Головна ⇒ 📁Читання ⇒ “Піонер, прокладач нових шляхів” (Олександр Білецький) – Микола Вороний (1871-1938)

“Піонер, прокладач нових шляхів” (Олександр Білецький) – Микола Вороний (1871-1938)

Підручник Українська література
10 клас

ХХ Століття

“Піонер, прокладач нових шляхів” (Олександр Білецький)

З’ясовуючи суть новаторства Миколи Вороного, слід наголосити, що характерною прикметою його поезії (окрім уже згадуваної музичності) є інтелектуалізм, що відповідав новим запитам часу. Поетична спадщина Миколи Вороного нагадує мозаїчну панораму світової культури. Окремими елементами цієї картини є образи, поетичні ремінісценції, афоризми, що становлять багатовіковий набуток світової культури.

У поезіях

Миколи Вороного зустрічаємо імена Верхарна, де Віньї, Сюллі-Прюдома, Верлена, Гете, Овідія, Шекспіра, Бодлера, Гейне та інших видатних поетів. Його тексти нерідко озаголовлені латинськими висловами: “Memento тогі!” (пам’ятай про смерть), “Sententia” (думка, судження), “Fiat!..” (нехай станеться), “Ave, regina!” (радуйся, царице), “Vae victis!” (горе переможеним), “Dies ігае” (день гніву), німецькими і французькими словами та виразами. Усе це довершує “європейську* зовнішність поета, чия творчість виявляла його потяг до естетства, поєднаний з мрією про національне визволення.

Музичності, конкретності слухового

враження досягав Вороний через звукопис – влучне вживання алітерацій, асонансів, внутрішніх рим. Різноманітності звучання підпорядкований добір строфічної будови – дистих, терцет, катрен, шестивірш, октава. Він запровадив систему римування, доти не вживану в українській поезії. Будуючи строфу, Микола Вороний широко використовував системи подвоювання і рефренів. У арсеналі віршових форм, якими вільно володів поет, були сонети, рондо, тріолети, що належали до маловживаних не лише в українській ліриці аналізованої доби.

Новаторство Миколи Вороного як лірика найкраще сформулював Олександр Білецький: “Вороний віддав данину своєму оточенню, своїй епосі. Він пропагував Ті естетику, розвивав мотиви безнадійного песимізму, поривів до безмежної трагічної самотності. Вороний став поетом міста, посів щодо цього в українській літературі місце, в деякій мірі аналогічне до місця Брюсова в російській… Він оголосив себе співцем самовдоволеної краси, яку вмістив (у відомому вірші) в мавзолей з кришталю, – краси ізольованої від житейського гомону, краси, що виникає з “небуття” і що їй він самотньо служить. Він, дійсно, піонер, прокладач нових шляхів; піти далеко цими шляхами йому самому не довелось”.

Проблема повернення людині історичної пам’яті, усвідомлення своєї національної приналежності є центральною у поемі “Євшан-зілля”. Вороний мав попередників в осмисленні літописної згадки (Аполлон Майков “Євшан” та Іван Франко “Євшан”), однак вирішив створити власну мистецьку інтерпретацію.

Ви, напевно, пригадуєте, що поетична версія літописної історії завершується у Вороного авторським зверненням до рідної України, до її синів, що розбрелися по світах і забули матір. їхні черстві серця не проймають ані кобзарські думи, ані материнські сльози. Остання строфа поеми містить запитання: “Де ж того євшану взяти, / Того зілля-привороту, / Що на певний шлях направить, – / Шлях у край свій поворо ту?!”. Так автор пустив у мандрівку століть один із наймісткіших образів-символів – євшану-зілля. Його вага, поетична й історична, сумніву не підлягає.

(1 оценок, среднее: 5,00 из 5)