Поезія – Мусліхіддін Сааді

Мусліхіддін Сааді Поезія Переклад Василя Мисика

Зміст

Про добрі діла

Багато сказано про добрії діла,

Але не кожному належить похвала.

Візьми в гнобителя і хату, і подвір’я,

В шуліки вискуби весь пух його і пір’я!

Все терня викорчуй і в огнище склади,

Вирощуй дерево, багате на плоди!

Нехай пробачення не буде для тирана!

Йому пробачення – для всього людства рана.

З рук вибий полум’я у злого палія!

Хай краще сам згорить, аніж уся земля!

Хто любить лити кров, карай того криваво:

Убити вбійника

– твоє священне право!

Лист до правителя Шіраза

Правителю! Від брата я свого

Узнав таке, що й беку слід би знати:

До того оголився неборак,

Що вже не має в чому вийти з хати.

Йому хурму на продаж віддають –

Чи можна гірш людину покарати?

Як від дітей доглянути її,

Від жебраків голодних заховати?

Ти присилаєш турка-збирача,

Щоб і послідню крихітку забрати.

I так батожать бідного, що він

Не здужає ні сісти, ані встати.

О беку! В справедливість одягнись!

Вона для владаря – найкращі шати.

* * *

Всі люди – тіла одного частини,

Бо створені із однієї глини.

Коли

від болю корчиться одна,

Тоді все тіло спокою не зна.

О ти, що досі не жалів нікого!

Ти недостойний імені людського!

Безбатченко

Безбатченку відкрий свої обійми,

Введи в свій сад, з ноги колючку вийми.

I не цілуй дітей своїх, як близько

Стоїть він, голову спустивши низько.

Коли він плаче, хто його розрає?

Коли він сердиться, хто потурає?

Поклич його, перехопи сльозину,

Змий куряву з лиця йому, як сину.

Як палить сонце голову малому,

Дай тінь йому, візьми його додому.

Я гордий був, не знався я з бідою,

Коли мій батько добрий був зі мною.

Було, побачать коло мене муху –

I вже з усіх боків біжать без духу.

Тепер хоч би мене взяли ординці,

Я б залишився з горем наодинці.

З сирітським лихом добре я спізнався,

Бо рано й сам без захисту зостався.

Ш Іблі і мурашка

Якщо душа у тебе не байдужа

До добрих діл, послухай річ про мужа

Великого Шіблі, як на плечі

Він зерно ніс – і потім уночі

Міх розв’язав і спостеріг комаху,

Що бігала сюди-туди від страху.

Збентежений, він цілу ніч не спав,

Одніс назад її – і так сказав:

“Несправедливо, щоб мале створіння

Утратило житло своє й коріння!”

Полегшуй же недолю біднякам –

I проживеш тоді незгірше й сам.

Ще Фірдовсі сказав, високий духом

(Нехай земля йому довіку пухом):

“Мурашечку, що з зерням поспіша,

Не руш, не кривдь, бо й то жива душа!”

* * *

Без сну ворочавшись, якось одної нічки

Почув я бесіду метелика та свічки:

“Люблю, аж крилечка обпалюю, а ти

Чом плачеш, свічечко? Скажи, оповісти!”

I та відказує: “Тяжка у мене туга:

Від мене віск біжить, я зостаюсь без друга!

Він був утіхою найкращою мені,

Без нього, як Фархад, я тану на вогні!”

I поки мовила, гарячих сліз потоки

Весь час мережили її пожовклі щоки.

“Згаси, о хвастику, свою любовну хіть,

Коли не вивчився змагатися й терпіть!

Ти ухиляєшся від полум’я, гультяю,

А я стою й горю… і до кінця згоряю.

Опікся трішечки – і вже тебе лови!

А я у полум’ї від ніг до голови.

Ти не вважай на блиск, не задивляйсь на вроду.

Глянь, як я мучуся і сльози ллю, як воду!”

Ще невеликий шлях пройшла по небу ніч,

А мила дунула й палку спинила річ.

Та свічка й поночі тихенько шепче-плаче:

“Отак кінчається кохання в нас, юначе.

Як забажається збагнуть його колись,

Зустріти смерть свою із радістю навчись!”

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли закоханий, живи в труді, в біді!

Від криводушності звільняйсь, як Сааді.

Так просто, зопалу, у море не пускайся!

А пустишся, увесь його вітрам віддайся!

Три коханки

Є три любки, три коханки є:

Ця за хліб свою любов дає,

Та красою звабить, чарівниця,

Третя в душу ввійде й залишиться.

Першій хліба дай і одвернись.

З другою натішся й розлучись.

Третю стрінеш, не роздумуй двічі:

Душу всю віддай їй, чоловіче.

Багато їздив я

Багато їздив я, далеко мандрував,

Із різними людьми я дні свої збував.

Поживи доброї напитував я скрізь,

З гарману кожного я по зерну привіз.

Хазяїн і вівця

Вівцю однявши у вовків,

Хазяїн нищечком хотів

Сердешній горло перетнути.

Заплакала: “Так от чому ти

Не попустив мене вовкам:

Ти із тії породи й сам!”

Караван

Ей, проводир, не поспішай, з тобою йде мій сон, мій рай!

Попало серце в злий полон – і йде від мене в дальній край.

Дарма прошу, дарма молю зорю мою, любов мою –

I стогін мій, як дим з огню, з душі встає: не покидай!

За те, що знадила мене, за те, що зрадила мене,

Тепер ім’я твоє одне мені підказує одчай.

Вернися, світ моїх очей, щоб чула й ти, як стогін цей

З моїх поранених грудей встає під самий небокрай.

Мені розказував мулла, як душі кидають тіла.

Я ж бачив сам, як відійшла моя від мене в дальній край.

Хоч Сааді не до лиця і сльози ці, і туга ця,

Та, їм не бачачи кінця, кажу я розуму: прощай!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Поезія – Мусліхіддін Сааді


мову рідної природи розуміти серцем вчись
Поезія – Мусліхіддін Сааді