Рідна земля вимагає: “Думайте!”

Сивої давнини людство несміливо й обережно увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для вогнища, постачала м’ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною водою, а пізніше – навчила користуватися своїми дарами, які народжувала для нього.

Минали часи. Людина міцніла, мужніла, сміливішала, ставала розумнішою. І стверджувала на землі свою владу, по-своєму перебудовуючи рідний

дім – храм Природи. Людина чомусь була впевнена, що має на це право, бо природа, земля – це її рідна мати, яку вона любить. Ця людина – “люблячий, ніжносердий та лагідний” син матінки-природи, сьогодні бездумно вирубує її ліси – і земля перетворюється на пустелю. Це він, могутній і всесильний “господар”, намагається повернути ріки, щоб текли вони туди, куди йому заманулося; перетинає їх електростанціями – і стогнуть вони, страждаючи. Гине риба, перетворюються на багно і болото штучні моря – “гордість” людського прогресу, знесилено несе свої муки і біль прибережна рослинність, на жах перетворюється
життя менших братів людини – тварин й птахів. Але ж вони – такі самі “сини природи”! “Людина розумна” впевнено і гордовито використовує на полях штучні добрива, застосовує хімічні засоби для боротьби зі шкідниками – й отруєній годувальниці-землі нічого не залишається, як отруювати своїми плодами власних дітей. Тобто – нас!

Ні, немає у нашої землі свідомого чи навмисного наміру покарати зарозумілих дітей своїх. Як же вона радіє нам, коли кожної весни, знов і знов дарує неперевершені творіння природи – квіти! Як огортає сонячним теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарами пригощає влітку і яким золотом обсипає восени! А скільки ліків вона пропонує своїй хворій дитині: тут тобі і трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша багатостраждальна земля, не пам’ятає зла. Бо вона – любить!

…Коли я дізнаюсь про чергову екологічну катастрофу, мені здається, що я чую її голос: “Думайте, діти мої, думайте! Подивіться уважніше й пильніше, що ви наробили, чого “на вершили”! Зупиніться, поки ще є час і можливість!”

А й дійсно: поки ще квітне-буяє весняна земля, поки видно над нами загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди, поки вода ще не перетворилася на отруту, поки чути веселий і безтурботний спів пташок та бджолиний дзвін.

Уже були Хіросіма, Нагасакі й Чорнобиль. Усе частіше трапляються руйнувальні повені та знищувальні посухи. Люди у відчаї зводять очі до Бога і плачуть: “Господи, за що?.”. Вони б’ють у дзвони, коли чергова хвороба, спричинена шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків, сотень і тисяч людей.

І за цими дзвонами не чути, як тихо б’ються і вмирають у мазуті птахи, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у муках тварини, що живляться на оброблених хімікатами землях… Невже ми ніколи не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої і такої терплячої природи: “Думайте, діти мої, думайте!”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Рідна земля вимагає: “Думайте!”


жанр твору герой нашого часу
Рідна земля вимагає: “Думайте!”