ПРІЗВИЩЕ НА “С” – Айзек Азімов

ПРІЗВИЩЕ НА “С”

Український переклад. А. В. Онишко, 1990.

Маршалл Зебатинський відчував себе дурнем. Йому ввижалося, ніби чиїсь очі дивляться на нього крізь немите вітринне скло, крізь щілини в дерев’яній перегородці – очі стежать за ним. Зебатинський уже не покладався ні на старий одяг, витягнутий з хтозна-яких часів, ні на загнуті вниз криси капелюха, якого він ніколи раніше не носив, ні на залишені в футлярі окуляри.

Він відчував себе дурнем, а це поглиблювало зморшки на чолі і робило обличчя трохи блідішим, чим у пізній молодості

не легковажать. І нізащо на світі Зебатинський не зміг би пояснити, з якої це рації він, ядерний фізик, навідує нумеролога. (Ніколи, думалося йому, ніколи!) Чорт! І самому собі не зміг би він пояснити. Ну хіба що тим, що піддався на умовляння дружини.

Нумеролог сидів за благеньким столом, купленим, здається, уже не з перших рук. Жодний стіл так не знищиться, маючи лише одного господаря. Майже те саме можна було сказати і про одяг нумеролога. Нумеролог, невеличкий на зріст, пронизував Зебатинського чорними очицями, сяйливими і жвавими.

– У моїй клієнтурі, докторе Зебатинський, ще не траплялося фізика,- сказав він.

Зебатинський

спалахнув рум’янцем.

– Ви ж розумієте – візит конфіденційний. Нумеролог посміхнувся так, аж зламалися зморшки в куточках його губів і нап’ялася шкіра на підборідді.

– Всі мої справи конфіденційні.

– Вважаю за свій обов’язок про дещо вас попередити. Я не вірю в нумерологію і не гадаю, що почну в неї вірити. Якщо це має для вас значення, то кажіть одразу,- заявив Зебатинський.

– Що ж вас сюди привело?

– Моя дружина вважає, що у вас щось таки, може, й є. Я прийшов, бо пообіцяв їй,- він знизав плечима, і відчуття власного глупства у нього ще більше загострилося.

– І чого ж ви шукаєте? Грошей? Довголіття? Безпеки? Чого?

Зебатинський розмірковував: що ж мені, зрештою, сказати? Що мені тридцять чотири і що мені нічого не світить?

– Я хочу успіху. Визнання,- нарешті сформулював він.

– Кращої роботи?

– Іншої роботи. Іншого характеру роботи. Тепер я лише частина команди, яка працює за наказом. Команди! Тільки до команди зводиться суть державних досліджень. Ти – скрипаль, загублений у симфонічному оркестрі.

– А ви хочете виступати соло?

– Я хочу вийти з команди і ввійти до… до себе…- Зебатинський відчув себе піднесено, майже просвітлено, просто розповідаючи про свої відчуття якійсь іншій людині, а не лише своїй дружині.- Двадцять п’ять років тому з моїми знаннями і з моїми здібностями я отримав би роботу на одній з перших атомних електростанцій. Сьогодні я керував би однією з них або ж очолював чисто дослідницьку лабораторію десь в університеті. А, починаючи в наш час, ким я буду через двадцять п’ять років? Ніким. Тим самим членом команди. Все так само ганятиму свої два відсотки м’яча. Я потопаю в безіменному натовпі фізиків-ядерників, а мені хочеться місця на суходолі, якщо ви мене розумієте.

Нумеролог звільна кивнув головою.

– Ви, сподіваюся, збагнули, докторе Зебатинський, що я не гарантую успіху?

Зебатинський попри брак віри відчув разючу гіркоту розчарування.

– Не гарантуєте? Що ж тоді в біса ви гарантуєте?

– Поліпшення ймовірності. Моя праця має статистичний характер. Оскільки ви маєте діло з атомами, то я сподіваюся, що вам зрозумілі закони статистики.

– А вам? – в’їдливо запитав фізик.

– Безперечно, я математик і працюю за математичними законами. Я кажу так не для того, щоб підвищити гонорар. Він стандартний. П’ятдесят доларів. Але ви вчений і краще за інших моїх клієнтів зможете оцінити характер моєї роботи. Я навіть радий нагоді вам пояснити.

– Може, не треба, якщо ви не заперечуєте,- відмовився від пояснень Зебатинський.- Немає рації розповідати мені про числові значення літер, їхній містичний зміст і таке інше. Я не вважаю це за математику. Давайте ближче до справи.

– Отже, ви сподіваєтеся від мене допомоги,- уточнив нумеролог,- з умовою, що я не морочитиму вам голови балачками про дурну, антинаукову основу способу, яким я вам допоможу. Чи не так?

– Нехай буде так.

– Одначе вам усе ще здається, що я нумеролог, і тут ви помиляєтеся. Мені зручніше так себе називати, щоб не присікувалась поліція і щоб мене не турбували,- чоловічок сухо хихикнув,- психіатри. Я – математик. Чесний математик.

Зебатинський посміхнувся.

– Я конструюю електронні обчислювальні машини,- вів далі нумеролог,- для дослідження ймовірностей майбутнього.

– Даруйте?

– Звучить для вас ще гірше, ніж нумерологія? Чому? Маючи доволі інформації та комп’ютер, здатний виконувати доволі операцій за одиницю часу, майбутнє можна передбачати, принаймні у рамках імовірностей. Коли ви розраховуєте траєкторію ракети, щоб поцілити в ракету-супротивник, то хіба ви не передбачаєте те саме майбутнє? Ракета і ракета-супротивник не зіткнуться, якщо майбутнє передбачено неправильно. Я роблю те саме. А що мені доводиться працювати з більшою кількістю змінних, то мої результати мають менший ступінь певності.

– Ви хочете сказати, що передбачите моє майбутнє?

– Дуже наближено. Припустімо, я візьму замовлення. У вашому випадку я модифікую інформацію лише зміною прізвища, та й годі. Цю модифіковану одиницю інформації я введу в оперативну програму. Далі перевірю інші модифікації прізвища. Я досліджу кожне вирахуване модифіковане

Майбутнє і доберу таке, що показує більший ступінь належного вам визнання проти визнання, яке вам судилося б за існуючих умов. Або ні, давайте я сформулюю інакше. Я відшукаю для вас майбутнє, де ймовірність адекватного визнання вища, ніж його ймовірність у вашому наявному майбутньому.

– А чому, власне, міняти прізвище?

– З кількох причин це єдина зміна, до якої я вдаюся. По-перше, це проста зміна. Врешті-решт, якщо я вдаюся до значної зміни або ж до кількох змін, то постає стільки змінних величин, що я вже неспроможний інтерпретувати наслідок. Мій комп’ютер усе ще недосконалий. По-друге, це реальна зміна. Я ж не можу змінити ваш зріст, чи не так? Або колір очей, або темперамент. По-третє, це значуща зміна. Прізвища дуже промовисті для людей. Нарешті, по-четверте, це поширена зміна, до якої щодня вдаються різні люди.

– А що, коли ви не відшукаєте кращого майбутнього? – запитав Зебатинський.

– На такий ризик вам доведеться погодитися. Гірше, мій друже, не стане.

– Не вірю я у все це.- Зебатинський знічено глянув на чоловічка.- Я швидше повірив би в нумерологію.

– Я сподіваюся,- нумеролог зітхнув,- що така людина, як ви, почуватиме себе зручніше, знаючи правду. Мені хочеться вам допомогти, а для вас ще багато дечого можна зробити. А маючи мене за нумеролога, ви б не виконали моїх порад. Відкриваючи вам правду, я сподівався, що ви погодитеся прийняти мою допомогу.

– Якщо ви вмієте передбачати майбутнє…- почав Зебатинський.

– То чому я не найбагатша людина на світі? Так? Але ж я багатий – у мене є все, що мені потрібно. Вам хочеться визнання, а мені – щоб мені дали спокій. Я роблю свою справу. Мене ніхто не тривожить. Уже цим я мільярдер. На прожиття мені потрібно небагато грошей, і я їх отримую від таких, як ви. Допомагати людям – чудове заняття. Воно, сказав би, мабуть, психіатр, дає мені відчуття влади, а також задовольняє моє “я”. Так ви, отже, хочете, щоб я вам допоміг?

– Скільки ви сказали?

– П’ятдесят доларів. Від вас ще вимагатиметься значна кількість інформації біографічного характеру. Ось тут, щоб полегшити вам завдання, я підготував анкету. Боюся, що вона трохи довгувата. Однак, якщо до кінця тижня ви надішле-

Те її поштою, то відповідь буде готова…- він відкопилив нижню губу і наморщив лоба, підраховуючи про себе,- двадцятого числа наступного місяця.

– П’ять тижнів? Так довго?

– У мене, мій друже, є ще інша робота і ще інші клієнти. Коли б я був шахраєм, то зробив би набагато швидше. Ну то як, ви погоджуєтесь?

– Гаразд, погоджуюсь.- Зебатинський встав.- Так, як ми домовлялись,- конфіденційно.

– Неодмінно! Анкету з вашою інформацією, після того як я назву необхідну зміну, отримаєте назад. І гарантую вам, що ніколи більше нею не скористаюся.

У дверях ядерний фізик зупинився.

– А ви не боїтеся, що я декому повідомлю, що ви не нумеролог?

– Хто вам, мій друже, повірить? – Нумеролог заперечливо похитав головою.- Навіть якщо припустити, що у вас з’явиться бажання будь-кому розповісти про свій візит.

Двадцятого числа Маршалл Зебатинський стояв перед дверима з облупленою фарбою, скоса позираючи на вітрину. Просто до скла була прихилена невеличка карточка з невиразним і ледь розбірливим через пилюку написом “Нумеролог”.

Зебатинський кинув оком досередини з потаємною надією, що там уже хтось є, отже, у нього буде причина повернути назад, відмовившись від свого хисткого наміру, й податися додому.

Вже кілька разів він намагався всю цю справу викинути з голови. Довго не міг примусити себе сісти і заповнити анкету. Писалося марудно. Неймовірною дурістю вважав він вписувати імена друзів, вартість будинку, чи були у його дружини викидні, а якщо були, то коли. Таке він пропускав.

Але й відмовитися від заміру Зебатинський також не міг себе примусити. Кожного вечора щось тягнуло його повертатися до писання.

Причиною, мабуть, була думка про комп’ютер, думка про кляту зухвалість чоловічка, який вдавав, що у нього є комп’ютер. Спокуса розвінчати брехню і подивитися, що з цього вийде, виявилася врешті-решт нездоланною.

І от він відіслав заповнену анкету звичайною поштою, наклеївши на конверт, який не захотів навіть зважити, марки на дев’ять центів. Якщо завернуть, думав він, то більше не надсилатиму.

Листа не завернули.

Отже, він зазирнув у приміщення, і там було порожньо. Зебатинському нічого іншого не залишалося, як зайти. Дзеленькнув дзвіночок. Вийшов старий нумеролог, відхиливши дверну портьєру.

– Так? А! Доктор Зебатинський!

– Ви мене пам’ятаєте? – Зебатинський попробував усміхнутися.

– Ну звичайно!

– І що ж мені судилося?

Нумеролог потер одна об одну долоні вузлуватих рук.

– Спочатку, сер, є маленьке питання…

– Маленьке питання гонорару?

– Роботу я виконав, сер. Я заробив свої гроші. Зебатинський не сперечався. Заплатити він був готовий.

Якщо вже зайшло так далеко, то було б дурістю відступати через гроші. Він відрахував п’ять десятидоларових банкнотів і посунув їх через конторку.

– Вистачить?

Нумеролог повільно перерахував гроші, а потім засунув їх у шухляду для готівки.

– Ваш випадок вельми цікавий,- почав він.- Я радив би вам змінити прізвище на Себатинський.

– Себа… як по буквах?

– Перша “ес”, Себатинський. Зебатинський обурено витріщився на нумеролога.

– Ви пропонуєте замінити першу літеру? Поміняти “З” на “С”? І це все?

– Цього досить. Якщо заміни адекватні, то менша заміна гарантує більшу ймовірність успіху.

– Але як може заміна літери на будь-що вплинути?

– А як може впливати будь-яке ім’я? – м’яко запитав нумеролог.- Я не можу пояснити. Якийсь вплив є, ось і все, що можу сказати. Я ж застерігав, що не гарантую результатів. Звичайно, якщо ви не бажаєте міняти, то залишіть все, як було. Але в цьому випадку гонорару я не повертаю.

– Що ж мені робити? – запитав Зебатинський.- Просто казати всім, що моє прізвище починається на “С”?

– Проконсультуйтеся з адвокатом, якщо дозволите дати вам пораду. Змініть своє прізвище офіційно. Адвокат допоможе залагодити деякі формальності.

– І скільки треба чекати? Я маю на увазі, щоб мої справи пішли на краще?

– Звідки я можу знати? Може, ніколи. Може, завтра.

– Але ж ви бачили майбутнє. Ви стверджуєте, що бачили його.

– Не як у кришталевій кулі. Ні-ні, докторе Зебатинський. Із свого комп’ютера я отримую лише набір закодованих даних. Я можу зачитати вам імовірності, але картинок я там не бачив.

Зебатинський повернувся і швидкою ходою подався геть. П’ятдесят доларів за заміну літери! П’ятдесят доларів за Себатинського! Господи, що за прізвище! Гірше, ніж Зебатинський!

Ще один місяць минув, поки він набрався відваги піти до адвоката і нарешті таки подався до нього.

Він переконував себе, що завжди зможе повернути своє прізвище назад.

Треба спробувати, умовляв він себе.

Зрештою, в бісову душу, законом це не заборонено!

Аркуш за аркушем Генрі Бранд переглядав папку призвичаєним оком людини, яка провела у Безпеці вже чотирнадцять років. Йому не потрібно було вчитуватись у кожне слово. Будь-що підозріле само стрибнуло б із сторінки і штрикнуло в око.

– Як на мене, то цей чоловік ніби чистий,- сказав він. Сам Генрі Бранд також виглядав чистим: м’яке округле черевце, рожеве і щойно умите обличчя. Здавалося, ніби тривалий контакт з усім діапазоном людських прогрішень – від можливої необізнаності до можливої державної зради – виробив у нього звичку до частого вмивання.

Лейтенант Альберт Квінсі, який приніс папку, був молодий і сповнений відповідальності за своє звання офіцера Безпеки на Генфордській станції.

– Але чому тоді Себатинський?- домагався він.

– Чому б і ні?

– Тому що ніякого сенсу. Зебатинський – прізвище іншомовне, і якби мене так звали, то я сам його поміняв би. Але міняв би на щось англосакське. Якби Зебатинський так зробив, то це було б зрозуміло і я навіть не звернув би уваги. Але яка рація міняти “З” на “С”? Я гадаю, що ми повинні з’ясувати першопричину.

– А в нього безпосередньо хтось питався?

– Аякже! Звичайно, під виглядом буденної розмови.

Я подбав про це заздалегідь. Він відговорюється лише тим, що йому набридло бути останнім у списках!

– Таке трапляється, чи не так, лейтенанте?

– Трапляється, але чому тоді прізвище не змінити на Сендз або Сміт, якщо йому так закортіло “С”? А коли вже набридло “З”, то чому не бути до кінця послідовним і не пересунутись на початок алфавіту? Чому б тоді, скажімо, не… м-м-м… Ааронс?

– Не надто англосакське,- пробурмотів Бранд. Потім додав: – Але йому нічого не закинеш. Незалежно від наших підозр щодо зміни прізвища, для звинувачення цього замало.

Лейтенант Квінсі не міг приховати розчарування.

– Признайтеся, лейтенанте,- допитувався Бранд,- вас наче щось таке непокоїть? Щось на думці, якась версія, якась заковика? Що саме?

Лейтенант спохмурнів. Його світлі брови звелися докупи, а губи стислися.

– Добре, хай йому чорти, сер, ця людина – росіянин.

– Аж ніяк! – заперечив Бранд.- Він американець у третьому поколінні.

– Я хочу сказати, що в нього російське прізвище.

З Брандового обличчя зійшла дещиця оманливої лагідності.

– Ні, лейтенанте, знову помиляєтеся. Польське. Лейтенант нервовим рухом підняв руки долонями догори.

– Не один біс?

– Не кажіть цього полякам,- відрізав Бранд, чия матір мала дівоче прізвище Вишевська, потім додав розважливіше: – Гадаю, що і росіянам не слід так казати.

– Я мав на увазі, сер,- червоніючи, виправдовувався лейтенант,- що і поляки, і росіяни по той бік Завіси.

– Це всім відомо.

– І Зебатинський чи Себатинський – називайте, як вам подобається,- може мати там родичів.

– Він з третього покоління. Міркую, що в нього можуть там бути троюрідні брати й сестри, і що з того?

– Само по собі нічого. Багато людей можуть мати там далеких родичів. Але Зебатинський змінив своє прізвище.

– А далі?

– Може, він намагається відвернути увагу. Може, якийсь троюрідний брат стає там занадто знаменитим, і наш Зеба-

Тинський боїться, що родинні зв’язки підмочать його власні шанси на просування.

– Зміна прізвища нічого не дає. Він усе одно залишається троюрідним братом.

– Звісно, але він позбувається відчуття, ніби він витикає нам очі своїми родинними зв’язками.

– Ну а ви самі колись чули про якого-небудь Зебатинського на тому боці?

– Ні, сер.

– Тоді він не може бути надто знаменитим. Звідки про нього довідався б наш Зебатинський?

– Він може підтримувати зв’язки з родичами. За умови, що він ядерний фізик, це вже викликає підозру.

Бранд знову методично поперегортав папку.

– Страшенно тонко, лейтенанте. Настільки тонко, що аж абсолютно непомітно.

– А ви, сер, можете якось інакше пояснити причину саме такої зміни прізвища?

– Ні, не можу. Визнаю.

– В такому разі, сер, я вважаю, що ми повинні провести розслідування. Ми повинні на тому боці розшукати людину на прізвище Зебатинський і перевірити, чи не існує якогось зв’язку.- Голос лейтенанта трішечки погучнішав, коли йому спала на думку нова ідея: – Може, він змінив прізвище, щоб відвернути увагу від них. Щоб прикрити їх.

– Тоді він робить якраз протилежне.

– Може, він цього не усвідомлює, але прикриття росіян якраз може бути мотивацією зміни прізвища.

– Гаразд.- Бранд зітхнув.- Закинемо гачок на Зебатинського. Однак, лейтенанте, якщо нічого не виявиться, то справу ми закриємо. Залишіть папку мені.

Коли Брандові нарешті принесли зібрану інформацію, то він давно вже забув і про лейтенанта, і про його версії. Тому перше, що спало йому на думку, коли він взяв у руки перелік сімнадцяти біографій сімнадцяти громадян Польщі і Радянського Союзу – самі Зебатинські,- було: що за чорт?

Потім згадав, лайнувся про себе і заходився читати. Розпочиналося американцями. Маршалл Зебатинський (відбитки пальців), уродженець Буффало, штат Нью-Йорк (дата, лікарняна статистика). Батько так само, уродженець Буффало, мати – Освего, штат Нью-Йорк. Дід і бабуся з батькового боку, уродженці Бялистока, Польща (дата в’їзду

В Сполучені Штати, дати надання громадянства, фотографії).

Всі сімнадцять громадян Радянського Союзу і Польщі на прізвище Зебатинський походять від осіб, які півстоліття тому жили в Бялистоку або поблизу нього. Ймовірно, що всі вони могли бути родичами, але в жодному окремому випадку цього достеменно не вказувалося. Внаслідок першої світової війни акти громадянського стану в Східній Європі велися незадовільно, якщо вони взагалі велися.

Бранд перечитував усі по черзі життєписи живих Зебатинських, чоловіків і жінок (на диво сумлінно працює розвідка, російська, мабуть, не менш сумлінно). На одній біографії він зупинився, його брови зметнулися догори, а гладеньке чоло взялося зморшками. Цей життєпис він відклав набік і читав далі. А потім усі біографії, крім відкладеної, склав докупи і запхав назад у конверт.

І, дивлячись на ту, відкладену, він барабанив по стільниці акуратно обрізаними нігтями.

З певною нехіттю Бранд подався з візитом в Комісію по Атомній Енергетиці до доктора Поля Крістова.

Доктор Крістов слухав з незворушною міною. Час від часу він підіймав мізинець, торкаючись ним до схожого на картоплину носа і знімаючи неіснуючу цяточку.

– Ні про якого росіянина Зебатинського я не чув. Але про американського я також не чув.

– Добре! – Бранд пошкрябав над скронею, де починалося волосся, і повільно промовив: – Я не гадаю, що там аж щось такого може бути, але не хотілося б закривати цю справу занадто поспішно. У мене на хвості молоденький лейтенантик, а ви знаєте, які вони бувають. Я не хочу давати йому приводу звертатися в Комітет Конгресу. Крім того, це ж факт, що один з російських Зебатинських, Михайло Андрійович Зебатинський, таки справді фізик-ядерник. Ви певні, що ніколи про нього не чули?

– Михайло Андрійович Зебатинський? Ні… Ні, не чув ніколи. Та це ще нічого не доводить.

– Я міг би сказати, що це збіг, але, знаєте, тих збігів трошки забагато. Один Зебатинський тут, один Зебатинський там, обидва ядерні фізики, і той, що тут, несподівано міняє своє прізвище на Себатинський і дуже з цим носиться. Не приведи господь не так написати! Тоді він категорично вимагає: “Моє прізвище починається на “С”! Все це досить добре вкладається у версії мого пильного лейтенанта, і йому

Це трішечки занадто на руку, до того ж іще одна дивна обставина: росіянин Зебатинський саме з рік тому щез з поля зору.

– Страчений! – флегматично констатував доктор Крістов.

– Може й таке бути. У звичайному випадку я так і вважав би, хоча росіяни не дурніші за нас, і не страчують першого-ліпшого фізика-ядерника, якщо без цього можна обійтись. Річ у тім, що бувають інші обставини, за яких ядерний фізик з доброго дива несподівано зникає. Не мені вам про це розповідати.

– Надзвичайні дослідження. Цілком таємно. Гадаю, ви саме це маєте на увазі. А ви впевнені, що все саме так?

– Зберіть усе докупи, додайте сюди лейтенантову інтуїцію, і мені стає просто цікаво.

– Дайте-но мені ту біографію,- доктор Крістов взяв у руки аркуш, перечитав його двічі. Похитав головою. Нарешті сказав: – Пошукаю в “Ядерних виписках”.

“Ядерними виписками” – маленькими акуратними скриньками, заповненими ‘квадратиками мікроплівок – була викладена ціла стіна в кабінеті доктора Крістова.

Службовець КАЕ крізь свій проектор переглядав алфавітний покажчик, а Бранд тим часом спостерігав, з яким терпінням людина може проводити пошук.

– Михайло Зебатинський,- пробурмотів доктор Крістов,- автор та співавтор півдесятка статей у радянських журналах за останніх півдесятка років. Тепер візьмемо виписки і звідти, може, щось з’ясуємо. Я сумніваюсь в успіху.

Автоматичний шукач викинув потрібні квадратики. Доктор Крістов підрівняв їх, уклав у проектор і почав переглядати.

Поступово на його обличчя касувався вираз напруженого подиву.

– Дивуюся,- сказав він.

– Чому дивуєтеся? – запитав Бранд.

– Поки що я краще не казатиму.- Доктор Крістов відкинувся у кріслі.- Ви не зможете дістати мені список радянських ядерних фізиків, які за останній рік зникли з поля зору?

– Тобто, ви щось запримітили?

– Не зовсім так. У всякому разі, не так, щоб я щось раптом виявив у одній з цих статей. Однак, переглядаючи їх і знаючи, що людина може бути причетною до програми над-

Звичайних досліджень… а до того ж ви ще розбудили в мені підозру…- Він знизав плечима.- Нічого не запримітив.

– Мені хотілося б, щоб ви все-таки поділилися своєю думкою,- щиро запропонував Бранд.- Тут ми можемо однаково відчувати себе дурнями удвох.

– Якщо вже вам аж так хочеться… Цілком можливо, що ця людина намацує шлях до відбивання гамма-радіації.

– І що це означає?

– Якщо зможуть винайти відбивний екран для гамма-випромінювання, то це дасть змогу будувати індивідуальні сховища для захисту від радіоактивних опадів. Якраз вони і є справжньою небезпекою, розумієте? Воднева бомба може знищити місто, а радіоактивні опади несуть населенню повільну смерть у смузі довжиною в тисячі миль і шириною в сотні миль.

– У нас над цим працюють? – швидко запитав Бранд.

– Ні.

– І якщо вони матимуть екран, а ми ні, то вони після завершення своєї екранної програми зможуть цілком знищити Сполучені Штати, заплативши, скажімо, десятьма своїми містами.

– До цього ще далеко… А навколо чого ми, власне, здіймаємо галас? Всі наші висновки базуються на тому, що якась людина міняє у своєму прізвищі літеру!

– Погоджуюся! Я збожеволів! – погодився Бранд.- Але на цій стадії я справи не полишу. Тільки не на цій стадії. Я роздобуду для вас список зниклих ядерних фізиків, навіть якщо мені доведеться помандрувати по нього в Москву.

Список він роздобув. Бранд і доктор Крістов проглянули всі дослідницькі статті кожного із внесених у список. Скликали повне засідання Комісії, а потім – ядерних світил країни. Нарешті доктор Крістов вийшов із запізнілого вечірнього засідання, на яке навідався особисто сам Президент.

Бранд чекав на нього. Обидва вони були на вигляд змучені і невиспані.

– Ну? – запитав Бранд.

– Більшість за.- Крістов кивнув головою.- Деяких ще й дотепер бере сумнів, але більшість погоджується.

– А ви? Ви самі впевнені?

– Аж ніяк, але поміркуймо: легше повірити, що Радянський Союз працює над гамма-промінним екраном, ніж у те, що у всій зібраній нами інформації відсутній внутрішній зв’язок.

– Чи прийнято ухвалу також розпочати дослідження по екрану?

– Так! – Крістов пригладив рукою своєю коротке, їжакувате волосся, відтворивши сухий, схожий на шепіт звук.- Ми вкладаємо в цю справу все, що у нас є. Знаючи праці зниклих спеціалістів, ми зможемо швидко наступити їм на п’яти. Ми зможемо навіть обігнати їх… Звичайно, вони довідаються, що ми зайнялися цією проблемою.

– Нехай довідуються,- сказав Бранд.- Нехай довідуються. Це стримає їх від нападу. Я не вбачаю зиску в простому обміні десяти наших міст на десять їхніх, якщо і ми, і вони захищені, а вони занадто недолугі, щоб про це дізнатися.

– Але не занадто швидко. Ми проти того, щоб вони дізналися занадто швидко. А як з американським Зебатинським-Себатинським?

Бранд спохмурнів і похитав головою.

– Ще й досі не виявили нічого, що поєднувало б його з усією справою. Хай йому біс, ми ж таки шукали! Я, звичайно, погоджуюся з вами. Там, де він працює тепер, надто критичне місце, і ми не можемо собі дозволити тримати його там далі, навіть якщо він чистий.

– Але ж і вишпурити його так просто ми не можемо, бо росіяни почнуть дивуватися.

– У вас є якісь пропозиції?

У тиші й безлюдді четвертої години ранку доктор Крістов і Бранд простували до ліфта в самому кінці довгого коридора.

– Я цікавився ним як працівником,- сказав доктор Крістов.- Добрий фахівець, кращий, ніж більшість інших, не задоволений своїм становищем. Колективна праця не для йото характеру.

– Аж так?

– Але він підходить до академічної роботи. Якби нам пощастило влаштувати так, щоб якийсь великий університет запропонував йому кафедру фізики, то, гадаю, він погодився б із задоволенням. Там знайдеться доволі некритичних сфер діяльності, а ми зможемо тримати його під постійним контролем. До того ж це виглядатиме природним просуванням по службі. Росіяни не мали б чого чухати потилиці. Як ви на це?

– Непогана ідея! – Бранд кивнув на знак згоди.- Навіть звучить добре. Я доповім шефові.

Вони зайшли в ліфт, і тут Бранд дозволив собі з усього подивуватися. Такий кінець справи, розпочатої з заміни однієї літери у прізвищі!

Маршаллові Себатинському ледь не відібрало мову від хвилювання.

– Присягаюсь,- переконував він дружину,- що й сам не второпаю, як це сталося. Мені б і в голову не прийшло, що вони можуть відрізнити мене від мезонного детектора. Боже милий, Софі, ад’юнкт-професор кафедри фізики у Прінстонському університеті! Подумати тільки!

– Як ти гадаєш,- запитала Софі,- чи не вплинув тут твій реферат на сесії Товариства Американських Фізиків.

– Не думаю. То була сіренька доповідь, які нав’язують по черзі кожному працівникові лабораторії.- Він ляснув пальцями.- То, мабуть, Прінстон збирав про мене дані. Ось воно що! Знаєш, всі ті анкети, що я заповнював за останніх півроку, всі ті розпити без пояснень причин! Чесно кажучи, я вже думав, що мене підозрюють у підривній діяльності. А це Прінстон мене вивчав. Грунтовний у них підхід!

– А може, це твоє прізвище? – закинула Софі.- Я маю на увазі зміну.

– Слухай уважно. Нарешті моя професійна діяльність належатиме мені особисто. Я ще себе покажу! Оскільки у мене з’явиться шанс працювати без…- він урвав себе на півслові і повернувся, щоб глянути на дружину.- Моє прізвище? Ти маєш на увазі “С”?

– До того як ти змінив прізвище, тобі ж не давали пропозицій. Хіба не так?

– І ще довго після того. Ні, з прізвищем просто збіг. Я вже казав тобі, Софі, то просто п’ятдесят викинутих доларів, щоб ти затихла. Господи, яким йолопом почував я себе всі ці місяці, наполягаючи на тому дурному “С”!

– Я тебе, Маршалле, не примушувала міняти,- негайно перейшла до оборони Софі.- Я запропонувала, але ж не гризла тебе. Так що не дорікай. А крім того, все склалося добре. Я впевнена, що без прізвища тут не обійшлося.

– Забобони! – Себатинський поблажливо посміхнувся.

– Називай собі як хочеш, але не смій знову міняти прізвища!

– Гаразд, не буду. Гадаю, що не буду. Я стільки наморочився, поки привчив усіх писати моє прізвище через “С”, що мене аж нудить від самої думки повертати на старе.

А може, поміняти прізвище на Джонс, га? – він розсміявся майже до істерики.

– Не смій навіть думати! – Софі не сміялася.

– Ох, даруй. Я пожартував. Знаєш що? Загляну я цими днями до того старого, скажу, що все вийшло, і дам йому ще десятку. Це тебе влаштовує?

Його радості якраз вистачало, щоб наступного тижня так і зробити. Тепер він не маскувався. На носі сиділи окуляри, на плечах – буденний костюм, а на голові не було капелюха.

Наближаючись до вітрини, Себатинський навіть мугикав під ніс; він ступив убік, щоб дати дорогу втомленій, роздратованій жінці, яка штовхала перед собою коляску з близнятами.

Взявся за дверну ручку, великий палець поклав на залізну клямку. Під натиском пальця клямка не поворухнулася. Двері були зачинені на замок.

Пошукав очима запилену і невиразну карточку з написом “Нумеролог”. Карточка зникла. Інший напис, друкований, пожовклий і покручений від сонця, повідомляв: “Винаймається”.

Себатинський знизав плечима. От і маєш! Він хотів зробити добре.

Героунд, щасливо позбавлений матеріального придатку, крутонувся від радості, і його енергетичні вихори засяяли тьмяним багрянцем на кілька кубічних гіпермиль.

– Я виграв? Я виграв? – допитувався він.

Местак зіщулився, його вихори набули форми майже сферичного сяйва у гіперпросторі.

– Я ще не підрахував.

– Гаразд, рахуй собі. Зволіканням результатів аж ніяк не зміниш. Уф-ф-ф! Яке полегшення повернутися назад у чисту енергію! Цілий мікроцикл я був матеріальним тілом, до того ж майже зношеним. Але варт було помучитися, щоб утерти тобі носа.

– Ну добре,- озвався Местак,- я визнаю, що ти відвернув на планеті ядерну війну.

– Ефект класу “А”, чи ні?

– Ефект класу “А”. Не заперечую.

– Добре! Тепер перевір і переконайся, чи не досяг я ефекту класу “А” за допомогою стимулу класу “Е”. Я змінив одну літеру в одному прізвищі.

– Що?

– О, не турбуйся. Я все приготував. Постарався спеціально для тебе.

– Здаюся. Стимул класу “Е”,- з неохотою погодився Местак.

– В такому разі я виграв! Визнай!

– Ні я, ні ти не виграємо, коли дізнається Страж. Героунд, який побував на Землі літнім нумерологом і ще

Не прийшов до тями від полегшення, що більше не треба ним бути, зауважив:

– Щось ти цим не переймався, коли бився об заклад!

– Бо не сподівався, що в тебе вистачить дурості грати.

– Балачки! До того ж, навіщо перейматися? Стимулу класу “Е” Страж ніколи не помітить.

– Може, й ні, але він помітить ефект класу “А”. Ті матеріальні все ще існуватимуть через десяток циклів. Таке Страж не пропустить.

– Местаку, вся приключка в тому, що ти не бажаєш платити. Крутиш.

– Я заплачу. Але почекай, поки Страж не виявить, що ми взялися за незатверджену проблему і провели несанкціоновані зміни. Звичайно, якщо лише…- він замовк.

– Гаразд,- запропонував Героунд,- поміняємо все назад. Він не дізнається.

У світлому енергетичному спектрі Местака з’явилося потужне сяйво.

– Якщо ти хочеш, щоб він не помітив, то доведеться знову застосувати стимул класу “Е”.

– Я зможу! – Проте в голосі Героунда вчувалися нотки вагання.

– Сумніваюся!

– Один раз я вже зміг!

– Закладаємося ще раз? – по емісії Местака пробігли промінчики прихованого тріумфу.

– Звісно,- не забарився з відповіддю зачеплений за живе Героунд,- я поверну тих матеріальних до первісного стану. Страж навіть не зауважить різниці.

Местак відчув свою перевагу і захотів скористатися ситуацією якнайповніше.

– Тоді почекаємо з першим закладом. У другому ставку потроїмо.

Героунд також запалився азартом.

– Згода! Граю! Потрійна ставка!

– По руках!

– По руках!

ОСТАННЄ ЗАПИТАННЯ

© Український переклад. А. Я. Минко, 1990.

Вперше це запитання поставлено напівжартома за склянкою віскі під час п’ятидоларового парі 21 травня 2061 року в епоху, коли людство ступило перший крок до світла. А сталося воно так.

Александр Аделл і Бертрам Люпов були з постійної обслуги Мультивака. Про те, що ховалося за холодною приладною дошкою, де раз по раз клацало і спалахувало, за милями і милями фасаду цього велетенського комп’ютера, вони знали стільки ж, як будь-яка інша людська істота. Принаймні мали приблизне уявлення про загальну схему реле-блоків та циклів, що за своєю складністю вже давно перевершили той рівень, коли людина могла все осягнути.

Мультивак сам себе контролював і самовдосконалював. Це було доконечною потребою, бо ніхто з людей не міг виконувати регулювання та корекцію так швидко і якісно.

Тож обслуговування монстроподібного велетня було заняття необтяжливе і поверхове, з цим упорався б абихто. Александр і Бертрам живили комп’ютер інформацією, закодовували задачі й розшифровували необхідні дані. Проте вони, як і всі їхні колеги, надзвичайно пишалися причетністю до слави Мультивака.

Десятиріччями Мультивак допомагав конструювати кораблі й розраховувати траєкторії, завдяки чому людина літала на Місяць, Марс і Венеру. Однак тепер земні ресурси настільки збідніли, що нічим стало живити кораблі. Тривалі польоти вимагали силу-силенну енергії. Тільки вугілля та урану ще вистачало на Землі, їх добували все більше й більше.

Та поволі Мультивак накопичив досить інформації, щоб розв’язати найскладнішу проблему, і 14 травня 2061 року те, що було теорією, стало реальністю. Всю енергію Землі, вивільнену від вугілля та розщепленого урану, було перекинуто на маленьку станцію, що мала милю в діаметрі і кружляла навколо Землі на половині відстані від Місяця. Планету залляло невидиме проміння сонячної енергії.

Звичайно, і через тиждень враження про цю знамениту подію не розвіялося, тож Аделл і Люпов вирішили погомоніти в тихому покинутому підземному приміщенні, де бовваніло могутнє тіло Мультивака й де нікому не спало б на думку їх розшукувати. Залишившись без догляду, комп’ютер байдикував, ліниво й самовдоволено клацаючи, непоспіхом

Сортував дані. Хлопці вважали, що й Мультивак заслуговує на відпочинок. Щоправда, ніхто й не збирався його турбувати. Захопивши з собою пляшку, вони намірялися трохи розслабитись.

– Просто неймовірно, – сказав Аделл. На його широкому обличчі проглядала втома, він помішував скляною паличкою своє питво, спостерігаючи, як кубики льоду перетворювалися на безформні плями.- Ми розтринькували енергію. А сонячної енергії, виявляється, досить, щоб розжарити Землю, перетворити її на велетенську краплину розплавленого металу. Та й ми б ніколи не знали нестачі енергії. Нею можна користуватися вічно.

Люпов мотав головою, збираючись заперечувати,- бажання тим палкіше, що йому довелося тягти сюди лід і склянки.

– Не вічно,- мовив він.

– От бісова твоя душа, тоді майже вічно. Поки світитиме Сонце, Берте.

– І це не вічно.

– Гаразд. Мільярди й мільярди років. Нехай двадцять мільярдів. Тобі вистачить?

Люпов пригладив своє поріділе волосся, ніби хотів переконатися, що воно ще є, і відсьорбнув зі склянки.

– Двадцять мільярдів років – це не вічно.

– Чудово, але ж вистачить на наше життя?

– Вугілля та урану вистачило б теж.

– Ну гаразд, однак зараз ми маємо змогу підключати будь-який космічний корабель до Сонячної станції і він літатиме мільйони разів на Плутон і назад, не турбуючись про пальне. Такого не досягнеш, використовуючи тільки вугілля та уран. Не віриш,- запитай у Мультивака.

– Нащо запитувати, я й сам знаю.

– Тож не принижуй того, що зробив для нас Мультивак,- спалахнув Аделл.- Він зробив це чудово.

– А хто говорив, що ні? Я тільки сказав, що сонце не існуватиме вічно. Я сказав те, що сказав. Ми гарантовані на двадцять мільярдів років, а що далі? – Люпов звів докупи кінчики пальців.- Тільки не кажи, що ми підключимось до іншого сонця.

Запала тиша. Очі Люпова повільно заплющилися. Вони відпочивали. Аделл попивав зі склянки.

– Ти все-таки сподіваєшся, що коли наше сонце згасне, ми підключимося до іншого? – раптом розплющив очі Люпов.

– Я так не думаю.

– Ні, думаєш. У тебе клопоти з логікою, це твоє лихо. Ти наче той хлопець з анекдоту, який потрапив у лісі під зливу й сховався під деревом, думаючи, що коли воно вимокне, то він перейде під інше. Розумієш?

– Розумію,- сказав Аделл.- Не кричи. Сонце згасне разом зі всіма зірками.

– Жахливо, але це правда,- тихо промовив Люпов.- Всі вони діти первісного космічного вибуху – хоч би який він там був,- і всі вони згаснуть. Деякі швидше за інших. Хай його мамі, велетні не проживуть і ста мільярдів років. Сонце, на наше щастя, існуватиме двадцять мільярдів, а карлики, можливо, сто мільярдів років. Якщо у нас є трильйон років, то потім однаково настане темрява. Ентропія розвиватиметься до максимуму. Отак-то.

– Про ентропію я знаю все,- погордливо сказав Аделл.

– До біса ти знаєш.

– Не менш за тебе.

– Тоді, ти, певно, знаєш і те, що колись усе скінчиться.

– Звичайно. А хто каже, ні?

– Йолопе нещасний, ти сказав, що ми матимемо стільки енергії, скільки нам потрібно, і – вічно. Ти сказав “вічно”.

Тепер збунтувався Аделл:

– Ану ж пощастить нам колись відновити.

– Ніколи.

– Чому? Колись в майбутньому…

– Ніколи.

– Запитай у Мультивака.

– Сам запитуй. Ну, давай! Ставлю п’ять доларів за те, що відновлення ніколи не буде.

Аделл був п’яний якраз настільки, щоб ризикнути, і тверезий якраз настільки, щоб закодувати запитання для комп’ютера. Можливо, воно мало такий вигляд: “Чи зможе людство колись без природної енергії відродити сонце, навіть тоді, коли воно згасне від старості?”

А може, воно було сформульовано й простіше: “Як можна кардинально запобігти неухильному зростанню ентропії Всесвіту?”

Мультивак завмер. Розмірене миготіння припинилося, не чути було далекого клацання реле.

І саме тоді, коли перелякані техніки відчули, що більше не годні тамувати подих, телетайп, розміщений у цій частині Мультивака, раптом ожив. З’явилося п’ять слів: “Брак інформації для чіткої відповіді”.

– Ось і край суперечці,- прошепотів Люпов. Вони заквапилися геть.

Наступного ранку обидва, змучені від головного болю та спраги, вже забули про той випадок.

Джерродд, Джерродайн, Джерродітти І і II в оглядовий екран споглядали зоряну панораму, перелітаючи надпростором. Такі перельоти вдосконалювалися протягом тривалого часу. Раптом посеред молочної туманності зірок спалахнуло яскраве світло мармурового диску.

– Це Х-23,- впевнено сказав Джерродд, так міцно зціпивши руки за спиною, що аж пальці побіліли.

Маленькі Джерродітти, двійко дівчат, уперше подорожували надпростором і були приголомшені дивовижною картиною антисвіту. Вони завмерли, потім кинулися до мами, гукаючи:

– Ми дісталися до Х-23!.. Ми дісталися до Х-23!.. Ми дісталися!..

– Замовкніть, діти! – нагримала Джерродайн.- Ти певний, Джерродде?

– А що ж це інше може бути? – запитав Джерродд, глянувши на металевий виступ під стелею. Він тягся через усе приміщення, зникав за стіною, пронизуючи космічний корабель.

Навряд чи Джерродд знав щось про нього більше, ніж те, що він звався Мікроваком і що в разі потреби він дасть відповідь на будь-яке запитання. Комп’ютер вів кораблі до визначеного місця, забезпечував живлення енергією з тієї чи іншої Суб-галактичної Силової Станції, обчислював траєкторії для наддалеких стрибків. Родині Джерродда залишалося тільки чекати в комфортабельному житловому приміщенні корабля.

Хтось розповідав Джерроддові, що “ак” в кінці слова “Мікровак” походить від назви “аналогічного” комп’ютера у стародавній англійській мові, та й це вже майже забулося.

Джерродайн дивилася в оглядовий екран, очі її зволожніли:

– Я не можу стриматися. Не віриться, що ми залишаємо Землю.

– Чому? Через Піта? – напосідав Джерродд.- На Землі ми нічого не мали, а на Х-23 матимемо все. Ти не будеш самотньою, бо ми ж не перші. На планеті вже понад мільйон жителів. Боже! А нашим праправнукам доведеться

Шукати нових світів, бо Х-23 вже буде перенаселена.- Він на хвилину замовк і провадив далі: – Яке щастя, що комп’ютер знаходить нові траєкторії міжзоряних шляхів у цих перенаселених світах.

– Я знаю, знаю,- зітхнула Джерродайн. Джерродітт І вигукнула:

– Наш Мікровак – найкращий Мікровак у світі!

– Я теж так думаю.- Джерродд розкуйовдив доньчине волосся.

Прекрасне це почуття – володіти Мікроваком; Джерродд був щасливий, що належав до свого покоління, а не до якогось іншого. За батькової молодості теж були комп’ютери – велетенські машини, що займали сотні квадратних миль. По одному на кожну планету. Називалися вони планетними АКами. Протягом тисячі років їхні розміри постійно зростали, а потім вони всі відразу самовдосконалилися. Замість звичайних транзисторів з’явилися молекулярні лампи, це дало змогу навіть найбільший Планетний АК піднімати в космос і він займав тільки половину корабля.

Джерродда тішила думка, що його власний Мікровак багато досконаліший, ніж стародавній Мультивак, який уперше приборкав Сонце. І не менш потужний, ніж Земний планетний АК (найбільший), який перший вирішив проблему наддалеких подорожей, зробивши можливим перельоти до зірок.

– Так багато зірок, так багато планет,- задумливо зітхнула Джерродайн.- Мені здається, що люди завжди будуть переселятися на нові планети, так само як і ми.

– Не завжди,- сумно посміхнувся Джерродд.- Настане день, і все це скінчиться. Через мільярди років. Багато мільярдів. Ти ж бо знаєш – навіть зірки вмирають. Ентропія неминуча.

– Що таке ентропія, тату? – пискнула Джерродітт II.

– Ентропія, хороша моя,- слово, що означає поступове згасання Всесвіту. Все колись умирає, ну як твій маленький робот ходун-балакун, пригадуєш?

– А хіба не можна підключитися до іншого джерела енергії, як ми зробили з роботом?

– Власне, джерелом енергії є зірки, моя дитинко. Колись вони зникнуть, і енергії не стане.

Джерродітт І одразу почала рюмсати.

– Не дозволяй їй, татусю, загинути. Не дозволяй.

– Тільки поглянь, що ти наробив,- із серцем прошепотіла Джерродайн.

– Я не думав, що це їх налякає,- тихо відповів Джерродд.

– Запитай у Мікровака,- заходилася Джерродітт І,- запитай у нього, як увімкнути зірки знову.

– Ну ж бо, запитуй,- сказала Джерродайн,- це заспокоїть їх. (Джерродітт II теж почала плакати).

Джерродд знизав плечима.

– Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже.- І, зробивши запит, додав: – Надрукуй відповідь.

Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:

– Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.

– А тепер, діти, швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі,- сказала Джерродайн.

Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: “Брак даних для чіткої відповіді”. Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.

VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:

– A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?

MQ-17J з Нікрона похитав головою:

– Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п’ять років.

Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.

– Все-таки я маю сумнів,- сказав VJ-23X,- чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.

– А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.

VJ-23X зітхнув:

– Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.

– Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв’язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п’ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років…

VJ-23X докинув:

– Завдяки безсмертю.

– Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв’язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.

– Гадаю, ти ще не збираєшся залишати життя.

– І думки не маю,- огризнувся MQ-17J і додав уже лагідніше: – Ще ні. Я досить молодий. Скільки тобі?

– Двісті двадцять три. А тобі?

– Мені ще нема двохсот… Та повернімося до нашої розмови. Населення подвоюється кожні десять років. Настане час, і наша Галактика заселиться, за десять років ми заселимо іншу. Ще десять років – і ще на дві більше. Наступне десятиліття – і на чотири більше. За сто років ми займемо тисячу галактик. За тисячу років мільйон. За десять тисяч – увесь знаний Всесвіт.

VJ-23X сказав:

– Тут не обійтися без розв’язання транспортної проблеми. Цікаво, скільки треба сонячно-енергетичних станцій, щоб переправляти галактики індивідуумів у нові світи?

– Слушно. Вже тепер за рік людство використовує дві сонячно-енергетичні станції.

– Енергію майже вичерпано. Наша Галактика за рік висмоктує тисячу сонячно-енергетичних станцій, а ми тільки дві.

– Згоден, але якби ми навіть використовували всі станції, то тільки відтягнули б кінець. Енергетичні потреби зростають у геометричній прогресії, швидше за населення. Ми залишимося без енергії раніше, ніж устигнемо перебратися на нові галактики. Цікава проблема. Дуже цікава.

– Людство створить нові зірки з міжзоряного газу.

– А може, з розсіяного тепла? – саркастично запитав MQ-17J.

– Можливо, є який-небудь спосіб спрямувати енергію у зворотному напрямку. Треба запитати Галактичний АК.

Насправді VJ-23X й не збирався запитувати, та MQ-17J вихопив з кишені особистий контакт-АК і поклав його на стіл.

– Я й сам про це думав. Одного дня перед людством постане така проблема.

MQ-17J задумливо подивився на маленький пристрій. Контакт-АК мав вигляд кубика розміром у два дюйми – і більш нічого. Через надпростір він з’єднувався з великим Галактичним АКом, що обслуговував людство. Причім над-

Простір був уключений у схему комп’ютера як його інтегральна частина.

MQ-17J подумав, чи вдасться йому побачити за своє безсмертне життя Галактичний АК. Той містився у маленькому своєму світі, у павутинні силового проміння, іскріючи скупченням субмезонів, які тепер заступили старі незграбні молекулярні лампи. І було відомо, що, незважаючи на неможливість відчути його, так би мовити, на дотик, Галактичний АК сягав тисячі футів.

Зненацька MQ-17J сказав у контакт-АК:

– Чи можна в майбутньому спрямувати ентропію у зворотному напрямку?

VJ-23X вражено глянув на нього.

– Послухай, я не мав наміру запитувати всерйоз.

– Чому?

– Ми ж знаємо, що це неможливо. Не можна з диму та попелу відродити спалене дерево.

– У вашому світі є дерева? – запитав MQ-17J.

Вони здригнулися від звуку Галактичного АКа і замовкли. З маленького кубика на столі приємний голос сказав:

– Брак даних для чіткої відповіді. VJ-23X вигукнув:

– Бачиш!

І вони знову заходилися коло звіту, який повинні були подати Раді Галактики.

Розум Зі Прайма перенісся в нову Галактику, де мільярди зірок та їх нескінченні завихрення викликали хвильову цікавість. Такого він ще зроду не бачив. Хіба можливо все це осягнути? Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням… Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували в стані суспензії. Інколи вони прокидалися для діяльності, але таке траплялося дедалі рідше. У Всесвіті було мало простору, і рідко народжувалися нові особи, щоб приєднатися до велетенської людської маси.

З глибокої задуми Зі Прайма вивів дотик тоненьких вусиків іншого розуму.

– Я Зі Прайм. А ти хто?

– Я Ді Саб Уан. Як позначена твоя галактика?

– Ми просто звемо її Галактика. А ви?

– Ми свою називаємо так само. Всі люди називають свої галактики тільки Галактиками. А чом би й ні?

– Правда. Тим більше, що всі вони однакові.

– Не всі. Одна з них колиска людства. Це робить її винятковою.

Зі Прайм запитав:

– Яка саме?

– Я не можу сказати. Певно, АК Всесвіту знає.

– Давай запитаємо. Страшенно цікаво.

Уява Зі Прайма ширилася й ширилася, і він побачив збігання галактик, їхнє перетворення у нові й нові, що розпорошувалися на молоді зоряні туманності. Їх так багато, сотні мільярдів, і всі вони населені безсмертними мислячими істотами, чиї розуми вільно ширяють у космічному просторі. Проте серед галактик була одна – першородна. У сиву давнину тільки там жили люди.

Нестримне бажання побачити цю галактику опанувало Зі Праймом, і він гукнув:

– АК Всесвіту! На якій галактиці зародилося людство? АК Всесвіту зафіксував запитання. У кожному світі й у

Всьому космосі Зі Прайм мав свої сенсорні датчики, які з’єднували його з тією нікому невідомою субстанцією – АКом Всесвіту, що прирік себе на самотність.

Зі Прайм знав тільки одну людину, чиї думки сягнули так близько до АКа, що відчули його матеріально. Він бачив лише сліпучу кулю діаметром у два фути, на яку нестерпно було дивитися.

– Але як воно може бути АКом Всесвіту? – сумнівався Зі Прайм.

– Більша його частина губиться у надпросторі. Який він має вигляд, навіть уявити не можу,- сказав той.

Зі Прайм знав, що від того далекого часу, коли люди почали працювати над АКом Всесвіту, ніхто його ніколи не бачив, бо кожен АК розробляв і будував свого наступника. За мільйони років накопичувалася потрібна інформація для конструювання досконалішого і розумнішого комп’ютера, що вбирав увесь банк даних і особистість попередника.

Зі Прайм відчув, як його думки урвалися і як АК Всесвіту скерував їх до тьмяного моря галактик, особливо на одну з них.

– Ця галактика – колиска людства,- долинуло з неймовірної далечини, але дуже чітко.

Зі Прайм ледь потамував розчарування, бо та галактика нічим не відрізнялася від інших.

Ді Саб Уан, чий розум був іще поруч, несподівано запитала:

– І одна з цих зірок є колискою людства? АК Всесвіту відповів:

– Зірка, де народилося людство, перетворилася. Тепер це білий карлик.

– А люди вимерли? – вихопилось у Зі Прайма. Відповідь була така:

– Для їхніх фізичних тіл, як завжди у таких випадках, сконструйовано новий світ.

– Так, звичайно,- промовив Зі Прайм, однак відчуття втрати все ще переповнювало його. Нарешті розум звільнився від сприйняття галактики, де вперше з’явилося людство, і думки загубилися в зоряному просторі. Боронь боже побачити таке колись знову!

Ді Саб Уан запитала:

– Що сталося?

– Зірки вмирають. Зірка людства померла.

– Вони всі повинні померти.

– Так, коли скінчиться вся енергія, помруть і наші тіла, і ти, і я.

– Це станеться через мільярди років.

– Я не хочу, щоб це сталося навіть через мільярди років. АК Всесвіту! Як зберегти зірки від смерті?

Ді Саб Уан сказала з іронією:

– Ти хочеш знати, як змінити напрям ентропії? АК Всесвіту відповів:

– Брак даних для чіткої відповіді.

Розум Зі Прайма повернувся до своєї галактики, він більше не контактував з розумом Ді Саб Уан, тіло якої мешкало, може, за трильйон світових років, а, може, й зовсім поруч – це вже не мало значення.

Заглиблений у сумні думки, Зі Прайм збирав міжзоряний водень, з якого хотів збудувати маленьку власну зірку. Якщо зірки одного дня повинні вмерти, то треба створити бодай кілька нових.

Людина радилася сама з собою, бо розум тепер був один. Інтелекти всіх людей органічно розчинились один в одному й стали неподільним цілим. Трильйони й трильйони їхніх безсмертних тіл спочивали на своїх місцях. Їх добре обслуговували досконалі роботи.

Людина сказала:

– Всесвіт вмирає.

Людина дивилася на дедалі тьмяніші галактики. Велетенські зірки – марнотратниці вмерли дуже давно, давніше

За найдавніше минуле. Майже всі вони, геть зблякнувши, стали білими карликами.

Нові зірки утворилися з міжзоряного пилу завдяки природним процесам, деякі – створила сама Людина, але всі вони вже згасли. Іноді білі карлики зіштовхувалися, вивільнюючи могутню енергію, народжуючи нову зірку, та вона була тільки одна з тисячі загиблих білих карликів і на неї теж колись чекав кінець.

Людина сказала:

– Якщо ощадити за вказівками Космічного АКа рештки енергії у Всесвіті, то її вистачить на мільярди років.

– Хай так,- погодилася Людина,- та врешті й вона скінчиться. Використана енергія не поновлюється. Ентропія повинна досягти максимуму.

Людина запитала:

– Хіба неможливо скерувати ентропію у зворотному напрямку? Звернімося до космічного АКа.

Космічний АК був скрізь, але не поряд. Його ніхто не бачив. Створений з чогось, що не було ні матерією, ні енергією, він перебував у надпросторі. Його розміри і природа для людини були незбагненні.

– Космічний АКу,- запитала Людина,- як змінити напрям ентропії?

Космічний АК відповів:

– Ще обмаль даних для чіткої відповіді. Людина сказала:

– Збери додаткові дані. Космічний’ АК відповів:

– Я так робитиму. Я роблю це сто мільярдів років. Моїм попередникам і мені це запитання ставилося багато разів. Всіх даних, що я маю, не досить.

– Чи настане час, коли даних вистачатиме, чи ця проблема нерозв’язна за будь-яких обставин?

Космічний АК сказав:

– Немає нерозв’язних проблем за будь-яких обставин.

Людина запитала:

– Коли матимеш досить інформації, щоб відповісти? Космічний АК відповів:

– Ще обмаль даних для чіткої відповіді.

– Ти працюватимеш над цим?

– Так, працюватиму. Людина сказала:

– Ми чекаємо.

Після десяти трильйонів років згасання зірок і галактик у космічному просторі запанував майже суцільний морок.

Людські тіла відчужувалися від розуму, і то так, наче це була не втрата, а набуток.

Поступово Людина зливалася з АКом.

Перед тим як злитися остаточно, останній розум Людини оглянув космічний простір, де не було нічого крім решток збляклої зірки й неймовірно тонкої матерії, що безладно змішувалася з рештками тепла, наближаючись до абсолютного нуля.

Людина спитала:

– АКу, це кінець? Хіба нічого не можна зробити, щоб перетворити цей Хаос знов у Всесвіт? Невже нічого не можна зробити?

АК відповів:

– Ще обмаль даних для чіткої відповіді.

Розум Людини поглинувся, у надпросторі тепер існував тільки АК.

Матерія і енергія скінчилися, а з ними простір і час. АК функціонував тільки заради останнього запитання, на яке не давав відповіді відтоді, як десять трильйонів років тому підпилий оператор поставив його комп’ютерові, такому недосконалому проти АКа, як людина проти Людини.

АК не звільниться від свідомості, поки не знайде відповідь на останнє запитання.

Всю інформацію зібрано. Більше її не було.

Та дані ще треба грунтовно скорегувати і перебрати всі можливі комбінації.

На це пішла вічність.

І настала мить, коли АК дізнався, як змінити напрям ентропії. Але тепер не було жодної людини, якій би він міг відповісти на останнє запитання. Дарма. З цією відповіддю з’ясується все.

Ще вічність АК думав, як краще це зробити. Ретельно складав програму.

Свідомість АКа, охопивши все, що колись було Всесвітом, тепер міркувала над тим, що є Хаос. Крок за кроком усе має бути зроблено.

І нарешті АК мовив:

– Хай буде світло! І було світло…

ПОТВОРНИЙ ХЛОПЧИК

© Український переклад. А. В. Онишко, 1990.

Едіт Феллоуз, як завжди, пригладила свій робочий халат, перше ніж відчинити двері з надійною системою замків і переступити невидиму розмежувальну лінію між буттям та небуттям. З собою вона мала записника та ручку, хоч нічого більше не записувала, крім тих випадків, коли відчувала абсолютну потребу щось занотувати.

Цього разу вона мала ще валізу. (“Ігри для хлопчика”,- всміхаючись сказала вона охоронникові, який і гадки не мав про щось її питати й махнув рукою, дозволяючи пройти).

Потворний хлопчик, як завжди, відразу пізнав, що зайшла вона, побіг до неї, загукав, трохи шепелявлячи:

– Міс Феллоуз… Міс Феллоуз…

– Тіммі,- озвалася вона й провела долонею по кудлатому темному волоссі на його голівці.- Що таке?

– А Джеррі прийде гратися знову? – запитав він.- Вибачте мені за те, що сталося.

– Вже все добре, Тіммі. І тому ти плакав?

– Не тому, міс Феллоуз. Мені знову наснилося.- Він відвів погляд.

– Той самий сон? – Губи міс Феллоуз стислися. Звичайно, випадок з Джеррі міг знову викликати той сон.

Хлопчик кивнув. При спробі всміхнутися показалися його завеликі зуби, а губи випнутого вперед рота розтяглися.

– Коли я вже стану такий великий, що зможу звідси вийти, міс Феллоуз?

– Скоро,- лагідно сказала вона, відчуваючи, як її серце розривається.- Скоро.

Міс Феллоуз дозволила хлопчикові взяти себе за руку і з приємністю відчула теплий дотик сухої шкіри його долоні. Він повів її через усі три кімнати, які й становили Першу Секцію “Стасіса” – доволі затишну, так, але все ж довічну в’язницю для семирічного (чи семирічного?) хлопчика.

Він підвів її до єдиного вікна, зверненого до порослої чагарником частини світу буття (тепер прихованої ніччю), де огорожа та застережливі написи забороняли будь-кому прогулюватися без особливого дозволу.

Він притиснувся носом до шибки.

– Туди, міс Феллоуз?

– У кращі місця. Гарніші місця,- сказала вона сумовито, дивлячись на його сердешне, маленьке, ув’язнене лич-

Ко, чітко окреслене в профіль проти вікна. Його лоб пласко збігав назад, і волосся лежало на ньому патлами. Потилична частина черепа випиналася і, здавалося, робила голову заважкою, тож вона ніби просідала й хилилася наперед, горблячи все тіло. Кощаві надбрівні дуги вже починали вигорблювати шкіру над очима. Його широкий рот виступав наперед далі, ніж широкий і плаский ніс; у нього зовсім не було підборіддя, а тільки щелепна кістка, гладенько заокруглена вниз і назад. Як на свої роки він був малий, а його короткі ноги – криві.

Він був страх потворне хлопченя, і Едіт Феллоуз ніжно його любила.

Тепер він не міг бачити її обличчя, отже, вона дозволила своїм губам розкіш затремтіти.

Їм не вдасться вбити його. Вона піде на будь-що, аби запобігти цьому. На будь-що. Вона розщібнула валізу і почала виймати з неї одяг.

Едіт Феллоуз вперше переступила поріг акціонерної компанії “Стасіс Інкорпорейтід” яких три роки тому з гаком. На той час вона не мала ані найменшої уяви про те, що означає слово “Стасіс” і що там діється. І лише наступного після її приходу дня сенсація облетіла увесь світ.

А на той час просто через оголошення запропонували роботу для жінки, яка була б знайома з фізіологією, мала навички в клінічній фармакології і любила дітей. Едіт Феллоуз працювала нянею в породільній палаті й вважала, що відповідає таким вимогам.

Джералд Госкінз, чия іменна табличка на письмовому столі мала після прізвища абревіатуру “Д-р філ.”, почухував великим пальцем щоку й пильно вивчав прохачку.

Міс Феллоуз мимоволі напружилась й відчула, як її обличчя – ледь набокуватий ніс і ледь густіші, ніж годиться, брови – засмикалося.

Сам він не казковий принц, подумала вона ображено. Гладшає і лисіє, ще й губи в нього лихі. Проте названа платня була значно вища, ніж вона сподівалася,- тож вона чекала.

– Отже, ви дійсно любите дітей? – запитав Госкінз.

– Якби не любила, то не казала б.

– Чи ви просто любите гарненьких дітей? Чарівних пухкеньких діточок із кирпатими носиками й кумедними витівками?

– Діти є діти, докторе Госкінз,- відповіла міс Феллоуз,- і негарні, може статися, якраз найбільше потребують допомоги.

– Припустімо, що ми візьмемо вас…

– Тобто ви пропонуєте мені роботу?

Він стримано всміхнувся, і на мить його широке обличчя осяялося якоюсь розгубленою чарівністю.

– Я вирішую швидко,- сказав він.- Пропоную поки що лише на спробу. Я можу так само швидко переграти гру й звільнити вас. Чи готові ви ризикнути?

Міс Феллоуз стисла свою торбинку й заходилася гарячково підраховувати, потім облишила підрахунки й піддалася мимовільному поривові:

– Я згодна.

– Чудово. Сьогодні вночі ми запускаємо “Стасіс”, і я гадаю, вам краще буде одразу взятися до діла. Це станеться о восьмій ранку. Було б добре, якби ви могли з’явитися сюди на сьому тридцять.

– А якими…

– Чудово, чудово. Поки що все.- На сигнал з’явилася всміхнена секретарка і запросила її до виходу.

Міс Феллоуз на якусь мить озирнулася на зачинені двері доктора Госкінза. Що таке “Стасіс”? Що може мати спільного з дітьми ця величезна, схожа на стайню будівля з її службовцями, що носять жетони, з її тимчасовими переходами, з її суто інженерною атмосферою?

Вона подумала, чи не варто сьогодні ввечері повернутися назад або ж почекати й провчити цього зарозумільця. Проте знала, що прийшла б сюди знову бодай для того, щоб розвіяти невідомість. Вона конче мала дізнатися про дітей.

Міс Феллоуз повернулася назад о 7. 30, і їй не було потреби називати себе. Чоловіки й жінки, всі до одного, здавалося, знали її і знали її обов’язки. Коли вона зайшла всередину, то відчула себе майже як удома.

Доктор Госкінз був там, однак він лише стримано глянув на неї і буркнув:

– Міс Феллоуз!

Він навіть не запропонував їй сісти, але вона сама спокійно підсунула стілець до поруччя і сіла.

Вони сиділи на балконі, навислому над величезним партером із силою приладів, що нагадували чи то пульт управління космічного корабля, чи то оперативну панель комп’ютера. Перегородки, зроблені по один бік, утворювали ніби

Помешкання без стелі – велетенський ляльковий будинок, кімнати якого вона могла роздивитися згори.

В одній з кімнат вона побачила* електронну кухню і пересувний морозильник, в іншій – туалетне спорядження. І, звичайно ж, предмет, який вона виявила ще в одній кімнаті, міг бути тільки частиною ліжка – маленького ліжечка.

Госкінз розмовляв з якимось чоловіком, і, рахуючи міс Феллоуз, вони були на балконі лише втрьох. Госкінз не виказував наміру відрекомендувати свого співрозмовника, якого міс Феллоуз нишком оцінила. Співробітник був худий і, як на чоловіка середніх літ, цілком пристойний на вигляд. Мав маленькі вусики і проникливі очі, здавалося, цікаві до всього на світі.

– Я ні на мить не хочу вдавати, докторе Госкінз,- мовив він,- ніби мені все зрозуміло. Я не фахівець, і коли щось і зрозумів, то лише настільки, наскільки цього можна сподіватися від, сказати б, інтелігентного невігласа. А проте є один аспект, зрозумілий мені ще менше, ніж решта. Йдеться про суть вибірковості. Ви можете сягати дуже далеко, це можна збагнути; що далі, то невиразнішими стають речі, більше вимагається енергії. Але в такому разі вам варто сягати тільки близько. Ось що мені не зрозуміло.

– Можу трохи розвіяти туман, Девені, якщо ви дозволите мені вдатися до аналогії.

(Почувши ім’я, міс Феллоуз ту ж мить збагнула, хто той незнайомець, і мимоволі була вражена. Не інакше, як вона бачить Кандіда Девені, наукового коментатора теленовин, який завжди з’являвся на сцені під час значних наукових сенсацій. Вона навіть упізнала його обличчя, одне з-поміж тих, що вона бачила в передачі новин, коли повідомляли про висадку на Марс. Отже, тут, у доктора Госкінза, мало відбутися щось важливе).

– Ради всього святого, наведіть аналогію,- здався Девені,- якщо вважаєте, що це допоможе.

– Гаразд, книжку з літерами звичайного розміру ви не вчитаєте, тримаючи її на відстані шести футів від очей, але ви легко читаєте її з відстані один фут. Поки що чим ближче, тим краще. Але коли ви наблизите книжку на дюйм від очей, то знову нічого не доберете. Тут уже йдеться про таке поняття, як заблизько, розумієте?

– Гм-м-м,- вимовив Девені.

– Або ще один приклад. Ваше праве плече міститься десь так за тридцять дюймів од правого вказівного пальця, і ви легко доторкнетесь правим вказівним пальцем до пра-

Вого плеча. Правий лікоть лежить лише на половині відстані від кінчика правого вказівного пальця – за ординарною логікою його можна б досягти легше, а все ж таки правим пальцем до правого ліктя дотягтися ви не можете. Знову з’являється така категорія, як заблизько.

– Ви дозволите скористатися цими аналогіями в моїй розповіді? – попросив Девені.

– Безперечно. Я буду тільки радий. Я досить довго чекав на таку людину, як ви, що змогла б розповісти. До ваших послуг усе, що ви лише забажаєте. Настав нарешті час, коли нам потрібно, щоб світ зазирнув через наше плече. Там є що цікавого побачити.

(Мимоволі міс Феллоуз відчула, що захоплена його спокійною певністю. В ній відчувалася сила).

– Наскільки далеко маєте ви намір сягнути?

– На сорок тисяч років.

Міс Феллоуз з несподіванки перехопило дух. Років?

У повітрі забриніло напруженістю. Люди за пультом управління майже не рухалися. Чоловік перед мікрофоном говорив у нього тихим розміреним голосом, короткими реченнями, які для міс Феллоуз нічого не означали.

Девені, перегнувшись через балконне поруччя й пильно вдивляючись, запитав:

– Ми щось побачимо, докторе Госкінз?

– Що? Ні. Нічого, аж поки закінчиться операція. Ми спостерігаємо непрямо, щось за принципом радара, лише замість емісії – мезони. За певних умов мезони повертаються назад. Частина відбивається, і відбите ми повинні аналізувати.

– Це важко сприймається.

Госкінз знову, як завжди, стримано всміхнувся.

– Результат п’ятдесяти років дослідницької роботи, сорок років перед моїм приходом у цю галузь. Так, це важко.

Людина перед мікрофоном підвела руку.

– Вже кілька тижнів,- сказав Госкінз,- як ми фіксуємо один об’єкт у далекому минулому; ми то зупиняємо, то продовжуємо дослід з поправками на свої власні переміщення в часі, пересвідчуємося, чи зможемо оперувати потоком часу з достатньою точністю. Тепер має вдатися.

Але чоло у нього блищало.

Едіт Феллоуз мимохіть встала зі стільця й опинилася біля балконного поруччя, однак внизу нічого не побачила.

Людина перед мікрофоном спокійно мовила:

– Увага!

Запала пауза, достатня для одного подиху, а тоді з кімнат лялькового будиночка слух різонув звук переляканого хлоп’ячого вереску. Жах! Моторошний жах!

Голова міс Феллоуз повернулася туди, звідки долинув крик. Йшлося про дитину! Вона забулася!

Госкінз ударив кулаком по поруччю й напруженим голосом, тремтячим від тріумфу, сказав:

– Вдалося!

Госкінз підштовхнув міс Феллоуз у спину, запрошуючи вниз короткими спіральними сходами. Він не озвався жодним словом.

Люди, що раніше сиділи за панеллю, тепер стояли купками, всміхалися, палили, дивилися на тих трьох, що зійшли на основний поверх. З боку лялькового будиночка долинало майже нечутне гудіння.

– Увійти в “Стасіс” зовсім не шкідливо,- звернувся Госкінз до Девені.- Я робив це тисячу разів. € якесь незвичне відчуття, але воно миттєве й нічого не означає.

Демонстративно, без зайвих слів, він пройшов крізь відчинені двері. Девені, силувано всміхаючись і помітно глибоко вдихнувши, подався слідом.

– Міс Феллоуз, прошу! – сказав Госкінз. Він нетерпляче поманив її зігнутим пальцем.

Міс Феллоуз кивнула і, ціпеніючи, пройшла крізь двері. Крізь неї прокотилася ніби якась хвиля, хвиля внутрішнього лоскоту.

Всередині приміщення все виглядало нормально. Стояв запах свіжої деревини лялькового будиночка, і… і… якось пахло землею.

Запала нарешті тиша – жодного голосу, але чувся сухий шурхіт ніг й ніби дряпання рукою по дереву, потім – тихий стогін.

– Звідки це? – занепокоєно запитала міс Феллоуз. Чи цим дурним чоловікам байдуже?

Хлопчик був у спальні, принаймні в кімнаті, де стояло ліжко. Він стояв голий, його маленькі, вимащені грязюкою груди дихали надсадно. Десь із бушель болота і груба трава вкривали підлогу біля його голих брунатних ніг. Від нього тхнуло тванню й відгонило чимось смердючим.

Госкінз простежив за її враженим поглядом і мовив із серцем:

– Не вирвеш же хлопця з часу чистеньким, міс Феллоуз. Довелося заради безпеки разом з ним узяти трохи середовища. Чи ви воліли б, щоб він тут з’явився без ноги чи лише з половиною голови?

– Прошу вас! – урвала міс Феллоуз у нападі відрази.- Чи ми тут лише для того, щоб стояти? Бідолашна дитина налякана. І бруднюча, як мара.

Вона мала рацію. Дитина була вся в засохлому болоті та в лої, на стегні червоніла запалена подряпина.

Коли Госкінз наблизився, то хлопчик – на вигляд йому було ледь більше як три роки – низько пригнувся й швидко позадкував. Його верхня губа задерлася, і він вищирився з сичанням, неначе кіт. Госкінз блискавично схопив обидві руки хлопчика й, незважаючи на борсання і вереск, відірвав його від підлоги.

– Тепер потримайте його,- попросила міс Феллоуз.- Насамперед тепла ванна. Його слід вимити. У вас є ванна? Якщо є, то нехай принесуть, а ще на перший раз мені буде потрібна допомога, щоб його помити. Крім того, ради бога, нехай приберуть усе це болото та сміття.

Тепер вона віддавала розпорядження й чула себе напрочуд добре – у своїй стихії. А що вона була не спантеличений глядач, а нянечка при ділі, то подивилася на дитину знавецьким оком – і на якусь мить розгубилася й завагалася. Вона побачила, незважаючи на бруд і зойки, на дригання руками та ногами, на марне борсання. Вона побачила хлопчика, як він є.

Зроду вона не бачила такого потворного хлопчика. Він був жахливо потворний, від деформованої голівки до викривлених ніжок.

Нарешті вона вимила хлопчика з допомогою трьох чоловіків, поки інші товклися навколо, намагаючись прибрати в кімнаті. Вона працювала мовчки і з таким відчуттям, ніби з неї поглумилися, роздратована невпинним борюканням і зойками хлопчика, а також тим, що на неї летіли бризки мильної води, а вона мусила все терпіти, ніби нічого тут не було принизливого.

Доктор Госкінз натякнув, що дитинча може виявитись не дуже гарним, але хто міг сподіватись, що воно аж таке потворне? А ще цей сморід від хлопця, що його ніяк не могли побороти ні вода, ні мило.

Її поривало тицьнути намиленого, отак як є, хлопця в руки Госкінзові й піти геть – стримувала лише фахова гордість. Та й, зрештою, вона дала згоду працювати. І він ще,

Чого доброго, подивиться на неї отим своїм зневажливим поглядом, де читатиметься: то як, тільки гарненьких дітей, міс Феллоуз?

Госкінз стояв осторонь, незворушно спостерігаючи звіддалік. Коли ж перехоплював її погляд, то на його обличчі з’являлася легка усмішка, він ніби тішився її лютощами.

Міс Феллоуз поклала трішки почекати із звільненням. Вчинити отак саме тепер – лише принизити себе.

Згодом, коли хлопчик був уже досить рожевий і напахчений милом, вона відчула себе принаймні трохи краще. Його зойки перейшли у знеможене схлипування, він сторожко озирався, очі налякано й підозріло нипали по присутніх. Чиста шкіра лише підкреслювала його худесеньку голизну, коли він тремтів від холоду після купелі.

– Принесіть нічну сорочку для дитини! – гримнула міс Феллоуз.

Негайно з’явилася нічна сорочка. Скидалося на те, ніби все було готове, але тільки чекало на її розпорядження, ніби все навмисно полишили на неї, аби її випробувати.

Підійшов Девені, журналіст.

– Я потримаю його, міс,- запропонував він.- Вам самій не одягнути.

– Спасибі вам,- подякувала міс Феллоуз. І справді не обійшлося без боротьби, але сорочка зрештою опинилася де слід, а коли хлопчик спробував здерти її з себе, міс Феллоуз різко ляснула його по руці.

Хлопчик почервонів, проте не заплакав. Дивлячись на неї, він неоковирними пальчиками однієї руки повільно водив по фланелі сорочки, вивчаючи незвичну для себе річ.

Міс Феллоуз подумала з розпачем: гаразд, а що далі? Здавалося, що всі, навіть хлопчик, чекали на її дії із стримуваною цікавістю.

– Ви запаслися їжею? Молоком?

Еге ж, вони запаслися. Вкотили пересувний блок із холодильним відділенням, де знайшлося три кварти молока, з нагрівальним пристроєм та запасом тонізуючих засобів у вигляді вітамінних крапель, мідно-кобальтово-залізного сиропу та ще чогось, чим їй ніколи було цікавитись. Там була сила всіляких консервованих самонагрівних страв для малят.

Для початку вона скористалася молоком, простим молоком. За якихось десять секунд радарний пристрій нагрів його до заданої температури і, клацнувши, вимкнувся, а міс Феллоуз налила трошки в блюдце. В хлопчиковій дикості

Вона була переконана. Він не знатиме, як користуватися чашкою.

Міс Феллоуз кивнула хлопчикові й сказала:

– Пий! Пий! – Жестом вона ніби піднесла молоко до губів.

Хлопчик повів очима, але не поворухнувся.

Несподівано нянечка вдалася до рішучих заходів. Однією рукою вона взяла хлопчика за передпліччя, а другу вмочила в молоко. Провела молоком по губах так, що воно закапало по щоках і по стесаному підборіддю.

Хлопчик тоненько й голосно запищав, а потім язик його лизнув змочені губи. Міс Феллоуз відступила назад.

Хлопчик наблизився до блюдечка, нахилився над ним, потім блискавично глянув догори й назад, ніби сподіваючись ворога, що підкрадається, знову нахилився й пожадливо заходився по-котячому хлебтати. Чулося плямкання. Руками, щоб піднести блюдечко, він не користувався.

Міс Феллоуз не могла приховати тіні огиди, що промайнула по її обличчі.

Девені, мабуть, це зауважив.

– Няня знає, докторе Госкінз? – запитав він.

– Що знає? – вимогливо перепитала міс Феллоуз. Девені завагався, однак Госкінз (знову той поблажливо-потішний вираз на його обличчі) сказав:

– Гаразд, скажіть їй.

– Ви, можливо, й не підозрюєте, міс,- звернувся Девені до міс Феллоуз,- що ви стали першою в історії людства цивілізованою жінкою, яка опікується неандертальським дитям.

Вона напустилася на Госкінза, відчуваючи щось на зразок тамованої розлюченості:

– Ви могли б мене попередити, докторе!

– Навіщо? Яка різниця?

– Ви казали – дитина!

– А це хіба не дитина? Ви коли-небудь мали щеня або кошеня? Що, вони ближчі до людини? Якби це було маля шимпанзе, то чи відчували б ви огиду? Ви няня, міс Феллоуз. У ваших документах записано три роки роботи у породільній палаті. Ви коли-небудь відмовлялися опікуватися немовлям-калікою?

Міс Феллоуз відчула, що втрачає позиції. Вона повторила, одначе далеко не так рішуче:

– Ви могли б попередити.

– І ви б відмовилися від місця? Гаразд, а тепер ви відмовляєтеся від нього? – Він спокійно дивився на неї, тимчасом як Девені спостерігав за нею з протилежного кутка кімнати, а неандертальська дитина, упоравшись із молоком і вилизавши блюдце, підвела мокре личко й дивилася на неї широко розплющеними очима.

Хлопчик показав на молоко і несподівано вибухнув короткою серією звуків, які він повторював знову й знову. Почуте складалося з горлових звуків і дуже складного прицмокування язиком.

– Боже мій, він розмовляє! – вражено сказала міс Феллоуз.

– Звичайно,- відгукнувся Госкінз.- Гомо неандерталіс насправді не є окремий вид, це швидше підвид гомо сапіенс. Чому б йому не розмовляти? Він, мабуть, просить ще молока.

Рука міс Феллоуз машинально потяглася до пляшки з молоком, але Госкінз піймав її за зап’ястя.

– Отже, міс Феллоуз, перш ніж ми рушимо далі – ви залишаєтесь на роботі?

Міс Феллоуз роздратовано вивільнила руку.

– Що, не дасте йому їсти, якщо я не залишуся? Я залишаюся з ним… для спроби.- Вона налила молока.

– Ми збираємося, міс Феллоуз,- сказав Госкінз,- залишити вас із хлопцем. Оце єдиний вхід у Першу Секцію “Стасіса”. Двері ретельно замикаються та охороняються. Хочу, щоб ви навчилися користуватися замком, який, звичайно, буде зашифрований на ваші відбитки пальців, як це вже зроблено на мої. Простір угорі,- він подивився на відсутню стелю лялькового будиночка,- також під наглядом, і якщо тут станеться щось неналежне, то спрацює сигналізація.

– Хочете сказати,- обурено перебила міс Феллоуз,- що за мною підглядатимуть? – Вона раптом згадала, як сама розглядала ці приміщення з балкона.

– Ні-ні,- поважно заперечив Госкінз.- Ваша інтимність безперечно шануватиметься. Поле спостереження має вигляд чисто електронної символіки, і з нею матиме справу тільки комп’ютер. Отже, міс Феллоуз, ви залишаєтесь з ним на ніч, і лишатиметесь щоночі до подальших вказівок. На день вас підмінятимуть за розкладом, який ви вважатимете за зручніший. Скласти його ми доручаєм вам самій.

Міс Феллоуз здивовано розглянулася по ляльковому будиночку.

– Навіщо все це, докторе Госкінз? Хлопчик небезпечний?

– Справа в енергії, міс Феллоуз. З цих кімнат йому ніколи не можна дозволяти вийти. Ніколи. Ні на єдину мить. Незважаючи ні на які причини. Навіть заради порятунку його життя. Навіть заради порятунку вашого життя, міс Феллоуз. Зрозуміло?

Міс Феллоуз скинула вгору підборіддя.

– Я розумію накази, докторе Госкінз, а фах няні вчить ставити обов’язки вище від самозбереження.

– Добре. Якщо хтось буде потрібен,- завжди можете подати сигнал.- І чоловіки вийшли.

Міс Феллоуз повернулася до хлопчика. Він пильнував за нею, у блюдечку ще залишалося трохи молока. Вона терпляче намагалася показати йому, як піднімати блюдечко й підносити його до губів. Він опирався, але дозволяв доторкатися до себе без лементу.

Його налякані очі постійно пильнували за нею, не проминаючи найменшого непевного руху. І вона взялася заспокоювати його, якомога повільніше простягала руку до його волосся так, щоб він бачив кожен дюйм руху, бачив, що в ньому не криється нічого лихого.

І їй вдалося на якусь мить погладити його волосся.

– Я хочу навчити тебе вмиватися,- примовляла вона.- Як ти гадаєш? Ти навчишся?

Говорила вона повільно, лагідно: слів він, певна річ, не розуміє, та, може, на нього вплине заспокійлива інтонація. Хлопчик знову щось мовив, прицмокуючи язиком.

– Дай мені свою руку,- попросила вона.

Вона простягнула руку, і хлопчик глянув на неї. Вона чекала з простягненою рукою. Хлопчикова ручка потяглася вперед до її руки.

– Так, добре,- похвалила вона.

Ручка наблизилася на дюйм від її руки, та враз хлопчика зрадила сміливість. Він відсмикнув руку.

– Добре,- спокійно вимовила міс Феллоуз,- згодом спробуємо знову. Хочеш сісти отут? – Вона погладила матрац на ліжку.

Години минали повільно, а успіхи були мізерні. Нічого вона не домоглася ні з туалетною кімнатою, ні з ліжком. Коли у хлопчика з’явилися непомильні ознаки сонливості, він ліг на голу підлогу, а потім хутко закотився під ліжко.

Вона нахилилася, щоб зазирнути туди, та їй назустріч блиснули його очі, і він заклацав язиком.

– Гаразд,- погодилася вона,- якщо так тобі безпечніше, то спи там.

Вона зачинила двері у спальню й лягла на розкладачку, поставлену для неї у найбільшій кімнаті. На її наполягання над розкладачкою нап’яли тимчасову запону. Вона подумала: тим дурним чоловікам доведеться поставити у кімнаті дзеркало, більшу складану шафу, а також окрему туалетну кабіну. Якщо вони хочуть, щоб я тут ночувала.

Заснути було нелегко. Вона весь час напружено дослухалася, чи не долинають з суміжної кімнати якісь звуки. Вийти він не міг, бо й як би він вийшов? Стінки надійні й досить високі. А що, коли дитина вміє дертися, як мавпа? Але ж Гонкінз сказав, що є спостережна апаратура, яка наглядає через стелю.

Раптом вона подумала: а може, він небезпечний? Фізично небезпечний?

Звичайно, Госкінз не міг цього не передбачити. Звичайно, він не залишив би її саму, якби…

Вона спробувала поглузувати з себе. Це ж лише три – або чотирирічна дитина. А от обрізати йому нігті їй же не пощастило! Ану ж він з нігтями і зубами накинеться на неї, коли вона засне…

Дихання її почастішало. Ох, смішно, а проте…

З болісною настороженістю вона прислухалася, й цього разу почула звуки.

Хлопчик плакав.

Не зойкав зі страху чи злості, не ревів і не верещав. Він плакав тихенько, і той плач був розпачливим схлипуванням самотньої-самотньої дитини.

І вперше міс Феллоуз подумала з докором сумління: біднесенький!

Звичайно ж, це дитина, і яке має значення форма голови? Це ж була дитина, і вона осиротіла так, як ще ніколи раніше не сиротіла жодна людина. Її позбавили не тільки батька та матері, а й усіх до неї подібних. Безжально вирваний зі свого часу, цей хлопчик був єдина на цілий світ істота свого виду. Остання. Єдина.

Вона відчула, як зростає до нього жалість, а з жалістю – й сором за свою безсердечність. Ретельно осмикнувши на ногах нічну сорочку (недоречно подумала: завтра треба при-

Нести купальний халат), вона встала з ліжка і пішла в хлопчикову кімнату.

– Хлопчику,- покликала вона пошепки,- хлопчику! Вона хотіла було сягнути руками під ліжко, але подумала,

Що він може вкусити, і стрималася. Натомість увімкнула нічник і відсунула ліжко.

Сердешне хлоп’я скулилося в куточку, коліна підтягнуті до підбороддя, заплакані очі дивилися на неї сполохано.

При тьмяному освітленні його відразливість ніяк на неї не впливала.

– Бідолашний хлопчик,- примовляла вона,- бідолашний хлопчик.- Відчула, як він напружився, коли погладила його по волоссі, а потім обм’як.- Бідолашний хлопчик. Підеш на ручки?

Вона сіла біля нього на підлогу й почала повільно, ритмічно гладити його по волоссі, по щоці, по рученятку. Тихесенько заспівала повільну й лагідну колискову.

Почувши спів, він підвів голівку й задивився на її губи, ніби дивуючись звукам.

Поки хлопчик слухав, вона прихилила його ближче до себе. Поволі й лагідно натиснула збоку на його голівку, аж поки та не доторкнулася до її плеча. Просунула руку під стегенця і плавким, неквапливим рухом посадила його собі на коліна.

Вона все наспівувала, знову й знову повторюючи одну й ту саму нехитру пісеньку, погойдувала й заколисувала його.

Він перестав плакати, а через якийсь час розмірений муркіт його дихання показав, що він заснув.

З безмежною обережністю вона підсунула ліжечко назад до стіни і поклала хлопчика. Вкрила ковдрою й поглянула на нього. Його личко вві сні виглядало таким сумирним і дитинним. І не таке вже було й потворне. Далебі!

Вона почала виходити навшпиньки, а потім подумала: а якщо він прокинеться?

Повернулася назад, повагалася в нерішучості, зітхнула й лягла у ліжко до дитини.

Ліжко було для неї замалим. Їй було тісно й ніяково за браком запони, але тут ручка дитини заповзла у її руку, і в такій позі вона й заснула.

Вона прокинулася нажахана, мало не з вереском. Але, похопившись, лише закашлялася. Хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима. Їй потрібно було трошки часу, щоб пригадати, як вона лягла з ним у ліжко, а тепер,

Не відриваючи погляду від його очей, вона повільно та обережно випростала ногу й опустила її на підлогу, потім

Другу.

З острахом зиркнула на відкриту стелю, потім напружила м’язи, щоб швиденько встати.

Але в цю мить куценькі хлопчикові пальчики потяглися вперед і торкнулися її губів. Він щось сказав.

Від доторку вона скривилася. В денному світлі хлопчик був нестерпно потворний.

Він заговорив знову. Розтулив рота, показував, ніби щось звідти вилітає.

Міс Феллоуз усе збагнула й запитала тремтячим голосом:

– Ти хочеш, щоб я заспівала?

Хлопчик не казав нічого, лише дивився на її рот.

І непевним, напруженим голосом міс Феллоуз завела пісеньку, яку вона співала вночі, а потворний хлопчик усміхнувся. Він незграбно похитувався майже в такт мелодії, відтак в горлі в нього забулькотіло, що могло бути доісторичним попередником сміху.

Міс Феллоуз подумки зітхнула. Є в музиці чари, що тамують дике серце. Це могло б допомогти…

– Почекай-но,- сказала вона.- Дозволь мені дати собі лад. На одну хвилиночку. Потім я приготую тобі сніданок.

Вона прибралася швидко, постійно пам’ятаючи, що над нею немає стелі. Хлопчик залишався в ліжку і стежив за нею, коли вона з’являлася в полі його зору. Тоді вона посміхалася йому, і махала рукою. Аж ось він відповів на помах, і вона відчула, що це її приємно вразило.

– Хочеш вівсянки з молоком? – нарешті запитала вона. Кухарювання зайняло якусь хвильку, після чого вона поманила його рукою.

Чи то він зрозумів жест, чи привабив його запах, міс Феллоуз не знала, але він покинув ліжко.

Вона спробувала навчити його користуватися ложкою, але він злякано відсахнувся. (Маю час, подумала вона). Обмежилася наукою підносити чашку своїми руками. Він зробив це досить незграбно й страшенно поналивав, але більшість їжі таки потрапила в шлунок.

Молоко цього разу вона подала у склянці, й хлопчик заскиглив: отвір був замалий, аби впхати у нього обличчя. Вона притримувала його руки, притискаючи їх до склянки, змушуючи нахиляти посудину і притуляти до губів.

Він знову порозливав, одначе більша частина молока знову потрапила в шлунок, а вона призвичаїлася, що її обхлюпують.

Туалетна кімната, на її подив і полегкість, завдала менше прикрощів. Він розумів, чого від нього хотіли.

Вона стала поплескувати його по голівці, примовляючи:

– Гарний хлопчик. Розумний хлопчик.

І на превелику втіху міс Феллоуз, хлопчик усміхався. Коли він усміхається, подумала вона, то виглядає цілком стерпно. Далебі!

Під обідню пору з’явилися панове з преси.

Вона тримала хлопчика на руках, а він полохливо тулився до неї, поки репортери крізь відчинені двері обстрілювали їх своїми камерами. Метушня налякала хлопчика, і він зайшовся плачем, але тільки хвилин за десять міс Феллоуз дозволили піти й віднести хлопчика в прилеглу кімнату.

Знову вона з’явилася – крешучи очима блискавиці,- вийшла з приміщення (вперше за вісімнадцять годин) й зачинила за собою двері.

– Гадаю, з вас досить. Мені ще доведеться помучитися, щоб його заспокоїти. Забирайтеся геть!

– Звичайно, звичайно,- сказав добродій з “Таймс Геральд”.- Це справді неандерталець чи якась липа?

– Запевняю вас,- несподівано звідкілясь із-за тлуму почувся голос Госкінза,- що це ніяка не липа. Дитина – автентичний гомо неандерталенсіс.

– Це хлопчик чи дівчинка?

– Хлопчик,- коротко поінформувала міс Феллоуз.

– Мавпич,- уточнив джентльмен із “Ньюс”.- Ось що нам показують. Мавпича. Як він поводиться, нянечко?

– Він поводиться так, як маленький хлопчик,- відрізала зачеплена за живе міс Феллоуз,- і ніякий він не мавпич. Його звати… Тімоті, Тіммі… І його поведінка цілком нормальна.

Ім’я Тімоті вона назвала зопалу. Перше, що спало їй на думку.

– Мавпич Тіммі,- сказав пан з “Ньюс”, і, як виявилося згодом, під іменем Мавпич Тіммі дитина стала відомою світові.

Пан з “Глобуса” звернувся до Госкінза з запитанням:

– Док, що ви збираєтесь робити з мавпеням?

– Мій первісний намір здійснився,- знизав плечима Госкінз,- я довів, що його можна перенести у наш час.

Проте антропологи, гадаю, будуть вельми зацікавлені, а також і фізіологи. Тут у нас, як-не-як, перебуває істота на межі становлення людини. Від неї можна багато дечого довідатися про нас самих і про наше походження.

– Скільки ви його триматимете?

– Доки потреба у площі не перевищить потреби в ньому. Напевно, довгенько.

Пан із “Ньюс” попросив:

– А ви не винесли б його сюди, щоб ми встановили субефірні камери і організували репортаж як годиться?

– Даруйте, але дитину не вільно пересувати поза межі “Стасіса”.

– Власне, що таке “Стасіс”?

– А-а,- Госкінз дозволив собі одну зі своїх скупих посмішок.- Пояснення, панове, забрало б забагато часу. В межах “Стасіса” не існує часу в нашому розумінні. Оці приміщення лежать усередині невидимої бульбашки, яка, властиво, не належить до нашого Всесвіту. Саме тому стало можливим вилучити дитину з часу, як ми це й зробили.

– Стривайте! Хвилиночку! – невдоволено урвав добродій з “Ньюс”.- Що ви нам очі замилюєте? Нянька ж ходить у приміщення й назад!

– Те саме зможе кожен із вас,- діловим тоном відповів Госкінз.- В цьому разі переміщення відбувається паралельно до часового силового поля, а це не викликає значного приросту або витрати енергії. Дитину, одначе, взяли з далекого минулого. Вона переміщувалася, перетинаючи часове силове поле, і одержала часовий потенціал. Переміщення її у Всесвіт і в сучасність вимагало б енергії, достатньої, щоб спалити всі лінії електропередач у регіоні, і, напевно, щоб цілком позбавити енергії місто Вашінгтон. Сміття, внесене з ним у приміщення, ми мусимо тримати всередині і будемо виносити жменьками.

Кореспонденти діловито нотували слова Госкінза. Розуміти вони не розуміли і були певні, що й читачі не багато втнуть, але звучало все по-науковому й тому цінувалося.

– Ви зможете,- запитав добродій з “Таймс Геральд”,- сьогодні ввечері взяти участь у інтерв’ю, що передаватиметься по всіх каналах?

– Гадаю, що так,- одразу ж погодився Госкінз, і всі вони подалися геть.

Міс Феллоуз дивилася їм услід. Про “Стасіс” та часове силове поле вона втямила стільки ж, скільки й журналісти, але добре, що спромоглась і на стільки. Ув’язнення Тіммі

(вона спіймала себе на тому, що думає про хлопчика як про Тіммі) було реальне, а не з примхи Госкінза. Певно, він взагалі вже не покине “Стасіса”, ніколи.

Бідолашне дитинча. Бідолашна дитина.

Вона раптом згадала, що він плаче, і поспішила заспокоїти його.

Міс Феллоуз не мала змоги побачити Госкінза по телебаченню, і хоча інтерв’ю передавалося у всі закутки світу, навіть на Місячну станцію, воно не проникло в помешкання, де перебували міс Феллоуз та потворний хлопчик.

Але Госкінз, розпромінений і радісний, завітав наступного ранку.

– Як інтерв’ю, успішно? – запитала міс Феллоуз.

– Надзвичайно успішно. А як… Тіммі?

Міс Феллоуз стало приємно, що він скористався цим іменем.

– Цілком добре. Вийди-но сюди, Тіммі, цей добрий джентльмен тебе не скривдить.

Одначе Тіммі ховався в іншій кімнаті, лише з-за одвірка з’являвся його скуйовджений чубчик, а часом і краєчок ока.

– Далебі,- сказала міс Феллоуз,- він дивовижно до всього звикає. Розумненький хлопчик.

– Вас це дивує?

Вона якусь мить вагалася, а потім сказала:

– Так, дивує. Мабуть, я вважала його за людиноподібну мавпу.

– Гаразд, мавпа чи ні, але він зробив для нас вельми багато. Він висунув “Стасіс Інкорпорейтід” у знаменитості. Ми вийшли в світ, міс Феллоуз!- Було помітно, що Госкінз відчував потребу з кимось поділитися своїм тріумфом, нехай навіть із міс Феллоуз.

– Он як! – підтримала вона розмову.

– Десять років,- сказав він, встромляючи руки в кишені,- ми обходилися мізерними коштами, вижебруючи фонди по одному пенні звідки лише могли. Нам довелося все підприємство поставити на карту заради ефектного виходу на сцену. Пан або пропав! І коли я кажу “все підприємство”, то не жартую. У спробу перенести неандертальця ми вклали останній цент, який змогли позичити чи вкрасти, а деякі з них були таки вкрадені – з фондів на інші проекти, використані тут без дозволу. Якби нам з цим проектом не поталанило, то був би мені кінець.

– Тому тут немає стелі? – раптом запитала міс Феллоуз.

– Як? – Госкінз глянув догори.

– Бракувало грошей на стелю?

– А! Ну, то була не єдина причина. Ми не могли наперед точно знати вік неандертальця. Розвідка крізь час не дуже виразна, і він міг виявитись дужим і диким. Могло статися так, що нам довелося б спілкуватися з ним на відстані, як із звіром у клітці.

– А оскільки так не сталося, то, гадаю, тепер можна зробити стелю.

– Тепер так. Тепер у нас доволі грошей. Фонди обіцяли з різних джерел. Все це чудово, міс Феллоуз.- Його широке обличчя не переставало сяяти усміхом, а коли він виходив, то, здавалося, навіть його спина всміхалася.

Міс Феллоуз подумала: “Він досить мила людина, коли стає сам собою й забуває напускати на себе вчений вигляд”. Якусь хвилину порозмірковувала, чи він одружений, але потім збентежено відкинула ті роздуми.

– Тіммі,- покликала вона,- ходи сюди, Тіммі.

За минулі місяці міс Феллоуз відчула, що стала невід’ємною частиною “Стасіс Інкорпорейтід”. Їй дали окремий кабінетик з іменною табличкою на дверях, кабінетик зовсім близько від лялькового будиночка (як вона не переставала називати “Стасіс”-бульбашку Тіммі). Її платню істотно підвищили. В ляльковому будиночку зробили стелю, умеблювання детально продумали і поліпшили, додали ще одну туалетну кімнату,- ще й виділили їй помешкання на території закладу, і в разі потреби вона не залишалася на ніч з Тіммі. Між ляльковим будиночком та її квартирою проклади прямий відеозв’язок, і Тіммі навчився ним користуватися.

Міс Феллоуз звикла до Тіммі. Вона навіть менше зважала на його потворність. Одного разу спіймала себе на тому, що дивилася надворі на звичайного хлопчика і виявила щось гулясте й непривабливе в його високому чолі та випнутому підборідді. Їй довелося навіть докласти зусилля, щоб розвіяти ману.

Набагато приємніше було звикнути до принагідних візитів Госкінза. Скидалося на те, що він деколи шукав утечі від своєї дедалі морочливішої ролі керівника “Стасіс Інк.” і що в нього з’явилася сентиментальна зацікавленість дитиною, з якої все почалося, проте міс Феллоуз здавалося, що йому подобалося ще й спілкуватися з нею.

(Дещо вона довідалася і про Госкінза. Він винайшов метод аналізу відбитого минулопроникного мезонного променя, він винайшов спосіб, як нарощувати “Стасіс”; його стриманість була лише намаганням приховати лагідну вдачу, і, о так, він був одружений).

До чого міс Феллоуз не могла звикнути, то це до своєї участі в наукових експериментах. Попри всі її зусилля доходило до сварок з фізіологами.

Одного разу зайшов Госкінз і застав її охопленою нестримною жадобою вбивства. Вони не мали права, вони не мали права… Якщо навіть неандерталець, то він усе ж таки не тварина.

Засліплена люттю, вона дивилася вслід фізіологам, дивилася крізь відчинені двері і прислухалася до схлипувань Тіммі, коли це зауважила, що перед нею стоїть Госкінз. Він так стояв уже, мабуть, кілька хвилин.

– Можна зайти? – запитав він.

Вона рвучко кивнула головою й заквапилася до Тіммі, який одразу притулився до неї, обхопивши її своїми все ще худенькими, такими худенькими кривими ноженятами.

Глянувши на дитинча, Госкінз похмуро зауважив:

– У нього дуже нещасний вигляд.

– Це не від нього залежить,- сказала міс Феллоуз.- У хлопця тепер щоднини беруть кров на аналіз і проводять зондування. Його тримають на штучній дієті, якої я не давала б свиням.

– Таке заборонено випробовувати на людині, розумієте?

– І вони не сміють випробовувати на Тіммі. Докторе Госкінз, я наполягаю! Ви казали мені, що саме прихід Тіммі спричинився до розквіту “Стасіс Інкорпорейтід”. Якщо у вас є хоч краплина вдячності, то ви повинні відігнати їх від бідолашки, принаймні до того часу, поки він не підросте, щоб розуміти хоч трішечки більше. Після їхніх злощасних відвідин йому сняться кошмари, він не може спати. Отже, я попереджую вас,- раптом у ній знову закипіла лють,- я не пущу їх більше на поріг!

(Вона усвідомлювала, що переходить на крик, але не могла стриматися).

– Я знаю, що він неандерталець,- провадила вона спокійніше,- але ми багато дечого в неандертальцях недооцінюємо. Я читала про них. У них була власна культура. Деякі великі винаходи цивілізації з’явилися за неандертальців. Приручення тварин, наприклад, колесо, різні способи обробки каменю. У них були навіть духовні потреби. Своїх

Мертвих вони ховали, і разом з небіжчиком клали його майно, показуючи тим, що вірять у потойбічне життя. А це вже розглядається як винахід релігії. Чи цього не досить, щоб Тіммі мав право на людське ставлення?

Вона лагідно поплескала хлопчика по задку й послала в кімнату гратися. Коли двері відчинилися, Госкінз стримано усміхнувся: у кімнаті були іграшки.

– Бідна дитина заслужила на іграшки,- сказала міс Феллоуз, виправдовуючись.- Це все, що в нього є, і він заробив їх тим, чого він зазнав.

– Ні-ні! Я не маю нічого проти, запевняю вас. Я просто подумав, як ви змінилися від того першого дня, коли ви на мене розгнівалися за те, що я вам підсунув неандертальця.

– Сподіваюся, що я не…- тихо проказала міс Феллоуз і знічено замовкла.

– Як ви гадаєте, міс Феллоуз,- змінив тему Госкінз,- скільки йому років?

– Не можу сказати, бо нам невідомо, як неандертальці розвиваються,- відповіла вона.- Судячи з росту, йому мало б бути лише три роки, але неандертальці взагалі низькорослі, а через усі ті тортури, яким його піддають, він, можливо, зовсім не росте. Однак з того, як він опановує мову, я сказала б, що йому далеко за чотири.

– Справді? У звітах я нічого не зауважив про мову.

– Крім мене, він ні з ким не буде розмовляти. Принаймні тепер. Він жахливо боїться чужих, і не дивно. Але він може попросити щось попоїсти, може пояснити все, що він хоче, і розуміє майже все, що я кажу. Звичайно,- вона пильно глянула на Госкінза, намагаючись угадати, чи слушно вибрала хвилинку,- його розвиток може спинитися.

– Чому?

– Бо кожній дитині потрібне стимулювання, а ця живе в самотньому ув’язненні. Я роблю що можу, але я з ним не повсякчас, і я не заміняю всього, що йому потрібно. Я маю на увазі, докторе Госкінз, що йому потрібен ще один хлопчик, щоб гратися.

Госкінз поважно кивнув:

– На жаль, він один такий, правда? Бідолашна дитина! На душі в міс Феллоуз одразу ж потеплішало.

– Ви любите Тіммі, чи не так? – запитала вона. Стало приємно, що хтось поділяє твої почуття.

– Ну звісно! – відповів Госкінз, забувши про свою маску. Вона змогла прочитати в його очах втому.

І міс Феллоуз відступилася від наміру негайно проштовхнути свій план.

– У вас дуже стомлений вигляд, докторе Госкінз,- із щирою стурбованістю зауважила вона.

– Справді, міс Феллоуз? Тоді треба потренуватися, щоб виглядати бадьоріше.

– Гадаю, що “Стасіс Інкорпорейтід” дуже завантажений, і вам перепадає чимало роботи.

– Ви вгадали,- Госкінз знизав плечима.- Ми, міс Феллоуз, однаковою мірою займаємося і тваринами, і рослинами, і мінералами. До речі, я підозрюю, що ви ще не бачили нашої експозиції.

– Правду кажучи, не бачила… Але не тому, що мені не цікаво. Просто я була дуже заклопотана.

– Гаразд, але ж тепер справ у вас не так багато,- сказав він з раптовою рішучістю.- Завтра я зайду за вами об одинадцятій і влаштую вам персональну екскурсію. Як ви на це?

– Мені дуже хотілося б,- вона щасливо всміхнулася.

Він уклонився, посміхнувся у відповідь і вийшов.

Решту дня у перервах між справами міс Феллоуз мугикала собі під ніс. Справді – так думати, звичайно, смішно – але справді, це було майже схоже на побачення.

Назавтра він прийшов точно на призначену годину, усміхнений і гречний. Вона поміняла свій одяг няні на сукню. Доволі, будьте певні, традиційного крою, але вона вже роками не відчувала себе так жіночно.

Із статечною церемонією він зробив їй комплімент, і вона прийняла його з такою ж церемонною тактовністю. Бездоганна прелюдія, подумала вона. А потім думка сягнула далі: прелюдія до чого?

Цю думку вона відкинула, поспішивши попрощатися з Тіммі й запевнивши його, що незабаром повернеться. Перевірила, чи знає він, що і де лежить на обід.

Госкінз повів її в нове крило, куди вона ще ніколи не заходила. Там усе ще відчувався запах новобудови, а далекі приглушені звуки свідчили, що крило добудовують далі.

– Тварини, рослини й мінерали,- повторив Госкінз свої вчорашні слова.- Тварини отам, це наші найефектніші експонати.

Приміщення було поділене на багато кімнатчин, кожна з них – окрема бульбашка “Стасіса”. Госкінз підвів міс Феллоуз до однієї з кімнатчин, і вона заглянула всередину. Те,

Що вона побачила, спочатку здалося їй лускатим, хвостатим курчам. Перебираючи двома тоненькими ніжками, воно бігало від стіни до стіни, а його витончена, схожа на пташину голівка, увінчана кістяним кілем, схожим на півнячий гребінь, позиркувала на всі боки. Лапки на маленьких передніх кінцівках безупинно згиналися і розгиналися.

– Це наш динозавр,- сказав Госкінз.- Він у нас уже кілька місяців. Ще не знаю, коли ми зможемо відпустити його.

– Динозавр?

– Ви сподівалися побачити велетня?

– Хтось, може, й сподівався б,- у неї на щоках з’явилися ямочки.- Я знаю, що деякі з них малі.

– Повірте, ми хотіли тільки малого. Загалом його досліджують, але тепер, здається, у дослідників вікно. Вони відкрили кілька цікавих явищ. Наприклад, він не зовсім холоднокровна тварина. У нього є недосконалий механізм, щоб підтримувати внутрішню температуру вищу, ніж у навколишньому середовищі. На жаль, це самець. Відтоді як ми перемістили його, ми постійно намагаємося зафіксувати ще самицю, однак поки що марно.

– Чому самицю?

– Для того,- він глузливо подивився на неї,- щоб мати престижний шанс розжитися заплідненими яйцями та динозаврятами.

– Ах, звичайно ж.

Він повів її у секцію трилобітів.

– Це професор Дуейн з Вашінгтонського університету,- сказав він.- Хімік-ядерник. Як я пригадую, він міряє ізотопне співвідношення кисню у воді.

– Навіщо?

– Це первісна вода, віком принаймні півмільярда років. Співвідношення ізотопів свідчить про температуру океану за тих часів. Дуейн якраз трилобітами не цікавиться, проте інші здебільшого займаються розтинами. Їм поталанило, бо вони приносять із собою лише скальпелі та мікроскопи. А Дуейнові щоразу перед експериментами доводиться встановлювати мас-спектрограф.

– Чому так? Хіба він не може…

– Ні, не може. Він нічого не може винести з приміщення, і нічим тут не зарадиш.

Там були також взірці первісної флори та уламки гірських порід. Тобто рослини й мінерали. І кожен взірець мав свого дослідника. Все схоже було на музей, музей воскрес-

Лих експонатів, який став дуже активним дослідницьким центром.

– І вам доводиться всім цим керувати, докторе Госкінз!

– Лише побічно, міс Феллоуз. У мене, дякувати богові, є підлеглі. Мої власні інтереси обмежуються суто теоретичними аспектами: природа часу, методи міжчасового мезонного пошуку тощо. Я все це віддав би за метод пошуку об’єктів, ближчих до нас за часом ніж десять тисяч років. Якби ми змогли дістатися в історичну добу…

Його урвало якесь сум’яття біля однієї з відлеглих кабін. Чийсь роздратований дискант уривався на крик. Госкінз нахмурився, квапливо пробурмотів: “Вибачте!” – і поспішив туди.

Міс Феллоуз якомога швидше, хоч і не бігцем, подалася за ним.

Розчервонілий літній чоловік з рідкуватою борідкою говорив:

– Я повинен довести до кінця життєво важливі аспекти мого дослідження. Вам це не зрозуміло?

Технік з вишитою монограмою “СІ” (“Стасіс Інк.”) на лабораторній спецівці доповів:

– Докторе Госкінз, з самого початку з професором Адемевським було домовлено, що експонат може перебувати тут лише два тижні.

– Тоді я не міг знати, скільки часу піде на дослідження. Я не пророк,- гарячково доводив Адемевський.

– Ви розумієте, професоре,- сказав доктор Госкінз,- у нас обмежена площа, ми змушені дбати про оборот зразків. Цей уламок халкопіриту повинен повернутися на своє місце. Інші люди чекають на своє замовлення.

– Тоді чому не дозволяють забрати його з собою? Дайте мені винести.

– Ви ж знаєте – виносити заборонено.

– Шматок халкопіриту? Мізерний п’ятикілограмовий шматок? Чому?

– Ми не можемо дозволити собі витрат енергії,- безцеремонно відповів Госкінз.- Вам це відомо.

– Докторе Госкінз,- втрутився технік,- річ у тім, що він усупереч правилам намагався винести мінерал, а я, не знаючи, що професор всередині, ледь не проколов “Стасіс”.

Запала коротка пауза, відтак доктор Госкінз з холодною офіційністю звернувся до дослідника:

– Це справді так, професоре?

Професор Адемевський кашлянув.

– Я не вбачав жодної шкоди…

Госкінз узявся за ручку на линві, що на відстані простягнутої руки висіла зовні кабіни із злощасною породою. Він потяг за ручку.

Міс Феллоуз, яка через віконечко розглядала зовсім непоказний шмат породи, що викликав такий диспут, перехопило подих, коли на її очах за породою тільки блиснуло.

У кімнатці мовби нічого й не було.

– Професоре,- звернувся Госкінз,- ваш дозвіл на проведення досліджень у “Стасісі” буде скасовано без права поновлення. Мені дуже шкода.

– Але ж постривайте…

– Мені дуже шкода. Ви порушили одне з найсуворіших правил.

– Я поскаржуся в Міжнародну Асоціацію…

– Можете скаржитися. Переконаєтеся, що в таких, як цей, випадках сперечатися зі мною безнадійно.

Глухий до професорових протестів, Госкінз демонстративно відвернувся і (все ще блідий спересердя) запропонував міс Феллоуз:

– Ви не відмовитеся зі мною пообідати, міс Феллоуз?

У кафетерії Госкінз завів її до маленької ніші для адміністрації. З природною невимушеністю він вітався з присутніми й відрекомендовував їм міс Феллоуз, а сама вона почувалася до сліз ніяково.

Що вони можуть подумати, крутилося їй у голові, й вона з усієї сили намагалася прибрати ділової міни.

– У вас часто трапляються такі прикрощі, докторе Госкінз? – запитала вона.- Я маю на увазі, як із тим професором.- Вона взяла виделку й заходилася їсти.

– Ні,- з притиском відповів Госкінз,- уперше. Мені, звичайно, завжди доводиться переконувати людей не брати зразків, але це вперше хтось намагався справді забрати.

– Пригадую, ви якось розповідали про пов’язані з цим витрати енергії.

– Саме так. Звичайно, такі речі ми намагаємося передбачати. Несподіванки траплятимуться, й тому в нас є спеціальні джерела енергії, щоб компенсувати випадковий виніс із “Стасіса”, але це аж ніяк не означає, що ми аж дуже хочемо, щоб за півсекунди було витрачено річну потребу енергії або щоб наші плани розвитку відсунулися на кілька ро-

Ків. А крім того, уявіть собі: професор у кімнаті, а “Стасіс” збираються проколоти!

– І що б з ним сталося, якби прокололи?

– Ми проводили експерименти з предметами та з мишами – вони зникали. Очевидно, перемістилися в минуле, віднесені, так би мовити, тягою об’єктів, які поверталися у свій природний час. Ось чому всередині “Стасіса” об’єкти, що не підлягають переміщенню, ми змушені, так би мовити, заякорювати, а це складна операція. Професор не був “заякорений”, і він повернувся б до пліоцену в той момент, з якого ми вилучили мінерал – плюс, звичайно, два тижні перебування в сучасності.

– Це було б жахливо!

– Не стосовно професора, запевняю вас. Якщо він такий дурний, що зважився на свій вчинок, то так йому й треба. Але уявіть собі реакцію публіки, коли б про цей факт довідалися. Єдиною на світі темою на язиках у всіх стала б пов’язана з нашою роботою небезпека, і тоді все фінансування ляснуло б – ось так! – Він ляснув пальцями й почав похмуро длубатися в тарілці.

– А ви не могли б повернути його назад? – запитала міс Феллоуз.- Так само, як ви спочатку добули мінерал?

– Ні, бо коли об’єкт спроваджується, то втрачається первинна фіксація, якщо ми заздалегідь не плануємо його зберегти, а зберігати цього разу не було потреби. Та її ніколи й не поставало. Щоб знайти професора, треба б відновити первинний напрямок пошуку, а це все одно що в океанській безодні спіймати на гачок якусь конкретну рибину. Боже мій, коли я подумаю про заходи безпеки проти нещасних випадків, то просто божеволію! Нам доводиться обладнувати кожен окремий блок “Стасіса” окремим прокольним пристроєм… Доводиться, бо кожен блок має свою власну фіксацію і повинен ліквідовуватись незалежно. Справа, одначе, в тім, що жоден з прокольних пристроїв не повинен спрацьовувати до останньої хвилини. До того ж ми свідомо блокуємо задіювання пристрою будь-яким іншим способом, аніж тягою через линву, завбачливо виведену за межі “Стасіса”. Механічний хід тяги великий, потрібне значне фізичне зусилля – таке само собою випадково не спрацює.

– Скажіть,- запитала міс Феллоуз,- а переміщення чогось у часі туди й назад… не змінює історії?

– Теоретично може змінити.- Госкінз знизав плечима.- Але практично, за винятком надзвичайних випадків,- ні. Ми із “Стасіса” постійно щось виносимо. Молекули по-

Вітря. Бактерії. Порох. Близько десяти відсотків енергії у нас витрачається на компенсацію таких мікровтрат. Але навіть переміщення в часі великих об’єктів викликає лише розсіювані зміни. Візьміть той халкопірит з пліоцену. Через його двотижневу відсутність якась комаха не знайде притулку і загине. Це може потягти за собою цілу низку змін, одначе розрахунки фірми “Стасіс” показують, що ця низка належить до конвергентних. Кількісна характеристика змін з часом зменшується, а потім все повертається до первинного стану.

– Це означає, що дійсність сама себе гоїть?

– Якщо можна так сказати. Вилучіть із часу людину або спровадьте її у минуле, і ви створите помітнішу прогалину. Якщо це незначна особа, то прогалина затягнеться. Звичайно, нам щодня пише сила людей з проханням перенести в сучасність Авраама Лінкольна, або Магомета, або Леніна. Цього вже, звичайно, робити не вільно. Навіть коли б ми їх відшукали, то зміна дійсності після переміщення одного з творців історії була б занадто великою, щоб її компенсувати. Є методи розрахунку критичних змін, і ми уникаємо навіть наближатися до їхньої межі.

– В такому разі Тіммі…- почала міс Феллоуз.

– Ні, в цьому плані з ним жодної проблеми. Реальності ніщо не загрожує. Проте…- Він кинув на неї короткий, але пильний погляд, а потім вів далі: – Проте не хвилюйтеся. Вчора ви казали, що Тіммі потрібне товариство?

– Так,- міс Феллоуз радісно посміхнулася.- Я не думала, що ви надасте цьому значення.

– Звичайно, надав. Мені подобається дитина. Я високо ціную ваші почуття до неї, і я чекав слушної нагоди, щоб вам дещо пояснити. Тепер саме час. Ви бачили нашу роботу, у вас є вже деяке уявлення про пов’язані з нею труднощі, отже, ви розумієте, чому при нашому щирому бажанні ми не можемо забезпечити Тіммі товариством.

– Не можете? – враз засмутилася міс Феллоуз.

– Але ж я, власне, пояснював. Ми, мабуть, не зможемо, якщо нам неймовірно не поталанить, знайти ще одного неандертальця його віку. А якби й змогли, то негоже помножувати ризик перебуванням у “Стасісі” ще однієї людської істоти.

Міс Феллоуз відклала ложечку й заходилася енергійно заперечувати:

– Докторе Госкінз, я ж зовсім не те мала на увазі. Я не хочу, щоб ви перенесли в сучасність ще одного

Неандертальця. Я знаю, що це неможливо. Але ж цілком можливо привести ще одну дитину, щоб вона гралася з Тіммі.

Госкінз глянув на неї здивовано.

– Людську дитину?

– Ще одну дитину,- сказала міс Феллоуз уже зовсім вороже.- Тіммі – людина.

– Мені таке б і не приснилося.

– Чому? Чом би й ні? Що в цьому визначенні неправильне? Ви перемістили дитину з часу й зробили її довічним в’язнем. Ви нічого їй не завинили? Докторе Госкінз, якщо на цьому світі у хлопчика є батько з будь-якого погляду, крім біологічного, то це тільки ви. Чому ви не можете зробити для нього такої дрібнички?

– Я його батько? – перепитав Госкінз. Він трохи непевно звівся на ноги.- Міс Феллоуз, якщо ви не заперечуєте, я вас проведу.

Назад до лялькового будиночка вони поверталися в цілковитій мовчанці, якої жоден з них не порушив.

Минуло багато часу, перш ніж вона побачилася з Госкінзом знову, якщо не брати до уваги побіжних обмінів поглядами. Деколи вона шкодувала про це, однак іншим разом, коли на Тіммі більше ніж звичайно находив пригнічений настрій або коли він, не озиваючись ні звуком, цілі години дивився у вікно, звідки майже нічого не було видно, вона в нападі злості думала: “Дурень несусвітний!”

Мова Тіммі що не день, то ставала кращою й доладнішою. Він не позбувся остаточно легкої шепелявості, що, як на міс Феллоуз, звучала досить мило. У хвилини збудження він знову переходив на приклацування, але такі хвилини випадали дедалі рідше. Він, мабуть, забував про своє життя до переходу в сучасність – лише сни нагадували йому про це.

В міру того як він ставав більшеньким, цікавість фізіологів до нього гасла, натомість психологів – зростала. Міс Феллоуз сказала б, що нову групу вона недолюблювала навіть більше, ніж попередню. Зникли шприци, ін’єкції та аналізи рідин, спеціальні дієти. Однак тепер Тіммі примушували долати перепони, щоб отримати їжу і воду. Йому доводилося підіймати щити, пересувати балки, п’ястися до мотузок. А легенькі електричні розряди викликали його плач і доводили міс Феллоуз до розпачу.

Вона не хотіла скаржитися Госкінзові, уникала ходити до

Нього, бо щоразу на згадку про нього їй ввижалося його обличчя під час останньої розмови за обіднім столом. На очі їй наверталися сльози, і вона думала: “Дурень, дурень несусвітний!”

Та ось одного дня несподівано почувся голос Госкінза, що викликав її з лялькового будиночка.

Вона неквапом вийшла, пригладжуючи свій халат няні, потім спантеличено зупинилася, побачивши перед собою бліду жінку – струнку, середнього росту. Біляве волосся та білий колір шкіри надавали жінці тендітності. Позад неї, вчепившись у спідницю, стояла кругловида чотирирічна дитина з великими очима.

– Люба моя,- сказав Госкінз,- познайомся з міс Феллоуз – нянею, що опікується хлопчиком. Міс Феллоуз – це моя дружина.

(Його дружина? Міс Феллоуз уявляла її зовсім не такою. Зрештою, чом би й ні? Така людина, як Госкінз, вибере собі щось тендітне, щоб вирізнятися на його тлі. Якби він справді був такий, яким хотів здаватися…)

– Добрий день, місіс Госкінз,- витиснула вона з себе вітання.- Це ваш… ваш хлопчик?

Ото сюрприз! Вона уявляла собі Госкінза як чоловіка, але не як батька, крім, звичайно… Вона раптом перехопила поважний Госкінзів погляд і спалахнула.

– Так,- відповів Госкінз,- це мій синок Джеррі. Джеррі, привітайся з міс Феллоуз.

(Чи він справді ледь-ледь наголосив на слові “це”? Він хотів тим самим сказати, що це його син, а не…)

Джеррі глибше заховався у складки маминої спідниці й пробурмотів:

– Добридень!

Очі місіс Госкінз зазирали через плечі міс Феллоуз, нишпорячи по кімнаті й щось там вишукуючи.

– Гаразд, зайдімо всередину,- запропонував Госкінз.- Ходи, люба моя,- на порозі невеличке неприємне відчуття, але воно відразу ж проходить.

– Ви хочете, щоб Джеррі також зайшов? – запитала міс Феллоуз.

– Звичайно. Він буде бавитися з Тіммі. Ви ж казали, що Тіммі потрібен товариш для ігор. Чи ви забули?

– Але ж…- Її погляд виказував величезний подив.- Ваш хлопчик?

– А чий же? – роздратовано сказав він.- Чи це не те, чого ви хотіли? Заходь, люба моя, заходь.

Місіс Госкінз з видимим зусиллям узяла Джеррі на руки і, вагаючись, переступила поріг. Джеррі зіщулився – відчуття йому не сподобалося.

– Та істота тут? – тонким голосом запитала місіс Госкінз.- Я не бачу її.

– Тіммі, вийди сюди,- покликала міс Феллоуз. Тіммі визирнув з-за одвірка, дивлячись на хлопчика, який

Прийшов до нього в гості. М’язи на руках у місіс Госкінз помітно напружилися.

– Джералде,- звернулася вона до свого чоловіка,- ти певний, що це безпечно?

– Якщо ви питаєтеся, чи безпечний Тіммі,- одразу відповіла міс Феллоуз,- то я вам скажу: звичайно, так. Він чемний хлопчик.

– Але ж він д-дикун!

(Газетні історії про мавпича!) Міс Феллоуз рішуче заперечила:

– Він не дикун. Він спокійний і розумний, наскільки може бути спокійною й розумною будь-яка дитина у п’ять з половиною років. Це так шляхетно з вашого боку, місіс Госкінз, що ви погодилися дозволити вашому хлопчикові побавитися з Тіммі. Будь ласка, нічого не бійтеся.

– Я не цілком певна,- почала гарячкувати місіс Госкінз,- що я погоджуюся.

– Люба, ми з тобою про все домовилися,- втрутився Госкінз.- Не починаймо нової суперечки. Опусти Джеррі на підлогу.

Місіс Госкінз опустила сина, і той притулився до неї спиною, дивлячися в очі, які своєю чергою дивилися на нього із суміжної кімнати.

– Ходи-но сюди, Тіммі,- покликала міс Феллоуз,- не бійся.

Тіммі поволі зайшов у кімнату. Госкінз нахилився, щоб відірвати пальчики Джеррі від маминої спідниці.

– Відступи назад, люба моя, не заважай дітям.

Хлопчики дивилися один на одного. Джеррі, хоч і молодший, був на дюйм вищий, і проти його рівної постави та доладно посадженої голівки гротескність Тіммі раптом впала у вічі так само виразно, як і в перші дні.

Губи міс Феллоуз затремтіли.

Дитячим дискантиком перший озвався маленький неандерталець:

– Як тебе звати? – І Тіммі несподівано подався личком уперед, ніби хотів ближче приглянутися до незнайомця.

Наляканий Джеррі відповів енергійним штурханом, від якого Тіммі беркицьнувся. Обидва зайшлися голосним ревом, і місіс Госкінз підхопила свою дитину, а міс Феллоуз і собі, вся червона від стримуваного гніву, взяла на руки Тіммі й стала його заспокоювати.

– Вони просто органічно не сприймають одне одного,- сказала місіс Госкінз.

– Не більше органічно,- втомлено заперечив її чоловік,- ніж будь-які двоє незнайомих дітей не сприймають одне одного. А тепер опусти Джеррі і дай йому звикнути до обстановки. Найкраще нам піти звідси. Міс Феллоуз згодом може привести Джеррі в мій кабінет, а я відправлю його додому.

Наступну годину діти провели, лі на мить не відриваючи настороженого погляду один з одного. Джеррі плакав за мамою і бив міс Феллоуз, нарешті дав уговкати себе карамелькою. Тіммі смоктав другу карамельку, а наприкінці години міс Феллоуз пощастило забавити їх одним набором кубиків на двох, хоч вони сиділи в різних кутках кімнати.

Коли вона відводила Джеррі, то відчувала майже слізну вдячність до Госкінза.

Вона шукала способу висловити цю вдячність, але його суха офіційність подіяла мов холодний душ. Може, він не міг подарувати, що його змусили відчути себе нечулим батьком. І те, що він привів свого сина, була саме спроба показати, що він і ласкавий батько для Тіммі, і водночас зовсім йому не батько. І те, і друге заразом.

Отже, все, на що вона спромоглася, було:

– Дякую. Дуже вам дякую.

А все, на що спромігся він, було:

– Прошу. Нема за що.

Потім усе ввійшло в звичку. Двічі на тиждень Джеррі приводили на годину побавитися, згодом ігри продовжили до двох годин. Діти познайомилися, призвичаїлися один до одного і гралися вкупі.

Все ж таки після першої хвилі вдячності міс Феллоуз відчула, що недолюблює Джеррі. Він – більший, важчий і в усьому перший – скрізь відтискував Тіммі на другорядні ролі. З таким становищем вона мирилася хіба тому, що попри всі недогоди Тіммі з дедалі більшою радістю чекав на чергові візити приятеля своїх забав.

Це все, що в нього є, журилася вона подумки.

А одного разу, дивлячись на дітей, вона подумала: двійко Госкінзових дітей – одне від дружини, а друге від “Стасіса”.

А вона сама…

“Господи,- подумала вона, прикладаючи кулаки до скронь і палаючи з сорому,- я ревную!”

– Міс Феллоуз,- озвався Тіммі (вона передбачливо ніколи не дозволяла йому називати себе ніяк інакше),- а коли я піду до школи?

Вона поглянула у зведені на неї нетерплячі карі оченята і легенько провела рукою по його густому, хвилястому волоссі. Це була найменш доглянута частина його зовнішності, бо стригла вона сама, а він крутився мов дзига під ножицями. До перукарів вона не вдавалася, бо якраз невправна стрижка допомагала маскувати виступаюче скісне чоло та гулясту потилицю.

– Звідки ти знаєш про школу? – запитала вона.

– Джеррі ходить до школи. У дит-са-док,- старанно вимовив він.- А ще Джеррі ходить у багато інших місць. Надворі. Коли мені буде можна вийти надвір, міс Феллоуз?

Малесенька голочка вп’ялася в серце міс Феллоуз. Вона, звичайно, розуміла, що годі було запобігти, щоб Тіммі все більше й більше дізнавався про зовнішній світ, в який він ніколи не зможе потрапити.

– Ну-у, а що б ти робив у дитсадку, Тіммі? – запитала вона з удаваною веселістю.

– Джеррі казав, що там грають в ігри, у них є відеострічки. Він каже, що там багато діточок. Він каже… він каже…- Подумавши, хлопчик переможно підніс догори ручки з розчепіреними пальчиками: – Він каже ось стільки!

– А ти хочеш мати відеострічки? – запитала міс Феллоуз.- Я можу тобі принести. Дуже гарні. А також стрічки з музикою.

На якийсь час Тіммі був утішений.

Коли не було Джеррі, він залюбки переглядав відеострічки, а міс Феллоуз цілі години читала йому із звичайних книжок.

І так багато треба було пояснювати навіть у найпростішому оповіданні, так багато було всього за стінами цих трьох кімнат!

Тепер Тіммі стало частіше снитися, як він виходить надвір.

Сни були завжди однакові – про світ поза стінами. Зати-

Наючись, він намагався переповісти їх міс Феллоуз. У своїх снах він був надворі, в порожньому надворішньому світі, але дуже великому, з дітками й дивовижними, невимовними предметами, напівдомисленими з напівзрозумілих книжкових описів або ж напівпригаданими з далекої неандертальської пам’яті.

Але дітки й предмети не зважали на нього, і хоч він був у світі, однак ніколи не міг стати його частиною, а був такий самотній, ніби залишався у своїй камері,- і прокидався у сльозах.

Міс Феллоуз намагалася жартувати зі снів, проте бували ночі в її власній квартирі, коли вона також плакала.

Одного разу, коли міс Феллоуз читала, Тіммі взяв її своєю ручкою за підборіддя і злегка підвів його так, що її очі опинилися понад книжкою й зустрілися з хлопчиковими.

– А як ви знаєте, що говорити, міс Феллоуз? – запитав він.

– Бачиш оці значки? – сказала вона.- Вони мені кажуть, що говорити. З цих значків складаються слова.

Взявши книжку з її рук, він довго й зацікавлено розглядав її.

– А деякі з цих значків однакові.

Вона, задоволена його кмітливістю, засміялася й сказала:

– Так воно й є. Хочеш, щоб я тобі показала, як робити ці значки?

– Хочу, хочу! Це буде гарна гра.

Їй і на думку не спадало, що він навчиться читати. Аж поки він почав читати їй книжку, вона не могла й подумати, що він може навчитися читати.

Згодом, через кілька тижнів, її вразив надмір досягнутих успіхів. Тіммі сидів у неї на колінах, помалу водив пальчиком по рядках у дитячій книжечці і читав. Він сам читав їй!

Вражена всім цим, вона підвелася і сказала:

– Слухай, Тіммі, я незабаром прийду. Мені треба піти до доктора Госкінза.

Їй, збудженій майже до самозабуття, здавалося, ніби вона знайшла спосіб, як зарадити нещастям Тіммі. Якщо Тіммі не зможе вийти в світ, то потрібно світ унести до Тіммі у його три кімнати – увесь світ у книжках, плівках та звуках. Йому треба дати освіту цілком відповідно до його здібностей. Світ уже й так стільки йому заборгував!

Вона застала Госкінза у настрої, який дивно збігався з її власним настроєм,- щось співзвучне переможному тріумфові.

Його приймальня та кабінет були незвично залюднені, і, зніяковіло стоячи у приймальні, вона на хвилину подумала, що порозмовляти з ним не пощастить.

Та він побачив її, і усмішка розпливлася по його широкому обличчі.

– Міс Феллоуз, заходьте!

Він швидко доказав щось по внутрішньому відеозв’язку, а потім вимкнув його.

– Ви чули? Ні, звичайно, ви не могли чути. Ми домоглися! Ми справді таки домоглися! У нас є міжчасовий детектор на близькі діапазони!

– Ви маєте на увазі,- вона вирішила скористатися слушною хвилиною, щоб викласти добрі новини й пов’язані з ними плани,- що ви можете з історичніх часів переселити людину в сучасність?

– Саме це я і маю на увазі. Якраз тепер ми зафіксували людину з чотирнадцятого століття. Уявіть собі! Уявіть собі! Якби ви лише знали, який буду я радий відійти від вічного порпання в мезозої, замінити палеонтологів істориками… Але ви щось хотіли сказати, так? Гаразд, викладайте, викладайте. Ви застали мене в доброму гуморі. Отримаєте все, що забажаєте.

– З задоволенням.- Міс Феллоуз усміхнулася.- Я, власне, розмірковую, чи не змогли б ми влаштувати навчання для Тіммі?

– Навчання? А чого його навчати?

– Ну, всього. Влаштувати школу. Щоб він міг учитися.

– Хіба він може вчитися?

– Певно! Він уже вчиться. Він уміє читати. Це все, чого я змогла навчити сама.

Госкінз так і сів. Було видно, що настрій у нього враз зіпсувався.

– Не знаю, міс Феллоуз.

– Ви ж бо щойно казали – все, що забажаю.

– Знаю, і мені не слід було обіцяти. Бачте, міс Феллоуз, я певний, що ви повинні усвідомлювати: експеримент з Тіммі не може тривати вічно.

Охоплена раптовим жахом, вона дивилася на нього, і до неї не доходив зміст сказаного. Як розуміти “не може тривати вічно”? В спалахові гарячкового здогаду виринув про-

Фесор Адемевський з його зразком мінералу, який ліквідували після двох тижнів.

– Ідеться ж про хлопчика,- сказала вона,- не про мінерал.

– Навіть хлопчикові,- через силу вимовив доктор Госкінз,- ми не можемо приділяти надмірної уваги, міс Феллоуз. Тепер, коли ми сподіваємося осіб з історичного часу, нам буде потрібна площа “Стасіса”. Вся, яка у нас є.

Такого вона не могла збагнути.

– Але ж не можете ви… Тіммі… Тіммі..

– Годі, міс Феллоуз, не переймайтеся, будь ласка, Тіммі не піде так одразу, можливо, й не через кілька місяців. А за той час ми зробимо все, що зможемо.

Вона все ще дивилася на нього.

– Дозвольте, міс Феллоуз, я вам щось подарую.

– Ні,- прошепотіла вона,- мені нічого не потрібно.- Ніби у кошмарному сні вона підвелася і вийшла.

Тіммі, думала вона, ти не умреш. Ти не умреш.

Атож, дуже добре невідступно думати, що Тіммі не повинен умерти. Але як це зробити? У перші тижні міс Феллоуз жила тільки надією, що спроба перенести людину з чотирнадцятого століття гучно провалиться. Госкінзові теорії можуть виявитися хибними або ж плани їх реалізації – неспроможними. Тоді все залишиться, як раніше.

Звичайно, решта світу цих сподівань не поділяла, і через те міс Феллоуз, зовсім недоречно, ненавиділа світ. “Проект “Середньовіччя”” досяг шаленої, розпеченої до білого жару популярності. За чимось таким преса і публіка просто зголодніли. Уже давно “Стасіс Інк.” не тішив такою знадною для всіх сенсацією. Її вже не могли викликати ні новий мінерал, ні ще одна жива викопна рибина. А ось це було тим, що треба.

Людина з історії, дорослий, що розмовляє зрозумілою мовою, хтось, хто допоміг би вченому-історику відкрити нову сторінку!

Наближався нульовий відлік, і цього разу йшлося вже не про трьох глядачів з балкона. Цього разу спостерігатиме всесвітня аудиторія. Цього разу техніки фірми “Стасіс Інк.” гратимуть свої ролі майже перед усім людством.

Міс Феллоуз чекала, і від нетерплячки її всю аж трусило. Коли за розкладом юний Джеррі Госкінз з’явився погратися з Тіммі, вона його ледве впізнала. Вона чекала не на нього.

(Секретарка, яка привела Джеррі, квапливо кивнула міс Феллоуз і поспішила геть. Вона бігла зайняти вигідне місце, звідки було б добре спостерігати за кульмінаційним моментом “Проекту “Середньовіччя””. Те саме слід було робити і їй з куди вагомішої причини, роздратовано думала міс Феллоуз, лише б з’явилася та дурепа покоївка).

Джеррі Госкінз, явно збентежений, бокаса наблизився до неї.

– Міс Феллоуз? – Він добув з кишені газетну вирізку.

– Так? Що це таке, Джеррі?

– Це фотографія Тіммі?

Міс Феллоуз подивилася на Джеррі, потім вихопила вирізку з його руки. Фурор навколо “Проекту “Середньовіччя”” спричинився до певного пожвавлення колишнього інтересу до Тіммі з боку преси.

Джеррі пильно стежив за нею, а далі сказав:

– Там пишуть, що Тіммі мавпич. А що це означає? Міс Феллоуз схопила хлопця за зап’ястя й погамувала в

Собі бажання труснути ним.

– Ніколи не кажи так, Джеррі. Ніколи, розумієш? Це огидне слово, й ти не повинен його вживати.

Наляканий Джеррі випручався від неї. Розлючена міс Феллоуз пошматувала вирізку.

– Тепер іди всередину й пограйся з Тіммі. Він хоче тобі показати нову книжку.

І от нарешті з’явилася покоївка. Міс Феллоуз її не знала. Із підручних, до чиїх послуг вона при потребі вдавалася, годі було з кимось домовитися. Тільки не під фінал “Проекту “Середньовіччя””, але Госкінзова секретарка пообіцяла кого-небудь знайти, і ця дівуля, мабуть, була тим “кимось”.

– Ви покоївка, прислана у Першу Секцію “Стасіса”? – Міс Феллоуз намагалася своїм голосом не виказати роздратування.

– Мене звати Менді Терріс. А ви міс Феллоуз?

– Так.

– Даруйте, що запізнилася. Скрізь таке збудження!

– Знаю. Я хочу вам…

– Я так міркую, що ви теж хочете дивитися,- перебила Менді. Її тонке, гарненьке без натяку на інтелігентність личко освітилося заздрістю.

– Це справи не стосується. Я хочу, щоб ви зайшли всередину й познайомилися з Тіммі та Джеррі. Наступні дві години вони будуть бавитися і не завдадуть вам клопоту. Де

Молоко, вони знають, і в них досить іграшок. Було б краще, якби ви по змозі більше полишали їх на самих себе. Тепер я покажу вам, де все лежить, і…

– А Тіммі, це той мав…

– Тіммі є об’єкт фірми “Стасіс”,- гостро урвала міс Феллоуз.

– Я хочу сказати, що він є той, кому не можна виходити. Правильно?

– Так. Тепер заходьте. У нас мало часу.

Коли вона вже рушила, Менді Терріс пронизливо закричала їй вслід:

– Сподіваюся, вам дістанеться гарне місце. Їй-бо, я точно вірю в успіх.

Міс Феллоуз не була певна, що зможе відповісти розважливо. Не озираючись, вона поспішила далі.

Затримка далася взнаки: путнього місця їй не дісталося. Вона протовпилася лише до екрана в актовому залі.. З гіркотою пошкодувала про це. Якби вона пробилася до місця подій, якби могла якось дістатися до чутливих блоків приладної панелі, якби пощастило якось зірвати експеримент…

Вона знайшла в собі силу приборкати свій шал. Звичайно, руйнування ні до чого доброго не привело б. Вони б усе відновили й полагодили, а потім знову повторили спробу. А їй ніколи не дозволили б повернутися до Тіммі.

Нічим не зарадиш. Нічим, хіба що експеримент провалиться сам собою, і усе безнадійно лясне.

З такими думками вона перечекала, поки закінчиться відлік часу, спостерігаючи на велетенському екрані за кожним рухом, обмацуючи поглядом слідом за об’єктивами обличчя техніків, очікуючи виразу стривоженості і непевності, що означало б несподіване порушення плину подій, стежила, стежила…

Нічого такого не сталося. Відлік дійшов до нуля, і дуже буденно, напрочуд скромно експеримент вдався!

У новоствореному “Стасісі” стояв бородатий згорблений селянин непевного віку в брудному лахмітті та в дерев’яній взувачці, з тупим жахом витріщившись на несподівану шалену зміну, що приголомшила його.

І поки світ казився від радощів і захоплення, міс Феллоуз стояла скрижаніла від жалю, терплячи штурхани, замалим не розтоптана, оточена тріумфом і пригнічена поразкою.

І коли гучномовець вимогливо, з притиском назвав її ім’я, то воно прозвучало тричі, перш ніж вона зреагувала.

– Міс Феллоуз! Міс Феллоуз! Негайно з’явитися у Першу Секцію “Стасіса”! Міс Феллоуз! Міс Фелл…

– Пропустіть мене! – кричала вона, задихаючись, поки гучномовець і далі без угаву товк одне й те саме. Вона проштовхувалась крізь юрмище з дикою енергією, торуючи шлях схрещеними кулаками, рухаючись до дверей з кошмарною повільністю.

Менді Терріс була в сльозах.

– Не знаю, як це сталося. Я тільки вийшла на хвилинку, щоб глянути на маленький екран, який повісили в коридорі. Тільки на хвилиночку. А потім, перш ніж я встигла поворухнутися, аби щось зробити…- Вона раптом перейшла на звинувачення: – Ви ж казали, що з ними не буде клопоту. Ви ж самі сказали, щоб я їх залишала!

Міс Феллоуз, скуйовджена і вся охоплена непогамовним дрожем, визвірилася на Менді:

– Де Тіммі?

Одна медсестра змащувала виючому Джеррі руку дезинфікуючим розчином, інша готувала протиправцеву ін’єкцію. На одягу Джеррі видніла кров.

– Він укусив мене, міс Феллоуз! – розлючено кричав Джеррі.- Він укусив мене!

Але міс Феллоуз навіть не глянула на нього.

– Що ви зробили з Тіммі? – кричала вона.

– Я замкнула його в туалетній,- відповіла Менді.- Я вкинула туди малу потвору і замкнула.

Міс Феллоуз вбігла до лялькового будиночка. Гарячково вовтузилася з замком туалетної кімнати. Минула майже вічність, поки вона відчинила двері й побачила скуленого в куточку потворного хлопчика.

– Не шмагайте мене, міс Феллоуз,- прошепотів він. Його очі почервоніли. Губи тремтіли.- Я не хотів так зробити.

– Ох Тіммі, хто сказав, що тебе шмагатимуть? – вона вхопила його в свої обійми й заходилася несамовито пестити.

– Вона казала, довгою мотузкою,- пояснював Тіммі тремтячим голосом.- Казала, шмагатимете мене нею.

– Тебе не битимуть. Вона була зла, коли так казала. Але що сталося? Що сталося?

– Він назвав мене мавпичем. Він казав, що я несправжній хлопчик. Він казав, що я був твариною,- Тіммі залився потоками сліз.- Він казав, що більше не буде бавитися з мавпою. Я не був мавпою. Він казав, що я смішний.

Він казав, що я жахливо потворний. Він усе казав і казав, а я його вкусив.

Тепер вони плакали вдвох. Міс Феллоуз ридала.

– Це все неправда. Ти це знаєш, Тіммі. Ти справжній хлопчик. Ти найсправжнісінький хлопчик, золотко, найкращий хлопчик у світі. І ніхто, ніхто ніколи не забере тебе від мене.

Тепер відважитися було легко, було легко вирішити, що робити. Тільки діяти треба швидко. Госкінз, коли скривджено його власного сина, більше не чекатиме.

Ні, це слід робити сьогодні вночі, цієї ночі, коли чотири п’ятих службовців сплять, а в решти наморочиться в голові від “Проекту “Середньовіччя””.

Трохи незвичний для приходу час, але не такий уже й підозрілий. Охоронник добре її знає й навіть не подумає перевіряти. Він нічого не запідозрить в тому, що вона нестиме валізу. Міс Феллоуз напрактикувалася байдуже вимовляти “Ігри для хлопчика” і спокійно всміхатися.

Чом би він мав не повірити?

Охоронник повірив. Коли вона знову зайшла до лялькового будиночка, Тіммі не спав; ціною відчайдушного зусилля зуміла витримати нормальний тон, щоб не налякати його. Вона розмовляла з ним про сни і слухала, як він заздро розпитував її про Джеррі.

Потім її мало хто побачить, ніхто не спитається, що за клунок вона нестиме. Тіммі побуде тихенько, а далі fait accompli. Справу зроблено, і нічого вже не поправиш. Їй дадуть спокій. Їм обом дадуть спокій.

Вона розщібнула валізку, вийняла з неї пальтечко, вовняну шапку з вухами і решту вбрання.

Тіммі, починаючи тривожитися, запитав:

– А навіщо ви вдягаєте мене, міс Феллоуз?

– Я хочу взяти тебе надвір, Тіммі,- відповіла вона,- до твоїх снів.

– До моїх снів? – Його личко скривилося від раптового щастя, змішаного зі страхом.

– Це не страшно. Ти будеш зі мною. Зі мною тобі не буде страшно, правда, Тіммі?

– Правда, міс Феллоуз.- Він притиснувся своїм личком до її боку, вона обійняла його й під рукою відчула калатання маленького серця.

1 Доконаний факт (фр.).

Була вже північ. Вона взяла його на руки. Вимкнула сигналізацію й тихенько відчинила двері.

І зойкнула: за відчиненими дверима навпроти неї стояв Госкінз!

З ним було ще двоє, і він дивився на неї не менш вражено, ніж вона сама.

Міс Феллоуз через якусь мить отямилася й спробувала прослизнути повз нього, та навіть секундної затримки було йому досить. Він брутально схопив її і жбурнув назад, просто на комбіновану шафу. Махнув своїм супутникам, щоб заходили, і став навпроти неї, заступаючи собою двері.

– Такого я не сподівався. Ви зовсім з глузду з’їхали? Їй вдалося так наставити плече, що воно, а не Тіммі, вдарилося об шафу.

– Яка біда в тому, докторе Госкінз,- благально почала вона,- що я візьму дитину? Ви ж не можете ставити витрату енергії понад людське життя?

Госкінз вихопив дитину з її рук.

– Витрата енергії в таких розмірах означатиме мільйони доларів, втрачених з кишень акціонерів. Це означатиме жахливий регрес для “Стасіс Інкорпорейтід”. Це означатиме скандальну сенсацію про сентиментальну нянечку, яка все руйнує заради мавпича.

– Мавпича! – в безсилому шаленстві вигукнула міс Феллоуз.

– Так його звуть журналісти,- пояснив Госкінз. З’явився один із супутників Госкінза і заходився проси-

Лювати нейлонову линву крізь вушка на горішній частині стіни.

Міс Феллоуз пригадала линву, за яку смикнув Госкінз перед кімнатою, де так давно колись лежав зразок мінералу професора Адемевського.

– Ні! – верескнула вона.

Але Госкінз опустив Тіммі на підлогу й лагідно зняв з нього пальтечко.

– Почекай тут, Тіммі. Нічого з тобою не станеться. Ми лише на хвилину вийдемо звідси. Добре?

Тіммі, зблідлий і мовчазний, лише кивнув головою.

Госкінз, підштовхуючи міс Феллоуз перед собою, вивів її з лялькового будиночка. Якийсь час міс Феллоуз була неспроможна чинити опір. Ніби крізь каламуть зауважила вона ручну тягу, припасовану зовні лялькового будиночка.

– Даруйте, міс Феллоуз, мені слід було вберегти вас від

Цього. Тож це мало відбутися вночі, щоб ви довідалися, коли буде вже по всьому.

– А все через те, що зробили боляче вашому синові,- втомлено прошепотіла вона.- Через те, що він шалено цькував ту бідолашну дитину й довів її до бійки.

– Ні! Повірте мені! Я розумію сьогоднішній інцидент і знаю, що винен Джеррі. Але та історія вже просочилася назовні. Ще б пак, така урочистість, кругом представники преси. Я не можу дозволити пліток про недбальство та про диких неандертальців, щоб ложкою дьогтю було перекреслено успіх “Проекту “Середньовіччя””. Так чи інакше, Тіммі незабаром мав піти. Так само він може піти й тепер, щоб залишити любителям сенсацій якнайменше зачіпок для розпатякування.

– Це ж не те саме, що перемістити мінерал. Ви збираєтесь вбити людину.

– Не вбити. На цьому ніхто не зіграє. Просто неандертальський хлопець повертається в неандертальський світ. Він перестане бути в’язнем і чужинцем. Він знайде свою долю у вільному житті.

– Яку долю? Йому лише сім років, він звик, щоб про нього піклувалися, щоб його одягали, годували й боронили. Він буде самотнім. Його племені там, де воно було чотири роки тому, може не виявитися. А коли б він і знайшов плем’я, то його не впізнають. Йому доведеться самому дбати про себе. Звідки він знатиме як?

Госкінз у безнадії похитав головою.

– Господи, міс Феллоуз, ви гадаєте, що ми про це не думали? Ви гадаєте, ми перенесли б у сучасність дитину, якби це не було нашою першою вдалою фіксацією людини або людиноподібної істоти, і не наважились би відмовитися від неї та знайти щось натомість? Як ви вважаєте, чому ми так довго тримали Тіммі, як не через нашу нехіть відпровадити дитину назад у минуле? Просто,- в голосі його лунала розпачлива рішучість,- ми не можемо зволікати. Тіммі став на заваді розвиткові! Тіммі – джерело можливої негативної реклами, а ми на порозі великих звершень, і, вибачте, міс Феллоуз, але ми не можемо дозволити Тіммі стояти нам на заваді. Не можемо. Дуже мені шкода, міс Феллоуз.

– Добре,- пригнічено мовила міс Феллоуз,- дозвольте мені попрощатися. Дайте мені п’ять хвилин на прощання. Вділіть мені цю крихту!

Госкінз завагався.

– Йдіть.

Тіммі побіг до неї. Востаннє він біг до неї, і востаннє вона пригорнула його. Якусь мить вона нестямно стискала його в обіймах. Потім ногою підсунула до стіни стілець і сіла.

– Не бійся, Тіммі!

– Я не боюся, коли ви тут, міс Феллоуз. Той чоловік на мене сердитий? Той – надворі?

– Ні, не сердитий. Він просто нас не розуміє. Тіммі.. а ти знаєш, що таке мама?

– Як мама у Джеррі?

– Він розповідав тобі про свою маму?

– Деколи. Я гадаю, що мама – це леді, яка турбується про тебе і яка дуже лагідна до тебе і яка робить тобі добре.

– Правильно. Ти хотів би колись мати маму, Тіммі? Тіммі відхилив свою голову так, щоб бачити її обличчя.

Повільним рухом він приклав долоню до її щоки, до волосся й погладив так, як давно-давно колись вона сама гладила його.

– Хіба ви не моя мама?

– Ох, Тіммі!

– Я знав, що вас звати міс Феллоуз, але… але я про себе називав вас мамою. Так можна?

– Так. Так. Можна. І я тебе більше не покину, і ніхто тебе не скривдить. Я буду з тобою й піклуватимусь про тебе. Назви мене мамою, щоб я почула.

– Мама,- задоволено мовив Тіммі й притулився щокою до її щоки.

Вона, все ще тримаючи його на руках, підвелася, стала на стілець. За стіною будиночка раптом зчинився галас, але вона не чула. Вільною рукою взялася за линву, що проходила між двома вушками, й повисла на ній усією вагою.

“Стасіс” проколовся, і кімната спорожніла.

ПРИМАНКА ДЛЯ РОЗЗЯВ

© Український переклад. В. В. Вишневий, Ю. М. Швайдак, 1990.

1

Космоліт “Три Г.”, безгучно вихопившись із абсолютної порожнечі гіперпростору, з’явився в універсальному часі-просторі й поволі впливав у сяючі глибини велетенського зоряного скупчення Геркулеса.

Крихітна металева бульбашка немов зависла в космосі, безпорадно заплутавшись у чіпкому павутинні гравітаційних полів, утворюваних міріадами сонць, що оточили кора-

Бель з усіх боків. Але бортові комп’ютери спрацювали бездоганно, і космоліт увійшов точно в потрібне місце. Він перебував тепер на відстані однодобової подорожі – звичайної подорожі у просторі – від подвійної зірки Лагранж.

Для різних людей на борту цей факт означав не одне й те саме. Команді світив ще один день важкої роботи, який оплачується добовими за підвищеним “польотним” тарифом, а потім – відпочинок. Щоправда, планета, до якої вони летіли, безлюдна, та перепочити все одно приємно, хай навіть то буде астероїд. Членів екіпажу не турбувала можлива розбіжність їхньої точки зору з думками пасажирів.

Річ у тім, що команда ставилася до пасажирів з певною зневагою і уникала контактів з ними.

Головачі!

Так усіх пасажирів і охрестили – всіх, крім одного. . А якщо висловитися чемніше, то це був гурт науковців, гурт досить строкатий. Єдине, що об’єднувало всіх їх у цю хвилину,- це побоювання за свої прилади та невиразне бажання перевірити апаратуру ще раз, може, востаннє.

А ще, мабуть,- трохи більше, ніж завжди, хвилювання й нервове напруження. Бо ж планета безлюдна. Кожен повторював це собі, з усією певністю, вже безліч разів. Але думки твої знаєш тільки ти сам…

Що ж до тієї особливої людини, яка не належала ні до екіпажу, ні до гурту вчених, то її найсильнішим відчуттям було відчуття смертельної втоми. Марк Аннунчіо – так його звали – насилу звівся на ноги й повів плечима, немовби струшуючи з себе останні пута космічної хвороби. Корабель знову й знову прошивав туди й назад оболонку Всесвіту, перемахуючи за кожним разом ще один світовий рік відстані, а Марк Аннунчіо чотири доби не вставав з ліжка – лежав ледь не бездиханний, неспроможний навіть поїсти.

Та ось передчуття неминучої смерті відпустило його. Марк мусив з’явитися за викликом капітана. Виклик? Усередині заворушилося глухе невдоволення: адже він звик усе робити по-своєму і бачити тільки те, що хотів бачити. Зрештою, хто він такий, цей капітан, щоб…

Марка притьмом поривало розповісти все докторові Шеффілду і покласти край подібним вихваткам.

Але Марк був допитливий і розумів, що до капітана все-таки доведеться піти.

Допитливість – то була його єдина й непоборна вада!

Склалося так, що вона стала і його професією, покликанням у житті.

2

Капітан “Трьох Г.” Фоленбі був чоловік тертий. Принаймні так він завжди про себе думав. Раніше йому вже доводилося виконувати рейси на замовлення уряду. Передусім такі рейси давали чудовий зиск: Конфедерація звичайно не торгувалась. Тобто це означало неодмінний капітальний ремонт корабля після рейсу, заміну всіх спрацьованих деталей, щедру винагороду екіпажеві. То був добрий бізнес. З біса добрий бізнес.

Але цей рейс, певна річ, таки відрізнявся від інших.

І справа не у тій ватазі незвичайних пасажирів, яку капітан прийняв на борт. (Він чекав усіляких чвар та несосвітенних скандалів, але виявилося, що “головачі” – більш-менш нормальні люди). Навіть не в тому, що половину його корабля розібрали й переобладнали в “універсальну проблемну лабораторію”, як значилося в контракті.

Справжній клопіт, хоч капітан гнав від себе ці думки,- то “Братусь”, планета, що становила мету їхньої подорожі.

Екіпаж, ясна річ, нічого про ту планету не знав, але сам капітан, як людина терта і все таке інше, починав відчувати, що тут пахне неприємностями.

Але тільки починав…

А в цю хвилину його сильно дратував цей, як його… Марк Аннунсіо. Спересердя він аж ляснув кулаком об долоню. Його велике квадратне обличчя почервоніло від гніву.

Оце нахабство!

Хлопчисько, ще й двадцяти нема – якийсь, розумієте, нікчема навіть у порівнянні з рештою пасажирів – і раптом посмів таке вимагати!

Що за цим криється? Це треба врешті-решт з’ясувати.

Зараз, під гарячу руку, капітан із задоволенням з’ясував би все, вхопивши декого за барки й трусонувши нахабу так, щоб аж зуби заклацали, або ще краще… Та ні, так не варто.

Кінець кінцем нинішній політ має дослідницький характер. Мета подорожі капітанові невідома, але ж її фінансувала сама Конфедерація Планет. І схоже на те, що цей двадцятирічний проноза-турист, якому він залюбки вкоротив би надто цікавого носа, становить невід’ємну частину великої таємниці. Але все-таки навіщо хлопчисько знадобився на борту? Ти бач, до нього навіть приставили цього доктора Шеффілда: невже той не має ніякого іншого діла, крім як панькатися з цим шмаркачем? Що це все значить? Хто він – Аннунсіо?

Протягом усього польоту він, кажуть, страждає на космічну хворобу. А може, то лише привід, щоб не виходити з каюти?

І тут від дверей пролунав сигнал.

Мабуть, він – хлопчисько.

“Спокійно,- сказав собі капітан.- Спокійно”.

3

На порозі капітанової каюти Марк Аннунчіо облизав губи, марно намагаючись позбутися гіркуватого присмаку в роті. В голові паморочилося й тисло в грудях.

У цю мить він ладен був скласти з себе всі повноваження, якими його наділили,- аби тільки повернутись на Землю.

Марк з тугою пригадав свою земну кімнату, знайому до найменших дрібниць, невеличку, але ж особисту, де він міг спілкуватися тільки з такими, як він сам. Крім ліжка, стола, стільця та шафи в кімнаті не було більш нічого – все потрібне йому містилося в Центральній бібліотеці, куди він мав вільний доступ. Тут же не було нічого. Він сподівався, що на борту космольота можна буде взнати багато нового. Раніше йому ще не доводилося бувати на космічному кораблі. Але хто ж би міг подумати, що його стільки днів мучитиме космічна хвороба?

Маркові так захотілося додому, що він мало не заплакав. Він ненавидів себе за те, що в нього зараз червоні очі, що в них бринять сльози і капітан усе це бачить. Він ненавидів себе за те, що не схожий на дорослу, дужу людину, що більше скидається на хирляве мишеня.

Власне, так воно й було. Він мав шовковисте, пряме й блискуче волосся мишасто-брунатного кольору, вузьке скошене підборіддя, маленький рот і гострий носик. Додати до цього носика по п’ять або шість вусинок з кожного боку, і подібність буде повна. Та й зріст у нього нижчий за середній.

Але тут Марк уздрів крізь ілюмінатор капітанової каюти безліч зірок, і йому перехопило дух.

Зірки!

Такими він їх ніколи не бачив.

Марк ще жодного разу не покидав планети Земля. (Доктор Шеффілд казав, що саме через це на хлопця навалилася космічна хвороба. Марк йому не вірив. Він читав у п’ятдесяти різних книжках, що космічна хвороба має психогенне походження. Отже, навіть доктор Шеффілд часом намагається обманювати його).

Ще жодного разу Марк не покидав Землю, він звик до земного неба. Призвичаївся до видовища розпорошених по небесній півсфері двох тисяч зірок, серед яких лише десять – першої величини.

А тут шалене юрмище зірок. В одному невеличкому квадраті ілюмінатора їх у десять разів більше, ніж на всьому земному небосхилі. І до чого ж яскравії

Марк жадібно закарбував у думці їхнє розташування. Видовище вкрай схвилювало його. Звичайно, він знав чисельні характеристики зоряного скупчення Геркулеса. За різними підрахунками, в ньому налічувалося від одного до десяти мільйонів зірок (контрольного обліку ще ніхто не робив). Але числа – це одна річ, а реальні зірки – то щось зовсім інше.

Маркові закортіло перелічити їх. Раптове бажання пойняло всю його істоту. Цікаво, скільки їх тут, чи всім дано назви і чи для всіх зірок визначено астрономічні параметри. Подивимось…

Він рахував їх групами по сто штук. Дві… Три… Він міг би рахувати й напам’ять, але йому подобалося спостерігати навіч реальні фізичні явища, а надто коли вони були такі неймовірно гарні. Шість… сім…

Гучний привітний капітанів голос повернув хлопця у цю грішну каюту:

– Радий вас бачити, містере Аннунсіо!

Марк здригнувся й ображено покосився на капітана. Чому йому заважають рахувати зірки?

Він змахнув рукою в бік ілюмінатора й роздратовано сказав:

– Зірки!

Капітан повернувся, щоб і собі глянути.

– Ну, зірки. Хіба щось негаразд?

Марк дивився на широку спину капітана, на його могутні крижі, на сірий йоржик цупкого волосся і на дебелі руки: склавши їх за спиною, капітан ритмічно поплескував товстими пальцями по блискучому пластикові куртки.

“Що йому до всіх зірок на світі? – подумав Марк.- Хіба його обходить їхній розмір, світність, спектральний клас?”

Спідня Маркова губа смикнулась. Цей капітан – просто ще один “нонкомпос”, от і все. На цьому кораблі самі тільки нонкомпоси. Так їх називають у його рідній Мнемонічній Службі. Всі тут нонкомпоси. Без комп’ютера не годні й п’ятнадцять піднести до куба.

Марк відчував себе геть самотнім.

Та що вдієш? Марна справа щось пояснювати нонкомпосові. І він сказав:

– Тут так густо зірок. Як гороху в супі.

– Це тільки здається, містере Аннунсіо.- Капітан у прізвищі Марка вимовляв “с” замість “ч”, і цей звук різав Маркові вухо.- Середня відстань між зірками в найгустішому скупченні – понад світовий рік. Місця задосить, га? А на вигляд тіснувато. Я з вами згоден. Коли вимкнути світло, то вони засяють, як трильйон леліток Чісхольма у вібруючому силовому полі.

Але капітан не запропонував вимкнути світло, просити ж його Марк не збирався.

– Сідайте, містере Аннунсіо,- запросив капітан.- У ногах правди нема, га? Ви палите? Не заперечуєте, якщо я запалю? Шкода, що ви прийшли сюди не вранці. О шостій годині – локального часу – тут була чудова панорама обох Лагранжів. Червоний і зелений ліхтарики. Наче світлофор, га? А ви зі своєю космічною хворобою, можна сказати, прогавили весь політ. Що, непереливки було, га?

Ті нескінченні “га?” капітан вимовляв з якимось собачим виском, начебто для того, щоб дратувати Марка. Він тихо відповів:

– Тепер у мене все гаразд.

Капітана така відповідь, здається, мало задовольнила. Він пихнув сигарою і втупився у Марка з-під насуплених брів. Потім поволі промовив:

– Хай там як, а я радий з вами зустрітися. Познайомимося трохи ближче. Потиснемо один одному руку. Наш “Три Г.” вже не раз виконував важливі рейси за завданням уряду. І завжди все було гаразд. Я не мав ніколи жодної халепи. І не бажаю мати якусь халепу. Ви мене розумієте?

Марк не розумів. Він і не збирався розуміти. Його очі знову жадібно уп’ялися в зоряну картину: розташування зірок дещо змінилось.

Капітан на мить перехопив його погляд. Він спохмурнів і якось дивно смикнувся – неначе хотів знизати плечима, та передумав. Тоді неквапом підійшов до пульта керування, і по цяткованому зірками ілюмінатору ковзнула металева штора, сховавши під своєю велетенською повікою всі космічні чари.

Марк аж підскочив і загорлав у нестямі:

– Що за дурниці? Я ж їх лічу, ви, невігласе!

– Лічиш?..- спалахнув капітан, проте стримався і примусив себе вибачитись.- Даруйте! Але нам треба поговорити трохи про справу.

Він трохи наголосив останнє слово. Марк знав, про що йдеться.

– Розмови ні до чого. Я хочу подивитися бортовий журнал. Я повідомив вас про це по селектору. Зважте: через вас я вже згаяв кілька годин.

– Сподіваюсь, ви повідомите мене й про те, навіщо вам треба подивитися бортовий журнал, га? – запитав капітан.- Ви перший, кому таке заманулося. У вас є повноваження?

Марк аж закляк від подиву.

– Капітане, я з Мнемонічної Служби… А тому можу дивитись геть-чисто все.

Капітан запахкав сигарою. (Спеціальний сорт сигар для космічних польотів. Завдяки доданому оксидаторові виключається витрачання атмосферного кисню).

– Он як? Ніколи не чув про таку службу. А чим вона займається? – обережно запитав капітан.

Марк відповів, як відрізав:

– Мнемонічна Служба, й годі! Мій обов’язок – дивитися що і де завгодно й запитувати про що завгодно. І мені надано саме такі повноваження.

– Якщо я не захочу, журналу ви не одержите.

– Ваша думка нічого не важить, ви… нонкомпос.

І тут капітана прорвало. Він жбурнув сигару на підлогу й люто розчавив її черевиком. Потім підібрав недокурок і дбайливо запхав його в отвір сміттєпроводу.

– Що – маємо нову течію у галактичній політиці?..- гаркнув капітан.- А ви хто такий, врешті-решт? Секретний агент? Велике цабе? Говоріть прямо. Зараз же.

– Досить того, що я вже сказав.

– Мені нема чого приховувати,- озвався капітан.- Але в мене є свої права.

– Нема чого приховувати! – вереснув Марк.- Тоді скажіть, чому корабель зветься “Три Г.”?

– Зветься як зветься.

– Ви не крутіть. Такої назви в Земному реєстрі нема. Я знав це ще на Землі. Й тільки чекав нагоди, щоб запитати.

Капітан закліпав очима й промовив:

– Це так усі перехрестили офіційну назву “Георг Г. Гронді”.

Марк розреготався:

– Он воно що! Ну, нехай. Після того як подивлюся бортовий журнал, я хочу поговорити з командою. Маю такі повноваження. Можете спитати у доктора Шеффілда.

– І з командою поговорити, га? – скипів капітан.-

Гаразд, шмаркачу, ти в мене наговоришся. Тільки не з командою, а зі своїм Шеффілдом, і не абиде, а в карцері – під арештом до самої посадки! І він потягся до селектора.

4

Наукова група “Трьох Г.” була нечисленна, якщо брати до уваги обсяг її роботи, і складалася переважно з молодих учених. Ну, скажімо, не таких молодих, як Марк Аннунчіо,- той взагалі був “біла ворона”,- але найстаршому з науковців, астрофізикові Еммануелю Джорджу Саймонові не було ще й тридцяти дев’яти. А темне, густе волосся та великі блискучі очі робили його ще молодшим. Щоправда, тим блиском він почасти мав завдячувати контактним лінзам.

Саймон, який, певно, ні на хвилину не забував про свій не дуже солідний вік і про те, що він номінально вважається керівником експедиції (цей факт більшість членів групи схильна була легковажити), весь час намагався виказувати своє цілком спокійне ставлення до нелегкої мети їхньої подорожі. Ось і тепер, проглянувши перфострічку та замислено пропустивши її між пальцями, поки вона знову накручувалася на бобіну, він умостився в найм’якше крісло невеличкої кают-компанії, зітхнув і промовив сам до себе:

– Знову те саме. Нічого цікавого.

Він уважно розглядав останні кольорові фотознімки подвійної зірки Лагранж, але залишався геть байдужий до їхньої краси. У порівнянні з земним Сонцем Лагранж-І був менший розміром, але мав більшу температуру. Він сяяв на знімку блискучим зелено-голубим смарагдом в оточенні жовто-зеленого перлинного полиску від золотої оправи. На вигляд зірка здавалась не більшою за горошину. Майже поруч з Лагранжем-І (так видавалося на фотографії) світився Лагранж-ІІ. Зараз він займав у просторі таке положення, що на знімку був удвічі більший за Лагранж-І. (Насправді його діаметр становив лише 4/5 діаметра Лагранжа-І, об’єм – половину, а маса – дві третини). Його червоно-оранжеве світло, до якого плівка мала меншу чутливість порівняно з оком людини, виглядало тьмянішим, ніж завжди, особливо на тлі сліпучого сонця-близнюка.

Обидва сонця оточував неймовірної краси розсип зірок скупчення Геркулеса: щедро розпорошений діамантовий пил – жовтий, білий, блакитний, червоний, нітрохи, зда-

Валось, не затьмарений світлом двох сонць. “Ефект поляризаційної зйомки”,- подумав Саймон і промовив:

– І тут нічого цікавого.

– А по-моєму, дуже гарні знімки,- зауважив коротенький опасистий чоловік, що теж сидів у кают-компанії. Це був Гроот Новенаагль, лікар експедиції, котрого ніхто не називав інакше, як “Нові”.

Він підійшов до Саймона і, схилившись над його плечем, примружив свої короткозорі очі.

– А де тут Братусь? – запитав він.

Саймон підвів на нього очі й монотонним голосом проказав:

– Планети під такою назвою не існує. Якщо ви маєте на увазі планету, що зветься Троя, то в тих клятих зіркових джунглях розпізнати її неможливо. Ця картинка годиться тільки для популярного журналу. Для серйозного спеціаліста користі з неї чортма.

– А, “Космос зісподу”,- розчаровано пробурмотів Нові.

– А вам, власне, яка різниця? – запитав Саймон.- Невже полегшає, коли я скажу, то Троя – он та цяточка? Або та? Вони ж усі однакові, ви все одно їх не розпізнаєте.

– Годі вам, Саймоне. Не будьте, ради бога, аж такий бундючний. Мною керує цілком законне почуття. На якийсь час ця планета має стати для нас домівкою, але, наскільки я знаю, вона може стати й домовиною.

– Нові, тут нема глядачів, нема оркестру, мікрофонів і сурем теж нема. То навіщо розігрувати мелодраму? Яка ще домовина? Коли ми там і помремо, то тільки з власної вини – от, може, обжеремося на смерть.

Це було сказано з тим характерним притиском, який властивий людям, що скаржаться на кепський апетит, коли вони розмовляють з тими, хто любить поїсти. Начебто погане травлення є якоюсь ознакою моральної стійкості й високого інтелекту.

– Ця планета – вже домовина. Там померло понад тисячу чоловік,- майже пошепки вимовив Нові.

– Справді, справді, Нові. Щодня в Галактиці вмирає приблизно мільярд людей.

– Але не так, як на цьому Братусі.

– Як – не так?

Нові відповів у своїй звичайній, лікарській манері – лагідним, спокійним голосом, хоча тепер він говорив ніби через силу:

– Цю тему дозволено обговорювати лише на офіційних засіданнях. Наказ є наказ.

– А я й не збираюся тут нічого обговорювати,- похмуро сказав Саймон.- Це дві звичайні зірки. Біс його знає, навіщо я погодився летіти сюди. Мабуть, тому, що випала нагода зблизька спостерігати незвичайно велику систему троянського типу. А ще було цікаво побачити придатну для життя планету під двома сонцями. Не розумію, чому я вирішив, ніби в цьому є щось дивовижне.

– Тому, що ви знали про дивовижну смерть тисячі чоловіків та жінок,- підказав Нові й раптом попросив:- Послухайте, Саймоне, а чи не розповіли б ви мені, що таке взагалі “планета троянського типу”?

Лікар стоїчно витримав ще один презирливий погляд співбесідника, а потім сказав:

– Добре, добре. Я чогось не знаю, ви не знаєте чогось іншого. Ви ж не знаєте, наприклад, що таке ультразвукове розтинання?

– Так, не знаю,- холодно відповів Саймон.- І гадаю, що це дуже добре. З моєї точки зору, всяка інформація, яка лежить поза межами фахової спеціалізації науковця,- шкідлива, бо потребує зайвих витрат інтелектуального потенціалу. Тому я не згоден з поглядами Шеффілда.

– І все-таки я хочу знати, що таке “планета троянського типу”. Якщо ви, звичайно, спроможні мені пояснити.

– Так, спроможний. Щоправда, про це вже йшлося на першому інформаційному засіданні, але, може, ви були тоді неуважні. Переважна більшість кратних зірок – а вони становлять третину всіх зірок – має планети такого типу. На жаль, майже всі подібні планети не мають сприятливих умов для життя. Якщо вони досить віддалені від центра тяжіння своєї зоряної системи, щоб їхня орбіта наближалася формою до кола, то вони аж такі холодні, що на їхній поверхні конденсуються океани рідкого гелію. Якщо ж планети перебувають у зоні теплової дії сонць, то їхні орбіти не мають правильної форми, тобто принаймні один раз за оберт вони наближаються до того чи того сонця на таку відстань, що на них і залізо б розплавилось. Однак тут, у системі Лагранж, ми маємо ситуацію незвичайну. Дві зірки, Лагранж-І та Лагранж-ІІ, а також планета Троя зі своїм супутником Іліоном містяться у вершинах уявного рівнобічного трикутника. Зрозуміло? Таке розміщення, виявляється, взаємно зрівноважене, але, заради всього святого, не питайте мене чому. Вважайте, що це моя особиста професійна думка.

Нові пробурмотів собі під ніс:

– Мені й не снилося піддавати сумніву чиюсь професійну думку.

Саймон неохоче вів далі:

– Вся система обертається як єдине ціле. Троя завжди перебуває на відстані в сто мільйонів миль від кожного сонця, а обидва сонця – на відстані в сто мільйонів миль від неї і одне від одного.

– Все це я знаю. Я все-таки був уважний на тому інформаційному засіданні. Але чому вона зветься планетою “троянського типу”?

Саймон на мить стиснув свої тонкі губи, наче через силу стримував якусь лайку. Потім сказав:

– Таке саме угруповання маємо і в нашій Сонячній системі. Сонце, Юпітер і група малих астероїдів утворюють взаємно зрівноважений рівнобічний трикутник. Так вийшло, що астероїдам надали імена Гектора, Ахіллеса, Аякса та інших героїв троянської війни. Отже… А може, досить?

– І це все? – запитав Нові.

– Так. Вам не набридло докучати мені?

– Ой, та горіли б ви синім вогнем!

Нові підвівся й пішов геть від обуреного астрофізика, але тільки-но підняв руку до кнопки біля дверей, вони самі ковзнули вбік, і на порозі з’явився Борис Вернадський – чорнобородий геохімік з широким обличчям і великим ротом. Його невгамовною пристрастю були сорочки в дрібний горошок та магнітні запонки з червоного пластику. Він не захотів помічати ні розчервонілої фізіономії Нові, ні маски крижаного презирства, що застигла на обличчі Саймона, і весело заторохтів:

– Хлопчаки-школярики, затамуйте подих і ви, можливо, почуєте, як готується вибух, здатний обвалити Чумацький Шлях. Вибухівку вже закладено он там, нагорі, у каюті капітана.

– Що сталося? – запитав Нові.

– Капітан накрутив хвоста Аннунчіо, нашому чаклунові, пестунчикові доктора Шеффілда, тож доктор помчав нагору як опечений – очі мало не на лобі.

Саймон не дослухав його і, відвернувшись, зневажливо пхикнув.

Нові здивувався:

– Шеффілд? Він же ніколи не сердиться! На моїй пам’яті він ще ні разу й голосу не підвищив.

– Тепер підвищив, ще й як. Коли почув, що Марк без

Його відома зник із своєї каюти і що капітан дає хлопцеві добрячого прочухана, то він – ого! До речі, Нові, а ви знали, що хлопчина вже оклигав і розгулює по кораблю?

– Не знав, але передбачав. Така вже особливість цієї космічної хвороби. Коли вона навалюється на тебе, то думаєш – усе, смерть. І вже чекаєш її не дочекаєшся. А за кілька хвилин відпустить, і ти живий-здоровий. Ще немічний, але ж не хворий. Уранці я сказав Маркові, що ми завтра, певно, зробимо посадку. Гадаю, це його й поставило на ноги. Бажання от-от відчути грунт під ногами витісняє геть ту космічну недугу. Скоро ми справді зробимо посадку. Так, Саймоне?

Астрофізик видав якийсь невиразний звук, котрий при бажанні можна було трактувати як вияв згоди. Принаймні так його зрозумів Нові. Він тут же продовжив розмову:

– А все ж таки, що трапилось?

– Ну, ви ж, мабуть, знаєте,- заговорив Вернадський,- що коли хлопчина засів як пень у своїй каюті, бо його геть замордувала космічна хвороба, Шеффілд перейшов жити до мене. Сидить він сьогодні за столом над своїми пришелепуватими таблицями й клацає мінікалькулятором. Коли чую – гуде селектор, а тоді голос капітана… Виявляється, хлопець у нього, а капітан хоче дізнатися, трах-тарарах, навіщо той сякий-такий уряд приставив до нього шпигуна. А Шеффілд горлає йому, що проштрикне йому гузно нівелірною трубкою Колламора, коли капітан дозволить собі якусь дурницю стосовно хлопця. А тоді, мов куля, вилетів з каюти – навіть селектора не вимкнув, так що мені було добре чути, як капітан од злості мало піною не спливає.

– Не вигадуйте,- сказав Нові.- Нічого такого Шеффілд сказати не міг.

– Ну, щось таке подібне. Нові обернувся до Саймона.

– Ви очолюєте нашу групу. Чому ви не втрутитесь?

– Аякже! – скинувся Саймон.- Ви згадуєте про того, хто “очолює нашу групу”, лише тоді, як щось скоїться! Хай самі розбираються, хоч навкулачки. Тільки ж Шеффілд вояка, певно, лише на словах, а капітан – той надто вже любить чухати собі крижі: ніколи не витягне рук із-за спини. Вернадський просто панікує, я гадаю, що до рукопашної не дійде.

– Гаразд, але в такій експедиції, як наша, краще б уникати будь-яких гострих сутичок…

– Ви маєте на увазі нашу особливу місію? – Вернад-

Ський, мов актор, закотив очі під лоба і, здійнявши руки, патетично проголосив: – О, як жахає мене хвилина, коли ми опинимось серед тлінних останків загиблої експедиції!

Кожен живо уявив собі цю невеселу картину, і всі раптом примовкли. Навіть Саймонова потилиця – єдине, що видніло понад спинкою м’якого крісла,- теж, здавалося, заціпеніла від важких роздумів.

5

Освальд Мейєр Шеффілд, довготелесий і худий, як тріска, психолог, мав м’який баритон, який не тільки давав йому змогу з несподіваною віртуозністю виспівувати оперні арії, а й допомагав із спокійною вбивчою точністю брати гору в будь-якій суперечці.

І, коли заходив до каюти каштана, він зовсім не був схожим на того розлюченого задираку, якого змалював Вернадський. Він навіть усміхався.

А капітан, побачивши психолога, вмить спалахнув:

– Послухайте, Шеффілде…

– Хвилиночку, капітане Фоленбі,- зупинив його Шеффілд.- Як ти себе почуваєш, Марку?

Марк опустив очі й відповів здушеним голосом:

– Усе гаразд, докторе Шеффілд.

– Я не знав, що ти вже піднявся з ліжка.

Навіть тіні докору не вчувалося в його голосі, та Марк став виправдовуватися:

– Мені покращало, докторе Шеффілд, і без роботи я дуже занудьгував. Скільки я тут, на кораблі, а ще нічого не зробив. Тому я звернувся по селектору до капітана і попросив його показати мені бортовий журнал. А він викликав мене сюди.

– Гаразд. Я гадаю, він не заперечуватиме, якщо ти зараз підеш до себе в каюту.

– Ах, “він не заперечуватиме”!..- почав капітан. Шеффілд підвів на капітана сумирний погляд.

– Я відповідаю за нього, сер.

І капітан чомусь не знайшов, що відповісти.

Марк слухняно підвівся і під пильним поглядом Шеффілда рушив до дверей. Коли він вийшов, Шеффілд знову глянув на капітана.

– Що за ідіотські вибрики, капітане?

Капітанові коліна раптом завихлялися, розгойдуючи тіло в якомусь загрозливому ритмі. Потім він з різким виляском зчепив руки за спиною.

– Це питання повинен поставити я, а не ви. Я тут капітан, Шеффілде.

– Знаю.

– А що це означає, теж знаєте, га? Поки корабель перебуває в космосі, він згідно з законом вважається планетою, і мені надається на ньому абсолютна влада. У космосі моє слово беззаперечне. Навіть Центральний Комітет Конфедерації не може його скасувати. Я повинен підтримувати дисципліну, і тому ніякий шпигун…

– Годі, капітане. Краще послухайте, що я вам скажу. Вас зафрахтувало Бюро у справах периферії, щоб ви доставили споряджену урядом наукову експедицію у систему Лагранж і надавали вченим всіляку допомогу доти, доки вони будуть там працювати і доки не виникне небезпека для екіпажу та корабля; а потім ви маєте доставити нас додому. Ви підписали контракт і взяли на себе певні зобов’язання. Адже так, капітане? Наприклад, ви не маєте права торкатися нашої апаратури, щоб не вивести її з ладу.

– А хто ж з біса таке робить? – з обуренням підхопився капітан.

Шеффілд спокійно відповів:

– Ви, ви, капітане. Дайте спокій Маркові Аннунчіо. Так само, як ви не чіпаєте монохроматора Саймона чи мікроскопів Вайо,- так само не зачіпайте мого Марка Аннунчіо. Жодним із ваших десяти можновладних пальців. Утямили?

Обтягнені уніформою капітанові груди гордо випнулися.

– Я не бажаю вислуховувати ніяких наказів на борту свого корабля. Ваші балачки я розцінюю як дисциплінарну провину, містере Шеффілд. Ще трохи – і ви підете під домашній арешт, разом із вашим Аннунчіо. Не подобається – можете скаржитись у Контрольну комісію, коли повернетесь на Землю. А до тих пір тримайте язика за зубами.

– Стривайте, капітане. Дайте мені пояснити. Марк – він із Мнемонічної Служби.

– Еге ж, і він так казав. Немонічна Служба, немонічна служба… Як на мене, то це звичайна таємна поліція. Тільки на борту мого корабля цього не буде, га?

– Мнемонічна Служба,- терпляче повторив Шеффілд.- Ем-ен-е-ем-о-ен-і-че-ен-а. Ви не вимовляєте першого “ем”. Ця назва походить від грецького слова, що означає “пам’ять”.

Очі капітана звузились.

– Він усе запам’ятовує?

– Саме так, капітане. Бачите, я сам, мабуть, трохи винен. Я мав сповістити вас про Марка. І я б це зробив, якби

Хлопчина не занедужав одразу після старту. Я тоді вже більше ні про що не міг думати. А те, що він може зацікавитися самим кораблем, мені й на думку не спало. Тим часом він мусить цікавитися всім на світі.

– Всім на світі, га? – капітан глянув на стінний хронометр.- То сповістіть мене про це нарешті хоч тепер. Тільки без зайвих слів. Взагалі – менше теревенів. Часу обмаль.

– Це недовга розмова, запевняю вас. Ось ви, капітане,- людина, яка знає космос уздовж і впоперек. А коли так, то скажіть, скільки населених планет належить до Конфедерації?

– Вісімдесят тисяч,- негайно відповів капітан.

– Вісімдесят три тисячі двісті,- поправив Шеффілд.- Хто, по-вашому, керує такою величезною політичною організацією?

Капітан знову відповів без запинки:

– Комп’ютери.

– Точно. Скажімо, на Землі половина населення займається інформаційним забезпеченням свого уряду і тільки те й робить що обраховує, обраховує… На інших населених планетах теж є свої комп’ютерні центри. І все одно якась частина даних губиться. Кожен малий світ знає щось таке, чого не знають інші. Так само й люди. Візьмемо нашу невеличку компанію. Геохімік Вернадський не знає біології, а я, хоча трохи біолог, кепсько розуміюся на біохімії. Ніхто з нас, за винятком Фоукса, не вміє пілотувати найпростіший патрульний космоліт. Тому ми й працюємо разом, обмінюючись нашими знаннями. Проте є одне “але”. Ніхто з нас не знає напевно, які з його конкретних знань стануть у пригоді іншому науковцеві за певних обставин. Ми ж не можемо сидіти й розповідати один одному все, що знаємо. Тому доводиться покладатись на здогад, а це – справа ненадійна. Наведу приклад. Є два факти, А і Б, що цілком узгоджуються один з одним. І от науковець А, який знає факт А, звертається до науковця Б, який, виявляється знає факт Б: “Який жаль, що ти мені не сказав цього десять років тому”. На що науковець Б відповідає: “А я не думав, що це має аж таку вагу” або “А я гадав, що це всім відомо”.

– Ось для цього й понаробляли стільки комп’ютерів,- зауважив капітан.

– Так, але можливості комп’ютерів не безмежні,- відповів Шеффілд.- Їм потрібно ставити запитання. Більше того, запитання мають бути такими, щоб їх можна було виразити щонайменшою кількістю символів. Крім того, комп’ютери – страшенні буквалісти. Вони відповідають лише

На те, що ви запитали, а не на те, що ви мали на увазі. Іноді не вдається правильно поставити запитання або у машину вводять не ті символи, а в такому разі комп’ютер самотужки потрібної інформації не видасть. Що нам, усьому людству, потрібно – так це не механічна “машина пам’яті”, а машина, наділена уявою. Як оця,- Шеффілд постукав пальцем себе по лобі.- Або як ваша, капітане.

– Можливо,- буркнув капітан.- Тільки мені вже краще б звичайну, га? Оту, невигадливу, з кнопками.

– Ви цього певні? Адже в них не буває осяянь. У вас же вони, либонь, бувають!

– А це хіба стосується до справи? – Капітан знову глянув на хронометр.

– Десь у глибинах людського мозку,- із запалом повів далі Шеффілд,- є сховище всіх без винятку відомостей, які трапились його володареві. І лиш небагато з них ми здатні пригадати свідомо, але всі вони там, на місці, і видобути їх допомагає крихітна фея – Асоціація, а відбувається це начебто навіть без нашої участі. Тому ми й називаємо це “осяянням”, або “передчуттям”. Деяким людям вони властиві більше, ніж іншим. А в декого їх можна підсилити спеціальним тренуванням. Дехто досягає тут просто-таки феноменальної доскональності, як-от Марк Аннунчіо та ще сотня таких, як він. Настане час, і, я вірю, їх буде мільярд. І тоді ми матимемо справжню Мнемонічну Службу.

Все своє життя,- провадив Шеффілд,- ці люди нічого не роблять, тільки читають, дивляться і слухають. І їх навчають робити все це чимдалі краще й ефективніше. Не має значення, які саме дані вони накопичують: багато що в тому хаосі може здаватися геть позбавленим якогось сенсу чи ваги. Ніхто в Службі не стане заперечувати, якщо котрийсь із мнемоніків витратить цілий тиждень на вивчення результатів усіх матчів з космічного поло, що відбулися в секторі Канопуса протягом ста останніх років. Будь-яка часточка інформації колись може знадобитися. Це основоположна аксіома. А час від часу хто-небудь із мнемоніків може раптом натрапити на таке співвідношення, знайти яке не під силу машині взагалі. Тому що жодна машина нездатна сама раптом поєднати дві абсолютно не зв’язаних між собою одиниці інформації – потрібна людина, досить божевільна, щоб поставити комп’ютерові оте найнеймовірніше, але єдино слушне запитання. Одна хороша кореляція, знайдена таким чином, може покрити всі витрати на Мнемонічну Службу за десяток, а то й більше років.

Капітан стривожено підняв свою широку, мов лопата, долоню:

– Зачекайте хвилину. Аннунчіо казав, що в земних реєстрах нема корабля під назвою “Три Г.”. Що це має означати, ніби він знає напам’ять назви всіх зареєстрованих кораблів?

– Можливо,- відповів Шеффільд.- Мабуть, він прочитав Реєстр торгового флоту. Якщо це так, то він знає всі назви, тоннаж, роки побудови, порти приписки, чисельність екіпажу і все інше, що міститься в реєстрі.

– А він ще й зірки рахує…

– А чом би й ні? Це теж блок інформації.

– Хай мене чорти візьмуть!

– Може, й візьмуть, капітане… Річ у тім, що люди, подібні до Марка, відрізняються від усіх інших. Він одержав незвичайне, викривлене, як на наш погляд, виховання, а тому має і незвичайне, викривлене світосприйняття. Відтоді як його у п’ятирічному віці віддали до Мнемонічної Служби, він уперше вийшов поза її стіни. Він дуже вразливий, і тому поводитися з ним треба дуже обережно. Його не можна “зіпсувати”, і мені доручено стежити, щоб цього не трапилось. Він – мій найтонший прилад, цінніший за будь-який пристрій на цьому кораблі, не виключаючи й плутонієвого реактора. На весь Чумацький Шлях таких, як Марк,- не більше сотні.

Капітан Фоленбі набундючився, сповнений враженої гідності. Але процідив:

– Гаразд. Отже, потрібен бортжурнал. Але суворо конфіденційно, га?

– Суворо. Він розповідає все тільки мені. А я теж не передаю інформацію нікому, хіба що буде встановлено якесь надзвичайно важливе співвідношення.

Схоже було, що капітан під “суворою конфіденційністю” розумів дещо інше, але він обмежився тим, що сказав:

– Тільки команді – ні в якому разі! – Капітан зробив красномовну паузу і додав: – Ви знаєте, про що йдеться.

Шеффілд ступив до дверей.

– Марк у курсі. Запевняю вас, екіпаж не почує від нього нічого такого.

Він уже переступав поріг, коли капітан знову обізвався:

– Шеффілде!

– Слухаю.

– А що таке “нонкомпос”? Шеффілд стримав посмішку.

– Він вас так назвав?

– То що це таке?

– Скорочений вираз “нон компос ментіс”. Так мнемоніки називають усіх не своїх. Жаргон Мнемонічної Служби. Ви нонкомпос. І я теж. По-латині буквально це означає “несповна розуму”. І, знаєте, капітане, по-моєму, вони мають рацію.

І Шеффілд швидко зачинив двері.

6

Марк Аннунчіо переглянув увесь бортжурнал секунд за п’ятнадцять. Майже все там було для нього незрозумілим, але він взагалі розумів мало з того, що запам’ятовував. Це його ніколи не засмучувало, і зараз Маркові було байдуже, що в журналі скрізь сама нудота. Розчарований, бо не задовольнив своєї цікавості, Марк усе ж відклав бортжурнал з почуттям полегшення.

Потім він подався до корабельної бібліотеки й опрацював не менше тридцяти книжок – з такою швидкістю, на яку здатний лише сканер. Підлітком він три роки навчався такого читання і досі ще з гордістю пригадував, як установив на випускних іспитах рекорд швидкісного запам’ятовування.

Врешті-решт Марк забрів до лабораторного відсіку й почав заглядати то до одного, то до іншого приміщення. Він не приставав із запитаннями до науковців і відразу ж зникав, тільки-но хтось звертав на нього увагу.

Він відчував, що ці нонкомпоси дивляться на нього, як на екзотичного звіра, і ненавидів їх за це. Терпіти не міг їхнього зверхнього вигляду: теж іще всезнайки! Витратили всю потужність свого мозку на одну вузеньку галузь, з якої й пам’ятають лише мізерну частину, а туди ж – хизуються…

А втім, йому, звісно, доведеться з ними контактувати. Зрештою, це його робота. А коли б і не так, він однаково не втримався б від запитування – через допитливість. Та він постарається потерпіти до посадки на планету.

Марк радів, що корабель уже перебуває в межах зоряної системи. Скоро він побачить нову планету з новими сонцями – двома відразу – і з новим місяцем. Чотири об’єкти, і кожен піднесе свіженьку інформацію. Невичерпна скарбниця фактів, які можна буде з любов’ю видобувати й класифікувати.

З трепетним почуттям подумав він про той хаотичний безмір інформації, що чекає на нього. Власний мозок уяв-

Лявся йому у вигляді велетенського банку даних з розгалуженою перехресною індексацією: вся система простяглася нескінченно в усіх напрямах і працюватиме акуратно, чітко, швидко, як ідеально змащений і гранично точний механізм.

Він мало не розреготався, згадавши про ті запорошені горища, які нонкомпоси називають своїм мозком. Цей образ не покидав його навіть тоді, коли він розмовляв з доктором Шеффілдом, а той же серед нонкомпосів був для нього, можна сказати, “свій хлопець”: він так силкувався все зрозуміти, що часом це йому майже вдавалось. У всіх інших людей на борту космольота були, певно, не голови, а запорошені дровітні, захаращені дранкою й трісками, і видобути звідти можна тільки те, що лежить зверху.

Бідолашні телепні! Марк, може, й пожалів би їх, коли б вони не були такі занудно-злостиві. Якби вони тільки знали, на що схоже те, що вони називають своїм розумом! Якби вони були здатні це осягнути…

Марк користався з кожної нагоди, щоб побувати на спостережних постах і подивитись, як ближчають нові світи.

Корабель пройшов зовсім недалеко від Іліона. Астрофізик Саймон педантично йменував планету, на яку їх відрядили, Троєю, а її супутника Іліоном, хоча всі інші на борту називали їх Братусем та Сестричкою. По той бік від двох сонць, у протилежному куті другого трикутника “троянської системи”, містилася група астероїдів. Саймон називав їх “Лагранж-Епсілон”, а решта науковців – Цуценятами.

Всі ці думки неясною низкою промайнули в Марковій голові, тільки-но йому пригадалася назва Іліона. Думки були майже неусвідомлювані, і він не затримав їх розумом – як такі, що не становили безпосереднього інтересу. Зате десь у глибинних комірках його мозку ще невиразніше заворушилася, як відлуння, суміжна інформація – сотень з п’ять доморощених кличок, вигаданих кимось на заміну урочистих астрономічних найменувань. Деякі з цих кличок Марк колись вичитав, інші почув у субефірних радіопередачах, ще інші – у звичайних розмовах та інформаційних програмах. Щось йому казали напрямки, щось він сам підслухав. Навіть назва “Три Г.”, вживана замість “Георг Г. Гронді”, стояла на якійсь полиці цієї тьмяної картотеки.

Шеффілд частенько розпитував Марка про те, що відбувається в його мозку,- розпитував делікатно й обережно.

– Мнемонічній Службі потрібно багато таких, як ти, Марку. Мільйони. А коли людська раса розселиться по всій

Галактиці,- то й мільярди. Але звідки вони візьмуться? Покладатися тільки на природжений талант не випадає. Найважливіше – то навчання, але доки ми не дізнаємося, як відбуваються мнемонічні процеси, ми не знатимемо, як ефективно виховувати мнемоніків.

І, підкоряючись Шеффілдовому спонуканню, Марк спостерігав себе, прислухався, заглядав у найпотаємніші глибини свого “я”, намагаючись усвідомити ті дивовижні процеси. Він переконався, що його мозок являє собою безмежну картотеку, і ретельно вивчав систему розташування і вміст кожної шухлядки в тій картотеці; спостерігав, як карточки лаштуються у суворому порядку і як усі вони відгукуються на перший поклик, вискакуючи наперед з радісною готовністю негайно послужити. Все це було важко пояснювати, та Марк старався з усіх сил.

При цьому щодалі зростала його впевненість у собі. Потроху зникали тривоги дитинства – тих перших років перебування у Службі. Він перестав прокидатися серед ночі, обливаючись потом і скрикуючи від жаху, що в нього відібрало пам’ять. Припинились і головні болі.

В ілюмінаторі з’явився Іліон. Він був зовсім близько і сяяв аж надто яскраво – Марк і не уявляв собі, що супутники можуть світити з такою силою. (В голові у нього промарширували, вишикувані у чіткому спадному порядку, числові значення відбивної здатності трьохсот населених планет. Але вони тільки зворухнули мозкову оболонку, і Марк, власне, не взяв їх до уваги).

Раптом він замружився: його засліпило потужне світіння великих безформних плям на поверхні супутника. Саймон твердить (Марк якось підслухав втомлені відповіді астрофізика на нескінченні запитання), що це – дно колишніх морів. У Марковому мозку відразу засвітилася картинка: перше повідомлення Хідошекі Макоями, в якому зазначався хімічний склад тих яскравих солевих відкладів -78,6% хлористого натрію, 19,2% карбонату магнію, 1,4% сульфату ка… Екран згас. Ця інформація зараз не потрібна.

Іліон мав атмосферу. Всього лиш якихось 100 міліметрів ртутного стовпчика. (Трохи більше 1/8 земної, у 10 разів більше марсіанської, 0,254 атмосфери Коралемона, 0,1376- Аврори…) Марк байдужно спостерігав, як на його внутрішньому екрані зростають десяткові знаки. Це була непогана тренувальна вправа, але не дуже цікава. Моментальну лічбу вони проходили ще в п’ятому класі. Єдине, що він погано опанував у школі, так це інтеграли. Перед його внутрішнім

Зором ураз промайнуло з півдюжини визначень, але Маркові бракувало чисто математичних знань, щоб їх осягнути, хоча процитувати напам’ять будь-яку дефініцію він міг напрочуд легко.

У школі їм завжди казали:

– Ніколи не дозволяйте собі захопитися якимось одним предметом чи навіть комплексом фактів. Тільки-но ви надто зацікавитесь, як почнете факти відбирати, а цього не можна допустити ні в якому разі. Для вас має бути важливим геть усе. Коли вже ви зафіксували якийсь факт, не має значення, розумієте ви його чи ні.

А от нонкомпоси думають інакше. Зарозумілі головачі з дірявим мозком?

Тепер корабель наближався до самого Братуся. Він також яскраво світився, але трохи по-іншому, ніж Сестричка. Поблизу полюсів він був укритий кригою. (Перед очима Марка попливли сторінки підручників з палеокліматології Землі, і він не став їх зупиняти). Ці полярні шапки потроху відступають. Ще мільйон років – і на Братусі буде такий самий клімат, який тепер на Землі. Братусеві розміри й маса майже дорівнюють Земним, а доба в нього становить 36 годин.

Це був справжній двійник Землі. А ті відмінності, про які сповіщалось у повідомленнях Макоями, були на користь Братуся. Наскільки досі було відомо, на Братусеві не існувало нічого такого, що загрожувало б людині. Ніхто б і не подумав, що тут чаїться якась небезпека. Тому ніхто не міг збагнути, чому перша колонія людей на цій планеті загинула вся до останнього чоловіка.

Гірше того, трагедія сталася таким чином, що вся зібрана досі інформація не давала жодного натяку на причину масової смерті людей.

7

Шеффілд прийшов у каюту Марка і провів з ним дві години, що лишилися до посадки. Спочатку їх розмістили в в одній каюті. Заради експерименту: мнемонікам не подобалось товариство нонкомпосів. Хай навіть найкращих серед інших. У всякому разі, експеримент не вдався. Майже відразу після старту Марк почав страждати, весь укрився потом, мало не задихався – тільки кидав на Шеффілда благальні погляди. І той зрозумів, що мнемоніка краще залишити самого.

Шеффілд почувався винним. Він відчував неабияку від-

Повідальність у всьому, що стосувалося Марка,- байдуже, чи справді він чимось завинив, чи ні. Доктор і такі, як він, брали для навчання дітей, подібних до Марка, і руйнували їхню особистість. Цим дітям давали якісь препарати, щоб штучно прискорилося їхнє зростання. Їх розтоплювали й ліпили, наче воскові ляльки. Їм не дозволяли гратися з нормальними дітьми, щоб у них не вироблялися навички нормального мислення. Ще жоден мнемонік не взяв нормального шлюбу, навіть у межах своєї групи.

Тим-то Шеффілд і відчував себе страшенно винним.

Двадцять років тому першу дюжину таких хлопчаків виховали в одній із шкіл під керівництвом Ю Караганди, “деспотичного, мов азіатський владика”, як засвідчив із роздратуванням один кореспондент, котрому доводилось брати в нього інтерв’ю. Врешті-решт Караганда через якісь неясні мотиви наклав на себе руки, але інші психологи – і серед них Шеффілд,- куди добропристойніші, хоч і не з таким блискучим інтелектом, яку Ю Караганди, встигли попрацювати з ним і утворити напрямок у психології.

Їхня школа зростала, виникали її філії. Одна з таких філій була заснована навіть на Марсі, зараз у ній навчалося п’ять мнемоніків. За останніми підрахунками, нині налічувалося 103 живих і здорових випускники мнемонічних шкіл (ясна річ, не всі учні завершували повний курс навчання). П’ять років тому Всепланетний Уряд (не слід плутати з Центральним Галактичним Комітетом, який засів на Землі і керував звідси Галактичною Конфедерацією) дозволив заснувати в рамках Міністерства внутрішніх справ спеціальну Мнемонічну Службу.

Ця Служба вже з лихвою окупила себе, але про те знало обмежене коло людей. Всепланетний Уряд замовчував цей факт, так само як і інші відомості, що стосувалися мнемоніків. Адже то дуже тонка справа. То “експеримент”. Уряд боявся, що невдача з експериментом матиме прикрі політичні наслідки. Опозиція (її з великими труднощами вдалося переконати, щоб не включала цей пункт до програми передвиборної боротьби) галасувала на загальнопланетних форумах про “навіженство” та “розбазарювання коштів, вилучених у платників податків”. І все це незважаючи на те, що існували документовані докази протилежної картини.

В умовах машинної цивілізації, що заполонила Галактику, важко навчитися оцінювати можливості “чистого”, неозброєного мозку. Потрібен, певно, тривалий період учнівства.

Шеффілд не міг би назвати тут ніяких конкретних строків.

Однак у присутності Марка не можна було піддаватися меланхолії. Настрій людини передається, як інфекція. Тому Шеффілд сказав:

– У тебе чудовий вигляд, парубче. Здавалося, Марк зрадів зустрічі.

– Коли ми повернемось на Землю, докторе Шеффілд…- почав він замислено. Потім замовк, трохи почервонів і повів далі: – Я хочу сказати, якщо ми повернемося на Землю, то я роздобуду якнайбільше книжок та фільмів про народні повір’я. Я майже нічого не читав на цю тему. Я проглядав книжки у корабельній бібліотеці, але про це там нічого нема.

– А чому ти раптом зацікавився?

– То все через капітана. Здається, ви казали, що капітан не хоче, аби команда знала, що ми летимо на планету, де загинула перша експедиція?

– Авжеж, казав. То й що?

– Бо серед астронавтів побутують забобони щодо подібних планет, особливо коли вони на вигляд такі привітні. Їх називають “приманкою для роззяв”.

– Правильно.

– Так каже й капітан. Тільки я не можу розібратись, у чому тут правда. Я пригадую сімнадцять придатних для життя планет, з яких не повернулися перші експедиції і де не лишилося колоній. А потім кожну з цих планет було освоєно, і нині всі вони входять до складу Конфедерації. От хоч би Сарматія – там тепер добре розвинене поселення.

– Є такі планети, де нещастя не припиняються. Шеффілд нарочито підкреслив безапеляційність цього

Твердження. (“Ніколи не ставте навідних запитань”. Це один із Законів Караганди. Мнемонічна кореляція не є результат свідомого розумового зусилля; вона не залежить від волі людини. Варто лише поставити “лобове” запитання – й одразу виникне безліч зіставлень, але всі без винятку такі, що їх може легко виконати кожна більш-менш освічена людина. Лиш підсвідомість спроможна перекидати місток через ці безнадійно зяючі провалля).

Марк, як і інші мнемоніки, звичайно ловився на цей гачок. Він озвався із запалом:

– Я ніколи не чув про такі планети. Ну, хіба що планета зовсім не придатна для життя. Наприклад, коли вона вкрита суцільною кригою або це суцільна пустеля, то справа інша. А Братусь не такий.

– Справді, не такий,- погодився Шеффілд.

– Тоді навіщо екіпажеві боятися його? Я тут думав про це весь час, поки лежав хворий. Тому й вирішив подивитися бортжурнал. Я ще жодного не бачив – тож мені все одно не завадило б його погортати. І, звичайно, я сподівався знайти там правду.

– Угу,- буркнув Шеффілд.

– І, на жаль, мабуть, помилявся. На жодній сторінці бортжурналу не було згадано про мету експедиції. Значить, вона секретна. Таке враження, що він тримає її в таємниці навіть від інших офіцерів корабля. А корабель, виявилось, насправді зветься “Георг Г. Гронді”.

– Та певно ж,- сказав Шеффілд.

– Ой, не знаю. Я підозрював, що в назві “Три Г.” є прихований зміст,- похмуро мовив Марк.

– Тебе просто розчарувало, що капітан не збрехав,- зауважив Шеффілд.

– Не те щоб розчарувало. Але якось відпустило. Я думав… я думав…

Він замовк, геть збитий з пантелику, але Шеффілд не поспішав на допомогу. І Марк був змушений договорити:

– Я думав, що, можливо, всі мені брешуть, не тільки капітан. Може, навіть ви, докторе Шеффілд. Я думав, що ви теж не хочете, щоб я розмовляв з екіпажем. І що у вас є для цього якісь підстави.

Шеффілд спробував посміхнутись, і це йому навіть удалося. Що поробиш, підозрілість – то професійна хвороба співробітників Мнемонічної Служби. Мнемоніки весь час перебувають в ізоляції від інших людей і тому так сильно різняться від них. Очевидна причина призвела до очевидного наслідку.

Шеффілд промовив безтурботно:

– Сподіваюся, коли ти прочитаєш про народні повір’я, то зробиш висновок, що всі ті забобони зовсім не обов’язково спираються на логіку. Від планети, яка має недобру славу, обов’язково чекають зла. Якщо на ній трапляється добро, цього чомусь до уваги не беруть, а от про все погане відразу починають горлати по всіх усюдах, та ще й частенько роблять із мухи слона. Людська неслава тече мов лава.

Шеффілд відійшов від Марка до гідравлічних крісел, в яких вони сидітимуть під час посадки корабля. Повернувшись спиною до хлопця, він на око підганяв довжину широких амортизаційних пасів. Відчувши, що Марк дивиться на нього, Шеффілд неголосно сказав, неначе сам до себе:

– Так, звичайно, найгірше те, що Братусь не такий, як ті планети…

(“Обережно, обережно, не сполохай. Один раз гачок уже зірвався…”)

– Ні, не такий, анітрохи,- мовив Марк.- Ті експедиції, що загинули на інших планетах, були не такими. Це – правда.

Шеффілд, не обертаючись, напружено чекав. Марк вів далі:

– Всі сімнадцять експедицій, що загинули на планетах, котрі тепер заселені, всі вони були маленькими розвідувальними партіями. У шістнадцяти випадках причиною загибелі стала якась аварія корабля, а в сімнадцятому, на Малій Комі,- несподіваний напад місцевої форми життя. Нерозумної, звичайно. Я пам’ятаю всі деталі…

(Шеффілд мимоволі затамував подих. Марк справді може навести всі деталі. Всі. Процитувати напам’ять всі повідомлення кожної експедиції, слово в слово, для нього не важче, ніж сказати “так” чи “ні”. І він до цього завжди готовий. Мнемонікам не притаманна вибірність. З цієї саме причини здається проблематичною можливість нормального спілкування мнемоніків з нормальними людьми. За самою своєю природою мнемоніки, власне,- страшенні зануди. І Шеффілд, який був привчений і натренований вислуховувати такі інформаційні водоспади й аж ніяк не збирався зупиняти Марка, все ж не втримав важкого зітхання).

– …але це неістотно,- промовив Марк, і Шеффілд знову зітхнув, тепер уже з полегшенням.- Вони просто були зовсім не такі, як експедиція на Братусь. Це ж була справжня колонія – 789 чоловіків, 207 жінок і 15 дітей віком до тринадцяти років. Другого року вони прийняли з Землі ще 315 жінок, дев’ять чоловіків і двох дітей. Колонія проіснувала майже два роки, а чому вона загинула – невідомо, якщо не зважати на те, що, виходячи з їхніх повідомлень, причиною загибелі могла стати якась хвороба. В цьому і полягає відмінність експедиції на Братусь. Але сама планета нічим особливим не відрізняється… за винятком, звичайно, того, що…

Марк замовк, немовби наступне повідомлення було неістотним, не вартим згадки. Шеффілд мало не скрикнув від нетерплячки, але примусив себе стриматись і спокійно промовив:

– Ну, звичайно, саме та відмінність.

– Це знають усі. Тут аж два сонця, а інші планети мають по одному.

Психолог мало не заплакав з розчарування. Знову зірвалося!

Що ж, нічим не зарадиш. Може, поталанить іншим разом. Із мнемоніком треба бути терплячим, інакше не матимете мнемоніка.

Він сів у гідравлічне крісло і пристебнувся. Марк зробив те саме. (Шеффілд хотів би йому допомогти, але це було б, мабуть, нерозважливо). Він подивився на годинник. Напевне, вони вже почали спіральний спуск на планету.

Десь у глибині душі Шеффілда під шаром розчарування заворушилося сильне занепокоєння. Марк Аннунчіо зробив неправильно, коли, піддавшись відчуттю, ніби його всі обманюють, почав діяти самостійно. Мнемоніки схильні вірити в те, що величезної кількості фактів, яка міститься в їхній голові, цілком досить для вирішення будь-якої проблеми. Це, очевидно, головна їхня помилка. Тому необхідно (так казав Караганда!), щоб вони сповіщали про всі знайдені співвідношення свого відповідним чином призначеного наставника і ніколи не діяли самотужки.

Але що означають ці хибні дії Марка? Він перший із мнемоніків вийшов поза стіни Служби, перший був розлучений із подібними до себе, перший опинився самотою серед нонкомпосів. Як усе це на цього вплинуло? Як впливатиме далі? Чи не станеться кризи? А якщо станеться, то як із неї виходити?

На всі ці питання доктор Освальд Майєр Шеффілд відповіді не мав.

8

Людям біля штурвалів космольоту повезло. Їм і, звичайно, Саймонові, котрий як астрофізик і керівник експедиції теж був у рубці, за спеціальним дозволом капітана. Інші члени екіпажу несли кожен свою вахту, а науковці визнали за краще на час спірального зниження корабля на поверхню Братуся більш-менш зручно вмоститись у гідравлічних кріслах.

Нейефективніше Братусь виглядав у ті хвилини, коли космоліт був ще досить далеко від нього і спостерігачі могли бачити всю планету.

З півночі й півдня третину кожної півкулі вкривали шапки полярної криги, яка тільки-но почала свій тисячорічний відступ. Шлях зниження “Трьох Г.” спочатку пролягав з півночі на південь (таку траєкторію, хоч вона була не

Найбезпечнішою, обрали, щоб краще розглянути полярні райони – на цьому наполягав Саймон). Під ними повільно пропливла спершу одна, потім друга шапка. Обидві вони з однаковою силою відбивали сонячне проміння, тому що вісь планети не мала нахилу до орбіти. Кожна шапка була поділена на сектори, ніби торт, розрізаний райдужним ножем.

Третя частина кожної шапки була освітлена обома сонцями й виблискувала сліпучою білизною, яка поступово набувала жовтини ближче до заходу і ставала зеленистою у східному напрямку. На схід від білого сектора лежав півсектор, освітлений тільки Лагранжем-І, і сніг там синів яскравим сапфіром, а з заходу – ще один півсектор, який освітлювався тільки промінням Лагранжа-ІІ і відсвічував теплими оранжево-червоними тонами земного надвечір’я. Сусідні кольори смугами переходили один в одний, і це ще дужче посилювало загальне веселкове враження.

Нарешті, остання третина була значно темніша за інші, але й вона, якщо придивитися, теж поділялась на нерівні частини. Менша – геть чорна, більша – з виразним матово-молочним полиском.

– Місячне світло? Так, звичайно,- тихо пробурмотів Саймон і швидко оглянувся – чи не почули його. Він не любив, коли хтось спостерігав за тим, як у нього в голові укладається той чи інший висновок. Вони повинні були поставати перед студентами чи слухачами, перед усіма, хто його оточував, лише в лаконічній, завершеній формі, ніяк не зраджуючи процесів свого народження та розвитку.

Але поруч були тільки астронавти, вони не чули його. Під час своїх зоряних мандрів вони надивилися всяких чудес, але і їх примусила відірватись від приладів та небачена краса.

Траєкторія зниження вивела космоліт на новий курс відносно планети – спочатку на південний захід, а потім на захід: це мало гарантувати найбільшу безпеку при посадці. У пілотську кабіну долинув тужливий рев потривоженої атмосфери, спочатку різкий і пронизливий, а згодом нижчий і усе густіший.

До цієї хвилини в інтересах наукових спостережень (але на превелике невдоволення капітана) спуск відбувався по пологій траєкторії, гальмування було незначним, і корабель виконав багато обертів над планетою. Але як тільки він увійшов у повітряну оболонку Братуся, швидкість стала різко спадати, зате поверхня планети немов стрибнула назустріч астронавтам.

Крижані шапки зникли з очей, і тепер у полі зору раз за разом з’являлися впереміжку суходіл і вода. Півпланети було вкрито океаном, решту займав материк. Плоский, рівнинний, оперезаний з двох боків засніженими гірськими хребтами,- наче порцелянова супниця з білими ручками,- він з кожним обертом дедалі повільніше проносився під кораблем.

Більша частина океану в цей момент припадала на темний сектор, а решту освітлювало червоно-оранжеве світло Лагранжа-ІІ. У промінні цього сонця вода здавалася тьмяно-пурпуровою, хоча по ній там і тут були розкидані багряні блискітки: їх ставало все рясніше. Айсберги!

Суходіл у цей час перебував у червоно-оранжевому та сліпучо-білому секторах. Тільки східне узбережжя захопило синьо-зелену смугу. Небувале видовище являв собою східний гірський хребет: його західні схили набули червоних тонів, а східні – зелених.

Космоліт швидко уповільнював свій рух. Він востаннє перелетів через океан, і ось нарешті – посадка!

9

Перші кроки на планеті були досить обережні й неспішні. Саймон прискіпливо роздивлявся детальні кольорові знімки Братуся, зроблені з космосу. Він неохоче роздав фотокартки іншим членам експедиції, і багато хто з них щиро пошкодував, що, залишившись у комфортабельному гідравлічному кріслі, позбавив себе втіхи побачити таке диво на власні очі.

Борис Вернадський – мальовнича фігура в крикливому вбранні – щось тихо муркотів, схилившись над своїм газоаналізатором.

– Можу вас повідомити, що ми перебуваємо приблизно на рівні моря,- раптом сказав він.- Якщо судити з показника “g”.- Тоді недбало додав, пояснюючи всім присутнім:- Тобто гравітаційної сталої.

Більшість слухачів все одно цього не зрозуміла. Та він провадив:

– Атмосферний тиск – близько 800 міліметрів ртутного стовпчика,- виходить, відсотків на 5 вищий, ніж на Землі. З них 240 міліметрів припадає на кисень, а на Землі – лише 150. Непогано.

Він, здавалося, чекав схвальних вигуків, але науковці вважали за краще утриматись від коментарів, тим більше емо-

Ційних, щодо відомостей з чужої царини. Вернадський вів далі:

– Звичайно, азот… Нічого веселого – природа повторює себе. Достоту наче трирічна дитина, яка засвоїла тільки “один, два, три”, та й годі. Зникає всякий інтерес, коли бачиш, що планета, де є вода, завжди має киснево-азотну атмосферу. Така нудота – аж щелепи зводить.

– Що там ще в атмосфері? – роздратовано запитав Саймон.- Досі ми почули лише про кисень, азот та ще послухали домашню філософію доброго дядечка Бориса.

Вернадський відкинув руку на бильце крісла й цілком добродушно відгукнувся:

– А хто ви такий? Невже начальник?

Саймон, для якого статус керівника означав трохи більше, ніж просте писання довжелезних звітів для Бюро, почервонів і похмуро сказав:

– Які складники атмосфери, докторе Вернадський? Не заглядаючи у свої нотатки, Вернадський відповів:

– Водень, гелій і двооксид вуглецю: від одного процента до одної сотої процента – у спадному порядку. Метан, аргон і неон: від одної сотої до одної десятитисячної процента – у спадному порядку. Радон, криптон та ксенон: від одної десятитисячної до одної мільйонної процента-у спадному порядку. Цифри не дуже інформативні. Все, що я можу витягти з них, так це те, що надра Братуся можна уявити як перспективні щодо урану, що в ньому мало калію, і тому не дивно, що в нього такі гарненькі крижані шапки.

Це було навмисне сказано так, щоб хто-небудь поцікавився, звідки він усе це знає, і Вернадський не помилився.

Геохімік вислухав чиєсь запитання і, задоволений, з ласкавою усмішкою сказав:

– Атмосферного радону в десятки, сотні разів більше, ніж на Землі. Гелію також. Радон і гелій утворюються як супутні продукти радіоактивного розпаду урану і торію. Висновок: уранових і торієвих мінералів у корі Братуся в десятки, сотні разів більше, ніж у земній корі. З іншого боку, аргону більш як у сто разів менше, ніж на Землі. Є підстави припустити, що Братусь залишився без первинного аргону. Планета подібного типу має тільки такий аргон, який утворився під час радіоактивного розпаду калію-40, одного із ізотопів. Мало аргону – мало калію. Простісінька річ, хлоп’ята.

Один із слухачів запитав:

– А що ж крижані шапки?

Саймон, який знав відповідь на це запитання, поквапився випередити Вернадського:

– Який точний вміст двооксиду вуглецю?

– Нуль кома нуль шістнадцять ем ем,- відповів Вернадський.

Саймон кивнув і утримався від подальших запитань.

– Ну, то що? – спитав той, хто цікавився крижаними шапками.

– Двооксиду вуглецю приблизно вдвічі менше, ніж на Землі, а він же спричиняє парниковий ефект: пропускає короткохвильову складову сонячного світла на поверхню й не дає змоги довгохвильовому тепловому випромінюванню планети виходити за межі атмосфери. Коли внаслідок вулканічної діяльності концентрація двооксиду вуглецю підвищується, то планета трохи перегрівається, і тоді створюються умови кам’яновугільного періоду, тобто збільшена поверхня океанів і мінімальна поверхня суші. Коли кількість двооксиду вуглецю зменшується внаслідок того, що рослинний світ аж надто жадібно споживає рясний і ласий CO2, температура падає, з’являється крига, починається порочне коло обледеніння, і ось вам, будь ласка…

– Що-небудь іще є в атмосфері? – запитав Саймон.

– Водяна пара й пил. А крім того, я гадаю, в кожному кубічному сантиметрі атмосфери налічується не один мільйон збудників найрізноманітніших заразних хвороб.

Він проказав це досить весело, але навколо прокотився якийсь рух. Більша частина присутніх раптом неначе затамувала подих.

Вернадський знизав плечима й зауважив:

– Зараз ще можете не хвилюватися. Мій аналізатор добре вимиває пил і спори. А далі – то вже не мої справи. Як на мене, то хай Родрігес негайно зробить посів цих клятих культур під склом. Під добрячим товстим склом!

10

Марк Аннунчіо вештався повсюди. Коли чув учену розмову, його очі спалахували, і він пхався вперед, щоб краще чути. Гурт науковців терпів це, але не таїв від нього більшу чи меншу неприязнь – залежно від своєї вдачі. Ніхто з ним не розмовляв.

Шеффілд ходив за Марком як тінь. Він також майже не розмовляв з ним. Усі його зусилля були спрямовані на те, щоб залишатися на задвірках Маркової свідомості. Шеф-

Філд не хотів, щоб Марк відчув, ніби його переслідують: краще хай натомість хлопчина має ілюзію свободи. Він хотів кожного разу з’являтися коло Марка начебто цілком випадково.

Шеффілд розумів, що це безнадійні намагання. Але що він міг подіяти? Він повинен будь-що вберегти хлопця від халепи.

11

Мікробіолог Мігель Антоніо Родрігес-і-Лопес – смаглявий, невеликий на зріст чоловік із довгим синяво-чорним волоссям і репутацією незрівнянного кавалера, як і личить істинному латиноамериканцеві (ця репутація, що виникла серед осіб прекрасної статі, його цілком влаштовувала),- із своєю звичайною ретельністю й акуратністю зробив посів мікроорганізмів з пилу, зібраного уловлювачем газоаналізатора Вернадського.

– Нічого,- врешті-решт сказав мікробіолог.- Те, що тут здуру виросло, виглядає геть нешкідливим.

Йому зауважили, що Братусеві бактерії не обов’язково повинні виглядати шкідливими. Наприклад, токсини й метаболічні процеси неможливо вивчити не те що голим оком, а навіть через мікроскоп.

Такі балачки, що межували із замірянням на його професійну компетентність, вкрай обурили мікробіолога. Звівши брови, він заявив:

– Такі речі людина повинна відчувати. Той, хто довго працює з мікросвітом, як-от я, здатен відчувати, чи є небезпека, чи її нема.

Це була безсоромна брехня, і Родрігес довів це тим, що відразу після того обережно переніс проби різних колоній мікробів у буферні ізотонічні середовища, а потім зробив хом’якам ін’єкції концентрованих витяжок. На хом’яків це не справило ніякого враження.

У великі колби було взято проби забортної атмосфери, і туди впустили кілька дрібних тваринок із Землі та інших планет. На них це теж не справило враження.

12

Ботанік Невіл Фоукс знав ціну своїй вроді й намагався підкреслити її зачіскою “а ля Александр Великий”, запозиченою у стародавніх бюстів македонського владики; щоправ-

Да, його подобу помітно псував ніс, куди більш орлиний, ніж у Александра. Протягом двох діб, за Братусевим часом, він виконував розвідувальний політ на одному з атмосферних ракетних човнів корабля “Три Г.”. Він чудово вправлявся з цим апаратом і фактично був єдиним на космольоті, якщо не рахувати членів команди, хто міг виконувати такі польоти. Отже, цілком природно, що саме йому доручили завдання, хоча сам Фоукс, здавалося, не був від того в захваті.

Повернувся він живий і здоровий і не міг утримати широку посмішку полегшення. Його піддали опроміненню, щоб стерилізувати поверхню еластичного комбінезона, призначеного для захисту планетольотчика від згубного впливу зовнішнього середовища. Оскільки тиск усередині корабля й зовні був практично однаковий, жорсткий шарнірний скафандр, призначений для виходу у відкритий космос, не знадобився. Ракетний човен було піддано інтенсивнішому опроміненню, а потім його запакували у пластиковий чохол.

Фоукс гордовито демонстрував кольорові знімки, яких він зробив чимало. Центральна континентальна долина вражала такою родючістю, якої на Землі ніхто не бачив. Річки повноводні, гори круті й укриті снігом, який весь час горів під променями одного із сонць. Рослинність, коли її освітлював лише Лагранж-ІІ, мала якийсь бридкий вигляд, нагадуючи своїм темним кольором закипілу кров. Та ледве сходив Лагранж-І або ж коли в небі сяяли обидва сонця, яскрава буйна зелень і блиск незліченних озер (особливо на півночі та на півдні, поблизу окрайки пустельних льодовиків) створювали картини, що мимохіть будили ностальгію і змушували стискатися серця.

– Подивіться-но оце,- сказав Фоукс.

Він показав фотографію, зроблену з бриючого польоту. На ній була зображена лука, вкрита величезними яскраво-червоними квітами. Враховуючи сильне ультрафіолетове випромінювання Лагранжа-І, фотографувати довелося з дуже короткими експозиціями, тому, попри велику швидкість ракети, кожна квітка виділялась на знімку різкою, контрастною плямою.

– Слово честі,- сказав Фоукс,- кожна квітка має чи не два метри в діаметрі.

Науковці з неприхованим захопленням милувалися квітами.

Потім Фоукс додав:

– Звичайно, ніякого розумного життя.

Шеффілд позирнув на Фоукса, і в його очах промайнула злість. Кінець кінцем життя і розум – це його, Шеффілдова, парафія.

– Звідки ви знаєте?

– Подивіться самі,- сказав ботанік.- Ось фотографії. Ніяких доріг, ніяких міст, ніяких штучних водойм – ніяких ознак людської діяльності.

– Це означає – ніякої машинної цивілізації,- мовив Шеффілд.- Більше нічого.

– Навіть мавполюди вміли будувати б якісь халупи й розпалювати вогнища,- відповів ображений Фоукс.

– Континент у десять разів більший від Африки, а ви літали над планетою всього два дні. Багато чого ви могли й не побачити.

– Не так багато, як вам здається,- палко заперечив Фоукс.- Я пролетів над усіма великими річками від верхів’я до гирла і обстежив обидва узбережжя. Якщо б десь і з’явитися поселенням, то тільки там.

– Коли прикинути сімдесят дві години на два узбережжя по вісім тисяч миль кожне, що лежать за десять тисяч миль одне від одного, та додати сюди ще багато тисяч миль річок, то ви здійснили вельми поверховий огляд.

– Навіщо ця балаканина? – втрутився Саймон.- Гомо сапіенс – єдина розумна форма життя, яка виявлена в усій Галактиці, а це сто з гаком тисяч планет. Імовірність того, що на Трої існує розумне життя, практично дорівнює нулю.

– Он як? – сказав Шеффілд.- У такий спосіб можна довести, що й на Землі нема розумного життя.

– Макояма,- не здавався Саймон,- у своїх повідомленнях не сповіщав про якесь розумне життя на планеті.

– А скільки він мав часу? Це те саме, що покопирсатися одним пальцем у копиці сіна й доповісти, що голки там нема.

– О вічний Всесвіт,- роздратовано сказав Родрігес,- що за божевільні суперечки? Будемо вважати, що гіпотеза про існування тут розумного життя не підтвердилася, і облишмо це. Сподіваюсь, ми ще не закінчили дослідження?

13

Копії тих перших фотознімків поверхні Братуся вмістили в так звану загальнодоступну картотеку. Після другої розвідки Фоукс з’явився пригнічений, і обговорення цього разу відбувалось у справді похмурій атмосфері.

Нові фотографії довго переходили з рук у руки, а потім Саймон сховав їх у спеціальний сейф, якого міг би відчинити лише він сам або ж, може, ще ядерний вибух.

Фоукс розповідав:

– Обидві найбільші річки течуть в меридіональному напрямку вздовж східних відрогів західного гірського пасма. Довша з них витікає з північної полярної шапки, а коротша – з південної. Притоки їхні течуть на захід зі східного хребта, перетинаючи всю центральну рівнину. Очевидно, вона має схил у західному напрямку. Цього, мабуть, і треба було чекати, тому що східне гірське пасмо вище, ширше й довше, ніж західне. Я не мав змоги зробити точні виміри, але мене не здивує, якщо воно виявиться вищим за Гімалаї. Воно дуже схоже на хребет Ву-Чао на Гесперусі. Щоб його перелетіти, довелося видиратись аж у стратосферу. А які там урвища – ух!

Він усе-таки примусив себе повернутися до теми розмови.

– Так от, обидві головні річки зливаються докупи – приблизно за сотню миль на південь від екватора і течуть крізь розрив у західному хребті. Звідти до океану трохи менше вісімдесяти миль. Їхнє гирло – ідеальне місце для столиці планети. Тут сходяться торговельні шляхи з усього континенту, так що саме в цьому місці неминуче мав би виникнути центр торгівлі. Навіть якби мова йшла про загальнопланетну торгівлю, товари зі східного берега все одно треба було б везти морем. Видряпуватися на східний хребет – невдячна справа. Крім того, існують ще острови, які ми бачили при посадці. Тому я шукав би поселення саме в цьому місці, навіть якби ми не мали точних його координат. А ті поселенці дивилися в майбутнє, тож іншого місця, либонь, і не шукали.

Нові тихо сказав:

– У всякому разі, вони гадали, що справді заглядають у майбутнє. Від них небагато що лишилось, еге ж?

Фоукс спробував підійти до питання по-філософському:

– Минуло понад сто років. На що ж, здавалося б, можна сподіватись? Але насправді залишилось більше, ніж я, чесно сказати, гадав. Їхні будинки були в основному збірними. Вони завалилися, а руїни геть позаростали. Але те, що збереглося, має завдячувати льодниковому кліматові Братуся. Дерева,- або щось там таке, схоже на дерева,- невисокі і ростуть, певно, дуже повільно. Як там не було, а розчищені місця зникли. З літака їх можна впізнати тільки тому, що нова рослинність має трохи інший відтінок і відмінну,

Так би мовити, текстуру порівняно із навколишнім лісом. Він показав одну з фотографій.

– Ось, дивіться – купа брухту. Можливо, тут колись були механізми. А це, мабуть, кладовище.

– А якісь справжні останки? Кістки? – запитав Нові. Фоукс заперечливо похитав головою.

– Але ж не могли останні поселенці самі себе поховати? – запитав Нові.

– Це, мабуть, зробили тварини,- сказав Фоукс, підвівся й, одвернувшись від колег, одійшов убік.- Коли я продирався крізь хащі, йшов дощ. Він усе падав і падав на пласке листя наді мною, а під ногами чвакала грузька багнюка. Було темно й моторошно. Дув холодний вітер. По знімках цього не відчути, але мені здавалося, що навколо мене тисячі привидів, які тільки й чекають…

Той настрій потроху опанував усіма в гурті.

– Припиніть! – гнівно вигукнув Саймон.

За спинами науковців стовбичив Марк Аннунчіо. Його гострий носик аж тремтів від нестримної цікавості. Він повернувся до Шеффілда, що стояв поруч, і прошепотів:

– Привиди? Але ж не було жодного неспростовного випадку…

Шеффілд легко доторкнувся до худенького Маркового плеча.

– Це так тільки говориться, Марку. Але ти не переймайся, він не мав це на увазі аж так буквально. Просто ти спостерігаєш, як народжується забобон, а це теж непогано, хіба ні?

14

Увечері того дня, коли Фоукс повернувся з другої розвідки, похмурий капітан Фоленбі розшукав Саймона і, як завжди, грубувато заявив:

– Кепські справи, докторе Саймон. Мої люди нервують. Дуже нервують.

Штори на ілюмінаторах були підняті. Лагранж-І уже шість годин як зайшов за обрій, а криваво-червоне сяйво Лагранжа-II, що був на вечірньому прузі, кидало багряні відблиски на обличчя капітана та його коротке сиве волосся.

Саймон, якого вся команда в цілому, і капітан зокрема, завжди трохи дратували, спитав:

– Що вас тривожить, капітане?

– Ми тут уже два тижні – за земним часом. Але й досі ніхто не виходить без скафандра. І щоразу перед поверненням у корабель треба опромінюватись. Щось негаразд у повітрі?

– Наскільки мені відомо, ні.

– То чому не можна дихати без маски?

– Капітане, це вирішую я.

Капітанове обличчя насправді налилося червінню. Він промовив:

– У паперах сказано, що я не повинен залишатися на планеті, коли щось загрожує безпеці корабля. А переляканий екіпаж готовий підняти бунт. Мені це ні до чого.

– Ви що, неспроможні порядкувати своїми людьми?

– Тільки в розумних межах.

– Гаразд. То що саме їх турбує? Це нова планета, і ми повинні бути обережними. Невже вони не розуміють?

– Минуло два тижні, а й досі треба остерігатись. Вони вважають, що ми щось приховуємо. А ми таки приховуємо. І ви це знаєте. Крім того, команді конче необхідний вихід на поверхню. Навіть на голий уламок з милю завдовжки. Треба давати людям можливість відпочити від корабельної обстановки. Вирватися з одноманітної служби. Я не можу й далі забороняти їм це.

– Дайте мені часу до завтра,- невдоволено відповів Саймон.

15

Наступного дня науковці зібралися в обсерваторії. Саймон сказав:

– Вернадський доповів мені, що вивчення проб повітря не дає однозначних результатів, а Родрігес не знайшов там будь-яких патогенних організмів.

Останні слова Саймона у всіх викликали сумнів.

– Але ж поселення вимерло від хвороби, можу присягтися, – випалив Нові.

– Можливо,- відразу озвався Родрігес,- але спробуйте пояснити – яким чином? Не зможете. А я скажу вам те, що сказав. Подивіться. Майже на всіх планетах, подібних до Землі, народжується життя, яке повсюди має білкову природу і завжди або клітинну, або вірусну організацію. І все. На цьому схожість закінчується. На ваш необізнаний погляд здається, що для життя однаково, де воно виникає – на Землі чи на іншій планеті. Що мікроби – це мікроби,

А віруси – це віруси. А я кажу, що ви не розумієте, наскільки нескінченні варіанти розмаїтості закладені у білкову молекулу. Навіть на Землі у кожного виду – свої захворювання. Деякі з них мають можливість поширюватись на кілька видів, але на Землі нема жодної патогенної форми життя, яка могла б загрожувати усім видам. Ви гадаєте, що для віруса або ж бактерії, які незалежно розвиваються на іншій планеті протягом мільярда років і мають свої амінокислоти, свою систему ферментів, несхожу схему обміну речовин, людина виявиться “цукеркою”? Запевняю вас, це якийсь дитячий підхід.

Нові, глибоко ображений тим, що і його, лікареву, думку, причислено до “необізнаних”, не збирався так легко здатися.

– Але людина повсюди носить свої мікроби. Хто сказав, що вірус звичайного нежитю не може в умовах якої-небудь планети дати мутацію, котра виявиться раптом смертельною? Або ж грип. Такі випадки траплялися навіть на Землі. Пам’ятаєте, в дві тисячі сімсот п’ятдесят п’ятому році…

– Я добре знаю про епідемію паракору дві тисячі сімсот п’ятдесят п’ятого року,- урвав його Родрігес.- І про епідемію грипу тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і про Чорну Смерть. Але хіба таке траплялось останнім часом? Хай поселення було засновано більше сторіччя тому – але ж все одно це була не доатомна ера. В поселенні були лікарі. Вони мали запас антибіотиків і знали методи вироблення і зміцнення антитіл в організмі. Це не такі вже складні речі, як вам здається. Крім того, сюди було прислано санітарну експедицію швидкої допомоги.

Нові поплескав себе по круглому черевцю і вперто проказав:

– Симптоми були характерні для респіраторної інфекції: ядуха…

– Я знаю перелік симптомів, але кажу вам, що їх покосило не вірусне захворювання.

– Тоді що ж то було?

– Це виходить за межі моєї компетенції. Просто я відчуваю, що то була не інфекція. Навіть не мутантна інфекція. Це математично неможливо.

Він зробив наголос на слові “математично”. Серед слухачів виник якийсь рух – то худенький Марк Аннунчіо проштовхувався вперед, ближче до Родрігеса. Вперше за весь час Марк подав голос на подібній нараді.

– Математично? – нетерпляче запитав він. Шеффілд, пустивши в хід лікті і з десяток разів вибачив-

Шись, проштовхався слідом за ним. Родрігес, украй роздратований, відкопилив нижню губу:

– А тобі чого тут треба?

Марк зіщулився і заговорив знову, але вже не так жваво:

– Ви сказали, що це математично не може бути інфекцією. Я не зрозумів – яким чином… математика…- І замовк.

– Я висловив свою професійну думку,- офіційним, бундючним тоном промовив Родрігес і відвернувся.

Ставити під сумнів професійну думку спеціаліста міг тільки інший фахівець того ж профілю. Інакше це означало б нехтувати досвід і знання спеціаліста. Марк все те добре знав, але ж він був із Мнемонічної Служби. Він доторкнувся до плеча Родрігеса і проказав під здивованими поглядами присутніх:

– Я знаю, що це ваша професійна думка, але все ж таки я хотів би, щоб ви її пояснили.

Він не збирався віддавати накази. Він просто встановлював факт.

Родрігес рвучко крутнувся до нього.

– Ти хотів би, щоб я пояснив свою думку? Та, заради Всесвіту, хто ти такий, щоб мене допитувати?

Від такого запального наскоку Марк трохи знітився. Але тут до нього нарешті протиснувся Шеффілд, і хлопець віднайшов певність у собі. А разом з нею спалахнув і гнів, Марк не звернув уваги на квапливий шепіт Шеффілда і голосно заявив:

– Я – Марк Аннунчіо з Мнемонічної Служби, і я поставив вам запитання. І хочу, щоб ви пояснили своє твердження.

– А ніяких пояснень не буде. Шеффілде, чи не забрали б ви звідси цього юного психа, бо йому вже спатки час. І хай потім тримається від мене подалі. Шмаркач, чорти б його…

Останні слова, сказані наче собі під ніс, досить виразно почули всі.

Шеффілд схопив Марка за руку, але той вирвався й загорлав:

– Ви – тупий нонкомпос! Ви… ви… кретин. Двоногий забудько. Ваш розум – решето. Відпустіть мене, докторе Шеффілд! Ніякий ви не знавець. Ви нічого не пам’ятаєте навіть з того, що вивчили, а й вивчили ви якісь жалюгідні абищиці. Ви – не спеціаліст! Та всі ви…

– Заради Космосу,- заволав Саймок,- Шеффілде, заберіть геть цього недоростка!

Розчервонілий Шеффілд нахилився, обхопив Марка за поперек, одірвав від підлоги і, притиснувши до себе, виніс хлопця з каюти.

Сльози бризнули з Маркових очей, і вже за дверима він через силу промовив:

– Пустіть мене. Я хочу слухати… Слухати, що вони говорять.

– Будь ласка, Марку. Не треба тобі туди повертатись.

– Я не буду. Не хвилюйтесь. Але… Він не доказав, що то за “але”.

16

В обсерваторії змучений Саймон промовляв:

– Гаразд. Гаразд. Давайте продовжимо. Повернемось до справи. Тихше! Я згоден із точкою зору Родрігеса. Вона мене задовольняє, і я не думаю, що хтось іще поставить тут під сумнів професійну думку Родрігеса.

– Хай тільки спробує! – пробурчав Родрігес. Його очі палали від стримуваного гніву.

Саймон вів далі:

– І оскільки нема чого боятись інфекції, то я дозволю капітанові Фоленбі випускати екіпаж з корабля без спеціальних застережних засобів. Здається, затримка виходу на грунт позначається на моральному стані команди. Є якісь заперечення?

Заперечень не було. Тоді Саймон сказав:

– Я також не бачу причини, чому б нам не перейти до наступного етапу досліджень. Я пропоную стати табором на місці першого поселення. Призначаю групу з п’яти чоловік, яка переїде туди. Фоукс, оскільки він уміє керувати ракетним човном; Нові й Родрігес – для збирання й обробки біологічних даних; Вернадський і я – провадити хімічні й фізичні дослідження. Природно, всі істотні дані, що стосуються спеціальності всіх, хто залишається, ми повідомлятимемо їм і будемо чекати від них допомоги щодо вибору напрямків робіт і таке інше. Кінець кінцем ми всі, напевно, перебазуємось туди, але поки що – тільки ця невелика група. І аж до окремого розпорядження зв’язок між нами й основною групою, що залишиться на кораблі, буде підтримуватись тільки по радіо. Таким чином, у разі існування

Якоїсь небезпеки – якої завгодно – безпосередньо на місці поселення, ми втратимо не більше п’яти чоловік.

– Але ж колонія перед тим як загинути, прожила на Братусі кілька років,- зауважив Нові.- Принаймні більше одного року. Тобто поки ми впевнимось, чи є загроза, чи її нема, може минути багато часу…

– Ми – не колонія,- заперечив Саймон.- Ми – група спеціалістів, яка шукає причину нещастя, що спіткало поселення. Ми повинні знайти небезпеку, якщо її взагалі можна знайти; а коли знайдем – усунемо. Ніяких років і років це в нас не забере. Хто-небудь має заперечення?

Заперечень не було, і обговорення закінчилося.

17

Марк Аннунчіо сидів на ліжку, обхопивши руками коліно й опустивши голову на груди. Тепер очі його були сухі, але в голосі звучала болюча образа.

– Вони не беруть мене,- сказав він.- Не дозволяють летіти з ними.

Шеффілд сидів у кріслі навпроти Марка, сам геть розгублений.

– Вони зможуть взяти тебе потім,- сказав він.

– Ні,- гнівно заперечив Марк,- не зможуть! Вони ненавидять мене. І, зрештою, я хочу попасти в табір сьогодні, зараз. Я ще ніколи не був на чужій планеті. Тут стільки можна побачити й вивчити. Вони не мають права тягти мене назад, коли я хочу йти вперед.

Шеффілд похитав головою. Мнемоніків привчили беззастережно вірити, що їхній обов’язок – збирати факти і що ніхто й ніщо не може й не має права перешкоджати їм у цьому. Можливо, після повернення на Землю він, Шеффілд, запропонує, щоб для них запровадили щось на зразок контрнавчання. Врешті-решт, мнемонікам час від часу доведеться існувати в реальному світі. І можливо, все частіше й частіше з кожним поколінням, в міру того як їхня роль у Галактиці зростатиме.

Шеффілд спробував підійти з іншого боку.

– Знаєш, а там може бути небезпечно,- сказав він.

– Мене це не турбує. Я повинен знати. Я повинен вивчати все, що стосується цієї планети. Докторе Шеффілд, ви підете до доктора Саймона і скажете йому, що я полечу.

– Та ну, Марку!

– Якщо не ви, то я піду сам.

Він легко звівся на ноги, готовий вирушити до Саймона негайно.

– Подивися на себе, ти ж сам не свій від збудження. Марк стиснув кулаки.

– Це нечесно, докторе Шеффілд. Цю планету знайшов я. Це моя планета!

Шеффілдове сумління зазнало відчутного удару. Те, що сказав Марк, почасти було правдою. Ніхто, за винятком Марка, не знав цього краще, ніж Шеффілд. І ніхто, знов-таки крім Марка, не знав краще, ніж Шеффілд, історію планети Троя.

Конфедерація Планет почала планомірне дослідження Галактики лише в останні двадцять років, коли на весь зріст постала проблема надмірного перенаселення старих планет і розширення кордонів Галактики. Доти людство заселяло нові світи навмання. Чоловіки й жінки вирушали в мандри великими гуртами у пошуках нових земель та кращого життя, наслухавшись чуток про існування придатних для заселення планет, або ж відправляли світ за очі групи охочих-розвідників.

Сто десять років тому одна з таких груп натрапила на Братуся. Вона не зробила офіційного повідомлення про знахідку, бо не бажала, щоб за нею потяглися юрми спекулянтів землею, підприємців, виснажувачів надр і взагалі всякої потолочі. Через кілька місяців деякі нежонаті чоловіки домоглися, щоб на Братусь доставили жінок, і якийсь час колонія процвітала.

Тільки через рік, коли частина людей уже померла, а більшість із тих, що залишилися, були хворі або ж при смерті, вони подали сигнал біди на найближчу населену планету Преторію. Уряд Преторії на той час знову перебував у скрутному становищі, тож він переслав звістку про лихо секторальному урядові на Альтмарк та й забув про все, вважаючи, що сповна виконав свій обов’язок.

Уряд на Альтмарку відреагував одразу ж і вислав до Братуся санітарний корабель. З нього на планету скинули сироватку та різні інші препарати. Сідати корабель не став, бо лікар, який був на борту, поставив здаля діагноз – грип, тобто сильно применшив небезпеку епідемії, що лютувала на Братусі. У своєму звіті він доповів, що скинуті медикаменти чудово забезпечать подолання всіх проблем. А втім, цілком імовірно, що сісти на планету не дозволив екіпаж корабля, який боявся зарази. Але в офіційному звіті на це не було й натяку.

Через три місяці з Братуся надійшло останнє повідомлення – про те, що живих лишилося тишки десять чоловік та й ті вже на грані смерті. Вони волали про допомогу. Це повідомлення разом із попереднім медичним звітом було переправлено на Землю. Однак Центральний Уряд являв собою гігантський бюрократичний лабіринт, у якому будь-які повідомлення блукали без надії доти, доки хтось дуже впливовий не виявляв до них особистого інтересу і давав їм справжній хід. Цього разу не знайшлося нікого, хто б зацікавився далекою планетою, на якій помирало десять чоловіків і жінок.

Повідомлення потрапило в архів, і про нього забули: протягом сторіччя нога людини не ступала на поверхню Братуся.

Згодом, на хвилі нового буму навколо всегалактичних досліджень, сотні кораблів почали сновигати в порожніх просторах Всесвіту, розвідуючи то ті, то ті закутки космосу. Повідомлення про відкриття нових планет спочатку текли тоненькою цівкою, а потім перетворились на справжній потік. Деякі з повідомлень надходили від Хідошекі Макоями, який двічі перетнув скупчення Геркулеса. На другий раз він і загинув. Ідучи на вимушену посадку, він передав у субефір своє останнє повідомлення, вимовлене здавленим, розпачливим голосом: “Поверхня наближається з шаленою швидкістю, стінки корабля розжарились до черв…” І більш нічого.

А минулого року повідомлень нагромадилося вже стільки, що ніхто не був у змозі їх опрацювати. Тому всю ту купу відправили до перевантаженого роботою Вашінгтонського обчислювального центру. Цій справі надали такої великої ваги, що вона чекала черги всього тільки п’ять місяців. Оператори оцінили кінцеві дані щодо придатних для заселення планет, і Братусь посів у списку перше місце.

Шеффілд пригадав шалене “ура”, з яким зустріли цей висновок. Зоряну систему Лагранж із захватом розрекламували по всій Галактиці, а один дотепник, молодий клерк з Бюро у справах периферії, назвав планету Братусем, натякаючи на необхідність родинних чуттів з боку людини до навколишнього світу. Переваги Братуся піднесли до небес. Родючі грунти, клімат (“нескінченна весна, як у Новій Англії”) і, передовсім, блискуче майбутнє планети повсюди обігрували, нітрохи не зважаючи на здоровий глузд. “Протягом наступного мільйона років,- галасувала реклама,- Братусь ставатиме чимраз багатшим і багатшим. Поки інші планети старішають, Братусь молодітиме – в міру того,

Як відступатимуть льодовики, звільняючи все нові родючі грунти. Завжди – нові обрії; завжди – невичерпні природні ресурси!”

Протягом мільйона років!

То був шедевр Бюро. Тепер нарешті мала успішно розпочатися грандіозна програма колонізації під егідою уряду – довгожданий старт справжнього науково підготовленого освоєння Галактики для загального добра людства.

І тоді з’явився Марк Аннунчіо, який багато наслухався про цей проект і, як кожний простий землянин, був у захваті від небачених перспектив. Але одного дня Марк пригадав дещицю, яку колись вичитав, перегортаючи нудні “мертві завали” архівів Бюро у справах периферії. То була доповідь санітарної експедиції, присвячена певній планеті у певній зоряній системі, опис якої, а також розташування в просторі точно збігалися з координатами та описом групи Лагранж.

Шеффілд добре пам’ятав той день, коли Марк прийшов до нього з цією новиною.

Він пам’ятав також, яким було обличчя Секретаря у справах периферії, коли ця новина потрапила до нього. Він бачив, як квадратна щелепа Секретаря повільно відвисла, а в очах застиг безмежний жах.

Уряд припустився страшної помилки! Він збирався відправити на Братусь мільйони людей. Він проголосив надання переселенцям земельних наділів та субсидій на створення насінного фонду, придбання сільськогосподарських машин та промислового обладнання. Братусь розписували як рай для численних виборців і як прообраз прийдешніх райських куточків для мільярдів нових виборців.

Коли з тієї чи іншої причини Братусь виявиться небезпечним для життя, то це означатиме політичне самовбивство для всіх людей в уряді, які розробляли проект. А це були видатні постаті, навіть у порівнянні з Секретарем у справах периферії.

Витративши кілька днів на різні перевірки, Секретар ще трохи повагався, а тоді сказав Шеффілдові:

– Здається, нам таки слід з’ясувати, що там трапилось, і якось використати це у пропаганді. Як ви гадаєте, вдасться нам нейтралізувати цю погану новину?

– Якщо те, що сталося, не виявиться аж надто жахливим.

– Але ж цього не може бути? Я хочу сказати… як таке може бути?

Секретареве обличчя перекривила жалюгідна гримаса.

Шеффілд знизав плечима.

– Послухайте,- пробелькотів Секретар.- Ми можемо послати на планету корабель зі спеціалістами. Підберемо лише добровольців і, звичайно, тільки надійних… Ми можемо надати цій справі першочергової ваги, бо весь наш проект, як ви знаєте, має величезне значення. Ми трохи приглушимо рекламну кампанію і будемо стримувати її, поки повернеться експедиція. Вигорить це в нас, як ви гадаєте?

Шеффілд не був цього певен, але раптом він уявив собі, ніби справді летить у таку експедицію – і Марк разом із ним. Це дасть змогу спостерігати поведінку мнемоніка у незвичних і невимушених обставинах; а коли ще завдяки Маркові пощастить розгадати таємницю Братуся…

Те, що якась таємниця там є, стало ясно з самого початку. Зрештою, від грипу всі люди не вимирають. А санітарний корабель не сідав на планету, отже, медики того, що там трапилось, на власні очі не бачили. А що корабельний лікар помер 37 років тому, то це вже його щастя, інакше стояти б йому тепер перед трибуналом.

Якщо Марк допоможе розкрити таємницю, це сприятиме небувалому зміцненню позицій Мнемонічної Служби. Урядові буде за що їй дякувати.

Але тепер…

Шеффілд подумав: а чи знає Саймон, як саме вийшла на світло денне справа про перше поселення? Шеффілд був твердо переконаний, що всі інші члени експедиції про це навіть і не чули. Ясно, що Бюро не буде базікати на такі теми по всіх усюдах.

Але використовувати цю справу як засіб, щоб змусити Саймона до поступок, було б нерозумно. Якщо всім стане відомо, як Марк виправив “дурість” Бюро (а саме “дурістю” назве опозиція поведінку уряду), Бюро опиниться у скрутному становищі. А люди з Бюро вміють бути не тільки вдячними, а й мстивими. Шеффілдові аж ніяк не хотілося, щоб на Мнемонічну Службу обрушились у відповідь якісь санкції.

І все ж таки…

Шеффілд підвівся й рішуче промовив:

– Добре, Марку. Я зроблю все, щоб тебе взяли на місце першого поселення. Щоб узяли нас обох. А тепер сідай і чекай на мене. Обіцяй, що нічого не робитимеш сам.

– Гаразд,- відповів Марк і знову сів на ліжко.

18

– Ну, докторе Шеффілд, що сталося? – запитав Саймон. Астрофізик сидів за своїм письмовим столом, на якому навколо маленького інтегратора Макфріда вишикувались акуратні купки паперів і плівки. Переступивши поріг каюти, Шеффілд одразу наштовхнувся на уважний погляд господаря.

Він недбало сів на ретельно заправлене Саймонове ліжко. Очі астрофізика роздратовано блиснули, та психолог не звернув на це ніякої уваги. Більше того, він скоріше збадьорився.

– Я не згоден з тим,- заговорив Шеффілд,- як ви добрали людей, котрі мають вирушити на місце першого поселення. Виходить так, що ви призначаєте для першочергових робіт лише себе – фізика, Вернадського – хіміка та трьох біологів. Так?

– Так.

– І ви вважаєте, це буде компетентна експедиція?

– О Космосе! А ви б запропонували щось інше?

– Я хотів би вирушити теж.

– Чому?

– У вашій групі нема нікого, хто має відношення до науки про психіку.

– До науки про психіку! Велика Галактико! Докторе Шеффілд, ризикувати п’ятьма чоловіками – це й так забагато. Якщо говорити по суті, докторе, вас і вашого… гм… підопічного включили до складу нашого наукового персоналу за розпорядженням Бюро у справах периферії, але без якихось попередніх консультацій зі мною. Я скажу чесно. Якби мене спитали, я б заперечував. Я не бачу, чим корисна може бути наука про психіку в таких дослідженнях, як-от наше, котре врешті-решт є чисто природознавчим дослідженням. Дуже прикро, що Бюро вирішило здійснити експеримент з мнемоніком саме в таких обставинах. Ми не можемо допустити сцен, подібних до тої, що була тут у нього з Родрігесом.

Шеффілд зрозумів, що Саймонові невідомо про Маркову причетність до самої ідеї спорядити цю експедицію.

Він сидів випростаний – руки на колінах, лікті повернуті вбік. Обличчя прибрало виразу крижаної офіційності.

– Отже, ви не бачите, чим може бути корисна наука про психіку в такому дослідженні, як наше, докторе Саймон? А якщо я скажу вам, що загибель першого посе-

Лення цілком просто можна пояснити на основі психології?

– На мене це не справить враження. Психолог здатний усе пояснити, але неспроможний нічого довести.

І Саймон гордовито посміхнувся, задоволений складеним на ходу афоризмом.

Та Шеффілд мов недочув його.

– Дозвольте мені торкнутися деяких деталей,- сказав він.- Чим саме Братусь вирізняється з усіх вісімдесяти трьох тисяч населених планет?

– Ми ще не маємо достатньої інформації. Я не можу точно сказати.

– О блідолиций брате мій! Всі необхідні відомості були у вас ще перед тим, як ми вилетіли сюди. У Братуся – два сонця.

– Ну, так, звичайно.

Але тепер на обличчі астрофізика промайнуло збентеження.

– І зауважте, два кольорових сонця. Кольорових. Уявляєте, що це означає? Це означає, що кожна людина, ви чи я, стоячи в повному сяйві двох сонць, кидатиме від себе дві тіні. Одну блакитно-зелену, а другу червоно-оранжеву. Довжина кожної буде, природно, змінюватися залежно від пори дня. Чи спадало вам на думку, що не завадило б вивчити, як розподіляються кольори у цих тінях? У вас це називається, по-моєму, спектром відбиття?

– Я гадаю,- бундючно промовив Саймон,- що спектри відбиття будуть такі самі, як і спектри випромінювання самих сонць. Що ж вам іще потрібно?

– Потрібно перевірити це. А може, повітря поглинає хвилі деяких довжин? А рослинність хіба не здатна поглинати? А згадайте супутника Братуся – Сестричку. Я спостерігав її останніми ночами. Вона також кольорова, і кольори на ній переміщуються.

– Ну, звичайно, хай йому чорт! Вона проходить незалежні фази від кожного з сонць.

– А ви ж не перевірили її спектр відбиття, адже так?

– Ні, він десь у нас є. Тільки ніякого інтересу він не становить. А чому це так вас цікавить?

– Дорогий мій докторе Саймон, існує добре відомий психологам факт: чергування червоного й зеленого кольорів шкідливо впливає на психічну стійкість людини. У даному разі цей червоно-зелений хромопсихічний ефект (як ми його називаємо) не тільки неминучий, але й відбуватиметься в

Обставинах, котрі людському розумові вбачаються як украй неприродні. Цілком імовірно, що в таких умовах хромопсихоз спричиниться до гіпертрофії триєдиних шлуночків мозку і, через неї,- до церебральної кататонії, а то вже фатальний кінець.

Саймона було покладено на лопатки.

– Ніколи не чув про подібні речі,- пробурмотів він.

– Звичайно, не чули,- відповів Шеффілд. (Тепер настала його черга набрати бундючного вигляду).- Бо ви не психолог. Не піддаватимете ж ви сумнівам мою професійну думку?

– Та ні ж бо. Але з останніх повідомлень експедиції ясно, що люди вмирали внаслідок чогось такого, що більше схоже на розлад дихання.

– Так, але Родрігес відкинув такі пояснення, і ви погодилися з його професійною думкою.

– Я не сказав зараз, що був розлад дихання. Я згадав про щось таке, що схоже на це. А все-таки при чому тут ваш червоно-зелений хромотрамтарарам?

Шеффілд похитав головою.

– Ви, неспеціалісти, все собі уявляєте хибно. Припустімо, що ми таки маємо справу з певним фізичним явищем; але це ще не означає, що тут виключаються якісь психологічні причини. Найвагомішим доказом моєї теорії є те, що червоно-зелений хромопсихоз виявляється спочатку як психогенний розлад дихальних функцій. Гадаю, ви не дуже обізнані з психогенними хворобами?

– Ні, це лежить за межами моєї галузі.

– Либонь, так. Так ось. Мої розрахунки показують, що в умовах підвищеного вмісту кисню на цій планеті психогенний розлад дихальних функцій не лише неминучий, а й протікатиме надзвичайно важко. До речі, ви спостерігали місяць… я хочу сказати – Сестричку, протягом останніх ночей?

– Так, я спостерігав Іліон.- Саймон навіть тепер не забув офіційну назву Сестрички.

– Ви спостерігали її пильно? І довго? У телескоп?

– Так.- Саймонове занепокоєння зростало.

– Еге,- сказав Шеффілд.- Отож: в останні кілька ночей кольори супутника були особливо небезпечні. Ви напевне мусили відзначити у себе легеньке свербіння в носовій порожнині, а в горлі, мабуть, трохи дерло. Думаю, болю ви ще не відчуваєте. А крім того, ви, очевидно, почали кашляти або чхати? І ковтати стало трохи важче?

– По-моєму, я… – Саймон судорожно ковтнув слину і глибоко вдихнув: перевіряв діагноз Шеффілда. Раптом він підскочив із стиснутими кулаками й зарепетував:- Свята Галактико! Шеффілде, ви не мали права раніше мовчати! Я все це відчуваю. Що тепер робити, Шеффілде? Це ще можна вилікувати, кажіть? Чорт забирай, Шеффілде! – вже заверещав він.- Чому ви не сказали нам про це раніше?

– А тому,- спокійно мовив Шеффілд,- що я зараз не сказав вам жодного слова правди. Від початку й до кінця – жодного правдивого слова. Кольори не можуть заподіяти ніякої шкоди. Сідайте, докторе Саймон. Вигляд у вас не дуже розумний.

– Ви сказали,- пробелькотів, хапаючи повітря, геть збитий з пантелику Саймон,- ви сказали, що це ваша професійна думка…

– Моя професійна думка! Клянуся Космосом і всіма малими кометами, Саймоне, чому професійна думка перетворюється в якесь чаклунство? Людина може просто набрехати або може бути не досить обізнана з деталями своєї галузі. Спеціаліст може помилятися – бо він погано знає суміжні галузі. Він може бути впевнений, що має рацію, і все ж таки помилятися. Взяти хоча б вас. Вам відомо все про будову Всесвіту, а я в цих справах повний невіглас: знаю лиш те, що зірка – це цяточка, яка блимає на небосхилі, а світловий рік – це щось довжелезне. А все ж таки ви впіймалися на гачок моєї “психологічної” тарабарщини, через яку мало не вмер би від сміху кожен студентик-психолог. Чи не згодитеся ви, Саймоне, що час нам уже менше носитись із тією професійною думкою, а більше дбати по загальну координацію всіх наших дій?

Краска поволі сходила з обличчя Саймона. Воно стало жовтим, наче віск. Губи тремтіли. Він прошепотів:

– Ви скористалися становищем фахівця, щоб пошити мене в дурні?

– Приблизно так,- відповів Шеффілд.

– Я ще ніколи, ніколи…- Саймон затнувся і почав знову:- Я ще ніколи в житті не стикався з такою боягузливою мерзотою.

– Я хотів поставити крапки над “і”.

– О, ви їх поставили. Ви їх поставили.- Саймон потроху опановував себе, голос його став рівнішим.- Ви хочете, щоб я все-таки взяв цього вашого хлопчиська з собою…

– Саме так.

– Hi. Hi. Категорично – ні. Ще перед тим як ви увійшли сюди, я сказав “ні”, а тепер можу повторити “ні” ще мільйон разів.

– Але чому? Я хочу сказати, чому “ні” ще до того, як я увійшов?

– Він психований. Його не можна тримати серед нормальних людей.

Шеффілд похмуро сказав:

– Будьте ласкаві, не вживайте слів – як-от “психований”, навіть смислу яких ви до пуття не знаєте. Якщо вже ви такий вимогливий щодо професійної етики, то облиште, прошу, втручатися в мою спеціальність у моїй присутності. Марк Аннунчіо абсолютно нормальна людина.

– Навіть після тієї сцени з Родрігесом? Так. Овва!

– Марк мав право поставити запитання. Це його робота, врешті це його обов’язок – ставити запитання. А Родрігес не мав права поводитись так по-хамському.

– З вашого дозволу, я все-таки маю перш за все зважати на Родрігеса.

– Чому? Марк Аннунчіо знає більше Родрігеса. І, як на те пішло, він знає набагато більше, ніж ви і я разом узяті. Що для вас важливіше – привезти на Землю путящий звіт чи потішити свої дріб’язкові амбіції?

– Ви можете переконувати мене, що ваш хлопчак знає все на світі, але мені це байдуже. Я усвідомлюю, що він – чудовий папуга. Однак він нічогісінько не розуміє. Я зобов’язаний слідкувати, щоб він мав доступ до всіх даних – такий наказ я одержав від Бюро. Вони мене не поспитали, та хай уже буде так. Я згоден їм догодити. Він отримуватиме всі дані – тут, на кораблі.

– Цього замало, Саймоне,- зауважив Шеффілд.- Марк повинен вилетіти на місце досліджень. Він здатний побачити те, що прогавлять ваші дорогоцінні фахівці.

Саймон крижаним тоном відповів:

– Що ж, можливо. А проте, Шеффілде, згоди я не даю. І ніщо не спонукає мене змінити рішення.

У астрофізика навіть ніс побілів від стримуваної люті.

– Це тому, що я вас обдурив?

– Це тому, що ви опоганили святий обов’язок спеціаліста. Жоден гідний поваги спеціаліст ніколи не скористається зі свого фаху, щоб насміятися з необізнаності фахівця в іншій царині.

– Значить, я таки пошив вас у дурні. Саймон відвернувся.

– Вийдіть, прошу вас. Протягом усієї мандрівки між нами більше не буде ніяких контактів, за винятком абсолютно необхідних.

– Якщо я піду,- сказав Шеффілд,- то про все дізнаються інші.

Саймон здригнувся.

– Ви збираєтесь переповісти всім нашу невелику сварку? – Його рот скривила холодна презирлива посмішка.- Ви тільки продемонструєте цим, який ви негідник.

– Ой, навряд чи вони візьмуть це всерйоз. Кожен знає, що психологи скорі до жартів. До того ж наші колеги просто забудуть про мене, бо від душі реготатимуть з вас. Ви тільки уявіть – такий імпозантний доктор Саймон повірив, що в нього болить горлечко. І заволав пробі, послухавши трохи “наукової” тарабарщини.

– Хто вам повірить? – скинувся Саймон.

Шеффілд підніс догори праву руку. Між великим і вказівним пальцями він тримав невеличку прямокутну коробочку з кількома кнопками.

– Кишеньковий магнітофон,- сказав він і натиснув на одну з кнопок. Одразу ж почувся голос Саймона.

– Ну, докторе Шеффілд, що сталося?

Голос звучав бундючно, владно й самовпевнено.

– Дайте сюди! – Саймон кинувся на довгов’язого психолога.

Шеффілд відштовхнув його.

– Не будемо мірятися силою, Саймоне. Я ще не так давно займався вільною боротьбою. Послухайте, я пропоную вам угоду.

Саймон далі наскакував на психолога, забувши про гідність, задихаючись від злості. Шеффілд, поволі відступаючи до дверей, утримував його на відстані витягнутої руки.

– Дозвольте Маркові й мені вирушити з вами, і жодна душа цього не побачить і не почує.

Саймон потроху почав заспокоюватися.

– І ви віддасте це мені? – нарешті важко видихнув він.

– Після того, як ми з Марком будемо на місці поселення.

– І я повинен вірити вам на слово? – Саймон намагався вкласти у ці слова стільки образливості, скільки міг.

– А чом би й ні? Хай там як, а ви мені повірте в одному: я розголошу всім нашу бесіду, якщо ви не погодитесь. Спочатку я прокручу цей запис Вернадському. Він буде у захваті. Ви знаєте, яке в нього старосвітське чуття гумору…

– Гаразд. Готуйтеся зі своїм хлопцем до вильоту.- Саймон проказав це таким тихим голосом, що його було ледве чути. Тоді враз рішуче додав:- Тільки запам’ятайте, Шеффілде. Коли ми повернемося на Землю, я витягну вас перед очі Центрального комітету ГАРН. Це я вам гарантую. Вас дискваліфікують.

– Я не боюся Галактичної Асоціації Розвитку Науки.- Шеффілд вимовив назву по складах.- Врешті-решт, чим я перед вами завинив? Невже ви збираєтесь подавати цей магнітофонний запис Центральному комітетові як речовий доказ? Та ну ж бо. Давайте по-дружньому. Ви ж не захочете сповіщати про свою… гм… помилку найголовнішим з бундючних бовдурів, що представляють 83 000 планет?

Чемно всміхнувшись, Шеффілд зник за дверима.

Та коли він опинився у коридорі, усмішка зникла з його обличчя. Вся ця історія йому не подобалась. Тепер він питав сам себе: а чи варта була справа того, щоб наживати собі такого ворога?

19

Поблизу місця першого поселення на Братусі з’явилося сім наметів. Всі вони були перед очима Невіла Фоукса, який стояв на невисокому горбі. Минав сьомий день їхнього перебування тут.

Фоукс глянув на небо. Над головою пропливали густі хмари, просякнуті дощем. Це його радувало. Коли обидва сонця ховалися за такі хмари, всі предмети, освітлені розсіяним сірувато-білим світлом, здавалися майже земними.

Віяв свіжий, вогкуватий вітер – достоту як у Вермонті серед квітня. Фоукс був родом з Нової Англії: приємно хоч на хвилину відчути себе, наче вдома. Через чотири-п’ять годин Лагранж-І зайде і хмари почервоніють, а краєвид стане похмурим і тьмяним. Але Фоукс сподівався на той час уже бути в наметі.

Так близько від екватора і так холодно! Пусте, через тисячу років все тут зміниться. Коли відступлять льодовики, повітря прогріється, а грунт підсохне. З’являться джунглі й пустелі. Поступово підвищуватиметься рівень океанів, поглинаючи безліч островів. Дві великі річки стануть внутрішнім морем, і зміняться обриси єдиного великого Братусевого континенту. А можливо, він розпадеться на декілька малих.

“А місце першого поселення теж зануриться у воду?” – подумав Фоукс. То, може, він забере з собою під воду й прокляття, що нависло над цим місцем.

Фоукс розумів, чому Конфедерації так доконче потрібно розкрити таємницю цього першого поселення. Навіть якщо вся річ справді полягає у звичайному захворюванні, це треба довести. Інакше хто наважиться оселитись на цій планеті? Повір’я про “приманку для роззяв” лякали не тільки космонавтів.

От хоч би він сам… Так, його перша подорож до місця поселення минула цілком щасливо, хоча він і був тоді радий скоріше забратися подалі від цієї похмурої твані. А повертатися сюди було вже важче. Не так просто засинати щодня з думкою про тисячі таємничих смертей, що оточують тебе з усіх боків, відокремлені лише примарним шаром часу.

Нові холоднокровно, як і пристало лікареві, розкопав дюжину могил із зотлілими останками перших колоністів. Фоукс не мусив брати участь в ексгумації і навіть не глянув на них. А Нові заявив, що з цих напівструхлілих кісток нічого дізнатися не вдасться.

– Здається, є якісь аномалії у кісткових відкладеннях,- повідомив він. Але коли його запитали про причину, лікар визнав, що це явище можна пояснити й сторічним перебуванням кісток у вогкому грунті.

Фоукс створив собі власну фантастичну картину нещастя, і вона переслідувала його навіть наяву. Начебто у грунті планети живе якесь невловиме плем’я розумних істот. Ніким не помічені, вони сто років тому регулярно відвідували поселення, готуючи нещадне винищення чужинців.

В його уяві малювалася тиха бактеріологічна війна. Ось ці фантоми у малих лабораторіях під корінням дерев вирощують всякі грибки та спори, шукаючи такого різновиду, який міг би жити в людському організмі. Можливо, вони навіть викрадали дітей, щоб провадити на них досліди.

І коли вони знайшли те, що шукали, спори було випущено в атмосферу, і на колонію попливли смертоносні хмари…

Фоукс розумів, що все те – плід його фантазії. Він вигадав це під час безсонних ночей, без очевидної причини – може, тому, що тривожно стискалося серце. Однак, залишившись сам на сам з лісом, він не раз здригався, пойнятий раптовим моторошним відчуттям, ніби чиїсь блискучі очі пильно стежать за ним з-під дерев у похмурому присмерку Лагранжа-І.

Заглиблений у такі думки, Фоукс усе ж за звичкою ботаніка не минав оком жодної з рослин, повз які проходив. Він навмисне, виходячи з табору, обирав щоразу новий напрямок, але завжди бачив майже те саме. Ліси на Братусі не можна назвати могутніми, і вони не мали непролазних хащів. Мандрувати ними було досить легко. Низенькі дерева (лише деякі з них перевищували десять футів, хоча товщина стовбурів була приблизно така, як у земних дерев) росли аж ніяк не купно.

Фоукс уклав спрощену схему класифікації рослинного світу Братуся й у глибині душі сподівався, що така класифікація, можливо, обезсмертить його ім’я в ботанічній науці.

Наприклад, там росло “дерево-багнет”. Його великі пурпурові квіти приваблювали комахоподібних істот, які будували всередині квіток маленькі гніздечка. Згодом (під дією якогось імпульсу чи сигналу – Фоукс не знав) усі квітки на цьому дереві за ніч вистрілювали довгу блискучу маточку білого кольору. Така маточка була не менша двох футів, і тому здавалося, що кожне дерево враз вистромило безліч багнетів.

Наступного дня квітка запилювалась, і пелюстки щільно стулювались, закривши й маточку, і комах – усе. Першодослідник Макояма назвав цю рослину “дерево-багнет”, але Фоукс набрався сміливості перейменувати його в “Міграцію Фоуксії”.

Всі дерева мали одну спільну особливість. Їхня деревина відзначалася неймовірною твердістю. Тут було над чим посушити голову і біохімікам – щоб визначити фізичний стан молекул її клітковини, і біофізикам – щоб вивчити, як може проходити вода крізь таку незвичайно щільну тканину. На власному досвіді Фоукс упевнився, що квітки ламаються, мов скляні, якщо їх потягти, а гілля дерев майже неможливо зігнути, не те що зламати. Його кишеньковий ніж затупився, не залишивши на гілці й малої подряпини. Щоб розчистити собі клаптик для посіву, перші колоністи, мабуть, змушені були викопувати дерева з корінням.

На відміну від Землі Братусеві ліси не мали тваринного життя. Можливо, тварини вимерли під час наступу льодовиків. Але Фоукс напевне цього знати не міг.

Усі комахоподібні істоти тут мали по два крила. Крила ці скидалися на пухнасті плівочки, які тріпотіли зовсім беззвучно. Жодна з комах, звичайно, не була кровосисною.

Єдиним представником тваринного світу, який потрапив на очі експедиції, була велика крилата істота, що зненацька

З’явилася над табором. Щоб виявити її справжній вигляд, зробили моментальну фотографію, тому що роздивитись її як слід простим оком не було змоги: надто стрімко промайнула вона понад самими наметами, вочевидь стривожена їхньою появою тут.

Летючий звір мав чотири крила. Передня пара крил, які закінчувались міцними кігтями, являла собою майже голі перетинки і, мабуть, забезпечувала можливість планеруючого польоту. Задня пара, вкрита жорстким пухом, тріпотіла з шаленою частотою. Родрігес запропонував назвати цю істоту “тетраптерусом”.

Охоплений спогадами, Фоукс раптом здригнувся, побачивши траву нового різновиду, який досі йому ще не траплявся. Трава росла щільним кущем, але кожна стеблина вгорі розгалужувалась на три. Ботанік вийняв лупу й обережно торкнув пальцем одну із стеблин пальцем. Як і інші трави на Братусі, вона була…

Саме в цю мить він почув якийсь шерех позад себе – почув ясно. Він завмер, прислухаючись, але тьохкання його власного серця заглушувало всі інші звуки. Фоукс рвучко обернувся. Щось схоже на людську тінь миттю майнуло за дерево.

Фоуксові перехопило подих. Він став поволі намацувати зброю при поясі, але рука рухалася наче крізь патоку.

Виходить, що його фантазії – зовсім не фантазії? Виходить, Братусь – не безлюдна планета?

Фоукс мимоволі опинився за іншим деревом. Втекти він не міг. То вже напевно. Не скаже ж він іншим: “Я бачив щось живе. Можливо, ось тут вона і є – розгадка. Але я злякався і дав змогу їй зникнути”.

Він мусить щось зробити.

Позаду того дерева, за яким сховалася невідома істота, росло “дерево-келих”. Воно квітувало; біло-кремові квітки витяглись угору, напружившись у чеканні перших краплин довгожданого дощу. І тут пролунав дзенькіт – ніби розбився келих. Біло-кремові пелюстки, тріпонувшись, нагнулися донизу.

Це йому не приверзлося. Хтось таки стояв за деревом.

Фоукс глибоко вдихнув – раз, другий – і прожогом скочив уперед, тримаючи напоготові зброю, готовий стріляти відразу, тільки-но з’явиться небезпека.

Але з-за дерева почувся голос:

– Не стріляйте. Це я.

Потому з’явилася перелякана, але безперечно людська фізіономія.

Це був Марк Аннунчіо.

Фоукс застиг на місці і втупився в хлопця. Нарешті видушив із себе:

– Що ти тут робиш?

Не відриваючи погляду від зброї, Марк пробелькотів:

– Я йшов за вами.

– Навіщо?

– Подивитись, що ви робите. Мені було цікаво, що ви знайдете. Я думав, як ви мене помітите, то проженете.

Аж тепер Фоукс помітив, що й досі тримає в руці зброю, і сховав її до кобури, але тільки з третьої спроби. Впали перші краплини дощу. Фоукс різко кинув:

– Нікому не кажи, що тут сталося.

Він зміряв юнака ворожим поглядом, і вони, тримаючись віддалік один від одного, попростували до табору.

20

До семи наметів додався збірний будиночок, якого поставили посередині табору. В ньому за довгим столом зібралася вся група.

Приводом була визначна подія, але всі в будиночку мали трохи приголомшений вигляд. Верховодив Вернадський, який у студентські роки завжди готував собі їжу сам. Ось він витяг з високочастотної пічки якесь паруюче вариво і проголосив:

– Кому калорій?

І став щедро розкладати їжу по тарілках.

– Пахне дуже смачно,- невпевнено сказав Нові.

Він підчепив на виделку шматок м’яса. Воно було якогось лілового кольору, і, незважаючи на тривалу дію високої температури, дуже тверде. Дрібно покришена зелень круг нього здавалося м’якшого, але й менш їстівною.

– Ну, то що? – спитав Вернадський.- Їжте. Уминайте за обидві щоки. Не бійтесь, я вже пробував – смакує.

Він напхав рот м’ясом і жував довго-довго.

– Трошки тверде, зате смачно.

– А може, це нас і вб’є,- замогильним голосом проказав Фоукс.

– Пусте,- озвався Вернадський.- Пацюки живилися цим два тижні.

– Два тижні – не так уже й багато,- заперечив Нові.

– Нічого, від одного шматка не помреш,- підкинув Родрігес.- Скажу чесно, таки смачно!

Так воно й було. Кінець кінцем з цим погодилися всі. До цих пір усі живі організми Братуся, які можна було їсти, виявлялися смачними. Зерно майже неможливо було змолоти на борошно, та коли це вдавалося зробити, з нього виходив гарний хліб, з великим вмістом білка. Кілька таких хлібин і зараз лежало на столі. Вони були темного кольору, важкуваті, але приємні на смак.

Фоукс, вивчивши рослинність Братуся, дійшов висновку, що при продуманих зрошенні й сівбі один акр поверхні планети зможе давати їжі для травоядних тварин у десять разів більше, ніж акр найпоживнішої люцерни на Землі.

На Шеффілда це справило велике враження, і він одразу назвав Братуся житницею сотні планет. Але Фоукс всупереч своїм власним твердженням знизав плечима:

– Приманка для роззяв.

Тиждень тому вся група була дуже схвильована: хом’яки та білі миші несподівано відмовились їсти деякі з нових видів трав, принесених Фоуксом. Коли невелику кількість цих трав підмішали до звичайного їхнього раціону, тварини стали гинути.

Розгадка таємниці?

Не зовсім. Через кілька годин прийшов Вернадський і спокійно сказав:

– Мідь, свинець і ртуть.

– Що? – перепитав Саймон.

– У цих рослинах. Вони містять багато важких металів. Можливо, це еволюційний захисний засіб – щоб їх не їли.

– Виходить, перші поселенці…- почав Саймон.

– Ні, цього не може бути. Більшість рослин цілком їстівні. Лише ці, але їх ніхто їсти й не стане.

– Звідки ви знаєте?

– Не стали ж їх їсти пацюки.

– Так то пацюки…

Вернадський тільки цього й чекав. Він патетично проголосив:

– Ви бачите перед собою мученика науки. Я їх покуштував.

– Що?! – скрикнув Нові.

– Тільки лизнув, не хвилюйтесь. Я – мученик обережний. Взагалі вони гіркі, як стрихнін. Але хіба може бути інакше? Якщо рослина набирається свинцю лише для того, щоб її не з’їла тварина, і якщо тварина дізнається про те

Лише тоді, коли здохне, то яка від цього рослині користь? Гіркота вказує тварині на небезпеку. Чергування попереджень й покарань – ось у чому фокус.

– Більше того,- сказав Нові,- перші поселенці загинули не від важких металів. Симптоми були зовсім інші.

Ті симптоми були чудово відомі всім. Дехто почув їх у популярному викладі, решта вичитали у спеціальних довідках. Утруднене, болюче дихання, яке поступово далі погіршується. Оце, власне, все.

Фоукс відклав виделку.

– Послухайте, а ну як у цій їжі є якийсь алкалоїд, що паралізує нерви легеневих м’язів?

– У пацюків також є легені,- відповів Вернадський.- І їх ця їжа не вбила.

– А може, він накопичується у тканинах?

– Добре, добре. Якщо у вас виникнуть болі при диханні, перейдіть на звичайний корабельний раціон і подивіться, чи вам не покращає. Але остерігайтеся самонавіювання.

– Це вже з моєї парафії,- пробурчав Шеффілд.- Щодо цього – не хвилюйтеся.

Фоукс важко зітхнув, потім ще раз. Тоді з похмурим виглядом поклав собі в рот новий шмат м’яса.

На дальньому кінці стола сидів Марк Аннунчіо. Він їв повільніше, ніж решта членів експедиції, і пригадував монографію Норріса Вайнограда “Смак і запах”. Вайноград розробив класифікацію смаків і запахів, що базується на опису затримування ферментних реакцій усередині смакових сосочків. Аннунчіо не знав достеменно, що це означає, але пам’ятав усі символи, характеристики й визначення.

І ось тепер, доїдаючи свою порцію, Марк визначив смак м’яса, розклавши його одночасно на три підкласи. Хлопцеві щелепи трохи нили від напруженого жування.

21

Наближався вечір. Лагранж-І уже висів низько над обрієм. День видався ясний, теплий, і Борис Вернадський відчував насолоду. Він зробив деякі цікаві виміри, а його строкатий светр поволі змінював кольори з кожною годиною, в міру того як сонця переміщувались на небосхилі.

Тепер від Вернадського тяглася довга червона тінь, і лише нижня її третина, на яку накладалася тінь від Лагранжа-ІІ, була сірого кольору. Він простяг руку, і від неї впали дві

Тіні – розмита оранжева, футів на 15 від нього, і густіша голуба – з того ж боку, але завдовжки футів із п’ять. Якби він мав час, він із задоволенням створив би прекрасну гаму кольорових тіньограм.

Він так захопився приємними думками, що навіть не обурився, побачивши Марка Аннунчіо, який обходив його дальньою стежкою. Вернадський відклав убік нуклеометр і помахав рукою:

– Йди сюди!

Юнак несміливо наблизився до нього.

– Здрастуйте.

– Ти щось хотів?

– Я просто… просто дивлюсь.

– Он як? Гаразд, підходь, дивися. Знаєш, що це я роблю? Марк заперечливо похитав головою.

– Це нуклеометр,- сказав Вернадський.- Його встромляють у грунт. Ось так. Отут зверху в нього генератор силового поля, тому його можна ввігнати в будь-яку породу.

Не припиняючи розмови, він наліг на нуклеометр, і той на два фути угруз у голову кам’яного пласта.

– Бачиш?

У Марка засвітилися очі, і це сподобалось Вернадському. Геохімік сказав:

– По боках стрижня тут є мініатюрні атомні пічечки. Кожна з них випаровує близько мільйона молекул навколишньої породи і розкладає їх на атоми. Потім атоми розподіляються за масою та зарядом ядер, і результати можна безпосередньо зчитувати зі шкал ось тут, зверху. Метикуєш?

– Не зовсім. Але це непогано знати. Вернадський, усміхнувшись, промовив:

– Ми закінчуємо вимірювання – одержуємо чисельні дані про вміст різних елементів у корі. На всіх киснево-водних планетах ці цифри майже однакові.

Марк зауважив серйозно:

– З тих планет, що я знаю, найбільше кремнію має Лепта – 32,765%. У Землі – лише 24,862%. Стосовно до маси.

Усмішка спливла з обличчя Вернадського. Він сухо спитав:

– Слухай, хлопче, ти знаєш такі цифри для всіх планет?

– Ні, це неможливо. По-моєму, ще не всі планети й досліджені. У “Довіднику з кори планет” Бішуна і Спенглоу

Є дані тільки для 21 854 планет. Їх я, звичайно, знаю всі. Вернадський відчув себе так, ніби з нього випустили повітря. Все ж він провадив:

– На Братусі елементи розподілені ще рівномірніше, ніж звичайно. Кисню мало – за моїми даними, в середньому якихось 42,113%. Кремнію також мало – 22,722%. Важких металів у 10-100 разів більше, ніж на Землі, і це не локальне явище: загальна густина Братуся на 5% вища за земну.

Вернадський і сам не відав, навіщо все це говорить хлопчині. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що завжди приємно мати уважного слухача. Коли нема з ким поговорити про свою професію, часом стає самотньо й смутно. І він продовжив свою лекцію, дедалі більше входячи у смак:

– З другого боку, легкі елементи розподіляються тут також рівномірніше. В океанах головними сполуками є не хлористий натрій, як на Землі, а магнієві солі. А літій, берилій і бор? Вони легші від вуглецю, але на Землі й на всіх інших планетах зустрічаються дуже рідко. А на Братусі їх багато. Всі ці три елементи становлять близько 0,4% кори, а на Землі – тільки 0,004%.

Марк доторкнувся до рукава геохіміка.

– А ви маєте список усіх елементів з їх вмістом у корі? Можна його подивитись?

Вернадський витяг із задньої кишені штанів складеного папірця, простягнув його Маркові й, усміхаючись, сказав:

– Тільки не надрукуй ці цифри раніш за мене.

Марк пробіг очима папірець і повернув його Вернадському.

– Що, вже? – здивовано запитав той.

– Ну, так,- замислено відповів Марк.- Я все запам’ятав.

Він повернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись. Останній відблиск Лагранжа-І згас за обрієм. Вернадський подивився услід Марку, знизав плечима, витяг із грунту нуклеометр і рушив до наметів.

22

Шеффілд загалом був задоволений. Марк поводив себе навіть краще, ніж він сподівався. Щоправда, він майже зовсім не вступав у розмови, але це, власне, не мало значення. Хай там як, а Марк виявляв інтерес до всього, що його оточувало, і не нудив світом. І не зчиняв ніяких скандалів.

Вернадський розповів Шеффілдові, що останнього вечора

Марк цілком нормально поговорив із ним щодо аналізів складу Братусевої кори і навіть ні разу не підвищив голосу. Вернадський трохи посміявся з того, що Марк знає склад кори двадцяти тисяч планет, і пообіцяв, що коли-небудь примусить хлопця проказати напам’ять усі цифри – просто щоб подивитись, скільки часу це займе.

Сам Марк про розмову з Вернадським нічого Шеффілдові не сказав. Цілий ранок він просидів у своєму наметі. Шеффілд зазирнув туди й побачив, що хлопець сидить на ліжку, втупившись у свої ноги, і не став його займати.

Шеффілд відчув, що йому самому потрібна якась оригінальна ідея. Справді оригінальна, незвичайна ідея.

Досі вони ще нічого не досягли. За цілий місяць – нічого. Родрігес і чути не хотів про якусь інфекцію. Вернадський геть-чисто відкидав можливість харчового отруєння. Нові шалено мотав головою, коли хтось згадував про порушення обміну речовин. “Де докази?”- питав він.

Усе зводилось до того, що, на тверду думку спеціалістів, будь-яка фізична причина смерті виключалась. Але ж чоловіки, жінки й діти все-таки померли. Значить, була якась причина. Може, психологічна?

Ще на кораблі Шеффілд скористався цим, щоб висміяти Саймона. Але тепер настав час, навіть не час – нагальна потреба серйозно замислитись. Може, щось примусило поселенців самим заподіяти собі смерть? Але що? Людство колонізувало вже десятки тисяч планет, і це аж ніяк не вплинуло на його психічну стійкість. Самогубства та психози більше поширені на самій Землі, ніж деінде в Галактиці.

До того ж колонія відчайдушно благала про медичну допомогу. Люди не хотіли вмирати.

Занепад особистості? Щось специфічне саме для цієї окремої групи? Щось настільки дійове, щоб могло спричинитися до смерті аж тисячі людей? На це не схоже. І зрештою, як про це можна тепер дізнатися? Місце поселення ретельно обшукали, але ні плівок, ні записів, навіть якихось дрібних фрагментів інформації не знайшли. Насичене вологою сторіччя знищило геть усі нетривкі свідоцтва.

Шеффілд опинився немов у порожнечі. Він відчував повну безпорадність. Інші принаймні мають певні відомості, з якими можна працювати. У нього не було нічого.

Він знову опинився біля Маркового намету. І мимоволі зазирнув усередину. Намет був порожній. Шеффілд озирнувся й помітив Марка, який поспішав до лісу. Шеффілд гукнув його вслід:

– Марку! Зачекай мене!

Марк зупинився, потім начебто рушив далі, але передумав, і дав довгоногому Шеффілдові наздогнати себе.

– Куди ти зібрався? – запитав Шеффілд. Навіть після того як пробігся, він не засапався – так багато кисню було в атмосфері Братуся.

– До ракети,- знехотя відповів Марк.

– Чого?

– Я ще не мав нагоди роздивитись її як слід.

– Та ну ж бо! Була в тебе така нагода,- сказав Шеффілд.- Коли ми летіли в табір, ти ж не відходив від Фоукса – висів у нього над головою, як шуліка.

– Тоді було багато людей,- сердито кинув Марк.- А я хочу роздивитися ракету сам-один.

Шеффілд занепокоївся. Хлопець роздратований. Краще піти з ним і з’ясувати, в чому річ. І він сказав:

– Якщо подумати, то й мені не завадило б добре роздивитися ракету. Ти не заперечуєш, як я підтримаю тобі компанію?

Марк завагався, тоді сказав:

– Га… гаразд. Якщо ви так хочете. Запрошення пролунало не вельми гречно. Шеффілд запитав:

– А що ти несеш, Марку?

– Палицю. Я зрізав її з дерева лазером і взяв із собою на той випадок, якщо хтось здумає мене зупинити.

І він махнув палицею – так, що вона зі свистом розітнула густе повітря.

– Навіщо комусь зупиняти тебе, Марку? Я б її викинув. Вона важка й тверда. Ти можеш когось поранити.

Марк простував далі.

– Не викину.

Шеффілд поміркував трохи й вирішив поки що утриматись від сварки. Спочатку треба з’ясувати, звідки раптом така ворожість.

– Ну, як знаєш,- мовив він.

Ракетний човен лежав на галявині. Його лискуча металева поверхня відбивала зеленаве проміння Лагранжа-І, що був у зеніті; Лагранж-ІІ ще не з’явився над обрієм.

Марк сторожко роззирнувся навкруги.

– Нікого не видно, Марку,- сказав Шеффілд.

Вони піднялися на борт. Це була велика ракета. Сім чоловік і все необхідне спорядження вона перевезла до табору всього за три рейси.

Шеффілд боязко оглянув панель керування.

– Не можу уявити, як це такий собі ботанік спромігся навчитись керувати цією махиною? Це ж так далеко від ботаніки!

– Я теж можу нею керувати,- несподівано сказав Марк.

– Ти? – Шеффілд з подиву аж вирячив очі.

– Я спостерігав, що робив доктор Фоукс, коли ми летіли сюди. Я зрозумів усе, що він робив. І потім, у нього є інструкція з ремонту ракети. Я якось поцупив її і прочитав.

– Ну, це таки радість,- весело сказав Шеффілд.- Тепер на крайній випадок маємо запасного пілота.

Він повернувся до Марка спиною і не бачив, як палиця злетіла вгору і з силою впала на його голову. Він не почув, як Марк проказав стурбованим голосом: “Вибачте, докторе Шеффілд”. Власне кажучи, він навіть не відчув удару, від якого знепритомнів.

23

Згодом Шеффілд зрозумів, що свідомість повернулася до нього, коли ракету трусонуло під час посадки. Нічого ще не тямлячи, весь наче в тумані, він відчув якийсь біль.

Над ним ніби плавав голос Марка. Це було перше, що Шеффілд усвідомив. Він зробив спробу перевернутися й стати на коліна. У голові гуло.

Спочатку Марків голос сприймався просто як потік порожніх, безладних звуків. Потім звуки почали складатися в слова. Нарешті, коли Шеффілд великим зусиллям розплющив очі й одразу заплющив їх від різкого світла, він уже почав розбирати цілі речення. Він стояв на одному коліні, опустивши важку голову, і слухав, як Марк захлинаючись викрикував тонким голосом:

– …тисяча людей, і всі вмерли. Залишилися тільки могили. І ніхто не знає чому.

Почувся гомін, в якому Шеффілд нічого не міг розібрати. Потім розлігся чийсь хрипкий бас, а після того знову заговорив Марк:

– Це – правда. Але навіщо, по-вашому, на борту стільки вчених?

Перемагаючи біль, Шеффілд звівся на ноги й притулився до стіни. Він доторкнувся до гулі на голові і, глянувши на долоню, побачив кров; вона геть просочила волосся і вже трохи запеклася. Застогнавши, він хитнувся вперед до виходу, намацав ручку й прочинив люк.

Трап був спущений. Шеффілд трохи постояв біля люка, похитуючись і не наважуючись зробити бодай крок.

Йому потрібен був час, щоб зорієнтуватися, що діється навколо. Обидва сонця стояли високо в небі, а за тисячу футів від ракети над миршавими деревами височів гігантський сталевий циліндр “Трьох Г.”.

Марк стояв біля підніжжя трапа, оточений членами екіпажу. Вони були роздягнені до пояса і вже встигли засмагнути під ультрафіолетом Лагранжа-II, ставши мало не чорними. (Спасибі густій атмосфері і товстому шарові озону в її верхній частині – вони затримували ультрафіолетове випромінювання, послаблюючи його до нешкідливого рівня).

Астронавт, що стояв якраз перед Марком, спирався на бейсбольну битку. Інший підкидав і ловив м’ячика. Багато хто мав на руках бейсбольні рукавички.

“Дивно,- чомусь промайнуло в голові Шеффілда,- Марк причалив прямо біля стадіону”.

Марк подивився вгору, побачив його і збуджено скрикнув:

– Містере Шеффілд, адже правда, що колись сюди посилали експедицію і що всі вони загинули?

Шеффілд спробував було сказати: “Марку, що ти робиш?”,- та не зміг.

– Містере, правду каже цей пуголовок?

Шеффілд учепився спітнілими долонями за поручень трапа. Обличчя астронавта колихалося за метр від нього. Товсті губи й маленькі очиці, що визирали з-під густих брів, смикнулись і затанцювали перед Шеффілдом. Потім трап метнувся вгору й закрутився десь над головою. Він чомусь тримався тепер руками за землю, а вилицю раптом пронизав холодний біль. Тут він перестав опиратися і знову втратив свідомість.

24

Наступного разу Шеффілд опритомнів уже не так болісно. Він лежав у ліжку, над ним схилилися два обличчя. Перед очима в нього пропливло щось довге й тонке, і крізь шум у голові він почув чийсь голос:

– Зараз він очуняє, Саймоне.

Шеффілд заплющив очі. Не знати як, але він збагнув, що голова його забинтована.

Він хвилину полежав спокійно, тільки глибоко втягував повітря. А коли знову розплющив очі, побачив кілька облич цілком ясно. Ось просто над ним кругле обличчя Нові,

З професійно нахмуреним чолом, яке, втім, одразу проясніло, тільки-но Шеффілд вимовив:

– Привіт, Нові!

Друге обличчя – злостиве, зі стиснутими зубами, але з ледь помітними іскорками задоволення в очах – належало Саймонові.

– Де ми? – запитав Шеффілд.

– У космосі, докторе Шеффілд,- крижаним тоном відповів Саймон.- Ось уже два дні.

– Два дні? – У Шеффілда зробилися великі очі.

– У вас був тяжкий струс мозку, Шеффілде,- втрутився Нові,- мало не тріснув череп. Спокійніше.

– Що трапи… Де Марк? Де Марк?!

– Тихше. Тихше.

Нові поклав руки Шеффілдові на плечі й примусив його знову лягти.

– Ваш хлопчисько під арештом,- сказав Саймон.- Якщо хочете знати чому, то знайте: він умисне підбурював команду корабля до бунту, внаслідок чого наражалося на небезпеку життя п’ятьох чоловік. Нас ледве не залишили у тимчасовому таборі, тому що команда збиралася відлетіти негайно. Капітанові було зовсім не просто упрохати, щоб вони взяли нас із собою.

Шеффілд спробував вивільнити з-під рук Нові одне плече. В пам’яті спливла розпливчаста картинка – Марк і астронавт із биткою. Марк промовляє: “…тисяча людей, і всі вмерли…”

Зробивши неймовірне зусилля, психолог підвівся на лікті.

– Послухайте, Саймоне, я не знаю, чому Марк це зробив, але дайте мені змогу поговорити з ним. Я все з’ясую.

– В цьому нема потреби,- відповів Саймон.- Все стане ясно на суді.

Шеффілд знову зробив спробу вивільнитися з-під рук Нові.

– Та навіщо ж така офіційність? Навіщо втягувати сюди Бюро? Ми можемо розібратися самі.

– Саме це ми й збираємося зробити. За космічним законодавством, капітан уповноважений особисто розглядати справи про злочини й правопорушення, вчинені у відкритому космосі…

– Капітан? Учинити суд тут – на борту корабля? Саймоне, ви не можете цього допустити. Це буде вбивство.

– Аж ніяк. Це буде справедливий і цілком слушний суд.

Я в усьому згоден із капітаном. З огляду на дисципліну такий суд просто необхідний.

– Послухайте, Саймоне,- втрутився схвильований Нові.- Годі вам. Він ще не в тому стані, щоб таке переживати.

– От і шкода,- відказав Саймон.

– Але ви не розумієте! – наполягав Шеффілд.- За хлопця відповідаю я.

– Навпаки, я це добре розумію,- озвався Саймон.- Саме тому ми й чекали, поки ви прийдете до тями. Вас також судитимуть разом із ним.

– Що?

– Бо ви відповідаєте за всі його дії. Більше того, ви були разом з ним, коли він викрав ракетний човен. Команда бачила вас біля люка ракети в той момент, як він підбурював команду на бунт.

– Але він розбив мені голову, щоб викрасти ракету. Невже ви не розумієте, що це вияв серйозного психічного розладу? Він не відповідає за свої вчинки, тобто неосудний.

– Нехай, Шеффілде, це вирішить капітан. Залиштеся з ним, Нові.

Він повернувся, щоб піти.

Шеффілд прикликав на допомогу всі сили, що в нього залишились, і загорлав:

– Саймоне! Ви хочете помститись мені за той урок психології, що я вам дав. Ви – дріб’язковий, ниций…

Задихаючись, він упав на подушку. Саймон, уже від дверей, сказав:

– І до речі, Шеффілде, підбурювання до бунту на борту корабля карається смертю!

25

“Оце таки суд!” – похмуро подумав Шеффілд. Ніхто не дотримувався законної процедури; а втім, психолог був упевнений, що ніхто її й не знає, і менше за всіх – капітан.

Суд відбувався у великій кают-компанії, де під час звичайних рейсів команда збиралася подивитись субефірні передачі. Але тепер нікого з членів екіпажу сюди не допустили, хоча науковий персонал зібрався весь.

Капітан Фоленбі сидів за столом якраз під субефірним приймачем. Шеффілда й Марка посадили окремо, ліворуч від капітана, обличчям до нього.

Капітан сидів наче на шпичках. То він невимушено перемовлявся із “свідками”, то з підкресленою офіційністю вимагав припинити всякий шепіт серед присутніх.

Шеффілд і Марк, які тут уперше побачились після польоту на ракетному човні, урочисто потиснули один одному руку. (Ініціатива належала Шеффілдові: Марк, побачивши заклеєне хрест-навхрест смужками пластиру виголене місце на Шеффілдовій голові, спочатку не наважувався до нього підійти).

– Вибачте мені, докторе Шеффілд. Вибачте.

– Нічого, Марку. Як з тобою поводились?

– По-моєму, добре.

– Обвинувачені, не розмовляти! – гримнув на них капітан.

Шеффілд спокійно заперечив:

– Послухайте, капітане, у нас нема адвокатів, і ми не мали часу підготуватись до слухання справи.

– Ніяких адвокатів не потрібно,- сказав капітан.- Це не суд присяжних на Землі. Це капітанське розслідування, тобто зовсім інша річ. Важать тільки факти, а не всякі юридичні теревені. Процес може бути переглянутий на Землі.

– Але до того часу ми, може статися, й не доживем! – гаряче заперечив Шеффілд.

– Починаємо! – оголосив капітан, грюкнувши по столу алюмінієвою скобою у формі літери “Т”.

Саймон сидів у першому ряду й ледь посміхався. Шеффілд стежив за ним із великим занепокоєнням. Саймонова посмішка нітрохи не змінилася за весь час, поки слухали свідків, котрі мали засвідчити, що команда ні в якому разі не повинна була знати про мету експедиції, і що Марк з Шеффілдом були присутні, коли виголошувалась ця настанова. Міколог експедиції розповів про свою розмову з Шеффілдом, яка підтверджувала, що Шеффілд добре знав про цю заборону.

Було встановлено, що Марк хворів більшу частину польоту до Братуся і що після посадки на планету він хоча й одужав, але поводив себе дивно.

– Як ви можете це пояснити? – запитав капітан.

З гурту присутніх раптом пролунав спокійний голос Саймона:

– Він перелякався. Він був готовий на все, аби втекти з цієї планети.

Шеффілд підхопився з місця:

– Зауваження Саймона не стосуються справи. Він не

Свідок.

– Сідайте! – сказав капітан, торохнувши скобою по

Столу.

Суд точився далі. Викликали одного з членів екіпажу, який засвідчив, що Марк повідомив їм про першу експедицію і що при цьому був присутній Шеффілд.

– Я вимагаю перехресного допиту! – заволав Шеффілд.

– У вас ще буде така можливість, пізніше,- сказав капітан, і астронавта випровадили.

Шеффілд уважно вдивлявся в присутніх. Було очевидно, що не всі симпатії на боці капітана. Шеффілд був психолог, і навіть за таких обставин йому спало на думку, що багато хто з них, мабуть, був радий забратися геть з Братуся і в душі дякував Марку, що той прискорив цю справу. Більше того, їм, очевидно, не подобалася така поспішна судова розправа. Вернадський сидів похмурий, а Нові зиркав на Саймона з видимою неприязню.

Шеффілда якраз непокоїв Саймон. Психолог відчував, що не хто інший, як він, переконав капітана влаштувати цей суд і що він може вимагати найвищої міри покарання. Шеффілд вельми шкодував, що зачепив патологічну пиху цього чоловіка.

Та над усе його бентежила поведінка Марка. Той не виявляв ніякого хвилювання. Куди поділися й усякі ознаки космічної хвороби. Марк слухав уважно, але те, що відбувалося, немовби не дуже його турбувало. Здавалось, він знає щось таке, у порівнянні з чим усе інше нічого не важить.

Капітан грюкнув скобою по столу і сказав:

– Начебто все. Факти встановлено. Безперечно. Можна кінчати.

Шеффілд знов підскочив зі свого місця.

– Постривайте. А наша черга?

– Мовчіть! – наказав капітан.

– Ні, це ви мовчіть! – Шеффілд звернувся до присутніх:- Послухайте, нам не дали змоги виправдатися. Нам навіть не дозволили допитати свідків. Хіба це справедливо?

Знявся гамір, якого не могло перекрити навіть стукотіння скоби.

– Чого там виправдовуватись? – холодно промовив Саймон.

– Може, й нема чого! – крикнув у відповідь Шеффілд.- Але чим ви ризикуєте, якщо вислухаєте нас? Чи боїтеся, що нам таки є чим виправдатись?

Тепер у кают-компанії стало чути окремі вигуки:

– Дайте йому сказати!

– Про мене, хай говорить,- знизав плечима Саймон. Капітан похмуро запитав:

– Чого ви хочете? Шеффілд відповів:

– Виступити як власний адвокат і викликати як свідка

Марка Аннунчіо!

Марк спокійно підвівся. Шеффілд повернувся разом із стільцем до глядачів, а Маркові дав знак сісти.

Він вирішив, що не варто розігрувати судовий спектакль – на зразок тих, які показують по субефіру. Урочисто запитувати ім’я і біографію аж ніяк не варто. Краще одразу перейти до справи. І він сказав:

– Марку, ти знав, що станеться, якщо ти розповіси команді про першу експедицію?

– Так, докторе Шеффілд.

– Тоді навіщо ти це зробив?

– Тому що нам усім було конче потрібно забиратися з Братуся геть, не гаючи ні хвилини. А це був найшвидший спосіб покинути планету.

Шеффілд відчув, що ця відповідь справила на слухачів кепське враження, але він міг лише покластись на інтуїцію. Нюх психолога підказував йому, що, тільки знаючи щось вагоме, Марк, як і кожен мнемонік, здатен так спокійно поводитися за подібних обставин. Адже все знати – це

Їхня професія.

– Марку, а чому так важливо було покинути Братусь? Марк не пробував ухилитися. Він подивився прямо на тих,

Хто сидів навпроти нього, і відповів:

– Бо я знаю, від чого загинула перша експедиція; і ми загинули б від того самого – це була б тільки справа часу. Можливо, і зараз уже пізно. Можливо, ми вже помираємо. Можливо, ми помремо всі до одного.

Шеффілд почув, як серед присутніх покотився і враз затих здивований гомін. Навіть капітан закляк із своєю скобою, навіть з уст Саймона сповзла та непевна посмішка.

В цю хвилину Шеффілд думав не про те, що там знає Марк, а про те, що він заходився діяти самостійно на підставі того, що знає. Таке вже трапилось одного разу, коли Марк, придумавши власну теорію, вирішив вивчити бортовий журнал. Шеффілд пошкодував, що не спробував тоді вивчити як слід цю тенденцію. Тож він досить похмуро запитав:

– Чому ти не порадився зі мною, Марку? Марк трохи зніяковів.

– Ви б не повірили… І тоді мені довелося вдарити вас, щоб ви не завадили. Ніхто з них мене б не послухав. Вони всі ненавидять мене.

– Чому ти гадаєш, що вони ненавидять тебе?

– Згадайте хоча б те, що було з доктором Родрігесом.

– Це було давно. З іншими ж ти не сварився.

– Я бачив, як на мене дивиться доктор Саймон. А доктор Фоукс хотів навіть вбити мене з лазерної зброї.

– Що? – Шеффілд повернувся до Фоукса, забувши, в свою чергу, про всі на світі формальності.- Фоуксе, ви намагалися вбити його?

Розчервонілий Фоукс підвівся, і всі втупились у нього.

– Я був у лісі,- сказав він,- а він підкрався до мене. Я думав, що це тварина, і вжив застережних заходів. Коли побачив, що це він, я зброю сховав.

Шеффілд знов повернувся до Марка:

– Це правда?

Марк похмуро вів своєї:

– Ну… А коли я попросив у доктора Вернадського дозволу подивитись деякі дані, що він їх зібрав, він сказав, щоб я їх не друкував. Неначеб я – нечесна людина!

– Заради святої Землі, я ж пожартував! – зойкнув Вернадський. Шеффілд промовив квапливо:

– Гаразд, досить, Марку! Ти нам не віриш і тому вирішив діяти самотужки. А тепер, хлопче,- до справи. Від чого, по-твоєму, повмирали перші поселенці?

Марк відповів:

– Наскільки я знаю, від цього міг би померти й той дослідник, Макояма, якби не загинув під час аварії через два місяці і три дні після свого повідомлення про Братусь. Правда, це лише припущення.

– Гаразд, але від чого все-таки вони вмирали? Всі принишкли. Марк подивився навколо і сказав:

– Від пилу.

Розлігся дружний регіт. Щоки в Марка запалали.

– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Шеффілд.

– Від пилу! У повітрі повно пилу! А в ньому – берилій. Спитайте у доктора Вернадського.

Вернадський підвівся і проштовхався уперед.

– При чому тут я?

– Ну, як же,- наполягав Марк.- Там були цифри – в тих даних, які ви мені показували. Берилію дуже багато в корі, отже, він повинен бути з пилом і в повітрі.

– Ну й що, як там є берилій? – запитав Шеффілд.- Вернадський, прошу вас дозвольте мені ставити питання.

– Отруєння берилієм,- ось що. Коли ви дихаєте берилієвим пилом, у легенях утворюються незагойні грану-

Ломи. Я не знаю, що це таке, але у всякому разі, стає важко дихати, а потім ви помираєте.

До загального галасу приєднався ще один збуджений голос. То був Нові:

– Про що ти кажеш? Ти ж не лікар!

– Знаю,- поважно відповів Марк.- Але якось я прочитав стародавню книгу про отрути. Таку стародавню, що вона була надрукована на справжньому папері. В бібліотеці є лиш кілька таких, і я всі їх продивився – це ж така

Дивина.

– Гаразд,- сказав Нові.- І що ж ти прочитав? Ти можеш мені розповісти?

Марк гордовито підвів голову.

– Можу сказати напам’ять. Слово в слово. “Всі двовалентні іони металу, що мають однаковий радіус, можуть активувати в організмі разюче розмаїття ферментативних реакцій. Це можуть бути іони магнію, марганцю, цинку, заліза, кобальту, нікелю та інші. В усіх цих випадках іон берилію, що має такий самий розмір і заряд, діє як інгібітор. Тому він гальмує велику кількість реакцій, які каталізуються ферментами. Оскільки берилій, очевидно, ніяк не виводиться з легень, то вдихання пилу, що містить солі берилію, спричиняє різні метаболічні розлади, серйозні захворювання і смерть. Відомі випадки, коли одноразове діяння берилію призводило до летального наслідку. Первинні симптоми непомітні, і ознаки захворювання з’являються інколи через три роки після діяння берилію. Прогноз тяжкий”.

Капітан у крайньому збентеженні похилився вперед.

– Що він каже, Нові? Є в цьому якийсь сенс?

– Не знаю, має він рацію чи ні,- відповів Нові,- але в тому, що він каже, нема нічого неймовірного.

– Ви хочете сказати, що не знаєте, отруйний берилій чи ні? – різко сказав Шеффілд.

– Не знаю. Ніколи про це не читав. І мені не траплявся жодний випадок такого захворювання.

Шеффілд обернувся до Вернадського:

– А берилій де-небудь застосовується?

Не приховуючи здивування, Вернадський відповів:

– Ні, чорт забирай, не можу пригадати, щоб він де-небудь застосовувався. А втім, ось що. На початку атомної ери його використовували в примітивних атомних реакторах як уповільнювач нейтронів – разом із парафіном та графітом. У цьому я майже впевнений.

– Виходить, зараз його не використовують?

– Hi.

Раптом втрутився електронщик:

– По-моєму, в перших люмінесцентних лампах використовувалися цинк-берилієві покриття. Десь я про це чув.

– І все? – запитав Шеффілд.

– Все.

– Так от, слухайте. По-перше, Марк все процитував точно. Тобто, так і було написано в тій книжці. Я вважаю, що берилій – отруйна речовина. У звичайних умовах це не має значення, бо його вміст у грунті мізерний. Коли ж людина концентрує берилій для того, щоб використати його в ядерних реакторах, або люмінесцентних лампах, або навіть у складі сплавів, то вона стикається з його отруйними властивостями і шукає йому замінників. І знаходить їх, забуває про берилій, тоді забуває й про те, що берилій – отрута. А потім нам зустрічається планета, незвичайно багата на берилій, як-от Братусь, і ми не можемо зрозуміти, що з нами відбувається.

Саймон, здавалось, не слухав. Він тихенько спитав:

– А що означає: “Прогноз тяжкий”?

Нові відповів мимохідь, думаючи про щось інше:

– Це означає, що коли ви отруїлись берилієм, то вам не вилікуватися.

Саймон закусив губи й відкинувся у кріслі. Нові звернувся до Марка:

– Я сподіваюсь, симптоми отруєння берилієм…

– Можу прочитати весь список. Я не розумію цих слів, але…

– Було серед них слово “ядуха”?

– Так.

– Пропоную повернутися на Землю якомога швидше і пройти медичне обстеження,- зітхнувши, сказав Нові.

– Але якщо ми все одно не вилікуємося,- кволим голосом промовив Саймон,- то який сенс?

– Медицина пішла далеко вперед відтоді, як книжки друкували на папері,- заперечив Нові.- Крім того, ми могли й не одержати смертельної дози. Перші поселенці прожили під постійним впливом берилію понад рік. Ми ж – тільки місяць. Завдяки швидким і рішучим діям Марка Аннунчіо.

– Заради Космосу, капітане,- скрикнув у відчаї Фоукс,- давайте вибиратися звідси! Швидше на Землю!

Схоже було на те, що суд закінчився. Шеффілд і Марк вийшли одними з перших.

Останнім підвівся з крісла Саймон. Він побрів до дверей млявою ходою людини, яка вважає себе живим трупом.

26

Система Лагранж перетворилася на зірочку, загублену в скупченні, що лишилось позаду. Шеффілд подивився на цю світлу цятку і, позіхнувши, сказав:

– А така красива планета… Гаразд, будемо сподіватися, що залишимось живими. У всякому разі, надалі уряд буде стерегтися планет з високою концентрацією берилію. На таку приманку для роззяв людство вже не клюне.

Марк не відповів. Суд закінчився, і його збудження вгамувалось. В очах у нього блищали сльози. Він думав тільки про те, що може вмерти; а якщо він умре, то у Всесвіті залишиться безліч цікавих речей, яких він так і не спізнає!..

І ЩО ВОНО ТАКЕ – КОХАННЯ?

© Ж. “Всесвіт”, 1987.

– Але ж це два різні види,- сказав капітан Гарм, придивившись до істот, узятих на планеті, над якою кружляв корабель. Капітанові органи зору випнулись назовні й сфокусувалися до максимальної різкості. Кольорова цятка над ними заграла швидкими спалахами.

Ботаксові аж на душі тепло стало. Нарешті він знову читає ті спалахи – адже йому довелося просидіти кілька місяців у спостережній капсулі на планеті, розшифровуючи модульовані звукові хвилі, витворювані її мешканцями.

І розмова спалахами неначе вернула його на далеку батьківщину в Персеєвому рукаві Галактики.

– Не два види,- відказав він,- а дві форми одного виду.

– Дурниця. Адже в них зовсім неоднаковий вигляд. Трохи схожі на персейців, слава Сутності, і не такі огидні собою, як більшість інопланетних істот. Доцільна форма, виразно диференційовані кінцівки. Але кольорових цяток нема. Вони можуть говорити?

– Можуть, капітане Гарм.- Ботакс дозволив собі стриманим райдужним акордом виразити свою незгоду з капітаном.- Подробиці – в моєму рапорті. Ці істоти витворюють звукові хвилі ротом і горлом; це щось схоже на ускладнений кашель. Я й сам навчився цієї мови,- зі спокійною гордістю сказав він.- Страшенно важко було.

– Певне, гидота. Через це ж, мабуть, у них і очі такі

Плоскі, нерухливі. Коли нема кольорової мови, яке з них пуття? Але як ви можете твердити, що це один вид! Адже оця особина, що ліворуч, менша, і вусики, чи що то таке, у неї довші, і пропорції не такі. В неї опуклості там, де в другої нема. Вони живі?

– Живі, але в дану мить непритомні, капітане. Я обробив їхню психіку, щоб вони не боялись, коли їх вивчатимуть.

– А чи варто їх вивчати? Ми й так перевищили ліміти, а нам ще треба дослідити принаймні п’ять планет, перспективніших, ніж ця. Маніпуляції з затримкою часу коштують дорого, і я б волів відвезти їх назад і летіти далі…

Та довге слизьке Ботаксове тіло аж дрижало від нетерплячки. Трубчастий язик вистромився з рота й загнувся вгору, до плескатого носа, а очі втяглись у голову. Його розширена до кінця трипала рука заперечливо піднялась, а цятка над очима почала мінитись густо-червоним.

– Боронь нас Сутність, капітане! Важливішої планети годі шукати. Дуже ймовірно, що над нами нависла страшна загроза. Ці створіння, можливо, є найнебезпечнішою формою життя в усій Галактиці, капітане, саме через те, що вони мають дві форми.

– Не розумію.

– Капітане, мені доручили дослідити цю планету, і це була дуже важка робота, бо планета унікальна. Така унікальна, що я насилу зміг осягти всі аспекти її. Наприклад: майже все живе на планеті складається з видів, що мають по дві форми. У нас нема слів, щоб це описати, нема навіть таких понять. Я можу тільки назвати їх першою і другою формами. Їхньою звуковою мовою менша називається “жінка”, а більша – “чоловік”, отож самі вони свідомі цієї

Різниці.

Гарм скривився.

– Який огидний спосіб спілкування!

– І щоб розмножуватися, ці дві форми повинні взаємодіяти, капітане.

Гарм, що нахилився був, придивляючись до привезених зразків із виразом зацікавлення й огиди, випростався.

– Взаємодіяти? Що за нісенітниця! Адже одна з найфундаментальніших властивостей життя – це те, що кожна жива істота породжує нащадків у якнайінтимнішому самозаглибленні в саму себе. Тільки це й надає життю високої цінності.

– Але тут нащадків народжує тільки одна форма, а друга

Повинна взаємодіяти з нею.

– Яким чином?

– Важко сказати. Це щось дуже особисте, і в приступній мені літературі я не зміг знайти точного й докладного опису. Але спромігся дійти певних логічних висновків.

Гарм похитав головою.

– Безглуздя. Брунькування – найсвященніша, найінтимніша справа в світі. На десятках тисяч планет. І недарма сказав великий фотобард Левулін: “У час брунькування, у час брунькування, в солодкий і любий час брунькування…”

– Ви не розумієте, капітане. Ця взаємодія між формами якимось чином (я не знаю точно яким) призводить до перемішування генів, до нових сполучень. Завдяки їй у кожному поколінні з’являються нові комбінації якостей. Різновиди множаться, гени, що зазнали мутації, виявляються у генотипі майже зразу, тоді як при звичайному брунькуванні для цього потрібні тисячі років.

– Ви хочете сказати, що гени одного індивіда можуть комбінуватися з генами іншого? Але ж це безглуздя з погляду фундаментальних принципів фізіології клітин?

– Але так воно є,- відказав Ботакс, аж знітившись під поглядом вибалушених очей капітана.- Еволюція справді прискорюється. На цій планеті справжнє буяння видів. Я гадаю, що їх тут мало не півтора мільйона.

– Скоріш півтора десятка. Не дуже вірте всьому, що вичитали з їхньої літератури.

– Я сам бачив десятки різко відмінних видів на зовсім невеликій території. І я вам кажу, капітане: дайте цим істотам трохи часу, й вони розвинуться так, що випередять нас і захоплять владу над Галактикою.

– Доведіть, що ця взаємодія, про яку ви говорили, справді існує, і я подумаю про вашу вимогу, досліднику. А як ні, ваші химери нічого не варті, і ми полетимо далі.

– Доведу,- цятка над Ботаксовими очима замигтіла яскравим жовто-зеленим кольором.- Живі істоти цього світу унікальні ще з одного погляду. Вони передбачають свої ще не досягнуті успіхи – можливо, тому, що постійно спостерігають швидкі зміни. Тому вони кохаються в літературі, яка описує космічні подорожі, хоч насправді вони ще не знають їх. Я переклав назву цієї літератури як “наукова фантастика”. І читав я майже виключно таку літературу, бо в своїх мріях і фантазіях, гадаю я, вони розкриють себе й покажуть, яку небезпеку становлять для нас. І з цієї науково-фантастичної літератури я й зробив висновок про способи взаємодії між двома формами.

– Яким чином?

– На їхній планеті є журнал, що часом публікує науково-фантастичні твори, змістом яких майже завжди бувають різні аспекти цієї взаємодії. На жаль, вони описуються не прямо, а тільки натяками. Назву журналу по-нашому можна приблизно передати як “Любитель розваг” . Цей любитель, як я зрозумів, не цікавиться нічим, крім взаємодії форм, і всюди шукає цієї взаємодії так методично й по-науковому наполегливо, що викликав у мене повагу. В своїх дослідженнях я керувався матеріалами цього журналу. Із надрукованих там прикладів я й дізнався, як вона здійснюється. І я прошу вас, капітане: коли ви побачите, як здійснюється така взаємодія і народжуються їхні нащадки, віддайте наказ знищити цю планету, щоб не лишилося й атома.

– Гаразд,- утомлено сказав капітан,- приведіть їх до тями й швидко зробіть що треба.

Мардж Скінмор раптом прокинулася й побачила, де вона опинилась. Вона виразно пригадала, як смерком стояла на станційній платформі – майже безлюдній, тільки поруч неї стояв якийсь чоловік, а на другому кінці платформи – другий. Вдалині почувся тихий гуркіт – надходив поїзд.

Потім щось блиснуло, Мардж неначе вивернуло навиворіт, вона невиразно побачила якусь довгу, вкриту слизом потвору, потім її підняло в повітря, і ось…

– Боже! – вигукнула вона, здригнувшись.- Воно й досі тут. А он ще одне.

Її аж занудило від огиди, але страшно їй не було. Вона аж пишалася, що не боїться. Чоловік – той, що був коло неї на платформі,- й тепер спокійно стояв поруч. На голові він мав приношений капелюх.

– І вас схопили, еге? – спитала вона.- А кого ще?

У Чарлі Грімвуда ледь підгинались ноги. Він почав піднімати руку, щоб скинути капелюх і пригладити вже рідкувате волосся, крізь яке просвічувала лисина, але рука ніби вперлась у гуму, пружну, проте дедалі тугішу. Він опустив її й похмуро глянув на жінку, що стояла перед ним. Жінці було років тридцять п’ять, вона мала тонке обличчя, гарну зачіску, сукня пошита непогано, відзначив Чарлі, одначе йому в ту мить хотілось бути десь-інде, його нітрохи не тішило товариство – навіть жіноче.

– Не знаю,- сказав він.- Я саме стояв на пероні.

– І я.

Мається на увазі американський еротичний журнал “Playboy”.

– Тоді щось блиснуло – і враз я опинився тут. Мабуть, це якісь чоловіки з Марса, чи Венери, чи ще звідки.

Мардж закивала головою.

– І я так думаю. Летючі тарілки, чи що… Ви злякалися?

– Ні. Аж чудно. Мабуть, здурів, а то б злякався.

– Комедія. І я теж не злякалась. Господи, ось одне сюди суне. Як воно до мене доторкнеться, я закричу. Дивіться, які руки, наче черв’яки. А шкіра, вся в зморшках і в слизові. Мене аж нудить.

Ботакс, хитаючись, підійшов і сказав рипучим і пронизливим голосом, по змозі наслідуючи людський:

– Істоти! Ми вас не скривдимо. Ми тільки попросимо вас взаємодіяти, коли ваша ласка.

– Ти ба, воно балакає! – здивувався Чарлі.- Як це – взаємодіяти?

– Між собою. Одне з одним,- пояснив Ботакс.

– Гм…- Чарлі глянув на Мардж.- Ви розумієте, чого він хоче, дамочко?

– Нічого я не розумію,- гордовито відказала вона. Ботакс ще раз пояснив:

– Я хочу сказати, щоб ви…- і він ужив короткого слова, яке чув одного разу: воно теж означало ту взаємодію.

Мардж почервоніла й вереснула на все горло:

– Що таке?

Ботакс і капітан Гарм затулили руками слухові цятки на боках, що нестерпно заболіли від пронизливого голосу. А Мардж торохтіла обурено:

– Що це таке! Я заміжня жінка! Якби це мій Ед почув, він би вам сказав! А ти, розумнику,- вона сіпнулась до Чарлі, перемагаючи гумовий опір середовища,- я не знаю, хто ти, але якщо ти думаєш…

– Бог з вами! – розпачливо запротестував збентежений Чарлі.- Мені воно й не в голові. Я й не думав про щось таке. Я теж чоловік жонатий, у мене троє дітей.

– Що сталось, досліднику Ботаксе? – спитав капітан Гарм.- Які жахливі звуки!

Ботакс відповів ліловим спалахом збентеження.

– Та знаєте… У цієї взаємодії дуже складний ритуал. Спочатку вони ніби опираються їй. І це підсилює дальший ефект. Після цієї початкової стадії слід здирати оболонки.

– Вони мусять обдирати одне одного?

– Та ні, не зовсім. На них штучна шкіра, і вона скидається безболісно. Отож її й треба скидати. Особливо з меншої форми.

– Ну, гаразд. Скажіть їй, хай вона скине із себе шкіру. Але в цьому мало приємного, Ботаксе.

– Ні, навряд чи слід казати меншій формі, щоб вона скидала з себе шкіру. Мабуть, краще точно дотримуватись ритуалу. Ось у мене є уривки з тих космічних оповідань, про які дуже схвально висловлювався “Любитель розваг”. У цих оповіданнях шкіру знімають силою. Ось тут описано такий випадок: “І він, немов шалений, почав здирати одяг зі стрункого дівочого тіла. На мить він відчув щокою тугий, теплий дотик її напівоголених грудей…”- і так далі. Розумієте, оте здирання, усунення силоміць діє як збудник.

– Грудей? – перепитав капітан.- Я не розумію цього спалаху.

– Та я придумав його, щоб позначити оті опуклості на передній верхній частині тіла меншої форми.

– Зрозумів. Ну гаразд, скажіть більшій формі, хай здере шкіру з меншої. Яка це все гидота!

Ботакс обернувся до Чарлі.

– Сер,- сказав він,- здеріть одяг зі стрункого дівочого тіла, будьте ласкаві. Я звільню вас із силового поля, щоб ви могли це зробити.

Очі в Мардж зробились аж круглі від гніву, і вона розлючено шарпнулась до Чарлі.

– Ану спробуйте! Не смійте й доторкнутись до мене! Сексуальний маніяк!

– Та що ви! – жалібно відказав Чарлі.- Хіба це я придумав? Невже ви гадаєте, що я здираю одяг з усіх жінок підряд? Слухайте,- звернувся він до Ботакса,- у мене жінка й троє дітей. Як вона дізнається, що я здираю з когось одяг, то голову мені розіб’є. Ви знаєте, що вона витворяє, коли я тільки гляну на іншу? Слухайте!..

– Він і досі не хоче? – нетерпляче спитав капітан.

– Очевидно,- відказав Ботакс.- Незвичне оточення, мабуть, подовжує цю стадію взаємодії. Оскільки вам неприємно, я сам виконаю цю частину ритуалу. В науково-фантастичних оповіданнях часто пишуть, що це робить інопланетянин. Ось, наприклад, тут,- він погортав свої нотатки, шукаючи потрібної,- описана така істота з іншої планети, неймовірно огидна. Бачте, в тутешніх істот такі недоладні уявлення. Їм і на думку не спаде уявити собі вродливі створіння з гарною слизовою оболонкою, як у нас…

– Ну, давайте вже, робіть що треба! – перебив його капітан.- Бо ви згаєте цілий день.

– Гаразд, капітане. Тут сказано, що прибулець із космо-

Су “підступив до дівчини й ухопив її в обійми. Вона істерично закричала, а щупальця вже дерли на клапті її спідницю”. Розумієте, ці істоти кричать від збудження, коли з них стягують шкіру.

– Ну то швидше, Ботаксе, стягуйте. Але, будь ласка, не дозволяйте їй кричати. Від цих звуків мене дрож б’є.

Ботакс ввічливо сказав Мардж:

– Коли ваша ласка…

Плескатий, мов лопаточка, палець потягся до застібки на спині в жінки.

Мардж розпачливо засіпалась.

– Не торкайте мене! Не торкайте! Обмажете своїм слизом! Ця сукня в Орбаха коштує двадцять чотири долари й дев’яносто п’ять центів. Не підходь, потворо! Дивіться, які в нього очі! – Вона аж засапалась, ухиляючись від незграбної руки інопланетянина.- Слизька, баньката потвора! Я краще сама скину, чуєш? Тільки не торкайся своїм слизом, ради бога.

Вона розстебнула блискавку й злісно шепнула до Чарлі:

– А ви не дивіться!

Чарлі покірливо знизав плечима й заплющив очі. Сукня впала додолу.

– Ну, що? Ви задоволені? Капітан Гарм із досади зціпив пальці.

– Оце ті “груди”? А чого друга істота відвернула голову?

– Це опір. Нехіть,- пояснив Ботакс.- Крім того, груди ще прикриті. Треба зняти й інші оболонки. Оголені груди – дуже сильний збудник. Їх завжди змальовують як “кулі з слонової кістки”, “білі чаші” тощо. У мене тут є малюнки – візуальні зображення – з обкладинок фантастичних журналів. Перегляньте їх – і самі побачите, що на кожному є така істота з більш або менш оголеними грудьми.

Капітан замислено поглядав то на Мардж, то на ілюстрації.

– А що таке “слонова кістка”?

– Це матеріал, з якого складаються ікла одного виду великих напіврозумних істот на цій планеті.

– А…- Кольорова цятка над капітановими очима забарвилась у пастельну зелень задоволення.- Тепер розумію. Ця менша істота належить до войовничого племені, а це в неї ікла, щоб завдавати ударів ворогам.

– Ні, ні. Вони, скільки я знаю, зовсім м’які.- Маленька брунатна рука Ботакса простяглася до того, про що мовилось, і Мардж вереснула й відсахнулась.

– То яке ж їхнє призначення?

– По-моєму,- помітно вагаючись, сказав Ботакс,- для вигодовування дитинчат.

– То дитинчата їдять їх? – спитав уражено капітан.

– Та ні. В них виділяється рідина, яку споживають дитинчата.

– Споживають рідину з живого тіла? Тьху! – капітан прикрив голову всіма трьома руками, вихопивши третю, середню, так рвучко, що мало не збив Ботакса з ніг.

– Трирука потвора, слизька й баньката,- сказала Мардж.

– Еге ж,- погодився Чарлі.

– А ви не дивіться на мене!

– Та я ж не дивлюся. Ботакс знову підійшов ближче.

– Скиньте, будь ласка, й решту.

Мардж сахнулась, притиснувшись до силового поля.

– Нізащо в світі!

– Ну то я сам скину.

– Не торкайтесь! Ради бога, не торкайтесь! Весь у слизу!.. Ну гаразд, я скину,- прошепотіла вона й ненависно глянула на Чарлі, роздягаючись.

– Нічого не сталося,- сказав капітан глибоко невдоволено.- І екземпляр, видно, неповноцінний.

Ботакса вразив цей докір.

– Я привіз два повноцінні екземпляри. Що вам не подобається?

– Груди – не кулі й не чаші. Я знаю, що таке куля й чаша, та й на малюнках, що ви мені показували, вони зображені не такими. Там справді великі півкулі. А в цієї істоти якісь два клаптики сухуватої шкіри. І безбарвні якісь.

– Пусте,- заперечив Ботакс.- Це можна пояснити як природний варіант. Ось я її саму спитаю.

Він обернувся до Мардж:

– Пані, ваші груди неповноцінні?

Мардж широко розплющила очі і якусь хвильку не могла здобутися на слово – так їй перехопило дух.

– Отакої! – нарешті промовила вона.- Що ж, може, я й не Джіна Лоллобріджіда й не Аніта Екберг, але взагалі у мене все гаразд. Якби мій Ед був тут, він би вам сказав! – Тоді звернулась до Чарлі.- Слухайте, скажіть цій банькатій почварі, що в мене фігура нормальна.

– Та я ж не дивлюся на вас,- лагідно відказав Чарлі.

– Аякже, не дивитесь. Тільки нишком підглядаєте, то

Можете розплющити свої очиська та заступитись за жінку, коли ви хоч трошечки джентльмен. Та який там із вас джентльмен!

– Ну гаразд,- сказав Чарлі, скоса глянувши на Мардж, яка при тій нагоді розправила плечі й випнула груди,- не хочеться мені встрявати в таке делікатне діло, але фігура у вас, здається, хоч куди.

– Вам здається? Може, ви сліпий? Я колись трохи не стала “міс Бруклін”, щоб ви знали, і як не стала, то через талію, а не…

Чарлі заспокоїв її.

– Та гаразд, гаразд. Все у вас як слід. Чесно.- І закивав головою до Ботакса.- Груди в неї хоч куди. Розумієте, з мене невеликий знавець, але, як на мене, вони гарні.

Мардж повеселішала.

Ботакс теж підбадьорився, Він обернувся до Гарма:

– Більша форма вже виявляє інтерес, капітане. Збудник діє. Тепер останній крок.

– Який же це?

– Нашою кольоровою мовою його нема як назвати, капітане. Він полягає в тому, що одна форма притулює свій отвір для їжі та мовлення до відповідного отвору другої форми. По-їхньому він називається “поцілунок”

– Невже цій гидоті кінця не буде? – застогнав капітан.

– Це завершальна фаза. В усіх оповіданнях, коли шкіру здерто силоміць, вони стискають одне одного в обіймах і зливаються в палкому поцілунку – так можна приблизно перекласти дуже часто вживаний у тих оповіданнях вислів. Ось один приклад, вибраний навмання: “Він обхопив дівчину руками й жадібно припав устами до її уст”.

– Може, одне пожирало друге? – спитав капітан.

– Зовсім ні,- нетерпляче заперечив Ботакс.- То були палкі поцілунки. >

– Як це – палкі? Вони обпалюють?

– Навряд чи це треба розуміти буквально. По-моєму, в такий спосіб констатується підвищення температури. Мабуть, що вища температура, то успішніше народжуються дитинчата. Коли більша форма збуджена як слід, їй тільки треба притулити уста до уст меншої, а без цього дитинчата не народжуються. Ось про цю взаємодію я й говорив.

– Оце й усе? Так це ж…- Капітан сплеснув руками, але виразити свою думку мовою кольорових спалахів не зміг

– Оце й усе,- підтвердив Ботакс.- У жодному опові-

Данні, навіть у “Любителі розваг”, я не знайшов опису якихось дальших дій, пов’язаних із розмноженням. Інколи після опису поцілунку стоїть кілька крапок, або цілий рядок їх, але вони, я гадаю, означають нові поцілунки: кожна крапка – поцілунок; це коли вони хочуть народити кількох дитинчат.

– Ні, нам зараз не треба кількох.

– Авжеж, капітане.

Ботакс поважно й виразно попросив:

– Сер, поцілуйте, будь ласка, даму.

– Я ж не можу рухатись,- відказав Чарлі.

– Та я вас звільню.

– А може, дама не хоче. Мардж сердито зиркнула на нього.

– Ще б пак. Звісно, не хочу. І не підходьте.

– Та мені воно ні до чого, але що скажуть вони? Не треба дратувати їх. Можна просто так… легенько цмокнутись.

Мардж завагалась: вона розуміла, що Чарлі має рацію.

– Ну дарма. Тільки глядіть! Я не звикла стояти отак перед кожним.

– Я знаю. Хіба ж це я винен! Ну скажіть самі.

– Слизуваті потвори,- промурмотіла Мардж.- Мабуть, думають, що вони боги якісь – отак усіма командують. Слизуваті боги!

Чарлі підступив до неї.

– Ну, гаразд уже.- Він нерішуче підняв руку, ніби хотів скинути капелюх. Потім незграбно поклав долоні їй на голі плечі й нахилився до її обличчя.

Мардж так напружилася, що аж шкіра на шиї натяглась. Їхні губи зустрітися.

Капітан Гарм роздратовано блиснув кольоровою плямою:

– Я не відчуваю підвищення температури.

На маківці в нього випнувся довгий вирост – орган, яким він відчував тепло,- і затремтів.

– Не відчуваю і я,- досить збентежено сказав Ботакс,- але ж ми зробили все, як описано в тих оповіданнях. Здається, кінцівки повинні бути простягнені далі… О, дивіться! Щось виходить.

Ніби несвідомо Чарлі обняв рукою гладенький голий стан Мардж. І вона на мить наче хитнулась до нього, а потім раптом відсахнулась, перемагаючи опір силового поля, що й досі сковувало її.

– Пустіть,- мовила вона здушено, бо Чарлі затуляв їй рот своїми губами. І несподівано вкусила його. Чарлі,

Дико скрикнувши, відскочив, ухопився за губу, а коли відняв руку й глянув, на пальцях червоніла кров.

– Чого це ви? – жалісно спитав він.

– Ми ж тільки цмокнутись домовлялися, і все. А ви чого лапатись почали? Ви що, розпусник? Господи, куди я попала! Розпусник і слизуваті боги!

Капітан Гарм швидко заблимав синім і жовтим.

– Ну, готово? Скільки нам іще дожидатись?

– По-моєму, це має статися зразу. Адже в усьому всесвіті, коли настає час брунькуватись, з’являється брунька, самі знаєте. Яке тут чекання!

– Гм, коли я подумаю про огидні звичаї оцих істот, що ви описали, то думаю, що навряд чи захочу ще коли брунькуватися. Кінчаймо швидше, будь ласка.

– Ще хвилиночку, капітане.

Але хвилиночка минала за хвилиночкою, і колір капітанових спалахів помалу переходив у оранжевий, ознаку досади, а Ботаксова цятка майже зовсім потемніла.

Нарешті Ботакс нерішуче спитав:

– Пробачте, мадам, а коли ж ви брунькуватиметесь?

– Що?

– Коли ви породите дитинча? . – У мене вже є дитина.

– Ні, оце тепер.

– Та що ви! Я ще не хочу другої дитини.

– Що, що? – спитав капітан.- Що вона каже?

– Здається, вона поки що не збирається розмножуватися,- сказав Ботакс.

Капітанова цятка яскраво спалахнула.

– Знаєте що, досліднику? Ви, по-моєму, ненормальний, у вас якісь збочені думки. З цими істотами нічого не сталось. Ніякої взаємодії між ними нема, і ніякого розмноження не буде. Я певен, що це два різні види, а ви затіяли якийсь дурний жарт.

– Але ж, капітане…- почав Ботакс.

– Годі! – відрубав капітан.- Не хочу й слухати. Мене нудить, мені з душі верне від того, що ви тут наговорили про брунькування, марнуючи мій час. Вам захотілося слави, сенсації, але я подбаю, щоб її не було. Віддайте цій істоті її шкіру й верніть обох туди, де взяли. А кошти на затримку часу цього разу я вирахую з вашої платні.

– Але ж, капітане…

– Не заперечуйте! Верніть їх на те саме місце і в той самий час. Я не дозволю, щоб з цією планетою щось стало-

Ся.- Він пронизав Ботакса ще лютішим поглядом.- Один вид, дві форми, груди, поцілунки, взаємодія, тринди-ринди… Ви йолоп, досліднику, ви ненормальний! Психопат!

Сперечатися з ним не випадало. Ботакс, увесь тремтячи, заходився транспортувати бранців назад.

І ось вони знову стояли на пероні, безтямно озираючись довкола. Вже смеркалось, і з долини почувся тихий гуркіт – надходив поїзд.

Мардж нерішуче сказала:

– Чи це справді було, містере? Чарлі кивнув головою.

– Я теж пам’ятаю.

– І розказати нікому не можна…- мовила Мардж.

– Авжеж ні. Скажуть, що ми божевільні. А знаєте що?

– Гм… А що? – насторожилась Мардж.

– Послухайте… Я розумію, що вам було ніяково. Але ж я не винен.

– Не хвилюйтесь. Я знаю.- Мардж втупила очі в дошки платформи.

Поїзд гуркотів уже гучніше.

– Я хотів вам сказати, що ви таки справді непогана з себе. Я просто засоромився й не сказав цього тоді.

Вона раптом усміхнулася.

– Нічого, нічого.

– Може, зайдемо кудись вип’ємо по чашці кави? Моя жінка ще не жде мене додому.

– Ну що ж… Мій Ед теж поїхав за місто на неділю, а малого я відвезла до мами. І вдома в мене нікого нема…

– Ну то ходімо. Ми тепер наче знайомі.

– Атож,- засміялась вона.

Підійшов поїзд, але вони вже спускалися вузенькими сходами з платформи на вулицю.

Вони справді випили по коктейлю-другому, а потім Чарлі довелося провести її додому, бо вже стемніло, а коли опинились біля її дверей, Мардж не могла не запросити його до квартири – на кілька хвилин, звичайно.

Тим часом засмучений Ботакс, що вже вернувся на космічний корабель, робив останню спробу довести, що він мав рацію. Поки Гарм готувався відлетіти, він квапливо натяг відеоекран, щоб востаннє побачити своїх піддослідних. Він сфокусував апарат на Чарлі й Мардж у квартирі. Тепловий вусик його напружився, і цятка над очима замигтіла справжньою веселкою кольорів.

– Капітане Гарм! Капітане! Дивіться, що вони роблять! Але в ту саму мить корабель вихопився з затриманого часу.

ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ

© Ж. “Всесвіт”, 1989.

Він таки пробрався на корабель! Крім нього, перед енергетичним бар’єром чатувало ще кілька десятків інших. Здавалось, марно. Та зрештою бар’єр вийшов з ладу на дві хвилини (що довело перевагу об’єднаних організмів над живими фрагментами), і він прослизнув усередину.

Решта були надто повільні, вони встигли скористатися з нагоди, але то байдуже. Вистачить його.

Помалу задоволення згасло, перейшло в почуття самотності. Який жахливо прикрий і неприродний стан – існувати відокремлено від усього об’єднаного організму, стати самому живим фрагментом! І як ці чужинці витримують свою фрагментарність?

Від цієї думки приязнь до чужинців зросла. Тепер, коли він сам скуштував відособленості, йому стала відчутна та жахлива самотність, що сповнювала їх таким страхом. Адже всі їхні вчинки диктував саме страх, породжений цією самотністю. Що, коли не цей нестямний страх, змусило їх, перше ніж вони посадили свій корабель на планету, випалити кружало з милю в діаметрі, розпікши грунт до червоного жару? Навіть організоване життя було знищене тим жаром на десять футів углиб.

Він увімкнув сприйняття й жадібно прислухався до чужинських думок, які плинули в його свідомість. Йому приємно було, що він знов у контакті з іншим життям. Та не час віддаватися насолоді. Йому не можна забуватись.

А от підслухувати думки – це не зашкодить. Декотрі з живих фрагментів на кораблі думали дуже виразно, дарма що самі були такі недокінчені, недосконалі. Їхні думки дзвеніли, наче малесенькі дзвіночки.

– Мені весь час здається, наче я заразився,- сказав Роджер Олден.- Ти розумієш мене? Без кінця мию руки, а воно не допомагає.

Джеррі Торн не любив драматизму. Він навіть очей не підвів. Корабель ще маневрував над планетою Сейбрука, і Торн мусив стежити за приладами. Він тільки сказав:

– Чого це тобі так здається? Нічого ж не сталося.

– Сподіваюся, що ні,- відказав Олден.- В усякому разі ті, хто виходив, лишили свої скафандри в шлюзі для повної дезинфекції. Всі, хто вертається знадвору, проходять радіаційну ванну. Я гадаю, що нічого не сталося.

– Чого ж нервуєшся?

– Хтозна. Краще, якби бар’єр не вимкнувся.

– Певне, що краще. То була прикра випадковість.

– Я не певен,- сердито відрубав Олден.- Я саме був тут, коли воно сталось. Якраз на моїй зміні. І ніякої потреби перевантажувати лінію не була. Повмикали що треба й що не треба. Чортзна-що.

– Авжеж. Йолопи.

– Та ні, не в тому річ. Я був присутній, коли Старий розслідував це діло. Ніхто не міг до ладу пояснити, чому так вийшло. Нагрівання панцира ввімкнули в лінію силового бар’єра, а воно ж забирає аж два кіловати. Цілий тиждень брали енергію з допоміжних батарей, а тоді раптом… І ніхто не знає, що ж за причина.

– А ти знаєш? Олден почервонів.

– Ні. Я все думаю, чи їх…- він затнувся, підшукуючи слова.- Чи їх не примусили якимось гіпнозом. Оті істоти, що за бар’єром.

Торн звів очі й спокійно зустрів Олденів погляд.

– Я б цього більш нікому не казав. Бар’єр вимкнувся всього на дві хвилини. Якби що сталося, якби хоч билинка проникла сюди, за півгодини це показали б бактеріальні культури, а за кілька днів – колонії дрозофіл. І перше ніж ми вернулись би на землю, воно проявилось би на хом’яках, кролях, а може, й на козах. Тож заспокойся, Олдене, нічого не сталося. Анічогісінько.

Олден рушив до дверей. Пройшов за два фути від чогось принишклого в кутку, але не помітив його.

Він вимкнув центри сприймання, і тепер чужі думки вже не проникали в його свідомість. Урешті, ці живі фрагменти цікавили його, бо не були пристосовані продовжувати життя. Навіть як фрагменти вони були неповноцінні.

Зате інші типи фрагментів були не такі. І він мусив стерегтися їх. Бо спокуса буде велика, а він не повинен виявити своєї присутності, поки корабель не сяде на рідній планеті.

Він зосередив увагу на інших частинах корабля, дивуючись, яке розмаїте життя на ньому. Кожне живе створіння, хоч яке маленьке, могло існувати самостійно. Він силкував-

Ся думати про це, аж поки неприємна думка так його пригнітила, що йому нестерпно захотілось нормальності, яка панувала на його планеті.

Думки, які він сприймав від живих фрагментів меншого розміру, здебільшого були невиразні, несталі, як і слід чекати. Від них багато не дізнаєшся, але ж це означає тим сильнішу потребу в повноті. І саме це так хвилювало його.

Один живий фрагмент сидів навпочіпки й торсав дротяну сітку, якою був обгороджений. Думки його були досить виразні, але обмежені. Вони стосувались головним чином жовтого плода, що його їв другий фрагмент. Першому страшенно хотілось того плода, і тільки сітка, що розгороджувала їх, перешкоджала йому видерти плід силоміць.

Його раптом охопила глибока огида, і він вимкнув сприйняття. Ці фрагменти борються між собою за їжу!

Він спробував сприйняти думки з рідної планети, сповнені миру й гармонії, але відстань, що відмежовувала його від царства розуму, була вже завелика.

На мить йому закортіло відчути під собою хоч би мертвий грунт між бар’єром і кораблем. Минулої ночі він повз по тому грунту; на ньому не було життя, але то був грунт рідної планети, а за бар’єром, як він з утіхою відчував, панувало об’єднане життя.

Він згадав ту мить, коли опинився на поверхні корабля й відчайдушним зусиллям присмоктався до неї, чекаючи, поки відчиниться люк. Він пробрався на корабель, обережно повзучи між ногами в тих, що виходили. Далі був іще один люк, внутрішній. І ось лежить тут – сам уже тільки живий фрагмент, нерухомий, непомічений.

Він обережно ввімкнув сприймання знов і сфокусував його, як першого разу. Той живий фрагмент, що сидів навпочіпки, шалено торсав сітку. Він і досі жадав чужої їжі, хоч був не такий голодний, як сусід.

Ларсен сказав:

– Не годуй її, паскуду; Вона не голодна, її тільки завидки беруть, що Тіллі може їсти в неї перед очима, а вона сама ще не натопталась донесхочу. От жадюга! Скоріш би вже додому, тоді я й довіку не гляну на жодну тварину.

Він неприязно позирнув на старшу з двох самиць шимпанзе, і мавпа так само неприязно заджерготіла.

– Гаразд, гаразд,- відказав Ріццо.- Чого ж ти тут стовбичиш? Усіх нагодовано. Ходімо.

Повз загородки з козами й клітки з кролями та хом’яками вони пішли до виходу. Ларсен похмуро говорив:

– Ідеш добровольцем у далекий розвідувальний політ. Як герой. Виряджають тебе з промовами і роблять із тебе служителя зоопарку.

– Зате ж платня подвійна.

– Ну то й що? Я ж не задля грошей полетів. Нам на інструктажі казали: половина шансів за те, що ми не вернемось, що нас чекає доля Сейбрука. Я полетів, бо хотів зробити щось важливе.

– Ти ба який герой! – здивувався Ріццо.

– Я не мавпяча нянька.

Ріццо зупинився, вийняв з клітки хом’яка й погладив його.

– Слухай, тобі не спадало на думку, що в котроїсь із цих самичок уже зав’язалися всередині хом’яченятка?

– Таке скажеш! Їх же щодня перевіряють.

– Авжеж, авжеж.- Він передражнив тваринку, що тяглась до нього носиком.- Але уяви, що ти якось уранці сюди прийдеш і побачиш їх. Маленьких хом’ячків, що дивляться на тебе цяточками зеленої шерсті замість очей.

– Замовкни ради бога! – закричав Ларсен.

– Цяточками м’якенької лиснючої зеленої шерсті,- ще раз сказав Ріццо й з раптовою відразою пустив хом’яка в клітку.

Він знову увімкнув сприймання й змінив фокус. В об’єднаному організмі його рідної планети не було жодного такого органа, що не мав би відповідника серед живих фрагментів на кораблі.

Були тут розмаїті рухливі істоти – такі, що бігали, й такі, що плавали, й такі, що літали. Декотрі з тих літунів були досить великі, з досить виразними думками; інші, маленькі, з прозорими крилами, користувалися тільки шаблонними схемами чуттєвого сприйняття, до того ж досить недосконалими, а самі думати не вміли.

Були й нерухомі створіння – так само, як на його рідній планеті, вони мали зелений колір і живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок – тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.

І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об’єднаного організму.

Ще рано. Рано…

Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об’єднаний організм

Спробував допомогти їм – але надміру поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.

Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!

Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Жоден не нахилився, не підняв і не викрив його. Зразу він боявся й ворухнутися. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв’ячка річ неповних шість дюймів завдовжки. Зразу витріщився б на неї, тоді закричав би, а потім – усе пропало б. Та, мабуть, годі вже чекати. Корабель давно злетів, контрольні прилади вимкнено, в пілотській рубці нема нікого.

Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.

На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину потрібної товщини. Потім ще раз перепиляв – на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений для камуфляжу, точно імітував оболонку провода.

Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.

Тепер вони його не знайдуть. Дивитимуться просто на нього, а бачитимуть тільки безперервну дротину.

Хіба що придивляться дуже пильно й побачать, що на тій дротині є дві цяточки зеленої шерсті.

– Дивне діло,- сказав доктор Вейс,- що оті зелені волосочки мають такі дивовижні властивості.

Капітан Лорінг налив у чарки бренді. В певному розумінні вони мали що відзначити. За дві години будуть готові до стрибка через гіперпростір, ще за два дні – вдома, на Землі.

– То ви переконані, що зелена шерсть – орган чуття? – спитав він.

– Так,- відповів Вейс. Від бренді у нього на обличчі виступили плями, але він добре розумів: випити справді є за що.- Досліди проведено не без труднощів, проте результати недвозначні.

Капітан стримано всміхнувся.

– “Не без труднощів”… Гарно сказано. Я б нізащо не став так ризикувати, як ви.

– Дурниці. Всі ми на цьому кораблі герої, всі добровольці, всі великі люди, ура, ура, ура. Ви ризикували тим уже, що прилетіли сюди.

– Але ви перший вийшли за силовий бар’єр.

– У цьому не було ніякого особливого ризику,- відказав Вейс.- Я випалював землю перед собою, а крім того, мене оточував переносний бар’єр. Дурниці, капітане. Всім нам начеплять ордени, як повернемось, усім однаково, тож поділимо славу порівну. А до того ж я не жінка.

– Але ви напхані бактеріями отак-о,- капітан провів рукою на три дюйми вище голови.- І тому так само ризикували, як би й жінка.

Вони випили й трохи помовчали.

– Ще по одній? – спитав капітан.

– Ні, дякую. Я вже й так перебрав свою норму.

– Ну тоді я вип’ю ще на дорогу. Через космос.- Він підняв чарку й простяг руку в бік планети Сейбрука, вже невидимої – сонце її на відеоекрані було тепер просто яскравою зіркою.- За зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.

Вейс кивнув головою.

– Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.

– Цього, мабуть, мало,- відказав капітан.- Бо хтось колись може сісти там випадково й не буде такий розумний, як Сейбрук. Або не підірве свого корабля, як Сейбрук зробив. Уявіть собі, що він прилетить на якусь заселену планету.

Капітан спохмурнів.

– Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічних подорожей?

– Навряд. Ручатися, звичайно, не можна. Але в них спрямування зовсім інше. Вся їхня організація життя зробила знаряддя зайвими. На цій планеті нема кам’яної сокири.

– Сподіваюся, що ваша правда… До речі, Вейсе, ви не можете приділити трохи часу Дрейкові?

– Кореспондентові “Галактики”?

– Так. Коли ми вернемось, уся справа з планетою Сейбрука набуде розголосу, і я гадаю, що не слід робити з неї сенсацію. Я попросив Дрейка проконсультуватися з вами. Ви біолог і авторитетна для нього людина. Згодні?

– Охоче.

Капітан утомлено заплющив очі й покрутив головою.

– Що, голова болить, капітане?

– Ні. Просто я згадав бідолаху Сейбрука.

Йому було нудно на кораблі. Вже минуло те химерне миттєве відчуття, наче його вивернули. Те відчуття стривожило його, і він став шукати пояснення в думках фрагментів, наділених гострим розумом. Очевидно, корабель перестрибнув величезну прірву порожнього простору, перетнувши те, що вони називали “гіперпростором”. Фрагменти-гостродуми були дуже винахідливі створіння.

Але… йому було нудно на кораблі. Непотрібний витвір. Ці живі фрагменти мастаки споруджувати всякі апарати, але ж це тільки свідчить, що вони, врешті, нещасливі. У владі над мертвою матерією вони намагаються знайти те, чого нема в них самих. У несвідомому прагненні до повноти вони будують машини й борознять космос, без кінця шукаючи…

Він знав: ці створіння ніколи, за самою природою речей, не знайдуть того, чого шукають. Принаймні доти, доки він не дасть їм його. Він аж затремтів від тієї думки.

Повнота!

Ці живі фрагменти навіть не розуміють, що воно таке. “Повнота” – це слово не здатне виразити всього.

У своєму невіданні вони навіть оборонятимуться. От хоч би той корабель, що прилітав раніше. На ньому багато фрагментів-гостродумів. Дві відміни – плідна й неплідна. (А на цьому кораблі зовсім не так. Тут гостродуми всі неплідні, а малодумні й бездумні – навпаки, всі плідні. Дивно).

Як радо прийняла планета перший корабель! Він пам’ятав, як приголомшило об’єднаний організм те, що гості – фрагменти, а не єдине ціле. На зміну подиву прийшов жаль, а жаль дав імпульс до дії. Ще неясно було, як ці фрагменти включаться в об’єднаний організм, але вагання не було. Всяке життя – священне, тож і для них якось знайдеться місце – для всіх, від великих гостродумів до малесеньких клітинок, що швидко плодяться в темряві.

Одначе розрахунок не справдився. Об’єднаний організм хибно оцінив хід думок гостей. Гостродуми збагнули, що з ними хочуть зробити, й не погодились. Вони, звичайно, були перелякані, бо не зрозуміли, в чому річ.

Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили себе, вибухом розбивши корабель на атоми.

Бідні, недотепні фрагменти.

Та цього разу все буде інакше. Їх урятують – навіть проти їхньої волі.

Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата – рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.

Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.

Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.

– Як вам здається, докторе?

– Початок непоганий. Дрейк кивнув головою.

– …Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?

– Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частину секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе, і весь екіпаж разом з кораблем.

– От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?

– Ні, не з самого початку,- відказав Вейс.- Лише відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.

Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею – з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.

От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.

А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному грунту, наче їх хтось вирощував.

Вейс думав: “Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?” Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, яких тут не було.

А потім стався отой випадок з білими щурами.

Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:

– Одна поправочка, Дрейк. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.

– Білі щурі,- повторив Дрейк, виправляючи свій запис.

– На кожному колонізаційному кораблі,- пояснив Вейс,- є певна кількість білих щурів, щоб випробувати на них інопланетну їжу. Бачте, щурі з цього погляду дуже подібні до людей – вони живляться майже тим самим. Звичайно, беруть тільки самиць.

Звичайно. Коли є тільки одна стать, вона не розмножиться невтримно, як кролі в Австралії.

– А чому не самців? – спитав Дрейк.

– Самиці витриваліші,- пояснив Вейс.- На щастя – бо завдяки цьому все розкрилося. Раптом виявилося, що всі вони запліднені.

– Ага. Отут я хотів би дещо уточнити. Просто для себе. Як Сейбрук дізнався, що вони вагітні?

– Випадково, звичайно. Випробовуючи на пацюках їжу, їх анатомують, щоб з’ясувати, чи немає змін у внутрішніх органах. Тож неминуче їхній стан мав з’ясуватися. Розітнули ще кілька – те саме. А всі живі поприводили пацючат – хоч на кораблі не було жодного самця!

– І головне – що всі пацючата народились із цяточками зеленої шерсті замість очей!

– Атож. Сейбрук це повідомив, і ми перевірили. Далі побачили, що вагітна кицька – на кораблі одна дівчинка мала кицьку. А коли вона привела кошенят, у них теж були замість іще не розкритих очей цяточки зеленої шерсті. Кота на кораблі не було.

Тоді Сейбрук перевірив жінок. Він не сказав їм навіщо. Не хотів їх лякати. Кожна з них була в ранній стадії вагітності – звичайно, крім тих кількох, що завагітніли ще вдома. Сейбрук, певна річ, не став чекати, поки народяться діти. Він знав, що і в них замість очей будуть ті цяточки.

Він навіть приготував бактеріальні культури (Сейбрук був ретельний чоловік) і побачив на кожній бацилі дві мікроскопічні зелені цяточки.

Дрейк слухав із жадібною цікавістю.

– А нам під час інструктажу про це не говорили – при-

Наймні під час того інструктажу, який пройшов я. Та коли життя на планеті Сейбрука організоване в єдине ціле, як це могло статися?

– А як організовані в єдине ціле клітини вашого тіла? Візьміть будь-яку вашу клітину, хоч би й мозкову,- що вона собою являє? Ніщо. Грудочку протоплазми, здатну до людських діянь не більше, ніж амеба. Власне, амеба здатна до більшого, бо вона може існувати самостійно. А разом ці клітини становлять щось таке, що може збудувати космічний корабель або написати симфонію.

– Зрозуміло,- сказав Дрейк. Вейс провадив далі:

– Все живе на планеті Сейбрука складає єдиний організм. На Землі, в певному розумінні, теж, але в нас взаємозалежність войовнича – одне одного пожирає. Бактерії зв’язують азот, рослини зв’язують вуглець, тварини поїдають рослини та одна одну, бактерії розкладають усе. Замкнуте коло. Кожне жере скільки може, і його жеруть.

А на планеті Сейбрука кожен організм має своє місце, як кожна клітина нашого тіла. Бактерії й рослини виробляють їжу, зайвиною якої живляться тварини, своєю чергою витворюючи вуглекислий газ та азотисті відходи. Всього витворюється не більше й не менше, ніж треба. Механізм життя дуже мудро пристосований до місцевих умов. Жоден вид живих істот не розмножується більше або менше, ніж слід, так само як клітини нашого тіла перестають ділитись, коли їх стає достатньо для даної мети. А коли поділ не припиняється, ми називаємо це раком. І вся наша органічна система, все життя на Землі, як порівняти з життям на планеті Сейбрука,- це саме одна велика ракова пухлина. Кожен вид, кожна особина намагається процвітати за рахунок усіх інших видів та особин.

– Вам наче подобається планета Сейбрука, докторе.

– Атож,- у певному розумінні. На ній весь процес життя набуває сенсу. І я розумію, як вони дивляться на нас. Уявіть, що одна з клітин нашого тіла усвідомить, що ця досконалість – тільки наслідок об’єднання багатьох клітин у вищу цілість. А потім уявіть, що вона усвідомлює існування самостійних, вільних клітин, які тільки живуть, та й годі. Можливо, їй нестерпно захочеться прилучити ці бідолашні клітини до складного організму. Їй повинно бути жаль їх, вона відчує в собі місіонерський дух. Отаке, мабуть, почувають і істоти планети Сейбрука – чи, краще сказати, істота.

– Отож вони й заходилися спричиняти непорочні зачаття, еге, докторе? Про це доведеться писати обережно. Цензурні правила, розумієте.

– Нічого непристойного тут нема. Ми вже кілька сторіч як уміємо пробуджувати до розвитку яйцеклітини морських їжаків, жаб, бджіл тощо без запліднення. Часом досить буває доторку голки або поміщення в розчині солі певної концентрації. Об’єднаний організм планети Сейбрука може запліднювати яйцеклітини точно відміряними дозами променистої енергії. Ось чого відповідний енергетичний бар’єр перешкоджає цьому – інтерференція, розумієте.

Вони можуть не тільки стимулювати поділ і розвиток незаплідненого яйця. Вони можуть вкарбовувати в його нуклеопротеїди свої властивості, і дитинча народжується з цяточками зеленої шерсті, які на планеті правлять за органи чуття й засіб порозуміння. Іншими словами, ці дитинчата не є інвалідами, вони стають частинами організму, що живе на планеті Сейбрука. І цей організм, цілком закономірно, може запліднювати таким чином будь-які живі створіння – рослини, тварини, мікроби.

– Могутня річ,- прошепотів Дрейк.

– Всемогутня,- з притиском сказав Вейс.- Безмежно могутня. Будь-яка часточка її всемогутня. Одна-єдина бактерія з планети Сейбрука, якщо дати їй час, може обернути все живе на Землі в єдиний організм! Ми маємо експериментальні докази цього.

Дрейк несподівано мовив:

– А ви знаєте, докторе, я – мільйонер. Ви вмієте зберігати таємниці?

Вейс трохи здивовано кивнув головою.

– У мене є сувенір із планети Сейбрука,- осміхаючись, пояснив Дрейк.- Просто камінець, але ж тепер про планету піде така слава, а на неї накладуть карантин, тож ніхто в світі не зможе побачити жодної речі з неї, крім цього камінця. Як ви гадаєте, скільки він коштуватиме?

Вейс витріщився на нього.

– Камінець?

Дрейк показав йому твердий овальний предмет, і Вейс ухопив його.

– Цього не слід було робити, Дрейку. Адже це суворо заборонено інструкцією.

– Я знаю. Того ж то я й питав, чи ви вмієте зберігати таємниці. Якби ви дали мені підписане потвердження, що цей камінець справді звідти… Що таке, докторе?!

Замість відповіді Вейс пробелькотів щось невиразне і показав на камінець пальцем. Дрейк схопився й теж утупив очі в камінець. Він був такий самісінький…

От тільки, коли світло впало на нього збоку, стало видно дві зелені цяточки. Як придивитися зблизька – два кущики зелених волосків.

Він стривожився. На кораблі запахло небезпекою. Фрагменти підозрювали, що він є тут. Як це могло статися? Він ще нічого не робив. Може, ще один живий фрагмент із рідної планети потрапив сюди й повівся не так обережно? Ні, він про це знав би. Він уважно вислухав весь корабель і не почув нічого.

Потім підозра притихла, але не погасла зовсім. Один із гостродумів ще сушив собі голову і був недалеко від правди.

Чи довго ще до приземлення? Невже цілий світ живих фрагментів і далі буде позбавлений єдності? Він щільніше присмоктався до кінців перерізаного дроту – його умисне створили подібним до дротини. Йому було страшно, що його викриють. Він боявся за успіх своєї альтруїстичної місії.

Доктор Вейс замкнувся в своїй каюті. Вони вже в межах Сонячної системи; за три години – приземлення. Йому треба подумати. За ці три години він мусить вирішити.

Звичайно, диявольський Дрейків “камінець” був часткою організованого життя планети Сейбрука, але він був неживий. Неживий уже тоді, коли Вейс уперше його побачив, а якби ні, то вже напевне став неживий, коли його вкинули в гіператомний двигун і він обернувся в хмарку чистого вогню. А бактеріальні культури, коли стривожений Вейс перевірив їх, не показали змін.

Та Вейса тепер турбувало інше.

Дрейк підняв “камінець” у останні години перебування на планеті Сейбрука – після того як бар’єр на час вимкнувся. Що коли саме це вимкнення було результатом повільного, невпинного психічного тиску планетного організму? Що коли його часточки дожидали, поки бар’єр вимкнеться, щоб пробратись на корабель? А цей “камінець” був не досить швидкий, тож почав рухатись, коли бар’єр уже відновився і його вбило? Так він і опинився там, де його побачив і підібрав Дрейк.

А що коли інше видозмінене створіння встигло перетнути бар’єр перше, ніж він відновився? Створіння, якому було надано відповідної форми, запозиченої з голови людей планет-

Ним організмом, що вмів читати думки? Може, йому надано, приміром, форми прес-пап’є? Або декоративного цвяшка з мідною головкою в старовинному капітановому кріслі? Як же його виявити? Обшукати весь корабель, чи нема де зелених цяточок? Аж до останнього мікроба?

І навіщо камуфляж? Може, воно хоче лишатись невикритим до певного часу? Для чого? Щоб дочекатися приземлення?

Коли корабель приземлиться, тоді вже зараження не уникнеш, хоч підривай його, хоч ні. Першими заразяться земні бактерії, грибки, дріжджі та інші одноклітинні організми. А за рік їхнє потомство налічуватиме мільярди. Вейс заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть, а задовольнятимуться справедливою часткою. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби. Але не буде й ніякої індивідуальності. Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.

Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як Сейбрук.

Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього – лише здогади нажаханого мозку, зляканого двома зеленими цяточками на камінці. Чи має він право вбити двісті чоловік екіпажу тільки через підозру? Треба подумати!

Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі зараз? Зараз!

Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні планети буде зарано, бо й тоді вони ще зможуть знищити корабель і себе.

Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай летять, розносячи одкровення.

Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, натужно стримуючи спуск корабля; потім по ньому

Пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, і ось…

Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, що тут, коло нього, але ті, котрі народяться від плідних фрагментів.

Зараз відчиниться головний шлюз…

І раптом усі думки урвались.

“Сто чортів! Аж тепер щось скоїлось!”- подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу:

– Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється.

– Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить.

– Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо де.

Він відійшов і приєднався до Роджера Олдена біля бокса з проводами головного шлюзу.

– Що тут?

– Та стривай,- Олден щось робив у боксі. Потім він сказав: – Господи, тут у проводі шестидюймовий розрив.

– Що? Не може бути!

Олден підняв кінці дротини, рівненько перепиляної. До них підійшов доктор Вейс. Він був страшенно зморений, від нього тхнуло бренді. Тремтячим голосом він спитав:

– Що сталося?

Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматок проводу.

Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід, як від сажі. Вейс неуважливо обтер палець.

Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за мить, коли ввімкнули струм, щоб відчинити люк.

– А як бактерії? – спитав він.

Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав:

– Усе гаразд, докторе.

Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею.

– Анархія,- сказав він, засміявшись шалено.- І так воно й лишиться.

ПРО ТВОРЧІСТЬ АЙЗЕКА АЗІМОВА

© А. О. Колибанова, 1990.

Відомий американський письменник-фантаст і популяризатор науки Айзек Азімов народився 1920 року в містечку Петровичі під Смоленськом. 1923 року родина емігрувала до США. Дев’ятнадцятирічним юнаком, одержавши диплом бакалавра хімії, А. Азімов закінчив Колумбійський університет, куди вступив у 15 років.

У 1946 р. Азімов почав читати лекції з хімії в Колумбійському та Гарвардському університетах. 1948 р. в Колумбійському університеті він здобув докторський ступінь. Був запрошений до Гарвардського університету (Медичний коледж) на посаду консультанта з біохімії. 1955 р. зайняв посаду професора. На сьогодні має 14 почесних наукових ступенів різних університетів світу.

Регулярно друкувати науково-фантастичні оповідання в спеціалізованих часописах Азімов почав під час другої світової війни, коли був призваний до військово-морського флоту і служив у Філадельфії. Саме тоді він уперше і востаннє літав на літаку. Як це не парадоксально, автор чудових оповідань про сміливі космічні подорожі боїться літати. (Цікаво, що улюблені герої Азімова, наприклад, С. Келвін (збірник “Я, робот”), І. Бейлі (романи “Стальні печери”, “Оголене Сонце”), В. Ерт (оповідання “Співучі бубонці”, “Ключ”, “Камінь, що говорить”, “Смертна ніч”) не люблять і бояться літати). Через те численні міжнародні нагороди вручаються йому в домашній квартирі, на тридцять третьому поверсі нью-йоркського хмарочоса.

А. Азімов – приклад людини, в якій щасливо поєдналися вчений і художник слова. Саме це ідеальне поєднання якнайкраще пасує науковій фантастиці, хоча специфіка літератури вимагає того, щоб фантаст був насамперед письменник, набагато більше письменник, ніж учений. Домігшись визнання як письменник, Азімов перестав розглядати літературну діяльність як “другорядну справу”, а з 1957 р. почав поступово скорочувати викладання в університеті. Однак А. Азімов, як свого часу Г. Уеллс, перейшовши від науки до красного письменства, не розлучився з першою. В науці він убачав поезію, і це допомогло йому поширити її можливості на літературу.

На прикладі творчості Азімова можна виразно простежити процес становлення й розвитку наукової фантастики США, її вихід за межі вузь-

Кої тематики, пов’язаної з популяризацією природничих наук і просування в сферу соціальну, яка необмежено розширює художні можливості цієї літератури на міцній основі реалістичного методу.

Найпершим опублікованим оповіданням А. Азімова стало “Ті, що висадилися на Весті”. Воно з’явилося в березневому числі часопису “Емайзінг Сторіз” невдовзі по тому, як його авторові сповнилося дев’ятнадцять років. (“Емайзінг Сторіз” – перший спеціалізований науково-фантастичний часопис. Його заснував у квітні 1926 р. Х’юго Гернсбек, відомий також як автор терміну “сайєнс фікшн”. На честь X. Гернсбека в США з 1939 р. присуджуються премії “Х’юго” за найкращий науково-фантастичний твір року. А. Азімов – неодноразовий лауреат “Х’юго”, цього “Оскара” наукової фантастики). Одначе, по суті, це третє оповідання Азімова. Перше – “Космічна спіраль”, написане фантастом у дванадцятирічному віці, так і не побачило світ. Оповідання “Каллістанська загроза”, написане за місяць раніше від “Тих, що висадилися на Весті”, було опубліковане на два роки пізніше в часописі “Естаундінг Сторіз”. (“Естаундінг Сторіз” згодом було перейменовано в широковідомий “Естаундінг Сайєнс Фікшн”, а по смерті його видавця й редактора Дж. Кемпбелла в 1960 р. часопис почав називатися “Аналог Сайєнс Фект – Сайєнс Фікшн”).

Умовно-фантастичний засновок оповідання “Ті, що висадилися на Весті” – аварія космічного корабля при зіткненні з метеоритом – дав змогу митцеві змалювати космічний простір, тоді ще ніким не бачений, викласти деякі астронавігаційні розрахунки, оспівати мужність і винахідливість людей, що збороли смерть.

Азімов ставив собі в оповіданні ще й популяризаторську мету, яка згодом поступилася місцем іншій – соціальній критиці. Коли через двадцять років тема Вести була продовжена в оповіданні “Річниця”, уява читача фокусувалася вже не на технічних та астронавігаційних подробицях польоту, а на тому, що герої-астронавти, які врятувалися на Весті лише завдяки своїй мужності і які зібралися через двадцять років відзначити знаменну річницю, виявляються безробітними й усіма забутими.

У 1939 р. було написане оповідання із серії про роботів – “Роббі”. 1940 р. воно було опубліковане в часописі “Сьюпер Сайєнс Фікшн” під назвою “Химерний друг дитинства”. Очевидно, “Тих, що висадилися на Весті”, “Роббі” і ряд не дуже вдалих оповідань мав на увазі Дж. Кемпбелл, коли згадував, що перші виступи Азімова в літературі пройшли мимо його часопису. Багато ранніх оповідань А. Азімова були вперше опубліковані в збірнику “Ранній Азімов” (Нью-Йорк, 1972). Туди ввійшли оповідання, відхилені свого часу Дж. Кемпбеллом і прийняті іншими часописами. Лише з 1941 р. А. Азімов почав регулярно друкуватися в часописі Дж. Кемпбелла. Літературне ім’я і успіх здобули йому оповідання “Прихід ночі” та новели про роботів.

У ході розробки сюжетів про роботів поступово сформувалися знамениті Три Закони Робототехніки, які відомі нині не тільки кожному шанувальни-

Кові творчості письменника, а й визнані фахівцями в галузі кібернетики. Гуманізм Азімова виразно виступає при порівнянні оповідань про роботів з масою творів західних фантастів на ту саму тему. В останніх, як правило, машина повстає проти свого творця, прагне цілком витіснити його з виробничої та життєвої сфери. А в Азімова всі роботи від “недосконалої” няньки Роббі, перших Спіді і К’юті до людиноподібного красеня Р. Даніела Оліви (героя не лише оповідань, а й низки романів) – добрі друзі й помічники людини.

Та найважливіше, що роботи, які функціонують на основі Трьох Законів, позначені індивідуальністю своїх творців і відбивають дуже високий рівень людської свідомості, передбачаючи наявність передової системи суспільних відносин. Вони фокусують і типізують риси, які на думку письменника мають бути властиві людям майбутнього.

У передмові до збірника “Я, робот” сказано, що головний роботопсихолог Сьюзен Келвін (улюблена героїня А. Азімова) народилася в 1982 році. З цього можна зробити висновок, що в оповіданнях про роботів мова йде не про далеке майбутнє, а про світ наших дітей і онуків.

У романах Азімова, багато з яких ідейно й тематично взаємопов’язані, помітно переплетення утопічних ідей із сатиричними зіставленнями, скерованими на сучасність. У 50-60 роки широкою популярністю на Заході користувалися “галактичні” трилогії. (Трилогія про виниклу в космосі державу Установлення: “Установлення” – 1951; “Установлення і Імперія” – 1952; “Друге Установлення” – 1953; а також друга трилогія: “Течії в космосі”, “Камінчик у небі”, “Зоряний пил”). Частково прилягають до “галактичної” серії романи “Стальні печери” (1953) і “Оголене Сонце” (1954). З другого боку, ці романи продовжують тему роботів, що її дуже вдало розробляє Азімов.

Величезній читацькій аудиторії в нашій країні майже не відомий той факт, що ряд фантастичних творів письменника вийшов під псевдонімом Пол Френч, зокрема серія повістей для юнацтва, об’єднана загальною назвою “Лаккі Старр”. (Прізвисько “Лаккі” – Щасливчик – дається звичайно молодикам-суперменам на амплуа чергового героя бойовиків. Ця серія Азімова ніколи не перевидавалася в США. Але на початку 70-х років вона була випущена окремими книжками кишенькового формату в Англії видавництвом “Нової Англійської Бібліотеки”).

1958 р. Азімов написав науково-фантастичний детектив “Торговці смертю”. В 1968 р. ця невелика повість була допрацьована й доповнена. Вона вийшла під назвою “Подих смерті” (в українському перекладі випущена видавництвом “Молодь” у 1989 p.). Науково-фантастичні твори на детективній основі безперечно вдаються письменникові. Досить згадати добре відомі радянському читачеві оповідання “Співучі бубонці” (1955), “Смертна ніч” (1956), “Ключ” (1966). Детективна інтрига править за сюжетний стрижень і організуючу композиційну основу романів “Стальні печери” і “Оголене Сонце”. Маючи на думці соціальну спрямованість

Творів А. Азімова на детективній основі, відомий англійський астрофізик і письменник-фантаст Артур Кларк назвав свого побратима по перу “Сіменоном наукової фантастики”.

У 1972 р. Азімов випустив монументальний роман “Самі боги”, покликаний ще раз попередити людей про небезпеку “чистої” науки. Безтурботне, необмежене “перекачування” енергії Сонця для комфорту землян таїть у собі грандіозну космічну катастрофу.

Одним з найяскравіших романів-“попереджень” наших днів є роман Азімова “Кінець Вічності” (1955). Природничо-науковий матеріал тут цілком підпорядкований розкриттю соціальної теми, масштаб і характер якої можна порівняти з темами, розроблюваними Г. Уеллсом і К. Чапеком. У цьому творі слідом за циклом “Я, робот” письменник підноситься до визнання об’єктивності розвитку людства до вищих форм суспільства. Будь-які спроби зупинити розвиток він вважає за такі, що суперечать цій високій необхідності. Знищення “Вічності” – бюрократичної ієрархічної організації тоталітарного типу – знаменує в романі початок Безмежного Шляху людства до щастя.

У фіналі роману, коли заведена “пружина” сюжету виявляється “розкрученою”, відокремлюється сфера філософських роздумів Азімова з приводу ходу історії. Вустами своєї героїні автор робить висновок, що “…просто знищити Вічність ще не досить…потрібно звести до мінімуму можливість виникнення Вічності в майбутньому”.

Отже, до традицій світової літератури, які продовжує А. Азімов, належить не тільки активність у викритті зла і порочної моралі, а й спрямовані на майбутнє утопічні побудови, що відбивають соціальний ідеал автора.

Окремі науково-фантастичні твори А. Азімов пише й сьогодні. Зокрема, він видає повісті для дітей про пригоди робота Нормі. Однак коло його зацікавлень з кінця 50-х років переважно зосереджено на науково-популярній літературі. Перша самостійна науково-популярна книжка “Гемоглобін і Всесвіт” була написана Азімовим 1955 р. Відтоді вийшли у світ десятки книжок-нарисів про видатних природодослідників, про хімію і фізіологічну дію ферментів, вітамінів і гормонів; популярні нариси з різних проблем загального природознавства; ряд праць соціально-прогностичного характеру: роздуми про природу життя, про життя на інших планетах, про майбутнє людства, перспективи розвитку Всесвіту і астронавтики; книжки з історії стародавніх народів. Азімов робить спроби виявити себе і в царині літературної критики. Розмаїття і обсяг його творчої діяльності грунтуються не лише на величезній працьовитості, а й на енциклопедичності знань.

Аліна Колибанова