Роль і значення Альфонса де Ламартіна

Роль і значення Альфонса де Ламартіна обумовлені тим, що він був першим визначним поетом-романтиком у французькій літературі. Тут необхідні два уточнення: перше – видатним поетом-романтиком за відомих “слабкос-тей” його поезії, і друге – взагалі першим у Франції романтиком в повному історико-типологічному значенні слова. У Ламартіна були підстави згодом написати, що коли він входив у вітчизняну літературу, “тільки й чути було голоси про непоправний занепад, про повну смерть і покійницький холод цієї загадкової діяльності людського

духу, що зветься поезією”.

І справді, він застав французьку ліричну поезію в тяжкому, ледве не агонізуючому стані. Пануюча в Першій імперії духовна й психологічна атмосфера аж ніяк не сприяла самозаглибленню особистості, зосередженості на житті душі. Цій атмосфері іманентною була класицистична поезія, замішана на риториці й “громадянському пафосі”, римовані дискурсії Вольтера та його послідовників.

Письменники-преромантики, про яких йшлося вище, виступали в прозових жанрах і до поезії не вдавалися, якщо не рахувати окремі віршові вправи Шатобріана. Але це не означає, що романтична поезія Ламартіна

виникла на порожньому місці: її появу готувала проза Руссо й особливо Шатобріана, в якій віяли романтичні умонастрої, а також іноземні впливи – “Пісні Оссіана” й Байрон, Гете й німецькі романтики, з якими Ламартін знайомився за книгою Ж. де Сталь “Про Німеччину”.

Син збіднілого дворянина, Ламартін виховувався в єзуїтському коледжі, згодом перебував на дипломатичній службі. У 1820 р. з’явилася його перша збірка “Поетичні медитації”, яка мала великий успіх у читачів і прославила автора. Цей успіх був продовжений і поглиблений збіркою “Нові поетичні медитації”, що вийшла 1823 р. За п’ять років, що пройшли від падіння Наполеона до появи першої збірки Ламартіна, атмосфера в країні відчутно змінилася, її освічені кола дозріли для сприйняття іманентно романтичних мотивів та умонастроїв. Ця збірка, хоча в ній і присутні певні релікти старої поетичної традиції, в цілому була глибоким проривом романтичної ліричної поезії у французьку літературу.

Після надто тривалого у Франції панування класицизму, художня система якого не сприяла розвиткові ліричної поезії, з’явилися дійсно ліричні вірші, лад яких визначається не правилами красномовства, а життям почуттів, їхнім рухом і їхньою гармонією. І хоч певні риторичні прийоми наявні в цій поезії, вже не риторична настанова є в ній визначальною, а лірично-сповідальна.

Основним змістом “Поетичних медитацій” і їх продовження є життя душі ліричного героя, якого з повним правом можна назвати романтичним. Це герой усамітнений, він сторониться “натовпу” та суєтності і живе такими реальностями буття, як природа і кохання, життя й смерть, Бог і нескінченність. Він їх сприймає й переживає як загадку, він ставить питання і шукає відповіді, поли-шаючи їх, однак, у невизначеності, переносячи акцент на сам пошук істини, що лишається утаєною.

Цей умонастрій, характерний для романтизму, Ламартін вперше у французькій літературі робить предметом поезії.

За Ламартіном, поезія має бути “тією мовою, що чується, що промовляє, що відзвучує в людській душі, що є живою душею наших найінтимніших почуттів, мелодією нашої мислі”. Вона є передусім самовираженням поета, найглибшим і найбезпосереднішим. “Я нікого не наслідував, – небезпідставно заявляв згодом Ламартін, – я виражав тільки самого себе, для себе ж. Це не було мистецтво, це була розрада мого серця, яке захлиналося в риданнях. Ці вірші були стогоном або криком душі.

Я кадансував цей крик”.

Величезне місце в поезії Ламартіна належить природі, проте це не є пейзажна лірика в традиційному значенні слова. Ця поезія несла подальше, після Шатобріана, поглиблення романтичного переживання природи, пов’язаного з релігійним умонастроєм. У Ламартіна природа не просто змальовується чи відчувається, а саме переживається, при цьому вона настільки зближується й зливається з почуттями, настроями, душевними станами ліричного героя, що стає їх вираженням, відлунням його скарг і волань, екстазів і криз. Нерідко поет досягає чудової злагодженості в передачі відповідностей природи й станів душі, їх звучання в одному гармонійному акорді, як, наприклад, у вірші “Захід сонця”:

Et dans топ ате, aussі palіssant a mesure, Tout les bruіts d’іcі-bas tombaіent avec le jour, Et quelgue chose en moі, comme dans la nature Pleuraіt, prіaіt, souffraіt, benіssaіt tour a tour *

Ще одна постійна тема ліричної поезії Ламартіна – тема кохання, але постає вона у ньому в специфічному ракурсі, як болючі й солодкі спогади про кохану жінку, про втрачене щастя, якому немає вороття. Ця тема має автобіографічну основу, кохання поета до Жюлі Шарль, молодої жінки, з якою він зблизився у 1816 р. і яка померла восени 1817 р. Концентроване узагальнено-поети-чне втілення ця тема знайшла у знаменитому вірші Ламартіна “Озеро”, який історики літератури називали першим шедевром французької романтичної лірики:

О часе, зупинись! Спиніться, о хвилини П’янкого почуття! Як втримати навік це щастя безупинне, Найкращий день життя? Та я дарма прошу хоч трохи на останок Спинитись мить, – не жде.

Благаю ніч: “Спинись!”, але ясний світанок Уже на зміну йде. Переклад М. Терещенка

Кохання, поєднане з відчуттям ефемерності життя, в постійному кадрі мальовничої природи, оповитої елегійним смутком, – така постійна ситуативність ліричної поезії

У вдалому російському перекладі В. Брюсова ця строфа звучить так: “И в глубине души, бледнеющей, как море, // Все звуки здешние смолкали с шумом дня, // И кто-то там, во мне, как в мире на просторе, // Рыдал, благословлял, молился за меня”. Ламартіна. Охоплений неспокоєм і смутком, відчуттям непевності й загубленості в прекрасному, але болісному світі, поет звертається з меланхолійними питаннями й воланнями до Бога, бо тільки він може розкрити загадки життя й сенс страждань, відкрити доступ в інші світи, в нескінченність. Порив до Бога, до нескінченності, відчуття тісноти матеріально-чуттєвого світу й прагнення скинути тілесні пута й сягнути свободи чистої духовності, – це один з провідних філософічних мотивів поезії Ламартіна. Він любив на крилах релігійно-містичного екстазу підніматися в “надсвітові сфери”, де разом з тінню землі зникають час і простір. “І доки на землі я буду ятрить рани? // Між нами спільного нічого більш нема”, – заявляє поет у вірші “Самотність”.

Названі інтенції особливо притаманні третій збірці Ламартіна “Поетичні й релігійні співзвуччя” , якою завершується його творчість періоду Реставрації.

Тогочасних французьких читачів вразила музикальність поезії Ламартіна, яка є її внутрішньою органічною якістю. Іншими словами, вона не зводиться до звучності рим, асонансів і алітерацій, а витікає з основ його світосприйняття, в чому він близький німецьким романтикам. Для нього природа була “божественним концертом”, а Бог – великим музикантом. “Природа, – писав Ламар-тін, – це творіння, якому він дав ритм і мелодію”. Ліси і вітер, ріки й моря – це незрівнянні інструменти, якими виконуються мелодії й гармонії цієї музики, з якою не можуть зрівнятися навіть симфонії Моцарта й Бетховена. Ставлячи на меті перекладати цю музику на мову поезії, він нерідко називав свої поетичні твори прелюдіями, сонатами, співзвуччями та іншими музичними термінами.

В своїх поезіях Ламартін виходив з традиційних розмірів, часто звертався до александрійського вірша, але приділяв велику увагу їх інструментуванню та мелодійності, надавав їм виразного, хоч і дещо монотонного звучання.

Для повноти уявлень про поезію Ламартіна важливо ще сказати про її філософічність, на що вказують і назви його збірок. Це була не тільки особистісна лірика, а й роздуми про таємниці світобудови й корінні проблеми буття. До характеризованих збірок входять його поеми “Бог”, “Людина” та інші, де ця проблематика знаходить концентроване вираження.

В них найвиразніше проявляється притаманне поетові прагнення до своєрідного синтезу філософії, релігії і поезії. Він виношував задум грандіозного “епосу людського духу”, фрагментами якого є дві великі поеми 30-х років: “Жослен” і “Падіння ангела” . Як уявляється поетові, “людина – це “падший” бог, який згадує про небо. // І хоч позбавлена своєї колишньої слави, // Вона береже пам’ять про свою втрачену долю. // її бажань бездонна глибина передвіщає далеку майбутню велич. // Незавершена чи “пад-ша” людина – це велика таїна”.




Роль і значення Альфонса де Ламартіна
казка про оха-чудотвора