Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія”

Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія” з’явився в 1928 році. Однойменний фільм – через тридцять чотири роки. Книга написана в рік офіційного народження звукового кіно. Фільм знімався в ту пору, коли знімальна техніка вже освоїла морські глибини.

Бєляєв склав сумну утопію, у якій мотиви відкриття нових життєвих просторів римувалися з животрепетною темою синтетичної людини. Ласі до наживи обивателі тягли сальні щупальця до відкриття доктора Сальватора, лютовали спецслужби, прогресивний журналіст Ольсен бився об стіну мовчання

як риба об лід, а напівриба-напівлюдина, чарівний мутант Іхтіандр втілював границі дерзання, які виявилися куди ширше границь суспільної терпимості. Морський диявол загинався у світі жовтого диявола, допитливий розум пасував перед капіталом, а науки – перед людською низькістю.

Наприкінці двадцятих особливою романтикою наділялося позитивне знання соціального майбутнього. Початок шістдесятих було епохою романтичного сьогодення. Тлумачили про фільми й “ліриках”, про те, чи варто відправлятися на Марса, брати із собою гілочку бузку й цитувати напам’ять рядок Аполлінера. У моду входить все тендітне,

контрастне, вигадливе, як Пікассо на міщанських шпалерах, транзистор у тайзі або освідчення в коханні під зводами імперського метрополітену.

Бєляєвский сюжет повинен був спокусити шістдесяті роки вже тим, що розвертається в морських глибинах. Корали, черепашки, дивовижні риби й водорості, що наповнюють обитель безмовності й спокою, взагалі давно присмотрені як кінематографічна натура.

У нас глибоководний культ перегукувався із суворою поезією самітності. За три роки до “Людини-амфібії” на “Лєнфільмі” зняли “Останній дюйм”, у якому Микола Гаків на смерть бився під водою з акулами-людожерами. Ще через кілька років уява радянських глядачів назавжди вразить сцена підводного похорону із франко-італійських “Шукачів пригод”, коли під переливчастий вокаліз тіло Джин Шимкус повільно опуститься на дно.

Так аж до кінця вісімдесятих, до “Блакитної зірки” Люка Бессона, що пірнув відпочити на півпуті з паризької підземки до американського екрана.

Не менш экзотичнИм середовищем, чим хмари або товща вод, для радянського кіно був закордон. Конструюючи її, радянське кіно завжди сідало в калюжу. Париж, знятий у Львові, або Таллин, загримований під Берлін, незмінно видавали рукоділля й кустарщину. “Людина-амфібія” виявився в числі деяких фільмів, де закордон вийшов без поддавков і стильно.

Південне портове місто, темно-синє небо, яскраве сонце й пил, довгі жаровні й маленькі крамнички, що майже пахнуть із екрана ваніллю, імбиром і тютюном, не були потугами на копію асфальтових джунглів або марною спробою підглядіти в щілинку залізної завіси. Марсель, Алжир, Лісабон? Може бути, Маракайбо або Джорджтаун?

Або Касабланка? А найімовірніше Зурбаган – столиця мрії, примарне місто, придуманий і занесений на карту шістдесятих Олександром Гріном. В екранному варіанті “Людини-амфібії” Грін начебто й впрямь переписав Бєляєва. І не тільки тому, що що зіграла Гуттеэре Настасія Вертинская за рік до цього знялася в ролі Ассоль із “Червоних вітрил” . Бєляєв складав соціальні утопії, Грін придумував утопії чутливі.

Тобто дозволяв почуттям стати тим, чим вони могли б бути, остаточно порвавши з реальністю. На початку шістдесятих два міфи зрослися воєдино. Романтична історія чужинця, пустельника й ізгоя стала не менш романтичною історією любові, оглушливою мелодрамою з фантастичним допуском.

Задовго до мильних опер у ній було вигадливе тропічне середовище, море, сонце, ловці перлин, нічні шинки, класна балада Андрія Петрова про те, що “краще лежати на дні”, і знамениті буги-вуги “Агов, моряк, ти занадто довго плавав!”. Притча про нетерпимість стала більше схожої на жанровий фільм.

Професор Сальватор став шляхетним батьком, нудновато-положительний Ольсен – другом-наперсником, а жадібний Дон Педро – розкішним лиходієм. Неправдоподібно прекрасний Володимир Коренев дотепер змушує згадувати Рудольфа Валентині – у своєму земному втіленні людина-риба приніс на наш екран образ волоокого латинського коханця. Його лускате вбрання, що передбачило примхи поп-артовских кутюрье, волав до океану й до космосу – не випадково в костюмі Іхтіандра грав одне зі своїх останніх шоу Сергій Курехин. Вільний цивільний костюм і недбало зав’язана бандана точно вказували на походження образа. Збиткове чудо доктора Сальватора, сріблотілий Іхтіандр у світі виявляється “золотим хлопчиком”, вільним від осоружних умовностей.

Він не знав ціни грошам, але гроші в нього були. Облагодіяний рибалка волав: “Божевільний мільйонер!” І це була суща правда, тому що тільки безладні багатії можуть купатися у вуличних фонтанах і розплачуватися мокрими списами грошей.

Диктаторові стилю Дэвиду Боди знадобилося більше десяти років, щоб усвідомити близькість інопланетянина й плейбою. Іхтіандр був і тим і іншим з тією же легкістю, з якою міняв убрання. До того ж Володимир Коренев чи виявився не першим радянським актором, який почали знімати як відверто цукеркового жанрового красеня. Всі герої “Людини-амфібії” були взагалі дивно, фантастично гарні – эталонно-шестидесятнические ока Вертинской, сива грива Миколи Симонова, різкі вилиці й еспаньйолка Козакова дали фільму щось більше, ніж життя. Вони дали йому стиль. Що стосується скафандра й шолома-плавця, і тут ексклюзив можна заперечувати.

У другій половині п’ятидесятих американець Джек Арнольд запустив класичну киносерию “Чудовиська чорної лагуни”, де плаваючий монстр разюче нагадує нашого Іхтіандра. Різниця лише в тім, що тамтешній жабродишащий заплутався в інстинктах і душогубстві, а наш підняв із дна перлове намисто романтики й волі. Чи можна сказати, що по цю сторону “залізної завіси” жилося веселіше?

Невідомо. Однак тільки в рік виходу “Людину-амфібію” подивилися шістдесят п’ять із половиною мільйонів глядачів.




Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія”


пісня про роланда скорочено
Роман Олександра Бєляєва “Людина-амфібія”