Ромео та Джул’єта – Карел Чапек

Ромео та Джул’єта

Георгій Малаков. Прощальна вечірка Молодий англійський дворянин Олівер Мендвіль, мандруючи Італією з метою навчання, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, залишив цей світ. І от сер Олівер з важким серцем, проливаючи сльози, розстався із синьйориною Маддаленою і, заприсягшись повернутись якомога швидше, рушив зі своїм слугою в дорогу в напрямку до Генуї.

На третій день шляху, на в’їзді до якогось селища, вони втрапили під сильну зливу. Сер Олівер, не зходячи з коня, укрився під старим в’язом.

Паоло, – гукнув він слузі, – глянь-но, чи немає тут якого-небудь albergo (шинку), де ми могли б перечекати дощ.

– Що стосується слуги і коней, – пролунав голос над головою сера Олівера, – то albergo за рогом; а ви, кавал’єре, зробите мені честь, укрившися під скромною покрівлею мого будинку.

Сер Олівер зняв крислатий капелюх і обернувся до вікна, відкіля йому весело посміхався товстий старий патер.

– Vossіgnorіa reverendіssіma (ваша превелебність), – поштиво відповів молодий англієць, – занадто люб’язні до чужоземця, що залишає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за добро, настільки щедро йому

приділене.

– Bene (добре), люб’язний сину, – відказав священик, – але якщо ви продовжите вашу промову, то вимокнете до нитки. Потрудіться ж злізти з вашої кобили, та не гайтесь, адже ллє наче з цебра.

Сер Олівер був трохи спантеличений, коли molto reverendo parocco (високоповажний пастир) вийшов у сіни: такого маленького патера він ще не стрічав, і йому довелося вклонитись так низько, що до його обличчя приплинула кров.

– Ох, облиште це, – відказав священик. – Я всього лиш францисканець, кавал’єре. Кличуть мене падре Іпполіто. Гей, Маріетто, принеси нам вина і ковбаси! Сюди, синьйоре, – тут страшенно темно. Адже ви “інглезе”? Подумайте, з тих пір як ви, англійці, відкололися від святої римської церкви (1534 р.), вас отут, в Італії, – сила-силенна. Зрозуміло, синьйоре, – ви, вірно, сумуєте. Подивися, Маріетто, цей пан “інглезе”! Бідолаха, такий молодий, і вже англієць! Відріжте собі цієї ковбаси, кавал’єре, це справжня веронська. Я вам скажу – до вина нема нічого кращого за веронску ковбасу, нехай болонці вдавляться своєю “mortadella”. Завжди вибирайте веронську ковбасу і солоний мигдаль, любий сину. Ви не бували у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе звідтіля родом. Я – теж з Верони! Славетне місто, пане. Його називають містом Скалігерів. Подобається вам це винце?

– Gracіas, падре, – пробурмотів з повним ротом сер Олівер. – У нас в Англії Верону називають містом Джул’єтти.

– Так ну? – здивувався падре Іпполіто. – А то б чому? Я щось не пригадую жодної княгині Джул’єтти. Щоправда, от уже років сорок з гаком я там не бував – про яку ж саме Джул’єтту мова?

– Про Джул’єтту Капулетті, – пояснив сер Олівер. – У нас, бачте, є така п’єса… якогось Шекспіра. Чудова п’єса. Ви її знаєте, падре?

– Ні, але чекайте, Джул’єтта Капулетті, Джул’єтта Капулетті, – забурмотів падре Іпполіто, – її-то я повинен був знати. Я бував у Капулетті з отцем Лоренцо…

– Ви знали ченця Лоренцо?! – скрикнув сер Олівер.

Георгій Малаков. Свято ремісників – Ще б пак! Адже я, синьйоре, служив при ньому міністрантом. Чекайте, чи не та це Джул’єтта, що вийшла заміж за графа Паріса? Цю я знав. Досить набожна і чудова пані була графиня Джул’єтта. Уроджена Капулетті, з тих Капулетті, що вели велику торгівлю оксамитом.

– Це не вона, – сказав сер Олівер. – Та, справжня Джул’єтта, померла дівчиною – найжалібнішим чином, який тільки можна собі уявити.

– Ах так, – відгукнувся molto reverendo. – Виходить, не та. Джул’єтта, що я знав, вийшла за графа Паріса і народила йому вісьмох дітей. Зразкова і доброчесна дружина, молодий синьйоре, дай вам Бог таку. Правда, теревенили, буцімто замолоду вона божеволіла за якимось юним crapulone (шалапутом). Ех, синьйоре, про кого лиш не базікають люди! Молодість, як відомо, не міркує, і усе-то в них зопалу… Радуйтеся, кавал’єре, що ви молоді. До речі, скажіть – англійці теж бувають молодими?

– Бувають, – зітхнув сер Олівер. – Ах, отче, і нас пожирає полум’я юного Ромео.

– Ромео? – відгукнувся падре, ковтнувши вина. – І його я мав би знати. Послухайте, чи не той це молодий scіocco (шибайголова), цей франт, цей ледар Монтеккі, що поранив графа Паріса? І казали – нібито через Джул’єтту. Ну так, так воно і є. Джул’єтта повинна була стати дружиною графа Паріса – гарна партія, синьйоре, цей Паріс був досить багатий і славний молодий пан, але Ромео, кажуть, затявся, що сам одружиться з нею… Яка дурість, пане, – хіба багатії Капулетті могли віддати свою доньку за невість кого з розорених Монтеккі?! Тим більше що Монтеккі тримали руку Мантуї, в той час як Капулетті були на боці міланского герцога. Ні, нізащо! Я думаю, що цей assalto assassіnatіco (спроба вбивства) проти Паріса було звичайним політичним замахом. Нині в усьому – політика і політика, сину мій. Ну, звичайно, після цієї витівки Ромео довелося втекти до Мантуї, і більше він не повертався.

– Це невірно, – вигукнув сер Олівер. – Пробачте, падре, все було не так! Джул’єтта любила Ромео, але батьки примушували її вийти заміж за Паріса…

– Вони, однак же, знали, що робили, – схвалив старий патер. – Ромео був rіbaldo (негідник) і стояв за Мантую.

– Але напередодні весілля з Парісом батько Лоренцо дав Джул’єтте порошок, від якого вона заснула сном, схожим на смерть… – продовжував сер Олівер.

– Це неправда! – збуджено перервав його падре Іпполіто. – отець Лоренцо ніколи не зробив би такої дурниці. Ось правда: Ромео напав на Паріса на вулиці і поранив його. Може, п’яний був.

– Пробачте, отче, усе було зовсім інакше, – запротестував сер Олівер. – Насправді ж було так: Джул’єтту поховали, Ромео над її могилою заколов шпагою Паріса…

– Чекайте, – перебив священик. – По-перше, це сталося не над могилою, а на вулиці, недалеко від пам’ятника Скалігерів. А по-друге, Ромео зовсім не заколов його, а тільки розсік плече. Шпагою не завжди уб’єш людину, приятелю! Спробуйте-но самі, молодий синьйоре!

– Scusі (пробачте), – заперечив сер Олівер, – але я все бачив на прем’єрі, на сцені. Граф Паріс був дійсно заколотий у двобої і помер на місці. Ромео, думаючи, що Джул’єтта справді мертва, отруївся біля її труни. От як воно було, падре.

– Нічого подібного, – буркнув падре Іпполіто. – Зовсім він не отруївся. Він втік у Мантую, друже.

– Дозвольте, падре, – стояв на своєму Олівер. – Я бачив це власними очима – адже я сидів просто біля сцени! В цю хвилину Джул’єтта прийшла до тями, і побачивши, що її любий Ромео мертвий, теж прийняла отруту й померла.

– І що це вам у голову лізе, – розсердився нарешті падре Іпполіто.- Дивуюсь, хто це пустив подібні плітки! Насправді, Ромео втік у Мантую, а бідолашна Джул’єтта від горя ледве не отруїлася. Але між ними нічого не була, cavalіere, просто дитяча прихильність; так що ж ви хочете, їй же і п’ятнадцяти ще не було! Я все знаю від самого Лоренцо, молодий синьйоре; ну, звичайно, тоді я був ще таким от ragazzo (хлоп’ям), – і добрий патер показав на аршин від землі. – Після цього Джул’єтту відвезли до тітки в Безенціно, на відпочинок. І туди до неї приїхав граф Паріс – рука його ще була на перев’язі, а ви знаєте, як воно виходить у таких випадках: спалахнуло отут між ними найгарячіше кохання. Через три місяці вони обвінчалися. Ессо (от), синьйоре, як воно в житті буває. Я сам був міністрантом на її весіллі – у білому стихарі…

Сер Олівер сидів зовсім розгублений.

– Не сердіться, отче, – сказав він нарешті, – але у тій англійській п’єсі усе в тисячу разів пречудовіше.

Падре Іпполіто фиркнув.

– Пречудовіше!?? Не розумію, що ж тут хорошого, коли двоє молодят розстаються з життям. Шкода було б їх, молодий синьйоре! А я вам скажу – набагато прекрасніше, що Джул’єтта вийшла заміж і народила вісьмох дітей, так яких діток, Боже мій – немов картинки!

Сер Олівер похитав головою.

– Це вже не те, дорогий падре; ви не знаєте, що таке велике кохання.

Георгій Малаков. Приємне купання Маленький патер задумливо кліпав вічками.

– Велике кохання? Я думаю, це – коли двоє уміють все своє життя… прожити разом – віддано і вірно… Джул’єтта була чудовою дамою, синьйоре. Вона виховала вісьмох дітей і служила своєму чоловіку до смерті… Так, кажете, в Англії Верону називають містом Джул’єтти? Дуже мило з боку англійців. Пані Джул’єтта була насправді прекрасна жінка, дай їй Бог вічне блаженство.

Молодий Олівер ледве позбирав думки докупи.

– А що сталося з Ромео?

– З цим? Не знаю напевне. Чув я щось про нього… Ага, згадав. У Мантуї він закохався в дочку якогось маркіза – як же його звали? Монфальконе, Монтефалько – щось у цьому роді. Ах, кавал’єре, от це і було те, що ви називаєте великим коханням! Він навіть викрав її або щось таке подібне – коротше, досить романтична історія, тільки подробиці я вже забув: що ви хочете, адже це було в Мантуї. Але, кажуть, це була отака passіone senza esempіo, отака безприкладна пристрасть, синьйоре. Принаймні так розповідали. Ессо, синьйоре, – дощ вже й перестав.

Задумливий Олівер звівся на ноги.

Георгій Малаков. Екслібрис – Ви були винятково люб’язні, падре. Thank you so much. Дозволите мені залишити дещо… для ваших бідних парафіян, – пробурмотів він, червоніючи і засовуючи під тарілку пригорщу цехінів.

– Що ви, що ви, – жахнувся падре, відмахуючись обома ручками. – Що ви здумали, стільки грошей за шматочок ковбаси!

– Тут і за вашу розповідь, – поспішно мовив молодий Олівер. – Вона була… е-е-е… вона була досить, досить… не знаю, як це говориться… Very much, іndeed.

У вікні засяяло сонце.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Ромео та Джул’єта – Карел Чапек
ушинський витівки старої зими