Роман В. Гюго “Собор Паризької Богоматері” як символ пробудження народу від вікового рабства
Кожна епоха починається теократією і закінчується демократією.
Давній вислів
Собор Паризької Богоматері… Серце Парижа… Собор будувався протягом декількох людських поколінь – із XІІ до XV століття.
Тут збереглася народна пам’ять, вікові традиції. Камінний архітектурний літопис ніби промовляє до людини і передає їй усе, що сталося протягом багатьох віків існування великої столиці світу.
Віктор Гюго торкається своїми тонкими пальцями каменя Собору, і перед його очима постають різні сцени: він ніби чує голоси демосу,
Останнім часом він навчився чути цю велетенську храмину. Із різних кутків долинають звуки й кольори. Он там невеличке віконце, де чаклує Клод Фролло, а он на височенній дзвіниці промайнула постать Квазімодо. Що там біленьке прошмигнуло за колоною?
Так-так, це ж маленька кізочка Есмеральди!
…Письменник
Як на зло, примусити себе писати нелегко. Зрештою, Віктор Гюго вирішує сам себе засадити в домашнє ув’язнення: він купує пляшку чорнила та плетений сірий костюм і вирішує нікуди не виходити з дому доти, поки не напише роман. Але поступово добровільне ув’язнення стає не примусовим, а бажаним. Те, над чим думав Гюго протягом декількох років, ті історичні матеріали, над якими працював, ті фантазії, які збуджували іноді його уяву серед ночі чи то білого дня – все те раптом виструнчилося і почало перетворюватися на незвичайний роман. Гюго поринув в епоху середньовіччя.
Він занурився в давню епоху та ніби сам став собором, який і споглядає на все, що відбувається навколо, і переживає за те, що діється. Собор усе знає, тільки потрібно відчути його…
Волоцюги, злодії, бездомний люд – виступають на перший план. Паризька біднота груба, жорстока, невихована. У цієї категорії людей свої “закони честі”. І все ж таки у тому нелюдському світі, де спалювали відьом, карали за свободу думки, існують свої правила, своя людська мораль. Натовп тільки на перший погляд здається натовпом, бо можемо побачити, що й неосвічені жебраки мають людські почуття. Натовп виганяє Гренгуара з його довгими монологами та влаштовує власні розваги – змагання на саму потворну пику; із захопленням вітають виступ юної красуні Есмеральди та її біленької кізочки.
Циганка своєю красою, мистецтвом приносить задоволення людям. Есмеральда не ідеальна. Вона легко погоджується на таємне побачення з Фебом де Шатопером, але робить це тільки тому, що по-справжньому закохалася в багатого красунчика.
Площа, гамір, натовп. Гюго постійно чує шум людського натовпу. Це плебс. Неосвічена чернь. Разом із натовпом потрапляємо на Гревську площу, у Палац правосуддя; разом із процесією дурнів проникаємо в різні закутки паризьких кварталів, проходимо крізь конуру блаженної затворниці; стоячи біля дороги, дивимось, як військові тягнуть злочинця на плаху.
Невігластво, темнота, страх, злочинність…
Але виявляється, що всередині цих потворних і страшних квазімодо живуть ніжні й чарівні есмеральди. Так, у кожному, хто на перший погляд здається непотребом, є людське серце й велике почуття. Цікаво, що письменник показує справжні почуття великої любові не серед людей багатих, а саме серед черні. Наприклад, затворниця Гудула: у неї колись вкрали дитину, і все своє життя вона тільки й мріє знайти своє рідне дитятко. Вона ненавидить циганку – красуню Есмеральду, бо переконана, що саме цигани вкрали її донечку.
Але як тільки Гудула впізнає в Есмеральді свою дочку, вона показує всю свою відданість і материнську любов – руки жінки набувають надлюдської сили, коли вона вириває тюремні грати – вона захищає свою доньку, “кидається на ката, мов звір на здобич”. Гудула помирає, але до останнього подиху боронить рідну донечку.
Або ж ось перед нами найпотворніший мешканець Парижа – Квазімодо. Правосуддя, натовп готові віддати дівчину “кощавій руці кам’яної шибениці”, Клод Фролло у найстрашніший момент, дивлячись, як карають дівчину, починає диявольське реготання. У цьому реготі не було нічого людського, і ніби в розплату за це нелюдське, Квазімодо кидається на архідиякона і штовхає його своїми могутніми руками в безодню собору. Потворний горбатий карлик залишився без нічого в цьому світі – архідиякон, який колись врятував йому життя, вкрав у нього все, що було для нього важливим. Квазімодо розумів, що Клод Фролло нечесний і мерзотний.
За це – смерть. Як же бути далі горбаневі? Він сам вирішує свою долю: через декілька років після цих подій у склепі з повішеними знайшли два скелети – один стиснув у обіймах другого.
Квазімодо добровільно прийшов сюди, до трупарні, і помер тут поруч із коханою Есмеральдою. Ось яким великим і люблячим було гаряче серце цього потворного дзвонаря. “Коли цей скелет хотіли відділити від того, який він обнімав, він розсипався на порох”.
Мені здається, що Віктор Гюго з почуттям більшої поваги ставився не до таких, як Феб де Шатопер або Клод Фролло, а саме до простих людей. Хоч вони були різними: грубими й невихованими, потворними, але в кожному з них було справжнє життя. І кохання Есмеральди до Шатопера, і почуття Квазімодо до Есмеральди є щирими, відданими, людяними. І хоч іноді здається, що паризький натовп – це збрід волоцюг і шарлатанів, усе ж таки Гюго зумів показати, що прості люди здатні вершити історію.
На фоні роздумів про красу й архітектуру Собору Гюго показав, що “кожна цивілізація починається теократією і закінчується демократією”. Влада церкви себе вичерпала, і настав час влади народу. Темна маса пробуджується.
Вона має право на достойне життя, бо в кожній людині закладені розум, любов і постійне прагнення до справедливості.
Роман В. Гюго “Собор Паризької Богоматері” як символ пробудження народу від вікового рабства
аналіз балади крила
Роман В. Гюго “Собор Паризької Богоматері” як символ пробудження народу від вікового рабства