ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ – ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО

ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО

ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ

Там, де плеще Гітчі-Гюмі,

Де шумить Велике Море,

Оселилася Нокоміс.

За її вігвамом, ззаду,

Темний ліс стояв стіною,

Вічно темні нетрі сосон

І ялин в червоних шишках.

Перед ним прозорі хвилі

На пісок лилися з шумом.

В лиску сонячнім горіло,

Як в огні, Велике Море.

Тут Нокоміс доглядала

І виховувала хлопця…

Тут зробила і зв’язала

Із кори йому колиску,

Намостила моху в неї,

Трав болотяних підклала

І гойдала Гайавату,

Промовляючи суворо:

“Ева-ія,

совенятко,

Що там світиться в вігвамі

І чиї блищать там очі?!

Ева-ія, совенятко!”

Показала танець смерті

В час північний, в час зимовий,

Вояків відважних тіні,

Чорні тіні в зброї, в перах,

Показала Гайаваті

Путь всіх привидів і духів –

Білу путь на темнім небі,

Повну привидів і духів.

Так навчилося хлоп’ятко

Розуміють пташину мову

І узнало всі їх тайни:

Як вони звивають гнізда,

Як живуть вони зимою.

Часто з ними розмовляло,

Звало всіх: “Мої курчата”.

Потім став він розуміти

Мову звірів і дізнався

Про ім’я їх, про їх

тайни:

Де ховає горішки білка,

Чом така моторна сарна,

А Вабассо – полохливий,

Часто з ними розмовляв він,

Звав “братами Гайавати”.

Пронеслись літа дитинства,

Ось і виріс Гайавата,

Гри і забавки дитячі,

І старих глибокий досвід,

Полювання і роботу –

Все збагнув і зрозумів він.

Про свого, бувало, батька

Він розпитує Нокоміс…

І Нокоміс розказала

Все онукові, що знала.

Розказала про Венону,

Про її прекрасну вроду,

Як її лукаво зрадив

Віроломний Меджеківіс…

І, як вугіль, загорілось

Гнівом серце Гайавати.

Я провідати його хочу

В Царстві Західного Вітру

Біля брами, там, де Захід”.

Обережна Нокоміс

Говорила Гайаваті:

“Не ходи, о Гайавато,

В Царство Західного Вітру:

Він уб’є тебе лукавством

І загубить чарівництвом”.

Так ішов він далі, далі,

Все на Захід, все на Захід.

І прийшов до Гір Скелястих

В Царство Західного Вітру,

Де сидів на верхогір’ях

Всіх Вітрів Владика дужий,

Стародавній Меджеківіс.

Дні проходили в розмовах.

Меджеківіс все минулим

Похвалявся Гайаваті,

Хваставсь мужністю своєю

І пригадував пригоди

Та свою страшну відвагу,

Говорив, що він до смерті

Заворожений навіки.

Мовчки слухав Гайавата,

Як хвалився Меджеківіс,

Із усмішкою терпляче

Перед ним сидів і слухав.

Ні погрозою, ні рухом,

Ні єдиним навіть словом

Гайавата не озвався!

Та, як вугіль, розпікалось

Гнівом серце Гайавати.

І озвався Гайавата:

“О лукавий “Меджеківіс!

Ти се люто вбив Венону,

Ти зірвав весняну квітку,

Розтоптав її ногами!

Признавайся, признавайся!”

І признався Меджеківіс,

Тихо голову він сиву

Опустив з глибоким смутком:

Що ж, мовляв, я винен, сину.

Грізно глянув Гайавата,

Швидко встав, і в ту ж хвилину

Руку він заніс на скелю В рукавиці,

Мінджікевон. Розломив її верхів’я,

Розтрощив її на скалки

І почав на батька кидати.

І, як вугіль, розпеклося

Гнівом серце Гайавати.

І почався бій смертельний

Між Скелястими Горами.

Сам Орел Війни могутній

Знявся з клекотом і криком,

З диким криком сів на скелі

І почав крилом він бити.

Наче дерево у бурю,

Розрізав комиш повітря,

Наче град, летіло з скелі

З тріском, гуркотом каміння.

“Годі, годі, Гайавато! –

Крикнув голосно нарешті. –

Ти мене безсилий вбити!

Смерть безсмертного не займе!

Я хотів лише дізнатись

Про твою відвагу – силу,

І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну,

До свого вернись народу

І живи, працюй з народом!

Ти річки розчистить мусиш,

Обробити йому землю,

Вбити всіх страховищ диких,

Вбити всіх гадюк – Кінебік,

Як убив я Міше-Мокву,

Велетенського Ведмедя.

А коли твій час настане

І засяють над тобою

Очі Погока із ночі,

Поділю з тобою царство,

І царем тоді ти станеш

Над Ківайдіном навіки”.

І на Схід, у рідну землю,

Йде веселий Гайавата,

Він забув про гнів пекельний,

Він забув про помсту люту…

Йде в свій край, і все навколо

Його радістю вітає.

Тільки раз на мить загаявсь,

Тільки раз він зупинився,

Щоб купить в краю Дакотів

Гострих клюг собі на стріли.

Там, в долині, де сміялись

І летіли вниз, в безодню,

Між зеленими дубами

Водоспади Міннегаги.

Жив старий Дакот суворий.

Він робив до стріл голівки

І клюги із халцедону.

Молода дочка жила з ним,

Прудконога, наче річка,

І примхлива, наче бризки

Водоспадів Міннегаги.

У очах, як вугіль, чорних

Світло й тіні в неї грались,

А свавільний ніжний голос.

То дзвенів веселим сміхом,

То палким, дражливим гнівом.

Батько в шану водоспадів

Дав ім’я їй – Міннегага.

Хто розкаже, що ховає

Молоде юнацьке серце,

Хто б сказав, про що в дорозі

Мовчки марив Гайавата?

Все Нокоміс розказав він,

Як додому повернувся,

Про двобій і про розмову

З Меджеківісом могутнім.

Та про дівчину, про стріли

Не промовив він ні слова!

Двох мав друзів Гайавата,

Двох незмінних вірних друзів.

Серце, душу Гайавати

Знали в радощах і в горі

Тільки двоє: дужий Квазінд

І музика Чайбайабос.

І до їх вігвамів стежка

Не вкривалася травою.

Плітки, брехні і намови

Не могли їх посварити

І зробити ворогами.

Тільки втрьох вони братались,

Щиро радилися вкупі

І ділилися думками.

Всі вони хотіли щастя

Всім країнам, всім народам.

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,

Де шумить Велике Море,

Стала там стара Нокоміс

І до хмар на захід сонця,

До вечірніх пурпурових,

Простягла сердито руку.

“Там живе Ворожбит лютий,

Меджісогвон – Дух Багатства,

Той, кого Пером Перлистим

Називають всі народи.

Він се вбив лукаво батька,

Коли з місяця на землю

Той спустивсь мене шукати

І розшукував усюди.

Се ворожий Меджісогвон

Посилає нам хвороби,

Посилає лихоманки,

Білим дихає туманом

І смертельним паруванням

Трясовин гнилих і вогких.

Лук візьми свій, Гайавато!

Гострих стріл візьми з собою.

І березову пірогу…

Жовтим жиром Міше-Нами

Боки їй намаж, щоб легше

Поплила вона по багнах.

І убий ти душогуба,

Злого ворога Нокоміс,

Злого ворога народу!”

Швидко вийшов Меджісогвон

Із Перлистого вігваму,

Швидко вийшов він, могутній,

І високий, і плечистий,

Мовчазний, страшний, похмурий,

З голови до ніг у зброї

І оздобами покритий.

І почався бій великий,

Бій невиданий під сонцем,

Він удосвіта почався

І смерком лише скінчився,

Бо даремно гострі стріли

Об перлистий панцир бились.

Коли враз зелений дятел

Закричав до Гайавати:

“Цілься в тім’я, Гайавато!

Просто в тім’я вдар стрілою,

В корінь довгих кіс удар ти,

Тільки там стріла застряне”.

А за першою стрілою

Полетіла раптом друга.

А остання понеслася

Легше всіх – і Меджісогвон,

Наче іскри, вгледів очі,

Вгледів іскри – очі смерті.

І підтятий, непритомно

Впав могутній Меджісогвон

І не встав уже ніколи.

Там, на березі, чекали

Вже давно його Нокоміс,

Чайбайабос, дужий Квазінд;

А народ зустрів героя

Співом, криками, танками:

“Слава, слава Гайаваті!

Ворожбита переміг він,

Той не встане більше, лютий!”

Зимо, зимо! Люта зимо!

Завірюхи і морози!

Що не день, то крига товща

Все вставала на озерах.

Білий сніг все більше й більше

Замітав степи і луки.

Ледве-ледве із вігваму,

Густо вкритого снігами,

Міг пройти у ліс мисливець!

Був страшний, як привид, білий,

Ліс блискучий і пустельний,

І від голоду, морозу

Зомлівав мисливець в лісі

І в снігах, зомлівши, гинув.

Знов в вігвамі Гайавати

Оселилося два гості,

Також мовчки і похмуро,

Увійшли в вігвам спокійно,

Сіли побіч Міннегаги

І запалими очима

Уп’ялися хижо в неї.

І один сказав їй: “Бачиш –

Бюкадевін я! Я – голод”.

А другий сказав їй: “Бачиш –

Я гнітючка – Акозівін!”

І від слів страшних, від зорів

Бідне серце Міннегаги

Затремтіло, стислось жахом,

Не сказавши, впала в ліжко.

Як шалений в ліс понісся

В мокасинах Гайавата,

Зціпив зуби, затаїв він

В серці біль страшної туги

І летів, і краплі поту

На чолі його змерзались.

“Нітчі-Маніто! – він крикнув,

Журно глянувши угору,-

Всемогутній, милосердний!

Дай нам їжі, бо загинем,

Їжі дай для Міннегаги –

Умирає Міннегага!”

Ось він вбіг в свою оселю

І угледів, як Нокоміс

Заливається сльозами.

Вгледів він і Міннегагу

Нерухомою на ліжку…

Понад річкою в долині,

Над заметеною снігом,

Дід сидів в своїм вігвамі,

Дід старий, сумний, самотній.

Вугіль попелом вже взявся,

Вже вмирав огонь поволі,

Як нечутно показався

Молодий юнак в вігвамі.

“О мій синку,- дід озвався,-

Як приємно бачить гостя!

Сядь, нежданий, та погрійся,

До вогню посунься ближче.

Будемо разом світу ждати.

Ти мені свої розкажеш

Дивні зустрічі – пригоди,

Я свої: в житті зробив я

Не одне велике діло”.

Він сказав, що бачив море,

Більше, ніж Велике Море,

А вода така солона,

Що ніхто не може пити.

“По тому,- сказав він,- морю

Йшла кудись пірога дивна,

Плив кудись крилатий човен:

Та великий – більше гаю,

Та високий – вище сосон!”

“І пливли на човні Люди,-

Так сказав він,- на пірозі

Я сто лицарів угледів,

І були, неначе в крейді,

Вояків обличчя білі,

Підборіддя ж їх, на диво,

Покривалося волоссям”.

Тут уже над бідним Ягу

Стали голосно знущатись.

“Ко! – кричали. – Ко! – сміялись,-

Хто ж тобі повірить, Ягу?!”

Гайавата не сміявся.

Він на жарти і насмішки

Їм одказував суворо:

“Ягу нам говорить правду:

Бачив я видіння дивне,

Бачив я крилатий човен,

Бачив я колись чужинців

Блідолицих, бородатих,

Із країн далеких Сходу,

Царства Засвіту ясного.

Бачив я велике військо

Невідомих нам народів.

Заселивши всі країни,

Йшли вони кудись на Захід.

Хоч були їх різні мови,

Та одно в них серце билось

І кипіла неупинно

Їх палка, весела праця.

Потім вже видіння інше

Пропливло переді мною,

Бачив я, що гинуть наші

Племена в боях кривавих,

В ворожнечі між собою,

Всі забувши заповіти.

І простяг до неба руки

В знак сердечного привіту,

І з усмішкою ясною

Ждав їх мудрий Гайавата.

Ждав, поки під човном раптом

Захрустить піщаний берег,

І наставник блідолицих

На піщаний берег вийде.

І покликав Гайавата

Всіх гостей в свою оселю,

Посадив їх там на шкурах

Горностаїв і бізонів,

А Нокоміс подала їм

Їжу в мисках із берези,

Воду в корчиках із липи

І Поквану, Люльку Згоди.

І напутник блідолицих

Одповів їм, що прийшов він

Розказати всім народам

Про святу Марію-Діву,

Про її Ісуса-Сина,

Розказати, як в дні минулі

Він прийшов на землю з неба,

Як Він жив, навчав, молився,

Як народ, проклятий Богом,

На хресті розп’яв Ісуса,

Як Він знов воскрес із мертвих,

Знов ходив з учениками

І з землі ввійшов у небо.

Тихо вечір наближався,

Відсвіжав палке повітря,

І пускало сонце стріли,

Пробивало пущі лісу.

Спали гості Гайавати

В тихій сутіні вігваму.

І підвівся Гайавата,

І з Нокоміс попрощався.

“Я іду, о мій народе!

Я відходжу в край далекий,

І багато зим і весен

Прийде знов і знову зникне,-

А тебе я не угледжу.

Та своїх гостей – чужинців

Залишив я у вігвамі.

Ви їх слухайтесь, о друзі,

Слову мудрості навчайтесь,

Бо послав їх в нашу землю

Гітчі-Маніто Могутній”.

Так в рожевій млі вечірній

В сяйві гаснучого сонця

Зник навіки Гайавата,

Одійшов у край Поніма,

В край Ківайдіна далекий,

В Землю Праведну Блаженних,

У життя щасливе, вічне!

З англійської переклав Олександр Олесь.

Словник індіанських слів

Акозівін – лихоманка.

Бюкадевін – голод.

Вабассо – кролик; назва північної країни, де водяться кролики.

Венона – старша дочка Нокоміс, мати Гайавати.

Вігвам – індіанське житло.

Гітчі-Гюмі – Верхнє озеро.

Ішкуда – вогонь, комета.

Ківайдін – Північно-західний вітер.

Ко! – Ні!

Меджеківіс – західний вітер.

Міннегага – грайлива вода, водоспад на річці, що впадає в Міссісіпі між фортом Снелдінг і водоспадом Сент-Антоні; дружина Гайавати.

Меджісогвон – перлисте перо, чарівник.

Міше-Нама – Великий Осетр.

Нітчі-Маніто – великий дух, володар життя.

Погок – смерть.

Поквана – люлька згоди.

Поніма – загробне життя.

Чайбайабос – музика.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 оценок, среднее: 5.00 из 5)
Loading...


ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ – ГЕНРІ ЛОНГФЕЛЛО
мій улюблений міфологічний герой 6 клас