Романтизм і реалізм у XIX ст

XIX СТОЛІТТЯ

Романтизм і реалізм у XIX ст.

Розглядаючи ці напрями, не можна стверджувати, що, мовляв, коли закінчився романтизм, то почався реалізм. Це зовсім не так, оскільки як романтизм, так і реалізм розвивалися в першій половині XIX ст. в загальній для них історичній і естетичній ситуації. Іноді їх розвиток йшов послідовно, іноді – паралельно, а іноді вони перепліталися. Не забуваємо, що “європейський романтизм першої половини XIX ст. багато в чому формувався як напрям в межах загально-романтичного потоку” (Д. Затонський). Тому і не

дивно, що спочатку ці напрями доволі “мирно співіснували”, взаємозбагачуючись художніми відкриттями і досягненнями. Та і сам термін “реалізм” виник в 1850-х роках, тоді як перші реалістичні твори з’явилися двома десятиліттями раніше (наприклад, перша редакція реалістичної повісті О. де Бальзака “Гобсек”, яка тоді називалася “Небезпеки розбещеності”, побачила світ ще в 1830 р.).

У багатьох творах письменників-реалістів (М. Гоголь, Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс) очевидний відчутний вплив романтизму. Згадаємо, наприклад, що в реалістичній повісті М. Гоголя “Шинель” є присутньою яскравий

романтично-фантастичний елемент – поява примари Акакія Акакійовича Башмачкіна. А в романі Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста” образ старого бандита Фейгіна є своєрідним уособленням загадкових потойбічних сил зла або навіть самого сатани (наприклад, “зморшкувате потворне обличчя його придбаває воістину сатанинське вираження”, а “хитрий, жадібний вираз його обличчя був достовірно ніби у диявола”).

Подібну манеру персоніфікації містичних сил англійський письменник-реаліст успадкував безпосередньо від романтиків. І на додаток реалісти не змогли б так переконливо і точно описувати час і місце дії своїх творів, якби не запозичили у романтиків розробки історизму і відтворення місцевого колориту. Адже для реалістів, як і для романтиків, принципово важливими залишилися, з одного боку, правдоподібність і точність деталей, а з іншого – достовірність “обличчя епохи” загалом. Реалісти приділяли велику увагу дослідженню ролі природно-історичного середовища і спадковості у формуванні та розвитку людини і суспільства.

Тому в реалістичному творі характер, вчинки та і, врешті-решт, доля персонажа були чітко мотивовані, обумовлені (науковці говорять “детерміновані”) його походженням, освітою, професією, довкола друзів, умовами життя і, що дуже важливо, – конкретною історичною ситуацією, в якій він живе. І тут письменникам-реалістам знадобився художній досвід романтиків відносно відтворення колориту конкретних націй або епох (згадаємо майстерність В. Скотта в зображенні колориту середньовічної Англії в історичному романі “Айвенго”),

Водночас історизм реалістів істотно відрізнявся від романтичного. У романтиків він був значною мірою ніби “антикварно-декоративним”. Водночас історизм реалістичних творів був “прагматичнішим”, науковішим, оскільки він повинен був сприяти глибокому дослідженню історичних коренів і першоджерел певних громадських явищ. Десь з середини XIX ст. реалісти почали все активніше заявляти про свої розбіжності з традиціями романтизму. Проте всупереч тому реалізм ніколи повністю не відкидав заділ романтизму. Наприклад, якщо письменників-реалістів не влаштовувала романтична ідеалізація художнього образу або наявності в творах романтиків “двох світів” (згадаємо світ філістерів і світ ентузіастів у Гофмана), то улюблене романтиками зображення постійної змінності світу реалізм не лише запозичив, а і істотно поглибив.

Передусім, якщо романтизм абсолютизував творчу уяву письменника, то реалізм робив акцент на дослідженні та поясненні явищ реальному життю. Як і в епоху Просвітництва, зростає питома вага не естетичної або гедоністичної, а пізнавальної (когнітивної) і виховної (дидактичної) функцій мистецтва. Письменники-реалісти прагнули до “художнього аналізу сучасного суспільства, розкриттю тих невидимих основ його, які від нього ж самого приховані звичкою і неусвідомленістю” (В. Бєлінський). Психологізм літературного твору – це зображення письменником внутрішнього світу героїв : повне, проникливе і скрупульозне зображення їх почуттів, емоцій, думок і переживань, акцентування уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм в різній мірі властивий творам різних епох, але в епоху реалізму він мав свої особливості.

Так, Стендаль, зображуючи конфлікт непокірного героя з громадським порядком, сміливо заглиблюється в “життя пристрастей” свого персонажа. Саме Стендаль зробив психологічний аналіз своєрідною “нормою” літературної творчості письменників-реалістів. Водночас Бальзак мотивує психологію своїх героїв переважно впливом громадських законів і моралі. Ближче до епохи раннього модернізму психологізм літературних творів трохи змінюється: психологія героя мотивується переважно не соціальними обставинами, а ірраціонально-фізіологічними чинниками (романи братів Гонкур, Е. Золя).

Зокрема, в реалістичних творах розв’язують гострі соціальні проблеми, скажімо, критикують політика уряду Великобританії відносно утримання бідних сиріт у жахливих умовах робітних будинків (Ч. Діккенс “Пригоди Олівера Твіста”) або неможливість талановитого плебея зробити кар’єру і реалізувати себе в строго регламентованому клановому французькому суспільстві епохи Реставрації (Стендаль “Червоне і чорне”).

Так, головний герой згаданого твору Жульєн Сорель сміливо кидає своїм суддям звинувачення в тому, що вони судять його зовсім не за постріли в пані де Реналь, а за те, що він, плебей-вискочка, зважився “видряпатися вгору”, пробитися до вищого світу. Отже, художня література стала соціальною, а особливу увагу письменники-реалісти приділяли зображенню людини в суспільстві: середовище “ліпить характер людини”, як скульптор своє творіння з глини або гіпсу. Проте є тут і зворотний зв’язок, оскільки і людина, у свою чергу, створює це суспільство. Вона здатна брати свідому участь в його змінах.

Письменники-реалісти (як і романтики) прагнули відтворити внутрішній світ персонажа. Адже без дослідження прихованих “пружин”, які змушують людину діяти саме так, а не інакше, його вчинки неможливо ні мотивувати, ні пояснити, а реалісти якраз і прагнули до цього. З одного боку, в людську душу нібито і не заглянеш, а з іншого – без знання її найпотаємніших глибин і куточків неможливо мотивувати вчинки, характер і долю персонажа.

Реалісти і намагалися зображувати внутрішній світ своїх героїв, “освітити їх душі, усебічно їх досліджувати, проникнути в усі їх тайники, розглянути їх під мікроскопом” (Кнут Гамсун), прояснити їх душі зсередини ніби “чарівною лампою” (І. Франко), для чого вони мали самі ніби “перевтілюватися” у своїх персонажів. Саме в цьому прагненні літератури реалізму до “життєздатності” криються витоки її знаменитого психологізму, який істотно відрізняється від романтичного. Дар проникнення письменників-реалістів у психіку персонажів іноді межує з яснобаченням.

Тут були використані відкриття і знахідки романтизму щодо відтворення щонайтонших поривів душі героя, зокрема її розбіжностей, які так вабили романтиків з їх тягою до “поетики контрастів”. Проте реалісти зробили в цьому напрямі новий істотний крок, хоча їм іноді й докоряли, що їхній психологізм був дуже “розумовим”, раціоналістичним (“раціоцентричним”). Цей специфічний психологізм реалістичної літератури полягає в якісно новому рівні зображення внутрішнього світу людини і майстерності психологічного аналізу, в глибокому розкритті складності і непередбачуВаності людських реакцій на дійсність, мотивів і причин людської поведінки.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Романтизм і реалізм у XIX ст


сочинение про белку
Романтизм і реалізм у XIX ст