Пісня про себе (уривки) – Волт Вітмен

Пісня про себе (уривки)

1

Славлю себе!

І те, що приймаю я, приймаєш і ти,

Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.

Я байдикую і тішу душу свою,

Блукаю і байдикую собі на вдоволення… оглядаючи списи

Травинок літніх.

Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього грунту,

З цього повітря.

Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,

А їхні також від своїх,

Я, тридцятисемирічний, починаю у добрім здоров’ї

І сподіваюся не скінчити до самої смерті.

Віри та школи в

занепаді,

Хоч їх не забули,

Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.

Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,

Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.

6

Послухай-но, що це – трава? – повні жмені простягши, дитина

Спитала.

Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.

Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав’я надій.

Може, це хусточка Бога,

Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,

З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували,

І говорили: – Чиє?

Може, трава й сама – дитина, новонароджене

малятко рослинне.

Може, це ієрогліф тотожності,

Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,

Славне буяння на землях чорних народів і білих,

Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную,

Однакове й у них беру.

А нині трава мені видається волоссям, не стятим з могил.

Ніжним буду до тебе, травице зелена,

Може, ти проросла із трупів юначих,

Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,

Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,

Вирваних з матерніх лон,

Нині сира земля для них – матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,

Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,

Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це – язики, і вони щось нам кажуть,

І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.

Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих

І юнок,

Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних

З матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?

Де вони ділися, жони і діти?

Вони бадьорі, повні життя де-небудь,

Найменший паросток твердить, що смерті немає,

І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає

Попереду, щоб життя зупинити,

Кожна зникла хвилинка з’являється знову.

Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,

Померти – це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.

Перекладач – Світлана Хміль




Пісня про себе (уривки) – Волт Вітмен


анатолій камінчук бабусині квіти
Пісня про себе (уривки) – Волт Вітмен