Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Народився в с. Новиці Горлицького повіту на Лемківщині в родині священика. Навчався у польській гімназії в Сяноці, яку закінчив блискуче, на гуманітарному факультеті Львівського університету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вірші.

За життя здобув славу одного з найкращих поетів, по смерті був надовго забутий. Автор збірок поезій “Привітання життя” , “Три перстені” , “Книга Лева” , “Ротації”, “Зелена Євангелія” “Велика гармонія” , працював над малою прозою, писав роман, лібрето до опери.

Передчасно помер від запалення легенів.

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь. Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина – плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершено у своїй мудрості і красі.

Так, у збірці віршів “Зелене Євангеліє” чимало рядків,

у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців. Весна закрутить хмільно веретена травня. Лисиці, куни і дівчата вранці виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б. І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. Її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І.

Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби, де м’ята, іви, де квітчасті стіни; і знов цілую чорні скиби. припавши перед сонцем на коліна. Творчість поет ставить на друге місце після

Матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про. сенс людського існування й сутність мистецтва:

Мов мідь живу, наснажує рослини електрика зеленої землі., але і ти – рослино горда, шо співаєш це, не знаючи пошо, колись, мов пень, подолана від тлі, покотишся землі на груди сині. Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”.

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на. вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка Де вечори з Євангелії, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем. Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…”. Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця.

Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки… Вірші Б. І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою.

Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б. І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.

Поезія Антонича народилася з пошуків місця людини в світобудові, з прагнень зрозуміти природу взаємостосун ків людини з навколишньою реальністю, з пристрасного намагання визначити сенс людського буття.

Я не людина, я рослина, а часом я мале листя… Живу, терплю, й умру, як всі звірята… Звірята й зорі, люди і рослини у всіх олна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна. хоч час крилатий з вітром лине… . Починав Богдан-Ігор Антонич як поет, але пізніше поступово розширював свій творчий виднокіл – писав статті, прозу, цікавився музикою і малярством. Осмисленням почуття, початком усього для Ан-тонича с мистецтво.

Воно стає для поета тією силою, яка й визначає місце людини в світі, єднає її з ним і дає можливість здійснити мету людського життя – осягти безсмертя. Особливе місце в творчості Антонича посідає його вірш “Вітер століть” з посмертної книги “Зелене Євангеліє”. Твір переконує, що Антонич сприймає історію як безкінечний урок свободи і людських почуттів. Історія людства невпинно буде рухатися шляхом боротьби народів за свою незалежність і суверенні права.

Поет також вказує на недосконалість людини, її дисгармонію зі світом природи.

Ось таємничіша природа в безмежно первісній красі . Яка ж страшна оцього світу врода, що отруїла дні мої… . Недосконалість заважає єднанню людини зі світом природи, пере шкоджає свободі і щастю. Хто сіє кров, той жне ненависть . Так відповів Антонич тим хто вбачав у насильстйі шлях до удосконалення світу. Своєю творчістю Антонич утверджував світ правди і добра.

Поет вірив у розквіт національної культури, щасливе майбутнє рідного народу. Сучасних читачів не залишить байдужими поетова спадщина, бо, як писав Дмитро Павличко, “Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича


панас мирний лихі люди
Поетичне осмислення єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича