Порівняльні звороти. Пряма мова. Складні речення

І радість, і горе ходили цієї ночі разом. Дідусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором і городом, розмовляючи і з нами, і з людьми, що приходили йому на пам’ять. Коли сон почав і його зморювати, він підійшов до хати, сів на призьбу перед вікном, біля якого спочивала його невтомна дружина.

Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні. Уміли шанувати і добрих людей, і мовчазну скотину, і святу працю, і святий хліб, тільки не вміли

шанувати свого здоров’я.

Отак біля вікна дружини і прихопили мого діда останній осінній сон і простуда. Прокинувся він на світанку з хворобою в грудях. її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка. Через три дні спочивав у домовині.

Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив’ялих чорнобривців, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.

При поганенькому, бензином заправленому сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже

летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї. Та, напевне, біль душі – найстрашніший біль! Через день бабуню поховали поруч із дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а з цвинтарної груші в могилу впала грушка.

Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади.

□ 260 слів. Уживання апострофа. Подвоєння приголосних. Частки не і їй з різними частинами мови. Однорідні і відокремлені члени речення.

Складні речення.

Найкращі зорі мого дитинства

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі, їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок. І тепер, проживши піввіку, я згадую все: далеке вечірнє стависьКо, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси, і перший скрип деркача, і соняшник вогника під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі-своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м’ята, павині вічка, дикі півники та й не журяться, а цвітуть собі.

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не. затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть” далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку в свою оселю… І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село.

А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов’ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки. їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну.

Світ народної поезії

Мудрість народної поезії, прозорість її слова і таємничий чар мелодії, що відразу ж поведе твою душу на береги історії, на тихі води і ясні зорі чи викреше з серця іскри завзяття і веселощів,- це стало смутком і радістю Богдана. І він то непроханим гостем, то колядником ходив у вечори, і на весілля, і в ті хати, де жив не практицизм, а чари невмирущого, та вже напівзабутого слова. Ох, солов’ї нашої історії і поезія наша, скільки на вас підіймались, дрючки невігласів і як часто солов’їв підмінювали цвірінькотливими горобцями!

Удовина хата була висока, світла і дзвінка. Все тут було підібране одне в одне і нагадувало затишну кімнату якогось невеличкого музею; цю схожість особливо підкреслював старовинний ткацький верстат, на якому волохатився зелений, м’який, як сон, налавник.

“Євгено Миронівно, це ви таку красоту тчете?- схилився Богдан над незакінченою працею.- І рушники – ваша робота?”- “Моя ж, не купована ж”.- “А де ви такі узори взяли?”- “З голови,- і посміхнулась.- Хоча голова моя й невчена, а все в ній ворушиться й ворушиться клубок із – різними нитками та узорами, то й переходять вони на рушники, настільники чи налавники. Ось цей рушник я назвала “Вечірня зоря”. Тут синіми нитками заходить вечір, червоними і золотистими – зірниця і її проміння, а темно-синіми вже кинуто сон добрим людям на здоров’я”.

Богдан з подивом прислухався до неї і лаяв себе останніми словами. Який’же він неук і ледар! Інститут закінчив, а ось ця жінка в сто крат більше розуміється на красі.

Дорожити предківщиною

Допитуються молоді: в чому щастя? Вимагають,, як стипендії: щастя дайте’ Якби ж його можна було зловити в оці ятері та й подати вам… Усі, хто буває на Скарбному, розподіляються для Нечуйвітра на майстрів і браконьєрів.

Тарасовим словом їх ділить: “Той мурує, той руйнує…” До останніх причисляє і сина свого. І як же воно вийшло так, що трудяга невсипущий викохав браконьєра? Послухай його, все він робить ніби для кращого: собор треба знести, бо заважає збудувати ринок для трудящих. На все в нього-в нищителя, готове пояснення, та ще яке! Чи це все неминуче в житті?.

Як на дерево – шашіль, на метал – корозія, на пшеницю :- кукіль, може, так насупроти майстра мусить бути і свій браконьєр? Невже всюди, де йде будівник, повинен невідлучно, як тінь, іти і руйнач? У голові ще самі треньки-бреньки, а він спішить мерщій знести старе, розкорчувати, розчистити місце під якийсь невідомий об’єкт. Каже: “Таке життя, тату, що треба в нього пробоєм іти, живохватом!

Тільки тоді чогось досягнеш…” І йде. Та все чомусь із корчування починає. А кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безплідно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг.

Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина.




Порівняльні звороти. Пряма мова. Складні речення


срібна доба
Порівняльні звороти. Пряма мова. Складні речення