Равлик на парковій стежці

Кілька днів поспіль лив дощ. Я не виходила з дому. Стоячи на балконі, я слу­хала його шум, дивилася з вікна на каламутні потоки, які неслися по асфальту у дворі. Стовбури дерев були чорними, здавалося, вони просочені вологою.

Сум­но було.

Уранці визирнуло сонце, небо сяяло блакиттю, і, як це буває влітку, волога миттю почала випаровуватися. Нарешті можна прогулятися.

Я поспішила у парк. Де-не-де на стежках були калюжі, але й вони танули май­же миттєво. Повітря було напоєне ароматом свіжої зелені, пахло травами, зем­лею, невідомими мені

дикими квітами. Птахи раділи чудовому дню. На одному із кленів я помітила білку, що якось швидко зникла.

На деяких стежках лежало листя кленів і в’язів, збите дощем. Раптом я зупинилася. На асфальті, який уже був сухим, я побачила вологу тоненьку смужечку.

Вона перетнула всю нешироку стежку. Враження було таке, ніби хтось умочив пензель у воду і провів ним по ас – фмпьту. Але хто ж цей дехто?

За кілька кроків я знову побачила схожий слід. І рап – иім загадка розкрилася. Вологий слід за собою залишив равлик. Після дощу тут їх дуже багато.

Вони чомусь переповзають через асфальтову стежку. Деякі ще не і” і

игл и її переповзти. Я розхвилювалася: адже не кожен перехожий зверне увагу її. і равлика і може легко його роздавити.

Я підняла одного равлика і перенесла у траву. Потім побачила ще одного. На­милилася над ним, щоб краще роздивитися. Довгасте тіло нагадувало мені листяч – ко верби. Равлик ніби застиг, наче на щось чекав.

До його панцера приліпився шматочок травинки. Я взяла равлика в руки. Він одразу ж почав зіщулюватися, и. імагаючись сховатися у свій будиночок.

“Справжнісінький колобок”, – подумала я. Опустила й цього равлика у траву. Прийшовши додому, я вирішила написати попередження для відвідувачів парку: На цій стежині після дощу багато равликів. Будьте уважні!”




Равлик на парковій стежці


хутірна поезія куліша
Равлик на парковій стежці