Райський сад – ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ

Райський сад

    Частина перша Частина друга Частина третя Частина четверта

Частина перша

Вони спинилися тоді в Гро-дю-Руа, в невеличкому готелі над каналом, що тягся від обнесеного мурами містечка Ег-Морта просто до моря. З вікон готелю було видно за низиною Камаргу фортечні вежі Ег-Морта, і вони майже щодня їздили туди на велосипедах білястою дорогою обіч каналу. Вранці й увечері, в години припливу, до каналу заходили морські окуні, і дорогою вони бачили, як відчайдушно скидається над поверхнею, рятуючись від тих

хижаків, риб’яча дрібнота і як вирує вода, коли окуні нападають на здобич.

У блакитне, лагідне море випинався довгий мол, і вони ловили з нього рибу, купалися на піщаному пляжі й день-у-день допомагали рибалкам витягати на похилий берег довгу сіть з рибою. Сидячи в кафе на розі, вони попивали аперитиви й дивилися на вітрила рибальських човнів у Ліонській затоці. Стояв початок літа, макрель ішла косяками, і місцеві рибалки мали багато роботи. То було веселе й приязне селище, і молодятам подобався їхній готель з чотирма кімнатами нагорі й ресторанчиком та двома більярдними столами внизу, звідки відкривався оку канал

і маяк. Кімната, в якій вони мешкали, скидалася на зображену на картині Ван-Гога його оселю в Арлі, тільки що тут стояло подвійне ліжко й було два вікна, з яких ген за каналом, мочарами та прибережними луками вони могли бачити біле містечко й ясну смугу пляжу.

Їм завжди хотілось їсти, дарма що харчувалися вони дуже добре. Щоранку обоє не могли дочекатися, коли настане час іти снідати до кафе, де вони замовляли звичайно булочки, каву з молоком, яйця та якийсь джем на вибір і щоразу сперечалися, в який спосіб зготувати яйця. На час сніданку вони були такі зголоднілі, що в молодої жінки часто аж голова боліла, поки не подавали каву. А кава швидко знімала біль. Вона пила каву без цукру, і молодик уже звикав до цього.

Того ранку вони взяли булочки, малиновий джем та варені яйця з кружальцем масла, що тануло в розколочених у чашці, злегка присолених і притрушених меленим перцем яйцях. Яйця були великі й свіжі, і жінці їх варили трохи менше часу, ніж чоловікові. Він швидко звик і до цього й тішився своїми, звареними твердіше, що їх колупав ложечкою і лише ледь-ледь здобрював маслом, тішився їхнім ранішнім смаком, крупинками перцю на зубах і запашним гарячим духом кави та цикорію, що парував над чашкою.

Рибальські човни були вже далеко. Вони вийшли у море вдосвіта, з першими подувами бризу, і молодята, прокинувшись, почули, як вони виправляються, а тоді пригорнулись одне до одного під простирадлом і знову заснули. Коли надворі зовсім розвидніло, але в кімнаті ще стояла сутінь, вони, ледь прочнувшись від сну, взялися до любощів, потім полежали бік у бік, стомлені й щасливі, і знову злилися в обіймах. А після того відчули такий голод, що вже думали й не доживуть до сніданку, і ось тепер сиділи в кафе, снідали, дивились на море та далекі вітрила, а навколо яснів новий день.

– Про що ти думаєш? – спитала жінка.

– Ні про що.

– Людина має думати про щось.

– Я тільки відчуваю.

– Що?

– Щастя.

– Але я так голоднію,- мовила вона.- Як по-твоєму, це нормально? Люди завжди такі голодні після любощів?

– Коли справді кохають.

– О, ти стільки знаєш про ці речі,- сказала вона.

– Та ні.

– А я й не проти. Мені це до вподоби, і нам нема про що турбуватися, правда ж?

– Правда.

– Як ти думаєш, що нам сьогодні робити?

– Не знаю,- відказав він.- А що б ти хотіла?

– Мені байдуже. Якби ти пішов порибалити, я б написала один-два листи, а потім ми могли б поплавати перед обідом.

– Щоб зголодніти?

– Ой, не кажи. Ми ще й не доснідали, а я вже знов почуваю себе голодною.

– Ми можемо думати про обід.

– А по обіді що робитимем?

– Трішки поспимо, як слухняні діточки.

– Це щось зовсім нове,- сказала вона.- Чом ми не додумались до такого раніше?

– У мене трапляються такі осяяння,- сказав він.-Я за вдачею винахідник.

– А я руйнівниця,- мовила вона.- І маю намір занапастити тебе. Тоді на стіні будинку, там, де наша кімната, почеплять меморіальну дошку. Якось серед ночі я прокинусь і вчиню над тобою щось таке, чого ти зроду не чув і не уявляв собі. Я хотіла зробити це минулої ночі, але була надто сонна.

– Ти надто міцно спиш, щоб тебе боятися.

– Не заколисуй себе облудною безпекою… Ой любий, як би нам швидше збавити час, щоб був уже обід!

Вони сиділи за столиком у смугастих рибальських сорочках та шортах, що їх придбали в крамниці морського спорядження, обоє дуже засмаглі, з нерівно вицвілим від сонця та солоної води волоссям. Більшість людей приймали їх за брата й сестру, поки вони не казали, що одружені. Та дехто їм не вірив, і це дуже тішило молоду жінку.

В ті роки мало хто їздив до Середземного моря на початку літа, а до Гро-дю-Руа й майже зовсім ніхто, окрім поодиноких завсідників з Німа. Там не було ні казино, ні інших розваг, і за винятком найгарячіших місяців, коли люди приїздили заради купання, готель стояв порожній. Тоді жінки ще не носили рибальських сорочок, і Девід Берн уперше побачив таку на цій дівчині, з якою одружився. Вона купила ті сорочки їм обом і одразу ж випрала їх у тазику в готельній кімнаті, щоб вони стали м’якіші. Сорочки були цупкі, призначені для грубої роботи, але після прання пом’якшали, а тепер, уже трохи поношені, зробилися ще м’якіші, і коли він дивився на свою молоду дружину, то бачив, як гарно вимальовуються під тканиною її груди.

Ніхто в околиці не носив і шортів, і коли молодята вирушали кудись на велосипедах, жінка не могла їх надягти. Та в самому селищі це не важило, бо люди там були дуже приязні до них, і тільки місцевий священик дивився осудливо. Але до недільної відправи вона вбиралась у спідницю та кашеміровий светр з довгими рукавами й пов’язувала голову шарфом, а молодик, як і належало, стояв у церкві позаду, разом з усіма чоловіками. Вони щоразу давали на церкву двадцять франків – це було тоді більш як долар,- а що пожертви збирав сам священик, то їхнє ставлення до релігії не лишилося непоміченим, і те, що вони розгулюють по селищу в шортах, стало оцінюватися скоріш як властиве іноземцям дивацтво, аніж спроба підірвати моральні засади місцевого населення. Зустрічаючи їх на вулиці в шортах, священик не озивався до них, але й не виказував осуду, а коли ввечері вони виходили в довгих штанах, усі троє при зустрічі чемно розкланювались.

– Ну, я піду нагору писати листи,- сказала молода жінка, підвелась і, всміхнувшись до офіціанта, вийшла з кафе.

– Мосьє збирається рибалити? – спитав офіціант, коли молодик підкликав його, щоб розплатитися.

– Та, мабуть. Як сьогодні приплив?

– Приплив дуже добрий для риболовлі,- відказав офіціант.- Коли хочете, я дам вам наживки.

– Та я й доро́гою можу дістати.

– Е, ні. Візьміть моєї. Дощові черви, в мене їх задосить.

– А ви самі підете?

– Я ж на роботі. Та, може, вискочу пізніше, побачу, як вам ведеться. Снасть при вас?

– У готелі.

– То зайдете до мене по наживку.

В готелі молодик хотів був піднятися нагору до дружини, але натомість узяв за конторкою, де висіли ключі, своє складане бамбукове вудлище та кошик з рибальським приладдям і вийшов назад на осяйну білясту дорогу, знов заглянув до кафе, а тоді подався на залитий сонячним сяєвом мол. Сонце припікало добряче, але з моря повівав легкий вітрець, і вже саме починався відплив. Девід пошкодував, що не взяв із собою спінінг та блешні, щоб закидати через відпливний потік з каналу аж за каміння проти дальшого кінця молу, і мусив удовольнитися тим, що приладнав до свого довгого вудлища жилку з поплавцем із корка та пір’яного стрижня й пустив черв’яка помалу пливти за водою на такій глибині, де, як він гадав, мала шукати поживи риба.

Якийсь час він вудив безуспішно й дивився, як снують у морській блакиті рибальські човни й як міняться на поверхні моря тіні від високих хмар. Потім його поплавець нараз рвучко зник під водою, жилка туго напнулась, і він потяг вудлище до себе, переборюючи опір великої рибини, яка чимдуж поривалася геть, так що аж засичала у воді жилка. Він намагався стримувати її якомога обережніше, і довге вудлище зігнулося до самої води, й, здавалось, жилка ось-ось лусне – так відчайдушно силкувалася рибина втекти у відкрите море. Девід ступав за нею молом, щоб послабити жилку, але рибина й далі тягла так потужно, що вудлище майже на чверть зайшло у воду.

Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:

– Стримуйте… Стримуйте… Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно… Обережніше… Обережніше…

Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. “От якби йти за нею берегом”,- подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.

– Ви тільки тримайте її обережненько,- благав офіціант.- Тягне вона добряче.

Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.

– Тільки обережно,- не вгавав офіціант.- Ой, обережно. Бога ради, обережніше.

Ще двічі рибина поривалась у відкрите море, і двічі молодик завертав її назад і тепер помалу вів уподовж молу в напрямі кафе.

– Як вона? – спитав офіціант.

– Рибина добренна, але ми її здолали.

– Ой, не кажіть,- мовив офіціант.- Не кажіть так. Треба її знесилити. Знесилити… Знесилити…

– Поки що вона геть знесилила мені руку,- сказав молодик.

– Хочете, я візьму вудлище? – з надією в голосі спитав офіціант.

– Та ні, що ви.

– Тільки помалу, помалу, помалу… Обережно, обережно, обережно…- правив своєї офіціант.

Девід провів рибину повз терасу кафе й затяг у канал. Вона пливла попід самою поверхнею, але була ще при силі, і молодик міркував, чи їм удасться протягти її отак каналом через усе селище. Тепер до них приєдналося чимало інших людей, і, коли вони поминали готель, його дружина побачила їх з горішнього вікна й вигукнула:

– Ой, яка чудова рибина! Почекайте мене! Почекайте!

Згори їй було добре видно й рибину, що виблискувала у воді на всю свою довжину, й чоловіка із зігнутим мало не навпіл бамбуковим вудлищем, і юрбу людей, яка тяглася за ним. Коли вона спустилась і вибігла на берег каналу, процесія вже спинилася. Офіціант заліз у воду скраю каналу, а її чоловік помалу підтягував рибину до берега туди, де копичилися водорості. Тепер рибина була біля самої поверхні, і офіціант нахилився, обхопив її з обох боків, а тоді, застромивши великі пальці рук під зябра, разом з рибиною вибрався на берег каналу. Рибина була важка, і офіціант тримав її високо перед грудьми, так що голова її ховалась у нього під підборіддям, а хвіст бився об стегна.

Кілька чоловіків підійшли і ляскали Девіда по спині, обіймали за плечі, а якась жінка з рибного базару поцілувала його. Потім і дружина обняла його, поцілувала й спитала:

– Ти бачив, яка рибина?

Усі з’юрмилися навколо, щоб подивитися на рибину, яка вже лежала на узбіччі дороги, срібляста, мов лосось, із темним полиском воронованого металу на спині. То була прегарна, чудово збудована рибина з великими живими очима. Вона лежала й повільно, приречено дихала.

– Що це за риба?

– Морський окунь,- відказав її чоловік.- Місцеві ще кажуть на нього “вовк”. Дуже гарна риба. А це чи не найбільша особина, яку я бачив.

Офіціант – його звали Андре – підійшов, обняв і поцілував Девіда, а тоді цмокнув і його дружину.

– Мадам, без цього не обійтися,- сказав він.- Аж ніяк не обійтися. Ще ніхто ніколи не виловлював такої рибини на звичайну вудку.

– Треба її зважити,- мовив Девід.

І ось вони знову в кафе. Коли рибину зважили, Девід прибрав своє рибальське причандалля й умився, а рибина лежала тепер на брусі льоду, що його довозили автофургоном з Німа, щоб заморожувати вилов макрелі. Рибина заважила трохи більш як п’ятнадцять фунтів. Вона й на льоду була така сама срібляста й гарна, але темна смуга на спині вже посіріла. Тільки очі й тепер були як живі.

До гавані вже поверталися рибальські човни, і жінки вивантажували з них голубувато-зелену сріблясту макрель, ставили важкі коші на голову й несли до льодовні. Вилов того дня вдався на славу, і всі в містечку були заклопотані й раді.

– Що ми робитимемо з такою величезною рибиною? – спитала дружина.

– Вони хочуть понести її на базар і продати,- відказав чоловік.- Такої великої тут не зготуєш, а розрізати її на частини вони вважають за блюзнірство. Може, вона поїде просто в Париж. І скінчить своє існування в котромусь із великих ресторанів. Або її купить якийсь багатій.

– Вона була така гарна у воді,- сказала дружина.- І коли Андре тримав її перед себе. Я аж очам своїм не повірила, як побачила її з вікна, і всю оту юрбу, що сунула за тобою.

– На обід нам подадуть таку саму рибу, але невелику. Вона дуже смачна. Невелику добре смажити на рашпері з маслом і зеленню. На смак вона така, як наші смугасті окуні.

– Я страшенно рада, що ти зловив цю рибину,- сказала молода жінка.- Яка втіха – отакі прості розваги, правда ж?

Вони сіли обідати вже добре зголоднілі й залюбки пили холодне біле вино і їли салат із селери, молоду редиску й домашні мариновані грибочки з великої скляної банки. Окунь був засмажений на рашпері, і на його сріблястих боках лишилися гратчасті відбитки, а розтоплене масло розпливалося по нагрітому тарелі. Поруч лежав порізаний кружальцями лимон, щоб присмачувати рибу його соком, і свіжий, щойно з пекарні, хліб; а вино приємно холодило язик після гарячої смаженої картоплі. То було добре – легке, сухе й приємне на смак – біле вино нікому не відомої марки, і місцевий ресторан недарма пишався ним.

– Ми з тобою не дуже говіркі за столом,- зауважила молода жінка.- Тобі не нудно зі мною, любий?

Чоловік засміявся.

– Не смійся з мене, Девіде.

– Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.

Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.

– Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? – мовила вона.

– Що за сюрприз?

– О, дуже простий і водночас дуже хитрий.

– Ну кажи.

– Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.

– Звучить небезпечно.

– А це таки небезпечно,- сказала вона.- Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?

Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:

– Привіт, любий. Гарно пообідав?..

Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:

– Ти ж кохаєш мене, правда?

Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.

– О-о…- мовила вона.- О-о…

По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:

– Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?

– Так,- відказав він.- Більш ніж певен.

– А то я надумала змінитися.

– Ні,- сказав він.- Не треба. Ніяких змін.

– А я надумала,- не вгавала вона.- Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.

– Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.

– Тоді, може, мені не робити цього,- промовила вона.- Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.

– Коли ти й справді так цього хочеш…

– Дуже хочу,- підтвердила вона.- І таки зроблю це. Тобі ж досі подобалось усе, що ми робили, хіба ні?

– Так.

– От і добре.

Вона вислизнула з ліжка й стала на повен зріст на своїх довгих, темних від засмаги ногах, і все її гарне тіло було суціль засмагле, бо вони ходили на віддалений безлюдний пляж і купалися там голяка. Вона повела плечима назад, задерла підборіддя й труснула головою, так що її важке, кольору дубленої шкіри волосся хльоснуло їй по щоках, а тоді впало вперед і закрило обличчя. Надягши через голову смугасту сорочку, вона відкинула його з обличчя, потім сіла на стілець перед туалетним столиком і щіткою зачесала волосся назад, критично роздивляючись на нього в дзеркалі. Кінчики волосся сягали їй плечей. Вона похитала головою до свого відображення в дзеркалі. Тоді натягла широкі штани, застебнула пасок і взула вицвілі блакитні сандалі на мотузяній підошві.

– Мені треба з’їздити до Ег-Морта,- сказала вона чоловікові.

– Гаразд,- мовив він.- Я теж поїду.

– Ні. Мені треба поїхати самій. Це ж має бути сюрприз.

Вона поцілувала чоловіка на прощання й спустилася вниз, і він побачив з вікна, як вона сіла на велосипед і легко, впевнено покотила дорогою, і її довге волосся маяло на вітрі.

Пополудневе сонце вже світило просто у вікно, і в кімнаті стало аж надто тепло. Молодик умився, одягся й пішов прогулятись берегом моря. Він знав, що треба б і скупатися, але був стомлений і, пройшовшись берегом, а потім ледь видною серед шорсткої трави стежиною, що вела від моря, повернувся до гавані й зайшов у кафе. Там він узяв свіжу газету й замовив, бо після любощів почував себе висотаним і спорожнілим.

Вони одружилися три тижні тому й приїхали поїздом з Парижа до Авіньйона, везучи із собою велосипеди, валізу з одягом, рюкзак і дорожню сумку. В Авіньйоні вони спинились у доброму готелі, залишили там валізу, а самі думали податися на велосипедах до Пон-дю-Гара. Та саме розгулявся містраль, отож вони вирушили за вітром до Німа, трохи побули там у готелі “Імператор”, а тоді, за таким самим сильним вітром, переїхали до Ег-Морта і вже звідти далі до Гро-дю-Руа.

Усе йшло чудово, вони були по-справжньому щасливі, і він раніше й не уявляв собі, що можна так палко кохати когось, забувши про все на світі, наче нічого іншого й не існує. Коли він одружувався, його турбувало чимало своїх проблем, але тут він ні про що те не думав: ні про свою письменницьку працю, ні про будь-які інші справи,- а тільки про життя з цією дівчиною, яку він покохав і одружився з нею, і його більш не навідувало оте раптове болісне витвереження, що раніше завжди наставало після близькості із жінкою. Воно минуло без сліду. Тепер після любощів вони їли, пили й знов лягали в ліжко. То був дуже простий світ, але ні в якому іншому Девід не почував себе таким щасливим. Він гадав, що те саме відбувається й з нею, і так вона, власне, й поводилась, аж ось виявляється, що вона надумала змінитись і піднести йому якийсь сюрприз. Та, може, це буде зміна ще на краще і приємний сюрприз. А тим часом він пив свій Fine á l’eau, читав місцеву газету й чекав не знати чого, хоч би що воно там було.

Це вперше, відколи вони вирушили у весільну подорож, він дозволив собі випити коньяку чи віскі за її відсутності. Але він тепер не працював, а його єдиним правилом щодо випивки було не пити перед роботою й під час роботи. Звісно, добре б знов узятися до праці, та він добре знав, що незабаром дійде і до цього, а поки що треба не забувати поступатися власними бажаннями і якомога ясніше давати їй зрозуміти, що ті години вимушеної самотності гідні жалю й що він аж ніяк не пишається цим. Він був певен, що вона сприйме все як належить і знайде чим заповнити той час, але поки між ними велося отак, як тепер, йому й самому прикро було думати про те, щоб знов засісти за роботу. Та й не міг він, звісно, зробити цього без тверезого погляду на речі, і тепер його цікавило, чи розуміє це вона й чи не тому саме подалась оце кудись у пошуках чогось більшого, ніж вони мали досі, по щось нове, чого ніщо не зможе здолати. Але що воно може бути? Ніщо не здатне зв’язати їх міцніше, ніж вони зв’язані тепер, і то без ніякого поганого осаду опісля. Все, що вони відчувають, це щастя, взаємне кохання, а потім голод, насичення – і знову все спочатку.

Він побачив, що вже допив свій Fine á l’eau й що день уже хилиться до вечора. Тоді замовив ще чарку й спробував зосередитися на газеті. Але газета не цікавила його, як звичайно, і він сидів та дивився на море й важко нависле над ним надвечірнє сонце, коли це почув, як до кафе зайшла вона і мовила своїм горловим голосом:

– Привіт, любий.

А тоді швидко підійшла до столика, сіла, задерла підборіддя й подивилася на чоловіка усміхненими очима на золотавому від засмаги обличчі з ледь помітним ластовинням. Волосся її було коротко, по-хлоп’ячому, підстрижене. Обчикрижене без жалю. Зачесане назад, зверху воно лежало звичайною важкою хвилею, але з боків було геть обстрижене, так що відкрилися зграбні, прилеглі до голови вуха, а внизу темний край волосся гладенько сходив нанівець і тягся назад до потилиці.

Вона повернула голову, випнула груди й сказала:

– Поцілуй мене, будь ласка.

Він поцілував її, подивився на її обличчя, на підстрижене волосся і знов поцілував.

– Тобі подобається? Помацай, яке гладеньке. Помацай на потилиці.

Він помацав на потилиці.

– А тепер збоку, на скронях. Проведи пальцями вгору… Ось бачиш. Оце і є мій сюрприз. Я дівчина. Але тепер я також і хлопець і можу робити все, все, все, що захочу.

– Сідай отут, ближче,- сказав він.- То чого ти хочеш, братику?

– О, дякую,- відказала вона.- Я питиму те саме, що й ти. Тепер ти розумієш, чому це небезпечно, еге ж?

– Так. Розумію.

– Хіба я не молодець, що зробила це?

– Може, й так.

– Ніяких “може”. Так і є. Я добре подумала. І все обміркувала. Чому ми маємо жити за чужими приписами? Ми – це ми.

– Нам і досі було добре, і я не почував себе зв’язаним ніякими приписами.

– Зроби ласку, погладь мене ще.

Він погладив і поцілував її.

– Ой, який ти милий,- мовила вона.- І тобі подобається так. Я ж відчуваю це і можу сказати напевне. Можеш не виявляти захвату. Хай спершу тільки подобається.

– Мені подобається,- сказав він.- У тебе дуже гарна форма голови, і ця коротка стрижка напрочуд пасує до твоїх чарівних вилиць.

– А з боків хіба не гарно? – запитала вона.- Це ж тобі не якась там підробка. Це достеменна хлоп’яча стрижка, і не в кожному салоні краси таку зроблять.

– Хто тебе підстриг?

– Перукар в Ег-Морті. Той, що минулого тижня підстригав і тебе. Ти тоді пояснив йому, як тебе стригти, і я сказала, щоб він підстриг мене точнісінько так само. Він повівся дуже гречно й анітрохи не здивувався. І зовсім не сприйняв це як щось неподобне. Тільки перепитав: “Точнісінько так само?” А я сказала: “Точнісінько так”. Ну, це щось важить для тебе, Девіде?

– Так,- відказав він.

– Дурні люди подумають, що це химера. Але ми повинні пишатися цим. Я люблю пишатися.

– Я також,- докинув він.- От зараз же й почнемо пишатися.

Вони й далі сиділи в кафе, пили Fine á l’eau і спостерігали, як спускається над водним обширом сонце і як селище огортають сутінки. Повз кафе проходили люди, але не дозволяли собі чимось образити молоду жінку, бо ті двоє були в селищі чужинці, хоча й жили там уже близько трьох тижнів; до того ж вона тішила око своєю вродою, і всі ставилися до неї прихильно. А ще того дня сталась ота пригода з великою рибиною, про яку, природно, чимало балакали в селищі; одначе й ця переміна була неабиякою подією для місцевих жителів. Жодна пристойна дівчина в їхніх краях не підстригалась отак коротко, та навіть і в Парижі таке траплялося рідко й викликало подив – чи то як щось дуже гарне, чи, навпаки, дуже погане. Воно могло багато про що свідчити, а могло й свідчити тільки про бажання показати прекрасну форму голови, що її, зрештою, можна було й не показувати.

На вечерю вони замовили біфштекс із картопляним пюре й зеленою квасолею та салат, і дружина спитала, чи не можна їм випити пляшку тавельського.

– Це найкраще вино для закоханих,- сказала вона.

Девід подумав, що вона незмінно виглядає на свої літа,- а їй був двадцять один рік. Його це завжди дуже тішило. Але того вечора ніхто не дав би їй стільки. Її гарні вилиці вирізнялись як ніколи раніш, вона усміхалася, і обличчя її було запаморочливим.

У кімнаті стояла сутінь, і лише трохи світла проходило у вікно знадвору. Вечірній вітрець із моря приніс прохолоду, і на ліжку не було укривала.

– Деве, ти не проти, якщо ми пустимося берега?

– Ні, дівчинко.

– Не називай мене дівчинкою.

– Коли я отак обіймаю тебе, ти дівчинка,- сказав він. Він міцно обіймав її за груди й розтискав і стискав пальці, відчуваючи під ними свіжу пругку плоть.

– Вони дісталися мені в посаг,- сказала вона.- А мій сюрприз – це щось нове. Помацай… Та ні, облиш ти їх. Нікуди вони не дінуться. Помацай мені скроні й потилицю. Як там усе по-новому, яке воно чисте й гладеньке на дотик. Прошу тебе, Девіде, кохай мене таку, яка я є. Зрозумій мене, будь ласка, і кохай.

Він заплющив очі й відчув на собі легку вагу її довгого тіла, і її груди, притиснуті до його грудей, і її уста на своїх. Він лежав у темряві й відчував щось невиразне, потім її рука сягнула вниз, і він трохи підвівся, щоб допомогти їй, а тоді знову відкинувся на спину й ні про що вже не думав, тільки відчував її вагу і якусь дивну порожнечу всередині, коли це вона озвалася:

– Ну, тепер ти вже не можеш сказати, хто з нас хто?

– Ні.

– Ти перетворюєшся,- провадила вона.- Так, так. Перетворюєшся. Ти стаєш моєю дівчиною, Кетрін. Хочеш перетворитись, і стати моєю дівчиною, і дати мені здолати тебе?

– Це ж ти Кетрін.

– Ні. Я Пітер. А ти – моя кохана Кетрін. Як добре, що ти тепер вона. Дякую тобі, Кетрін, дякую. Будь ласка, зрозумій мене. Зрозумій і не дивуйся. Я ладна отак кохатися з тобою все життя.

Урешті обоє геть виснажились і знесиліли, але то був ще не кінець. Вони лежали поряд у темряві, дотикаючись ногами, і її голова спочивала в нього на плечі. Зійшов місяць, і в кімнаті стало трохи світліше. Жінка навпомацки повела рукою вниз йому по животі й спитала:

– Ти не думаєш, що я зіпсута?

– Звісно, що ні. Але коли ти все це замислила?

– Не від самого початку. Але досить давно. А ти такий милий, що дозволив мені це.

Девід обняв її, міцно пригорнув до себе, відчуваючи її гарні груди біля своїх, і поцілував у знадливі уста. Він міцно обіймав її, а подумки проказував: “Прощавай… прощавай… прощавай”.

– Полежмо трохи тихенько, обіймаймо одне одного й ні про що не думаймо,- мовив він уголос, а серце його проказувало: “Прощавай, Кетрін, прощавай, моя люба дівчинко, прощавай, і хай тобі щастить, прощавай”.

Він устав, повів поглядом з кінця в кінець пляжу, закоркував пляшечку з косметичною олією і засунув її в бічну кишеню рюкзака, а тоді спустився до моря, відчуваючи, як холодить ноги пісок. Подивився на дружину, що лежала горілиць на піщаному схилі, заплющивши очі й простягши руки обабіч себе, а позад неї була скісно напнута прямокутна полотнина й стирчали перші кущики шорсткої прибережної трави. “Не слід їй надто довго лежати отак нерухомо просто на сонці”,- подумав він. Потім рушив далі, пірнув плиском у прозору холодну воду, а виринувши, перевернувся на спину й поплив від берега, дивлячись на пляж понад рівномірним мигтінням власних ніг біля поверхні. Знов перевернувся у воді, пірнув до дна й, торкнувшись шерехуватого піску, відчув під рукою його хвилясті гребінці, а тоді випірнув на поверхню й поплив навпростець до берега, намагаючись робити якнайповільніші гребки руками. На березі він підійшов до дружини й побачив, що вона спить. Знайшов у рюкзаку свого наручного годинника й подивився, чи не час збудити її. У рюкзаку була пляшка холодного вина, загорнута в газету й укутана в їхні рушники. Він відкоркував пляшку, не розгортаючи її, і ковтнув холоднуватої вологи просто з того незграбного пакунка. Потім сів біля дружини, дивлячись на неї і вряди-годи поглядаючи на море.

Він думав про те, що це море завжди холодніше, ніж здається на вигляд. Вода в ньому прогрівалася по-справжньому тільки десь у середині літа, за винятком мілководдя біля положистих пляжів. А тутешній пляж круто уривався, і вода й біля самого берега обпікала холодом, аж поки ти розігрівався плаванням. Він поглянув на море, на високі хмари над ним і завважив, як далеко на захід зайшли на лови рибальські вітрильники. Потім знов перевів погляд на дружину, що спала на піску, який, уже зовсім просох і починав легенько здійматися за вітерцем, коли поворушити його ногою.

Серед ночі Девід відчув, як його тіла торкаються дружинині руки. І, прокинувшись, побачив, що у вікно світить місяць, а вона знову займається своєю чорною магією перетворення, і коли вона озвалася до нього й почала задавати запитання, він не сказав “ні”, але так гостро відчув оту переміну в ній, що його всього пронизав біль, і після того, як обоє виснажились і все оте скінчилося, вона аж тремтіла й шепотіла до нього: “Ну, ось ми й дійшли до краю. Справді дійшли”.

“Атож,- подумав він.- Тепер ми справді дійшли до краю”. А коли вона раптом заснула, наче стомлена мала дівчинка, й лежала поруч нього, освітлена місячним промінням, така зваблива, з отією своєю новою, незвичною і гарною стрижкою, він нахилився над нею і сказав, але не вголос: “Я з тобою. Хоч би що там ти ще забрала собі в голову, я з тобою і кохаю тебе”.

Уранці йому страшенно хотілось їсти, але він чекав, поки прокинеться дружина. Та зрештою поцілував її і збудив, вона сонно всміхнулася, підвелася з ліжка, умилась у великому тазі, потім нахилилася перед дзеркалом, зачесала щіткою волосся й без усмішки подивилась на своє відображення, а тоді всміхнулася, поторгала пучками пальців скроні, натягла через голову свою смугасту сорочку й нарешті поцілувала чоловіка. Стала впритул до нього, так що її груди вперлись у його, і сказала:

– Не тривожся, Девіде. Я твоя слухняна дівчинка, що знов повернулася до тебе.

Одначе він уже неабияк тривожився і думав: “Що з нами буде, коли все так стрімко й небезпечно полетіло шкереберть? Що може вціліти в цьому шаленому вогні? Ми були щасливі, атож, я певен, що й вона була щаслива. Але хто що знає? І яке ти маєш право судити? Чи не ти сам сприйняв і підтримав цю переміну в ній? Коли вже вона так цього хоче, то хто ти такий, щоб ставати їй на заваді? Тобі пощастило, що ти маєш таку дружину, і то твоя вина, а не її, що по всьому на душі в тебе то гидко, то не гидко. От після чарки тобі ж не гидко,- переконував він себе.- А що ти питимеш, коли спиртне перестане правити тобі за щит?”

Він дістав із рюкзака пляшечку з олією і легенько помастив дружині підборіддя, щоки та ніс, а тоді знайшов у зовнішній кишені рюкзака вицвілу голубу носову хустинку з візерунками, розгорнув і поклав їй на груди.

– Вже треба прокидатися? – спитала вона.- Мені саме сниться дивовижний сон.

– То додивись його,- сказав він.

– Дякую.

За кілька хвилин жінка глибоко зітхнула, покрутила головою і сіла.

– Тепер у воду,- мовила вона.

Вони зайшли в море, відпливли від берега і почали пірнати й гратись у воді, наче дельфіни. А повернувшись на берег, витерли одне одного рушниками, і Девід дав дружині пляшку з вином, яке ще лишалося прохолодним у грубій газетній обгортці. Обоє випили нахильці, і дружина подивилася на нього й засміялась.

– Приємно пити вино, щоб утамувати спрагу,- сказала вона.- А ти справді не проти, що ми тепер братики, га?

– Ні.- Він мазнув їй по чолі й по носі, по щоках та підборіддю олією з пляшечки, а потім обережно помастив шкіру навколо вух.

– Я хочу, щоб засмагло за вухами, на потилиці й на скронях. На нових відкритих місцях.

– Ти й так уже страшенно смаглий, братику,- мовив Девід.- Навіть не уявляєш собі, який смаглий.

– Мені це подобається,- відказала дружина.- І я хочу засмагнути ще дужче.

Вони лягли на щільний пісок, уже сухий, але й досі холоднуватий після відпливу. Девід капнув олії на долоню, легенько розтер її пальцями по дружининих стегнах, і засмагла шкіра, всотавши жир, узялася теплим золотим полиском. Далі він помастив їй живіт та груди, і вона сонно промовила:

– В такому вигляді ми не дуже схожі на братиків, правда?

– Та не дуже.

– Я з усіх сил намагаюся бути милою, слухняною дівчинкою,- провадила вона.- Правда, любий, і до ночі тобі нема чого турбуватися. Удень ми ніколи не робитимемо того, що вночі.

У готелі вони застали листоношу, який сидів за склянкою вина, чекаючи, поки повернеться Девідова дружина й розпишеться за великий і важкий пакет з листами, пересланими її банком із Парижа. Приніс він і три листи, переслані Девідовим банком. То була перша пошта, яку вони отримали відтоді, як надіслали своїм банкам адресу цього готелю. Девід дав листоноші п’ять франків і запросив його випити ще склянку вина біля цинкового прилавка. Дружина зняла з дошки ключ від кімнати й сказала:

– Я піду нагору причепуритися, і ми зустрінемось у кафе.

Допивши свою склянку, Девід попрощався з листоношею і пішов понад каналом до кафе. Було хороше посидіти в затінку після того, як пройшов простоволосий по гарячому осонні всю дорогу від далекого пляжу. У кафе стояла приємна прохолода. Він замовив вермуту з содовою, дістав із кишені складаного ножика й розрізав конверти. Всі три були від його видавців, і два з них аж роздималися від газетних вирізок з рецензіями та відбитків рекламних оголошень. Девід ковзнув очима по вирізках і взявся читати довгого листа. Лист був підбадьорливий і помірковано-оптимістичний. Мовляв, ще зарано говорити, як піде книжка, але поки що все начебто добре. Більшість відгуків цілком схвальні. Звісно, є й інші, але цього слід було сподіватися. У вирізках підкреслено речення, які передбачається використати в подальшій рекламі. Видавець хотів би сказати більше про перспективи продажу книжки, але його тверде правило – не робити жодних припущень, коли йдеться про торгівлю. Це хибна практика. Головне – книжку зустрінуто так, що кращого годі й бажати. Успіх у критики просто-таки сенсаційний. Та він сам побачить відгуки в пресі. Початковий тираж книжки становить п’ять тисяч примірників, але, зважаючи на позитивну реакцію критики, вже замовлено другий. У подальших рекламних оголошеннях буде зазначено: “Друкується додатковий тираж”. Видавець сподівається, що автор задоволений і заслуженим успіхом книжки, й усім іншим, чого він найвищою мірою заслуговує. На закінчення йшли найщиріші вітання авторовій дружині.

Девід позичив у офіціанта олівець і почав множити два долари п’ятдесят центів на тисячу. Це було неважко. Десять відсотків від цієї суми становили двісті п’ятдесят доларів. А як помножити на п’ять, то виходило тисяча двісті п’ятдесят. Відняти від них сімсот п’ятдесят авансу. Залишається п’ятсот доларів, що належать йому за перший тираж.

Тепер другий тираж. Скажімо, дві тисячі примірників. Це ще дванадцять з половиною відсотків від п’яти тисяч доларів. Принаймні так зумовлено в угоді. Виходить шістсот двадцять п’ять. Та, може, дванадцять з половиною відсотків платять тільки після десяти тисяч примірників. Ну, коли й так, усе одно він матиме ще п’ятсот доларів. А разом – тисячу.

Він узявся читати критичні відгуки і раптом побачив, що, сам того не помітивши, вже випив свій вермут. Тоді він замовив ще склянку й повернув офіціантові олівець. Він ще сидів і читав вирізки, коли до кафе зайшла дружина зі своїм важким пакетом листів.

– А я й не знала, що тобі їх прислали,- мовила вона.- Ану, дай подивитися. Будь ласка, я теж хочу глянути.

Офіціант приніс їй вермуту і, ставлячи склянку на столик, побачив на газетній вирізці в її руках фотографію.

– ? – спитав він.

– Так,- відказала вона й підняла вирізку вище, щоб він побачив.

– Тільки інакше вдягнений,- сказав офіціант.- Тут пишуть про ваше одруження? А фотографія мадам теж є?

– Ні, не про одруження. Це відгуки критики про книжку мосьє.

– Грандіозно,- сказав вражений офіціант.- А мадам теж письменниця?

– Ні,- відказала вона, не підводячи очей від вирізок.- Мадам – хатня господарка.

Офіціант іронічно засміявся.

– Певне, мадам знімається в кіно.

Молодята ще якийсь час читали відгуки, тоді дружина поклала вирізку, яку перед тим читала, і промовила:

– Мене страх бере від цих відгуків і від усього, що в них пишуть. Як ми можемо бути такими, які ми є, і жити так, як ми живемо, і робити те, що ми робимо, а ти щоб був такий, яким тебе зображено в цих папірцях?

– Про мене писали й раніше,- відказав Девід.- Воно таки шкодить, але це скоро минається.

– Вони жахливі,- сказала вона.- Вони можуть занапастити тебе, якщо ти зважатимеш на них і віритимеш їм. Ти ж не думаєш, ніби я вийшла за тебе заміж, бо ти той, про кого пишуть у цих вирізках, ні?

– Ні. Але я хочу їх прочитати, а потім ми запечатаємо їх у конверт і сховаємо.

– Я розумію, що тобі треба їх прочитати. І не хочу вдавати із себе дурнятко. Та тримати їх при нас, навіть у запечатаному конверті, це чистий жах. Однаково, що возити із собою урну з чиїмось прахом.

– Більшість жінок не тямили б себе від щастя, якби про їхніх бісових чоловіків так добре писали в газетах.

– Я не “більшість жінок”, а ти не “мій бісів чоловік”. Знаю, я жінка норовиста, і ти також норовистий. То, будь ласка, не треба сваритися. Ти прочитай їх і, якщо знайдеш там щось корисне для себе або щось розумне, таке, чого ми ще не знаємо про твою книжку, розкажеш і мені.

– Я вже заробив за цю книжку деякі гроші,- сказав Девід.

– Це чудово. Я така рада. Але ж ми й так знаємо, що книжка добра. І якби ті критики сказали, що вона нічого не варта, і ти не заробив би за неї ані цента, я б однаково так само пишалась і раділа.

“А я ні”,- подумав він. Але вголос цього не сказав. Потім узявся читати далі газетні вирізки, розгортаючи їх, а тоді знову згортаючи й складаючи в конверт. Дружина сиділа поруч, розкривала свої листи й неуважливо перебігала їх очима. Потім задивилася на море. Обличчя її вкривала золотисто-коричнева засмага, волосся вона зачесала просто назад з чола, так, як воно лягло, коли вона вийшла з води на пляжі, і там, де було підстрижене нанівець, на потилиці й на скронях, воно вже вигоріло на сонці й здавалося на тлі темно-смаглої шкіри золотисто-білявим. Вона видивлялась на море, і очі її були дуже сумні. Потім знову взялася до листів. Один лист був довгий, надрукований на машинці, і його вона прочитала дуже уважно. А решту й далі тільки розкривала і переглядала. Девід позирнув на неї і подумав, що вона робить це так, ніби лущить горохові стручки.

– Що там у листах? – спитав він.

– Є вкладені чеки.

– Великі?

– Два.

– Це добре.

– Не ухиляйся отак від свого запитання. Ти ж завжди твердив, що тобі до цього байдуже.

– А хіба я щось сказав?

– Ні. Ти просто ухилився.

– Пробач,- мовив він.- То які ж суми в тих чеках?

– Не дуже великі. Але нам придадуться. Ці гроші покладено в банк на моє ім’я, бо я вийшла заміж. Я ж казала тобі, що найкраще нам одружитися. Звісно, як капітал вони нічого не важать, зате їх можна витрачати. Нам вільно розтринькати їх, і нікому це не зашкодить, бо на те вони й призначені. Вони не мають відношення ні до щорічного доходу, ні до того, що я дістану, коли досягну двадцяти п’яти років чи, як бог дасть, коли доживу й до тридцяти. Ці гроші наші, і ми можемо робити з ними все, що хочемо. Тепер жодному з нас якийсь час не доведеться турбуватися про баланси й таке інше. Отак усе просто.

– Моя книжка теж уже окупила аванс і дала мені близько тисячі доларів прибутку.

– То це ж, мабуть, дуже добре, коли вона оце тільки вийшла?

– Непогано. Вип’ємо ще вермуту?

– Краще чогось іншого.

– Скільки ти вже випила?

– Тільки оцю одну. І мушу сказати, далеко не в захваті.

– Я випив дві й навіть не розкуштував.

– Що тут є із справжнього питва?

– Ти пила коли-небудь арманьяк із содовою? Досить пристойне питво.

– Гаразд. Покуштуймо.

Офіціант приніс арманьяк, і Девід сказав йому подати замість сифона пляшку холодної мінеральної води “Перр’є”. Офіціант налив дві великі порції арманьяку, а тоді Девід поклав у високі склянки лід і долив туди “Перр’є”.

– Це нас пробере,- сказав він.- Хоч пити таке перед обідом – страшна річ.

Жінка потягла із склянки чималий ковток.

– Добре питво,- сказала вона.- Свіже, чисте, здорове й трохи грубувате на смак.- І відпила ще ковток.- Я справді все це відчуваю. А ти?

– І я,- відповів він і глибоко зітхнув.- І я відчуваю.

Вона знову відпила із склянки, усміхнулась, і в кутиках її очей збіглися веселі зморщечки. Холодне “Перр’є” немовби оживило міцний коньяк.

– Напій для героїв,- зауважив Девід.

– Я згодна бути героїнею,- сказала вона.- Ми ж із тобою не такі, як усі. Нам не треба називати одне одного “любчику”, “любонько”, “серденько”, аби довести, які ми закохані. Як на мене, всі оті “кохані”, “любісінькі” і всяке таке інше сюсюкання просто непристойні, і ми звемо одне одного просто на ім’я. Ти знаєш, що я хочу сказати. Чому ми маємо робити те, що роблять усі?

– Ти дуже розумна дівчина.

– Авжеж, Деві,- не вгавала вона.- Навіщо нам бути скрупульозними? Чом не жити й далі, як оце тепер, не мандрувати по світу, поки це дає нам таку втіху, якої ніколи потім не дасть? Ми робитимем усе, що ти захочеш. Якби ти був європейцем і мав свого адвоката, мої гроші однаково були б твоїми. Та вони Й так твої.

– К бісу гроші.

– Гаразд. К бісу гроші. Але ми можемо витрачати їх, і, як на мене, це чудово. А писатимеш ти згодом. Таким чином, ми натішимося життям, перше ніж мені настане час народити дитину. А звідки я знаю, коли він настане? Одначе говорити про все це тепер нудно й стомливо. Чи не можна просто робити своє без зайвих балачок?

– А що, як мені захочеться писати? Досить людині заректися щось робити, як у неї майже напевне виникне бажання робити саме це.

– То й пиши собі, дурненький. Ти ж не обіцяв, що покинеш писати. І ніхто не казав тобі, що це якось вадитиме. Хіба не так?

Але щось таки було свого часу сказано, тільки він не міг тепер пригадати, бо тоді не заглядав далеко вперед.

– Захочеш писати – сідай і пиши, а я знайду чим розважитись. Мені ж не треба буде залишати тебе на той час, як ти писатимеш, га?

– Ну, а куди б ти хотіла, щоб ми подалися тепер, коли сюди починають з’їжджатися люди?

– Куди тільки ти захочеш. А ти згоден, Девіде?

– На який час?

– На який захочемо. На півроку. На дев’ять місяців. На рік.

– Гаразд,- сказав він.

– Справді?

– Авжеж.

– Ой, який ти милий! Якби я не покохала тебе за щось інше, то покохала б за рішучість.

– Вирішувати неважко, коли не знаєш наперед, чим твої рішення можуть обернутися.

Девід допив свій напій героїв, але той уже не так смакував, і він замовив свіжу пляшку холодного “Перр’є” і зробив міцну суміш без льоду.

– Зроби й мені, будь ласка. Таку саму міцну, як у тебе. А тоді будемо обідати.

Тієї ночі, коли вони лежали в ліжку й ще не спали, вона промовила в темряві:

– І нам не доконче завжди пускатися берега. Я хочу, щоб ти це знав.

– Я знаю.

– Мені подобається й так, як у нас було раніше, і я завжди твоя дівчинка. Ніколи не почувай себе самотнім. Ти ж знаєш. Я така, як ти хочеш, але й така, як я сама хочу, от і виходить і тобі, й мені. Ти нічого не кажи, не треба. Це я просто веду свою оповідку, присипляю тебе, бо ти мій любий славний чоловік і водночас мій братик. Я кохаю тебе і, коли ми поїдемо до Африки, буду й там твоєю африканською дівчинкою.

– Ми їдемо до Африки?

– А хіба ні? Ти що – не пам’ятаєш? Ми ж говорили про це сьогодні. Отож можемо поїхати туди чи куди-інде. Але хіба ми не до Африки збирались?

– Чому ти не сказала прямо?

– Я не хотіла накидати тобі свою думку. Сказала: поїдемо куди хочеш. Я поїду куди завгодно. Але мені здавалося, що ти хочеш саме до Африки.

– Туди їхати ще зарано. Там тепер заливні дощі, а потім виженеться надто висока трава й буде дуже холодно.

– Ми зможемо зігріватися в ліжку й слухати, як лопотить дощ по бляшаній покрівлі.

– Ні туди ще не можна. Дороги так розгрузнуть, що нікуди й не поткнешся, кругом суцільні болота, а трава така височенна, що нічого за нею не видно.

– То куди ж нам поїхати?

– Можна б до Іспанії, але Севілья відпадає, собор Сан-Ісідро в Мадріді теж, та й туди ще нема чого їхати. І на Біскайське узбережжя зарано. Там тепер холоди й дощі. О цій порі там скрізь дощить.

– Невже там нема якогось теплого куточка, де ми змогли б пляжитись, як оце тут?

– В Іспанії не можна пляжитись так, як ми з тобою тут. Одразу заарештують.

– От досада. Ну що ж, тоді почекаймо, поки можна буде туди поїхати, бо я хочу, щоб ми ще дужче засмагли.

– Навіщо тобі ще дужче засмагати?

– Не знаю. Чому людині чогось хочеться? А мені тепер найдужче хочеться саме цього. Того, чого ми ще не маємо. Хіба тобі не приємно, що в тебе така темношкіра дружина?

– Чого ж. Дуже приємно.

– Ти міг подумати, що я коли-небудь так засмагну?

– Та ні, ти ж русява.

– Я кольору лев’ячої гриви, а такі добре засмагають. Але я хочу геть уся стати темною, аж до останньої зморщечки, і щоб ти теж став темніший за індіанця – це ще більше віддалить нас від інших людей. Тепер розумієш, чому це так важить?

– І ким же ми станемо?

– Не знаю. Може, залишимося самими собою. Тільки змінимося. Так, мабуть, найкраще. Але ми на цьому не зупинимось, правда?

– Та звісно. Можна податися за Естерель і пошукати там іншої затишної місцинки, як ми знайшли оцю.

– Можна. Таких глухих закутків дуже багато, і ніхто туди влітку не заглядає. Ми можемо взяти машину і їздити куди завгодно. Навіть до Іспанії, як захочемо. А коли по-справжньому потемніємо, буде вже неважко зберігати такий колір, тільки не треба жити в містах. Жити влітку у містах ми не станемо.

– Якого ж кольору ти хочеш набути?

– Щонайтемнішого, якого тільки зможу. Там побачимо. Шкода, що в мені немає домішки індіанської крові. Я хочу стати такою темною, щоб ти аж терпіти не міг. Уже й тепер оце не можу дочекатися, коли ми підемо завтра на пляж.

Так вона й заснула, відкинувши голову й задерши підборіддя, неначе лежала під сонцем на пляжі,- так і лежала, ледь чутно дихаючи, а потім повернулася на бік і пригорнулась до чоловіка, а він лежав без сну й пригадував минулий день. Цілком можливо, що мені не вдасться знов узятись до роботи, думав він, і, мабуть, найрозумніше буде поки що не перейматися всім тим і просто тішитись сьогоденним життям. А коли мені стане потрібно працювати – я працюватиму. І ніщо не зможе мені перешкодити. Остання книжка вийшла добра, і тепер я повинен зробити ще кращу. Оті дурниці, що ми витворяємо, просто забавки, хоч я й не знаю, якою мірою це дурниці, а якою – серйозні речі. Пити коньяк ополудні – це казна-що, а звичайні аперитиви нас уже не беруть. Недобрий знак. Вона радо й безтурботно обертається з дівчини на хлопця, а тоді знов на дівчину. А тепер ось спить собі любісінько, і ти теж спи, бо єдине, про що можна сказати з певністю, це те, як ти себе почуваєш. І нічого ти за гроші не продав, думав він. Усе, що вона казала про гроші,- правда. Атож, усе воно правда. Поки що нам вільно робити що завгодно… А от що вона сказала про відгуки в пресі?.. Цього він уже не пригадував. Щось сказала, але пригадати він не міг.

Потім йому набридло пригадувати, він подивився на дружину й легенько поцілував її в щоку – так легенько, що вона й не прокинулась. Він дуже кохав її, йому любе було в ній геть усе, і він так і заснув, ще відчуваючи дотик своїх губ до її щоки й думаючи про те, як наступного дня вони обоє ще дужче засмагнуть на сонці. “Якою ж усе-таки темною вона хоче зрештою стати?..” – подумав він.

Частина друга

Було вже надвечір, коли невеличка приземкувата машина спустилася чорною асфальтованою дорогою, яка вела через пагорби й відроги, так що праворуч весь час було видно синій обшир океану, на безлюдний бульвар понад рівним, завдовжки дві милі, жовтим піщаним пляжем в Андаї. Попереду на березі океану височіли громіздкі споруди готелю та казино, ліворуч зеленіли нещодавно насаджені дерева, а за ними серед зелені власних садків стояли баскські вілли, одні побілені, інші – з темними дерев’яними стінами. Двоє молодих людей у машині повільно проїхали бульваром, видивляючись на розкішний пляж і на іспанські гори, що здавалися голубими проти світла навколо готелю та казино, а поминувши ці будівлі, скерували машину далі, аж у кінець бульвару. Тепер попереду в них було гирло річки, що впадала в океан. Приплив ще не починався, і за ясною смугою піску вони побачили старовинне іспанське містечко, а ген за бухтою – зелені пагорби й маяк на далекому мисі. Вони зупинилися.

– Гарна місцинка,- мовила дівчина.

– А отам є кафе, де столики стоять просто під деревами,- сказав молодик.- Під старими деревами.

– Чудні тут дерева,- зауважила дівчина.- Всі недавно насаджені. Цікаво, чому вони насаджали стільки мімоз.

– Щоб позмагатися з тими місцями, звідки ми приїхали.

– Мабуть, що й так. І все тут має страшенно новий вигляд. Але пляж чудовий. Я ніколи не бачила у Франції такого величезного пляжу, та ще й з таким гладеньким і м’яким піском. Пляж у Біарріці – це просто жах. Ну, то під’їдьмо до того кафе.

Вони повернули назад і трохи проїхали дорогою. Молодик зупинив машину біля тротуару й вимкнув мотор. Вони пройшли до відкритого кафе, де так приємно було вечеряти наодинці серед незнайомих людей, що сиділи за іншими столиками.

Тієї ночі знявся вітер, і в своїй наріжній кімнаті нагорі великого готелю вони чули, як важко гупають об берег високі океанські хвилі. Молодик у темряві напнув поверх простирадла легке укривало, і жінка промовила:

– Добре, що ми тут зупинилися, правда?

– Мені подобається шум прибою.

– Мені теж.

Вони лежали, горнучись одне до одного, й слухали, як бурхає море. Голова дружини була в нього на грудях, і вона ворушила нею під його підборіддям, а тоді пересунулась вище й міцно притулилася щокою до його щоки. Потім поцілувала його, і він відчув на своєму тілі її руку.

– Отут гарно,- мовила вона в темряві.- Отут любо. Ти справді не хочеш, щоб я перемінилася?

– Не тепер. Мені холодно. Обніми й зігрій мене.

– Люблю, коли тобі холодно біля мене.

– Якщо ночі будуть такі холодні, доведеться надягати піжамні куртки. Ото буде потіха снідати в них у ліжку.

– Це ж Атлантичний океан,- мовила жінка.- Послухай, як гуде.

– Нам тут буде добре,- запевнив її молодик.- Як захочеш, поживемо трохи тут. А ні – то поїдемо куди-інде. Є багато місць, куди можна податися.

Побудемо тут кілька днів і побачимо.

– Гаразд. Коли так, то я хотів би взятися до роботи.

– Це буде чудово. Завтра роздивимося що й як. Ти зможеш працювати тут у номері, якщо я залишатиму тебе самого, правда ж? Поки знайдемо собі якесь інше пристановище.

– Авжеж.

– Запам’ятай: тобі нема чого тривожитись через мене, бо я кохаю тебе і ми є ми супроти всіх інших. Поцілуй мене, будь ласка,- мовила вона.

Девід поцілував її.

– І знай: я не роблю нічого, щоб нам зашкодити. А роблю тільки те, без чого не можу. Не забувай цього.

Він нічого на це не сказав і тільки слухав, як серед ночі розбиваються об щільний мокрий пісок важкі хвилі прибою.

Другого ранку все так само гупали хвилі й з поривами вітру періщив дощ. Іспанського узбережжя не було видно, а коли між патьоками дощу виник просвіток і вони побачили з вікна розбурхані хвилі в бухті, виявилося, що гори по той бік аж до самих підгір’їв укутані важкими хмарами. Після сніданку Кетрін надягла плащ і кудись пішла, залишивши чоловіка працювати в готельному номері. Робота посувалася так швидко й легко, аж він подумав, що все воно, мабуть, нічого не варте. “Пильнуй,- застеріг він себе.- Писати просто – це добре, і чим простіше, тим краще. Але ні в якому разі не почни думати так само з біса просто. Усвідом, як складно воно було, а потім виклади все те якомога простіше. Невже ти гадаєш, що життя в Гро-дю-Руа було надто просте, бо тобі вдалося так просто дещо про нього написати?”

Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано, а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п’ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:

– Мадам залишила це для мосьє.

Він розгорнув записку й прочитав: “Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін”. Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.

Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.

– Де ти був, чужинцю?

– Та тут недалечко.- Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.

– Зрушив з місця? – спитала вона.

– Досить успішно.

– Виходить, таки працював. Дуже добре.

Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного “Перно” та невеликим вузьконосим глечиком з водою.

– – спитав він.

– Так,- відказав Девід,- будь ласка.

Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: “Я сам”,- і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.

– Чому треба доливати так повільно? – спитала Кетрін.

– Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,- пояснив Девід.- Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.

– Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два “ен-ге”,- сказала вона.

– Які ще “ен-ге”?

– Ну, національні гвардійці чи як їх там… У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік… кідувати речовий доказ.

– Ліккідувати?

– Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

– З абсентом жартувати не слід.

– Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

– А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

– Ну, рушай,- мовив він.- Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

– Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

– То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

– Що ти сказала? – перепитав Девід.

– Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

– Годі вже торочити про ті вирізки.

– А це чому? – спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.- Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

– Гаразд,- мовив Девід.- Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

– Можеш не сумніватися, ще й як докажу,- не вгавала вона.

– Не сумніваюся.

– Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

– Ключі від машини у тебе?

– Так,- відповіла вона.

– Можна мені їх узяти?

Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:

– Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.

– Ти цього хочеш?

– Прошу тебе,- мовила вона.

Девід сів. “Ти поводишся безглуздо,- подумав він.- Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій”. Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.

– Ти обідати думаєш? – запитав він.

– Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?

– Не задавай дурних запитань.

– Гидко, що ми отак посварилися,- мовила Кетрін.

– І то вперше.

– Це я винна, що прохопилася про вирізки.

– Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.

– Через них же все зчинилося.

– Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп’яну й ляпнула.

– Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,- заперечила вона.- Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.

– Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.

– Ну гаразд,- сказала Кетрін.- Я думала, ми вже закінчили.

– То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?

– Не треба було нам пити це зілля.

– Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?

– Ми що – ніяк не можемо спинитися? – запитав Девід.

– Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.

– Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.

– Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.

– К бісу,- сказав він.- Обідай сама.

– Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.

– Гаразд.

– Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.

Коли Девід Берн прокинувся, відплив уже відкотився з пляжу, сонце яскраво освітлювало жовтий пісок, і море було ясно-синє. Пагорби стояли зелені й наче свіжовмиті, а гори очистилися від хмар. Кетрін ще спала, і Девід подивився, як вона рівно дихає і як сонячне проміння пестить її обличчя, й подумав: “Дивно, що вона не прокидається – адже сонце світить їй просто на повіки”.

Прийнявши душ, почистивши зуби й поголившись, він відчув голод і бажання негайно поснідати, але натомість надяг шорти й светр, дістав свій зошит, олівці та стругачку і сів за стіл біля вікна, що дивилося на гирло річки, за яким була Іспанія. Тоді заходився писати й забув і про Кетрін, і про те, що бачив за вікном, і писалось йому легко, наче само собою, як було завжди, коли випадала вдатна година. Слова лягали точно, і все темне й похмуре лише ледь виднілося, як ото видніються погідної днини легенькі брижики над підводною скелею.

Попрацювавши якийсь час, він знов поглянув на Кетрін: вона ще спала, і тепер уста її всміхались, а прямокутник сонячного світла з відчиненого вікна падав на все її засмагле до коричневого тіло, захоплюючи й темне обличчя, й рудувато-русяве волосся на білому тлі зібганого простирадла та незайманої подушки. “Замовляти сніданок сюди вже пізно,- подумав він.- Залишу їй записку й спущуся до кафе, вип’ю кави з вершками й що-небудь з’їм”. Та поки він прибирав зі столу роботу, Кетрін прокинулась і, коли він уже зачиняв валізу, підійшла до нього ззаду, обняла, поцілувала в потилицю й промовила:

– А ось і твоя ледача гола жіночка.

– Чого ти прокинулась?

Не знаю. Але скажи мені, куди ти йдеш, і я за п’ять хвилин буду там.

Піду до кафе поснідати.

– Іди, я прийду туди. Ти працював?

– Еге ж.

– Ну молодець. Після всього, що було вчора… Я рада за тебе. Поцілуй мене і поглянь на нас у дзеркало на дверях ванної.

Девід поцілував її, і вони обоє подивились у велике дзеркало, що відбивало їх на повен зріст.

– Як добре почуваєш себе без зайвого одягу,- мовила вона.- Шануйся і не вскоч у якусь халепу по дорозі до кафе. Замов і мені. І не треба мене чекати. Я й так винна, що ти досі не поснідав.

У кафе він узяв місцеву ранкову газету й учорашні паризькі, замовив каву з молоком та шматок байонської шинки, засмаженої з великим і навдивовижу свіжим яйцем, що його, перш ніж колупнути жовток, трохи приперчив і помастив гірчицею. А що Кетрін усе не з’являлась і її яєчня холола, то він з’їв і її й підчистив тарілку шматочком свіжоспеченого хліба.

– А ось і мадам,- сказав офіціант.- Зараз принесу для неї гарячу страву.

Вона надягла спідницю, кашеміровий светр та перлове намисто, а волосся після душу тільки витерла рушником і ще вологе зачесала назад, так що воно було темніше, ніж звичайно, і не так контрастувало з її неймовірно засмаглим обличчям.

– Такий гарний сьогодні день,- сказала вона.- Пробач, що змусила тебе чекати.

– Куди це ти так убралася?

– До Біарріца. Надумала податися туди. Хочеш зі мною?

– Ти ж зібралась їхати сама.

– Так,- підтвердила вона.- Але запрошую і тебе.

Девід усе не сідав, і вона сказала:

– А звідти привезу тобі сюрприз.

– Ні, не треба.

– Треба. І він тобі сподобається.

– Тоді я поїду з тобою і не дам тобі вчинити якусь химеру.

– Ні. Краще буде, як я зроблю це сама. Повернуся десь пополудні. Отож обідай без мене.

Девід прочитав газети, а тоді пройшовся містечком, шукаючи будиночків, що їх здавали б унайми, чи таких місць, де зручно було б оселитись, і дійшов висновку, що район нової забудови приємний, але одноманітний. Йому подобався краєвид за бухтою, і саме гирло річки з іспанського боку, і старовинні сірі кам’яниці Фуентеррабіа́, і сліпучо-білі будиночки навколо, і темні з голубим відтінком гори. Було дивно, що так швидко минула негода, і він подумав, що гроза, яка пройшла над Біскайською затокою, тільки зачепила містечко північним краєм. Біскайя, або по-тутешньому Віскайя, була баскська провінція, що розкинулась далі по узбережжю ген за Сан-Себастьяном. І гори, які він бачив над дахами прикордонного містечка Іруна, були вже у провінції Гіпускоа, і за ними лежала Наварра. “А нам тут що робити? – подумав він.- І з якого дива ти розгулюєш по цьому приморському курортному містечку серед новонасаджених магнолій та бісових мімоз, виглядаючи на облудних баскських віллах таблички “Здається внайми”? Чи ти сьогодні зранку так перепрацювався, що тобі потьмарилось у голові, чи просто не прийшов до тями після вчорашнього? Та ти ж і не працював по-справжньому. А слід би поквапитись, бо час збігає надто швидко, і ти сам збігаєш разом з ним, отож і не зчуєшся, як виб’є твоя година. А може, й уже вибила. Ну гаразд. Не починай. Досить того, що ти про це пам’ятаєш”. І він ішов далі містечком, зіркіший після цього припливу роздратування і вмиротворений пригаслою красою дня.

Легкий вітрець з моря повівав по кімнаті, і Девід сидів і читав, зіпершись плечима та спиною на дві подушки, а третю підмостивши під голову. Після обіду його хилило на сон, але душу йому точило чекання, отож він сидів, читав і дожидав Кетрін. Нарешті він почув, як відчинилися двері, Кетрін увійшла до кімнати, і в першу мить він не впізнав її. Вона стала біля дверей, склавши руки під грудьми на кашеміровому светрі й важко дихаючи, так наче довго бігла.

– Ой ні,- мовила вона.- Не треба.- А тоді вмить опинилася на ліжку й, буцаючи Девіда головою в груди, приказувала: – Не треба. Не. треба. Прошу тебе, Девіде. Невже тобі зовсім не…

Він притис її голову до грудей, відчуваючи, яка вона гладенька, геть обстрижена й шерехувато-шовковиста, а Кетрін знов і знов буцала його.

– Що ти наробила, Відьмо?

Вона підвела голову, глянула на нього й припала устами до його уст, водячи ними з боку в бік, а тоді присунулася ближче й пригорнулась до нього всім тілом.

– Тепер я можу розказати,- мовила вона.- Я страшенно рада. Це була така щаслива нагода. І тепер я твоя нова дівчинка, отож нам належить дослідити, що воно таке.

– Дай-но глянути.

– Я покажуся тобі, тільки зажди хвилинку.

Та ось вона повернулася й стала біля ліжка, освітлена сонцем з вікна. У ванній вона скинула спідницю і вийшла звідти боса, в самому светрі та перловому намисті.

– Придивись добре,- сказала вона.- Бо тепер я отака.

Девід повів уважним поглядом по її довгих темних ногах, випростаному стрункому тілу, темному обличчю та рельєфно опуклій, кольору дубленої шкіри голові, і тоді Кетрін позирнула на нього й сказала:

– Дякую.

– Як це ти ухитрилася?

– Можна, я розкажу про це в, ліжку?

– Але тоді тобі доведеться поквапитись.

– Ні. Без поспіху. Ось послухай. Уперше ця ідея сяйнула мені під час нашої мандрівки, десь після Екс-ан-Прован-са. Здається, в Німі, коли ми гуляли в саду. Але я ще не знала, як її здійснити і як пояснити перукареві, чого я хочу. Потім я все обміркувала і вчора остаточно вирішила.

Девід провів рукою їй по голові, від потилиці, через маківку й до чола.

– Ні, ти послухай,- сказала вона.- Я знала, що в Біарріці мають бути добрі перукарі, бо там багато англійців. Отож, коли я туди приїхала, я пішла до найкращого салону й сказала перукареві, що хочу зробити гривку. Він зачесав мене наперед, і гривка впала на очі, так що я майже нічого за нею не бачила. Тоді я сказала, щоб він підстриг мене спереду, як англійського хлопця, що вперше йде до закритої середньої школи. Він спитав, яку школу я маю на думці, і я сказала, що Ітон чи Вінчестер, бо то були єдині такі школи, які я могла пригадати, ну, й ще Регбі, але Регбі я, звісно, не хотіла. Він спитав, котру ж із двох. То я сказала: Ітон, але так, щоб спереду якнайкоротше. А коли він закінчив, і я стала схожа на найпринаднішого хлопчика, що будь-коли з’являвся в Ітоні, я зажадала підстригти ще, а потім і ще коротше, аж поки від того Ітона нічого не залишилось, а я наполягала, щоб він іще підкоротив. Тоді він дуже суворо заявив, що це вже ніяка не ітонська стрижка, мадмуазель. А я йому: я, мовляв, і не хотіла ітонської, мосьє, просто це був єдиний спосіб пояснити, чого я хочу, і до того ж я не мадмуазель, а мадам. Одне слово, примусила його коротити ще й ще, і вийшло або щось дивовижне, або жахливе. Ти не проти, що на лобі ще трохи лишилося? Коли він зробив Ітон, волосся лізло мені в очі.

– Чудова стрижка.

– Страшенно стильна,- сказала Кетрін.- Але на дотик наче шкурка якогось звірка. Ось помацай.

Девід помацав.

– Хай тебе не турбує, що вона занадто стильна,- провадила Кетрін.- Мій рот зрівноважує її. А тепер – до любощів?

Вона подалася вперед, і Девід стяг з неї светра, а тоді нахилився до її потилиці, щоб розімкнути замочок намиста.

– Та ні, облиш.

Вона випросталась на ліжку, стуливши засмаглі ноги й поклавши голову просто на простирадло, і перли зсунулися з темного узвишшя її грудей. Очі її були заплющені, руки простягнуті обабіч тулуба. Вона таки справді обернулася на нову дівчину, і Девід побачив, що й рот у неї змінився. Вона дихала дуже тихенько, а тоді сказала:

– Все-все від початку. Від самого початку.

– Отак?..

– Так, так. І не тягни. Не тягни…

Уночі вона лежала скулившись упритул до нього, поклавши голову йому на груди й злегенька тручись об них щокою, потім звелася, припала устами до його уст, обвинула його руками й зашепотіла:

– Ти такий лагідний і добрий, коли спиш і все не прокидаєшся й не прокидаєшся. Я так і думала, що ти не прокинешся, і було навдивовижу хороше. Ти був такий добрий до мене. Ти думав, що все те діється вві сні? Не прокидайся. Я теж зараз засну, але якщо не засну, то буду печерною дівчиною. Вона не спить і охороняє тебе. А ти спи й знай, що я поруч. Ну ж бо, спи, спи…

Прокинувшись уранці, Девід відчув біля себе таке знайоме гарне тіло, тоді поглянув і побачив темні, як навосковане дерево, плечі та шию і коротко обстрижену голову кольору дубленої шкіри, що лежала гладенька, мов якесь звірятко; він зсунувся в ліжку, повернувсь до дружини й поцілував її в чоло, торкнувшись губами коротенького волоссячка, потім в очі й злегенька в губи.

– Я сплю.

– І я спав.

– Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.

– Ні, не дивне.

– Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?

– Ти хочеш заснути?

– Щоб ми обоє заснули.

– Я спробую…

– Ти спиш?

– Ні.

– Будь ласка, спробуй заснути.

– Я пробую.

– То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?

– Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.

– Молодець я, що таке вигадала?

– Не треба ні про що говорити.

– Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б’ються разом, як одне,- я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо́роше, так приємно й хороше…

Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.

– Давай поснідаємо в ліжку,- сказала вона.- А може, й вип’ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є “Лансон” і “Перр’є-Жуе”. Можна, я подзвоню й замовлю?

– Авжеж,- мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.

Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.

– Як я тобі з мокрим волоссям?

– Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.

– Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.

– Я волів би, щоб гривка була до очей.

– Може, ще й буде,- сказала Кетрін.- Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб’ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в “Баскському барі”. Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.

– Гаразд.

Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:

– Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.

– Я знаю,- сказав Девід.- Ти не могла стриматись.

– Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.

– Ні,- мовив він.- Ти намагалась. Але не зробила.

– Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.

– Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.

– Не змогла,- мовила Кетрін і похитала головою.

– Тоді все гаразд,- заспокоїв її Девід.- Не плач. Усе гаразд.

– Я ніколи не плачу,- відказала вона.- А зараз не можу нічого з собою вдіяти.

– Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.

– Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?

– Ніколи.

– А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?

– Думаю, скрізь буде добре,- відказав Девід.

– Ну от, мабуть, туди й подамося.

– Світ великий.

– Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.

– Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.

– Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.

У двері постукав офіціант.

– Мадам, “Перр’є-Жуе” більш немає, то я приніс “Лансон”. __

Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:

– Я знаю.

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні – старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками Jamоn serrano – тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями, темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з’їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.

На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом – пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:

– Хочете гаспачо?

То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.

– Ви думаєте, сеньйориті сподобається?

– То випробуйте її,- серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.

Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.

– Такий собі суп-салат,- сказала Кетрін.- Яка смакота!

– ,- докинув подавальник.

Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.

– Що це за вино? – спитала Кетрін.

– Африканське вино,- відказав Девід.

– Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,- мовила вона.- Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.

– То всього лише розхожа фраза,- сказав Девід.- Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.

– А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.

– Звісно, що можеш.

– Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.

– І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.

– А чому ніхто не малював цієї країни? – спитала Кетрін.- Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.

– Сієрра, гірські кряжі,- сказав Девід.- Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.

– Крім “Краєвиду Толедо” Ель-Греко,- зауважила вона.- Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.

– Що їстимеш після гаспачо? – запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов’яга середніх літ, з квадратним обличчям.- Він вважає, що нам треба з’їсти щось м’ясне.

– ,- переконливо сказав хазяїн.

– Ой ні,- мовила Кетрін.- Тільки якийсь салат.

– Ну гаразд, то хоч пийте вино,- сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.

– Не треба б мені пити,- сказала Кетрін.- Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.

– Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?

– Але це не така балакучість, як після абсенту,- відповіла вона.- В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.

– Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,- мовив Девід.

– Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,- заперечила вона.- А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.

– Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.

– А що буде, коли я помру?

– То будеш мертва.

– Мені ненависна сама думка про смерть.

– То жени її від себе, поки живеш. Дивись на все навколо, слухай, відчувай.

– А що, як я всього не запам’ятаю?

Девід сказав про смерть так, наче вона нічого не важила. Кетрін пила вино й дивилася на грубезні кам’яні стіни, в яких високо вгорі зяяли тільки маленькі загратовані віконця, що виходили на вузьку вуличку, куди не сягало сонячне світло. Зате за дверима відкривалась аркада й залиті ясним сонцем вичовгані кам’яні плити старовинної площі.

– Коли починаєш перейматися навколишнім життям,- промовила Кетрін,- тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.

Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.

– Тобі відлягло від серця? – спитав Девід.

– Так,- відказала вона.- Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас – картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.

Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в “Паласі”, а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.

– Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.

– Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.

– А мене наче щось під’юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.

– Залишмося самі собою.

– Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?

– Ні. Не тепер.

– Дякую за “не тепер”. А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?

– Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.

– Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю…

– Не треба говорити.

– Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди…

– Ні до чого отак повторювати. Я знаю.

– А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.

– Тільки не треба цього казати.

– Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка…

Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:

– Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.

– Ти моя радість.

– Я була така, як ти хотів?

– А ти як гадаєш?

– Сподіваюся, що була.

– Була, була.

– Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?

– Навіщо?

– Ну хоч трішечки.

– Навіщо?

– Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить…

– Чого б то в біса воно мені шкодило?

– То можна?

– Ти справді так хочеш цього?

Він не сказав “не можеш обійтися без цього”, але вона відповіла:

– Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?

– Гаразд.- Він поцілував її і пригорнув до себе.

– Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.

– Гаразд, хлопче.

– Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.

Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач…

Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:

– Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп’ячими очима.

– Без мене,- сказав Девід.

Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев’ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.

Прочитавши газети й заплативши за сніданок, він вийшов на спеку, що знов повернулася на плоскогір’я, коли змінився вітер, і подавсь до прохолодного, просякнутого сумовитим духом офіційної чемності банку, де отримав пошту, яка надійшла з Парижа. Йому довелося довгенько чекати, поки в різних віконцях, з багатьма формальнощами провадили виплату грошей за чеком, якого переслав сюди, на мадрідське відділення, його паризький банк, і він тим часом розпечатав і прочитав листи.

Нарешті, з важкою пачкою банкнот у застебнутій на гудзик внутрішній кишені, він знову вийшов на гаряче осоння й спинився біля кіоска купити англійські й американські газети, що їх привозили ранковим Південним експресом. Прихопивши кілька тижневиків, присвячених бою биків, щоб загорнути куплені англомовні газети, він рушив вулицею Сан-Херонімо, а тоді поринув у приязну й свіжу ранкову сутінь “Італійського буфету”. Там було ще безлюдно, і раптом він пригадав, що не призначив побачення Кетрін.

– Що будете пити? – запитав буфетник.

– Пиво,- сказав Девід.

– Тут пива не п’ють.

– У вас немає пива?

– Є. Але тут пива не п’ють.

– К бісу ваш заклад,- сказав Девід, згорнув свої газети і подався через вулицю й трохи назад, а там завернув на Калле-Вітторіа до пивного бару “Альварес”. Сів за столик під тентом при вході й випив великий кухоль холодного, націдженого з барила пива.

“Мабуть, той буфетник просто хотів побалакати,- подумав він,- і сказав щиру правду. В цій країні пива не п’ють. Я надто буквально його зрозумів. Він і не думав мене образити. А я облаяв його, і він не мав чим мені відповісти. Паскудно вийшло…”

Він випив ще кухоль пива й підкликав офіціанта, щоб розплатитися.

– – спитав той.

– У музеї Прадо. Оце йду зустріти її.

– Ну, тоді до побачення,- сказав офіціант.

До готелю Девід спустився навпростець схилом пагорба. Ключ від їхнього номера висів на дошці за конторкою портьє, отож він піднявся ліфтом на свій поверх, залишив газети з листами на столі в кімнаті й замкнув у валізу більшу частину грошей. У номері було вже прибрано, жалюзі спущено, щоб не пекло сонце, і в кімнаті стояв присмерк. Девід умився, а тоді перебрав пошту і, відклавши чотири листи, сховав їх у кишеню штанів. Ідучи до готельного бару, він узяв із собою паризькі випуски “Нью-Йорк геральд”, “Чікаго трібюн” та “Лондон дейлі мейл” і, спинившись біля конторки залишити ключ, попросив портьє сказати мадам, коли вона повернеться, що він у барі.

Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.

Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо… О боже! – подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником, що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? “Дайєла”, “Букмена”, “Нью ріпаблік”? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю… Яке лайно!..

– Привіт, юначе,- почув він чийсь голос.- Чого це ви так обурено блимаєте очима?

– А-а, полковнику, привіт,- відказав Девід і раптом відчув радість.- Що це в біса ви тут робите?

Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.

– Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п’є цей хлопчина,- сказав він барменові.- Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.

– Слухаюсь, сер,- озвався бармен.- Гаразд, сер.

– Ходімо,- мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.- Вигляд у вас дуже добрий.

– У вас також.

Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.

– У мене завжди добрий,- сказав він.- Робота потрібна?

– Ні,- відказав Девід.

– Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.- Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.

Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.

– А анчоусів нема? – запитав полковник.- Що це мені за пивничка?

Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.

– Чудове вино,- похвалив полковник.- Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.

– В мене медовий місяць.

– Безглуздий вислів,- сказав полковник.- Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: “щойно одружився”? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.

– А що за робота?

– Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?

– З Кетрін Хілл.

– Знав її батька. Дуже дивний був суб’єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.

– Я їх ніколи не знав.

– Не знали?

– Ні.

– Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?

– У Парижі.

– Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?

– Бачив на іподромах.

– У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?

– Я одружувався не з її родичами.

– Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.

– Ну, не з дядьками ж і тітками.

– Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?

– І досить значний.

– Вона дійняла мене до живого,- сказав полковник.- Ви облудний сучий син.

– Ви також, Джоне.

– Сподіваюся,- сказав полковник.

Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:

– Познайомся, це полковник Бойл.

– Вітаю вас, люба.

Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.

– Стомилася? – запитав він.

– Та начебто.

– Випийте скляночку цього вина.

– А нічого, як я вип’ю абсенту?

– Ну звісно,- сказав Девід.- І я з тобою за компанію.

– Мені не треба,- мовив полковник до бармена.- Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.- Тоді звернувся до Кетрін: – Вам смакує справжній “Перно”?

– Так,- відказала вона.- Я сором’язлива на людях, а він додає мені сміливості.

– Чудовий напій,- сказав полковник.- Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.

– Даруй, що я не призначив тобі побачення,- мовив Девід.

– Це дуже мило.

– Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.

– То байдуже,- сказала вона.

– Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,- промовив полковник.

– І я вас бачила,- відказала Кетрін.- Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?

– Мабуть, так,- сказав полковник.- А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову “Леду з лебедем”?

Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.

– Ви мені подобаєтесь,- мовила вона.- Скажіть мені ще щось.

– Ви мені теж подобаєтесь,- сказав він.- І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?

– А ви не знаєте?

– Я бачу те, що бачать мої очі,- відказав полковник.- А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.

– Тепер вона мені не потрібна.

– Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.

– Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.

– Я її не знав.

– А батька знали добре?

– Доволі добре.

– Який він був?

– Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором’язлива?

– Щира правда. Спитайте в Девіда.

– Ви на диво швидко здолали свою сором’язливість.

– Це ви її порішили. То який був мій батько?

– Він був найсором’язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.

– Він також уживав “Перно”?

– Він уживав усе.

– Я нагадую вам його?

– Анітрохи.

– Це добре. А Девід?

– Нічого спільного.

– Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?

– А чого б вам ним не бути?

– Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.

– Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?

– Хлопець, якщо ви не проти.

– Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.

– Я саме хотіла про це сказати,- мовила Кетрін.- Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.

– Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.

– Атож,- погодилась вона.- Час ми маємо.

– Скажіть мені краще, де ви так засмагли,- мовив полковник.- Ви знаєте, яка ви темношкіра?

– Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.

– А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?

– Близько трьох місяців.

– І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?

– Носитиму її,- відказала Кетрін.- Вона дуже пасує до ліжка.

– Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.

– У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона – моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.

– То, певно, й будете,- сказав полковник.- А ще чогось такого ви чекаєте від життя?

– Ще – кожного дня,- відповіла Кетрін.- Просто чекаю кожного нового дня.

– А сьогодні випав добрий день?

– Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.

– Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?

– Гаразд,- сказала Кетрін.- Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?

– Ти не хочеш допити свій абсент? – спитав Девід.

– То байдуже,- мовила вона.- Не турбуйся за мене. Я не буду сором’язлива.

Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.

– Я був з нею не надто запросто? – спитав полковник.- Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.

– Сподіваюся, я їй добра пара.

– Та звісно. Як вам ведеться?

– Начебто гаразд.

– Ви щасливі?

– Дуже.

– Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.

– Ви так думаєте?

– Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.

– Як швидко це відбуватиметься?

– Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?

– Пробачте.

– Ви багато маєте, отож тіштеся життям.

– Так ми й робимо.

– Я бачу. Тільки одне застереження.

– А саме?

– Добре приглядайте за нею.

– Це все, що ви маєте мені сказати?

– І ще одна дрібниця: стережіться потомства – добра з того не буде.

– Поки що ніякого потомства не передбачається.

– Гуманніше позбутись його.

– Гуманніше?

– Краще.

Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з’явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.

– Ви просто неймовірна красуня,- сказав їй полковник.- Але вам треба стати ще темнішою.

– Дякую, я постараюся,- відказала вона.- А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.

– Ви обідаєте зі мною,- нагадав полковник.

– Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.

Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам’ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.

Була година, обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев’яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.

– Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,- мовила Кетрін.- Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.

– То й поїдемо як тільки захочеш.

– Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.

– Про що?

– Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?

– А хіба ні?

– Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.

Девід і далі читав.

– Ти розсердився?

– Ні. “Протверезів”,- подумав він.

– Тепер усе воно простіше.

– Я б не сказав.

– То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..

– Краще не треба.

– Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?

– Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.- Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.- Даремно ти розказала про це полковникові.

– Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.

– Не можна отак довірятися всім і кожному.

– Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.

– Мені стискає груди, мов залізним обручем.

– Пробач. А в мене так радісно на серці.

– Кохана моя Кетрін…

– Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?

– Спершу полежмо тихенько потемки,- відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю “Палас” у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.

Уранці в Буен-Ретіро все було таке свіже, немов у справжньому лісі. Буяла зелень, темніли стовбури дерев, і всі відстані неначе змінилися. Навіть озеро показалося не там, де було раніше, і, коли вони побачили його ген за деревами, воно й вигляд мало зовсім інший.

– Ти йди вперед,- сказала Кетрін.- Я хочу на тебе подивитися.

Девід повернувся, пішов від неї до найближчої лави і сів. Озеро ледь виднілось удалині, і він знав, що пішки туди не дійти. Він сидів собі на лаві, а потім до нього підсіла й Кетрін і сказала:

– Ну от, усе гаразд.

Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.

– Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?

– Ні. Все добре. Просто мені треба піти.

– То зустрінемось у кафе,- сказала вона.

Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.

– Як ти, Відьмо? – спитав він.

– Я твоя Відьма,- відказала вона.- Можна й мені скляночку цього самого?

Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:

– Що з тобою було?

– Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.

– Аж так погано?

– Ні,- збрехав він.

Вона похитала головою.

– Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.

– Усе минулося.

– Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.

– Уже?

– Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.

– Вибір у нас не багатий.

– Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.

– Атож… і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.

– Звісно, що можемо, і таки повернемось.

– Не будемо про це говорити,- мовив Девід.

Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.

– Дуже дивна річ,- сказав він.- Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.

– Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.

– А може, я такий.

– Не треба.- Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.- Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю “Палас”, і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.

– Ніхто цього від тебе не вимагав.

– Я ж подобаюсь тобі дівчиною,- дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.

– Так,- підтвердив він.

– От і добре,- сказала вона.- Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.

– То не роби цього.

– Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?

– Ти не могла б стримати свої емоції?

– А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість – Це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?

– Я сам піду й принесу.

– Ні. Мені негоже лишатися тут одній.

– Твоя правда,- мовив Девід.

– Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.

– Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.

– Ну все, беру себе в руки,- сказала Кетрін.- Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення. До того ж мені однаково треба піднятися до кімнати.

– Зараз?

– Я ж проклята богом жінка. Я думала, що як буду дівчиною і залишатимусь дівчиною, то хоч понесу дитину. Але й того нема.

Це може бути моя вина.

– Ой, давай ніколи не розбиратися, чия в чому вина. Ти посидь тут, а я піду принесу пошту. Ми читатимем листи й будемо розважливими й добропристойними американськими туристами, що приїхали до Мадріда не в сезон.

За обідом Кетрін сказала:

– Вертаймося до Ла-Напулі. Там тепер нікого нема, і нам житиметься спокійно й приємно, можна буде працювати, дбати одне про одного. Звідти ми зможемо їздити до Екса й побачити всі сезаннівські місця. Ми ж того разу зовсім мало там побули.

– Там нам буде дуже добре.

– А тобі ще не зарано знову братися до роботи?

– Ні. Тепер саме час. Я певен.

– От і чудово. А я по-справжньому візьмуся до іспанської мови, щоб знати її на той час, як ми повернемося сюди. І стільки всякого треба прочитати.

– Нам буде що робити.

– І ми робитимемо.

Частина третя

Життя за новим планом тривало трохи більш як місяць. Вони найняли три кімнати в довгому й приземкуватому провансальському будинку з пофарбованими в рожеве стінами, де спинялися й минулого разу. Будинок стояв серед сосон на ближчому до Естереля краю Ла-Напулі. З вікон видно було море, із садка перед довгим будинком, де вони сідали до столу на терасі під деревами, оку відкривалися безлюдні пляжі й високі очерети в дельті невеликої річки, а за бухтою простяглася біла дуга Канна з пагорбами й далекими горами позаду. Інших пожильців о цій порі літа в готелі не було, і господар та його дружина радо прийняли молоде подружжя, що повернулося до них.

За спальню Девідові й Кетрін правила велика кімната, що мала вікна на три боки, і в ній того літа завжди стояла прохолода. Вночі вони чули дух соснової глиці і моря. Працював Девід в іншій кімнаті, в самому кінці будинку. Щодня з раннього ранку він сідав до роботи, а коли закінчував, знаходив Кетрін, і вони вирушали до затишної бухточки між скель, де був піщаний пляжик, і там засмагали й купалися. Іноді Кетрін виїжджала кудись машиною, і тоді, закінчивши роботу, він сідав на терасі з чаркою і чекав її. Пити місцеву анисівку після абсенту було неможливо, і він перейшов на віскі з мінеральною водою “Перр’є”. Це тішило господаря, що, не дуже витрачаючись, мав з подружжя Бернів непоганий пожиток навіть цього мертвого літнього сезону. Він не наймав куховарки, і їжу готувала його дружина. Кімнати доглядала одна покоївка, а за столом прислужував юний племінник, що вчився на офіціанта.

Кетрін сподобалося роз’їжджати своєю маленькою машиною, і вона раз у раз вирушала то до Канна, то до Ніцци й поверталася звідти з покупками. Великі зимові крамниці були зачинені, але вона щоразу знаходила якісь делікатеси та рідкісні дорогі напої і розвідала місця, де можна було купувати книжки й журнали.

Чотири дні Девід щоранку працював не розгинаючись. А пополудні вони йшли до нової бухточки, яку виявили на березі, і цілими годинами лежали на піску проти сонця й плавали в морі, аж поки обоє геть стомлювались, і вже присмерком поверталися з морською сіллю на спинах та у волоссі, нашвидку випивали по чарці, а тоді йшли під душ і перевдягалися.

У спальню завівав легкий вітрець із моря. Він сповнював кімнату прохолодою, і вони потемки лежали в ліжку, накрившись простирадлом, і Кетрін промовила:

– Ти казав, щоб я тобі нагадала.

– Я знаю.

Вона нахилилася над чоловіком і, трохи підвівши йому голову руками, поцілувала його.

– Мені так хочеться цього. То можна?

– Ну звісно.

– Ой, я така рада. У мене стільки всяких планів,- сказала вона.- І цього разу я вже нічого не робитиму зопалу, абияк.

– Що за плани?

– Я можу розказати тобі, але краще буде показати. Можна зробити це завтра ж. Поїдеш зі мною?

– Куди?

– До Канна, туди, куди я їздила, коли ми ще були тут уперше. Це дуже добрий перукар. Ми з ним одразу заприязнилися, і він куди кращий, ніж отой у Біарріці, бо розуміє все з півслова.

– Що ж ти там робила?

– Я їздила до нього сьогодні зранку, поки ти працював, і все йому пояснила, а він уважно вислухав мене й зрозумів, і, на його думку, це буде дуже гарно. Я сказала йому, що ще не вирішила остаточно, але коли вирішу, то спробую переконати й тебе підстригтися так само.

– Як це так само?

– Ось ти побачиш. Ми поїдемо разом. Щось ніби скісно назад від природної межі. Він дуже запалився цією ідеєю. Гадаю, це тому, що йому страшенно подобається наш “бугатті”. Тебе це не лякає?

– Ні.

– Я вже просто дочекатись не можу. Правду кажучи, він ще хоче підсвітлити мені волосся, але ми боїмося, що тобі це не сподобається.

– Його досить підсвітлюють сонце та морська вода.

– Ні, воно має бути набагато світліше. Він каже, що може зробити мене білявою, як скандінавка. Уяви собі, як це буде гарно з нашою темною шкірою. Та й тебе можна підсвітлити.

– Ні. Я почуватиму себе посміховиськом.

– Та на кого тобі тут зважати? Ти ж ціле літо на морі, і волосся однаково вицвітає.

Девід нічого на це не сказав, і вона провадила:

– Тебе ніхто не примушуватиме. Ми тільки підсвітлимо моє, то, може, ти й собі захочеш. Там буде видно.

– Не плекай планів, Відьмо. Завтра я встану дуже рано і працюватиму, а ти спи скільки зможеш.

– Тоді напиши й про мене,- сказала вона.- Хай навіть там буде й про мої вади, але неодмінно докинь і про те, як я тебе кохаю.

– Я тепер саме до цього підступаюся.

– І ти опублікуєш свої записи чи це буде негоже?

– Поки що я тільки пробую написати про це.

– А мені можна буде прочитати?

– Якщо воно вийде як слід.

– Ой, я вже наперед тішуся, і ми не пустимо жодного примірника в продаж і не дамо рецензентам, отож не буде ніяких вирізок, і ти не запишаєшся, і все воно залишиться тільки для нас.

Девід Берн прокинувся тільки-но розвидніло, надяг шорти та сорочку і вийшов надвір. Вітер уже вщух. Море було тихе, і ранок пахнув росою і глицею. Девід рушив босоніж через вимощену кам’яними плитами терасу до кімнати в кінці довгого будинку, ввійшов і сів до столу, за яким працював. Вікна цілу ніч стояли відчинені, і кімната була сповнена прохолоди й ранньо-вранішніх надій.

Він писав про недавню подорож із Мадріда до Сарагоси, про те, як їхня маленька машина на повній швидкості в’їхала в край червонястих пагорбів, де курна дорога бігла то вгору, то вниз, про те, як вони наздогнали кур’єрський поїзд, що йшов колією обіч дороги, і як Кетрін, сидячи за кермом, почала помалу, вагон за вагоном, випереджати його, і ось уже вони побачили тендер, потім машиніста з кочегаром у паровозній будці й, нарешті, перед паровоза, коли це раптом дорога круто повернула ліворуч і Кетрін скинула швидкість, а поїзд зник у тунелі.

– Я таки випередила його,- сказала тоді Кетрін.- Але він утік під землю. Скажеш мені, коли ще можна буде отак позмагатися.

Девід подивився по туристській карті й відповів:

– Ще не скоро.

– Тоді поїдемо, як оце тепер, і роздивимось околиці.

Дорога йшла вгору, і з неї видно було тополі понад річкою, і Девід відчував, як машина береться на крутий узвіз, а потім дорога знов побігла відносно рівною місцевістю, і Кетрін зрадувано наддала газу…

Потім, уже пізніше, Девід почув у садку її голос і облишив писати. Зачинив валізу, де лежали зошити з рукописом, вийшов на терасу й замкнув за собою двері. Покоївка, що прибирала в кімнаті, мала свій ключ.

Кетрін сиділа на терасі й снідала. Стіл був накритий червоно-білою картатою скатертиною. Кетрін надягла свою стару, ще з Гро-дю-Руа, але свіжовипрану смугасту сорочку, що збіглась і вицвіла від прання та сонця, новенькі сірі фланелеві штани, а на ноги взула сандалі.

– Привіт,- мовила вона.- Я не могла спати довше.

– Вигляд у тебе хоч куди.

– Дякую. Я й почуваю себе хоч куди.

– Звідки в тебе такі штанці?

– Пошила в Ніцці. У доброго кравця. Як вони тобі?

– Дуже гарно пошиті. От тільки що такі новісінькі. Ти збираєшся їхати в них до міста?

– Де там те місто. В Канні мертвий сезон. До наступного року туди ніхто не приїде. Такі, як у нас, сорочки тепер уже носять усі. Але до спідниці вони не пасують. Ти ж не маєш нічого проти?

– Аж ніяк. Штанці справді гарні. Просто я подумав: жаль їх м’яти, так вони ретельно відпрасовані.

Після сніданку, поки Девід голився, приймав душ, а потім напинав на себе старі фланелеві штани та рибальську сорочку й шукав свої сандалі, Кетрін перевдяглась у блакитну полотняну сорочку з відкритим коміром і широку білу полотняну спідницю.

– Так буде краще. Хоч ті штани й цілком придатні для тутешніх місць, але сьогодні вранці вони надто впадатимуть у око. Прибережемо їх.

У перукарні панувала приязна й невимушена, але надто вже професійна атмосфера. Мосьє Жан, літами десь такий, як Девід, і схожий більше на італійця, ніж на француза, сказав:

– Я охоче підстрижу мадам так, як вона просить. А ви згодні, мосьє?

– Я до вашого синдикату не належу,- відказав Девід.- Полишаю це діло на вас двох.

– Може б, нам спершу спробувати на мосьє,- сказав перукар.- На той випадок, як щось вийде не так.

Проте мосьє Жан узявся до волосся Кетрін дуже ретельно й вправно, і Девід сидів і дивився на її споважніле темно-смагле обличчя над широкою накидкою, застебнутою навколо шиї. Заглядаючи в ручне дзеркало, вона спостерігала, як здіймаються й мигтять гребінець та ножиці. Перукар працював, наче скульптор, зосереджено й серйозно.

– Я думав про цю стрижку весь учорашній вечір і сьогоднішній ранок,- сказав він.- Ви можете не повірити мені, мосьє, і я вас зрозумію. Але це важить для мене так само, як ваше для вас.

Він відступив назад і оглянув форму, що її надавав голові. Потім ще швидше заклацав ножицями і врешті повернув крісло так, щоб відображення у великому дзеркалі відбивалося в малому, яке тримала Кетрін.

– Ви хочете отак і залишити над вухами? – запитала вона перукаря.

– Як вам буде завгодно. Коли бажаєте, я можу більше відкрити вуха. Але, якщо ми по-справжньому освітлимо волосся, так буде чудово.

– Я хочу освітлити по-справжньому,- сказала Кетрін.

Перукар усміхнувся.

– Ми з мадам уже мали про це розмову. Але я сказав, що потрібна згода мосьє.

– Мосьє дав свою згоду,- сказала Кетрін.

– Яким світлим мосьє бажає його бачити?

– Найсвітлішим, яке ви можете зробити,- відповіла вона.

– Так мені не кажіть,- мовив мосьє Жан.- Я маю знати точно.

– Таким, як мої перли,- сказала Кетрін.- Ви їх не раз бачили.

Девід підійшов і дивився, як мосьє Жан дерев’яною лопаточкою розмішує у великій скляниці шампунь.

– У мене всі шампуні на кастільському милі,- сказав перукар.- Воно виділяє тепло. А тепер, будь ласка, перейдіть сюди до раковини,- звернувся він до Кетрін.- Сядьте, нахиліться вперед і прикладіть до чола оцю полотнинку.

– Але ж це ніяка не хлоп’яча стрижка,- сказала Кетрін.- Я хотіла таку, як ми домовились. Усе зовсім не те.

– Не може бути справжнішої хлоп’ячої стрижки. Повірте мені.

Перукар уже милив їй голову густим пінистим шампунем з різким запахом.

Після того як волосся на голові в Кетрін було намилене й кілька разів промите, Девідові здалося, ніби воно зовсім утратило колір і вода, струмочками збігаючи з голови, залишає по собі тільки якусь бліду, безбарвну масу. Перукар підніс угору рушник і почав обережно витирати Кетрін волосся. Тримався він дуже впевнено.

– Не впадайте в розпач, мадам,- сказав він.- Ну навіщо б мені шкодити вашій красі?

– Я таки в розпачі, і де вже там та краса! – мовила Кетрін.

Перукар легенько підсушив їй голову рушником, потримав його прикладеним до волосся, а тоді приніс ручний фен і став водити ним сюди-туди, пускаючи струмінь теплого повітря їй у волосся й водночас начісуючи його вперед

– Ну, дивіться,- сказав він.

Тепле повітря провівало волосся Кетрін, і його. тьмяна волога безбарвність змінювалася сріблястим і чистим північним сяйвом. Вітрець із вентилятора й далі робив своє діло, і вони спостерігали цю переміну.

– Я ж казав, не треба впадати в розпач,- промовив мосьє Жан, забувши додати “мадам”, але тут-таки згадав.- Мадам хотіла світле?

– Це ж краще за будь-які перли,- відповіла Кетрін.- Ви справді великий митець, а я повелася просто жахливо

Потім перукар розтер між долонями трохи якогось мастила із скляної баночки.

– А ще ледь-ледь торкнемось оцим.- Він щасливо всміхнувся до Кетрін і злегенька провів долонями їй по голові.

Кетрін підвелась і дуже серйозно поглянула на себе в дзеркало. Обличчя її було як ніколи темне, а волосся ясніло, мов кора молодої берізки.

– Ой, як гарно,- мовила вона.- Страшенно гарно. Вона втупилась у дзеркало так, наче ніколи не бачила тієї дівчини, що дивилася звідти на неї.

– А тепер візьмемося до мосьє,- сказав перукар.- Мосьє бажає підстригтися? Це дуже скромна, але модна стрижка.

– Підстрижіть,- погодився Девід.- Здається, я вже з місяць не стригся.

– Будь ласка, підстрижіть його так само, як мене,- попросила Кетрін.

– Але коротше,- сказав Девід.

– Ні. Будь ласка, так само.

Коли перукар закінчив, Девід устав і провів рукою по голові. Пальці відчули приємну прохолоду.

– А підсвітлити не хочеш?

– Ні. Забагато буде чудес як на один день.

– Може, хоч трішечки?

– Ні.

Девід поглянув на Кетрін, а тоді на своє обличчя в дзеркалі. Воно було таке саме темне, як і в неї, та й стрижка тепер була така сама.

– Ти справді так цього хочеш?

– Ой Девіде, дуже. Справді. Ну спробуй хоч ледь-ледь.

Він знов поглянув на себе в дзеркало, тоді пішов і сів у крісло. Перукар подивився на Кетрін.

– Ну ж бо, робіть,- сказала вона.

Коли блакитна машина, прошурхотівши по жорстві, підкотила до будинку і Кетрін та Девід вийшли з неї й з’явилися на вимощеній кам’яними плитами терасі, господар сидів за одним із столиків з у руках, і перед ним стояла пляшка вина, склянка та порожня чашка від кави. Він не чекав, що пожильці повернуться так скоро, отож куняв собі над газетою, але, побачивши їх, ураз підвівся й сказав те, що найперше спало на думку:

– Дуже мило,- мовила Кетрін до Девіда.- Ми вигідні клієнти. А все, що роблять вигідні клієнти,- Très bien. І ти в мене Très bien. Їй-богу, правда.

До їхньої кімнати задував міцний морський вітер, і там було холоднувато.

– Тобі так гарно в цій блакитній сорочці,- сказав Девід.- Ану, постій отак у ній.

– Вона якраз під колір нашої машини,- сказала Кетрін.- А чи не краще мені буде в ній без спідниці?

– Тобі в усьому краще без спідниці,- відказав Девід.- Зажди-но, я вийду на хвильку до того старого цапа й стану ще вигіднішим клієнтом.

Він повернувся з відерцем льоду, в якому стриміла пляшка шампанського, що його господар спеціально замовив для своїх пожильців, але вони пили шампанське дуже рідко. У другій руці Девід ніс на невеличкій таці два келихи.

– Хай це буде для них чесне попередження,- сказав він.

– Нам добре й без вина,- мовила Кетрін.

– Дарма, вип’ємо по ковточку. Не мине й чверть години, як захолодиться.

– Ой, не дражни мене. Іди вже, будь ласка, до ліжка і дай мені побачити й помацати твою нову зачіску.

Вона вже стягувала з нього сорочку, і він підвівся й допоміг їй.

Коли вона заснула, Девід устав, пішов до ванної і подивився на себе у велике дзеркало. Тоді взяв щітку й пригладив волосся. Воно лягало тільки так, як було підстрижене. А ні – то стирчало, їжачилось, але вперто зберігало фасон стрижки, і колір його був той самий, що і в Кетрін. Девід підійшов до дверей і поглянув на неї в ліжку. Тоді повернувся і взяв у руки її чимале ручне дзеркало.

– Оце так,- мовив він сам до себе.- Ти пофарбував собі волосся, підстригся точнісінько так само, як вона, і як же ти себе почуваєш? – спитав він у свого відображення в дзеркалі.- Як ти себе почуваєш? Кажи.

– Тобі це до вподоби,- відповів він на власне запитання.

Він дивився у дзеркало й бачив там когось іншого, але тепер це було вже не так чудно.

– Гаразд. Тобі це до вподоби,- сказав він.- Ну, то будь послідовний і вподобай усе інше, хоч би що воно було, і ніколи не ремствуй, що хтось тебе спокусив чи пошив у дурні.

Він знов поглянув на своє обличчя, що більше не здавалось йому чужим, а було його власним обличчям, і промовив:

– Тобі це до вподоби. Запам’ятай. І будь чесний перед собою. Завжди. Тепер ти знаєш достеменно, який ти на вигляд і що у тебе в душі.

Певна річ, він не знав достеменно, що у нього в душі. Але те, що він побачив у дзеркалі, допомогло йому зробити зусилля над собою.

Того вечора вони сиділи за столом на терасі, дуже збуджені й водночас тихі, і потішено роздивлялись одне одного при світлі лампи з дашком, що стояла на столику. Після вечері Кетрін сказала хлопчині, що подав їм каву:

– Візьміть у нашій кімнаті відерце для шампанського й захолодіть нам, будь ласка, нову пляшку.

– Чи потрібна нам ще пляшка? – спитав Девід.

– Гадаю, що так. А ти?

– Та певне.

– Ти можеш не пити.

– А може, хочеш коньяку?

– Ні. Вип’ю краще вина. Тобі завтра працювати?

– Там побачимо.

– Працюй, будь ласка, якщо тобі хочеться.

– А як щодо ночі?

– Щодо ночі теж побачимо. Сьогодні в нас був напружений день.

Ніч була дуже темна, звечора знявся вітер, і вони чули, як він шумить у соснах.

– Девіде…

– Що?

– Як ти, моя дівчинко?

– Добре.

– Дай я помацаю твоє волосся. Хто тебе підстриг, дівчинко? Мосьє Жан? Така гарна, гладенька стрижка, і достоту як моя. Дай я поцілую тебе, дівчинко. Ой, які в тебе приємні губи. Заплющ очі, дівчинко…

Він не заплющував очей, але в кімнаті було темно, а надворі вітер шарпав верхівки дерев.

– А знаєш, не так легко бути дівчиною, коли ти справді дівчина. Коли відчуваєш усе як належить.

– Знаю.

– Ніхто цього не знає. А я кажу тобі, бо ти моя дівчина. Річ не в тому, що дівчину важко вдовольнити. Я вдовольняюся дуже скоро. Просто одні це відчувають, а інші ні. Гадаю, щодо цього люди кажуть неправду. Але ж так хороше просто відчувати тебе отут, обіймати тебе. Я така щаслива. Тільки будь моєю дівчинкою і кохай мене так, як я тебе кохаю. Кохай мене ще дужче. Отак, як що мить… Як цю мить… Ну, тепер ти… Ти… Прошу тебе…

Вони їхали дорогою до Канна, що вела схилом униз, потім пішла рівною місциною понад безлюдними пляжами, де бурхав сильний вітер, і, проїжджаючи мостом через річку, бачили, як хиляться додолу й тріпочуть високі очерети, а вихопившись на приміську швидкісну ділянку дороги, наддали газу. Девід дістав обгорнуту рушником холодну пляшку й добряче ковтнув з неї нахильці, відчуваючи, як машина завозить його все далі від роботи, як вона мчить геть чорною стрічкою дороги, що саме збігає на невелике узвишшя. Того ранку він не працював і тепер, коли вони залишили позаду містечко, знову відіткнув пляшку, відпив з неї ще, а тоді запропонував і Кетрін.

– Я не питиму,- сказала вона.- Мені й так хороше.

– Гаразд.

Вони поминули Гольф-Жуан з його добрим бістро та невеличким відкритим баром і тепер їхали сосновим гаєм понад жовтим пляжем Жуан-ле-Пен. Потім, промчавши чорною асфальтованою дорогою через невеличкий півострів, вони в’їхали на околицю Антіба, де дорога пішла вздовж залізничної колії, поминули саме містечко, порт, прямокутну вежу давнього укріплення й знову виїхали на відкриту місцевість.

– Ніколи не вдається його роздивитись,- мовила Кетрін.- Я щоразу проскакую цей відтинок дороги надто швидко.

Вони зупинились і сіли підобідати з підвітряного боку старовинної кам’яної стіни, що належала до руїн якоїсь споруди, обіч прозорого струмка, що збігав з гір і перетинав цю дику низину, линучи до моря. Із міжгір’я потужно дув вітер. Вони розіслали на землі ковдру, сіли, горнучись одне до одного, під стіною і подивилися через ту пустку на пласке море, над яким шугав вітер.

– Мабуть, даремно ми сюди поїхали,- сказала Кетрін.- Сама не знаю, що я сподівалася тут побачити.

Вони встали й звели очі на пагорби, де на крутосхилах тулилися невеличкі селища, та на червонясто-сірі гори позаду. Вітер розшарпував їм волосся, і Кетрін показала на гірську дорогу, що нею одного разу їздила на верховини.

– Ми могли б податися кудись туди,- мовила вона.- Але там надто тісно й картинно. Не люблю я тих висячих селищ.

– Тут зовсім непогано,- сказав Девід.- Он який гарний струмок, та й стіни кращої не знайти.

– Ти кажеш це задля мене. Не треба.

– Маємо добрий захисток од вітру, і взагалі мені тут подобається. А до всієї тієї картинності повернемося спиною.

Вони їли фаршировані яйця, смажене курча, мариновані огірочки, відламували від довгастої свіжої хлібини великі шматки й мастили їх гірчицею, і пили легке рожеве вино.

– Тобі тепер справді хороше? – спитала Кетрін.

– Авжеж.

– І не було кепсько?

– Ні.

– Навіть коли я щось не те казала?

Девід випив вина й відповів:

– Ні. Я про це не думав.

Вона підвелась і стала проти вітру, так що светр обліпив їй груди, а волосся затріпотіло, тоді звернула вниз до Девіда своє засмагле, аж темно-коричневе обличчя і всміхнулася. Потім крутнулась у протилежний бік і подивилася на море, немовби прибите й поморщене вітром.

– Давай гайнемо до Канна, купимо там газети й почитаємо їх у кафе,- сказала вона.

– Це ти хочеш виставитися на люди.

– Чом би й ні? Ми ж оце вперше виїхали разом. А ти проти?

– Та ні, Відьмо. Чого б я мав бути проти?

– Коли ти не хочеш, то й я не хочу.

– Ти ж сказала, що хочеш.

– Я хочу того, чого хочеш ти. Більшої поступливості годі й бажати, чи не так?

– Ніхто не вимагає, щоб ти поступалася.

– Ой, може, годі вже? Усе було сьогодні добре, як я й хотіла. Навіщо ж його псувати?

– Гаразд, приберімо тут і їдьмо.

– Куди?

– Куди завгодно. В те кляте кафе.

У Канні вони купили газети, свіжий французький, сіли за столик у затишку біля входу до кафе, попивали зі склянок, читали газети й знов були друзями. Девід. пив віскі “Хейг” з “Перр’є”, Кетрін – арманьяк з “Перр’є”.

На вулиці спинилася машина, з неї вийшли дві дівчини й, залишивши машину біля тротуару, рушили до кафе. Вони сіли за столик і замовили “Шамбері-Кассі” та fine à l’eau. Коньяк із содовою замовила та, що була вродливіша.

– Хто ці дві? – спитала Кетрін.- Ти не знаєш?

– Ніколи їх не бачив.

– А я бачила. Мабуть, вони живуть десь у цих краях. Я зустрічала їх у Ніцці.

– Одна вельми гожа,- зауважив Девід.- І ноги в неї гарні.

– Вони сестри,- сказала Кетрін.- І обидві справді гарненькі.

– Але ота одна – справжня красуня. Вони не американки?

Дівчата про щось сперечались, і Кетрін сказала Девідові:

– По-моєму, там неабияка сварка.

– А звідки ти знаєш, що вони сестри?

– То я подумала так тоді в Ніцці. Але тепер не певна. На машині в них швейцарські номери.

– То стара “ізотта”.

– Почекаємо й подивимось, що буде далі? Ми вже давно не бачили нічого драматичного.

– Думаю, то просто італійська буча з нічого.

– Та ні, мабуть, щось серйозне, бо вони притишили голоси.

– Дарма, розгориться. А та дівчина таки з біса гарна.

– Так, справді. О, вона йде до нас.

Девід підвівся.

– Прошу пробачення,- звернулася дівчина по-англійському.- Будь ласка, вибачте мені… Ой, сядьте, прошу вас,- мовила вона до Девіда.

– Може, й ви сядете? – спитала Кетрін.

– Та ні, незручно. Моя подруга страшенно розсердилась на мене. Але я сказала їй, що ви зрозумієте. Ви мені пробачите?

– Пробачимо їй? – запитала Кетрін Девіда.

– Пробачимо.

– Я знала, що ви зрозумієте,- сказала дівчина.- Я тільки хотіла спитати вас, де ви підстригалися.- Вона почервоніла.- Чи це однаково що скопіювати фасон сукні? Моя подруга каже, це ще гірше.

– Я запищу вам адресу,- мовила Кетрін.

– Мені так соромно,- сказала дівчина.- Ви не образились?

– Ну звісно, ні,- відповіла Кетрін.- Може, вип’єте з нами?

– Та ні, незручно… А втім, я спитаю свою подругу, гаразд?

Вона відійшла до свого столика, і там спалахнула коротка й запекла, але тиха суперечка.

– Моя подруга дуже шкодує, але вона не може приєднатися до вас,- сказала дівчина, повернувшись.- Та я сподіваюся, ми ще зустрінемось. Ви були дуже люб’язні.

– Ну як? – запитала Кетрін, коли дівчина подалася назад до своєї подруги.- На такий вітряний день?

– Вона ще підійде спитати, де ти пошила оці штани.

За тим столиком і далі точилася суперечка. Потім обидві дівчини встали й рушили до них.

– Дозвольте відрекомендувати вам мою подругу…

– Мене звуть Ніна.

– Наше прізвище Берн,- сказав Девід.- Дуже мило з вашого боку пристати до нас.

– Дуже мило, що ви нас запросили,- сказала вродлива дівчина.- Я так безсоромно повелася.- Вона почервоніла.

– Ви зробили мені приємність,- сказала Кетрін.- А перукар той і справді дуже добрий.

– Це й видно,- підтвердила вродлива дівчина. Говорила вона так, наче їй бракувало повітря, і знов почервоніла.- Ми бачили вас у Ніцці,- мовила вона до Кетрін.- Я ще тоді хотіла заговорити до вас. Тобто спитати…

“Не може бути, щоб вона почервоніла знов”,- подумав Девід. Але вона почервоніла.

– Котра з вас хоче так підстригтися? – запитала Кетрін.

– Я,- відказала вродлива.

– І я теж, голова ти з вухами,- озвалася Ніна.

– Ти ж казала, що ні.

– Я передумала.

– А я Твердо хочу,- сказала вродлива.- Ну, нам уже треба їхати. Ви буваєте в цьому кафе?

– Час від часу,- відповіла Кетрін.

– То сподіваюся, ми ще колись зустрінемось. До побачення і дякуємо вам за люб’язність.

Обидві одійшли до свого столика, Ніна підкликала офіціанта, і вони розплатилися й поїхали.

– Вони не італійки,- сказав Девід.- Та одна дуже мила, але червоніє так, що аж не по собі стає.

– Вона закохалася в тебе.

– Та певне. Це ж Мене вона бачила в Ніцці.

– Ну, а якщо в мене, то нічого не можу вдіяти. Вона не перша, хоч нікому ще добра з того не було.

– А як щодо Ніни?

– То сучка,- відказала Кетрін.

– Справжня вовчиця. Як на мене, це навіть кумедно.

– Мені це не здалося кумедним,- заперечила Кетрін.- Скоріше сумним.

– Та й мені.

– Ми знайдемо собі інше кафе,- сказала вона.- А втім, вони ж поїхали.

– Якісь вони наче несправжні.

– Я тебе розумію. Мені теж так здалося. Але ота дівчина таки мила. В неї дуже гарні очі. Ти помітив?

– Але надто вже легко червоніє.

– Мені вона сподобалась. А тобі?

– Та мабуть, що так.

– Люди, які ніколи не червоніють, нічого не варті.

– Ніна теж один раз почервоніла,- сказав Девід.

– Я б ту Ніну добре розчехвостила.

– До неї б однаково не дійшло.

– Не дійшло б. У неї міцний панцир.

– Хочеш випити ще одну, перш ніж поїдемо?

– Мені більш не треба. А ти випий.

– І мені не треба.

– Та випий. Ти ж завжди п’єш дві перед вечерею. І я вип’ю маленьку, щоб підтримати тобі компанію.

– Ні. Їдьмо вже додому.

Серед ночі він прокинувся й почув, як бурхає у верховітті вітер, а тоді повернувся на бік, натяг на плече простирадло й знову заплющив очі. Лежав і слухав, як поруч дихає Кетрін. Вона дихала тихо й рівно, і він лежав і слухав, аж поки знову заснув.

Вітер бурхав уже другий день і анітрохи не вщухав. Девід відклав на півслові записи про їхні мандри, що захопили його останнім часом, аби написати оповідання, задум якого виник у нього чотири чи п’ять днів тому й набрав остаточної форми у попередні дві ночі вві сні – принаймні так йому здавалося. Він знав, що не годиться отак переривати розпочату роботу, але писалось йому знову добре, тож він почував упевненість у своїх силах і вважав, що цілком може відкласти ту довшу оповідь і написати оповідання, бо мав таке відчуття, що як не напише його тепер, то вже не напише ніколи.

Оповідання від самого початку пішло легко, як і має йти річ, що вже визріла й сама проситься на папір, і Девід довів його трохи далі середини, де, як він знав з досвіду, слід зупинитися до наступного дня. Якби він не зміг, зупинившись, відволіктися думкою від оповідання, то мав би сьогодні ж продовжити його й завершити. Але він сподівався, що зможе, і вже завтра на свіжу голову доведе все до кінця. То було добре оповідання, і тепер Девід згадав, як давно замислив написати його. Не задум виник у нього в останні кілька днів – щодо цього пам’ять його підвела,- виникла Потреба написати саме це оповідання. Він знав, чим воно має закінчитись. Ті вибілені вітром і піском кістки віддавна були у нього в голові, але тепер відійшли в небуття, і Девід вимислював усе те наново. І все воно було правдиве, бо, пишучи, він знову переживав ті події, і тільки розкидані мертві кістки лишилися десь позаду. Тепер оповідання починалося з лихої пригоди в і Девід доконче мав написати його й просунувся вже досить далеко.

Почуваючи втому й радісне вдоволення від роботи, він знайшов у великій кімнаті записку Кетрін: вона не схотіла турбувати його, поїхала і повернеться до обіду. Девід вийшов на терасу й сказав подавати сніданок, а поки він чекав, нагодився господар, мосьє Ороль, і вони побалакали про погоду. Мосьє Ороль сказав, що такий вітер часом буває. Це, мовляв, не справжній містраль, пора тепер не та, але бурхатиме, мабуть, три дні. І взагалі погода стала якась ненормальна, він, мосьє Ороль, може сказати це з певністю. Якби хтось простежив за її змінами, то помітив би, що від самої війни ще не було нормальної погоди.

Девід відказав, що не мав змоги стежити за змінами погоди, бо мандрував, але що погода справді досить дивна, то це поза всяким сумнівом. І не тільки погода, докинув мосьє Ороль, усе змінилося, а як іще не змінилося, то швидко змінюється. Цілком може бути, що все воно й на краще, і він особисто не має нічого проти. Певно, й мосьє, людина освічена і тямуща, дивиться на ці речі так само.

– Безперечно,- мовив Девід, шукаючи якоїсь гранично ідіотської відповіді.- Переглядати конче потрібно.

– Оце точно,- докинув мосьє Ороль.

На цьому вони й закінчили, і Девід, допивши свою каву з вершками й прочитавши “Miroir des sports”, відчув, що йому починає бракувати Кетрін. Він пішов до кімнати, знайшов там “Далекі світи, давні часи”, а тоді повернувся на терасу і, влаштувавшись у затишку на осонні, взявся читати ту гарну книжку. Кетрін виписала з паризької книгарні Галіньяні йому в дарунок це зібрання творів, і, коли книжки надійшли, Девід відчув себе справжнім багатієм. Цифри його банківських рахунків, усі ті суми в доларах і франках, ще від Гро-дю-Руа здавались Девідові чимось нереальним, і він ніколи не вважав їх за справжні гроші. А от книжки стали для нього багатством. Коли він сказав про це Кетрін, вона дуже зраділа.

Почитавши з годину, Девід усвідомив, що йому таки бракує Кетрін, і тоді знайшов хлопця, який прислужував їм за столом, і попросив принести віскі з “Перр’є”. А згодом випив ще склянку. Було вже добре за полудень, коли він почув, як хурчить, беручись на узвіз, машина.

Вони йшли доріжкою, і Девід чув їхні голоси. Обидві були веселі й збуджені, потім та дівчина раптом змовкла, а Кетрін сказала:

– Ти глянь, кого я привезла.

– Ой, бога ради, я знаю, мені не слід було приїздити,- озвалася дівчина. Це була гарна шатенка, одна з тих двох, з якими вони познайомилися вчора в кафе; та, що легко червоніла.

– Ласкаво просимо,- мовив Девід.

Вона уже вочевидь встигла побувати у перукаря, і волосся її було коротко підстрижене, як у Кетрін в Біарріці.

– Я бачу, перукарню ви знайшли.

Дівчина почервоніла й поглянула на Кетрін, шукаючи підтримки.

– Ти помилуйся на неї,- сказала Кетрін.- Підійди, розшарпай їй зачіску.

– Ой Кетрін…- зніяковіла дівчина. Тоді мовила до Девіда: – Та коли хочете – будь ласка.

– Не бійтеся,- сказав він.- Куди ви, по-вашому, потрапили?

– Не знаю,- відповіла вона.- Я просто дуже рада, що я тут.

– Де це ви пропадали вдвох? – спитав Девід у Кетрін.

– Ну, по-перше, у Жана. Потім заїхали випити по чарці, і я запросила Маріту пообідати з нами. Ти не радий нас бачити?

– Радісінький. Вип’єте ще?

– А ти зробиш мартіні? – спитала Кетрін.- Один тобі не зашкодить,- сказала вона дівчині.

– Ні, дякую. Мені ж вести машину.

– То, може, шеррі?

– Ні, ні, не треба.

Девід подався за стойку бару, знайшов склянки та лід і приготував два мартіні.

– Я покуштую з вашої склянки, якщо можна,- сказала йому дівчина.

– Ти вже його не боїшся? – спитала її Кетрін.

– Ні, анітрохи,- відказала дівчина. І знов почервоніла.- Дуже смачно, але страшенно міцне.

– Воно міцне,- підтвердив Девід.- Але ж і вітер сьогодні міцний, а ми п’ємо відповідно до вітру.

– Он як,- мовила дівчина.- І всі американці так п’ють?

– Тільки найдавніші родини,- сказала Кетрін.- Ми, Моргани, Вулворти, Джелкси, Джукіси. Ну, ти знаєш.

– Це питво, гартоване в хурделицях та буревіях,- докинув Девід.- Часом не знаєш, чи переживеш осіннє рівнодення.

– Я теж колись залюбки його вип’ю, як не треба буде сідати за кермо,- сказала дівчина.

– Тобі зовсім не обов’язково пити те, що п’ємо ми,- мовила Кетрін.- І не звертай уваги на наші жарти. Поглянь на неї, Девіде. Невже ти не радий, що я її привезла?

– Мені страшенно подобається, що ви жартуєте,- сказала дівчина.- Ви вже пробачте, але я така щаслива, що я тут.

– Дуже мило, що ви приїхали,- сказав Девід.

Коли вони сиділи за обідом у їдальні, де не заважав вітер, Девід спитав:

– А де ваша подруга Ніна?

– Вона поїхала.

– Гарна була дівчина,- сказав Девід.

– Так. Ми дуже посварилися, і вона покинула мене.

– Сучка вона була,- докинула Кетрін.- Та, здається мені, майже всі жінки сучки.

– Здебільшого так,- сказала дівчина.- Я завжди сподіваюся, що ні, але все марно.

– Я знаю дуже багато жінок, що зовсім не сучки,- заперечив Девід.

– Ну, то ви,- мовила дівчина.

– Ніна була щаслива? – сказала Кетрін.

– Сподіваюся, вона буде щаслива,- відказала дівчина.- Щоб розумна людина мала щастя – це найрідкісніша річ, яку я бачила.

– Ви не так багато прожили, щоб знатися на цих речах.

– Коли робиш помилки, швидше навчаєшся,- сказала дівчина.

– Ти сьогодні цілий ранок була цілком щаслива,- озвалася Кетрін.- Ми чудово провели час.

– Мені про це не треба нагадувати,- відказала дівчина.- А тепер я ще щасливіша, навіть не пригадаю, чи була колись така щаслива.

Трохи згодом, коли взялися до салату, Девід спитав дівчину:

– Ви наймаєте помешкання десь тут на узбережжі?

– Не можна сказати, що я маю помешкання.

– Он як? Це кепсько,- мовив він і відчув, як за столом запала ніякова, напружена, мов корабельний канат, атмосфера. Він перевів погляд з дівчини, чиї опущені вії мало не торкалися щік, на Кетрін, і та, подивившись просто йому в очі, промовила:

– Вона вже налаштувалася повертатись у Париж, а я сказала: чом їй не пожити тут, якщо Ороль має вільну кімнату? Поїдемо, мовляв, пообідаємо з нами, побачимо, чи сподобаєшся ти Девідові й чи тобі самій там сподобається. Девіде, вона подобається тобі?

– Тут не клуб,- відказав Девід.- Тут готель.

Кетрін відвела погляд, і він поквапився їй на допомогу, наче й не було сказано попередніх слів:

– Ну звісно, ви дуже нам подобаєтесь, і я певен, що в Ороля знайдеться для вас місце. Він буде тільки радий прийняти тут ще когось.

Дівчина сиділа, втупивши очі в стіл.

– Та ні, мабуть, краще не треба.

– Прошу тебе, залишся на кілька днів,- сказала Кетрін.- Нам з Девідом буде дуже приємно. Коли він працює, я не маю ніякого товариства. А вдвох ми добре бавитимем час, як оце сьогодні. Ну скажи їй, Девіде.

“Чорти б її забрали,- подумав Девід.- Розтуди її…”

– Не кажіть дурниць,- мовив він.- Поклич, будь ласка, мосьє Ороля,- звернувся уже до хлопця, що подавав на стіл.- Зараз з’ясуємо щодо кімнати.

– Ви справді не проти? – спитала дівчина.

– Якби ми були проти, то не запрошували б вас,- відповів Девід.- Ви нам сподобались, до того ж ви дуже прикрасите цей дім,

– Я буду корисною чим зможу,- сказала дівчина.- Сподіваюся, для мене знайдеться якесь діло.

– Будьте такою щасливою, якою ви приїхали сюди,- порадив їй Девід.- Оце й є корисне діло.

– А я і є щаслива,- мовила дівчина.- Шкода, що я не випила з вами мартіні, адже тепер мені не треба нікуди їхати.

– Вип’єш увечері,- сказала Кетрін.

– Це буде чудово. А тепер можна, підемо подивимось на кімнати і все залаштуємо?

Потім Девід одвіз дівчину до Канна, щоб забрати її громіздку стару “ізотту” з відкидним верхом і валізи та сумки, що їх вона залишила на стоянці перед кафе.

Дорогою вона сказала:

– Ваша дружина – чудо, я просто закохана в неї.

Вона сиділа поруч нього на передньому сидінні, та Девід не повернув голови, щоб побачити, чи дівчина знов почервоніла.

– Я теж закоханий у неї,- озвався він.

– Я й у вас закохана,- сказала вона.- Це нічого?

Девід поклав руку їй на плече, і дівчина пригорнулася до нього.

– Щодо цього треба буде подумати,- відказав він.

– Я рада, що я нижча на зріст.

– Нижча від кого?

– Від Кетрін,- відповіла вона.

– Це ви вже казна-що говорите,- мовив він.

– Я тільки хотіла сказати, що вам, як мені здається, мають подобатися жінки мого зросту. Чи ви полюбляєте тільки високих?

– Кетрін не дуже висока.

– Ну звісно, що не дуже. Я тільки мала на думці, що я не така висока, як вона.

– Атож, і дуже смаглява.

– Так. Ми добре виглядатимемо разом.

– Хто?

– Кетрін і я, ви і я.

– Від цього нікуди не дінешся.

– Як це розуміти?

– А так, що нам хоч-не-хоч доведеться добре виглядати разом, коли вже всі ми добре виглядаємо й будемо надалі разом, адже так?

– Ми з вами й тепер разом.

– Ні.- Він тримав кермо однією рукою і дивився вперед, на схрещення з дорогою № 7.

Дівчина поклала руку йому на коліно.

– Ми тільки їдемо в одній машині,- докінчив він.

– Але ж я відчуваю, що подобаюсь вам.

– Так. Я своїх слів ніколи не зрікаюсь, але це ще нічого не означає.

– Дещо все-таки означає.

– Тільки те, що сказано.

– Дуже приємно це чути,- мовила вона й більш не озивалась, але й не забирала руки, доки вони не звернули на бульвар і не зупинилися біля старої “ізотти-фраскіні”, що стояла під старими деревами навпроти кафе. А тоді всміхнулася до нього і вийшла з маленької блакитної машини…

І ось тепер, у довгому будинку серед сосон, що їх і далі розгойдував вітер, після того, як Кетрін остаточно влаштувала дівчину в найнятих нею двох кімнатах, вони нарешті лишилися самі у своїй спальні.

– Думаю, їй буде зручно,- сказала Кетрін.- Звісно, найкраща кімната, крім наших, це та в кінці будинку, де ти працюєш.

– І працюватиму надалі,- заявив Девід.- Якого б то біса я мав поступатися своєю робочою кімнатою якійсь заїжджій шльондрі!

– Чого ти так кип’ятишся? – спитала Кетрін.- Ніхто не просить тебе поступатися нею. Я тільки сказала, що то найкраща кімната. Але й ті дві сусідні теж добрі.

– Зрештою, хто вона така, ця дівчина?

– Не кип’ятися. Вона славна дівчина, мені подобається. Я розумію, негоже було везти її сюди, не порадившись із тобою, і визнаю свою провину. Але я це зробила, і нічого вже не вдієш. Я думала, тебе потішить, що поруч буде гарна й приємна мені людина, з якою я зможу їздити по околицях, коли ти працюєш.

– Коли тобі потрібен тут ще хтось, то це мене тішить.

– Мені не Потрібен ще хтось. Просто я натрапила на людину, яка мені сподобалась і з якою буде приємно якийсь час тут пожити.

– Але хто вона все-таки?

– Я не перевіряла її документів. Влаштуй їй допит, коли це тобі так потрібно.

– Ну що ж, принаймні вона хоч показна. Але чия вона?

– Не будь циніком. Нічия.

– Ні, скажи мені як є.

– Гаразд. Якщо я не втратила глузду, вона закохана в нас обох.

– Ти не втратила глузду.

– Мабуть, ще ні.

– То що ж тобі муляє?

– Сама не знаю,- відказала Кетрін.

– І я не знаю.

– Якось воно трохи дивно й кумедно.

– Не знаю,- сказав Девід.- Хочеш, підемо купатися? Вчора ми день пропустили.

– Ходімо. А її покличемо? Інакше буде якось нечемно.

– Тоді нам доведеться надягти купальні костюми.

– За такого вітру це тільки до речі. Сьогодні позасмагати на пісочку не випадає.

– Терпіти не можу бути з тобою в купальниках.

– Я теж. Але, може, завтра цей вітер уже вщухне.

Потім, коли вони троє вже їхали гірською дорогою і Девід сидів за кермом громіздкої старої “ізотти”, проклинаючи в душі жорсткі гальма й весь час відчуваючи, як нагально потребує ремонту розладнаний мотор, Кетрін сказала:

– Тут є дві-три бухточки, де ми, коли самі, купаємося без костюмів. Це єдиний спосіб по-справжньому засмагнути.

– Сьогодні не позасмагаєш,- зауважив Девід.- Надто вітряно.

– Але поплавати, якщо ти згодна, можна й без костюмів,- мовила Кетрін до дівчини.- І якщо Девід не проти. Ото була б потіха.

– Я б залюбки,- озвалася дівчина.- А ви не проти? – запитала вона Девіда.

Увечері Девід зробив два мартіні, і дівчина спитала:

– У вас завжди все так чудово, як було сьогодні?

– Приємний був день,- відказав Девід. Кетрін ще не вийшла із спальні, і він сидів удвох з дівчиною перед невеликим баром, що його мосьє Ороль обладнав минулої зими в кутку найбільшої кімнати свого провансальського будинку.

– Коли я випиваю, мені хочеться казати речі, яких нізащо не слід казати.

– То не кажіть.

– Який же сенс тоді пити?

– Це не називається пити. Що там важить один мартіні.

– Ви не були збентежені, коли ми купалися?

– Ні. А що – мав бути?

– Та ні,- відказала вона.- Мені приємно було дивитись на вас.

– От і добре,- мовив він.- Як мартіні?

– Дуже міцний, але мені смакує. А ви й Кетрін ніколи не купались отак з кимось іншим?

– Ні. А чого б то?

– Так я по-справжньому засмагну.

– Та певне.

– Чи ви воліли б, щоб я не була така темно-коричнева?

– У вас гарна засмага. Як хочете, засмагніть до такого кольору по всьому тілі.

– Я подумала: може б, ви воліли, щоб одна з ваших дівчат була світліша за другу.

– Ви не моя дівчина.

– Ні, ваша,- заперечила вона.- Я ж вам уже казала.

– Ви більш не червонієте.

– Я здолала свою сором’язливість, коли ми купалися. Сподіваюся, тепер довго не червонітиму. Ось чому я й була така балакуча – щоб перебороти себе. Ось чому й вам оте сказала.

– Вам личить цей кашеміровий светр,- мовив Девід.

– Кетрін каже, ми обидві носитимемо такі. Я не перестала вам подобатись, коли сказала оте?

– Я забув, що ви мені сказали.

– Що кохаю вас.

– Не говоріть дурниць.

– Ви не вірите, що з людиною може так статися? Як оце зі мною щодо вас обох?

– Ніхто не закохується у двох воднораз.

– Ви цього не знаєте,- сказала вона.

– Дурниці,- відказав Девід.- Усе це просто балачки.

– Аж ніяк. Це правда.

– Вам тільки здається так. Це безглуздя.

– Гаразд,- погодилась вона.- Це безглуздя. Але ж я тут.

– Еге ж. Ви тут,- мовив Девід. Він дивився на Кетрін, що йшла до них, усміхнена й щаслива.

– Привіт плавцям,- сказала вона.- Ой, який жаль. Я не побачила, як Маріта п’є свій перший мартіні.

– Я ще не допила,- озвалася дівчина.

– Як він на неї діє, Девіде?

– Розв’язує їй язика, і вона починає молоти дурниці.

– Ми почнемо пити наново. Ти такий молодець, що вдихнув життя в цей бар. Це в нас такий собі дослідний заклад. Тільки треба ще дзеркало. Що то за бар без дзеркала!

– Можемо завтра ж купити,- мовила дівчина.- Я залюбки беру це на себе.

– Не розганяйся,- сказала Кетрін.- Поїдемо вдвох та й купимо, і тоді всі зможемо бачити одне одного, коли почнемо молоти дурниці, й знатимемо, чи такі вже вони дурні. Адже дзеркало в барі не ошукаєш.

– Тільки коли я починаю здаватися собі в дзеркалі кумедним, я розумію, що зазнав поразки,- зауважив Девід.

– Ти ніколи не зазнаєш поразки. Як можна зазнати поразки, маючи двох таких дівчат? – мовила Кетрін.

– Оце ж таки і я намагалась йому довести,- докинула дівчина й уперше за цілий вечір почервоніла.

– Вона твоя дівчина, і я твоя дівчина,- провадила Кетрін.- Отож не будь занудним і розважай своїх дівчат. Хіба вони тобі не до вподоби? Я – оця дуже світла, з котрою ти одружений.

– Ти куди смаглявіша й світліша, ніж та, котру я брав за дружину.

– І ти так само, от я й привезла тобі в подарунок темну дівчину. Хіба тобі не до вподоби такий подарунок?

– Мені страшенно до вподоби такий подарунок.

– Як ти дивишся на своє майбутнє?

– Не знаю, яке мене чекає майбутнє.

– Але ж не дуже темне, правда? – спитала дівчина.

– Чудово,- мовила Кетрін.- Вона не тільки вродлива, багата, здорова й лагідна. Вона ще вміє жартувати. Хіба можна не втішатися таким подарунком?

– Краще вже я буду темним подарунком, ніж темним майбутнім,- докинула дівчина.

– Знов утнула,- сказала Кетрін.- Поцілуй її, Девіде, зроби їй світлий подарунок.

Девід обняв і поцілував дівчину, і вона відповіла була на його цілунок, та раптом відвернула голову. А тоді заплакала, похиливши голову й ухопившись обома руками за стойку бару.

– Тепер ти пожартуй,- мовив Девід до Кетрін.

– Та ні, все гаразд,- пробурмотіла дівчина.- Не дивіться на мене. Все гаразд.

Кетрін обняла її, поцілувала й погладила по голові.

– Зараз я заспокоюсь,- сказала дівчина.- Не турбуйтеся, будь ласка, я заспокоюсь.

– Пробач мені,- сказала Кетрін.

– Дозвольте, я піду,- попросила дівчина.- Мені краще піти…

– Ну от, маєш,- мовив Девід, коли вона пішла і вони з Кетрін лишилися самі.

– І не кажи,- зітхнула Кетрін.- Це я винна, Девіде.

– Вона повернеться.

– Ну, тепер ти не думаєш, що все це гра?

– Сльози начебто були справжні, якщо ти маєш на увазі це.

– Не клей дурня. Ти ж не дурний.

– Я поцілував її дуже обережно.

– Атож. У губи.

– А куди ж би ще я мав її поцілувати?

– Та ні, ти ні в чому не винен. Я ж тобі не дорікаю.

– Ще добре, що ти не звеліла мені поцілувати її, коли ми були на пляжі.

– А я хотіла,- сказала Кетрін. Тоді засміялась так, як бувало раніше, коли в їхнє життя ще не втрутився хтось сторонній.- Ти так і подумав, еге?

– Подумав і пірнув у воду.

– І добре зробив.

Обоє знов засміялись.

– Ну от ми й розвеселилися,- мовила Кетрін.

– Хвалити бога,- докинув Девід.- Я кохаю тебе, Відьмо, і поцілував її зовсім не для того, аби зчинити отаке казна-що.

– Можеш не виправдуватись,- сказала Кетрін.- Я ж бачила. Це була жалюгідна спроба.

– Краще б вона поїхала.

– Не будь лихий,- сказала Кетрін.- Я ж таки заохочувала її.

– А я намагався цього уникнути.

– Це я її тобі накинула. Піду знайду її.

– Не треба. Трохи зажди. Вона й так надто певна себе.

– Ну як ти можеш таке казати? Ти сам довів її до сліз.

– І не думав.

– То щось її довело. Піду я все-таки до неї.

Та в цьому вже не було потреби, бо дівчина повернулася до бару, де вони стояли, почервоніла й сказала:

– Пробачте мені.- Вона уже вмила обличчя й зачесала волосся, а тепер підійшла до Девіда, швидко поцілувала його в губи й промовила: – Мені сподобався ваш подарунок. А хто забрав мій мартіні?

– Я вилила його,- відповіла Кетрін.- Девід зробить тобі свіжий.

– Сподіваюся, вам усе-таки приємно мати двох дівчат,- сказала Маріта.- Бо я і ваша дівчина, і водночас буду дівчиною Кетрін.

– Я з дівчатами діла не маю,- мовила Кетрін. Голос її прозвучав дуже тихо й не зовсім переконливо ні для неї самої, ні для Девіда.

– І ніколи не мала?

– Ніколи не мала.

– А як захочеш, то я можу бути й твоєю дівчиною, і Девідовою.

– Тобі не здається, що це надто сміливий задум? – спитала Кетрін.

– На те я сюди й приїхала,- відказала Маріта.- Я гадала, саме цього тобі й треба.

– Я ніколи не мала діла з дівчатами,- повторила Кетрін.

– Яка ж я дурна,- мовила Маріта.- Я не знала. Це правда? Ти мене не розігруєш?

– Я тебе не розігрую.

– Сама не знаю, як я могла… утнути таку дурницю.

“Вона хотіла сказати – Так помилитися”,- подумав Девід, і Кетрін подумала те саме.

Тієї ночі в ліжку Кетрін сказала:

– Я не повинна була втягувати тебе в таку халепу. Ні в якому разі.

– Вік би нам її не бачити.

– А могло б обернутися й чимось гіршим. Мабуть, краще буде пройти крізь усе це і позбутись його.

– Ти можеш вирядити її звідси.

– Не думаю, що тепер це слушний вихід із становища. Хіба вона не принаджує тебе?

– Та звісно, що принаджує.

– Я так і думала. Але я кохаю тебе, і все це пусте. Ти ж і сам знаєш.

– Не знаю я про ці штуки, Відьмо.

– Гаразд, не сприймаймо цього надто серйозно. Тепер я вже добре знаю: коли починають сприймати щось надто серйозно, кінець усьому.

Вітер не вщухав третій день, але бурхав уже не так шалено. Девід сидів за своїм робочим столом, перечитував оповідання від самого початку до того місця, де перервав роботу, і побіжно щось підправляв. Потім узявся писати далі й жив тепер тільки там, в оповіданні, так що все навколо перестало для нього існувати, і, почувши надворі голоси двох жінок, він пустив їх повз вуха. І тільки коли вони вдвох проходили під вікном, підвів голову й помахав їм рукою. Вони помахали у відповідь, і Маріта всміхнулась, а Кетрін приклала палець до уст. Дівчина мала цього ранку прегарний вигляд, на обличчі її ясніли рум’янці. Кетрін була чарівна, як завжди. Девід почув, як від’їхала машина, і подумки відзначив, що то їхній “бугатті”. А тоді знов поринув в оповідання. То було добре оповідання, і незадовго до полудня Девід закінчив його.

Снідати було вже запізно, він стомився від роботи й не захотів тарабанитись до міста старою “ізоттою” з недолугими гальмами й розладнаним мотором, хоч у записці, залишеній разом з ключем, Кетрін написала, що вони їдуть до Ніцци, а по дорозі назад сподіваються знайти його в кафе.

Чого б йому зараз хотілося, то це випити літровий кухоль холодного пива й з’їсти з крупнисто змеленим чорним перцем. Але пиво тут на узбережжі було препогане, і Девід відрадно згадав Париж та інші місця, де йому випало побувати, водночас почуваючи задоволення від того, що написав щось справді вартісне,- це він знав напевне,- і що роботу завершено. То була перша річ, яку він завершив відтоді, як одружився. “Завершувати розпочате – ось що ти маєш робити,- подумав він.- Поки робота не закінчена, вона нічого не варта. Завтра знову беруся до своєї повісті й писатиму далі, аж поки закінчу… А чим же ти думаєш її закінчити? Який кінець вона матиме тепер?..”

Тільки-но його думки сягнули поза роботу, як усе, від чого він нею відгородився, знов наринуло на нього. Враз пригадався і вчорашній вечір, і те, що Кетрін з тією дівчиною їдуть сьогодні разом дорогою, якою тільки позавчора він і Кетрін їхали вдвох, і йому аж замлоїло всередині. Мабуть, тепер вони вже повертаються. Уже ж за полудень. А може, сидять у тому кафе. “Не сприймаймо все надто серйозно”,- сказала Кетрін. Але вона мала на думці й щось інше. Може, вона знає що робить. Може, знає, чим усе воно може обернутися. Може, й справді знає. А ти не знаєш.

Ну от, зранку ти працював, а тепер тривожишся. Краще б узяв та й написав ще одне оповідання. Напиши оте, котре найважче буде написати, ти знаєш. Ну ж бо, зважся. Тобі треба бути при силі, якщо ти хочеш їй добра. А що доброго вона від тебе мала? Та багато чого, відповів він сам собі. Ні, не багато. Багато означає досить. Отож берися й завтра ж починай нове оповідання. Та ні, якого біса завтра. Що за дурна натура. Завтра. Зараз же йди і розпочинай.

Він поклав записку й ключа в кишеню, повернувся до своєї робочої кімнати, сів за стіл і написав перший абзац нового оповідання, що його завжди відкладав на потім, ще відколи зрозумів, яким має бути справжнє оповідання. Він писав простими розповідними реченнями, маючи на оці всі подальші перипетії, які мав пережити сам і дати їм життя на папері. Та початок було написано, і тепер йому не лишалося нічого іншого, як посуватися далі. “Ото й тільки,- сказав він собі.- Бачиш, як просто робиться те, до чого ти не міг узятись?” Потім вийшов на терасу, сів і попросив подати віскі й “Перр’є”.

Юний племінник господаря приніс із бару пляшки, лід та склянку і сказав:

– Мосьє не поснідали.

– Запрацювався.

– ,- мовив хлопчина.- Може, принести вам чогось? Бутерброд?

– Візьми в нашій комірчині бляшанку скумбрії в соусі з білим вином. Відкрий її і принеси мені дві рибинки на тарілці.

– Вони ж будуть не холодні.

– Не має значення. Неси так.

Він сидів, їв скумбрію у винному соусі і пив віскі з мінеральною водою. Те, що риба була не холодна, таки мало значення. Отак підживляючись, він читав ранкову газету.

“У Гро-дю-Руа ми завжди їли свіжу рибу,- подумав Девід,- але це було вже давно”. Він почав пригадувати життя в Гро-дю-Руа, а потім почув, як нагору піднімається машина.

– Прибери все це,- сказав він хлопцеві, а сам підвівся, пішов до бару і вже там налив собі віскі, вкинув у нього лід і долив склянку мінеральною водою. В роті у нього був присмак риби та пряного соусу, і, взявши пляшку з водою, Девід відпив кілька ковтків просто з шийки.

До нього долинули голоси жінок, а тоді обидві з’явилися в дверях, такі самі радісні й веселі, як учора. Девід побачив світлу, мов березова кора, голову Кетрін, та її збуджене й закохане обличчя, побачив і ту дівчину, з темним волоссям, що його ніби й досі тріпав вітер, і дуже блискучими очима, які раптом знову сором’язливо потупились, коли вона підійшла ближче.

– Ми не стали зупинятися біля кафе, коли побачили, що тебе там немає,- сказала Кетрін.

– Я допізна працював. Як ти себе почуваєш, Відьмо?

– Дуже добре. А про неї можеш і не питати.

– Добре попрацювали, Девіде? – запитала дівчина.

– Оце з мене дружина! – похопилася Кетрін.- Забула про це спитати.

– Що ви робили в Ніцці?

– Можна, ми спершу вип’ємо, а вже тоді розкажемо?

Вони стояли обабіч нього так близько, що Девід фізично відчував обох.

– То ви добре попрацювали, Девіде? – повторила своє запитання дівчина.

– Та звісно, що добре, дурненька,- сказала Кетрін.- Він завжди працює тільки добре.

– Справді добре, Девіде?

– Так,- відказав він і легенько покуйовдив дівчині волосся.- Дякую.

– Нам тут дадуть випити чи ні? – запитала Кетрін.- Ну, а ми зовсім не працювали. Ми тільки щось купували, щось замовляли і влаштували скандал.

– Ніякий то не скандал.

– А я не знаю,- сказала Кетрін.- Мені до того байдуже.

– Що за скандал? – спитав Девід.

– Та нічого там не було,- відповіла дівчина.

– Я не звернула на це уваги,- сказала Кетрін.- Мені навіть сподобалось.

– У Ніцці хтось висловився з приводу її штанів.

– То не скандал,- мовив Девід.- Ніцца – чимале місто. Там усякого можна чекати.

– Я не змінилася? – раптом запитала Кетрін.- Шкода, що вони ще не привезли дзеркало. Ти не помічаєш у мені ніяких змін?

– Ні.- Девід подивився на неї. Вона була дуже світловолоса, розкуйовджена, ще смаглявіша, ніж раніше, і дуже збуджена й зачіплива.

– Це добре,- мовила вона.- Бо я пробувала змінитися.

– Нічого ти не пробувала,- заперечила дівчина.

– Ні, пробувала, і мені це сподобалось, і я хочу випити.

– Нічого вона не пробувала, Девіде,- сказала дівчина.

– Сьогодні вранці я зупинилась на отому довгому безлюдному відтинку і поцілувала її, і вона поцілувала мене, а потім – коли поверталися з Ніцци, і оце щойно, тільки-но вийшли з машини.- Кетрін дивилася на нього з любов’ю, але й з викликом, а тоді додала: – То були просто забавки, і мені сподобалось. Поцілуй і ти її. Хлопця начебто не видно.

Девід обернувсь до дівчини, а вона раптом припала до нього, і вони поцілувались. Він не мав наміру цілувати її, та й коли вже почав, то не думав, що буде отак.

– Ну годі, годі,- сказала Кетрін.

– Як вам? – спитав Девід у дівчини.

Вона знов була зніяковіла й сяяла з утіхи.

– Я щаслива, як ви мені й веліли,- відповіла вона.

– Ну от, усі тепер щасливі,- мовила Кетрін.- Усі винні порівну.

Вони добряче пообідали, з’ївши холодну закуску, смажене курча з овочевим рагу, салат, фрукти та сир і запиваючи все те холодним тавельським. Усі дуже зголодніли, настроєні були жартівливо, і ніхто не сприймав нічого надто серйозно.

– До вечері чи перед нею матимем грандіозний сюрприз,- сказала Кетрін.- Ця дівчина, Девіде, тринькає гроші, як п’яний індіанець, що продав свою нафтоносну ділянку.

– А вони милі, ті індіанці? – спитала дівчина.- Чи такі, як індійські магараджі?

– Девід тобі все про них розкаже. Він родом з Оклахоми.

– А я думала, із Східної Африки.

– Ні. Хтось із його предків подався геть з Оклахоми й вивіз його, ще малого, до Східної Африки.

– То, мабуть, страшенно цікава історія.

– Він написав роман про те, як жив у Східній Африці в дитинстві.

– Я знаю.

– Ви читали його? – спитав Девід.

– Так,- відказала вона.- Хочете, розповім?

– Ні. Я з тим романом знайомий.

– Він зворушив мене до сліз,- сказала дівчина.- То в ньому ваш батько?

– Якоюсь мірою.

– Ви, певно, дуже любили його.

– Любив.

– Ти ніколи не розповідав мені про нього,- озвалася Кетрін.

– Ти ніколи не питала.

– А якби спитала, розповів би?

– Ні,- відказав Девід.

– Я була в захваті від тієї книжки,- мовила дівчина.

– Не перебирай міри,- застерегла її Кетрін.

– Я не перебираю.

– А коли ти цілувала його…

– Ти сама це запропонувала.

– Та я не про те, ти ж мене перебила,- сказала Кетрін.- Я хотіла спитати: коли ти цілувала його, ти теж думала про нього як письменника й була в захваті?

Девід налив собі вина й надпив із склянки.

– Не знаю,- відповіла дівчина.- Я ні про що не думала.

– Добре, коли так,- сказала Кетрін.- А то я забоялася, що знов буде як з отими вирізками.

Дівчина вочевидь нічого не зрозуміла, і Кетрін пояснила їй:

– Я мала на думці відгуки преси про його другу книжку. Він же написав дві книжки, ти знаєш.

– Я читала тільки “Річковий поріг”.

– Друга про льотчиків. Під час війни. Це єдина добра книжка з усіх написаних про льотчиків.

– Дурниці,- мовив Девід.

– Ось постривай, прочитаєш – тоді скажеш,- провадила Кетрін.- Щоб написати, таку книжку, треба самому загинути, розбитися вщент. Хай тобі не здається, що я не розуміюся на Девідових книжках, бо цілую його, не думаючи про те, що він письменник.

– А от мені здається, що слід би нам уже влаштувати сієсту,- промовив Девід.- Тобі не завадить трохи поспати, Відьмо. Ти стомилася.

– Я надто розбазікалась,- сказала Кетрін.- Обід був чудовий, і я прошу пробачення за те, що так багато базікала й хвалилася.

– Мені дуже сподобалось, як ти говорила про Девідові книжки,- сказала дівчина.- Це було просто чудово.

– Не бачу нічого чудового. Я стомилася,- відказала Кетрін.- Ти маєш що читати, Маріто?

– Ще є дві книжки,- відповіла дівчина.- А потім я візьму у вас щось іще, як дозволите.

– Можна я зайду до тебе згодом?

– Заходь, якщо хочеш,- сказала Маріта.

Девід не дивився на дівчину, і вона не дивилася на нього.

– Я тобі нічого не переб’ю? – спитала Кетрін.

– Та які ж у мене тут справи,- відказала дівчина.

Кетрін і Девід лежали поряд на ліжку в своїй кімнаті, надворі довівав свій останній день вітер, і сієста була не та, що раніше.

– А тепер я розкажу тобі, гаразд?

– Я волів би цього не чути.

– Ні, дай я розкажу. Сьогодні вранці, перед тим як зупинитись, я боялася і старалась вести машину дуже ретельно, і всередині у мене аж хололо. Потім я побачила вдалині на схилі Канн, і на дорозі попереду нікого не було, я озирнулась – позаду теж нікого, і тоді з’їхала з дороги в кущі. Там, де щось ніби зарості шавлії. Я поцілувала її, і вона поцілувала мене, ми посиділи в машині, і в мене було дуже дивне відчуття, а потім доїхали до Ніцци, і я не знаю, чи здогадався хто-небудь про щось чи ні. Тоді мені було до цього байдуже, і ми ходили по крамницях і купували всякі речі. Вона дуже любить купувати. Хтось там кинув нечемне зауваження, але то було пусте. Потім ми зупинилися по дорозі назад, і вона сказала, що, мабуть, краще, як я буду її дівчиною, а я відказала: мені однаково,- та насправді зраділа, бо я ж так чи так тепер дівчина, отож не знала, як маю поводитись. Ніколи ще не почувала себе такою безпорадною. Але вона дуже мила і, гадаю, хотіла цим мені допомогти. А втім, не знаю. В усякому разі, вона була дуже мила, і я вела собі машину, а вона сиділа, така жвава й зрадувана, і тільки ніжно гладила мене, як ото часом ти мене гладиш, або ми одне одного, і тоді я сказала, що так їхати не можу, отож ми зупинились. Я тільки раз поцілувала її, але відчула, що це не минуло мене. Ми постояли там ще трохи, а потім рушили просто додому. Перед тим як зайти, я ще раз поцілувала її, і ми почували себе щасливими, і мені це було приємно, та й тепер приємно.

– Отже, ти своє зробила,- обережно мовив Девід,- і на цьому кінець.

– Та ні ж бо. Мені було приємно, і я робитиму це далі.

– Ні. Не треба тобі цього.

– Треба, і я це робитиму, доки сягну кінця й переступлю через це.

– А хто сказав, що ти переступиш?

– Я кажу. Але тепер мені це справді потрібно, Девіде. Я й не знала, що таке може бути.

Він нічого не сказав.

– Це минеться,- сказала вона.- Я знаю напевне. Повір.

Девід промовчав.

– Вона чекає на мене. Ти ж чув, як я її спитала? Це було б однаково, що зупинитись на півдорозі.

– Я їду в Париж,- мовив Девід.- Зв’язатися зі мною зможеш через банк.

– Ні,- сказала вона.- Ні. Ти повинен мені допомогти.

– Я не можу тобі допомогти.

– Можеш. Не їдь, прошу тебе. Я не переживу, якщо ти поїдеш. Я не хочу залишатися з нею. Мені вона потрібна тільки час від часу. Невже ти не розумієш? Ну зрозумій, будь ласка. Ти ж завжди все розумієш.

– Цього я не розумію.

– Спробуй. Ти ж раніше завжди розумів. Усе розумів. Хіба не так?

– Так. Раніше.

– Усе почалося з нас, і, коли я з цим покінчу, залишимось тільки ми. Я ж нікого більше не кохаю.

– Не роби цього.

– Не можу. Ще відтоді, як я ходила до школи, від мене тільки цього й хотіли. А я ніколи не йшла на це. Але тепер не можу.

Він промовчав.

– Будь ласка, зрозумій, як воно є.

Він нічого не сказав.

– До того ж вона закохана в тебе, то ти можеш тим часом пожити з нею і в такий спосіб стерти все.

– Ти не тямиш, що говориш, Відьмо.

– Я знаю,- сказала вона.- Все, мовчу.

– Поспи трохи,- порадив Девід.- Полеж тихенько поруч, і ми обоє заснемо.

– Я так тебе кохаю,- промовила вона.- І ти моя справжня пара, я так їй і сказала. Може, я їй забагато про тебе розказала, але вона ні про що інше й розмовляти не хоче. Ну, тепер я заспокоїлась, то піду вже.

– Не треба. Не ходи.

– Треба,- сказала вона.- Ти почекай мене. Я скоро прийду.

Коли вона повернулася до кімнати, Девіда там не було. Вона довго стояла й дивилася на ліжко, а тоді підійшла до дверей ванної, розчинила їх і поглянула у велике дзеркало. Обличчя її було немов застигле, і, коли вона зміряла себе поглядом з голови до ніг, воно лишилося таким самим безвиразним. Коли вона ввійшла до ванної і зачинила за собою двері, надворі вже стояли сутінки.

Девід повернувся з Канна, коли вже зовсім смерклось і вітер майже вщух. Він залишив машину там, де й завжди, і попростував стежкою на світло, що лилося з будинку в двір і садок. З дверей вийшла Маріта й рушила до нього.

– Кетрін у жахливому стані,- сказала вона.- Прошу вас, будьте до неї добрим.

– Під три чорти вас обох,- буркнув Девід.

– Мене – будь ласка. Але її – ні. Не можна так, Девіде.

– Не треба мене повчати, що мені можна, а чого не можна.

– То ви не хочете подбати про неї?

– Не маю особливого бажання.

– А я хочу.

– Ще б вам не хотіти.

– Не будьте дурнем,- мовила вона.- Ви ж розумний чоловік. Кажу ж вам, це серйозно.

– Де вона?

– Там, чекає на вас.

Девід увійшов у двері. Кетрін сиділа в порожній вітальні біля бару.

– Привіт,- озвалася вона.- Дзеркало ще не привезли.

– Привіт, Відьмо,- сказав він.- Пробач, я припізнився.

Його вразив її тьмяний, мов неживий, погляд і безбарвний голос.

– Я думала, ти зовсім поїхав,- промовила вона.

– Хіба ж ти не бачила, що я нічого з собою не взяв?

– Я не дивилася. Ти міг поїхати й без нічого.

– Міг,- сказав Девід.- Та я просто з’їздив до містечка.

– Он як,- мовила вона і втупила очі в стіну.

– Вітер ущухає,- сказав Девід.- Завтра буде гарний день.

– Мені байдуже, що буде завтра.

– Я певен, що ні.

– Байдуже. І не вмовляй мене.

– Я тебе не вмовляю,- сказав він.- Ти щось випила?

– Ні.

– Зараз я приготую.

– Це нічого не допоможе.

– Не кажи. Ми – це ще ми.- Він робив мартіні, і Кетрін байдужно спостерігала, як він змішує напої, а потім наповнює склянки.

– Вкинь маслину,- мовила вона.

Він дав їй у руки склянку, підняв свою і торкнувся нею її склянки.

– За нас.

Вона вилила свій мартіні на стойку бару й дивилась, як він розпливається по дереву. Тоді підібрала маслину й поклала в рот.

– Нема ніяких нас,- сказала безвиразно.- Більш нема.

Девід дістав з кишені носовика, витер стойку і зробив ще один мартіні.

– Усе це – лайно,- мовила Кетрін.

Девід подав їй склянку, вона подивилась на неї і вилила питво на стойку. Девід знову витер бар і викрутив носовика. Потім випив свій мартіні й приготував ще два.

– Цей ти вже вип’єш,- сказав він.- Ну ж бо, пий.

– Ну ж бо, пий,- повторила вона. Тоді взяла склянку й сказала: – За тебе й за твій богом проклятий носовик.

Вона за одним духом вихилила питво і тепер тримала склянку в руці й дивилася на неї, і Девід не мав сумніву, що зараз вона пожбурить ту склянку йому межи очі. Нарешті Кетрін поставила склянку, вийняла звідти маслину, повільно з’їла її і віддала Девідові кісточку.

– Напівкоштовний камінь,- мовила вона.- Сховай до кишені. Я б випила ще, якщо ти зробиш.

– Але цього разу пий помалу.

– Ой, та все уже минулося,- сказала Кетрін.- Ти, мабуть, і не добачаєш різниці. Я певна, таке трапляється з кожним.

– Тобі вже краще?

– Куди краще, правда. Просто щось втрачаєш, і його вже нема, ото й тільки. А все, що ми втрачаємо,- це все, що ми мали. Зате натомість набуваємо чогось нового. І ніяких проблем, еге ж?

– Їсти хочеш?

– Ні. Але я певна: все буде гаразд. Ти ж сам казав, хіба ні?

– Звісно, що буде гаразд.

– На жаль, я не можу пригадати, що ж саме ми втратили. Але це не має значення, правда? Ти сам казав, що ні.

– Не має.

– То й не будемо журитися. Все уже минуло, хоч би що воно там було.

– Мабуть, щось таки було, ми просто забули,- сказав Девід.- Згодом пригадаємо.

– Я знаю, щось я скоїла. Та воно вже позаду.

– От і добре.

– Так чи так, а ніхто в цьому не винен.

– Не треба шукати винних.

– Я вже знаю, що́ воно було,- всміхнулася Кетрін.- Але я тебе не зрадила. Справді, Девіде. Як би я змогла? Я просто не змогла б. Ти ж знаєш. Як ти міг таке сказати? Чому ти таке сказав?

– Ні, ти не зрадила.

– Звісно, що ні. Але дуже жаль, що ти таке сказав.

– Я не казав такого, Відьмо.

– Хтось сказав. А я не зрадила. Я тільки зробила те, що мала зробити. Де Маріта?

– Мабуть, у своїй кімнаті.

– Я рада, що все те минулося. І тепер, коли ти взяв свої слова назад, мені вже зовсім добре. А ще краще було б, якби це ти таке скоїв і я мала б нагоду взяти свої слова назад. Тепер ми знову ми, правда ж? Я нічого не занапастила.

– Ні.

Вона знов усміхнулась.

– От і добре. Я піду приведу її. Ти не проти? Вона так турбувалася за мене, поки ти не повернувся.

– Он як?

– Я надто розбазікалася,- похопилась Кетрін.- Це завжди, як вип’ю, стаю надміру балакуча. А вона дуже славна, Девіде, ти просто не знаєш її. Вона була страшенно добра до мене.

– Та ну її під три чорти.

– Ні. Ти ж узяв свої слова назад. Пригадуєш? Я не хочу, щоб усе те почалося спочатку. Невже ти хочеш? Усе ж знову піде шкереберть. Повір мені.

– Ну гаразд, приведи її. Вона буде рада побачити, що тобі вже добре.

– Та звісно, а ти постарайся, щоб і їй було добре.

– Аякже. А їй що – погано?

– Було погано тоді, коли й мені. Коли я зрозуміла, що зрадила тебе. Такого ж ніколи ще не було, сам знаєш. От ти піди й приведи її, Девіде. Тоді їй зразу полегшає на душі. А втім, ні, не турбуйся, я сама.

Кетрін вийшла за двері, і Девід провів її поглядом. Її рухи були тепер не такі механічні, та й голос трохи ожив. А коли вона повернулася, на устах її була усмішка і голос звучав уже майже зовсім природно.

– Зараз іде,- сказала Кетрін.- Вона дуже мила, Девіде. Я страшенно рада, що привезла її сюди.

Дівчина ввійшла до кімнати, і Девід сказав:

– Ми на вас чекаємо.

Вона позирнула на нього й відвела очі. Тоді знов поглянула на Девіда й, тримаючись дуже рівно, промовила:

– Пробачте, що змусила вас чекати.

– Вигляд у вас чудовий,- зауважив Девід, і то була щира правда, але в очах дівчини лежав такий сум, якого він ніколи ще не бачив.

– Зроби їй випити, Девіде. Я вже двічі хильнула,- пояснила Кетрін дівчині.

– Я рада, що тобі краще,- мовила та.

– Це завдяки Девідові,- пояснила Кетрін.- Я все-все йому розказала, і він мене зрозумів. Він не бачить у цьому нічого поганого, правда.

Дівчина подивилася на Девіда, і він помітив, як вона прикусила верхню губу, й зрозумів те, що сказали йому її очі.

– А найдивовижніше, що я тепер почуваю себе дуже дорослою. Але далося воно мені нелегко. Звісно, я сама цього захотіла, і ось тепер звідала, та все ж розумію: поки що я тільки недосвідчена учениця, одначе не завжди ж мені такою лишатися.

– Беремо до уваги твою недосвідченість,- докинув Девід і, користуючись з нагоди, весело сказав: – Та, може, поговоримо вже про щось інше? Збочення – то речі малоцікаві й старомодні. Не чув я, щоб такі люди, як ми, колись вели розмови на цю тему.

– Мабуть, вони цікаві тільки для того, хто звідав це вперше,- мовила Кетрін.

– А потім тільки для тих, хто в цьому погруз, а для всіх інших це смертельна нудьга,- сказав Девід.- Ви згодні, Спадкоємице?

– Ти називаєш її Спадкоємицею?- запитала Кетрін.- Яке миле й забавне прізвисько.

– Не можу ж я називати її “мадам” чи “ваша вельможність”,- відказав Девід.- То ви згодні зі мною, Спадкоємице? Щодо збочень?

– Я завжди вважала це дурницею, якій приділяють надто багато уваги,- відповіла та.- Все воно не більш ніж забавка, до якої вдаються дівчата, не маючи чогось кращого.

– Але першого разу все цікаво,- мовила Кетрін.

– Так,- погодився Девід.- Але ж не станеш ти без кінця розводитись про те, як уперше в житті долала перешкоди верхи на коні або як уперше сіла за кермо літака й злетіла сама-одна високо над землею, аж під самі хмари?

– Ти мене присоромив,- сказала Кетрін.- Поглянь на мене й побачиш, як мені соромно.

Девід обняв її рукою за плечі.

– Не треба соромитись. Тільки не забувай, чи сподобалося б тобі, коли б оця наша Спадкоємиця почала зараз пригадувати з усіма подробицями, як вона піднімалася в тому літаку, одна-однісінька, і більш нікого й нічого між небом і землею, Землею з великої літери, тільки вона та її літак, і вони цілком могли загинути, розбитися на друзки, вона разом із літаком, і якби вона Розбилася – підкресли це слово,- то втратила б і всі свої гроші, і здоров’я, і саме Життя з великої літери, і всіх, кого любить, і мене, й тебе, й господа Бога – все це з великих літер.

– Ти колись літала отак сама, Спадкоємице?

– Ні,- відказала дівчина.- І тепер не маю такої потреби. А от випити б іще випила. Я люблю вас, Девіде.

– Поцілуй її знову так, як тоді,- сказала Кетрін.

– Іншим разом,- озвався Девід.- Я маю зробити коктейлі.

– Я така рада, що всі ми знову друзі і все добре,- сказала Кетрін. Тепер вона була дуже пожвавлена, і голос її звучав природно й майже невимушено.- Ой, я зовсім забула про сюрприз, який Спадкоємиця купила сьогодні вранці. Піду скажу, щоб його принесли.

Коли Кетрін пішла, дівчина взяла Девідову руку, міцно стиснула її, а тоді поцілувала. Вони сиділи й дивились одне на одного. Вона майже несвідомо доторкнулася до його руки, переплела свої пальці з його, потім забрала руку.

– Нам не треба ні про що говорити,- сказала тихо.- Ви ж не хочете, щоб я виголосила промову?

– Ні. Але поговорити ми колись повинні.

– Ви б хотіли, щоб я поїхала звідси?

– Це було б з вашого боку розумніше.

– Ви поцілуєте мене, аби я знала, що можу залишитись?

У цю мить на порозі з’явилася Кетрін у супроводі юного подавальника, що ніс на таці велику бляшанку ікри в мисці з льодом і тарель грінок.

– Оце був поцілунок,- мовила вона.- Всі його бачили, отож тепер нема чого боятися скандалу й такого іншого.- І додала: – Зараз принесуть нарізані яєчні білки з цибулею.

Ікра була дуже крупниста, темно-сіра, і Кетрін просто зачерпувала її тоненькими скибочками грінок.

– Спадкоємиця купила для тебе ящик шампанського “Бьоллінгер брют” тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року, і кілька пляшок уже на льоду. То чи не випити нам одну під оцю ікру, як ти вважаєш?

– Ну звісно,- відказав Девід.- А за вечерею доп’ємо й решту.

– Правда ж, добре, що Спадкоємиця і я багаті, і тобі ніколи не доведеться про щось турбуватись? Ми ж про нього подбаємо, Спадкоємице?

– Докладатимем усіх зусиль,- озвалася дівчина.- Я саме з’ясовую його потреби. Та на сьогодні ми маємо тільки оце.

Він проспав близько двох годин, коли його збудило денне світло, і, прокинувшись, поглянув на Кетрін, що мирно спала далі й здавалась уві сні цілком щасливою. Він так і залишив її, гарну, молоду й невинну на вигляд, а сам пішов до ванної, прийняв душ, надяг шорти й потюпав босий через садок до своєї робочої кімнати. Небо після вітру було немов чисто вимите, і стояв ранній ранок нового дня наприкінці літа.

Він знов узявся до того важкого оповідання і наполегливо працював, сміливо долаючи одну по одній усі труднощі, до яких стільки років боявся підступитись. Так він писав майже до одинадцятої години, а тоді, закінчивши денну роботу, замкнув свою кімнату, вийшов надвір і побачив обох жінок, що грали в шахи за столом у садку. Обидві мали свіжий, молодий вигляд і були принадні, як умите вітром ранкове небо.

– Вона знову виграє́,- сказала Кетрін.- Як ти, Девіде?

Дівчина дуже сором’язливо всміхнулася до нього.

“Вони дві найчарівніші молоді жінки, яких я будь-коли бачив,- подумав Девід.- Тільки от що нам принесе цей день?”

– А ви як? – спитав він.

– Ми – чудово,- відказала дівчина.- Вам добре велося?

– Та все на круту гору, але йде непогано.

– Ви знову не снідали.

– Вже пізно снідати,- сказав Девід.

– Дурниці,- озвалася Кетрін.- Сьогодні ти в нас чергова дружина, Спадкоємице. Примусь його попоїсти.

– Може, хоч кави й фруктів, Девіде? – спитала дівчина.

– Чорної кави вип’ю,- відповів він.

– Я принесу вам чогось до кави,- сказала дівчина й пішла в дім.

Девід сів до столу поруч із Кетрін, і вона переклала шахи та шахівницю на стілець. Тоді покуйовдила йому волосся й промовила:

– Ти забув, що в тебе така сама срібляста голова, як і в мене?

– Так,- відказав він.

– Вона ставатиме все сріблястіша й сріблястіша, і я теж дедалі світлішатиму, а шкіра в мене темнішатиме.

– Це буде чудово.

– Так, і я все те здолаю.

Тим часом чарівна темноволоса дівчина вже несла тацю з невеличкою вазочкою, повною ікри, половиною лимона, ложечкою та грінками, а юний подавальник тримав у руках відерце з шампанським і тацю з трьома келихами.

– Це піде на користь Девідові,- сказала дівчина.- А тоді подамося поплаваємо перед обідом.

Потім, коли вони накупалися, полежали на піску проти сонця й добряче пообідали з шампанським, Кетрін сказала:

– Я дуже стомилась і хочу спати.

– Ти забагато плавала,- мовив Девід.- Ну що ж, влаштуємо сієсту.

– Я справді страшенно хочу спати,- поскаржилася Кетрін.

– А як ти себе почуваєш, Кетрін? – спитала Маріта.

– Добре. От тільки мало не засинаю.

– Ми покладемо тебе в ліжко,- сказав Девід.- У вас є термометр? – звернувся він до дівчини.

– Та ні, жару в мене нема, я певна,- заперечила Кетрін.- Просто мене давно вже хилить на сон.

Коли вона вляглася, Маріта принесла термометр, і Девід зміряв Кетрін температуру й пульс. Температура була нормальна, а пульс – сто п’ять.

– Пульс трохи частить,- сказав він,- але я не знаю, який твій звичайний пульс.

– Я теж не знаю, але це, мабуть, над міру.

– Думаю, що при нормальній температурі пульс не так уже й важить,- сказав Девід.- Але якщо почнеться жар, я поїду до Канна й привезу лікаря.

– Не треба мені лікаря,- заперечила Кетрін.- Я просто хочу спати. Можна вже мені заснути?

– Ну звісно, моя красуне. Як буде чогось треба, гукнеш мене.

Вони двоє стояли й дивились, як вона заснула, а тоді тихенько вийшли, і Девід по кам’яних плитах підступив до вікна й зазирнув у кімнату. Кетрін спокійно спала і дихала рівно. Він приніс два стільці та столик, і обоє сіли в затінку під вікном Кетрін і задивилися крізь сосни на блакить моря.

– Про що ви думаєте? – спитав Девід.

– Не знаю. Вранці вона була весела й радісна. Ви ж бачили, коли вийшли, закінчивши писати.

– А тепер що?

– Може, просто реакція після вчорашнього. Вона дуже безпосередня душа, Девіде, і це цілком природно.

– Вчора було так, наче в домі хтось помер,- мовив Девід.- Погано було.

Він підвівся, підійшов до вікна й зазирнув у кімнату. Кетрін спала в тій самій позі і дихала легко.

– Спить вона добре,- мовив він до дівчини.- А ви не хотіли б прилягти?

– Та мабуть.

– Я піду до своєї робочої кімнати,- сказав він.- Там є двері до вас, узяті на засувки з обох боків.

Він пройшов по кам’яних плитах, відімкнув двері своєї кімнати, а тоді відсунув засувку на дверях між двома кімнатами. Стояв і чекав, а тоді почув, як клацнула засувка з того боку, і двері відчинились. Вони сіли поряд на ліжко, і Девід обняв дівчину за плечі.

– Поцілуй мене,- мовив він.

– Я люблю тебе цілувати,- озвалася вона.- Страшенно люблю. Але нічого іншого не можна.

– Не можна?

– Ні, я не можу.- І трохи згодом додала: – Ну що мені зробити для тебе зараз? Мені дуже соромно, що я не можу всього, але ж ти знаєш, до яких прикрощів призводять такі речі

– Просто ляж поруч і пригорнися до мене.

– Залюбки.

– І роби що хочеш.

– Гаразд,- мовила вона.- І ти теж. Робімо що можна.

Кетрін проспала всю другу половину дня і надвечір’я. Девід з Марітою сиділи біля стойки бару, пили коктейль, і дівчина сказала:

– А дзеркало й досі не привезли.

– До речі, ви спитали дозволу в старого Ороля?

– Так. Він був потішений.

– Треба б мені поставити йому могорич із того “Бьоллінгера” чи чогось іншого.

– Я дала йому чотири пляшки і дві пляшки добірного коньяку. З ним усе гаразд. Я боялася прикрощів з боку мадам.

– Ти таки мала слушність.

– Я не хочу скандалу, Девіде.

– Авжеж,- мовив він.- Я тебе розумію.

Юний подавальник приніс іще льоду, і Девід зробив два свіжі мартіні й дав одну склянку дівчині. Подавальник приніс маслини й повернувся до кухні.

– Піду погляну, як там Кетрін,- сказала дівчина.- Може, все обійдеться, а може, й ні.

Її не було хвилин десять, і Девід, помацавши склянку, вирішив допити її мартіні, поки не став теплий. Він узяв склянку, підніс до рота і, торкнувшись губами скла, відчув, як йому приємно, бо то її склянка. Це була очевидна й незаперечна істина. “Тільки цього тобі ще бракувало,- подумав він.- Тільки цього тобі бракувало для повного щастя. Закохатися в них обох. Що з тобою подіялося від травня? Ким ти став?..” Але знов торкнувся склянки губами, і відчуття було те саме. “Ну гаразд,- сказав він собі подумки,- тільки не забувай про роботу. А то ти зовсім був занедбав її. Усі сили – роботі”.

Повернулася Маріта, і коли Девід побачив її, радісно усміхнену, йому стало ясно, що він до неї почуває.

– Вона одягається,- сказала дівчина.- З нею все гаразд. Як добре, правда ж?

– Так,- мовив Девід, кохаючи і Кетрін не менш, ніж завжди.

– А де мій мартіні?

– Я допив його,- сказав Девід.- Бо він був твій.

– Правда, Девіде? – Вона почервоніла й засяяла з утіхи.

– Найщиріша правда, на яку я здатен,- відказав він.- Ось тобі свіжий.

Вона надпила із склянки, легенько провела губами по краю скла, а тоді віддала склянку Девідові, і він зробив те саме й відпив чималий ковток.

– Ти дуже гарна,- сказав він.- І я кохаю тебе.

Він почув, як захурчав мотор “бугатті”, і аж здригнувся від цього несподіваного чужорідного звуку, бо в тих краях, куди він перенісся уявою, ніяких моторів не було. Для нього не існувало тепер нічого в світі, крім оповідання, яке він писав, і, вибудовуючи твір, він сам жив у ньому. Важкі місця, яких він так страшився раніше, одне по одному лишалися позаду, і на папері дедалі виразніше поставали люди, краєвиди, дні та ночі, зміни погоди. Він працював не спиняючись, і почував таку втому, наче й справді цілу ніч простував кам’янистою вулканічною пустелею і схід сонця застав його та супутників ще далеко від пересохлих брудно-сірих озер. Плече йому відтягувала важка двоствольна рушниця, яку він ніс напереваги, притримуючи рукою за дуло, в роті відчувався присмак каміння. За мерехтливим серпанком над пересохлими озерами він бачив далекий голубуватий крутосхил. Попереду не було ні душі, а ззаду тяглася довга вервечка носіїв, які знали, що вони дісталися цього місця на три години пізніше, ніж належало.

Звісно, не він сам стояв там того ранку, і ніколи він не носив тієї витертої, полатаної і вицвілої майже до білого вельветової куртки, геть зопрілої під пахвами, що її тоді зняв із себе й віддав своєму слузі та побратимові з племені камба, який також знав про затримку й поділяв з ним вину за неї, і той, нюхнувши кислого оцтового духу, гидливо крутнув головою, а тоді посміхнувся, взяв куртку за рукави й перекинув через своє чорне плече, і вони рушили далі, підтримуючи правою рукою дула рушниць, які лежали напереваги в них на плечах, звернені важкими прикладами назад, у бік носіїв.

То був не він, але, пишучи, він був там, і згодом кожен, хто читатиме оповідання, теж побуває там і, досягши з ними того крутосхилу – якщо вони його досягнуть,- побачить те саме, що побачили вони, а він, Девід, має привести їх туди до полудня, і тоді кожний читач дізнається про те, що там було, і воно залишиться з ним назавжди.

Усе, що відкривав твій батько, він відкривав і для тебе, думав Девід,- і добре, й дивовижне, й погане, й дуже погане, й препогане, й геть погане, й, нарешті, таке, що гірше нікуди. Страшенно прикро, що людині, наділеній неабияким хистом терпіти лихо й тішитися життям, судився такий кінець, як батькові, подумав він. Йому було завжди приємно згадувати батька, і він знав, що батькові сподобалося б це оповідання.

Було вже близько полудня, коли він вийшов із своєї робочої кімнати й подався босий по кам’яних плитах до чільних дверей готелю. У великій вітальні робітники прилаштовували на стіні за баром широке дзеркало. Там-таки були й мосьє Ороль та юний подавальник, і Девід перемовився з ними кількома словами, а тоді пройшов до кухні, де побачив господиню.

– Чи не знайдеться у вас пива, мадам? – спитав він.

– , мосьє Берн,- відказала вона й принесла з льодовні холодну пляшку.

– Я питиму просто з пляшки,- сказав Девід.

– Як вам завгодно, мосьє,- погодилась вона.- Дами, як я гадаю, поїхали до Ніцци. Мосьє добре попрацював?

– Дуже добре.

– Мосьє забагато працює. Не годиться пропускати сніданок.

– Там у бляшанці ще лишилась ікра?

– Напевне лишилась.

– То я з’їм зо дві ложечки.

– Дивна ви людина, мосьє,- зауважила господиня.- Вчора їли ікру під шампанське. Сьогодні – під пиво.

– Сьогодні я сам-один,- сказав Девід.- А ви не знаєте, мій велосипед і досі в сараї?

– Має бути там.

Девід набрав ложечку ікри й посунув бляшанку до господині.

– Покуштуйте і ви, мадам. Ікра дуже добра.

– Та ні, не треба,- відмовилась вона.

– Облиште ви ці дурниці,- сказав Девід.- Пригощайтеся. Онде й грінки. Випийте келих шампанського. Там ще є на льоду.

Господиня взяла ложечку ікри, поклала на грінку, що лишилася від сніданку, й налила собі склянку рожевого.

– Смакота,- мовила вона.- А решту ми сховаємо.

– Відчуваєте, як вона збуджує? – спитав Девід.- З’їм-но я ще ложечку.

– Ой, мосьє, не треба так жартувати.

– А чом би й ні? – сказав Девід.- Моїх партнерок для жартів немає. Якщо ті дві красуні повернуться без мене, скажете їм, що я пішов купатися, гаразд?

– Авжеж. А та маленька справді красуня. Звісно, не така, як мадам.

– Як на мене, вона не дуже потворна,- сказав Девід.

– Вона красуня, мосьє, і дуже чарівна.

– Ну, коли ви так вважаєте, хай побуде трохи, поки не нагодиться щось краще.

– Мосьє! – мовила господиня з глибоким докором.

– А що це там за “перебудова? – спитав Девід.

– Це ви про дзеркало для бару? Такий чарівний подарунок нашому закладу.

– Кругом сама чарівність,- мовив Девід.- Чарівність і осетрові яйця. Зробіть мені ласку, попросіть хлопця, хай перевірить шини, поки я взую щось на ноги і знайду своє кепі.

– Мосьє любить ходити босий. Я теж люблю влітку.

– От ми з вами якось і походимо разом.

– Мосьє! – сказала господиня, вклавши в це слово все.

– А що – Ороль ревнивий?

– ,- відповіла вона.- То я скажу чарівним дамам, що ви поїхали купатися.

– І добре сховайте ікру від Ороля,- сказав Девід.-

.

Виїхавши на лискучу чорну смугу асфальтованої дороги, що тяглася вгору порослим соснами схилом, він відчув, як напружилися м’язи рук та плечей, а ноги з натугою натиснули на педалі, і побрався на залитий гарячим сонцем узвіз, вдихаючи запах соснової глиці та солоний дух моря, що його доносив легкий вітрець. Пригнувшись і злегка наваживши на кермо, він підсвідомо примічав, як неритмічні попервах рухи ніг з кожною залишеною позаду стометровою позначкою ставали дедалі розміреніші, і так поминув перший кілометровий стовпчик з червоним вершечком, а потім і другий. На мису дорога збігла зі схилу й пішла понад морем, і там Девід загальмував, зліз з велосипеда й, завдавши його на плече, рушив стежкою до берега. Потім прихилив велосипед до стовбура сосни, від якого пахтіло розігрітою гарячим сонцем живицею, спустився до берегового каміння, роздягся, склав на купку шорти, сорочку та кепі, поставив зверху туфлі на мотузяній підошві й пірнув у прозору холоднувату глибочінь. Випливаючи до поверхні, він бачив, як поступово світлішає вода, а коли виринув, рвучко труснув головою, щоб не заклало вуха, й поплив від берега. Потім перевернувся на спину і, нерухомо лежачи на воді, втупив очі в небо, де вже купчилися перші білі хмарки, навіяні бризом.

Нарешті він повернувся на берег бухточки, заліз на великий темно-рудавий камінь і, вмостившись проти сонця, задивився на море. Хороше було отак усамітнитись, добре попрацювавши зранку. Та невдовзі його почало гнітити почуття порожнечі, яке завжди приходило після роботи, і він повернувся думкою до своїх жінок, відчуваючи, як йому бракує їх, і не тієї чи тієї зокрема, а обох воднораз. Він сидів і думав про них – не розважливо, не з погляду кохання, чи прихильності, чи обов’язку, чи того, що вже сталося й може статись далі, чи там своєї теперішньої або майбутньої поведінки,- а просто думав про те, як йому бракує їх у цю мить. Його брала туга за ними, за кожною зокрема й за обома разом, і він жадав їх обох.

Сидячи отак на камені проти сонця й дивлячись на море, він усвідомлював, що негоже кохати одразу двох жінок, але таки кохав їх обох. “Нічого доброго не вийде ні з тією, ні з тією, та нічого вже й не вдієш,- казав він собі.- Але не берися ні судити тих, кого кохаєш, ні розкладати між ними вину. Все буде розкладено в належний час, і то не тобою”.

Він дивився на море й намагався тверезо оцінити становище, але нічого в нього не виходило. Найгірше було те, що сталося з Кетрін. Потім – те, що його потягло до іншої жінки. Не треба було копирсатись у своїй свідомості, аби впевнитися, що він кохає Кетрін, чи збагнути, що не можна кохати водночас двох жінок і що добра з того не буде. Він ще не знав, яким жахіттям це може обернутись. Знав тільки те, що воно вже почалося. Вони троє вже зчеплені між собою, наче три шестерні, що обертають одне колесо, подумав він, і одна з тих шестерень геть стерлася чи принаймні дуже ушкоджена. А тоді пірнув у прозору холодну воду, де йому нікого не бракувало, виринув на поверхню, труснув головою, проплив ще далі й повернув назад до берега.

Не завдавши собі клопоту обсохнути, він одягся, засунув кепі в кишеню шортів, вивів на дорогу велосипед, сів у сідло і, чимдуж натискаючи на педалі, відчуваючи, як дається взнаки м’язам ніг довга перерва у тренуванні й неначе злившись зі своєю гоночною машиною в одну живу істоту на колесах, почав долати короткий узвіз. А потім, ледь притримуючи пальцями гальма й швидко поминаючи повороти, покотив униз лискучою чорною дорогою між сосон аж до під’їзної алеї, що вела на задній двір готелю, звідки за деревами видно було осяйну літню блакить моря.

Жінки ще не повернулись, отож він пішов у дім, прийняв душ, надяг свіжу сорочку та шорти, а тоді подався до бару, де вже виблискувало нове розкішне дзеркало. Гукнув хлопчину-подавальника, попросив принести лимон, ніж та лід і показав йому, як робити “Тома Коллінза”. Потім сів на табурет біля стойки, підняв високу склянку з напоєм і подивився на себе в дзеркало. “Навряд чи я пив би отак сам на сам із тобою чотири місяці тому”,- подумав він. Хлопець приніс йому “Eclaireur de Nice”, і, щоб згаяти час, Девід узявся читати газету. Його брала досада, що жінки й досі не повернулися, він почував себе самотнім і вже почав тривожитись.

Коли вони нарешті приїхали, Кетрін була дуже весела й збуджена, а Маріта мала винуватий і принишклий вигляд.

– Привіт, любий,- звернулася Кетрін до Девіда.- Ой, ти диви, дзеркало! Таки привезли. Та ще й яке гарне. Хоча й страшенно всевидюще. Ну, я піду причепурюся до обіду. Пробач, що ми так затримались.

– Ми спинилися в містечку й випили по одній,- пояснила Девідові дівчина.- Вибач, що змусили тебе чекати.

– По одній? – спитав Девід.

Вона піднесла вгору два пальці. Потім підвела обличчя, поцілувала Девіда й пішла. Він знов узявся до газети.

З’явилася Кетрін, у синій полотняній сорочці, що подобалась Девідові, та штанах, і сказала:

– Любий, сподіваюся, ти не розсердився. Та ми, по суті, й не винні. Просто я побачила Жана й запросила його випити з нами, він погодився, і все було дуже мило.

– Це той перукар?

– Ну звісно. Жан. Якого б ще Жана я знала в Канні? Він був дуже милий і питав про тебе. Можна мені мартіні, любий? Я ж випила тільки одну.

– Мабуть, уже готовий обід.

– Ну одну скляночку, любий. Онде ще тільки накривають на стіл.

Девід неквапливо зробив два мартіні, а тим часом прийшла дівчина. На ній була цупка біла сукня, в якій вона мала свіжий і прохолодний вигляд.

– Можна й мені, Девіде? День сьогодні такий спекотний. Як тут справи?

– А ти б залишилась удома та наглядала за ним,- озвалася Кетрін.

– У мене все добре,- відказав Девід.- Море було дуже лагідне.

– У тебе завжди такі незвичайні епітети,- сказала Кетрін.- Вони роблять усе дуже наочним.

– Перепрошую,- зронив Девід.

– Оце ще одне стильне слівце,- мовила Кетрін.- Поясни своїй новій подрузі, що таке “стильний”. Це ж бо американізм.

– Здається, я сама знаю,- сказала дівчина.- Будь ласка, не дратуйся, Кетрін.

– Я не дратуюся,- відказала Кетрін.- Але два дні тому, коли ти мене причаровувала, все було дуже стильно, а сьогодні досить мені щось не так сказати, і ти дивишся на мене як не знаю на що.

– Перепрошую, Кетрін,- мовила дівчина.

– І знов-таки “перепрошую”,- не вгавала Кетрін.- Наче це не ти навчила мене тих азів, які я тепер знаю.

– Може, будемо вже обідати? – спитав Девід.- Сьогодні таки добре пече, і ти стомилася, Відьмо.

– Я стомилася від усього,- сказала Кетрін.- Пробачте мені, будь ласка.

– Нема чого пробачати,- озвалася дівчина.- Це ти мені пробач, що я почала надиматись. Я приїхала сюди не для того, щоб так поводитись.- Вона підійшла до Кетрін і дуже ніжно поцілувала її.- Ну годі-бо, будь хорошою дівчинкою. То що, ходімо до столу?

– Хіба ми ще не обідали? – спитала Кетрін.

– Ні, Відьмо,- відповів Девід.- Зараз будемо обідати.

Наприкінці обіду Кетрін, що майже весь час трималася цілком помірковано, коли не рахувати деякої неуважливості, сказала:

– Будь ласка, вибачте мені, але я, мабуть, піду та ляжу поспати.

– Дозволь, я піду з тобою і посиджу поруч, доки ти заснеш,- зголосилася дівчина.

– Здається, я справді забагато випила,- призналась Кетрін.

– Я зараз теж прийду трохи подрімати,- сказав Девід.

– Ні, прошу тебе, Девіде. Як хочеш, то приходь, коли я вже засну,- заперечила Кетрін.

Через півгодини дівчина вийшла із спальні.

– Усе гаразд,- мовила вона.- Але нам треба бути обачними й добрими з нею, тільки про неї і думати.

Коли Девід увійшов до кімнати, Кетрін не спала, і він сів на ліжко.

– Я вам не якась бісова каліка,- мовила вона.- Просто забагато випила. Я знаю. Пробач, що я тобі збрехала щодо цього. Як я могла, Девіде?

– Ти просто забула.

– Ні. Я збрехала зумисне. Ти приймеш мене назад? Я вже покінчила з усією тією мерзотою.

– Ти нікуди від мене не дівалася.

– Тільки прийми мене назад – я нічого більш не хочу. Я буду твоєю справді вірною дівчинкою, справді-насправді. Ти цього хочеш?

Він поцілував її.

– Поцілуй мене по-справжньому… О-о-о… Тільки не поспішай…

Вони купалися в тій самій бухточці, що й першого дня. Спочатку Девід мав намір відіслати обох жінок на пляж, а сам доправити в Канн стару “ізотту”, щоб їй відрегулювали гальма й налагодили запалювання. Але Кетрін дуже просила його поїхати з ними купатись, а машиною зайнятися наступного дня. Після сну вона мала цілком щасливий, здоровий і веселий вигляд, і Маріта також дуже серйозно підтримала її:

– Ну поїдь з нами, будь ласка.

Отож він довіз їх до стежки, що вела в бухточку, показавши дорогою, в якому небезпечному стані гальма “ізотти”.

– Ти розіб’єшся разом з цією машиною,- сказав він Маріті.- Це просто злочин – їздити нею з такими гальмами.

– То, може, мені купити нову?

– Та ні, бога ради. Тільки для початку дозволь мені дати раду гальмам.

– Нам потрібна більша машина, що вміщувала б нас трьох,- мовила Кетрін.

– Це цілком добра машина,- сказав Девід.- Просто треба чимало поморочитися, щоб довести її до ладу. Але вона для тебе завелика.

– Ти подивись, чи вони зможуть як слід її налагодити,- мовила Маріта.- А ні, то придбаємо таку, яку ти скажеш.

Вони лежали на пляжі й засмагали, а потім Девід ліниво кинув:

– Ідіть поплавайте.

– Полий мені водою на голову,- попросила Кетрін.- Я поклала в рюкзак пісочне відерце… Ой, яка розкіш! Можна ще? Хлюпни трохи й на обличчя.

Вона лишилася лежати проти сонця на простеленому на камінні халаті, а Девід і Маріта попливли аж ген за скелі, до гирла бухточки. Дівчина пливла попереду, і Девід наздоганяв її. Простягти руку, він ухопив її за ступню, притяг до себе, міцно обняв і поцілував, і обоє перебирали ногами, щоб утриматись на поверхні. У воді вона була слизька й якась наче незнайома, і тим часом, як вони отак обіймались і цілувались, перебираючи ногами, здавалося, ніби обоє однакові на зріст. Потім її голова поринула під воду, Девід відхилився, і дівчина виринула, сміючись і трусячи мокрою, лискучою, мов у тюленя, головою, а тоді він знову припав устами до її уст, і вони цілувались, аж поки обоє поринули під воду. Потім полежали на воді горілиць, торкаючись тілами одне одного, а потім знову міцно й щасливо цілувались і знову зникали під водою.

– Тепер я ні про що не тривожуся,- мовила Маріта, коли вони виринули востаннє.- І тобі не треба тривожитись.

– Не буду,- сказав Девід, і вони попливли до берега. На березі він мовив до Кетрін:

– Ти б ішла у воду, Відьмо. А то перегрієш голову.

– Гаразд. Ходімо,- відказала вона.- А Спадкоємиця хай засмагає. Стривай, я помащу її олією.

– Тільки трішечки,- озвалася Маріта.- А можна й мені на голову відерце води?

– Та вона ж у тебе й так мокра як хлющ,- сказала Кетрін.

– Просто мені хочеться відчути, як це,- пояснила дівчина.

– Зайди далі від берега, Девіде, й набери якнайхолоднішої,- порадила Кетрін.

Поливши прозорою холодною водою Маріті на голову, вони залишили її лежати долілиць, із зіпертим на руки обличчям, а самі подалися в море. Пливли вони легко, наче морські тварини, і Кетрін сказала:

– Як би все було чудово, правда ж, коли б я не збожеволіла?

– Ніяка ти не божевільна.

– Сьогодні по обіді – ні,- мовила вона.- А загалом недалеко від того. Може, попливемо ще далі?

– Ми й так далеко запливли, Відьмо.

– Гаразд. Тоді вертаймося. Але тут так хороше на глибокому.

– Хочеш пропливти під водою перед тим, як вийти?

– Один разочок,- сказала вона.- Тільки тут, на самій глибочині.

– Пірнемо й плистимем скільки стане духу.

Він прокинувся на світанку, тільки-но за вікном стало видно стовбури сосон. Обережно, щоб не збудити Кетрін, вибрався з ліжка, знайшов свої шорти і, одразу намочивши босі ступні на зарошених кам’яних плитах, подався попід довгим будинком готелю до дверей своєї робочої кімнати. Відчиняючи двері, він знову відчув, як війнуло свіжим морським повітрям, що обіцяло гарну днину.

Коли він сів за стіл, сонце ще не зійшло, і він подумав, що таки надолужив частину часу, втраченого ним в оповіданні. Та коли перечитав сторінки, що їх написав учора своїм чітким, акуратним почерком і що враз перенесли його ген до іншої країни, ця перевага в часі зникла, він опинився перед лицем тієї ж таки затримки, отож, коли з моря виринуло сонце, для нього воно світило вже давно, і він брів через брудно-сірі гіркі пересохлі озера в білих від солонцевого пилу черевиках. Гаряче сонце лягало важким тягарем на голову, плечі та спину. Сорочка на ньому геть змокріла, і він відчував, як струминки поту стікають по спині й по ногах. Коли він зупинявся перепочити, випростуючись і повільно, розмірено дихаючи, сорочка звисала з плечей і одразу ж висихала на сонці, і на ній проступали білясті плями солі, що виходила з потом із його тіла. Він відчував і бачив навіч, як ото він сам стоїть там, зводячи дух і знаючи, що мусить іти далі, бо іншого вибору в нього немає.

О пів на одинадцяту він уже перейшов ті озера й залишив їх далеко позаду. На той час він досяг річки й великого смоковничного гаю, де вони мали отаборитися на ніч. Кора дерев була зеленкувато-жовта, і віти важко нависали над головою. Плодами тих диких смоковниць харчувалися мавпи-бабуїни, і на землі було повно мавп’ячого лайна та решток смоков. Дух стояв гидотний.

Та пів на одинадцяту було на його наручному годиннику тут, у кімнаті, де він сидів за столом, відчуваючи легкий вітрець, що повівав з моря, а насправді вже звечоріло, і він сидів, прихилившись спиною до брудно-жовтого стовбура, на розчищеній від гнилих смоков місцині з кухликом віскі з водою в руці й спостерігав, як носії розбирають тушу антилопи конгоні, яку він підстрелив у першій же порослій травою болотистій низинці по дорозі до річки.

“Я залишаю їх з м’ясом,- подумав він,- і сьогодні всі в таборі будуть задоволені, хоч би що чекало попереду”. Отож він сховав олівці та зошити, замкнув валізу, а тоді вийшов за двері й, ступаючи босоніж по вже сухих і теплих кам’яних плитах, рушив до тераси.

Маріта сиділа за одним із столиків і читала книжку. На ній була смугаста рибальська сорочка, тенісна спідниця та мотузяні капці. Помітивши його, дівчина підвела очі, і Девід подумав, що зараз вона почервоніє, але вона, як видно, переборола себе і промовила:

– Доброго ранку, Девіде. Славно попрацював?

– Так, красуне,- відказав він.

Вона підвелася, поцілувала його і сказала:

– Я дуже рада, коли так. Кетрін поїхала до Канна. Просила переказати, що я маю повезти тебе купатися.

– І не запрошувала тебе поїхати з нею?

– Ні. Вона захотіла, щоб я лишилась тут. Сказала, що ти страшенно рано встаєш працювати і, мабуть, почуватимеш себе страшенно самотнім, коли закінчиш. Принести тобі щось на сніданок? Не можна ж отак щодня не снідати.

Маріта пішла до кухні й повернулася з тарілкою яєчні із шинкою, англійською гірчицею та чаєм.

– Важко було сьогодні? – спитала вона.

– Ні,- відказав Девід.- Власне, воно завжди важко, але водночас і легко. Сьогодні йшло дуже добре.

– Жаль, що я не можу тобі допомогти.

– Ніхто не може допомогти,- мовив він.

– Але я можу допомогти в чомусь іншому, правда ж? Він мало не сказав, що нічого іншого немає, але стримався і натомість сказав:

– Можеш і допомагаєш.

Девід підтер шматочком хліба рештки яєчні й гірчиці з тарілки, тоді взявся до чаю.

– Як тобі спалося? – запитав він.

– Дуже добре,- відповіла дівчина.- Сподіваюся, ти не сприймеш це як особисту образу?

– Ні. Усе цілком розумно.

– Слухай, чи не досить уже цієї взаємної ввічливості? – спитала дівчина.- Все ж було так просто й гарно.

– Гаразд, досить. Як на мене, то досить і отих дурних “Не можна, Девіде”.

– Ну що ж,- мовила вона й підвелася.- Якщо надумаєш їхати купатись, я буду в своїй кімнаті.

Девід також підвівся.

– Не йди, будь ласка,- сказав він.- Я вже перестав бути поганню.

– Якщо задля мене, то не треба,- відказала Маріта.- Ой Девіде, як же це ми вскочили в таку халепу? Бідолашний Девід. Що роблять з тобою жінки! – Вона гладила його по голові й усміхалась.- Коли хочеш їхати купатися, я піду візьму пляжні речі.

– Гаразд,- сказав він.- А я тим часом узуюся.

Вони лежали в затінку рудавого каменя на простелених на піску пляжних халатах та рушниках, і Маріта сказала:

– Ти йди у воду перший, а потім я.

Девід дуже повільно і обережно підвівся, трохи пройшов по мілкому від берега, а тоді пірнув у холодну глибочінь і поплив під водою. Виринувши, він проплив ще далі проти легкої хвилі, що її здіймав вітрець, потім повернув назад до берега, де на нього чекала Маріта. Вона вже стояла по пояс у воді, її темна голова лисніла, а із засмаглих зграбних плечей збігали прозорі краплі. Девід міцно обняв її, і їх обох захлюпнуло набіглою хвилею. Вони поцілувались, і дівчина сказала:

– Усе з нас змило в океан.

– Треба вже їхати.

– Давай ще пірнемо разочок, обнявшись за плечі.

Коли вони повернулися до готелю, Кетрін ще не було. Прийнявши душ і перевдягшись, Девід з Марітою сиділи біля стойки бару зі склянками мартіні в руках і дивились одне на одного в дзеркалі. Дивились дуже пильно, а тоді Девід, не відводячи погляду від дівчини, промовисто підняв пальцем кінчик власного носа, і вона почервоніла.

– Я дуже хотіла б, щоб у нас було більше отаких спільних знаків,- мовила вона.- Таких, що їх розуміли б тільки ми двоє, і тоді б я менше тебе ревнувала.

– Надто багато якорів кидати небезпечно,- відказав Девід.- Можна заплутатись у линвах.

– То й не треба. Я знайду інші способи вдержати тебе.

– Ач яка розумна й практична Спадкоємиця,- зауважив Девід.

– Я б не від того, щоб змінити це прізвисько. А ти як?

– Прізвиська приростають до кісток,- мовив Девід.

– Тоді справді треба його змінити, поки не пізно,- сказала Маріта.- Ти не дуже проти?

– Ні… Гайя.

– Повтори, будь ласка.

– Гайя.

– Так буде добре?

– Дуже добре. Це буде твоє пестливе ім’я тільки для нас двох. І ні для кого більше.

– А що воно означає?

– Дівчина, яка червоніє. Скромниця.

Він обійняв Маріту, і вона пригорнулася до нього й поклала голову йому на плече.

– Поцілуй мене разочок,- мовила вона.

Кетрін увійшла до великої вітальні розкуйовджена й збуджена, з веселим виглядом людини, що звершила задумане.

– Ага, то ти таки витягла його купатися,- сказала вона.- На вас обох любо глянути, хоч ви ще й мокрі після душу. Ану, дай я придивлюся до тебе.

– Ні, дай я придивлюся до тебе,- відказала Маріта.- Що ти зробила із своїм волоссям?

– Це. Тобі подобається? – спитала Кетрін.- Новий засіб, з яким експериментує Жан.

– Чудово,- мовила дівчина.

Волосся Кетрін над темним від засмаги обличчям мало дивний і чудернацький вигляд. Вона взяла зі стойки Марітину склянку і, допиваючи з неї, оглянула себе в дзеркалі, а тоді спитала:

– Весело було на пляжі?

– Ми обоє добре поплавали,- відказала Маріта.- Але не так довго, як учора.

– Така смакота, Девіде,- мовила Кетрін.- Від чого це твої мартіні кращі, ніж будь-де?

– Від джину,- відповів Девід.

– Зроби й мені один, будь ласка.

– Зараз тобі не треба, Відьмо. Скоро будемо обідати.

– Ні, треба,- сказала вона.- А після обіду я піду спати. Ви ж не мали стільки мороки з усіма отими відбілюваннями, полосканнями і чим там ще. Це страх як стомлює.

– То якого ж кольору тепер буде твоє волосся? – спитав Девід.

– Майже біле,- сказала Кетрін.- Тобі сподобається, ось побачиш. Але цього кольору я вже не мінятиму, побачимо, чи справді він тривкий.

– Біле як що? – спитав Девід.

– Приблизно як мильна піна,- відказала вона.- Уявляєш собі?

Увечері того дня Кетрін була ніби зовсім іншою людиною, ніж перед обідом. Коли Девід і Маріта повернулися з пляжу, вона сиділа сама-одна у великій вітальні біля бару. Маріта пішла просто до своєї кімнати, а Девід заглянув до вітальні і, побачивши Кетрін, запитав:

– Що це ти знову з собою зробила, Відьмо?

– Змила все те казна-що шампунем,- відказала вона. – Воно залишало брудні плями на подушці.

Вона мала дуже ефектний вигляд: напрочуд світле, майже безбарвне, сріблясте волосся надавало її обличчю ще темнішого відтінку, ніж раніше.

– Тепер ти така красуня, що аж глянути страх,- мовив Девід.- Але як на мене, то краще б ті перукарі взагалі не торкалися твого волосся.

– Пізно вже про це говорити. А сказати тобі щось інше?

– Ну звісно.

– Від завтра я не п’ю і краплі спиртного, знов візьмуся до іспанської мови, читатиму книжки й перестану думати тільки про себе.

– Боже милий,- мовив Девід.- Сьогодні в тебе великий день. Ну, а я дай вип’ю і піду перевдягнуся.

– Я буду тут,- сказала Кетрін.- Надягни синю сорочку, гаразд? Із тієї пари, що я купила для нас обох.

Девід не кваплячись помився під душем, перевдягся, і, коли повернувся до вітальні, жінки вже сиділи разом біля бару, і він пошкодував, що не може намалювати їх отак удвох.

– Я розказала Спадкоємиці про свої наміри,- повідомила Кетрін.- Як я від завтра починаю нове життя і як хочу, щоб ти покохав і її і щоб ви також одружились, якщо вона згодиться піти за тебе.

– Ми могли б зробити це в Африці, якби я був магометанином, їм дозволено мати трьох дружин.

– Як на мене, то куди пристойніше виглядало б, коли б ми всі троє були одружені,- сказала Кетрін.- Тоді ніхто б не міг нам нічого закинути. А ти б пішла за нього, Спадкоємице?

– Так,- відказала Маріта.

– Я дуже рада це чути,- провадила Кетрін.- Тепер усе, що мене непокоїло, стало значно простіше.

– Справді пішла б? – спитав Девід темноволосу дівчину.

– Так,- підтвердила вона.- Тільки попроси.

Девід подивився на неї. Вона була дуже серйозна і водночас схвильована. Він пригадав її обличчя із заплющеними від сонця очима й темне волосся на тлі білого махрового халата, простеленого на жовтому піску, коли вони вперше віддалися любощам.

– І попрошу,- мовив він.- Тільки не в якомусь паршивому барі.

– Він не паршивий,- заперечила Кетрін.- Це наш любий спільний бар, і ми купили для нього дзеркало. От було б добре одружити вас цього ж таки вечора.

– Не кажи дурниць,- мовив Девід.

– А це не дурниці,- відказала Кетрін.- Я справді так думаю. Слово честі.

– Хочеш випити? – спитав її Девід.

– Ні,- відмовилася Кетрін.- Спершу я хочу сказати все, що думаю. Дивіться на мене і слухайте.

Маріта й далі дивилася вниз, а Девід звів очі на Кетрін.

– Сьогодні після обіду я все добре обміркувала,- провадила Кетрін.- Це щира правда. Я ж тобі казала, Маріто, хіба не так?

– Казала,- підтвердила дівчина.

Девід бачив, що вона ставиться до цієї розмови цілком поважно й що вони з Кетрін дійшли якоїсь згоди, йому ще не відомої.

– Я й досі твоя дружина,- сказала Кетрін.- З цього й почнімо. І я хочу, щоб і Маріта стала твоєю дружиною. Це допоможе мені вийти з гри, а потім вона успадкує все від мене.

– Чому це вона має щось успадковувати?

– Люди ж залишають заповіти,- відказала Кетрін.- А тут річ куди важливіша, ніж заповіт.

– Ну, а ти що скажеш? – запитав Девід дівчину.

– Я згодна, якщо ти цього захочеш.

– Чудово,- мовив він.- Ви не проти, як я вип’ю?

– Зроби ласку,- сказала Кетрін.- Розумієш, я не хочу занапастити твоє життя, якщо раптом збожеволію і не зможу нічого вирішувати. Але й затуляти мені рота не дозволю. Це я також твердо собі постановила. Вона кохає тебе, і ти її трохи кохаєш. Я ж бачу. І кращої за неї тобі не знайти, а я не хочу, щоб ти дістався якійсь клятій сучці чи лишився самотнім.

– Та годі тобі панахиду правити,- промовив Девід.- Ти ж здорова, як кішка.

– Отак ми й зробимо,- докінчила Кетрін.- І все як слід розважимо.

Сонце вже яскраво світило до кімнати, сповіщаючи, що почався новий день.

“Берися ти краще до роботи,- подумки сказав собі Девід.- Нічого вже не зміниш і не повернеш назад. Тільки одна людина може це зробити, а вона сама не знає, на яку ногу встане й куди її занесе. Те, що почуваєш ти, нічого не важить. Отож берися до роботи. З нею ти повинен дати собі раду. А з усім іншим на це годі й сподіватися. Там ти нічого не вдієш. І не зміг би вдіяти від самого початку”.

Сонце підбилося вже височенько, коли він зрештою знов заглибився в оповідання й забув про свій клопіт з двома жінками. Тепер йому належало обміркувати, про що мав думати його батько, сидячи того вечора під зеленкувато-жовтим стовбуром смоковниці з емальованим кухликом віскі з водою в руці. Батько завжди напрочуд легко сприймав будь-яке лихо, просто нехтуючи його й не даючи йому взяти гору над собою, так що лихо втрачало й свою силу, й подобу, й гідність. Він ставився до лиха як до давнього доброго знайомого, подумав Девід, і лихо, завдаючи йому удару, ніколи не мало певності, що досягне мети. Батько був невразливий, і на відміну від багатьох людей, яких знав Девід, зламати його могла тільки смерть. Зрештою Девід зміркував, про що мав думати тоді його батько, але відтворювати гадані батькові думки в оповіданні не став. Написав тільки про те, що батько зробив і що почував, і, пишучи це, сам перевтілився в батька, і те, що говорив батько до Моло, тепер говорив він сам. Він міцно заснув на землі під деревом, а потім прокинувся й почув кахикання леопарда. Більше він леопарда коло табору не чув, хоча й знав, що той десь поблизу, і невдовзі знову заснув. Леопард прийшов на дух м’яса, але м’яса вони мали багато, отож тривожитись не було чого. Уранці, ще вдосвіта, сидячи біля вигорілого вогнища із щербатим емальованим кухлем чаю, він спитав Моло, чи вкрав леопард м’ясо, і Моло відповів: “Так”. А він сказав: “Там, куди ми йдемо, м’яса буде задосить. Піднімай носіїв, треба починати сходження”.

Уже другий день вони йшли тим лісистим, схожим на парк схилом гори, коли Девід нарешті спинився, задоволений і краєвидом, і погожим днем, і відстанню, яку вони подолали. Він пройнявся батьковою здатністю пускати повз увагу сьогоднішні знегоди й не страшитися нічого, що чекає попереду. Він уже провів у цій незнайомій гірській місцевості два дні та ніч, і тепер попереду був ще один день та одна ніч.

Одначе навіть тепер, коли Девід повернувся з тієї країни, замкнув двері й рушив до великої вітальні, де був бар, батько лишався з ним.

Девід сказав хлопчині-подавальникові, що снідати не буде, й попросив принести віскі, мінеральну воду й ранкову газету. Було вже за полудень, а він того дня збирався ще поїхати до Канна старою “ізоттою”, щоб дати їй лад. Але зрозумів, що спізнився: автомайстерні на той час уже зачинялися. Отож натомість він стояв біля бару, де о цій годині напевне застав би й батька, кого йому так бракувало тепер, коли він тільки-но спустився з гір. Небо надворі дуже скидалося на те, під яким він щойно був: високе й блакитне, з купчастими білими хмарками,- і Девід радів, що батько з ним, а тоді поглянув у дзеркало за стойкою бару й побачив, що він сам-один. Він хотів був спитати в батька про дві речі. Його батько, що зазнав у житті більше лиха, ніж будь-хто з відомих Девідові людей, умів давати чудові поради. Він видобував їх із гіркої суміші всіх своїх минулих помилок, підсвіжуючи її новими помилками, які ще тільки збирався, зробити, і прорікав з несхибною чіткістю впевненої в собі людини, що передбачає всі страхітливі наслідки своїх приписів і надає їм не більше ваги, ніж надрукованому найдрібнішим шрифтом текстові на квитку трансатлантичної пароплавної лінії.

Девідові було жаль, що батько не залишився з ним у барі, але він досить виразно почув батькову пораду і всміхнувся. Батько, звісно, розвинув би її далі з властивою йому чіткістю, але він, Девід, облишив писати, бо стомився, а стомившись, уже не міг віддати належне батьковому стилю. А як по правді, то ніхто не міг гідно оцінити його, часом навіть і сам батько. Тепер Девід ясніше, ніж будь-коли раніш, усвідомлював, чому так довго не брався до цього оповідання, і добре знав, що, перервавши роботу, не повинен думати про нього, бо це неминуче завадить писати далі.

“Викидай з голови всі думки про оповідання, тільки-но припиняєш писати й аж поки знову сядеш за стіл,- подумки наказував собі він.- Будь радий, що воно так добре йде, і не розводь мерехлюндій. Коли вже не можеш дати собі ради з власним життям, то шануй хоч своє ремесло. Принаймні це те, на чому ти таки знаєшся. Але вся та історія справді страхітлива. Бог свідок, страхітлива”.

Девід сидів, пив віскі з “Перр’є” і дивився за двері на ясний день пізнього літа. Він, як завжди, поступово відходив після роботи, та й віскі, цей могутній убивця, підносило йому дух. Тим часом жінок усе не було. Вони знову затримувались, і Девід сподівався, що цього разу за їхнім спізненням не стоятиме нічого лихого. Він ніколи не робив ні з чого трагедій – від цього його вбезпечував і приклад батька, і власний письменницький досвід,- а тепер, допивши своє віскі з “Перр’є”, і поготів не був схильний до цього. Скільки себе пам’ятав, він щоранку прокидався з радістю в душі; то вже потім важенний тягар нової днини навалювався на нього, і він починав сприймати її так, як сприймав усі попередні. Він утратив здатність уболівати за самого себе – принаймні так він вважав,- і вразити його по-справжньому могли тільки страждання інших людей. І він щиро вірив у це, хоч, звісно, віра його була хибна, бо він не знав, як можуть змінитись і його власні сприйняття, і інші люди. Але ця віра цілком задовольняла його. “Скоріше б уже вони приїхали”,- подумав він про жінок. На те, щоб скупатись перед обідом, уже не лишалося часу, але Девідові хотілось просто побачити їх. Він сидів і думав про них обох. Потім пішов до їхньої з Кетрін кімнати прийняти душ і поголитися. І, ще коли голився, почув, як під’їхала машина, і раптом усередині в нього наче щось обірвалось. Потім до нього долинули їхні голоси та сміх, і він знайшов свіжі шорти та сорочку, надяг їх і вийшов з кімнати назустріч не знати чому.

Вони втрьох, майже не розмовляючи, випили по коктейлю, тоді смачно, але необтяжливо пообідали з тавельським, і, коли взялися до сиру та фруктів, Кетрін обізвалася:

– Розказати йому?

– Як хочеш,- відповіла Маріта. Тоді взяла свою склянку й відпила з неї вина.

– Я забула, як там що,- сказала Кетрін.- Ми надто довго чекали.

– Не можеш пригадати? – спитала дівчина.

– Ні, забула, а було ж усе так доладно. Ми так добре все розважили, просто чудово.

Девід налив собі ще склянку тавельського.

– Може, пригадаєш хоч суть? – запитав він.

– Суть я знаю,- відказала Кетрін.- Суть у тому, що вчора ти побув після обіду зі мною, а тоді пішов до Марітиної кімнати. То сьогодні можеш іти просто туди. Правда, я оце зіпсувала вам настрій і тому пропоную влаштувати сієсту втрьох.

– Не буде діла,- почув Девід власний голос.

– Мабуть, таки не буде,- погодилася Кетрін.- Ну що ж, вибачаюсь, я сказала все не так і не змогла стримати того, що просилося на язик.

Коли вони прийшли до своєї кімнати, Девід сказав:

– Пропади вона пропадом.

– Ні, Девіде,- заперечила Кетрін.- Вона хотіла зробити те, про що я її просила. Сподіваюся, вона зможе тобі переповісти.

– Чорти її дери.

– Ти ж уже сам це зробив,- мовила Кетрін.- Та річ не в тім. Іди й поговори з нею, Девіде. А як хочеш драти, то віддери й за мене.

– Не будь вульгарною.

– Ти сам так сказав. А я тільки відбила подачу. Як ото в тенісі.

– Ну гаразд,- мовив Девід.- То що ж вона має мені переповісти?

– Мою промову,- відказала Кетрін.- Оту, що я забула. Не дивись на мене так серйозно, а то я не відпущу тебе. Ти такий зворушливий, коли стаєш серйозним. Ну йди, поки вона теж не забула.

– Під три чорти вас обох.

– Оце добре. Тепер ти реагуєш краще. Мені подобається, коли ти не такий поважний. Поцілуй мене на прощання. Цебто на добридень. І йди вже, йди, а то вона справді все забуде. Бачиш, яка я розважлива й хороша?

– Ти не розважлива й не хороша.

– А проте подобаюся тобі.

– Авжеж.

– Хочеш, звірю тобі одну таємницю?

– Нову?

– Стару.

– Кажи.

– Тебе не дуже важко спокусити, і дивитися на це страшенно смішно.

– Тобі видніше.

– Це був жарт. Ніхто нікого не спокушає. Ми просто бавимося, та й годі. Ну йди, нехай вона переповість тобі мою промову, поки не забула. Іди й будь хорошим хлопчиком, Девіде.

Лежачи на ліжку в Марітиній кімнаті, Девід спитав:

– То що воно там насправді?

– Те саме, що вона казала вчора ввечері,- відповіла Маріта.- Вона й далі стоїть на своєму. Ти навіть не уявляєш собі, наскільки це в неї серйозно.

– Ти казала їй, що ми кохалися?

– Ні.

– Вона знає.

– Хіба це має значення?

– Та, мабуть, ні.

– Випий склянку вина, Девіде, і заспокойся,- сказала дівчина.- Мені все це не байдуже. Сподіваюся, ти це знаєш.

– Мені також,- мовив він.

Потім їхні уста злилися, і він відчув біля себе її тіло, і її груди проти своїх, і губи, що притислися до його губ, потім розтулились, і вона, уривисто дихаючи, почала легенько поводити головою з боку в бік, а в живіт йому впиралася пряжка пояса, і він сягнув до неї рукою.

Вони лежали на пляжі, і Девід дивився на хмарки, що пропливали в небі, й ні про що не думав. Думки не давали розради, і, вмощуючись на піску, він вирішив: якщо не думати, то, може, всі його знегоди минуться самі собою. Поруч розмовляли жінки, але він до них не дослухався. А лежав собі, видивлявся у вересневе небо і, тільки коли вони замовкли, згадав про них і, не зводячи очей на Маріту, запитав:

– Про що ти думаєш?

– Ні про що,- відказала вона.

– Спитай і мене,- озвалася Кетрін.

– Про що думаєш ти, я можу й так здогадатися.

– Ні, не можеш. Я думала про Прадо.

– Ти бувала там? – спитав Девід Маріту.

– Ще ні,- мовила вона.

– То поїдемо,- сказала Кетрін.- Коли ми зможемо поїхати, Девіде?

– Коли завгодно,- відповів він.- Тільки спершу я хочу закінчити оповідання.

– То ти натисни добре, гаразд?

– Я й так натискаю. Далі вже нікуди.

– Я це не до того, щоб ти поспішав.

– Поспішати я не буду,- сказав Девід.- А якщо ви вже почали нудитися тут, їдьте вдвох уперед, а я приїду потім.

– Я так не хочу,- відповилася Маріта.

– Дурненька ти,- сказала Кетрін.- Це ж він просто вдає благородного.

– Ні. Ви справді можете їхати.

– Без тебе не буде ніякої втіхи,- сказала Кетрін.- Ти ж знаєш. Що нам робити вдвох у тій Іспанії?

– Він же працює, Кетрін,- дорікнула їй Маріта.

– Міг би працювати й в Іспанії,- відказала Кетрін.- Іспанські письменники, певне ж, працюють в Іспанії. Б’юсь об заклад, що і я могла б писати в Іспанії, якби була письменницею.

– Я можу писати й в Іспанії,- сказав Девід.- Коли ви хочете їхати?

– Та ти що, Кетрін,- мовила Маріта.- Він же посередині оповідання.

– Він пише те оповідання вже півтора місяці,- не вгавала Кетрін.- Чого це ми не можемо поїхати до Мадріда?

– Я ж сказав, що можемо,- відповів Девід.

– І не думай,- мовила Маріта до Кетрін.- І думати не смій, щоб кудись їхати. Чи ти зовсім не маєш совісті?

– Хто б говорив про совість,- огризнулася Кетрін.

– Є речі, щодо яких совісті мені не бракує.

– От і чудово. Я дуже рада про це дізнатися. А тепер спробуй ще бути чемною і не втручайся, коли хтось хоче зробити так, щоб було краще всім.

– Я йду у воду,- кинув Девід.

Дівчина підвелась і пішла за ним, а коли вони випливли з бухточки й спинилися, перебираючи ногами у воді, сказала:

– Вона таки божевільна.

– Тож не треба її осуджувати.

– Що ж ти думаєш робити?

– Закінчу оповідання й почну нове.

– Ну, а разом нам що робити?

– Що можемо.

Він закінчив оповідання за чотири дні. В оповіданні вчувався весь той притиск, з яким воно писалось, і десь у потаємній глибині душі Девід побоювався, чи не вийшло воно гірше, ніж йому здається. Та тверезий, несхибний глузд підказував, що оповідання навіть краще.

– Як велося сьогодні? – спитала його Маріта.

– Закінчив.

– Можна мені прочитати?

– Коли хочеш, так.

– Ти справді дозволяєш?

– Воно в тих двох зошитах, що зверху у валізі.- Девід дав їй ключа, а сам сів біля бару й узявся до віскі з “Перр’є” та ранкової газети.

Дівчина повернулася, сіла на табурет трохи віддалік від нього й почала читати оповідання. А коли закінчила, взялася перечитувати все спочатку, а Девід тим часом налив собі ще віскі з водою і сидів, спостерігаючи, як вона читає. Нарешті вона прочитала оповідання вдруге, і він запитав:

– Подобається?

– Це не та річ, яка подобається чи не подобається,- відказала вона.- Ти вивів у ньому свого батька, так?

– Еге ж.

– На той час ти його вже не любив?

– Та ні. Я його завжди любив. А тоді тільки зрозумів, що він за людина.

– Страшне оповідання і водночас чудове.

– Я радий, що воно тобі сподобалось,- мовив Девід.

– А тепер піду покладу його назад,- сказала Маріта.- Люблю ходити по кімнатах, двері яких замикають на ключ.

– Що є, те є,- мовив Девід.

Повернувшись із пляжу, вони застали Кетрін у садку.

– А-а, приїхали,- мовила вона.

– Так,- відказав Девід.- Добре поплавали. Шкода, що тебе з нами не було.

– Авжеж, не було,- сказала вона.- Можна подумати, це дуже тебе цікавить.

– Куди ти їздила?

– До Канна, у своїх справах. А ви спізнилися до обіду.

– Пробач,- мовив Девід.- Може, вип’єш чогось перед обідом?

– Даруй мені, Кетрін,- озвалася Маріта.- Я зараз повернуся.

– Ти й тепер випиваєш перед обідом? – запитала Кетрін Девіда.

– Так,- відказав він.- Думаю, коли багато плаваєш, це не вадить.

– Коли я прийшла сюди, на стойці була порожня склянка од віскі.

– Еге ж,- підтвердив Девід.- Як сказати правду, то я випив навіть дві.

– “Як сказати правду”! – передражнила його Кетрін.- Який ти сьогодні церемонний – справжній англієць.

– Он як? – спитав він.- Та ні, англійцем я себе не почуваю. Скоріше пришелепуватим таїтянцем.

– Що мене дратує, то це твоя манера говорити,- сказала Кетрін.- Як ти ретельно добираєш слова.

– Зрозуміло,- мовив він.- То хочеш смикнути, поки притарганять їдло?

– Не вдавай із себе клоуна.

– Найкращі клоуни обходяться без слів,- зауважив Девід.

– А ніхто й не каже, що ти з найкращих,- відрубала Кетрін.- Так, я залюбки випила б, якщо це тебе не переобтяжить.

Девід приготував три мартіні, відмірявши кожну порцію окремо, а потім зливши усі в карафу з льодом і розколотивши.

– А кому третій?

– Маріті.

– Твоїй перелюбниці?

– Кому?

– Перелюбниці.

– Ти таки сказала це,- наголосив Девід.- Ніколи не чув цього слова у живій мові й навіть не сподівався колись почути. Ти справді диво з див.

– Звичайнісіньке собі слово.

– Та воно так,- погодився Девід.- Але треба мати неабияку мужність, щоб отак запросто вжити його в розмові. Ну, Відьмо, будь хорошою дівчинкою. Чи не могла б ти сказати: “твоїй темноволосій перелюбниці”?

Кетрін узяла склянку й відвернула очі.

– І оце барахло так довго мені подобалось,- мовила вона.

– Може, будемо триматися в межах пристойності? – спитав Девід.- Обоє, і ти, і я.

– Ні,- відказала вона.- А осьде й твоя як там ти її називаєш, мила та невинна, як завжди… Люба Маріто, скажи, Девід сьогодні працював, перш ніж узятися до чарки?

– Ти працював, Девіде? – спитала Маріта.

– Я закінчив оповідання,- відповів Девід.

– І Маріта вже, певне, його прочитала?

– Так, я прочитала.

– Знаєш, а от я ніколи не читала жодного його оповідання. Волію в це не втручатись. Я тільки старалася створити якнайкращі матеріальні умови, щоб він міг укладати в роботу весь свій хист.

Девід відпив із склянки й подивився на Кетрін. Вона була така сама навдивовижу смаглява й гарна, як завжди, і майже біле, кольору слонової кістки волосся перетинало їй чоло, наче шрам. Тільки очі змінились, і з уст злітали слова, що їх ті уста ніколи ще не вимовляли.

– Я вважаю, що оповідання дуже добре,- промовила Маріта.- Таке незвичайне і, я сказала б, Пасторальне. А потім стає жаске, навіть не можу пояснити чому. Як на мене, воно просто.

– Ну що ж,- зауважила Кетрін.- Французьку ми знаємо. Ти могла б виголосити по-французькому і всю свою захоплену тираду.

– Оповідання глибоко зворушило мене,- сказала Маріта.

– Тому, що його написав Девід, чи тому, що воно таке вже чудове?

– І тому, й тому,- відповіла дівчина.

– Ну, коли так,- сказала Кетрін,- то я не бачу причини, чом би й мені не прочитати це видатне оповідання. Зрештою, я ж його оплатила.

– Що-що? – перепитав Девід.

– Може, це й не зовсім так. Ти ж бо мав півтори тисячі доларів, коли ми одружувались, і ще оту книжку про навіжених льотчиків, з якої тобі також щось там перепадало, правда? Хоч ти ніколи не казав мені скільки. Але я таки виклала чималі гроші, і ти не можеш не визнати, що весь цей час жив краще, ніж до одруження.

Маріта сиділа, не озиваючись і словом, а Девід дивився, як хлопчина-подавальник накриває стіл на терасі. Тоді поглянув на годинник. До звичайної обідньої години залишалося близько двадцяти хвилин.

– З вашого дозволу я піду приберуся до обіду,- мовив він.

– Ой, та не будь ти такий фальшиво-чемний,- сказала Кетрін.- Чому мені не можна прочитати оповідання?

– Воно написане олівцем. Навіть не переписане начисто. Ти сама не захочеш читати в такому вигляді.

– Маріта ж прочитала.

– То прочитаєш після обіду.

– Я хочу зараз, Девіде.

– Я справді не раджу читати його до обіду.

– Таке воно огидне?

– Це оповідання про Африку до війни тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року. З часів маджі-маджі, повстання тубільців дев’ятсот п’ятого року в Танганьїці.

– Не знала, що ти пишеш історичні романи.

– Облишмо цю тему,- сказав Девід.- В оповіданні зображено Африку тих часів, коли мені було десь років вісім.

– Я хочу його прочитати.

Девід одійшов до дальшого кінця бару й став кидати на стойку кості із шкіряного стакана. Маріта сиділа на високому табуреті поруч з Кетрін і дивилась, як вона читає.

– Початок дуже добрий,- мовила Кетрін.- Хоч почерк у тебе жахливий. Чудово змальовано країну. І отой перехід. Усе, що здалося Маріті Пасторальним.

Вона відсунула перший зошит, і дівчина, не відводячи від неї очей, забрала його й поклала собі на коліна.

Кетрін читала далі й більш не озивалася. Дійшла до середини другого зошита. І раптом розірвала його навпіл і пожбурила на підлогу.

– Який жах,- сказала вона.- Просто гидота. То ось який він був, твій батько.

– Ні,- заперечив Девід.- Але часом бував і такий. Ти ж не дочитала.

– І нізащо в світі не читатиму далі.

– Тим-то я й не хотів, щоб ти його взагалі читала.

– Де ж пак. Ви обоє змовились і змусили мене читати.

– Даси мені ключа, Девіде? Я піду сховаю зошити,- мовила Маріта. Вона вже підібрала з підлоги половинки другого зошита. Він був розірваний по згину, не впоперек.

Девід дав їй ключа.

– У шкільному зошиті все воно здається ще жахливішим,- сказала Кетрін.- Ти справжній нелюд.

– То було дуже жорстоке повстання,- пояснив Девід.

– Треба бути дуже жорстокою людиною, щоб написати про таке.

– Я ж казав тобі, щоб ти не читала.

Кетрін уже плакала.

– Ненавиджу тебе,- мовила вона.

Був уже пізній вечір, і вони лежали в ліжку у своїй кімнаті.

– Ось вона поїде, і тобі доведеться віддати мене до божевільні або ще якось позбутися,- сказала Кетрін.

– Ні, це неправда.

– Але ж ти пропонував, щоб ми вирушили до Швейцарії.

– Якщо тебе щось тривожить, ми могли б порадитися з добрим лікарем. Так само, як ото ходимо до зубного кабінету.

– Ні. Вони запроторять мене до божевільні. Я знаю. Все, що для нас цілком невинне, вони вважають за душевний розлад. Чула я про ті лікарні.

– Це легка й приємна подорож. Поїхали б через Екс і Сен-Ремі, а далі вгору по Роні, від Ліона до Женеви. Відвідали б лікаря, дістали добру пораду, й усе обернулося б приємною розвагою.

– Я не поїду.

– Знайшли б тямущого, досвідченого лікаря, і він…

– Я не поїду. Ти що – не чуєш? Не поїду. Не поїду. Чи хочеш, щоб я закричала?

– Ну гаразд. Не думай про це. Спробуй заснути.

– Тільки якщо не треба буде їхати.

– А нам і не треба.

– Тоді засну. Ти вранці працюватимеш?

– Так. Може, щось вийде.

– Неодмінно вийде,- сказала Кетрін.- Я знаю, у тебе все вийде. На добраніч, Девіде. І спи спокійно.

Він довго лежав без сну. А коли врешті заснув, йому почала снитись Африка. То були приємні сни, окрім останнього, від якого він прокинувся. Тоді він устав і просто з того сну взявся до роботи. На той час, як сонце виринуло з моря, він уже добре заглибився в нове оповідання і навіть не поглянув, яке червоне сходило сонце. Там, в оповіданні, він чекав, коли зійде місяць і, заспокійливо гладячи собаку, відчував, як настовбурчується під рукою його шерсть, і вони обидва сторожко чекали, аж поки зійшов місяць і на землю впали їхні тіні. Тепер він тримав собаку рукою за шию і відчував, як той тремтить. Раптом увесь нічний гомін затих. Вони не чули, як наближався слон, і Девід побачив його тільки тоді, коли собака рвучко повернув голову, так наче хотів заритися нею в Девіда. А потім тінь слона накрила їх, він зовсім безгучно пройшов осторонь, і з легким вітерцем, що віяв від гори, до них долинув його дух. То був сильний, але кислий дух старої тварини, і, коли слон промайнув перед очима, Девід побачив його лівий бивень – такий довгий, що аж наче торкався землі. Девід із собакою почекали, але більше слонів не з’являлося, і тоді вони пустилися бігти, осяяні місячним світлом. Собака не відставав ні на крок і щоразу, як Девід зупинявся, втикав морду йому під коліно. Девід хотів неодмінно побачити слона ще раз, і вони вибігли йому навперейми біля самого узлісся. Слон простував до гори, тепер уже несквапно посуваючись назустріч сталому нічному вітерцю. Девід стояв досить близько, так що тінь слона знову затулила місяць і війнуло отим кислим старечим духом, але правого бивня він так і не побачив. Підступати ближче з собакою він боявся, тому відтяг пса назад, за вітром, повалив на землю біля стовбура дерева й спробував примусити його лежати. Він сподівався, що собака залишиться під деревом, і той спершу начебто послухався, але тільки-но Девід рушив навздогін за слоном, як знову відчув під коліном вологу собачу морду.

Вони вдвох ішли назирці за слоном, аж поки той досяг прогалини між деревами на узліссі. І там зупинився, ворушачи своїми широченними вухами. Уся його велетенська туша ховалася в затінку дерев, але голова мала бути освітлена місяцем. Девід підступив до нього ззаду, обережно затиснув рукою щелепи собаки, а тоді потихеньку, затамувавши віддих, почав обходити слона з правого боку, тримаючись просто проти нічного вітерцю, що холодив йому щоки, й пильнуючи, аби від нього не війнуло на слона, аж поки побачив слонову голову, на якій повільно ворушилися величезні вуха. Правий бивень був завтовшки з Девідову ногу вище коліна й, вигинаючись, сягав мало не до землі.

Девід разом із собакою повернув назад, і тепер вітрець обвівав йому потилицю, і так вони вийшли з лісу на відкриту, схожу на парк місцевість. Собака вже вихопився наперед і зупинився там, де Девід залишив два мисливські списи,- біля стежки, від якої вони подалися за слоном. Девід закинув за плече ті два списи в шкіряній піхві на ремінці, взяв у руку третій, найкращий, що його весь той час мав при собі, і вони з собакою рушили стежкою до Шамби. Місяць уже стояв високо в небі, і Девіда дивувало, чому від Шамби не долинає стукоту барабанів. То було щось незвичайне: його батько там, а барабани мовчать.

Вони лежали на щільному піску в найменшій з трьох бухточок, тій, куди завжди ходили тільки вдвох, і Маріта сказала:

– Вона не хоче їхати до Швейцарії.

– Але й до Мадріда їй нема чого їхати. Іспанія не місце для душевнохворих.

– У мене таке відчуття, наче ми все життя одружені і тільки й знаємо, що долати якісь труднощі.- Вона відкинула з Девідового чола волосся й поцілувала його.- Хочеш, підемо поплаваємо?

– Так. Ходім пірнемо з високого каменя. З отого найвищого.

– Ти йди,- сказала вона.- А я підпливу туди, і ти пірнеш через мене.

– Гаразд. Але не ворушись, коли я пірнатиму.

– Я дивитимусь, як близько ти пролетиш.

Задерши голову, дівчина спостерігала, як він став на високому камені і його засмагле тіло вигнулось дугою на тлі блакитного неба. А в наступну мить Девід шугнув униз, до неї, і за її плечима, там, де він розітнув воду, знявся фонтан бризок. Під водою він повернув і, виринувши просто перед Марітою, похитав головою.

– Надто близько взяв,- мовив він.

Вони пропливли до кінця мису й назад, вийшли на берег, обтерли одне одного рушниками й одяглися.

– Тобі справді подобається, коли я пірнаю так близько?

– Ой, дуже.

Девід поцілував її і відчув, яка вона вся свіжа й прохолодна після купання, і на губах його лишився присмак моря.

Вони ще сиділи біля бару, коли з’явилася Кетрін. Вона була стомлена, тиха й напрочуд чемна. За обіднім столом вона сказала:

– Я їздила до Ніцци, а потім зупинилася на отій гірській дорозі над Вільфраншем і дивилась, як заходить у гавань військовий крейсер, отож і спізнилася до обіду.

Ти не дуже спізнилася,- мовила Маріта.

– Але дивовижна річ,- провадила Кетрін.- Усі кольори були сьогодні надміру яскраві. Навіть сірий. А маслинові дерева аж блищали.

– То все від полудневого сонця,- пояснив Девід.

– Ні. Не думаю,- заперечила вона.- Це було не дуже приємно, та коли я дивилася на той корабель, стало веселіше. Він здався мені трохи замалим, як на крейсер.

– З’їж, будь ласка, хоч трохи м’яса,- сказав Девід.- Ти ж майже нічого не їси.

– Пробач,- мовила Кетрін.- М’ясо смачне. Я люблю філе.

– А може, хочеш чогось іншого?

– Ні. Я поїм салату. Як ти вважаєш, чи не випити нам пляшку “Перр’є-Жуе”?

– А чого ж ні.

– Воно завжди мені смакувало,- сказала вона.- І нам завжди було так хороше, коли ми його пили.

Згодом, уже в їхній кімнаті, Кетрін сказала:

– Ти не тривожся, Девіде, прошу тебе. Тільки останніми днями мені надто швидко гіршає.

– Як це? – спитав Девід, гладячи її по голові.

– Сама не знаю. Сьогодні вранці я раптом відчула себе зовсім старою, і навіть пора року була наче не та. А потім і кольори стали якісь неправдоподібні. Я занепокоїлась, і мене пойняло бажання подбати про тебе.

– Ти чудово дбаєш про все й про всіх.

– Я тільки збираюсь, але то мене змагає втома, то бракує часу, а я ж знаю, як це буде принизливо, коли скінчаться гроші й тобі доведеться позичати, бо я не встигла нічого залагодити, не підписала потрібних паперів, а весь останній час тільки бідкалась. А потім я почала боятися за твого собаку.

– За мого собаку?

– Так, отого, що в Африці, в оповіданні. Я заходила до твоєї робочої кімнати подивитися, чи не треба тобі чогось, і прочитала оповідання. Ти був у Марітиній кімнаті, і ви про щось балакали. Я не слухала. А ключа ти залишив у шортах, коли перевдягався.

– Я вже написав близько половини,- сказав Девід.

– Дуже гарне оповідання. Але воно мене лякає. Слон якийсь дивний, і твій батько теж. Та він мені ніколи не подобався. А найдужче за всіх – ну звісно, крім тебе, Девіде,- сподобався мені собака, і я страшенно боюся за нього.

То була чудова тварина. Тобі Нема чого за нього боятись.

– А можна мені прочитати, що там сталося з ним в оповіданні сьогодні?

– Та певне, коли хочеш. Але він тепер у селищі, і боятися за нього не треба.

– Ну, коли з ним усе гаразд, я почекаю, поки ти напишеш про нього далі. Кібо. Таке славне ім’я.

– Це назва гори. А ще одна її частина зветься.

– Ти і Кібо. Я просто полюбила вас обох. Ви такі схожі між собою.

– Ну, ось тобі й полегшало, Відьмо.

– Можливо,- сказала Кетрін.- Сподіваюся, що так. Але це не надовго. Ось і вранці я їхала й була цілком щаслива, а потім зненацька відчула себе старою, такою старою, що до всього стало байдуже.

– Зовсім ти не стара.

– Ні, стара. Старіша за ті старі сукні, що лишилися після матері, і не переживу твого собаки. Навіть в оповіданні.

Скінчивши писати, Девід відчув усередині цілковиту порожнечу: сьогодні він просунувся набагато далі від того місця, де належало б поставити крапку. Та цього ранку не визнав за потрібне спинитися вчасно, бо підступив до найвиснажливішої частини розповіді, і тільки-но вони знову вийшли на слід, як на нього навалилася втома. Довгий час перед тим він був свіжіший та бадьоріший за двох своїх супутників, і його дратувала і їхня повільна хода, і регулярні зупинки, що їх кожної години робив батько. Він міг би посуватися вперед куди швидше, ніж Джума й батько, та коли його почала брати втома, ті двоє ішли розмірено, як і раніш, і опівдні зробили лише звичайну п’ятихвилинну зупинку, а перед тим він помітив, що Джума навіть потроху наддає ходи. Може, було й не так. Може, Девідові це тільки здалося, одначе слонячі коржі на стежці тепер були явно свіжіші на вигляд, хоча вже не теплі. Коли вони натрапили на останній корж, Джума дав Девідові рушницю, але за годину поглянув на нього й забрав рушницю назад. Вони довго піднімалися схилом гори, але тепер слід пішов униз, і крізь прогалину між дерев Девід побачив попереду нерівну, вкриту узгірками та западинами місцевість.

– Ось де почнеться найважче, Деві,- мовив батько.

Отоді Девід і зрозумів, що його слід було відіслати назад до селища одразу ж після того, як він вивів батька з Джумою на слід. Джума зрозумів це давно. А батько – тільки тепер, коли вже стало запізно щось удіяти. То була ще одна з батькових помилок, і не лишалося нічого іншого, як іти на ризик. Девід подивився вниз, на великий круглий відбиток слонової ноги й побачив утоптану в землю віть папороті й зламане стебло якоїсь трав’янистої рослини з квітками, що сохли на гарячому осонні поза прим’ятиною. Джума підібрав зламану рослину й поглянув на сонце. Тоді передав її Девідовому батькові, і той покрутив стебло між пальцями. Девід помітив, що білі квітки поникли й прив’яли. Але ще не висохли на сонці й не зронили пелюсток.

– Боюся, буде нам непереливки,- сказав батько.- Рушаймо далі.

Схилялося на вечір, а вони все брели тією нерівною місцевістю. Девідові давно вже хотілося спати, і, дивлячись на двох своїх супутників, він розумів, що найбільший його ворог тепер – це соннота, отож підладжувався під їхню ходу й силкувався виборсатись із тенет сну, що обплутували й сковували його. Чоловіки, пильнуючи слід, щогодини змінювали один одного, і хто йшов другим, той раз по раз оглядався на Девіда, аби пересвідчитись, що він не відстав. А коли вони, знов увійшовши в ліс, уже потемки отаборились на ночівлю, Девід як сів, так миттю й заснув, але потім прокинувся й побачив, що Джума зняв з нього мокасини й мацає йому ступні, перевіряючи, чи немає пухирів. Поки Девід спав, батько накрив його своєю курткою і тепер сидів поруч із шматком холодного вареного м’яса та двома галетами напоготові. Потім присунув до Девіда пляшку з холодним чаєм.

– Йому доведеться пристати підживитись, Девіде,- сказав він.- Ноги у тебе в доброму стані. Цілком здорові, незгірш як у Джуми. А тепер з’їж оце, тільки помалу, попий чаю і знову спи собі. Все у нас гаразд.

– Пробач, що я такий сонний.

– Ти ж разом із Кібо всю минулу ніч вистежував слона. То як же тобі не бути сонним? Коли хочеш, можу дати ще трохи м’яса.

– Я вже ситий.

– От і добре. На три дні їжі нам вистачить. А воду знову знайдемо завтра. З гори збігає безліч струмків.

– Куди він іде?

– Джума нібито знає.

– Для нас це погано?

– Не дуже, Деві.

– То я вже спатиму,- мовив Девід.- Куртка мені не потрібна.

– Та й нам із Джумою не потрібна,- сказав батько.- Я вночі ніколи не мерзну, ти ж знаєш.

Девід заснув ще до того, як батько побажав йому на добраніч. Серед ночі він один раз прокинувся, відчувши на обличчі місячне світло, і йому пригадався слон: як той стояв між дерев, ворушачи своїми величезними вухами, і голова його хилилася додолу під вагою масивних бивнів. На цю нічну згадку Девід відчув усередині якусь дивну порожнечу, але подумав, що то просто дається взнаки голодний шлунок. Та шлунок був ні до чого, і в наступні три дні Девід у цьому переконався.

В оповіданні він намагався зобразити слона живого, такого, яким вони з Кібо побачили його тієї ночі, коли зійшов місяць. Може, й вийде, думав Девід. Може, таки вийде. Але, сховавши у валізу денний доробок і замикаючи двері кімнати, сказав собі: ні, не вийде. Слон був старий, і коли б його не вполював батько, то вполював би хтось інший. І тобі лишається тільки спробувати змалювати все так, як воно було. Отож намагайся писати щодень краще, як тільки можеш краще, і приклич на допомогу весь свій теперішній смуток, щоб знову звідати отой перший смуток дитинства. І ні на мить не забувай усього того, в що ти тоді вірив, бо якщо ця віра буде в тобі, то перейде і в те, що ти пишеш, і ти не зрадиш її. Твоя робота – це єдине, в чому ти маєш успіх.

Він зайшов за стойку бару, дістав пляшку “Хейга” та півпляшки холодної мінеральної води “Перр’є” і, зробивши собі суміш, подався до великої кухні, де була господиня. Девід сказав їй, що їде в Канн і до обіду не повернеться. Мадам дорікнула йому, що він п’є віскі на порожній шлунок. Тоді Девід спитав, чи нема в неї чогось холодного, що він міг би вкинути в свій порожній шлунок разом з віскі. Вона дістала шмат холодної курятини, покраяла на тарілку й зробила салат із зелені цикорію, а Девід сходив до бару, налив собі ще віскі з мінеральною і, повернувшись, сів до кухонного столу.

__ Не пийте ви того зілля, поки не поїли, мосьє,- сказала господиня.

– Воно мені на користь,- відказав Девід.- На війні ми пили його за обідом замість вина.

– Просто диво, що ви всі не стали п’яницями.

– Як ото французи,- докинув Девід, і вони поговорили про пияцтво у французькому робітничому середовищі, щодо чого обоє були згодні, а потім мадам покепкувала з Девіда: мовляв, жінки зовсім його покинули. На це він одказав, що вони обидві набридли йому, то чи не погодилася б мадам заступити їх? Ні, сказала мадам, йому ще треба довести, що він справжній чоловік, перше ніж залицятися до уродженки півдня. Девід заявив, що ось він з’їздить до Канна, добряче там підгодується й повернеться дужий як лев, і отоді хай уродженки півдня стережуться. Потім вони ніжно поцілувались – як привілейований клієнт і прихильна господиня,- і Девід пішов у дім прийняти душ, поголитись і перевдягтися.

Після душу він почувся зовсім добре, та й розмова з мадам потішила його. Цікаво, що б вона сказала, коли б дізналась, яка тут заварилася каша, подумав Девід. Після війни багато що змінилось, а мосьє з мадам мають чуття реальності й прагнуть не відставати від часу. Ми троє – вигідні клієнти і, отже, . Поки ми платимо гроші й не зчиняємо скандалів, усе гаразд. Росіяни більш нікуди не їздять, англійці вже не такі багаті, німці геть зубожіли, і тепер отаке нехтування усталених звичаїв може стати порятунком для всього узбережжя. Ми – перші сміливці, які відкрили тут літній сезон, що й досі вважається безумством. Девід поглянув на своє наполовину поголене обличчя в дзеркалі. “І все-таки,- подумки мовив сам до себе,- не варто бути аж таким сміливцем, щоб залишати половину обличчя непоголеним”. А тоді пильно й доскіпливо поглянув на своє знебарвлене, майже біле волосся, і на обличчі його відбилася відраза.

Потім він почув, як на довгому схилі захурчав “бугатті”, повернув на всипану жорствою доріжку й зупинився.

До кімнати ввійшла Кетрін. Голова її була пов’язана шарфом, очі ховалися за сонцезахисними окулярами. Вона зняла окуляри й поцілувала Девіда. Він міцно пригорнув її і спитав:

– Ну, як ти?

– Та не дуже,- відказала вона.- Сьогодні надто жарко.- Тоді всміхнулася до Девіда й прихилила голову до його плеча.- Я рада, що приїхала додому.

Він пішов до бару, зробив “Тома Коллінза” й приніс його Кетрін, що саме вийшла з-під холодного душу. Вона взяла запітнілу високу склянку, трохи відпила, а тоді притулила її до гладенької темно-смаглої шкіри живота. Торкнулася холодним склом кінчиків грудей, так що вони враз напружились, відпила ще великий ковток і знов приклала склянку до живота.

– Чудово,- мовила вона.

Девід поцілував її, і вона сказала:

– Ой, як хороше. Я вже й забула, що так буває. Не бачу причини відмовлятися від цього. А ти?

– І я ні.

– Отож і не відмовляюся,- сказала Кетрін.- Чого б то я мала дочасно віддати тебе комусь іншому. Це була дурна вигадка.

– Одягайся і ходімо,- сказав Девід.

– Ні. Я хочу побавитися з тобою, як колись.

– Як це?

– Ти ж знаєш. Щоб ти відчув себе щасливим…

Потім вони лежали на простирадлах, і Кетрін закинула свою коричневу від засмаги ногу на Девідову й легенько доторкалася пальцями до його ступні, а потім звелася на ліктях, віддалила уста від його уст і запитала:

– Ти радий, що я повернулася до тебе?

– Ти…- мовив Девід.- Ти таки справді повернулася.

– А ти вже й не думав, що я повернуся. Вчора все було скінчено й загинуло без вороття, а сьогодні – ось вона я. Ти щасливий?

– Так.

– Пригадуєш ті дні, коли єдине, чого я хотіла, було засмагнути до темного? А тепер я найтемніша біла дівчина в світі.

– І найбілявіша. Достоту як слонова кістка. Так я завжди думаю. І гладенька, як слонова кістка.

– Я така щаслива і хочу, щоб усе в нас було, як колись. Що моє, те моє. Я не бажаю поступатись їй тобою, як робила це останнім часом, і нічого не залишати собі. З цим покінчено.

– Щоб дуже ясно, то ні,- сказав Девід.- Але ти справді знов почуваєш себе добре?

– Справді добре. Я ж не сумна, не похмура, не жалісна.

– Ти мила й весела.

– Усе дивовижно змінилося. Ми встановимо чергу,- пояснила Кетрін.- Сьогодні й завтра ти будеш мій. А наступні два дні – Марітин. О боже, як я хочу їсти! Це вперше за тиждень я відчула голод.

Повертаючись надвечір з пляжу, Девід і Кетрін проїхалися до Канна по паризькі газети і, перш ніж вернутися додому, посиділи в кафе й побалакали. Коли Девід перевдягся і прийшов до бару, Маріта сиділа там і читала книжку. Він упізнав свій роман. Той, котрого вона не читала.

– Добре поплавали? – спитала вона.

– Еге ж. Запливли дуже далеко.

– А з високих каменів ти пірнав?

– Ні.

– Я рада,- сказала вона.- Як Кетрін?

– Повеселішала.

– Атож. Вона дуже розважлива.

– А ти як? Усе гаразд?

– Усе добре. Ось читаю твою книжку.

– І як вона тобі?

– Це я зможу сказати тобі тільки післязавтра. Я читаю дуже повільно, щоб надовше вистачило.

– Ви що – уклали угоду?

– Начебто так. Але не варто дуже турбуватися ні про книжку, ні про моє ставлення до тебе. Воно не змінилося.

– Гаразд,- сказав Девід.- Але мені страшенно бракувало тебе сьогодні.

– До післязавтра,- мовила вона.- Ні про що не турбуйся.

Наступний день в оповіданні був дуже поганий, бо задовго до полудня Девід зрозумів, що не потреба в сні відрізняє хлопця від дорослих чоловіків. Перші три години він був бадьоріший за них і попросив Джуму дати йому нести рушницю, але той лише похитав головою. Навіть не всміхнувся, а він же завжди був найліпшим Девідовим другом і навчав його полювати. “Вчора він сам дав мені рушницю,- подумав Девід,- а сьогодні я почуваю себе куди краще, ніж учора”. Попервах так воно й було, але годині о десятій він зрозумів, що цей день буде такий самий, а може, й ще важчий за попередній. Думати, що він зможе йти по сліду на рівній нозі з батьком, було не меншою дурницею, ніж сподіватися здолати його в бійці. Зрозумів Девід і те, що річ тут не тільки у віці. Ті двоє були мисливці-професіонали, і, як він тепер розумів, тим-то Джума й не захотів марнувати навіть усмішки. Вони вгадували все, що робив дорогою слон, без слів показували один одному на найменші ознаки того, а коли триматися сліду ставало особливо важко, батько незмінно пропускав уперед Джуму. Коли вони спинилися біля струмка, батько сказав:

– Ти тільки витримай цей день, Деві.

Потім, коли вони нарешті залишили позаду оту перетяту місцевість і знов почали підніматися до лісу, сліди слона повернули праворуч, на давню слонову стежину. Девід побачив, як батько й Джума спинились і про щось балакають, а коли він підійшов до них, Джума вже стояв і дивився назад, на пройдену ними дорогу, а тоді звернув погляд на далекий острівець кам’янистих узвиш серед сухої рівнини і, здавалося, визначав за ним напрям на вершини трьох голубуватих високих пагорбів ген на обрії.

– Тепер Джума знає напевне, куди він іде,- пояснив батько.- Він і раніше здогадувався, але потім слон збочив на оце бездоріжжя.- Він озирнувся на місцевість, якою вони брели цілий день.- До того місця, куди він тепер подався, дорога з біса нелегка, але треба її подолати.

Вони підіймалися все вище, аж поки засутеніло, а тоді отаборились на ніч. Дорогою Девід підбив з рогатки двох турачів з невеличкого табунця, що перед самим заходом сонця з’явився на стежині. Птахи вийшли на ту давню слонову стежину покублитися в пилюці й чимчикували собі неквапливим перевальцем, а коли камінець із рогатки перебив одному хребет і птах почав шарпатися й хляпати крильми, ще один вибіг наперед, наміряючись дзьобнути його, і тоді Девід заклав у рогатку новий камінець, відтягнув гумки й вліпив другому птахові в ребра. Потім кинувся вперед, щоб накрити його, і решта птахів, лопочучи крильми, дременули геть. Джума озирнувсь і цього разу всміхнувся, а Девід підібрав обох птахів, ще теплих, добре вгодованих, з гладеньким пір’ям, і розбив їм голови об колодку свого мисливського ножа.

Тепер, коли вони отаборилися, батько зауважив:

– Ніколи не бачив цього виду турачів на такій височині. Ти дуже добре зробив, що підбив одразу двох.

Джума настромив птахів на паличку й засмажив над жаром невеличкого багаття. Батько попивав із стаканчика від фляги розведене водою віскі й спостерігав, як Джума куховарить. Потім Джума дав їм по груднинці із серцем, а сам з’їв дві шийки, спинки й ніжки.

– Це велика підмога, Деві,- сказав батько.- Тепер нам не доведеться так ощадити харчі.

– Ми дуже відстали від нього? – запитав Девід.

– Та ні, по суті, мало не наступаємо йому на п’яти,- відказав батько.- Усе залежить від того, чи посувається він уперед, коли сходить місяць. Сьогодні це буде на годину пізніше, ніж учора, й на дві години проти тієї ночі, коли ти вистежив його.

– А звідки Джума знає, куди він іде?

– Десь недалеко звідси він поранив цього слона, й убив його.

– Коли?

– Він каже, п’ять років тому. А це в нього може означати скільки завгодно. Каже, коли ти був ще.

– І оце відтоді слон живе сам-один?

– Джума вважає, що так. Сам він більш ні разу його не бачив. Тільки чув про нього.

– Він дуже великий, каже Джума?

– Бивні фунтів під двісті кожен. Я таких ще ніколи не бачив. Джума каже, був колись лиш один більший слон, і теж із цієї околиці.

– Ну, я вже спатиму,- мовив Девід.- Сподіваюся, завтра мені буде краще.

– Ти сьогодні тримався молодцем,- сказав батько.- Я дуже задоволений тобою. І Джума також.

Прокинувшись серед ночі, коли вже світив місяць, Девід подумав: де там вони ним задоволені, аж ніяк, ото хіба тільки тим, як він спритно підбив двійко птахів. Звісно, він таки вистежив поночі слона й пішов за ним, щоб побачити, чи цілі в нього обидва бивні, а тоді повернувся, знайшов батька та Джуму й напровадив їх на слід. Тоді вони були справді задоволені ним, Девід не сумнівався. Та відколи почалось оце виснажливе переслідування, він став непотрібний і навіть міг завадити їм досягти свого, так само як мало не завадив йому Кібо, коли він тієї ночі підступив зовсім близько до слона; отож Девід розумів: обидва чоловіки напевне картають себе за те, що не відіслали його назад, поки було ще не пізно. Бивні цього слона важили фунтів по двісті. Ще відтоді, як вони виросли над звичайну міру, на слона почали полювати мисливці, і ось тепер вони троє мали вбити його. Девід був певен, що тепер вони таки вб’ють слона, бо він, Девід, мужньо витримав денний перехід, хоч уже над полудень мало не падав з ніг. То, може, цим і задоволені батько та Джума. Але ж у переслідуванні користі з нього ніякої, і їм було б куди краще йти без нього. Не раз протягом дня Девід шкодував, що виказав їм слона, а надвечір навіть подумав був, що краще б йому взагалі ніколи того слона не бачити. Та, лежачи тепер без сну в місячному світлі, він розумів, що насправді так не думає.

Пишучи про все те від самого ранку, Девід силкувався достеменно пригадати свої перечування та події того дня. Найважче було правдиво відтворити все, що він тоді почував, і то так, щоб на це не наклались його пізніші почуття. Деталі краєвиду поставали в пам’яті виразно й опукло, як і весь той ранок, аж до спогадів про безмірну втому, що навалилася на Девіда над полудень, і він упорався з цією частиною добре. А от думки й перечування щодо слона давалися на превелику силу, і Девід зрозумів, що треба відволіктися від них, а потім приступити знов, аби мати певність, що все було саме так, а не інакше, і не згодом, а того-таки дня. Він добре пам’ятав, як зродилося в ньому те почуття, але надто стомився, щоб пригадати все детально.

Ще заглиблений у свої роздуми, залишаючись там, в оповіданні, він замкнув валізу із зошитами і вийшов з кімнати на кам’яні плити, що вели до тераси, де в крісельці під сосною, лицем до моря, сиділа Маріта. Вона читала й не почула, як Девід тихо переступав босими ногами. Він подивився на дівчину, і йому потепліло на душі. А потім згадав про оту безглузду жіночу угоду, повернув у дім і пройшов до їхньої з Кетрін кімнати. Кетрін у кімнаті не було, і він, усе ще сприймаючи Африку як цілковиту реальність, а все навколо як нереальне й фальшиве, вийшов на терасу поговорити з Марітою.

– Доброго ранку,- мовив він.- Ти не бачила Кетрін?

– Вона поїхала,- відповіла дівчина.- Просила переказати тобі, що скоро повернеться.

Нараз усе воно обернулося реальністю.

– Ти не знаєш, куди вона подалася?

– Ні,- сказала дівчина.- Сіла на велосипед та й покотила.

– О боже,- зітхнув Девід.- Вона ж не їздила на велосипеді, відколи ми придбали “бугатті”.

– Це саме й вона сказала. А тепер знову їздитиме. Ну як, плідно попрацював?

– Ще не знаю. Завтра побачимо.

– Снідати будеш?

– Та не знаю. Пізно вже.

– Поснідав би.

– Піду опоряджуся,- сказав Девід.

Він прийняв душ і саме голився, коли з’явилася Кетрін. На ній була стара, ще з Гро-дю-Руа, сорочка й короткі, обрізані під коліньми полотняні штаненята. Обличчя її пашіло, сорочка потемніла від поту.

– Чудово прокаталася,- сказала вона.- Але я забула, як то доводиться м’язам, коли берешся нагору.

– Далеко їздила, Відьмо?

– За шість кілометрів,- відказала Кетрін.- Сущий дріб’язок, коли б не узвози.

– Тепер надто жарко їздити на велосипеді, хіба що тільки раннім ранком,- сказав Девід.- А проте я радий, що ти знов узялася до цього.

Кетрін уже стояла під душем, а коли вийшла з ванної, сказала:

– А тепер поглянь, які ми обоє засмаглі. Саме такі, як собі замишляли.

– Ти темніша.

– Не набагато. Ти теж страшенно темний. Поглянь на нас поряд.

Стоячи бік у бік, вони подивились одне на одного в довгому дзеркалі на дверях ванної.

– Ага, ми тобі до вподоби,- мовила Кетрін.- Це добре. Мені також. Ану, поклади руку сюди, побачимо, як воно буде.

Вона виструнчилась, і Девід поклав руку їй на груди.

– Ось я надягну одну із своїх облиплих сорочок, тоді зрозумієш, що я маю на думці,- провадила вона.- А кумедно, правда ж, що волосся в нас, коли мокре, стає зовсім безбарвне? Тьмяне, як морські водорості.

Вона взяла гребінця й зачесала собі волосся просто назад, так що воно стало таке, наче щойно з моря.

– Отак тепер і ходитиму знову,- сказала Кетрін.- Як у Гро-дю-Руа і тут на самому початку літа.

– Мені більш подобається, коли падає на чоло.

– А мені вже набридло. Та коли тобі подобається, я зроблю на чоло. Слухай, а чи не поїхати нам до міста й не поснідати в кафе?

– Хіба ти ще не снідала?

– Я хотіла почекати тебе.

– Гаразд,- сказав Девід.- То зараз же ходімо поснідаймо. Я також голодний.

Їм подали добрячий сніданок: яєчню з шинкою, каву з молоком, свіжі булочки, суничний джем,- а коли вони попоїли, Кетрін спитала:

– Може, з’їздиш зі мною до Жана? Сьогодні я митиму голову, то хочу й підстригтися.

– Я почекаю тебе тут.

– А може, все-таки зробиш мені ласку? Ти ж один раз уже зробив, і нікому це не зашкодило.

– Ні, Відьмо. Один раз зробив – і годі. Це як татуювання чи щось таке. І не проси.

– Це ж така дрібниця, але для мене важлива. Я хочу, щоб ми з тобою були однаковісінькі.

– Ми не можемо бути однаковісінькі.

– Ні, можемо, якщо ти погодишся.

– Я справді цього не хочу.

– Навіть як я скажу, що нічого в світі так не бажаю?

– Чом тобі не бажається чогось розумнішого?

– Бажається. Але я хочу, щоб ми були як викапані, і ти вже майже такий, і ніякого клопоту не треба. Все зробило море.

– То хай собі робить і далі.

– Я хочу сьогодні.

– І тоді, певно, будеш цілком щаслива.

– Я вже щаслива, бо ти погодишся, і тоді буду щаслива. Тобі ж приємно, коли я маю гарний вигляд. Сам знаєш, що приємно. Отак на це й подивися.

– Це дурна забаганка.

– Зовсім ні. Йдеться ж бо про тебе й про те, щоб зробити мені втіху.

– А коли я не погоджуся, як прикро це тебе вразить?

– Не знаю. Дуже прикро.

– Ну гаразд,- мовив Девід.- Усе воно справді так багато для тебе важить?

– Авжеж,- відказала вона.- Ой, дякую тобі. Цього разу воно не забере багато часу. Я сказала Жанові, що ми приїдемо, і він чекатиме на нас.

– Ти завжди така певна, що я на все погоджуся?

– Я знала, що ти погодишся, коли я скажу, як страшенно мені хочеться цього.

– А мені страшенно не хотілося. І тобі не слід було просити.

– Не переймайся цим. Воно ж тобі нічого не варте, а потім тільки посміємося. І за Маріту не турбуйся.

– А до чого тут вона?

– Вона сказала: якщо ти не захочеш зробити це задля мене, вона попросить зробити задля неї.

– Не вигадуй.

– Я не вигадую. Вона сама так сказала сьогодні вранці.

– Шкода, що ти не можеш себе побачити,- сказала Кетрін.

– Дуже радий, що не можу.

– Я хотіла б, щоб ти подивився в дзеркало.

– Не можу.

– Тоді поглянь на мене. Ось який ти тепер, і це зробила я, і ти нічого вже не вдієш. Отакий ти на вигляд.

– Не можна було такого робити,- сказав Девід.- Ні до чого мені виглядати достоту як ти.

– Що зроблено, те зроблено,- мовила Кетрін.- І тепер ти отакий. Тож краще, щоб тобі це подобалось.

– Не можна такого робити, Відьмо.

– Можна, і ми зробили. І ти це знаєш. Просто не хочеш подивитися. Тепер ми обоє пропащі. Раніше була тільки я, а тепер і ти. Поглянь на мене й побачиш, як тобі сподобається.

Девід поглянув на її очі, що їх так любив, на коричневе від засмаги обличчя та неймовірно світле, кольору слонової кістки волосся, побачив, що вона аж сяє від щастя, і тільки тепер збагнув, яку величезну дурницю дозволив учинити.

Девід передбачав, що того ранку оповідання далі не піде, і воно й справді довго не йшло. Але він знав, що повинен зрушити з місця, і врешті-таки зрушив, і ось вони троє вже знову йшли по сліду того слона старою слоновою стежиною, що тяглася крізь ліс. Уторована й щільно втоптана, вона мала такий вигляд, наче слони ходили нею ще від тих давноминулих часів, коли охолола вулканічна лава й усе довкола почало густо заростати гінкими деревами. Джума впевнено вів перед, і вони посувалися досить швидко. І батько, і Джума, як видно, не мали ніяких сумнівів в успіху, а йти слоновою стежкою серед мерехтливого лісового світла було так легко, що Джума сам дав Девідові нести рушницю. Та потім слід загубився серед свіжих, ще теплих слонових коржів і пласких круглих відбитків ніг великого стада, що вийшло на стежину з хащі по лівий бік. Джума сердито забрав у Девіда рушницю. Було вже за полудень, коли вони наздогнали стадо і обійшли його осторонь, бачачи між деревами, як громадяться сірі туші, ворушаться величезні вуха й заклопотано скручуються та випростуються хоботи. До них долинав хрускіт зламаного гілля, тріск похилених дерев, бурчання в слонячих черевах і глухе хляпання об землю свіжих коржів.

Нарешті вони віднайшли слід того старого слона, і, коли він звернув на меншу слонову стежку, Джума позирнув на Девідового батька й вискалив зуби, а батько порозуміло кивнув головою. Вони мали такий вигляд, неначе знали якусь ганебну таємницю,- такий самий, як тієї ночі, коли Девід розшукав їх у селищі.

Невдовзі по тому вони натрапили на цю таємницю – праворуч від стежки, в лісі, куди їх привели сліди старого слона. То був величезний череп, заввишки Девідові до грудей, вибілений сонцем та дощами. Посеред лоба виднілася глибока вм’ятина, а з-поміж порожніх білих очниць розходилися вниз два ребристі рубці, кінчаючись рваними дірами там, де було вирубано бивні. Джума показав, де зупинився великий слон, котрого вони переслідували, і як він трохи зрушив з місця череп, підчепивши його хоботом, і де його бивні черкнули по землі. Потім, підкликавши Девіда ближче, тицьнув пальцем на круглу дірку у вм’ятині на білій лобовій кістці, а тоді на ще чотири такі самі дірки коло вушного отвору. А тоді, вискалившись до Девіда та його батька, видобув з кишені масивну кулю калібру 0,303 і встромив її кінчиком у дірку в лобовій кістці.

– Оце тут Джума поранив нашого великого слона,- сказав батько.- А це був його Аскарі. Його вірний товариш, також великий самець. Він кинувся в напад, і Джума першим пострілом звалив його з ніг, а потім добив пострілами у вухо.

Тим часом Джума вже показував на розкидані поруч кістки й на сліди великого слона, що походив коло них. І Джума, і Девідів батько були дуже потішені своєю знахідкою.

– А як ти думаєш, чи довго він і цей його товариш пробули разом? – запитав Девід батька.

– І гадки не маю,- відказав батько.- Спитай Джуму.

– Спитай його ти, будь ласка.

Батько і Джума поговорили проміж себе, а тоді Джума поглянув на Девіда й засміявся.

– Мабуть, разів у чотири-п’ять довше, ніж ти живеш на світі,- сказав Девідові батько.- Точно він не знає, йому до того байдуже.

“Зате мені не байдуже,- подумав Девід.- Я бачив його тоді при місячному світлі, і він ішов сам-один, а в мене був Кібо. А в Кібо був я. Слон не робив нікому ніякої шкоди, проте ми вислідили його аж сюди, куди він прийшов навідати свого мертвого товариша, і тепер збираємося вбити і його. Це я в усьому винен. Я його виказав”.

Тим часом Джума вже знайшов дальший слід, зробив знак Девідовому батькові, і вони рушили вперед.

“Батькові не доконче вбивати слонів, щоб мати на прожиток,- думав Девід.- А сам Джума не знайшов би цього слона, коли б я його не побачив. Колись Джумі випала нагода зіткнутися з ним, але він спромігся тільки поранити старого велетня і вбити його товариша. Це ми з Кібо вистежили його, і мені не слід було нікому про це казати, промовчати, що ми його бачили, і тоді слон лишився б живий, а вони нехай би й далі цмулили пиво з тими своїми. Джума був такий п’яний, що ми насилу розбуркали його. Надалі я триматиму язика на припоні. Нікому ні про що більш не розкажу. Якщо вони вб’ють слона, Джума швидко проп’є свою частку бивнів чи просто купить собі ще одну бісову жінку. Чом же ти не допоміг слонові, коли мав таку змогу? Все, що ти мав зробити,- це не йти з ними другого дня. Та ні, це б їх не зупинило. Джума однаково пішов би. Не треба було їм розказувати. Ніколи нічого їм не розказуй. Зарубай це собі на носі. Ніколи нікому ні про що не кажи. Ніколи, нікому, ні про що”.

Батько почекав, поки Девід наздожене їх, і дуже тихо промовив:

– Десь тут він і залишився. Не помандрував далі. Тепер ми ось-ось застукаємо його.

– Розтуди все це полювання,- дуже тихо озвався Девід.

– Що-що? – перепитав батько.

– Розтуди все це полювання,- не підвищуючи голосу, повторив Девід.

– Дивись мені не дотудикайся,- сказав батько і промовисто поглянув на нього.

“У тім-то й річ,- подумав Девід.- Він же не дурний. Тепер він усе зрозумів і ніколи вже мені не довірятиме. Воно й добре. Не треба мені його довіри, бо я більш ніколи нічого йому не скажу, нікому нічого не скажу. Ніколи, ніколи, ніколи”.

Ось на цьому місці він і зупинився того дня. Він знав, що йому не вдалося написати про все так, як треба. Не зумів він змалювати ні того громаддя, яким постав перед ними слоновий череп, коли вони натрапили на нього в лісі, ні отих проритих жуками підземних ходів, що опинилися на видноті, мов покинуті штреки чи катакомби, коли слон зрушив з місця череп. Не відтворив як слід дивовижної довжини вибілених кісток і того, як кружляли коло них сліди великого слона, і як він сам, ідучи по тих слідах, немовби навіч побачив величезного звіра, що обходив місце трагедії, а потім побачив і те, що бачив тоді слон. Не спромігся належно показати ні оту широченну стежину, що скидалася на справжню дорогу крізь ліс, ні обтерті слоновими боками гладенькі стовбури дерев, ні того, як перетиналися з нею інші стежини, нагадуючи схему паризького метро. Не зобразив, як крізь зімкнуті крони дерев пробивалося денне світло, а дещо вийшло в нього не таким, яким воно було саме тоді, а таким, яким поставало в пам’яті тепер. Річ була не у відстанях, бо всі відстані з часом змінюються, і якими ти пригадуєш їх тепер, такими вони й були. А от зміни в його ставленні до Джуми, до батька, до слона ускладнювалися знемогою, яка їх і живила. Втома поклала початок розумінню. Все почалося з розуміння, і, пишучи, він дедалі глибше усвідомлював це. Але справжнє, страхітливе розуміння було ще попереду, і він мав зобразити його не сумнівними риторичними фразами, а достеменно пригадати всі ті реальні речі, які його викликали. Завтра він доведе все до ладу, а тоді піде далі. Девід сховав зошити з рукописом до валізи, замкнув її і, вийшовши із своєї робочої кімнати, рушив до чільної частини готелю, де сиділа з книжкою Маріта.

– Снідати будеш? – запитала вона.

– Мабуть, краще випити.

– Ходімо до бару,- сказала вона.- Там не так жарко.

Вони пішли до стойки, сіли поряд на високі табурети, і Девід налив у склянку “Хейга” з холодною мінеральною водою.

– Що чути про Кетрін?

– Вона поїхала дуже весела й щаслива.

– А ти як?

– Щаслива, сором’язлива і досить спокійна.

– Така сором’язлива, що й поцілувати тебе не можна?

Вони обняли одне одного за плечі, і Девід відчув, як до нього повертається душевна цілісність. Він і не підозрював, як далеко сягає оте його роздвоєння і відчуження, бо, сідаючи писати, черпав снагу з якогось внутрішнього ядра, що його годі було розколоти, вищербити чи навіть колупнути. Девід знав про це, і в цьому полягала його сила, бо решта його єства легко піддавалася стороннім впливам.

Подавальник накривав на стіл, а вони сиділи біля стойки бару, відчуваючи в повівах морського вітерцю перший подих осінньої прохолоди. Відчували вони його й потім, коли сіли до столу й узялися їсти та пити вино.

– Це прохолодний бриз віє аж із самого Курдистану,- сказав Девід.- Скоро настане пора рівноденних штормів.

– Ну, це ж іще не сьогодні,- зауважила дівчина.- Поки що нам нема чого їх боятися.

– Справжнього вітру не було відтоді, як ми познайомились у тому кафе в Канні.

– Ти ще пам’ятаєш таку давню минувшину?

– Здається, ніби це було аж до війни.

– А я останні три дні провела на війні,- сказала Маріта.- Оце тільки сьогодні вранці повернулася.

– Я ніколи про неї не думаю,- мовив Девід.

– Книжку я вже прочитала, але щодо тебе мені там не все зрозуміло. Ти так і не виявив у ній своїх поглядів.

Девід наповнив її склянку, тоді знову налив собі.

– Я сам тільки згодом зрозумів, що й до чого,- відказав він.- Отож і не вдавав, ніби розумію. Просто не замислювався про це, поки все воно колотилося. Тільки відчував, спостерігав, діяв і думав про найнеобхідніше. Тим-то ця книжка не така гарна, якою могла б бути. Бо мені не вистачало розуміння подій.

– Книжка дуже гарна. Чудово змальовано польоти й самі літаки, передано почуття інших людей.

– Мені добре дається зображення інших людей і всього, що стосується техніки й тактики,- мовив Девід.- Це я кажу серйозно і не для того, щоб похвалитися. А от про себе, Маріто, коли ти справді в ділі, ніколи не знаєш. Про себе й думати не варто. Просто соромно в такий час.

– Але потім починаєш розуміти.

– Авжеж. Іноді.

– Можна мені прочитати твою повість про це літо?

Девід знову налив у склянки вина.

– Багато вона тобі розповіла?

– Каже, що все. Розповідати вона вміє, ти ж знаєш.

– Краще б тобі її не читати,- сказав Девід.- Нічого, крім прикрощів, з того не буде. Коли я її писав, то ще не знав, що з’явишся ти. Я не можу заборонити Кетрін розповідати тобі про всі ті речі, але зовсім не обов’язково, щоб ти ще й читала про них.

– То не читати?

– Я б не хотів цього. Але не хочу й тиснути на тебе.

– Тоді доведеться тобі сказати,- мовила дівчина.

– Вона давала тобі читати ті записи?

– Так. Сказала, це мені потрібно.

– Чорти б її взяли.

– Вона зробила це без лихого наміру. Тоді, коли ото була геть знервована.

– То ти прочитала все?

– Так. Повість чудова. Куди краща, ніж остання книжка, але оповідання, які ти пишеш тепер, ще кращі, їх не зрівняти ні з чим іншим.

– А як тобі те, що було в Мадріді?

Девід подивився на неї, а вона звела очі, облизнула губи й, не відводячи погляду, дуже чітко промовила:

– Я все те добре зрозуміла, бо почуваю так само, як і ти.

Коли вони лежали разом, Маріта спитала:

– Ти не думаєш про неї, коли кохаєшся зі мною?

– Ні, дурнятко.

– І не хочеш, щоб я пестила тебе так, як вона? Бо я теж так умію.

– Нічого не кажи, просто відчувай.

– Умію навіть краще за неї.

– Помовч.

– Ти не думай, тобі не доведеться…

– Помовч.

– Але ти не повинен нічого…

– Ніхто нічого не повинен, але мусимо…

Вони лежали міцно обнявшись, потім послабили обійми, і Маріта сказала:

– Мені треба вийти, але я повернуся. А ти, будь ласка, поспи й за мене.

Вона поцілувала його, а коли повернулася, він уже спав. Спершу хотів був почекати її, але не дочекався й заснув. Дівчина лягла поруч і поцілувала його, та він не прокинувся, і тоді вона й собі простяглась і спробувала заснути. Одначе їй не спалося, і вона знов тихенько поцілувала його, а тоді почала ніжно пестити, дотикаючись до нього грудьми. А коли він заворушився вві сні, поклала голову йому на живіт і так само тихенько провадила свої пошуки й відкриття.

Повільно минали пообідні години довгого прохолодного дня, Девід і далі спав, а коли прокинувся, Маріти поруч уже не було, і він почув голоси жінок на терасі. Він одягся, відсунув засувку на дверях до своєї робочої кімнати і вже звідти вийшов надвір, на кам’яні плити. Та на терасі був тільки подавальник, що прибирав зі столу чайний посуд, а жінок Девід знайшов у барі.

Обидві сиділи біля стойки, де у відерці з льодом стриміла пляшка “Перр’є-Жуе”, і були свіжі й гарненькі на вигляд.

– Ну просто тобі негадана зустріч із колишнім чоловіком,- мовила Кетрін.- Мимоволі почуваєш себе страшенно обтяженою досвідом.- Здавалося, ще ніколи не була вона така весела й така зваблива.- Мушу сказати, ця роль дуже тобі пасує.- І зміряла Девіда насмішкувато-оцінливим поглядом.

– То як він, по-твоєму? В порядку? – спитала Маріта. Тоді позирнула на Девіда й почервоніла.

– Атож, тобі є чого червоніти,- мовила Кетрін.- Глянь на неї, Девіде.

– Вигляд у неї чудовий,- сказав Девід.- І в тебе теж.

– На вигляд їй років шістнадцять,- зауважила Кетрін.- Вона сказала мені, що призналася відносно повісті.

– Я вважаю, ти мала спитати в мене дозволу,- мовив Девід.

– Знаю, що мала,- відказала Кетрін.- Але я почала читати її сама, а потім мені стало так цікаво, що я подумала: хай прочитає і Спадкоємиця.

– Я б не дозволив.

– Але май на увазі, Маріто,- сказала Кетрін,- коли він чогось не дозволяє, треба просто робити своє. Ті його заборони нічогісінько не важать.

– Не вірю,- мовила дівчина й усміхнулася до Девіда.

– Це тому, що він не довів свою повість до сьогодні. Коли доведе, ти сама побачиш.

– З повістю покінчено,- зауважив Девід.

– Так нечесно,- сказала Кетрін.- Це ж подарунок мені, такий був наш спільний план.

– Ти повинен дописати її, Девіде,- докинула Маріта.- І допишеш, правда ж?

– Вона хоче, щоб ти написав і про неї,- сказала Кетрін.- Буде куди краще, коли ти змалюєш ще й темноволосу дівчину.

Девід налив собі келих шампанського. Він побачив, як застережливо дивиться на нього Маріта, і мовив до Кетрін:

– Ось закінчу з оповіданнями, а тоді знов візьмуся до тих записів. А як ти провела день?

– Чудово. Ухвалювала рішення і плекала задуми.

– О боже,- зітхнув Девід.

– Задуми в мене не таємні,- сказала Кетрін.- Отож не зітхай так тяжко. Ти цілий день робив що хотів, і я була рада за тебе. Але я теж маю право на свої задуми.

– Які ще задуми? – спитав Девід. Голос його звучав дуже сухо.

– Передусім, ми маємо подбати про те, щоб випустити цю книжку. Я збираюся віддати рукопис на передрук – усе, що там є на сьогодні,- і замовити до нього ілюстрації. Поїду зустрінуся з художниками і все залаштую.

– День у тебе й справді був клопітний,- сказав Девід.- От тільки хіба тобі не відомо, що ніхто не передруковує рукописів, поки той, кому вони належать, не перегляне їх і не підготує до передруку?

– В цьому немає потреби, бо мені досить приблизного начерку, щоб показати художникам.

– Зрозуміло. А що, як я ще не хочу передруковувати рукопис?

– Ти що, не хочеш, щоб повість побачила світ? А я хочу. І хтось же має почати здійснювати це.

– То яких саме художників ти надумала сьогодні залучити?

– До кожної частини іншого. Марі Лоренсен, Паскена, Дерена, Дюфі, Пікассо.

– О господи, і Дерена!

– Ти тільки уяви собі, як Лоренсен намалює нас із Марітою в машині, коли ми перший раз зупинилися дорогою до Ніцци.

– Про це ж ніхто ще не написав.

– То напиши. Це напевне буде куди цікавіше й повчальніше, ніж про товписько обліплених мухами, заструпілих тубільців Центральної Африки, в чи як там його, і про твого п’яного батечка, що, спотикаючись і смердячи пивним перегаром, бродить навколо й не знає, котрі з тих малих страховиськ його діти.

– Ну, пішло-поїхало,- мовив Девід.

– Що ти сказав, Девіде? – спитала Маріта.

– Я сказав: дякую тобі за те, що склала мені компанію за обідом,- відповів їй Девід.

– А чого ж не дякуєш і за все інше? – втрутилася Кетрін.- Вона ж бо чимось так на тебе вплинула, що ти проспав, наче мертвий, до самого вечора. То подякуй їй хоч за це.

– Дякую, що поїхала зі мною поплавати,- мовив Девід до дівчини.

– А, то ви плавали? – спитала Кетрін.- Дуже рада за вас.

– Плавали, і досить далеко,- сказала Маріта.- Потім дуже ситно пообідали. А ти добре пообідала, Кетрін?

– Здається,- відказала Кетрін.- Я не пригадую.

– Де ти була? – лагідно спитала Маріта.

– У Сен-Рафаелі,- сказала Кетрін.- Пам’ятаю, що я там зупинялась, а от як обідала, не пригадую. Коли я їм сама, то ніколи цього не помічаю. Але я певна, що там-таки й пообідала. Знаю, що збиралась обідати.

– Назад їхати було приємно? – поцікавилась Маріта.- Пополудні стало так прохолодно й гарно.

– Не знаю,- відказала Кетрін.- Я не помітила. Думала про те, як підготувати й запустити книжку. Треба ж уже починати. Не знаю, чого це Девід уперся, тільки-но я взялася щось робити. Усе воно так ганебно тяглося, що мені раптом стало соромно за нас усіх.

– Бідолашна Кетрін,- мовила Маріта.- Але тепер, коли ти все так гарно розпланувала, тобі мало б полегшати на душі.

– А мені й полегшало,- сказала Кетрін.- Я була така рада, коли приїхала. Думала, що й ви зрадієте і що я теж зроблю якесь корисне діло, а тут Девід виставив мене мало не ідіоткою чи прокаженою. Це ж не моя вина, що я така розважлива й ділова.

– Я розумію, Відьмо,- озвався Девід.- Просто я не хочу, щоб уся моя робота пішла шкереберть.

– Та ти ж сам і пустив її шкереберть,- заперечила Кетрін.- Невже не бачиш? Кидаєшся то сюди, то туди, хапаєшся писати якісь оповідання, коли все, що тобі треба робити, це вести далі повість, яка так багато важить для нас усіх. Вона в тебе дуже добре йшла і саме наближалася до найцікавіших подій. Хтось же має тобі сказати, що за тими оповіданнями ти просто ховаєшся від свого обов’язку.

Маріта знов поглянула на Девіда, і він зрозумів, що вона хотіла йому сказати, й промовив:

– Мені треба піти дати собі лад. А поки я повернуся, ти розкажеш Маріті про всі ці речі.

– Ми маємо й інші теми для розмови,- відказала Кетрін.- Прошу пробачення, коли сказала щось не так про вас із Марітою. Насправді я страшенно за вас рада.

Думаючи про все почуте, Девід пішов до ванної і прийняв душ, а тоді перевдягся у свіжовипраний рибальський светр і довгі штани: увечері було вже холоднувато. Маріта сиділа в барі й переглядала “Vogue”.

– Вона пішла поглянути, як там у тебе в кімнаті,- сказала Маріта.

– Як вона себе почуває?

– Звідки мені знати, Девіде? Вона тепер великий видавець. Із сексом покінчено. Він її більш не цікавить. Це дитячі забавки, каже вона. І дивується, як усе це могло для неї щось важити. Але не виключено, що їй трапиться ще якась жінка і знов почнеться те саме. Мова про це вже була.

– Боже милий, ніколи не думав, що все так обернеться.

– Не треба,- сказала Маріта.- Хоч як воно є, а я тебе кохаю, і завтра зранку тобі писати.

Увійшла Кетрін і промовила:

– Страх як приємно дивитися на вас разом, і я аж пишаюся. Так наче сама вас створила. Він був сьогодні на висоті, Маріто?

– За столом він був дуже милий,- відказала Маріта.- Прошу тебе, Кетрін, будь справедлива.

– Я знаю, коханець із нього непоганий,- провадила Кетрін.- Та й у всьому іншому він мастак. І робити мартіні, і плавати, і на лижах кататись, і, можливо, літати. Правда, в літаку я його ніколи не бачила. Але всі кажуть, що й льотчик він був чудовий. Мабуть, це щось на зразок акробата в цирку і таке ж нудне. Я не розпитувала.

– Ти зробила нам велику ласку, Кетрін, давши провести день разом,- сказала Маріта.

– Можете провести разом і решту свого життя,- відказала Кетрін.- Якщо не набриднете одне одному. Мені жодне з вас надалі не потрібне.

Девід дивився на її відображення у великому дзеркалі: вона була гарна, спокійна і цілком нормальна на вигляд. Помітив він і те, як сумно дивилася на неї Маріта.

– А проте бачити вас мені приємно і чути ваші голоси, коли ви зволите розтулити рота.

– Як життя? – мовив Девід.

– О, дуже вдала спроба,- підхопила Кетрін.- Дякую, добре.

– Маєш якісь нові задуми? – спитав Девід, почуваю себе так, наче гукає до когось на борту корабля.

– Тільки ті, про які я тобі казала,- відповіла Кетрін.- Гадаю, мені цілком вистачить з ними клопоту.

– А що то за балачки про іншу жінку?

Він відчув, як Маріта копнула його під стойкою, і наступив їй на ногу, даючи знати, що зрозумів.

– То не балачки,- відповіла Кетрін.- Я хочу спробувати ще раз і побачити, чи не помилилася. А чом би й ні?

– Усім нам властиво помилятися,- промовив Девід, і Маріта знов копнула його.

– Я хочу впевнитися,- не вгавала Кетрін.- Тепер я маю деякий досвід і можу судити. А за свою темноволосу красуню ти не тривожся. Це не мій тип. Вона до пари тобі. Саме такі тобі подобаються.

– Просто в мені більше жіночності, ніж у тобі, Кетрін.

– Ну то давай, покажи Девідові, яка з тебе жінка. Він це діло любить.

– Він знає, яка я жінка.

– Пречудово,- сказала Кетрін.- Я рада, що ви нарешті розв’язали язики. Віддаю перевагу щирій розмові.

– А з тебе жінка взагалі ніяка,- докинула Маріта.

– Я знаю,- відказала Кетрін.- І не раз намагалася пояснити це Девідові. Хіба не так, Девіде?

Девід поглянув на неї і нічого не відповів.

– Хіба не так?

– Так,- мовив він.

– Ще й як намагалась, а в Мадріді аж із шкури пнулась, щоб бути жінкою,- провадила Кетрін,- але все це тільки знівечило мені душу. І тепер я геть розбита. Єдине, чого я хочу,- це щоб ви з Девідом були щасливі. А все інше я просто вигадую.

– Я розумію,- сказала Маріта,- і пробую пояснити це йому.

– Знаю. Але ти не зобов’язана співчувати мені. Не треба цього. Ніхто мені не співчуватиме, та й ти, мабуть, тільки вдаєш. Так чи так, а кажу тобі: не треба. Я хочу, щоб ти була щаслива і зробила щасливим його. Ти можеш, а я не можу і розумію це.

– Ти найкраща дівчина в світі,- мовила Маріта.

– Де там. Я була пропаща від самого початку.

– Ні. Це я була дурна й лиха.

– Ти не дурна. Все, що ти казала, було правдою. Та облишмо розмови й будьмо подругами. Зможемо?

– А зможемо? – спитала Маріта.

– Я хочу,- відповіла Кетрін.- І не треба робити з цього трагедії. А ти, Девіде, знайди, будь ласка, час подумати про книжку. Ти ж знаєш, я хочу тільки одного: щоб тобі якнайкраще писалося. З цього ми й починали. А тепер я вийшла з гри.

– Ти просто втомилася,- сказав Девід.- Здається мені, ти сьогодні й не обідала.

– Мабуть, таки ні,- відказала Кетрін.- А може, і обідала. Та чи не забути нам про все те й не лишитися просто друзями?

“Отже, вони тепер подруги, хоч би що воно там означало”,- подумав Девід, а тоді спробував викинути з голови всі думки й далі говорив і слухав, наче в тумані, яким заволокло навколишню дійсність. Він щойно чув, що вони казали одна про одну, і розумів, що кожна напевне знає думки другої і все, що кожна з них казала йому, Девідові. З цього погляду вони й справді були подруги, що розуміли одна одну і в глибокій незгоді, довіряли одна одній у цілковитій взаємній недовірі й тішилися товариством одна одної. А він і собі тішився їхнім товариством, але на сьогодні з нього було досить.

Завтра він має повернутися до своєї власної країни, тієї, до якої Кетрін ревнувала його, а Маріта ставилася з любов’ю і повагою. Там, у своєму оповіданні, він почував себе щасливим, хоча й знав, що все те надто добре, щоб довго тривати, а оце тепер знову був далеко від любої йому сторони, в задушливій порожнечі божевілля, що сьогодні несподівано обернулося новим боком – надмірною діловитістю. Усе воно вже добряче йому набридло, як набридли й Марітині загравання до своєї ворогині. Йому, Девідові, Кетрін ворогом не була, хіба що в хвилини отих безплідних і марних любосних пошуків, коли намагалась перевтілитися в нього й таким чином ставала ворогом сама собі, їй так потрібен ворог, що вона мусить повсякчас мати його коло себе, а ближчої і зручнішої для нападу людини, ніж вона сама, годі й шукати: хто ж бо краще знає всі сильні й слабкі місця й усі прогалини в нашій обороні. Отож вона спритно обходить мене з флангу, коли раптом виявляє, що це ж її власний фланг, і тоді починається останній запеклий бій, завжди серед хмари пороху, тільки той порох летить з нас самих.

Після вечері Кетрін захотіла пограти з Марітою в трик-трак. Вони завжди грали дуже серйозно, на гроші. Вибравши хвилину, коли Кетрін пішла принести дошку для гри, Маріта сказала Девідові:

– Ти, будь ласка, сьогодні вночі до мене не приходь.

– Гаразд.

– Ти розумієш чому?

– Давай обійдемося без цього слова,- сказав Девід. У передчутті наступної роботи до нього поверталася звична відчуженість.

– Ти сердишся?

– Так,- відказав він.

– На мене?

– Ні.

– Не можна сердитися на людину, що захворіла.

– Ти недовго живеш на світі,- сказав Девід.- Якраз на хворих завжди й сердяться. Ось захворій колись сама, то дізнаєшся.

– Краще б ти все-таки не сердився.

– Краще б я ніколи жодної з вас не бачив.

– Ну не треба, Девіде, прошу тебе.

– Ти ж знаєш, що це не насправді. Просто я так настроююся на роботу.

Він пішов до спальні, поставив нічника зі свого боку ліжка і, зручно вмостившись, узявся читати одну з книжок В. Г. Хадсона. То була “Природа пагорбів і долин”, і він обрав її саме тому, що назва не обіцяла нічого цікавого. Він мав достатній життєвий досвід і розумів, що наближається час, коли йому знадобляться всі книжки, отож найкращі приберігав на потім. Але й ця книжка, попри свою назву, його не знуджувала. Він залюбки читав, геть виключившись із свого життя і помандрувавши з Хадсоном та його братом верхи на конях між високі, аж по груди, будяки, з яких спадав додолу посріблений місячним світлом білий пух, доки поступово стукіт костей та притишені жіночі голоси знову стали реальними, так що коли через деякий час він пішов налити собі віскі з “Перр’є” і побачив жінок за грою, вони здались йому нормальними людьми, зайнятими чимось звичайним, а не фігурами в якійсь фантастичній грі, куди його самого втягнуто проти волі.

Він повернувся до спальні й знов узявся читати, помалу потягуючи віскі з “Перр’є”, а потім роздягся, вимкнув світло і вже майже заснув, коли почув, як до кімнати зайшла Кетрін. Девідові здалося, що вона пробула у ванній хтозна-скільки часу, а коли нарешті лягла в ліжко, він завмер, рівно дихаючи й сподіваючись, що так і справді засне.

– Ти не спиш, Девіде? – спитала Кетрін.

– Та начебто ні.

– Ну спи, спи,- сказала вона.- Дякую, що ти тут ночуєш.

– Я завжди тут ночую.

– А можеш і не ночувати.

– Ні.

– Я рада, що ти тут. На добраніч.

– На добраніч.

– Ти поцілуєш мене на сон грядущий?

– Ну звісно,- сказав Девід.

Він поцілував її, і то знову була Кетрін, така, як тоді, коли ото на час повернулась до нього.

– Пробач, що я знову так зірвалася.

– Не будемо ні про що говорити.

– Ти ненавидиш мене?

– Ні.

– Чи не могли б ми почати все спочатку, як я тоді надумала?

– Навряд.

– То чого ж ти тут?

– Тут моє місце.

– Це єдина причина?

– Я думав, може, тобі самотньо.

– Так воно й було.

– Всі ми самотні,- мовив Девід.

– Це жахливо, лежати разом у ліжку й бути самотніми.

– Ніякої ради на це немає,- сказав Девід.- Усі твої задуми й плани нічого не варті.

– Я ж нічого ще не встигла.

– Однаково всі вони безглузді. Мене вже аж нудить від усього цього безглуздя. Не тільки ж у тебе душа крається.

– Я знаю. Та, може, все-таки спробуймо ще раз? Я справді буду хороша. Я зможу. Я ж уже майже була.

– Обридло мені все це, Відьмо. Аж з душі верне.

– Ну спробуй ще раз, останній, задля мене й задля неї.

– Нічого з того не виходить, і все воно мені вже у печінках сидить.

– Вона казала, що ви гарно провели день і що ти був веселий і зовсім не пригнічений. Чом би не спробувати востаннє задля нас обох? Я так цього хочу.

– Ти багато чого так хочеш, а домігшись свого, враз про те забуваєш, і тобі на все начхати.

– Цього разу я просто повелася надто самовпевнено, а потім стала геть нестерпною. Ну прошу тебе, спробуймо ще раз!

– Давай-но спати, Відьмо, і облишмо цю розмову.

– Будь ласка, поцілуй мене ще,- попросила Кетрін.- Я спатиму, бо знаю, що ти поступишся. Ти ж завжди поступаєшся мені в усьому, тому що тобі й самому так хочеться.

– Ти рахуєшся тільки із своїми бажаннями, Відьмо.

– Неправда, Девіде. До того ж я – це і ти, і вона. Ось чому я так чинила. Я – це ми всі. Ти ж знаєш, правда?

– Спи, Відьмо.

– Я спатиму. Але спершу поцілуй мене, будь ласка, ще раз, щоб не було так самотньо.

А вранці він знову йшов тим далеким схилом гори. Тепер слон уже не простував неухильно вперед, а начебто бродив без певної мети, час від часу зупиняючись підживитися, і Девід розумів, що вони ось-ось заскочать його. Він намагався пригадати свої тодішні почуття. Любові до слона він тоді ще не почував. Про це він має пам’ятати. Почував тільки смуток, породжений втомою, і тепер розумів, що таке вік. Сам ще надто юний, він уже усвідомлював, як воно бути дуже старим. Йому бракувало Кібо, а думка про те, що Джума вбив товариша їхнього слона, відвертала його від Джуми, і слон ставав йому наче брат. Тоді він уже знав, як багато означала для нього та ніч, коли він побачив слона в місячному світлі й подався за ним разом з Кібо, а потім підступив так близько, що розглядів обидва величезні слонові бивні. Але йому й на думку не спадало, що нічого кращого вже ніколи не буде. Тепер він розумів, що вони уб’ють слона, але нічого вдіяти не міг. Він сам прирік слона на смерть, коли побіг назад до селища й розказав про нього батькові та Джумі. “Вони вбили б і мене з Кібо, якби ми мали слонову кістку”,- подумав він, але одразу ж збагнув, що це неправда. Може, слон шукає тепер місце, де він народився, і вони уб’ють його там. Це довершило б для них успіх полювання. Вони б залюбки зробили це й там, де Джума вбив його товариша. То була б неабияка потіха. Вони дуже раділи б. Богом прокляті вбивці товаришів.

Вони вже підійшли до краю буйної хащі, і до слона лишалося зовсім недалеко. Девід уловлював нюхом його дух, і всі троє чули, як слон обламує гілки й як вони потріскують. Батько поклав руку Девідові на плече, щоб той зупинився й почекав поодаль, а тоді витяг із кишені торбинку з попелом, набрав чималу пучку й підкинув у повітря. Попіл, падаючи, полетів у їхній бік, отож батько кивнув до Джуми й, пригнувшись, подався за ним у хащу. Девід дивився, як зникають серед рясної зелені їхні спини. А от чути нічого не чув: обидва йшли зовсім безгучно.

Він стояв нерухомо й слухав, як годується слон. Дух його вчувався так само виразно, як і тієї місячної ночі, коли Девід підкрався до слона дуже близько й побачив його дивовижні бивні. Потім запала тиша, і він уже не чув духу слона. А тоді розлігся пронизливий зойк, гримнув постріл з рушниці 0,303 і одразу ж за ним, мов луною, двічі бабахнула батькова двостволка калібру 0,450; потім почувся шум, тріск і поступово став віддалятись, і тоді Девід кинувся в зарості й побачив переляканого Джуму із закривавленим обличчям та блідого й лютого батька.

– Він напав на Джуму й збив його з ніг,- сказав батько.- Джума поцілив йому в голову.

– А ти куди поцілив?

– Куди, розтуди його, зміг, туди й поцілив,- відказав батько.- Тепер рушаймо по розтакому кривавому сліду.

Крові було багато. Одна ясно-червона цівка забризкала стовбури, листя й ліани на висоті Девідової голови, сліди другої, темнішої, забрудненої недотравленою їжею, виднілися набагато нижче.

– Прострелені легені й черево,- сказав батько.- Ми знайдемо його мертвого чи нездатного рухатись… я так сподіваюся, хай йому чорт,- додав він.

Вони знайшли його нерухомого, заціпенілого від болю й розпачу. Він прогнавсь напролом крізь хащу, де годувався, перетнув клапоть рідколісся, і там Девідові з батьком довелося бігти по залитій кров’ю стежині. Потім слон знову заглибився в хащу, і раптом Девід побачив його попереду: він стояв, сірий і величезний, прихилившись до стовбура дерева. Спершу Девідові було видно його тільки ззаду, а тоді батько вихопився наперед, він подавсь за ним, і вони обійшли слона, неначе то був корабель на якорі, і Девід бачив, як по боках у нього тече кров. Потім батько звів рушницю й вистрілив, і слон важко, повільно повернув обтяжену величезними бивнями голову й подивився на них із Девідом, а коли батько пальнув з другого ствола, хитнувся, мов підрубане дерево, і з шумом поваливсь у їхній бік. Але він був ще живий. Просто як ото стояв, так і впав з перебитою лопаткою. Лежав нерухомо, але око його жило й дивилося на Девіда. Вії в слона були напрочуд довгі, і Девід зроду не бачив нічого живішого за те око.

– Стрельни йому у вухо з триста третьої,- сказав батько.- Ну ж бо.

– Стріляй сам,- відказав Девід.

Тим часом до них пришкандибав закривавлений Джума; ліве око йому затуляв здертий з лоба клапоть шкіри, біля перенісся видно було оголену кістку, з розірваного вуха капотіла кров. Не кажучи й слова, він забрав у Девіда рушницю, приставив дуло до самого вушного отвору слона й двічі вистрілив, люто клацаючи затвором. За першим пострілом око слона широко розкрилось, а тоді почало скляніти, і з вуха двома яскравими струминками на зморшкуватій сірій шкірі потекла кров. Ця кров була не такого кольору, як раніше, і Девід подумав: треба це запам’ятати,- і таки запам’ятав, але воно ніколи не стало йому в пригоді. Тепер слон утратив усю свою гідність, велич і красу й перетворився на величезну купу сірих зморщок.

– Ми таки запопали його, Деві, і все завдяки тобі,- сказав батько.- Тепер треба розпалити вогнище, і я приведу до ладу Джуму. Йди сюди, бісове одоробло. Ті бивні вже нікуди не втечуть.

Джума підійшов, вискаливши зуби й несучи в руці голий слонячий хвіст. Вони з батьком брудно пожартували з цього приводу, а тоді батько швидко заговорив по-суахілі. Чи далеко вода? Куди треба йти по носіїв, щоб винести звідси бивні? Як він, Джума, себе почуває, клятий свинячий бахуряка? Що в нього зламано?

Діставши відповіді на свої запитання, батько звернувся до Девіда:

– Ми з тобою підемо назад, туди, де покинули речові мішки, коли подалися в хащу за слоном. Тим часом Джума назбирає палива й розкладе багаття. Медична сумка у мене в мішку. Нам треба повернутися сюди ще завидна. Зараження крові боятись нема чого. Це не те, що рани від кігтів. Ходімо.

Батько знав, як карається Девід через слона, і того вечора й у наступні кілька днів намагався коли й не навернути сина знов у свою віру, то відновити бодай подобу того хлопця, яким він був доти, доки йому спротивіло полювання на слона. В оповіданні Девід не розкрив цього батькового наміру, як не розкривав його тоді й сам батько,- а тільки змалював усе, що сталося, і свою огиду, і відчуття різницької жорстокості вбивства, і те, як вирубували бивні й як сяк-так латали Джуму, за браком чогось знеболювального намагаючись притлумити його біль насмішками й лайкою. Не наголошував він, лише коротко згадав, і надмірну повагу до нього самого, і вияви особливої довіри, яких він не прийняв. Він прагнув якомога живіше зобразити слона, що лежав під деревом у передсмертній агонії, спливаючи кров’ю, яка не раз точилася з нього й раніш, але щоразу спинялась, а тепер клекотіла в грудях і не давала дихати, тим часом, як велике серце й далі гнало її, затоплюючи все його єство, і слон дивився на людину, що прийшла його добити. Девід дуже пишався слоном, який одразу зачув Джуму і вмить напав на нього. Коли б не батько, слон убив би Джуму, пожбуривши його хоботом на дерева, бо рана, заподіяна першим пострілом, була всього лише ще однією раною, і тільки потім він почав захлинатися кров’ю, не в змозі дихати. Того вечора, сидячи біля вогнища, Девід дивився на Джуму із спотвореним швами обличчям та зламаними ребрами, яких він силкувався не зрушити, дихаючи, і міркував про те, чи не впізнав слон Джуму й тоді вже заповзявся його вбити. Девідові хотілось вірити, що так воно й було. Тепер слон став його героєм, яким довгий час був батько, і Девід подумав: “Я б нізащо не повірив, що він, зовсім старий і знесилений, здатен на таке. Він запевне вбив би Джуму. А от на мене дивився без бажання вбити. Тільки зі смутком, з таким самим, який почував і я. І того дня, незадовго до смерті, він навідав свого давнього товариша”.

Закінчивши оповідання, Девід зрозумів, що всю історію подано через сприйняття юного героя. Він перечитав рукопис, добачаючи прогалини, які треба було заповнити, аби перший-ліпший читач мав таке враження, ніби все воно діялося насправді, і позначаючи їх на берегах аркушів.

Він пригадав, як слон утратив усю свою гідність, тільки-но змертвіло його око, і як, незважаючи на вечірню прохолоду, почало роздиматись його мертве тіло, коли вони з батьком повернулися з речовими мішками. То був уже не слон, а сіра й зморшкувата набрякла туша з величезними, поцяткованими рудим і жовтим бивнями, заради яких його і вбили. Подекуди на бивнях запеклася кров, і Девід сколупнув нігтем великого пальця кілька темних, схожих на сургуч, засохлих крапель і поклав у кишеню сорочки. Ото й усе, що лишилося в нього на згадку про слона, коли не рахувати пробудженого усвідомлення самотності.

Увечері біля вогнища, коли різницьку роботу було завершено, батько спробував завести з Девідом розмову.

– Він же був убивця, Деві,- почав він.- Джума каже, ніхто не знає, скількох людей він убив.

– А вони ж усі намагалися вбити його, хіба ні?

– Ну звісно,- відказав батько.- Такі бивні…

– То який же він тоді вбивця?

– Розумій як хочеш,- сказав батько.- Жаль, що ти так розтривожився через нього.

– Жаль, що він не вбив Джуму,- мовив Девід.

– По-моєму, це вже трохи занадто,- сказав батько.- Джума твій друг, ти ж знаєш.

– Більше не друг.

– Не треба казати йому цього.

– Він сам знає,- сказав Девід.

– Мені здається, ти несправедливий до нього,- підсумував батько, і вони більш не говорили про це.

А коли все те нарешті лишилося позаду і вони щасливо повернулися до селища з бивнями й прихилили їх, звівши докупи гострі кінці, до стіни зліпленої з гілляччя та мулу хатини, і бивні були такі довгі й товсті, що, навіть доторкнувшись до них, ніхто не вірив своїм очам і ніхто, навіть Девідів батько, не міг дотягтися бодай до того місця, де вони загиналися, починаючи сходитись кінцями; а й Джуму, й Девідового батька, й самого Девіда, і носіїв, що доправили бивні до селища, вже добре підпили й пили далі, всі вважали за героїв, а Кібо – за собаку героя, батько спитав Девіда:

– Хочеш, помиримося, Деві?

– Гаразд,- відповів він, бо вже твердо вирішив, що відтепер більш нічого батькові не розкаже.

– Я дуже радий,- мовив батько.- Так куди простіше й краще.

Потім вони сиділи в затінку великої смоковниці, на стільцях старійшин, поруч із прихиленими до стіни хатини бивнями, й пили саморобне пиво, яке подавали в гарбузових чашах молода дівчина та її менший братик, тепер уже не надокучливий причепа, а служка героїв, який сидів там-таки в пилюці поряд з героїчним собакою героя, а сам юний герой тримав у руках старого півника, якого щойно піднесли в чин улюбленого бойового півня героя. Вони сиділи й пили пиво, а тим часом загучав великий барабан, скликаючи люд на.

Щасливий, спустошений і гордий, Девід вийшов із своєї робочої кімнати й повернув на терасу, де чекала на нього Маріта, сидячи проти сонця ясного осіннього ранку, про який Девід і не підозрював. А ранок був чудовий – тихий і прохолодний. Море внизу лежало рівне, спокійне, і ген по той бік затоки біліла дуга Канна з темними горами позаду.

– Я дуже кохаю тебе,- мовив Девід до темноволосої дівчини, коли вона підвелась йому назустріч. Тоді обняв її, поцілував, і вона сказала:

– Ти закінчив оповідання.

– Авжеж,- підтвердив він.- А чом би й ні?

– Я кохаю тебе й пишаюся тобою,- сказала Маріта.

Вони підійшли до краю тераси і, обнявшись, задивилися на море.

– А ти як, дівчинко?

– Мені дуже добре, я дуже щаслива,- відповіла вона.- Ти сказав, що кохаєш мене, чи це просто ранок такий гарний?

– Ранок гарний,- мовив Девід і знову поцілував її.

– Можна прочитати оповідання?

– Навряд чи варто такого чудового дня.

– А я хочу прочитати, аби відчути те саме, що відчуваєш ти, а не просто радіти з тобою, наче я твоя собачка.

Девід дав їй ключ і, коли вона принесла зошити й сіла читати біля стойки бару, примостився обіч неї й теж почав перечитувати оповідання. Він розумів, що чинить негарно й по-дурному. Ніколи раніше він такого собі не дозволяв, бо це суперечило всім його поглядам на письменницьку працю, але сьогодні докірлива думка майнула в нього тільки в першу мить, коли він обняв Маріту за стан і втупив очі у власне письмо на лінійованому папері. Він не міг перебороти бажання читати разом з нею і поділяти те, чого ніколи ні з ким не поділяв і чого, як він вважав, не можна й не треба поділяти.

Дочитавши рукопис, Маріта обвинула його руками за шию і так міцно поцілувала, що на губі в нього виступила кров. Девід подивився на неї, машинально злизнув з губи кров і всміхнувся.

– Пробач, Девіде,- мовила вона.- Пробач мені, будь ласка. Я страшенно щаслива й пишаюся тобою ще дужче, ніж ти сам.

– Тобі сподобалося? – запитав він.- Ти відчула пахощі Шамби, і чистий дух у хатині, і які гладенькі, геть витерті сидіння стільців у старійшин? А в хатині справді чисто, й долівка завжди підметена.

– Ну звісно. Про це ти писав у попередньому оповіданні. Я навіть бачу, як тримає голову Кібо, твій героїчний собака. І ти там такий милий герой. У тебе на сорочці лишилися плями від крові?

– Так. Вона розм’якла в кишені, коли я спітнів.

– Давай поїдемо до міста й відсвяткуємо цей день,- сказала Маріта.- Сьогодні нам вільно робити все, що ми захочемо.

Девід спинився біля стойки, налив собі віскі з холодною “Перр’є” і поніс склянку до своєї кімнати, а там випив половину й пішов під холодний душ. Потім надяг штани та сорочку й узувся в мокасини, щоб їхати до міста. Він радів, що оповідання вийшло добре, а ще дужче радів, що в нього є Маріта. Тепер він сприймав усе гостріше, ніж перед тим, але ні оповідання, ні Маріта нічого від цього не втратили, і ясність думки не викликала звичного смутку.

Що ж до Кетрін, то вона робила все, що їй заманеться, і далі робитиме те саме. Він визирнув надвір і відчув колишню щасливу безтурботність. День був такий, що тільки б літати. От коли б десь поблизу був аеродром, то він узяв би напрокат літака, підняв Маріту в повітря й показав би їй, що можна витворяти такого дня. Їй би це сподобалось. Та аеродрома поблизу немає. Отож дарма про це й думати. А була б справді потіха. Або на лижах покататися б. Ну, це можна здійснити місяців через два, як буде охота. Таки добре, їй-богу, що він сьогодні закінчив оповідання і що з ним Маріта. Вона тут, поруч, і ні тіні отих клятих ревнощів до роботи, бо вона розуміє, чого ти прагнув і чого досяг. Справді розуміє, а не прикидається. І я таки кохаю її, беру тебе за свідка, віскі, і тебе також, “Перр’є”, давній мій друже “Перр’є”, я завжди був тобі по-своєму вірний, чорт мене забирай. Як же все-таки добре, коли почуваєш себе так добре! Дурнувате почуття, але до цього дня воно якраз пасує, отож хай собі буде.

– Рушаймо, дівчинко,- мовив він, ставши в дверях Марітиної кімнати.- Що тебе затримує, крім твоїх прекрасних ніжок?

– Я готова, Девіде,- озвалася вона. На ній був тугий светр і штани, обличчя її променилося. Вона пригладила щіткою зачіску й подивилась на Девіда.- Як чудово, коли ти такий веселий.

– Та й день же сьогодні чудовий,- сказав Девід.- І нам так добре ведеться.

– Ти так думаєш? – спитала Маріта, коли вони йшли до машини.- Ти певен, що нам справді добре ведеться?

– Так,- відповів він.- Здається мені, сьогодні зранку чи, може, ще вночі настала переміна.

Частина четверта

Коли вони повернулися, машина Кетрін стояла біля готелю, праворуч від посипаної жорствою під’їзної дороги. Девід зупинив “ізотту” позаду, і вони з Марітою вийшли й мовчки рушили повз порожній низенький голубий автомобільчик до кам’яних плит садової доріжки. Поминули замкнені двері й розчинені вікна Девідової робочої кімнати, а тоді Маріта зупинилася проти своїх дверей і сказала:

– Ну бувай.

– Що ти робитимеш до вечері? – запитав Девід.

– Не знаю,- відповіла вона.- Буду тут, у своїй кімнаті.

Він подався далі до чільних дверей готелю. Кетрін сиділа у вітальні біля бару й читала паризький випуск “Нью-Йорк геральд”. На стойці перед нею стояв келих і півпляшки вина. Вона звела очі на Девіда.

– Чого це ви так рано?

– Пообідали в місті й приїхали,- відказав Девід.

– Як твоя повія?

– До повій ще не докотився.

– Я про ту, для котрої ти пишеш свої оповідки.

– Он як. Оповідки….

– Так. Оповідки. Оті похмурі й жалісні історійки про своє дитинство й про свого вічно п’яного облудника батечка.

– Не був він облудником.

– А хто ж, як не він, обдурив дружину і всіх своїх приятелів?

– Ні. Тільки самого себе.

– Ти ж сам зобразив його жалюгідним нікчемою в отих своїх останніх сценках, чи начерках, чи, власне, пустопорожніх анекдотах.

– В оповіданнях, ти хочеш сказати.

– Це ти називаєш їх оповіданнями,- відрубала Кетрін.

– Так,- мовив Девід і налив собі келих чудового холодного вина, що дуже пасувало й до ясного погожого дня, й до освітленої сонцем вітальні в охайному, затишному готелі, але не змогло зняти тягар з його змертвілої, застиглої душі.

– Хочеш, я піду приведу Спадкоємицю? – спитала Кетрін.- Хай не думає, що я стану сперечатися через те, чий сьогодні день, або що ми тут нишком випиваємо вдвох.

– Не треба її приводити.

– А мені хочеться. Вона сьогодні опікувалася тобою, а я ні. Я ж насправді ще не сучка, Девіде. Це я тільки так поводжусь і розмовляю.

Чекаючи, поки повернеться Кетрін, Девід випив ще келих шампанського й переглянув газету, яку вона залишила на стойці. В самотині вино смакувало якось не так, і він приніс із кухні корка, щоб заткнути пляшку й знов поставити її у відерце з льодом. Та пляшка виявилась надто легкою, і, піднявши її проти світла, яке линуло у західне вікно, Девід побачив, що вина там лишилося зовсім обмаль, тому вилив його в келих, випив і поставив порожню пляшку на кахляну підлогу. Навіть випите отак одним духом вино на нього анітрохи не вплинуло.

Хвалити бога, тепер він опановував і мистецтво оповідання. Його остання книжка вийшла добра, бо в ній були живі люди й багато точних деталей, що робили розповідь правдоподібною. Справді-бо, він мав тільки пригадати все достеменно так, як воно було, вирішити, що залишити поза розповіддю, і тоді решта набирала потрібної форми. Потім він, звісно, міг, немовби орудуючи діафрагмою у фотокамері, затемнити чи вияскравити зображення й зосередити увагу на окремих деталях: яќ, приміром, сяяло й пекло сонце і як здіймалося над землею імлисте марево. Він знав, що тепер це йому вдається.

Те, що сказала Кетрін про його оповідання, намагаючись завдати йому болю, навернуло Девіда на спогади про батька й про всі батькові задуми, яких він так і не спромігся здійснити. “А тепер,- подумки сказав собі Девід,- спробуй знову стати дорослим і подивитись на все, з чим ти зіткнувся, не дратуючись і не ображаючись, коли хтось не зрозумів і належно не оцінив того, що ти написав. Вона дедалі гірше розуміє твої твори. Одначе попрацював ти на славу, і, поки маєш снагу до роботи, тебе ніщо не дійме. Отож забудь поки що про себе й спробуй допомогти їй. А завтра тобі треба пройтися по всьому оповіданню й остаточно довершити його”.

Але думати про оповідання Девід не хотів. Робота важила для нього над усе,- хоч важило для нього й чимало інших речей,- але він розумів, що письменник не повинен весь час перейматися нею, зайвий раз чіпати чи ворушити її – так само як не можна раз у раз прочиняти двері темної кімнати, щоб побачити, як проявляється негатив. “Облиш думати про оповідання,- звелів він собі.- Хоч який ти бісів дурень, але принаймні це маєш тямити”.

Думки його звернулися до двох жінок, і він запитав себе, чи не слід знайти їх, поцікавитись, що вони збираються робити, і запропонувати поїхати на пляж. Зрештою, сьогодні Марітин день, і, може, вона чекає на нього. А може, ще вдасться врятувати бодай частину цього дня для всіх трьох. Можливо, жінки вже щось надумали. Отож треба піти й спитати їх. “То йди ж бо,- звелів він собі.- Не стій тут і не розмірковуй. А йди шукай їх”.

Двері Марітиної кімнати були зачинені, і Девід постукав.

Перед тим жінки розмовляли, але тепер розмова урвалася.

– Хто там? – запитала Маріта.

Девід почув, як Кетрін засміялась, а тоді гукнула:

– Та хай там хто, заходьте!

Маріта щось сказала їй, і Кетрін озвалася знов:

– Заходь, Девіде.

Він відчинив двері. Жінки лежали поряд у великому ліжку, накрившись до підборіддя простирадлом.

– Будь ласка, заходь,- сказала Кетрін.- Ми чекали на тебе.

Девід поглянув на них обох: одну темноволосу й серйозну, другу – біляву й усміхнену. Маріта дивилася на нього й видимо хотіла щось сказати. Кетрін сміялася.

– Ти що – боїшся зайти, Девіде?

– Я заглянув мимохідь, спитати, чи не хочете ви поїхати купатись абощо,- мовив Девід.

– Я не хочу,- відказала Кетрін.- Спадкоємиця тут спала, от я й забралася до неї в ліжко. А вона була така добра, що дозволила мені залишитись. Вона тебе нічим не зрадила. Ані на крапелиночку. Ти не хочеш зайти і пересвідчитись, які ми тобі вірні, і вона, і я?

– Ні,- відповів Девід.

– Ну зроби ласку, Девіде,- не вгавала Кетрін.- Сьогодні такий гарний день.

– А ти хочеш їхати купатися? – спитав Девід Маріту.

– Я залюбки,- мовила вона, і далі накрита простирадлом.

– Теж мені святенники знайшлися,- пирхнула Кетрін.- Ну будьте ж ви розумніші. Іди до нас, Девіде.

– Я їду купатися,- сказала Маріта.- Девіде, вийди, будь ласка.

– Чого це ти його соромишся? – запитала Кетрін.- Він же бачить тебе на пляжі.

– Ось там, у бухточці, й побачить,- відказала Маріта.- Вийди, Девіде, прошу тебе.

Девід вийшов і, не озираючись, причинив за собою двері. Він почув, як Маріта щось тихо говорила, а Кетрін сміялася. Перейшовши кам’яними плитами до чільного входу готелю, він звернув погляд на море, звідки вже повівав легкий вітрець. На голубій морській гладіні чітко, неначе вигравіювані, вирізнялися обриси трьох французьких есмінців і крейсера, що рухались у бойовому порядку, виконуючи якийсь маневр. Кораблі були далеко в морі й з такої відстані мали вигляд пласких розпізнавальних силуетів на таблицях, але потім, наддавши ходу, почали змінювати порядок, і тоді стало видно білі смужки, що виникали спереду під бортами. Девід стояв і дивився, аж поки до нього підійшли жінки.

– Ну годі злоститися, прошу тебе,- мовила Кетрін.

Обидві були вдягнені по-пляжному, і Кетрін поставила на залізний стілець сумку з рушниками та халатами.

– Ти теж їдеш? – спитав її Девід.

– Якщо ти вже не сердишся на мене.

Він промовчав і став знову дивитися на маневри кораблів. Ось іще один есмінець круто повернув, виходячи із строю, і від його форштевня зав’юнилася назад біла смужка піни. Швидко обминаючи решту кораблів з флангу, він пустив дим, і за ним потягся, поширюючись на всі боки, великий чорний шлейф.

– То ж був усього лише жарт,- провадила Кетрін.- Згадай-но, як ми з тобою колись жартували. Хіба ще так!

– Що вони там роблять, Девіде? – спитала Маріта.

– По-моєму, це протичовнові маневри,- сказав Девід.- Можливо, вони діють спільно з підводними човнами. Це, певно, кораблі з Тулона.

– Вони були й у Сен-Максімі чи Сен-Рафаелі,- мовила Кетрін.- Я бачила їх там цими днями.

– Тепер, за димовою завісою, я вже й не доберу, що вони роблять,- сказав Девід.- Мабуть, там є ще кораблі, яких нам не видно.

– А онде й літаки,- озвалася Маріта.- Які гарні, правда ж?

То були малесенькі й зграбні гідроплани – трійка їх вихопилася з-за мису й пішла низько над водою.

– Коли ми жили тут на початку літа, на Поркероллі влаштували навчальні стрільби, ото був жах,- сказала Кетрін.- Аж шибки бряжчали. Як ти гадаєш, Девіде, вони скидатимуть глибинні бомби?

– Не знаю. Якщо там у них справжні підводні човни, то навряд.

– Можна й мені на пляж, ну можна, Девіде? – спитала Кетрін.- Ось я вже скоро поїду, тоді будете собі купатися вдвох скільки вам заманеться.

– Я ж запрошував і тебе,- відповів Девід.

– І то правда,- мовила Кетрін.- Запрошував. То їдьмо й будьмо друзями, і всім буде добре. А якщо ті пілоти підлетять ближче до берега, то побачать і нас у нашій бухточці й теж потішаться.

Гідроплани й справді пролетіли понад самим берегом. На той час Девід з Марітою запливли далеко в море, а Кетрін лежала й засмагала. Оглушливо ревнувши потужними моторами “рона”, три ланки по три літаки пронеслися над бухточкою і зникли в напрямі Сен-Максіма.

Девід і Маріта припливли назад і сіли на пісок поруч із Кетрін.

– Вони на мене й не глянули,- сказала Кетрін.- Мабуть, дуже серйозні хлопці.

– А ти чого сподівалася? Що тебе фотографуватимуть з повітря? – спитав Девід.

Маріта, що майже не озивалася, відколи вони вирушили з готелю, і тепер мовчала.

– Ото сміху було, коли Девід ще жив зі мною по-справжньому,- звернулася до неї Кетрін.- Пригадую, як мені подобалося все те, що й йому. І тобі теж, Спадкоємице, треба навчитися поділяти його уподобання. Звісно, якщо вони в нього ще залишились.

– Залишились, Девіде? – спитала Маріта.

– Він розбазарив усе на оті свої оповідання,- сказала Кетрін.- А колись мав багато чого за душею. Та я думаю, Спадкоємице, тобі до вподоби те, що він тепер пише.

– Так, до вподоби,- відказала Маріта. Вона не дивилася на Девіда, а сиділа, втупивши погляд у море, проте він бачив її проясніле засмагле обличчя, мокре після купання волосся, принадну гладеньку шкіру й усе її гарне тіло.

– От і добре,- ліниво мовила Кетрін, так само ліниво зітхнула й знову лягла на халат, розісланий на ще теплому від сонця піску.- Бо це все, що тобі дістанеться. Колись він робив і чимало іншого, і все у нього чудово виходило. Цікаве було життя, а тепер йому в голові тільки Африка, отой його п’яничка батько та ще газетні вирізки. Його дорогоцінні вирізки. Він уже показував тобі ті вирізки, Спадкоємице?

– Ні, Кетрін,- відповіла Маріта.

– То покаже,- не вгавала Кетрін.- Одного разу в Гро-дю-Руа він спробував прилучити до них і мене, але я швидко дала йому відкоша. Їх там у нього сотні, і майже всі з фотографіями, причому фото скрізь те саме. Їй-богу, це ще гірше, ніж тягати за собою непристойні листівки. Я думаю, він перечитує їх наодинці із собою і зраджує мене з ними. Мабуть, просто в кошик для сміття. Без кошика він жити не може. Сам казав колись, що то найпотрібніша письменникові річ…

– Ходім поплаваємо, Кетрін,- урвала її Маріта.- Чогось мені холоднувато стало.

– Атож, кошик для письменника – вкрай необхідна річ,- не вгавала Кетрін.- Я вже не раз думала була, чи не придбати йому якийсь справді видатний кошик, щоб був гідний його. Але ж він ніколи не викидає нічого з того, що пише. А пише в отих сміховинних дитячих зшиточках, і ні сторіночки в кошик. Тільки щось там викреслює, а потім приписує впоперек збоку. Вся його творчість – це справжня облуда. Не кажучи вже про те, що він ліпить орфографічні й граматичні помилки. Ти не знала, Маріто, що він спотикається на граматиці?

– Бідолашний Девід,- мовила Маріта.

– Ну, а з французькою справи, звісно, ще гірші,- провадила Кетрін.- Ти ж не бачила, як він намагається писати по-французькому. У розмові він ще може замилити очі отим своїм кумедним жаргоном. Але, по суті, він просто неписьменний.

– Чистий жах,- докинув Девід.

– Я так пишалася ним,- правила своєї Кетрін,- а потім виявилось, що він нездатен написати без помилок звичайнісінької записки. Правда, тепер ти сама зможеш писати за нього по-французькому.

– ,- весело мовив Девід.

– Оцим він і бере,- сказала Кетрін.- Солоними жаргонними слівцями, що здебільшого вийшли з ужитку ще до того, як він їх завчив. Його французька дуже барвиста, але писати нею він не годен. Він справді неписьменний, Маріто, і ти сама в цьому пересвідчишся. А який у нього страхітливий почерк! Ні писати, ні говорити, як належить пристойній людині, він жодною мовою не вміє. А надто своєю рідною.

– Бідолашний Девід,- повторила Маріта.

– Я не можу сказати, що віддала йому найкращі літа свого життя, бо живу з ним тільки від нинішнього березня, але що найкращі місяці – то це точно. Так чи так, а в ці місяці я найбільше тішилася життям, і він мені, звісно, в цьому допомагав. Шкода, що все воно скінчилося цілковитим розчаруванням, але нічого не вдієш, коли виявляється, що твій чоловік не вміє грамотно писати та ще й віддається таємному сороміцькому гріху над сміттєвим кошиком, повним вирізок зі штемпелем агентства “Ромейке” чи як його там. Будь-яка жінка на моєму місці занепала б духом, і я чесно заявляю, що не хочу далі з цим миритися.

– То взяла б ті вирізки й спалила,- сказав Девід.- Це був би найрозумніший вихід із становища. Ну, а тепер не хочеш піти поплавати, Відьмо?

Кетрін лукаво поглянула на нього.

– Як ти здогадався, що я це зробила? – спитала вона.

– Що ти зробила?

– Спалила вирізки.

– Невже, Кетрін? – запитала Маріта.

– А таки спалила,- сказала Кетрін.

Девід устав і подивився на неї. Йому аж у грудях похололо. Так наче зайшов за поворот гірської дороги, а далі дороги немає, попереду – прірва. Маріта й собі підвелась. А Кетрін дивилася на них, і обличчя її було спокійне і вдумливе.

– Ходім поплаваємо,- запропонувала Маріта.- Запливем аж до кінця мису, а тоді назад.

– Я рада, що ти нарешті виявила люб’язність,- сказала Кетрін.- А то я вже давно хочу у воду. Стає таки справді холоднувато. Ми забуваємо, що вже вересень.

Вони одяглися ще на березі, і Девід, узявши сумку з пляжними речами, перший рушив крутою стежкою туди, де серед сосон їх чекала стара “ізотта”. Жінки сіли позаду, Девід – за кермо, і в м’якому надвечірньому світлі вони поїхали назад до готелю. Дорогою Кетрін поводилася спокійно, і всі, хто траплявся назустріч, напевне, приймали їх за звичайнісіньку собі компанію, що повертається з післяполудневого відпочинку на одному з безлюдних естерельських пляжів. Коли вони залишили машину на під’їзній дорозі, військових кораблів уже не було видно, і море за соснами лежало тихе й голубе. Вечір видався такий самий ясний і гарний, як і ранок.

Вони підійшли до готелю, і Девід заніс сумку до комори й поставив на підлогу.

– Дай я візьму речі,- сказала Кетрін.- їх треба просушити.

– Пробач,- відказав Девід. Тоді повернувся, вийшов надвір і попростував до своєї кімнати в кінці будинку. Там він одразу ж відчинив велику валізу. Стосика зошитів з оповіданнями на місці не було. Так само не було й чотирьох конвертів, ущерть напакованих вирізками. Залишилися тільки зошити із записами до повісті.

Девід зачинив і замкнув валізу, тоді обшукав шухляди шафи й усе, що можна було обшукати в кімнаті. Він не вірив, що оповідання пропали. Не вірив, що Кетрін могла знищити їх. На пляжі він подумав був, що вона здатна на таке, але й тоді ця думка здалась йому неймовірною, і він відкинув її. Усі вони трималися спокійно, обачливо й рівно, як і належить триматись у разі небезпеки, надзвичайних обставин чи катастрофи, але важко було припустити, що таке й справді може статися.

А тепер він знав: сталося,- і все ж таки ще сподівався, що це може бути просто лихий жарт. Отож, відчуваючи в душі холод і порожнечу, він знов одімкнув і перетрусив валізу, а потім ще раз обшукав усе в кімнаті.

Тепер не було ні небезпеки, ні надзвичайних обставин. Була катастрофа. Але ні, це неможливо. Мабуть, вона десь заховала їх. Може, в коморі, чи в їхній спальні, чи навіть у Марітиній кімнаті. Не могла вона їх знищити. Ніхто б не заподіяв такого своєму ближньому. Девід усе ще не вірив до кінця, одначе коли він замикав двері своєї кімнати, всередині у нього млоїло.

Обидві жінки сиділи біля бару. Коли Девід увійшов, Маріта тільки глянула на нього – і враз усе зрозуміла. Кетрін спостерігала, як він підходить, у дзеркалі за стойкою. На нього самого вона не дивилася – тільки на його відображення в дзеркалі.

– Куди ти їх поділа, Відьмо? – запитав Девід.

Кетрін відвернулася від дзеркала й звела на нього очі.

– Не скажу,- відповіла вона.- Я про них подбала.

– Повинна сказати,- мовив Девід.- Вони мені дуже потрібні.

– Ні, не потрібні,- заперечила вона.- То були нікчемні оповідки, і я терпіти їх не могла.

– А про Кібо? – спитав Девід.- Тобі ж сподобався Кібо. Хіба не пригадуєш?

– І його це не минуло. Я хотіла була вирвати сторінки про нього й зберегти, але не змогла знайти їх. Та й він же однаково давно здох, ти сам казав.

Девід бачив, як Маріта поглянула на неї і відвела очі. Тоді поглянула знов.

– Де ти їх спалила, Кетрін?

– І тобі не скажу,- відповіла Кетрін.- Що він, що ти – один біс.

– Ти спалила їх разом з вирізками? – спитав Девід.

– Не скажу,- відрубала Кетрін.- Ти розмовляєш зі мною, наче полісмен чи шкільний учитель.

– Скажи, Відьмо. Я тільки хочу знати.

– Я заплатила за них,- заявила Кетрін.- Ти написав їх завдяки моїм грошам.

– Знаю,- мовив Девід.- Дякую тобі за щедрість. Де ти спалила їх, Відьмо?

– Я не скажу їй.

– Не їй. Скажи мені.

– Хай вона піде звідси.

– Мені так чи так треба йти,- озвалася Маріта.- Я загляну до тебе потім, Кетрін.

– От і добре,- мовила Кетрін.- Твоєї вини, Спадкоємице, в цьому немає.

Девід сів на високий табурет поруч із Кетрін, а вона, дивлячись у дзеркало, стежила, як Маріта виходить із кімнати.

– Де ти спалила їх, Відьмо? – знову спитав Девід.- Тепер ти можеш мені сказати.

171

– Вона б цього не зрозуміла,- мовила Кетрін.- Тим-то я й хотіла, щоб вона пішла.

– Я знаю,- сказав Девід.- То де ти їх спалила?

– У залізній бочці з дірками, в якій мадам палить сміття,- сказала Кетрін.

– Усе згоріло?

– Так. Я хлюпнула туди гасу з бідона, що стоїть у сараї. Зайнялося велике полум’я, і все згоріло. Я зробила це задля тебе, Девіде, і задля нас усіх.

– Ну ще б пак,- сказав Девід.- То все згоріло?

– Так, усе. Коли хочеш, можемо піти подивитись, але це ні до чого. Папір вигорів до чорного, і я розгребла його палицею.

– Піду гляну,- сказав Девід.

– Але повертайся,- попросила Кетрін.

– Та певне,- мовив він.

Зошити й конверти з вирізками було спалено в старій, продірявленій по боках двохсотлітровій бочці від бензину, в якій звичайно палили сміття. На колишньому мітлищі, що ним і раніше послуговувалися замість кочерги, лишився свіжий чорний попіл згорілого паперу. Бідон з гасом стояв у кам’яному сараї. У бочці Девід побачив обвуглені рештки знайомих зелених обкладинок від зошитів, а поворушивши попіл, знайшов кілька обгорілих клаптиків з газетним друком та два закіптюжені уривки рожевого паперу, яким користувалось прес-агентство “Ромейке”. На одному ще розрізнявся машинописний рядок з датою і місцем: “Провіденс, Р.-А.” Попіл був старанно перемішаний, але якби Девід завдав собі клопоту пошукати пильніше, то там напевне знайшлися б ще якісь обгорілі рештки. Та він лише подер рожевий папірець з написом “Провіденс, Р.-А.” на дрібні клаптики й кинув назад у бочку, знов поставивши її як була. Йому раптом спало на думку, що він ніколи не бував у Провіденсі, штат Род-Айленд. Потім він заніс старе мітлище до сарая, де краєм ока побачив свій гоночний велосипед зі спущеними шинами, і через порожню на той час готельну кухню повернувся назад до великої вітальні й до своєї дружини Кетрін, що сиділа біля стойки бару.

– Ну що, все так, як я сказала? – запитала вона.

– Еге ж,- відповів Девід, сів на високий табурет і сперся ліктями на стойку.

– Мабуть, досить було спалити тільки вирізки,- сказала Кетрін.- Але я подумала: як вимітати, то вже дочиста.

– І таки вимела,- мовив Девід.

– Тепер ти зможеш знову взятися до повісті, і ніщо тобі не заважатиме,- сказала Кетрін.- От завтра зранку сідай і пиши.

– Авжеж,- зронив Девід.

– Я рада, що ти повівся розважливо,- говорила далі Кетрін.- Ти ж сам не розумів, які вони були нікчемні, ті оповідання. Я мусила тебе переконати.

– Ти не могла залишити хоч оте одне про Кібо, яке тобі сподобалось?

– Я ж тобі казала: я не могла знайти його. Але як хочеш, то напиши його наново, я переповім тобі все дослівно.

– Ото буде оповідання!

– А таки буде. Ось побачиш. Хочеш, зараз же й почнемо? Ми це зможемо, аби тільки ти захотів.

– Ні,- відказав Девід.- Тільки не зараз. А чом би тобі самій і не написати його?

– Писати оповідання я не вмію, Девіде. Ти ж знаєш. Але переповісти тобі оте одне зможу коли завгодно. А інших тобі не так жаль, еге ж? Вони справді були нікудишні.

– Навіщо ти все-таки це зробила?

– Щоб допомогти тобі. Ти зможеш поїхати в Африку й написати їх наново, подивившись на все очима зрілої, дорослої людини. Місцевість там навряд чи дуже змінилася. Та як на мене, то краще б тобі написати про Іспанію. Ти сам казав, що іспанська природа схожа на африканську, а до того ж і говорять там людською мовою.

Девід налив собі віскі, знайшов пляшку “Перр’є”, відіткнув її і долив у склянку трохи води. Йому пригадалось, як одного дня дорогою до Ег-Морта вони проїжджали повз заводик у долині, де розливали в пляшки оцю мінеральну воду “Перр’є”, і як…

– Облишмо балачки про письменство,- мовив він до Кетрін.

– Чому ж, мені цікаво,- сказала вона.- Тільки творчість має бути позитивною і мати здорову мету. Ти так добре писав, поки не погруз в отих оповіданнях. Найгірше в них – це бруд, мухи, жорстокість, дикунство. А ти мало не молився на всі ті страхіття. Згадай-но оте жахливе оповідання про різанину в кратері й бездушність твого батька.

– Може, не будемо про це говорити? – мовив Девід.

– А я хочу говорити,- відказала Кетрін.- Я хочу, щоб ти зрозумів, чому треба було спалити ті оповідання.

– Ти напиши, а я прочитаю,- сказав Девід,- Зараз я волів би про це не чути.

– Не можу я написати, Девіде.

– Зможеш.

– Ні. А от сказати б те, що я думаю, комусь іншому, хай би записав,- мовила Кетрін.- Якби ти був до мене добріший, то й сам записав би. Якби, кохав мене по-справжньому, тобі хотілося б це зробити.

– Єдине, чого мені зараз хочеться, це вбити тебе,- сказав Девід.- І не зроблю я цього тільки тому, що ти ненормальна.

– Ти не смієш так розмовляти зі мною, Девіде.

– Он як?

– Так, не смієш. Не смієш. Ти мене чуєш?

– Я тебе чую.

– То знай, що ти не смієш казати такі речі. Не смієш казати мені таку гидоту, чуєш?

– Чую,- мовив Девід.

– І не смій такого казати. Я цього не потерплю. Я розлучуся з тобою.

– Буду дуже радий.

– Тоді я залишуся твоєю дружиною і ніколи не дам тобі розлучення.

– Ну й чудово.

– Я зроблю з тобою що тільки захочу.

– Ти вже зробила.

– Я уб’ю тебе.

– А мені начхати,- сказав Девід.

– Навіть у таку хвилину ти не можеш відповісти пристойно.

– А як відповісти пристойно в таку хвилину?

– Сказати, що тобі дуже жаль.

– Гаразд,- мовив Девід.- Мені дуже жаль. Дуже жаль, що я зустрів тебе. Дуже жаль, що одружився з тобою…

– Мені теж.

– Помовч, будь ласка. Розкажеш комусь, хто зможе це записати. А мені дуже жаль, що твоя мати зустрілася колись із твоїм батьком і що вони зачали тебе. Дуже жаль, що ти народилась і виросла. Дуже жаль, що стільки всього між нами було, і доброго й поганого…

– Неправда.

– Так,- сказав він.- Замовкаю. Я й не збирався виголошувати промову.

– Єдине, чого тобі справді жаль, то це самого себе.

– Можливо,- сказав Девід.- Але, чорт забирай, Відьмо, навіщо ти їх спалила? Мої оповідання…

– Я повинна була це зробити, Девіде,- відказала вона.- Шкода, що ти не розумієш.

Насправді він усе розумів і до того, як запитав її, отож запитання було суто риторичне, і він це усвідомлював. Він не любив риторики й не довіряв тим, хто до неї вдавався, і тепер почував сором, бо й сам скотився до цього. Він повільно пив віскі з “Перр’є” і думав, яке то хибне твердження: зрозуміти означає пробачити,- і чимдуж силкувався взяти себе в руки, так само серйозно, як у минулі дні, коли разом з механіком і зброярем перевіряв літак, його мотор і кулемети. Тоді в цьому не було особливої потреби, бо ті двоє робили своє діло досконало, але в такий спосіб йому вдавалося більш ні про що не думати, і це, говорячи сентиментальною мовою, приносило розраду. А тепер така потреба була, бо коли він сказав Кетрін, що ладен убити її, то висловився цілком щиро й аж ніяк не риторично. Його брав сором за всі ті слова, які він виголосив після цього признання. Одначе єдине, що він міг удіяти, отак щиро признавшись, це взяти себе в руки, так щоб у разі чого не втратити самовладання. Він знов налив собі віскі з “Перр’є” і спостерігав, як виникають і лопаються малесенькі бульбашки. “А нехай їй сто чортів”,- подумав він.

– Пробач, що я сприйняв усе це надто драматично,- сказав він.- Звичайно, я розумію.

– Я така рада, Девіде,- озвалася вона.- Завтра вранці я поїду звідси.

– Куди?

– До Андая, а звідти до Парижа. Треба ж домовитися з художниками відносно книжки.

– Ти це серйозно?

– Так. По-моєму, я повинна про це подбати. Досі ми тільки марнували час, а сьогодні я ступила великий крок уперед і просто не маю права зупинятися.

– Як ти поїдеш?

– На “бугатті”.

– Тобі не слід їхати машиною самій.

– А я хочу.

– Не слід робити цього, Відьмо. Справді не слід. Я не можу тобі дозволити.

– То що, їхати залізницею? Є поїзд до Байонни. А там чи в Біарріці я зможу найняти машину.

– А що, як ми обговоримо це завтра?

– Я хочу обговорити це сьогодні.

– Тобі не слід їхати, Відьмо.

– Я поїду,- сказала вона.- І ти мені не завадиш.

– Я тільки хочу як краще.

– Неправда. Ти намагаєшся завадити мені їхати.

– Якщо ти почекаєш, ми поїдемо разом.

– Я не хочу разом. Я хочу виїхати завтра, на “бугатті”. А якщо ти проти, поїду поїздом. Ти не можеш заборонити мені поїхати поїздом. Я вже повнолітня, і те, що я одружена з тобою, не дає тобі права вважати мене своєю рабинею чи майном. Я поїду, і ти мені не завадиш.

– Ти повернешся?

– Думаю повернутися.

– Розумію.

– Нічого ти не розумієш, але це не має значення. Я все добре виважила й розміркувала. Такі речі не робляться похапцем і…

– І не викидаються в кошик,- мовив Девід, а тоді згадав, що треба тримати себе в руках, і відпив віскі з “Перр’є”.- Ти побачишся в Парижі зі своїми адвокатами? – спитав він.

– Якщо матиму до них якісь справи. А звичайно я бачуся з ними. Коли ти сам не маєш адвокатів, то це не означає, що нікому не слід спілкуватися зі своїми. Чи, може, ти хочеш, щоб мої адвокати зробили щось і для тебе?

– Ні,- відказав Девід.- Розтуди їх, твоїх адвокатів.

– Ти маєш багато грошей?

– З грішми в мене цілком гаразд.

– Ти кажеш правду, Девіде? Ти ж, мабуть, чимало втратив на тих оповіданнях? Це страшенно мене турбує, і я розумію, що вина лежить на мені. Я знайду спосіб залагодити все якнайкраще.

– Що-що?

– Залагодити все якнайкраще.

– Як же ти збираєшся це залагоджувати?

– Визначу їхню вартість і перекажу на твій банк удвічі більшу суму.

– Звучить дуже щедро,- сказав Девід.- Ти завжди була щедра.

– Я хочу вчинити по справедливості, Девіде. Адже цілком можливо, що їх справжня матеріальна вартість набагато перевищувала ту, в яку їх оцінять.

– А хто може оцінити такі речі?

– Ну, має ж бути хтось такий. Адже є люди, які все оцінюють.

– Що за люди?

– Я не знаю, Девіде. Але гадаю, такі, як редактор “Атлантік манслі”, чи “Гарперс”, чи “Нувель ревю франсез”…

– Мені треба ненадовго відлучитися,- сказав Девід.- Як ти себе почуваєш?

– Дуже добре, коли не рахувати гризот через те, що я, мабуть, таки завдала тобі великої кривди, яку повинна відшкодувати,- відповіла Кетрін.- Це одна з причин, чому я зібралася до Парижа. Я просто не хотіла казати тобі.

– Не будемо говорити про втрати,- мовив Девід.- То ти хочеш їхати поїздом?

– Ні. Я хочу їхати на “бугатті”.

– Гаразд. Їдь на “бугатті”. Тільки веди обережно, особливо в горах.

– Я вестиму так, як ти мене навчав, і уявлятиму собі, ніби ти весь час поруч, говоритиму до тебе, розповідатиму нам усякі історії і вигадуватиму небилиці про те, як я врятувала тобі життя. Я часто таке собі вигадую. А з тобою і дорога здаватиметься коротшою і легшою, і швидкість не лякатиме. Не подорож буде, а чиста розвага.

– Ну добре,- сказав Девід.- Будь якомога спокійніша. Якщо виїдеш не рано, на першу ніч зупинишся в Німі. У тамтешньому “Імператорі” нас знають.

– Я думала доїхати до Каркассонна.

– Ні, Відьмо, прошу тебе.

– А може, я вирушу раненько й дістануся до Каркассонна. Не зупинятимусь в Арлі й Монпельє і в Німі теж не марнуватиму часу.

– Якщо виїдеш не рано, заночуй у Німі.

– Це ж просто якась дитяча забавка виходить,- мовила вона.

– Я поїду з тобою,- сказав Девід.- Я повинен.

– Ні, будь ласка, не треба. Для мене дуже важливо залаштувати цю справу самій. Повір. Я не хочу, щоб ти був зі мною.

– Хай так,- сказав він.- Але мені слід поїхати.

– Ні, прошу тебе. Ти ж повинен довіряти мені, Девіде. Я вестиму машину дуже обережно і все їхатиму та їхатиму не зупиняючись.

– Ти не зможеш, Відьмо. Тепер рано темніє.

– Не треба за мене турбуватися. Ти такий милий, що дозволив мені поїхати,- сказала Кетрін.- Та ти ж завжди все мені дозволяв. А як я й зроблю щось не те, сподіваюся, ти пробачиш мені. Я страшенно скучатиму за тобою. Власне, уже скучаю. І наступного разу ми поїдемо вдвох.

– У тебе був дуже клопітний день,- сказав Девід.- Ти стомилася. Принаймні дозволь я проїдуся твоїм “бугатті” й перевірю його…

Ідучи, він зупинився біля Марітиних дверей і спитав:

– Хочеш покататись?

– Так,- озвалася вона.

– То виходь,- сказав він.

Девід сів за кермо, Маріта вмостилася поруч, і він, виїхавши на дорогу, що тяглася понад берегом і місцями була припорошена піском, розігнав машину, а тоді загальмував і спинився, маючи перед очима чорну стрічку шосе, до якої попереду з лівого боку підступали очерети, а праворуч прилягав безлюдний пляж і за ним море. Потім знову розігнав машину по шосе і їхав уперед, аж поки вгледів пофарбований у біле міст, що швидко набігав назустріч; тоді він прикинув на око відстань і почав скидати швидкість, попускаючи педаль газу й помалу натискаючи на гальма. Машина йшла рівно й за кожним легеньким натиском на гальма м’яко, не шарпаючись і не відхиляючись убік, уповільнювала хід. Перед самим мостом Девід зупинився, перемкнув передачу, і “бугатті”, розмірено загудівши мотором, помчав далі по шосе № 6 у напрямі Канна.

– Вона спалила все,- мовив Девід.

– Ох Девіде,- зітхнула Маріта.

Невдовзі вони в’їхали до Канна, де вже засвітилися ліхтарі, і Девід зупинив машину під деревами перед тим кафе, де вони вперше зустрілися.

– Може, ти хотів би в якесь інше місце? – спитала Маріта.

– Мені байдуже,- відказав Девід.- Яка, в біса, різниця куди.

– Коли хочеш, можемо просто покататися,- запропонувала Маріта.

– Ні. Мені краще охолонути,- сказав він.- Я тільки хотів перевірити, перед тим як вона поїде, чи справна машина.

– Вона від’їжджає?

– Каже, що так.

Вони сиділи за столиком на терасі у мерехтливому затінку дерев. Офіціант приніс Маріті “Дядечка Пепе”, а Девідові – віскі з “Перр’є”.

– Хочеш, я поїду з нею? – спитала Маріта.

– Невже ти думаєш, що з нею може щось статися?

– Ні, Девіде. Я думаю, вона вже цілком досить накоїла.

– Та мабуть,- мовив Девід.- Попалила все, крім отих бісових записів до повісті. Там, де йдеться про неї.

– Повість теж виходить чудова,- сказала Маріта.

– Не треба мене підбадьорювати,- сказав Девід.- Я ж сам писав і її, і те, що вона спалила. Отож підносити мій бойовий дух ні до чого.

– Ти можеш написати ті оповідання наново.

– Ні,- відказав Девід.- Того, що написано добре, не відновиш. Щоразу як перечитуєш, то аж дивуєшся, що таке може бути. Не віриться, що ти сам це написав. Коли вже річ вийшла по-справжньому, повторити її не можна. Таке вдається тільки один раз. І в житті цього не так багато випадає.

– Не так багато чого?

– Справді добрих речей.

– Але ж ти можеш їх пригадати. Повинен пригадати.

– Цього не дано ні мені, ні тобі, нікому. Вони вже не мої. Тільки-но напишеш щось добре, як воно перестає належати тобі.

– Жорстоко вона з тобою повелася.

– Ні,- заперечив Девід.

– А що ж тоді?

– Поквапилась,- відказав Девід.- Усе це сталося тому, що вона просто поквапилась.

– Сподіваюсь, ти будеш такий же поблажливий і до мене.

– Ти тільки будь весь час поруч, щоб я не вбив її. Знаєш, до чого вона додумалася? Хоче заплатити мені за ті оповідання, щоб відшкодувати збитки.

– Не може бути.

– Саме так. Вона збирається доручити своїм адвокатам, щоб вони в якийсь фантастичний спосіб ухистились їх оцінити, наче то рухоме майно, а потім, мовляв, вона виплатить мені вдвічі більшу суму.

– Та ні, Девіде, не могла вона такого сказати.

– А проте сказала, цілком серйозно і помірковано. Лишається тільки з’ясувати окремі деталі. І головне, що ота подвійна винагорода, чи як там це назвати, має свідчити про її щедрість і страшенно тішить їй душу.

– Не можна відпускати її саму, Девіде.

– Я розумію.

– То що думаєш робити?

– Не знаю. Але посидьмо тут якусь часинку,- сказав Девід,- Поки що поспішати нікуди. Вона, мабуть, стомилася й лягла спати. Я й сам залюбки заснув би, разом з тобою, а вранці, щоб прокинутись і побачити, що все на місці, нічого не пропало, і знов узятися до роботи.

– Ми ще спатимемо разом, і одного ранку ти прокинешся, і сядеш до роботи, і тобі працюватиметься так само чудово, як сьогодні вранці.

– Ти страшенно мила,- сказав Девід.- Одначе ти вплуталася в добрячу халепу, потрапивши того вечора в це кафе, еге ж?

– Не намагайся поставити мене осторонь,- заперечила Маріта.- Я добре знаю, куди й навіщо я вплуталась.

– Авжеж,- погодився Девід.- Ми обоє знаємо. Хочеш випити ще?

– Якщо й ти хочеш,- відказала Маріта, а потім додала: – Тоді я не знала, що між вами точиться бій.

– Та й я не знав.

– Що тепер справді важливо для тебе, то це виграти час.

– Але не в Кетрін.

– Тільки тому, що в неї зовсім інші виміри часу. Час її панічно лякає. Ось ти сказав, що все сьогодні сталося тільки з її поспіху. Це не зовсім так, але в цьому є сенс. А ти вже давно чудово даєш собі раду з часом.

Вони ще довго сиділи в кафе, нарешті Девід підкликав офіціанта й заплатив за випите, залишивши щедрі чайові. Він запустив мотор, увімкнув фари і вже натискав на зчеплення, коли це раптом у його свідомості знову зринуло те, що сталося. Зринуло так ясно й чітко, як і тієї миті, коли він уперше заглянув у бочку для сміття й побачив там розворушений старим мітлищем попіл. Він обережно намацував фарами дорогу з тихого й безлюдного вечірнього містечка і, поминувши порт, виїхав на шосе. Маріта прихилилась до його плеча, і Девід почув, як вона промовила:

– Я все розумію, Девіде. Мені воно теж болить.

– Не давай.

– Я рада, що болить. Нічого тут не вдієш, але ми щось та вдіємо.

– От і добре.

– Ні, таки вдіємо. .

Коли Девід і Маріта, повернувшись до готелю, зайшли у велику вітальню, в дверях кухні з’явилася господиня. В руці у неї був якийсь лист.

– Мадам поїхала поїздом до Біарріца,- сказала вона.- Залишила для мосьє оцього листа.

– Коли вона виїхала звідси? – запитав Девід.

– Одразу ж після того, як поїхали ви й мадам,- відказала пані Ороль.- А спершу послала хлопця на станцію по квиток у.

Девід узявся читати листа.

– Що вам подати на вечерю? – спитала господиня.- Холодне курча з салатом? А для початку – омлет. Є й ягнятинка, якщо мосьє забажає. Що йому більше до смаку, мадам?..

Поки Маріта й пані Ороль розмовляли про вечерю, Девід прочитав листа. Тоді поклав його в кишеню й повернувся до господині:

– Вона була спокійна, коли від’їжджала?

– Я б не сказала, мосьє.

– Вона повернеться,- мовив Девід.

– Ну звісно, мосьє.

– Ми добре піклуватимемося про неї.

– Звісно, мосьє.

Пані Ороль, пораючись коло омлету, пустила сльозу, і Девід обняв і поцілував її.

– Ви йдіть собі, побалакайте з мадам,- сказала вона,- а я тим часом накрию на стіл. Ороль з племінником подалися до міста пограти в і погомоніти про політику.

– Я сама накрию,- озвалася Маріта.- Девіде, відкоркуй, будь ласка, вино. Як ти думаєш, чи не випити нам пляшку “Лансона”?..

Девід зачинив дверці льодовні і, тримаючи холодну пляшку в одній руці, другою зняв із шийки сріблясту обгортку, розкрутив дротяне кільце, а тоді почав помалу обертати корок між великим і вказівним пальцями, відчуваючи гострий край металевого кружальця на корку й приємну вагу та холод довгастої обтічної пляшки. Обережно вийнявши корок, він налив три повні келихи. Господиня відійшла від плити, і всі троє піднесли келихи. Девід не знав, за що б випити, і сказав перше, що спало на думку:

– .

Вони випили, потім мадам подала омлет, і всі троє знову випили, цього разу вже без тосту.

– Поїж, Девіде, прошу тебе,- сказала Маріта.

– Гаразд,- мовив він, відпив ще вина і повільно з’їв трохи омлету.

– Ну ще хоч трішечки,- сказала Маріта.- Тобі треба поїсти.

Мадам поглянула на неї і легенько похитала головою.

– Від того, що ви не їстимете, нікому краще не буде,- мовила вона до Девіда.

– Та вже ж,- озвавсь Девід і став повільно й ретельно жувати, запиваючи їжу шампанським, і щоразу, як він доливав у келих вина, воно знов і знов оживало.

– Де вона залишила машину? – спитав він.

– На станції,- відказала мадам.- З нею їздив хлопець. Він привіз ключі від машини. Я поклала їх у вашій кімнаті.

– Вагон був не переповнений?

– Ні. Хлопець провів її в купе. Пасажирів було обмаль. Так що місце вона має.

– То непоганий поїзд,- мовив Девід.

– З’їжте шматок курчати,- сказала мадам,- і випийте ще вина. Відкоркуйте свіжу пляшку. Вашій жінці теж хочеться пити.

– Мені не хочеться,- заперечила Маріта.

– Хочеться, хочеться,- не вгавала мадам.- Допивайте це і беріть ще пляшку до себе в кімнату. Я цього чоловіка знаю. Добре вино йому тільки на користь.

– Я не хочу перепивати, ,- сказав їй Девід,- Бо завтра нас чекає недобрий день, то не треба, щоб і мені було недобре.

– А вам і не буде. Я ж вас знаю. Тільки поїжте як слід, зробіть мені приємність.

Потім мадам вибачилась і сказала, що має залишити їх самих десь на чверть годинки. За цей час Девід доїв свій шматок курчати й салат, а коли мадам повернулася, вони випили втрьох ще по келиху вина, після чого Девід і Маріта побажали на добраніч господині, яка тепер стала чомусь дуже стримана, квапливо вийшли на терасу й озирнули нічну околицю. Девід ніс у відерці з льодом відкорковану пляшку вина. Він поставив відерце на кам’яну плиту, обняв Маріту й поцілував. Вони постояли, міцно пригорнувшись одне до одного й не озиваючись і словом, а тоді Девід підняв відерце з пляшкою, і обоє рушили до Марітиної кімнати.

Її ліжко було заслане для двох, і, поставивши відерце на підлогу, Девід мовив:

– Мадам.

– Еге ж,- підтвердила Маріта.- Вона.

Вони лежали поряд, а за вікном була ясна прохолодна ніч, і з моря віяв легкий вітрець.

– Я кохаю тебе, Девіде,- озвалася Маріта.- Тепер це вже напевне.

“Напевне,- подумав Девід.- Де ж пак, напевне. Немає нічого певного”.

– Увесь цей час,- провадила вона,- поки я не могла бути з тобою цілу ніч, я все думала, що тобі навряд чи до вподоби така дружина, яка не хоче засинати.

– А ти яка дружина?

– Сам побачиш. Зараз – щаслива.

Потім йому здавалося, що він довго не може заснути, та насправді заснув він швидко, а прокинувшись на світанку, побачив поруч у ліжку Маріту й відчув себе щасливим, аж поки йому пригадалося те, що сталось напередодні. Він намагався не збудити Маріту, та коли вона заворушилась, поцілував її, а тоді вже встав з ліжка. Вона усміхнулась і сказала:

– Доброго ранку, Девіде.

– Спи, спи, моя радість,- сказав він.

– Гаразд,- мовила вона, потім швидко перекотилася на бік, згорнулась клубочком, мов невеличке темноголове звіря, і заплющила очі. Її довгі й блискучі чорні вії чітко вирізнялися на рожево-смаглій, по-вранішньому свіжій шкірі. Вона була дуже гарна, і Девід подумав, що такий рожево-бронзовий відтінок навдивовижу гладенької шкіри робить Маріту трохи схожою на яванку. В кімнаті дедалі світлішало, і він помітив, що й ота барва на Марітиному обличчі стає ще виразнішою. Потім труснув головою, взяв на ліву руку свою одіж і, тихенько відчинивши й причинивши за собою двері, вийшов босоніж у новий ранок, на ще мокрі від роси кам’яні плити доріжки.

У помешканні, яке займали вони з Кетрін, він прийняв душ, поголився, дістав і надяг свіжу сорочку та шорти, обвів поглядом порожню спальню, де цього ранку з ним уперше не було Кетрін, а потім рушив до ще безлюдної кухні, знайшов бляшанку скумбрії у винному соусі, відкрив її і обережно, щоб не перелився через вінця соус, поніс разом з пляшкою холодного пива “Туборг” до бару.

Обхопивши металевий ковпачок пляшки великим і вказівними пальцями правої руки, Девід зігнув його вдвоє, відіткнув і поклав у кишеню, бо викинути не було куди, підняв пляшку, яка холодила руку й одразу взялася вологою, а тоді, відчуваючи пряний дух маринованої скумбрії, що йшов з відкритої бляшанки, відпив нахильці кілька ковтків холодного пива, поставив пляшку на стойку і, діставши з кишені шортів листа Кетрін, узявся знов перечитувати його.

“Девіде, я оце раптом збагнула, що ти, напевне, цілком усвідомлюєш, як усе це жахливо. Жахливіше, ніж наїхати на когось машиною, як от на дитину – це ж бо, мабуть, найгірше, що може бути. Глухий удар об крило чи то просто невеликий поштовх, а потім і все інше, і юрба навколо, і крик. І француженка, що верещить: – хай навіть винна сама дитина. І це зробила я, і я зрозуміла, який це жах, але нічого вже не повернеш. Усвідомлювати це моторошно. Але що сталося, те сталося. Не буду розводитись. Я повернуся, і ми залагодимо все по змозі якнайкраще. Ні про що не турбуйся. Я надсилатиму телеграми, писатиму і зроблю все можливе задля книжки, яку задумала, отож тобі лишається тільки закінчити її, а решту я беру на себе. Все інше я мусила спалити. Найгірше те, що по справедливості так і треба було вчинити, але говорити про це зайве. Я не прошу собі прощення, але щиро бажаю, щоб тобі добре велося, а я зроблю все, що тільки зможу. Що ж до Спадкоємиці, то вона повернула все на краще й для тебе, й для мене, і я не маю на неї зла. Закінчу не тим, чим би хотілось, бо воно здалося б надто безглуздим і неймовірним. Та оскільки я завжди поводилася зухвало, безцеремонно, а останнім часом, як ми обоє знаємо, ще й доволі безглуздо, то все-таки скажу те, що хотіла. Я кохаю тебе, і завжди кохатиму, і дуже шкодую, що все так вийшло. Яке марне слово. Кетрін”

Дочитавши листа, Девід прочитав його ще раз. Йому ніколи раніше не траплялося читати листів від Кетрін, бо від того дня, коли вони познайомилися в барі паризького готелю “Крійон”, і до самого вінчання в американській церкві на проспекті Хош вони бачилися щодня, і тепер, уже втретє перечитуючи цього першого її листа, він усвідомив, що вона й досі здатна зворушити – і таки зворушила – його.

Він сховав листа назад у кишеню, з’їв ще одну невеличку бокату рибинку в пряному соусі з білим вином і допив холодне пиво, що лишилося в пляшці. Потім пішов до кухні взяти скибку хліба, щоб вимочувати соус із довгастої бляшанки, та ще пляшку пива. Сьогодні він спробує працювати, і це йому майже напевне не вдасться. Надто багато було хвилювань, надто багато втрат, надто багато всього, і така істотна переміна в особистому житті, хоч би якою вона здавалася розумною і хоч би як усе спрощувала, давалась йому надзвичайно важко й болісно, а цей лист тільки поглиблював його біль.

“Та годі тобі, Берне,- подумав він, беручись до другої пляшки пива,- не гайнуй часу на розмірковування про те, як усе погано, бо ти й так це знаєш. Перед тобою три можливості: або спробувати пригадати знищені речі й написати їх наново, або почати щось зовсім нове, або писати далі ту трикляту повість. Отож зосередься й вибери найкращу з трьох. Ти ж завжди йшов на ризик, коли міг покластися на самого себе. “Ніколи не покладайся на жодну людську істоту”,- навчав тебе батько, а ти відказував: “Крім тебе”. А він: “І на мене не треба, Деві, але на себе, міцнодухий малий поганцю, ти часом можеш узяти багато”. Батько хотів сказати “бездушний”, але його звичні до милосердної брехні уста вимовили так. А може, так він і думав. Де ж пак, не тіш себе облудою під пиво “Туборг”. Отже, вибирай найпевніший шлях: починай нову річ і напиши її так добре, як тільки зможеш. І не забувай, що Маріті перепало не менше, ніж тобі. А може, й більше. Тож зважся. Вона шкодує за втраченим так само, як і ти”.

Був уже полудень, коли Девід урешті облишив спроби щось написати. Перше речення він написав одразу ж, тільки-но прийшов до своєї робочої кімнати, але після того ніяк не міг посунутись далі. Він закреслив написане речення й почав наново – і знов ні з місця. Наступне речення ніяк не виходило, хоч він і тримав його в думці. Тоді він знову написав просте розповідне перше речення, але далі нічого на папір не йшло. Так минуло дві години – і все марно. Він міг написати лиш одне-єдине речення, та й те щоразу виходило надто спрощене й геть безбарвне. Чотири години Девід не здавався, аж поки зрозумів: уся його рішучість безсила проти того, що сталося. Визнавши це, але не змирившись, він згорнув і сховав зошит з покресленими рядками й пішов шукати Маріту.

Вона сиділа з книжкою на залитій сонцем терасі і, коли звела очі й побачила Девідове обличчя, запитала:

– Ні?

– Гірше, ніж ні.

– Зовсім нічого?

– Анічогісінько.

– Ходімо вип’ємо,- сказала вона.

– Гаразд,- мовив Девід.

Вони пішли до бару, й разом з ними туди ввібрався ясний день. Днина була гарна, як і вчора, а може, й краща, бо літо вже доходило кінця, і кожна тепла днина здавалася дарунком долі. “Не можна змарнувати такий день,- подумав Девід.- Треба провести його по змозі добре і з користю”.

Він змішав два мартіні, налив у склянки, і обоє покуштували холодне, як лід, міцне питво.

– Ти правильно зробив, що зранку засів за роботу,- сказала Маріта.- Але більше сьогодні про неї не згадуймо.

– Гаразд,- мовив Девід.

Він присунув до себе пляшку із джином “Гордонс”, вермут та посудину для змішування, налив крижаної води і, скориставшись своєю порожньою склянкою замість мензурки, почав відмірювати ще дві порції.

– Прегарний сьогодні день,- сказав він.- Що будемо робити?

– Їдьмо зараз купатися,- запропонувала Маріта.- Щоб не втратити сонечка.

– Добре,- мовив Девід.- То сказати мадам, що ми спізнимося до обіду?

– Вона приготувала нам холодні наїдки, щоб узяти із собою,- відказала Маріта.- Я подумала, що, мабуть, ти однаково захочеш поїхати, хай би як тобі працювалося.

– Розумно подумала,- мовив Девід.- Як там мадам?

– Ходить з підбитим оком,- відповіла Маріта.

– Та ти що!

Маріта засміялася.

Вони виїхали на дорогу, обігнули порослий соснами мис і, залишивши машину в плямистому затінку дерев, навантажені кошиком з наїдками та рюкзаком з пляжними речами, рушили стежкою, що вела вниз до бухточки між скель. Зі сходу повівав легкий вітрець, і, коли вони вийшли із сосняку, море здалося їм темно-синім. Прибережні скелі були червонясті, пісок лежав жовтими хвильками, а вода виявилася зблизька прозора-прозора і бурштиново яскріла над піщаним дном. Вони поставили кошик та рюкзак у тінь під найбільшим каменем, роздяглись, і Девід заліз на той високий камінь, збираючись стрибнути з нього у воду. Він стояв там, голий, засмаглий, освітлений сонцем, і дивився на море.

– Хочеш пірнути? – гукнув він до Маріти.

Вона похитала головою.

– Я почекаю тебе.

– Ні! – гукнула вона у відповідь і зайшла у воду до стегон.

– Ну як? – запитав Девід згори.

– Холоднуватіша, ніж завжди. Майже холодна.

– Гаразд,- мовив Девід і тим часом, як Маріта, дивлячись на нього, помалу заходила далі, так що вода вже закрила їй живіт і торкнулася грудей, він випростався, звівсь навшпиньки й на якусь мить неначе завис у повітрі, а тоді стрімко порвався вперед та вниз і залишив на воді воронку, як ото дельфін, що викидається над поверхнею й тут-таки шубовсає назад у тому самому місці. Маріта підпливла до тієї бурливої воронки, і одразу ж Девід виринув зовсім поруч, підхопив її, притис до себе й припав солоними губами до її уст.

– .

Вони випливли з бухточки й ген далі, на глибоку воду, поминувши стрімчак, де гора спадала в море, а тоді перевернулися горілиць і лягли, погойдуючись на воді. Море було холодніше, ніж весь час доти, але біля поверхні вода трохи нагрілась від сонця, і Маріта лежала, прогнувшись у попереку, так що голова її майже вся занурилась і над водою виднівся тільки ніс, а об засмаглі до коричневого груди легенько хлюпотіли брижики, що їх здіймав на воді вітрець. Очі її були заплющені від сонця, і Девід, що лежав поруч, підклавши руку їй під голову, перехилився й поцілував її в одну грудь, а потім і в другу.

– Вони мають присмак моря,- мовив він.

– Давай отак тут і заснемо.

– А ти змогла б?

– Надто важко тримати спину прогнуту.

– Давай запливемо ще далі, а потім повернемо до берега.

– Гаразд.

Вони запливли так далеко, як ніколи доти не запливали, туди, звідки видно було берег за сусіднім мисом, і ще далі, аж поки побачили нерівні лілові обриси гір, що височіли над лісом. Там вони теж полежали на воді, споглядаючи берег. Потім неквапливо попливли назад. Двічі спинялися перепочити: перший раз – коли зникли з очей гори, а другий – коли не стало видно дальшого мису; потім, уже не затримуючись, повільно й рівно запливли в свою бухточку і вибралися на берег.

– Стомилася? – запитав Девід.

– Дуже,- відказала Маріта. Вона ще не запливала так далеко.

– Серце колотиться?

– Та ні, все гаразд.

Девід перейшов пляжем до скелі й приніс пляшку тавельського та два рушники.

– Ти зараз наче тюленя,- сказав він, сідаючи на пісок поруч Маріти.

Він простяг їй пляшку, вона трохи відпила нахильці й віддала пляшку назад. Девід і собі на довгу хвилю припав до шийки, а тоді обоє простяглися проти сонця на гладенькому сухому піску, поставивши поруч кошик з провізією і час від часу ковтаючи прохолодного вина, і Маріта сказала:

– А от Кетрін не стомилася б.

– Де в біса. Вона ніколи так далеко не плавала.

– Справді?

– Ми ж із тобою, дівчинко, запливли хтозна-куди. Я й сам ще ні разу не плавав аж туди, звідки видно оті далекі гори.

– Ну гаразд,- мовила Маріта.- Сьогодні їй годі чимось зарадити, отож і не думаймо більш про це. Девіде…

– Що?

– Ти ще кохаєш мене?

– Так. Дуже кохаю.

– А може, я припустилася великої помилки, і ти кажеш це тільки з ласки до мене.

– Ти не припустилася ніякої помилки, і я кажу це не з ласки до тебе.

Маріта взяла жменьку червоної редиски й повільно з’їла її, запивши вином. Редиска була молода, хрустка й гостра на смак.

– А щодо роботи ти не тривожся,- сказала Маріта.- Усе ввійде в свою колію, ось побачиш.

– Та певне,- мовив Девід.

Він одітнув виделкою шматок обчищеного артишока і, поколотивши ним у гірчичному соусі, який зробила мадам, поклав до рота.

– Можна мені ще того тавельського? – спитала Маріта. Тоді ковтнула вина й поставила пляшку біля Девіда, міцно втиснувши денце в пісок і прихиливши її боком до кошика.- Добрячий обід приготувала нам мадам, еге ж?

– Чудовий. А що – Ороль справді наставив їй синця під оком?

– Та ні, не так уже щоб синця.

– Вони часто лаються між собою.

– Між ними чимала різниця в літах, і їй перепало по заслузі, бо вона його таки образила. Вона сама мені призналася, вже наприкінці розмови. А тобі просила переказати особливе вітання.

– Яке ще особливе?

– З любов’ю.

– Та вона ж любить Тебе,- сказав Девід.

– Ні. Ти не втямив. Вона тільки на моєму боці.

– Нема вже нічиїх боків,- сказав Девід.

– Нема,- погодилася Маріта.- І не з нашого почину вони виникли. Просто так сталося.

– Сталося то й сталося.- Девід передав їй банку з артишоками в гірчичному соусі й дістав другу пляшку тавельського. Вино було ще холоднувате, і він добре потягнув з пляшки.- Ми з тобою наче погорільці,- сказав він.- Божевільна жінка залишила Бернів погорільцями.

– А ми Берни?

– Звісно, що Берни, аякже. Потрібен тільки деякий час, щоб оформити належні папери. Але ми – це ми. Хочеш, я дам письмове свідчення? Сподіваюсь, бодай це написати я спроможуся.

– Немає такої потреби.

– Ось зараз напишу на піску,- сказав Девід.

Вони заснули міцним, здоровим сном і проспали мало не до вечора. Уже сідало сонце, коли Маріта прокинулась і побачила Девіда, що спав поруч неї. Губи його були міцно стулені, дихав він спокійно і рівно, а вона дивилася на його обличчя, на заплющені очі, що їх лише двічі перед тим бачила склеплені сном, на його груди, на простягнені вздовж тулуба руки. Потім перейшла до дверей ванної і поглянула на себе у високе, на повен зріст, дзеркало. Усміхнулася до свого відображення. А тоді одяглась, пішла до кухні й завела розмову з господинею.

Девід і далі спав, і згодом вона повернулася й сіла біля нього на край ліжка. В сутінках його волосся здавалося майже білим проти засмаглого обличчя. Маріта сиділа й чекала, поки він прокинеться.

Вони сиділи біля стойки бару й пили віскі з “Перр’є”. Маріта пильно стежила за собою, щоб не випити зайвого.

– По-моєму, тобі слід щодня їздити до міста,- сказала вона.- Купити газети, вихилити десь чарчину, почитати на самоті. Шкода, що поблизу немає клубу чи справжнього кафе, де ти міг би заприятелювати з кимось.

– Та немає.

– І все ж таки, я вважаю, тобі буде корисно щодня проводити без мене якусь годину чи дві, крім тих, коли ти працюєш. Досі ти був оточений самими жінками. А я дбатиму про те, щоб ти мав і чоловіче товариство. Кетрін нехтувала цим, і то був один з дуже серйозних її прорахунків.

– Без лихого умислу, бо в цьому більше винен я сам.

– Може, й твоя правда. А як ти дивишся на те, щоб у нас були друзі? Справжні друзі.

– У кожного з нас уже є по одному.

– А інші будуть?

– Можливо.

– Чи не відіб’ють вони тебе в мене, бо з ними буде цікавіше?

– Не буде.

– А що, як прийдуть молоді, ще не звідані й свіжі, з новими принадами, і ти занудьгуєш зі мною?

– Не прийдуть, і я не занудьгую.

– А як і прийдуть, то я їх повбиваю. Я не віддам тебе нікому, як це зробила Кетрін.

– От і добре.

– Я хочу, щоб ти мав друзів-чоловіків, товаришів з війни, з ким міг би піти постріляти, пограти в карти у клубі. А от друзі жіночої статі нам ні до чого, правда ж? Нові, незнайомі, такі що закохуватимуться в тебе, по-справжньому тебе розумітимуть і всяке таке інше.

– Я не ласий до жінок, ти ж знаєш.

– Повсякчас з’являються нові,- провадила Маріта.- День крізь день навколо нові жінки. Ніхто не може бути цілковито певним. А надто ти.

– Я кохаю тебе,- сказав Девід,- і ти моя подруга. Але ні про що не турбуйся. Просто будь зі мною.

– Я з тобою.

– Так, і я люблю дивитися на тебе, і знаю, що ти поруч і що ми разом заснемо й будемо щасливі.

Уночі Маріта лежала, нахилившись над ним, і Девід відчував її груди проти своїх, і її руку в себе під головою, і другу руку, що пестливо торкалась його тіла, і її уста на своїх устах.

– Я твоя дівчинка,- шепотіла вона в темряві.- Твоя дівчинка. Хай там що, а я завжди твоя. Твоя слухняна дівчинка, що дуже кохає тебе.

– Авжеж, моя люба, моя кохана. Спи спокійно. Спи…

– Засинай ти перший,- мовила Маріта,- а я за хвилинку повернуся.

Коли вона повернулася, Девід уже спав, і вона тихенько забралася під простирадло й лягла поряд. Він спав на правому боці й дихав тихо й рівно.

Прокинувся Девід рано, тільки-но почало розвиднятися. За вікном ще стояв сірий присмерк, і стовбури сосон були не такі, які він звик бачити, прокидаючись, і море за ними неначе відступило ген далі. Уві сні він одлежав праву руку, і вона геть затерпла. Остаточно прочнувшись від сну, Девід збагнув, що лежить у чужому ліжку, а потім побачив і Маріту, яка спала поруч. Тоді він усе пригадав, ніжно подивився на дівчину, прикрив простирадлом її смагле молоде тіло, легенько торкнувсь устами її уст, а потім накинув халат і, все ще бачачи внутрішнім зором сплячу Маріту, вийшов у вологий від роси ранній ранок. Перейшовши до власної спальні, Девід прийняв холодний душ, поголився, надяг сорочку та шорти й подавсь до своєї робочої кімнати. Поминаючи двері Марітиної спальні, він зупинився й дуже обережно прочинив їх. Постояв якусь хвилю, дивлячись, як дівчина спить, а тоді тихенько зачинив двері й пішов працювати. Дістав новий зошит, застругав п’ять олівців і взявся писати оповідання про свого батька й про отой наскок за часів повстання маджі-маджі, що почався з переходу через висхле солонцеве озеро. Отам він тепер і брів, здолавши до сходу сонця лише половину тієї страхітливої дороги, якою належало йти тільки потемки, а сонце пекло дедалі нестерпніше, і перед очима вже почали виникати міражі. На той час, як за вікном його робочої кімнати забуяв ясний день і від моря крізь сосни повіяв міцний і свіжий східний вітер, він саме знімався вдосвіта після першої похідної ночівлі під смоковницями, де з кам’янистого урвища точилася вода, і вирушав далі довгим видолинком, що ген попереду врізався вузькою ущелиною в крутосхил.

Виявилося, що тепер він знає про батька куди більше, ніж тоді, коли писав це оповідання перший раз,- Девід міг судити про це з тих дрібних деталей, що робили батьків образ живішим, виразнішим, надавали йому тієї багатогранності, якої бракувало в оповіданні раніше. І тепер Девід почував глибоку втіху з того, що його батько був не такою простою людиною.

Він писав далі, впевнено, легко, створені раніше речення виникали в свідомості цілісні й довершені, і він записував їх, а потім виправляв і перекроював, так наче працював над коректурою. Жодного речення не пропало, і чимало їх він залишав такими, якими вони зринали в пам’яті, нічого не змінюючи. На другу годину дня він відновив, виправив і доробив стільки, що якби писав нове, то на це пішло б не менш як п’ять днів. Отож він не став зупинятись, і тепер уже не мав сумніву, що все втрачене повернеться до нього достоту таким, як було.

Ілюстрації А. А. Хмари


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Райський сад – ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ


андерсен гидке каченя скорочено
Райський сад – ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ