Показ війни як трагедії народу (за романом Ю. Яновського “Вершники”) (ІІ варіант)

У листі до Ю. Яновського Олесь Гончар писав, що ця книга “творилась при такій духовній погоді, при високих температурах для творчої спеки, що й “Слово о полку”. Таким чином справжній художник слова вшанував творчий здобуток іншого художника.
І події, і народні герої зображуються в романі в піднесеному й героїчному ключі. Дух народної героїки загалом був притаманний його творчості: “О дев’ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, затятий і ніжний,

наріжний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік”.
Процитований ліричний відступ дає уявлення про загальний піднесеноромантичний стиль усього роману “Вершники”, і його можна було б поставити епіграфом до всієї книги. Однак, не втрачаючи почуття естетичної міри, письменник чергує лірико-романтичний тон з трагічним, живописні образи та пейзажні картини з гротеском. Великої художньої сили автор досягає там, де зображує вірогідні події на півдні України, об’ємно й лаконічно малює образи справжніх героїв, ідучи в цьому за традиціями народних дум.
Кожний герой у “Вершниках” дістав свою політичну
характеристику: петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик. Уже в першій новелі “Вершників”, де дія відбувається в степу під Компаніївкою, зійшлися в герці армійські загони різних політичних поглядів, і по черзі на землю котяться голови братів Половців – денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса, а стинають їх з плеч один одному самі ж брати. Незнищеним залишається тільки більшовик Іван Половець, і це цілком зрозуміле художнє втілення тієї історичної ситуації, яка існувала в часи Яновського, але головним є інше: страшний мотив убивства братами один одного, мотив знищення роду.
Серед кривавої битви спочатку вихоплюється тільки одна деталь: Оверків “чорний шлик віявся по плечах”. Далі надзвичайно стисло зображуються денікінці, а поряд із ними – офіцер російської армії Андрій, який проклинає Оверка “руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки”. Андрій забув, що був українцем. Зненавидівши Україну, зненавидів і своє коріння. Чи не це спричинило його загибель?
Брати, які належать у цій кривавій битві до різних таборів, все-таки дуже схожі один на одного: “Високий Андрій став іще вищий, Оверко бавився шликом, мов дитина чорною косою, вони були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима”. Красиві брати Половці серед бою, та страшно те, що руйнують вони свій рід, знищуючи один-одного. І підсумкова промова переможця Івана Половця, більшовика, не переконує читача в тому, що навіть задля таких ідей варто йти на вбивство: “Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркс”.
Мотив розпаду людського роду, що почався з приходом революції, є тільки одним з мотивів роману, однак одним з найважливіших, і прикладом цього може бути сцена, в якій брати убивають один одного, незважаючи на заповіт батька.
У сцені битви в степу під Компаніївкою читаємо такі вражаюче жахливі рядки: “Дехто простягав руки, і йому рубались руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись предсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем”. У цій війні немає нічого святого, втрачається цінність людського життя, цінність особистості.
Війна постає в романі як трагедія. Але в той же час на війні виковуються людські особистості, тут завжди є місце для подвигу. Показуючи в кожній з новел нові й нові епізоди громадянської війни і нових дійових осіб, втягнутих в круговерть подій, Ю. Яновський розповідає і про героїзм окремих персонажів, і про героїзм масовий. Наприклад, ми спостерігаємо, як поранений і морений тифом командир Донбасівського революційного полку Чубенко веде крізь ліси, крізь сутички з ворогом свій полк. Це людина непохитної волі, політично мудра і дотепна, яка творить свій подвиг: “І ліс стояв рівно округ, підпираючи небо, похитувався й рипів, як корабельна снасть. Загін просувався крізь цю врочистість та похмурість, на небі відбувалося трагедійне видовище, на небі сунулися з гір льодовики і вкривали цілі континенти, айсберги плавали серед морів, на небі материки роз’єднувались і відпливали в океани…”
У сцені просування загону, написаній в традиції народних дум, поданій через сприйняття хворого Чубенка та оповідача, дається начебто підсумковий акорд розповіді: “Тільки обвішаний патронами авангард був наче з заліза”.
Ю. Яновський був письменником-романтиком, якого надихала ідея революції, надихала ідея оновлення людства під новими прапорами. Та якщо ми скажемо, що письменник оспівував революцію, то таке Судження буде дуже однобоким. З притаманною кожному талановитому митцеві гостротою зору він бачив і руйнівну силу війни, і нищення таких одвічних цінностей, як рід, спокійна мирна праця. Війна не захоплює митця як сам процес, та цікавить його в сенсі формування людської особистості під впливом незвичайних сбставин, здатності людини до подвигу.




Показ війни як трагедії народу (за романом Ю. Яновського “Вершники”) (ІІ варіант)
о капітане