов’язують введення до твору особи розповідача, полягає в тому, щоб створити певну світоглядну позицію, кут зору на описуване, відмінний від власне авторського. Як справедливо зауважує О. Гуторов, “…під “я” інколи приховується соціально чужий або психологічно не схожий у чомусь на реального автора розповідач, необхідний для створення особливої атмосфери розповіді, для вираження інших творчих принципів” . Така стороння позиція відрізняється від схожої на неї за формою позиції оповідача, по-перше, порівняно більшою емоційністю, безпосередністю вираження оцінок та почуттів, оскільки, на відміну від позиції оповідного типу, орієнтована не на форму літературного викладу, а на створення більш-менш повної ілюзії усної, живої розповіді; по-друге, певною обмеженістю розповідних можливостей: якщо оповідач виступає у творі як “”всевидюща” особа, яка знає “усе і про всіх”, то розповідач, який описує те, що з ним відбувалось, або те, що він сам бачив, строго обмежений своїм власним досвідом” .




Розповідач
аналіз твору каторжна