Про вовчика-братика і лисичку-сестричку – народні казки

Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись – удвох собі.
Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: “Оце тобі, дідусю, а се – мені; се тобі, дідусю, а се – мені”. А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна – була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого… Стулила його і вп’ять пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів.
– Здорові, хлопці!
– Здорова!
– Проміняйте мені

бичка на маковий пиріжок!
Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка.
– Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору.
От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки.
– Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганя: “Гей-гей, бичок-третячок, вимінятий за маковий пиріжок!”
– Се де не взявся їй назустріч вовчик-братик.
– Здоров була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!

– Де ти була, лисичко-сестричко?
– У лісі, саночки робила.
– Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко-сестричко!
– Так саночки поламаєш.
– Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу.
– Та положи вже, ніде тебе діти.
Вовк положив лапку, а саночки – трісь!
– Вовчику-братику, саночки ламаються.
– Та ні, лисичко-сестричко, – то я орішки кусаю.
– Дай же і мені.
– Та то в мене тільки один і був, лисичко-сестричко. Положу я і другу лапку?
– Саночки поламаєш.
– Ні, не поламаю.
Положив і другу лапку, а саночки – трісь!
– Ой, лишечко, саночки тріщать!
– Та то я, лисичко-сестричко, орішок розкусив.
– Дай же й мені.
– Так нема більше. Положу-бо я, лисичко, й задні лапки?
– Саночки поламаєш.
– Та ні, лисичко!
– Та положи вже!
Положив він, а саночки вп’ять – трісь!
– Ой, вовчику, саночки тріщать!
– То я, лисичко-сестричко, орішки кусаю.
– Дай же й мені!
– Так оце-бо останній розкусив. Лисичко-сестричко, положу-бо я і хвостик?
– Та положи вже, хай тобі сі та ті.
Убрався зовсім у саночки, а саночки – трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались.
– А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що се ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево!
– Як же його рубати, лисичко-сестричко? Я не вмію.
– Кажи: “Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце криве й праве!”
От він увійшов у ліс та: “Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!”
Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички.
– Чого се ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати.
– Та я ж і казав: “Рубайсь, деревце, саме праве!”
– Я тобі веліла казати: “Рубайсь, деревце, праве й криве!” Піди ж уп’ять та так і кажи.
От він уп’ять увійшов у ліс та: “Рубайсь, деревце, саме криве. Рубайсь, деревце, саме криве!” Нарубав самого кривого і волоче до лисички.
– Нащо ж ти самого кривого нарубав?
– Та ти ж мені так веліла.
– Тьфу, противний же який! Постій же, коли так, тут, погляди бичка, я сама піду по дерево.
Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне – вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до його, а в його під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка хап за той віхоть, а відти горобці – кшшш! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. “Ну, – дума лисичка, – постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі”. Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом.
Бігла, бігла, дивиться – іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. “Дивіться, – каже, – хлопці, яка здорова лисиця лежить!” Усі її обступили, перевертають її. – “Та вона дохла, цур їй пек!..” Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже: “Вже ж я візьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки”. Узяв та й укинув її у віз, аж на самий спід, під рибу.
Лисиця зараз прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кида та й кида по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Се де не взявся вовчик-братик іде…
– Здоров була, лисичко-сестричко!
– Здоров!
– Що ти їси, лисичко-сестричко?
– Рибку.
– Дай же і мені покуштувати.
– Піди собі налови.
– А де ж її ловити?
– У річці.
– Так дай же я покуштую, хоч пірце дай, – тоді й я піду ловити. Вона дала йому пірце. Покуштував він.
– А, добра! Поведи і мене, лисичко-сестричко, то й я собі наловлю.
– Ходімо.
Привела вона його до річки. Се було восени, і вода починала вже замерзати.
– Стромляй же, – каже, – хвіст у ополонку!
Він устромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: “Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!”
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то я кажу: “Ловись, рибка, мала й велика”.
Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: “Ану, потягни – чи важко?”
Вовк потяг хвіст:
– Та важко вже.
– Ото вже рибка почала чіпляться.
А сама все біга округи ополонки та: “Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!”
– Та що ти там, лисичко-сестричко, все кажеш?
– То я кажу: “Ловись, рибка, мала і велика!”
Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: “Тягни, вже багато риби начіплялось”.
Вовк тягне, тягне – не витягне хвоста.
– Що се ти мені наробила, лисичко-сестричко? А вона кричить:
– Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішапа (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжу, укачалась-укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться – і вовк іде, та тільки-тільки тиняється: прилокшили добре його сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже:
– Спасибі, лисичко-сестричко: наробила ти мені добра, оддячила!
– Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече – се мене так побили і голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
– Так я і сам нездужаю.
– Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому.
– Так сідай же. Нічого з тобою робити.
А вона стогне. Злізла йому па спину і умостилася та: “Битий небиту везе, битий небиту везе”.
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– То я кажу: “Битий биту везе”.
– Та воно, бач, і правда.
А вона вп’ять своє: “Битий небиту везе”.
– Та що ти там усе балакаєш, лисичко-сестричко?
– То я кажу: “Битий биту везе”.
От став вже діходити до лисиччиної хатки.
– Тепер же вставай, лисичко-сестричко! А вона тоді – плиг до дому та:
– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
– Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила!
Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражне вовка: “Битий небиту привіз”.
Потяг вовк додому – ледве-ледве лізе сердешний та проклина лисичку.
А вона собі живе – під’їда свою рибку та курей ловить.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Про вовчика-братика і лисичку-сестричку – народні казки


твір опис місцевості
Про вовчика-братика і лисичку-сестричку – народні казки