Просторіччя

Просторіччя – одна з форм національної мови, разом із народними говорами складає некодифіковану усну сферу загальнонаціональної комунікації – народно-розмовний стиль. На відміну від діалектів, а також жаргонів, П. має наддіалектний характер. Особливістю П. є використання нелітературних шарів лексики і відносно вільних синтаксичних побудов: манаття, мармиза, мо’ (може), шкарбани, розшолопати, хохма. Однак у П. представлені одиниці всіх мовних рівнів: фонетичного – наголос (доцент, західний), вимова (соша, тища); морфологічного (межою,

самий кращий); слововживання (ставити замість класти, музикальний у значенні музичний). Для П. характерні експресивно “знижені” оцінні слова, від фамільярних до грубих, які мають у літературній мові нейтральні відповідники: віддубасити – побити; пика, мармиза – обличчя; дрихнути – спати. П. перебуває на межі народнорозмовної мови з літературною як особливий стиліс-тичний пласт слів, фразеологізмів, форм, зворотів мови, об’єднаних спільним яскравим експресивним забарвленням зниженості, згрубілості, фамільярності. Характерна особливість сучасного українського просторіччя – наявність у ньому русизмів:
понімати, временно, щас, больниця і т. д. П. широко використовується у художній літературі як засіб гумористичної характеристики персонажів: “І прописку постоявшу/ Має, паразит./ Я ж укалую на стройках/ П’ятий вже годок,/ А прописка в мене й досі/ Временна, браток” (П. Глазовий).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)



Просторіччя


барвіночку мій хрещатий
Просторіччя