Поет і час

У бурхливе море революційних подій П. Тичина увійшов справжнім поетичним шедевром – історико-філософською поемою “Золотий гомін”, що сповнена пафосом національного відродження. Її назва закарбувалась у свідомість України символом волі й пробудження нації. Мені вона здається своєрідною ораторією, яка проголошує ідею вічності українського народу, його духовної міці. У кожному рядку відчувається гордість автора за свій народ і його історію; душу сповнює урочистість і святковий настрій, бо українська революція 1917 року вселяла віру,

піднімала духовні сили народу, будила його від фізичного і духовного рабства. …Дзвони Лаври і Софії пливуть над містом, як “потужні ріки”, а з глибин вічності “падають зерна в душу”, – кожен переймається думами про Україну, її давнім, сучасним і майбутнім життям.

Я неначе бачу П. Тичину серед тих, хто зібрався на історичній Софіївській площі, щоб виразити свою віковічну волю і мрію про незалежну Українську державу: – Виростем! – сказали тополі. – Бризнем піснями! – сказали квіти. – Розіллємось! – сказав Дніпро. Бо “золоті джерела скресають під землю”, “Самоцвіти ростуть у глибинах

гір”, – перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими віри у щасливий кінець: І б’ються в їх серця у такт: – Ідуть! Ідуть! – Дзвенять немов сонця у такт: – Ідуть, ідуть!.. І всі співають, як вино, – Я – дужий народ, Я молодий. Вболівання за долю рідної землі надихнуло поета на створення циклу “Скорботна мати”.

Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскресла силою його уяви. Вона проходить полями країни наодинці зі своєю скорботою: “Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”. Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, що заподіяна братовбивчою війною. Це її словами говорить сповнений відчаю поет: “Як страшно!.. людське серце до краю обідніло”. Ще недавно був “золотий гомін”, а тепер: “Поглянула – скрізь тихо.

Буяє дике жито. – За що тебе розп’ято? За що тебе убито?” “Хто ж це так із тебе насміятися смів?” – гнівно і з неприхованим відчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота, яка грунтується на злобі, зневажанні традицій роду , на обмані та облуді . І, як логічне завершення, – кінцівка поезії, де автор говорить про прозріння народу, який не хоче “ще й на волі у кайданах гнить”. Я знову бачу того ж Тичину-патріота, що й у “Золотому гомоні”.

У художній формі він ставить ті гострі питання, які хвилюють і його, і тисячі його земляків – українців. Відповіді на них Тичина не дає, та всі її знають: Ждали ми героя, а встав свинопас, – Хто ж так люто кинув на поталу нас? Жодного разу автор прямо не називає винуватця соціального і морального зламу українського життя, та його риторичні питання сумнівів у правильній відповіді не викликають: Хто ж це так із тебе насміяться смів? Хто у твоє серце ніж загородив?

За цими рядками простежується громадянська позиція митця, який – плоть від плоті рідного народу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


Поет і час
балада про соняшник скорочено