Пеппі Довгапанчоха – Ліндгрен Астрід

Ліндгрен Астрід

Пеппі Довгапанчоха

Частина I

ПЕППІ ОСЕЛЯЄТЬСЯ У ВІЛЛІ “ХОВАНКА”

На околиці малесенького містечка в старий, занедбаний садок, у садку стоїть старий будиночок, а в ньому мешкає Пеппі Довгапанчоха. Їй дев’ять років, і мешкає вона там сама-самісінька. Нема в неї ані мами, ані тата. І, власне, це й добре, бо ніхто їй не каже йти спати саме тоді, коли в найбільшому розпалі гра, і ніхто не силує пити риб’ячий жир, коли хочеться з’їсти цукерок.

Колись у Пеппі був тато, і вона його страх як любила, і мама, звичайно,

теж була, але так давно, що Пеппі не пам’ятає її. Мама померла ще тоді, як Пеппі була маленька, лежала в колисці й так верещала, що ніхто не міг витримати того вереску. Пеппі гадає, що її мама тепер на небі й дивиться на свою доню крізь дірочку. Тому вона часто махає мамі рукою і каже:

– Не бійся! Я не пропаду!

Тата свого Пеппі ще не забула. Він був капітаном і плавав по широкому морі. Пеппі теж плавала разом з ним, аж поки одного разу під час бурі велика хвиля забрала його з палуби, і він зник. Але Пеппі була впевнена, що колись він повернеться. Вона не вірила, що тато втонув. Вона вважала, що він поплив на острів, де

живе повно негрів, став їхнім королем і тепер ходить собі серед них із золотою короною на голові.

– Моя мама – ангел, а мій тато – негритянський король! Не всі діти мають таких гарних батьків, – любила похвалитися Пеппі. – А тільки-но мій тато збудує корабель, він припливе по мене, і я стану негритянською принцесою. Гей-гоп, ото буде життя!

Тато купив цей будиночок у садку дуже давно. Він хотів оселитися тут із Пеппі, коли вже постаріється і не зможе більше плавати. Та сталося лихо, його забрала хвиля і, щоб дочекатись, поки він повернеться, Пеппі подалася просто додому, до вілли “Хованка”. Так звався цей будиночок у садку. Він чекав на Пеппі – прибраний, умебльований. Одного теплого літнього вечора Пеппі попрощалася з матросами на татовому кораблі. Всі вони дуже любили її, і Пеппі також їх дуже любила.

– Бувайте, хлопці! – сказала Пеппі і всіх по черзі поцілувала в чоло. – Не бійтеся за мене. Я не пропаду.

З корабля вона взяла дві речі: мавпеня, що звалося паном Нільсоном – його Пеппі подарував тато, – і велику торбу, повну золотих монет. Матроси стояли біля поруччя й дивилися вслід Пеппі, поки її було видно. А вона йшла, не озираючись, і несла під пахвою пана Нільсона, а в руці – торбу.

– Дивна дитина! – сказав один матрос, коли Пеппі зникла вдалині, і втер сльозу.

Він казав правду. Пеппі була дуже дивна дитина. А найдивніше в неї те, що вона була напрочуд дужа. Така неймовірно дужа, що жоден поліцай на світі не зрівнявся б із нею силою. Вона могла б підняти навіть коня, якби захотіла. І Пеппі таки підіймала коня. Вона мала власного коня – купила його за одну з своїх золотих монет того самого дня, як прибула додому, до вілли “Хованка”, їй завжди хотілося мати коня. І от тепер він оселився в неї на веранді. Та коли, бувало, Пеппі розташовувалась там випити після обіду кави, то безцеремонне виносила коня в садок.

Поряд із віллою “Хованка” був інший садок та інший будинок. Там жили тато, мама і двоє гарненьких дітей – хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Томмі, а дівчинку – Анніка. Обоє вони були дуже чемні, гарно виховані й слухняні. Томмі ніколи не кусав нігтів і завжди робив те, що загадувала мама. Анніка не вередувала, коли їй чогось не давали, і завжди була, мов лялька, у своїх гарно випрасуваних ситцевих сукенках, яких ніколи не бруднила. Томмі й Анніка мирно гралися в своєму садку, але часто їм хотілося мати якихось друзів, і тоді, коли Пеппі плавала з татом по морях, вони інколи вилазили на огорожу, що відділяла їхню садибу від вілли “Хованка”, й казали:

– Як погано, що в цьому будинку ніхто не живе. Хай би тут оселилася якась родина з дітьми!

Того лагідного надвечір’я, коли Пеппі вперше переступила поріг вілли “Хованка”, Томмі й Анніки не було вдома. Вони поїхали на тиждень до своєї бабусі, а тому й гадки не мали, що в сусідньому будинку хтось оселився. Навіть коли вони, повернувшись додому, стояли біля своєї хвіртки й дивилися на вулицю, то все ще не знали, що тепер у них так близько з’явилась товаришка і їм буде з ким гратися. Вони стояли, розмірковуючи, який їм сьогодні випаде день: чи приємний, коли є чим розважитись, чи нудний, коли ніщо не спадає на думку, аж тут раптом відчинилася хвіртка з вілли “Хованка” і з неї вийшла чудна дівчинка. Томмі й Анніка зроду такої не бачили. Це вийшла на ранкову прогулянку Пеппі Довгапанчоха.

Ось який вона мала вигляд: морквяного кольору волосся, заплетене в дві цупкі кіски, що стирчали, мов палички, ніс картоплинкою, весь поцяткований ластовинням, великий рот із білими здоровими зубами. А вбрана вона була просто-таки химерно. Пеппі сама пошила собі сукенку. Сукенка мала бути блакитною, та блакитної матерії не вистачило, тому Пеппі в кількох місцях подоточувала червоні клапті. На довгі, худі ноги вона понатягала довгі панчохи – одну руду, Другу чорну, а чорні черевики були рівно вдвічі довші за її ступні. Ці черевики тато купив дівчинці на виріст у Південній Америці, і ніяких інших черевиків вона не хотіла носити.

Та найдужче вразило Томмі й Анніку те, що на плечі в дівчинки сиділо мавпеня. Воно було одягнене в сині штанці, жовту курточку й білий солом’яний брилик.

Пеппі рушила вулицею, однією ногою ступаючи по тротуару, а другою – по риштаку. Томмі й Анніка не зводили з неї очей, поки її було видно. За якийсь час Пеппі повернулася назад. Тепер вона вже йшла задки – щоб не тратити сили, обертаючись зайвий раз. Дійшовши до хвіртки Томмі й Анніки, Пеппі стала. Діти мовчки дивилися одне на одне. Нарешті Томмі спитав:

– Чого ти йдеш задки?

– Чого я йду задки? – перепитала Пеппі. – Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять, і ні для кого це не дивина.

– А звідки ти знаєш? – спитав Томмі. – Ти ж не була в Єгипті.

– Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об’їздила цілий світ і бачила ще й не такі дивовижі! Цікаво, щоб ти сказав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!

– Все це ти набрехала, – сказав Томмі.

Пеппі хвилину подумала.

– Так, набрехала, – сумно сказала вона.

– Брехати негарно, – мовила Анніка, що нарешті зважилась розтулити рота.

– Так, брехати дуже негарно, – погодилась Пеппі ще сумніше. – Але я часом забуваю це, розумієш? Та чи можна вимагати від дівчинки, в якої мама ангел, а тато – негритянський король і яка сама ціле своє життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? До того ж, – додала Пеппі, і її всіяне ластовинням личко засяяло, – можу вас запевнити, що в Конго нема жодної людини, яка б казала правду. Там тільки те й роблять, що брешуть. Починають о сьомій ранку і так аж до заходу сонця. Тож коли я, бува, ненароком збрешу, вибачте мені, бо я надто довго жила в Конго. Але ж ми однаково можемо бути друзями, га?

– Певне! – сказав Томмі і раптом відчув, що сьогодні їм не буде нудно.

– Чому б вам не поснідати в мене? – запитала Пеппі.

– О, а й справді, – зрадів Томмі, – чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!

– Авжеж, – мовила Анніка. – Ходімо, швиденько!

– Але спершу треба відрекомендувати вас панові Нільсону, – сказала Пеппі.

Мавпа зняла брилика й чемно вклонилася. Діти поминули хвіртку, що ледве трималася на завісах, і рушили стежечкою, посипаною жорствою та обсадженою старими, замшілими деревами, – мабуть, по них добре було лазити, – до вілли “Хованка” й піднялися на веранду. Там стояв кінь і їв овес із супової миски.

– Отакої! Чого це кінь стоїть на веранді? – здивувався Томмі. Він досі знав, що коні стоять у стайні.

– Та бачиш, – заклопотано сказала Пеппі, – в кухні він тільки заважав, а в вітальні йому не подобається.

Томмі й Анніка поплескали коня по спині й зайшли до будинку. Там була і кухня, і вітальня, і спальня. Але, видно, Пеппі цього тижня забула, що в п’ятницю треба прибрати дім. Томмі й Анніка сторожко озиралися навколо: може, десь у кутку сидить негритянський король? Бо вони ще зроду не бачили негритянського короля. Проте ніде не видно було ні батька, ні матері Пеппі. І Анніка несміливо запитала:

– Ти тут живеш зовсім сама?

– Звісно, ні! – сказала Пеппі. – Пан Нільсон і кінь також живуть зі мною.

– А твої тато й мама хіба не живуть тут?

– Ні, більше ніхто не живе, – радісно сказала Пеппі.

– А хто ж тобі каже, коли ввечері йти спати і все інше? – запитала Анніка.

– Я сама, – відповіла Пеппі. – Спершу кажу лагідно, а коли не послухаю, кажу ще раз суворіше, а вже як і тоді не хочу слухатись, то даю собі ляпаса, розумієте?

Томмі й Анніка не дуже її зрозуміли, але подумали, що це, мабуть, добрий спосіб. Тим часом вони зайшли до кухні, і Пеппі сказала:

– Наколотим тіста-іста, спечемо млинця-линця на сніданок-данок-анок.

Тоді взяла троє яєць і підкинула їх високо вгору. Одне впало їй на голову, розбилося так, що жовтком залило очі. Але решту двоє вона таки спіймала в каструлю, де вони й потовклися.

– Я не раз чула, що жовток корисний для волосся, – мовила Пеппі, витираючись. – Ось побачите, як у мене почне рости волосся, аж тріщатиме. До речі, в Бразілії ніхто не вийде на вулицю, поки не намастить жовтком волосся. Зате там немає лисих. Правда, був колись один дід, що їв яйця замість мастити ними голову. І він таки справді полисів. Коли він виходив на вулицю, там зчинявся такий переполох, що доводилось викликати поліцію.

Розповідаючи про це, Пеппі спритно вибрала пальцями шкаралущу з каструлі. Тоді взяла щітку, що висіла на стіні, й заходилася колотити тісто так завзято, що аж бризки розліталися навкруги. Врешті вона вилила те, що лишилося, на сковороду. Коли млинець підпікся з одного боку, Пеппі підкинула його до стелі, він перевернувся в повітрі й знов упав у сковороду. А як млинець зовсім спікся, Пеппі кинула його через усю кухню просто в тарілку, що стояла на столі.

– Їжте! – гукнула вона. – Швидше їжте, поки млинець гарячий!

Томмі й Анніка взялися до млинця. Він їм дуже смакував.

Після сніданку Пеппі запросила їх до вітальні. Там не було ніяких меблів, крім величезного комода з безліччю шухляд. Пеппі повідчиняла шухляди й почала показувати Томмі й Анніці свої скарби. Там були яєчка рідкісних птахів, незвичайні мушлі й камінці, гарні різьблені коробочки, чудові срібні люстерка, разки перлин і багато інших речей, що їх Пеппі з батьком накупували, поки їздили по світі… Пеппі дала своїм новим друзям подарунки на згадку. Томмі одержав кинджал з руків’ям, оздобленим перламутром, а Анніка – різьблену коробочку. В коробочці був перстень із зеленим камінцем.

– Тепер ідіть уже додому, – сказала Пеппі. – Щоб завтра могли знов прийти. Бо як ви не підете звідси, то не зможете прийти сюди. А шкода, якби ви не прийшли.

Томмі й Анніка погодилися з нею і рушили додому. Вони поминули коня, що з’їв уже весь свій овес, і вийшли на вулицю крізь хвіртку вілли “Хованка”. Пан Нільсон махав їм услід бриликом.

ПЕППІ ВИШУКУЄ РЕЧІ І ВСТРЯЄ В БІЙКУ

Другого дня Анніка прокинулась дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата.

– Вставай, Томмі! – сказала вона й поторсала його за руку. – Вставай і ходімо до тієї чудної дівчинки у великих черевиках!

Томмі відразу прочумався.

– Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч не міг пригадати чому, – сказав він, стягаючи з себе піжаму.

Потім обоє кинулись до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглись і на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з’їхали поруччям згори, сіли за стіл і заявили, що хочуть негайно випити свій шоколад.

– Що сталося? – спитала мати. – Куди ви так квапитесь?

– Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку, – пояснив Томмі.

– І, може, будемо в неї цілий день, – додала Анніка.

Того ранку Пеппі якраз пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила страшенно багато тіста й розкачувала його на підлозі.

– Бо ж бачиш, – пояснила вона своїй мавпочці, – на стільниці мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п’ять тістечок.

Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гай шумів.

– Не ходи по тісті, пане Нільсон, – роздратовано сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.

Пеппі кинулась відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і коли радісно трясла Томмі й Анніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.

– Як гарно, що ви заглянули до мене, – мовила Пеппі і обтрусила фартух, від якого знов знялася біла хмара.

Томмі й Анніка аж закашлялися від борошна.

– Що ти робиш? – запитав Томмі.

– Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш – печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.

Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Анніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека – в піч. Їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.

– Все, – нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і захряснула дверцята.

– Що тепер робитимемо? – запитав Томмі.

– Що ви робитимете, не знаю, – відповіла Пеппі, – але я не можу ледарювати. Я пошуко-вець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної.

– Хто ти? – перепитала Анніка.

– Пошуковець.

– А що це означає? – спитав Томмі.

– Пошуковець – це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід, – відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. – На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх.

– Яких речей? – запитала Анніка.

– О, яких завгодно, – відповіла Пеппі. – Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.

Томмі й Анніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він краще хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.

– Побачимо, що нам трапиться, – мовила Пеппі. – Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.

І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.

– Буває і таке, – додала вона. – Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед нетрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев’яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, що не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.

Томмі й Анніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просувала руку між штахетами й розчаровано казала:

– Дивно! Мені здалось якраз, наче я побачила грудку золота.

– А треба неодмінно брати все, що знайдеш? – запитала Анніка.

– Так, усе, що лежить на землі, – відповіла Пеппі.

Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік.

– Бачите, він лежить на землі, – зраділа Пеппі. – І ми його знайшли. Ану берімо! Томмі й Анніка зовсім перелякалися.

– Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! – сказав Томмі. – Та й що ми з ним зробимо?

– Що зробимо? Багато-що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.

Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос:

– Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! – і вона витягла з трави іржаву бляшанку. – Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються.

Томмі недовірливо спитав:

– А навіщо нам вона?

– Та на все! – відповіла Пеппі. – По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками. По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-Без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.

Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні.

– Мабуть, це буде Бляшанка-Без-Тістечок, – задумливо мовила Пеппі. – Але її можна натягти на голову і гратися в темну ніч.

Пеппі натягла бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки перечепилася через дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохтіла, вдарившись об землю.

– Ось бачите, – мовила Пеппі, стягаючи бляшанку. – Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б.

– Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не перечепилася б через дротину, і… – почала Анніка.

Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток.

– Мабуть, у мене сьогодні щасливий день, – мовила вона. – Знайти таку чудесну шпулечку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.

Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п’ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.

– Даймо йому, хлопці! – гукав найбільший із напасників. – Щоб і носа не потикав на нашу вулицю!

– О, це вони так молотять Віллє, – мовила Анніка. – От поганці!

– Це той капосний Бенгт. Він завжди б’ється, – сказав Томмі. – І які боягузи, п’ятеро проти одного!

Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала:

– Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Віллє котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?

Бенгт обернувся й побачив дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.

– Хлопці, чуєте, хлопці! – гукнув він. – Облиште Віллє й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!

Він ляснув себе по колінах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Віллє, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.

– Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? – не вгавав Бенгт. – Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна!

Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув:

– Ой, я попік собі пальці!

Усі п’ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі:

– Червона шапочка! Червона шапочка! А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або принаймні злякається. Побачивши, що слова не беруть Пеппі, він штовхнув її.

– Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами, – мовила Пеппі.

Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовп хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Анніка її Віллє мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:

– Ви боягузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це підлість. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому, – покликала вона Томмі й Анніку. Потім звернулась до Віллє:- Часом вони ще коли тебе зачеплять, скажи мені. – А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила:- Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще кажи тепер, поки я не пішла додому.

Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі її Аннікою.

Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала:

– Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.

Томмі відповів, що однаково ні він, ні Анніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.

– Ой! – вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик.

– Дивно, – мовив Томмі.

– А бачиш! – сказала Пеппі. – Нема краще, як бути пошуковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів тощо є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. – Потім Пеппі обернулася до Анніки:- А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.

Анніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть пошуковцями.

Пеппі перед тим до півночі гралася в м’яча, і тепер їй захотілося спати.

– Мабуть, піду трохи подрімаю, – мовила вона. – Може, підтикаєте мені ковдру?

Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики й сказала:

– Тому Бенгтові закортіло поплавати в човні. Тьху! – зневажливо пирхнула вона. – Іншим разом я його навчу веслувати, ось побачите!

– Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? – шанобливо спитав Томмі.

– Щоб можна було ворушити пальцями, – відповіла Пеппі й лягла в ліжко.

Вона завжди клала ноги на подушку, а голову ховала під ковдру.

– Так сплять у Гватемалі, – заявила вона. – Інакше й не варто спати – це єдиний правильний спосіб. Так я можу ворушити пальцями вві сні. Ви засипаєте без колискової пісні? – спитала вона. – Бо я мушу завжди співати собі колискову, а то сон ніяк не йде до мене.

Томмі й Анніка почули під ковдрою якесь мурмотіння. То Пеппі співала собі до сну. Вони тихенько вийшли з кімнати, щоб не турбувати її. В дверях вони обернулись і востаннє глянули на ліжко. Але не побачили нічого, крім ніг Пеппі, що спочивали на подушці. Пальці на ногах ворушилися.

Томмі й Анніка подалися додому. Анніка міцно стискала в руці коралове намисто.

– А все-таки дивно, Томмі, – мовила вона. – Тобі не здається… не здається, що Пеппі сама поховала там ці речі?

– Хтозна, – відповів Томмі. – З Пеппі нічого не можна знати напевне.

ПЕППІ ГРАЄТЬСЯ 3 ПОЛІЦАЯМИ У КВАЧА

У малесенькому містечку швидко поширилася чутка, що у віллі “Хованка” мешкає зовсім сама дев’ятирічна дівчинка. Містечкові тітки й дядьки твердо вирішили, що так не повинно бути. Адже всім дітям потрібен хтось старший, що наглядав би за ними, і всім дітям потрібно ходити до школи й навчатися таблички множення. Тому всі тітки і всі дядьки постановили, що дівчинку з вілли “Хованка” треба негайно забрати до дитячого будинку.

Одного чудового дня після обіду Пеппі запросила Томмі й Анніку до себе на каву й тістечка. Вона накрила стіл на веранді. Там було так сонячно й гарно, всі квітки Пеппі посилали їм з садка свої пахощі.

Пан Нільсон лазив поруччям веранди, а кінь час від часу витягав голову, щоб його пригостили тістечком.

– Як усе-таки гарно жити, – мовила Пеппі, випростуючи ноги.

Тієї миті у хвіртці з’явилося двоє поліцаїв у повному спорядженні.

– Ой, сьогодні в мене також щасливий день, – мовила Пеппі. – Бо я найдужче в світі люблю поліцаїв. Майже так, як кисіль з ревеню.

І рушила назустріч поліцаям, аж сяючи з захвату.

– Це ти та дівчинка, що оселилася у віллі “Хованка”? – запитав один із поліцаїв.

– Зовсім ні, – відповіла Пеппі. – Я та тітонька, що мешкає на третьому поверсі в іншому кінці міста.

Вона сказала так, бо хотіла трохи пожартувати в поліцаями. Але їм нітрохи не сподобався її жарт. Вони нагримали на Пеппі, щоб вона не блазнювала, й повідомили, що добрі люди в містечку домоглися для неї місця в дитячому будинку.

– Я вже маю місце в дитячому будинку, – відповіла їм Пеппі.

– Що ти кажеш, хіба вже все влаштовано? – запитав один із поліцаїв. – Де ж той будинок?

– Тут, – гордо відповіла Пеппі. – Я дитина, а це мій будинок, отже це й є дитячий будинок. А місця тут вистачає.

– Люба моя, – засміявся поліцай, – ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.

– А в вашому дитячому будинку можна тримати коней? – спитала Пеппі.

– Звичайно, ні, – відповів поліцай.

– Так я й думала, – понуро сказала Пеппі. – Ну, а мавп?

– І мавп не можна, ти й сама це добре знаєш.

– Ясно, – мовила Пеппі. – Тоді шукайте собі дітей для вашого будинку десь-інде. Я не думаю туди перебиратися.

– Але ж тобі треба ходити до школи! – наполягав поліцай.

– Чому треба ходити до школи?

– Зрозуміло, чому – щоб навчитися різних речей.

– Яких це речей? – запитала Пеппі.

– Всіляких, – відповів поліцай. – Багатьох корисних речей, наприклад, таблички множення.

– Я ось уже дев’ять років чудово обходжуся без вашої таблички вноження, – сказала Пепігі. – І надалі обійдуся без неї.

– Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою невігласкою. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.

– Чому не зможу? – мовила Пеппі. – Я відповім йому: “Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши просто в Португалію і спитай, як вона зветься!”

– Ну так, але невже тобі не буде прикро, що ти сама цього не знаєш?

– Можливо. Я часом лежатиму вечорами й думатиму: “Як же все-таки зветься столиця Португалії?” Але ж не завжди буває тільки весело, – мовила Пеппі й стала на руки. – А втім, я була з своїм татом у Лісабоні, – додала вона, ставши на голову, бо вміла розмовляти й так.

Тоді один із поліцаїв заявив, що Пеппі не може робити те, що їй самій хочеться. Нехай, мовляв, збирається в дитячий будинок, і якнайшвидше. Він підійшов до дівчинки й схопив її за плече. Проте Пеппі випручалася від нього, легенько ляснула його по спині й сказала:

– Квач!

І не встиг поліцай оком змигнути, як вона стрибнула на поруччя веранди, а звідти швиденько видерлася на балкон. Поліцаї не мали бажання гнатися за нею таким способом. Тому вони кинулись до будинку й побігли на другий поверх. Та коли вони вибігли на балкон, Пеппі вже була на даху. Вона лізла по даху, як мавпа. За одну мить досягла вона гребеня і спритно вискочила на димар. А внизу на балконі стояли поліцаї й чухали потилиці. З моріжка на Пеппі дивилися Томмі й Анніка.

– Як же гарно гратися в квача! – вигукнула Пеппі. – І які ви добрі, що прийшли сюди! Сьогодні в мене таки щасливий день!

Поліцаї хвилину подумали, тоді вийшли з будинку, взяли драбину, що лежала під чільною стіною, і вилізли один за одним на дах, щоб зняти Пеппі. Але вигляд у них був трохи зляканий, коли вони обережно, намагаючись утримати рівновагу, рушили гребенем до Пеппі.

– Не бійтеся, – гукнула їм Пеппі, – це не страшно, тільки весело!

Коли поліцаї були вже за два кроки від Пеппі, вона скочила з димаря і, регочучи, побігла гребенем на другий кінець даху.

– Я падаю! – гукнула вона й стрибнула просто в зелену крону дерева, що росло за два метри від будинку. Вона вхопилася за гілляку, хвилину погойдалася на ній і скочила на землю. Тоді кинулася до протилежного причілка, де була приставлена драбина, і забрала її.

Поліцаї, видно, трохи розгубилися, коли Пеппі стрибнула з даху. Але ще дужче вони розгубилися, коли, вимахуючи руками, щоб не впасти, дісталися до кінця гребеня й побачили, що драбини там немає. Спершу вони розлютилися, почали кричати на Пеппі, щоб вона негайно приставила драбину, а то, мовляв, їй перепаде.

– Чого ви сердитесь? – докірливо спитала Пеппі. – Ми ж тільки граємось у квача, а ті, що разом граються, – друзі, а не вороги.

Поліцаї трохи подумали і врешті один сказав лагідним голосом:

– Послухай-но, дівчинко, постав, будь ласка, драбину, щоб ми злізли.

– Зараз, – відповіла Пеппі й миттю приставила драбину до стіни. – Потім ми вип’ємо кави й посидимо разом, якщо захочете.

Але поліцаї виявилися підступними людьми, бо, тільки-но злізши на землю, вони кинулися до Пеппі й закричали:

– Зараз ми тобі дамо, погане дівчисько!

– Ні, коли так, то я більше не хочу з вами гратися, – заявила Пеппі. – Хоч мені й справді весело.

Вона схопила поліцаїв за паски, понесла стежкою до хвіртки, потім далі на вулицю й поставила їх там на землю. Поліцаї довго не могли отямитися з дива.

– Стривайте! – гукнула Пеппі й кинулася до кухні. Звідти вона вийшла з двома тістечками у формі сердець і приязно спитала:- Може, скуштуєте? Нічого, що вони трохи пригоріли.

Потім вона вернулася до Томмі й Анніки, що стояли витріщивши очі. А поліцаї поспішили назад до міста й заявили тіткам і дядькам, що Пеппі не годиться для дитячого будинку. Вони, звичайно, не призналися, що лазили на дах. І тітки й дядьки вирішили, що найкраще залишити Пеппі у віллі “Хованка”. А якщо вона захоче піти до школи, то хай порядкує вдома, як сама знає.

Щодо Пеппі, Томмі й Анніки, то вони чудово скінчили день. Найперше вони допили каву, і Пеппі, ум’явши чотирнадцять тістечок, сказала:

– Здається мені, що це були якісь несправжні поліцаї. Надто багато вони розводились про дитячий будинок, табличку вноження і Лісабон.

Потім Пеппі винесла коня в садок, і вони почали їздити верхи. Щоправда, спершу Анніка боялася сідати на коня, та коли побачила, як весело їздять Томмі й Пеппі, теж зважилась. Пеппі підсадила її, кінь помчав садком, а Томмі на весь голос заспівав:

– Вирушають шведи в далекий похід!

Ввечері, коли Томмі й Анніка, наїздившись, пішли спати, хлопець сказав:

– Як добре, що Пеппі тут оселилася, правда, Анніко?

– Звичайно, правда! – відповіла Анніка.

– Я вже забув, у що ми гралися раніше, поки її не було. А ти пам’ятаєш?

– Та грали в крокет абощо, – мовила Анніка. – Але, по-моєму, з Пеппі куди веселіше. А тут ще й кінь, і мавпа!

ПЕППІ ЙДЕ ДО ШКОЛИ

Томмі й Анніка, звичайно, ходили до школи. Щоранку о восьмій вони, взявшись за руки й тримаючи під пахвою книжки, виходили з дому.

Саме в той час Пеппі або чесала свого коня, або одягала пана Нільсона, або робила ранкову гімнастику – тобто ставала на підлозі і, не згинаючись, підстрибувала сорок три рази. Після того вона сідала до столу в кухні й спокійно, без поспіху, випивала велику чашку кави і з’їдала бутерброд із сиром.

Простуючи до школи, Томмі й Анніка завжди з тугою дивилися на віллу “Хованка”. Вони б раді були звернути туди й цілий день гратися з Пеппі.

Якби хоч Пеппі ходила з ними до школи, їм би легше було миритися з уроками.

– Уявляєш, як нам було б весело разом вертатися зі школи! – казав Томмі.

– І до школи ми б ішли разом, – додавала Анніка.

Що більше вони думали про це, то сумніші ставали. І нарешті вирішили вмовити Пеппі теж піти до школи.

– Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчителька, – хитро сказав Томмі, коли вони з Аннікою прийшли до Пеппі, спершу вивчивши уроки.

– Якби ти знала, як у школі цікаво! – підхопила Анніка. – Я б збожеволіла з горя, коли б не могла ходити до школи.

Пеппі сиділа на ослінчику й мила ноги в шаплику. Вона не озивалася, тільки так жваво ворушила пальцями, що вода розбризкувалася на всі боки.

– І сидіти в школі не так уже й довго, – вів далі Томмі. – Тільки до другої години.

– Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули – різдвяні, великодні, літні, – додала Анніка.

Пеппі й далі мовчала, тільки задумливо покусувала палець. Нарешті вона рішуче вихлюпнула з шаплика решту води на підлогу, замочивши штани панові Нільсону, що сидів там і грався люстерком.

– Це несправедливо, – суворо сказала вона, не звертаючи уваги на розпач пана Нільсона і на його мокрі штани. – Дуже несправедливо! Я цього не стерплю!

– Що несправедливо? – запитав Томмі.

– Через чотири місяці буде різдво і у вас почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться, – сумно мовила Пеппі. – Я не матиму канікул, навіть коротеньких, – крізь сльози додала вона. – Треба щось робити. Завтра ж я почну ходити до школи.

Томмі й Анніка аж заплескали в долоні з радощів.

– Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля нашої хвіртки.

– Е ні, так рано я не встигну. А крім того, я поїду до школи верхи.

І справді поїхала. Рівно о десятій вона винесла з веранди коня, а за якусь хвилину всі мешканці містечка кинулись до вікон глянути на дивину – на коня, що ширяє у хмарах. Тобто, їм тільки здавалося, що кінь ширяє у хмарах. А насправді то Пеппі поспішала до школи. Вона вчвал примчала на шкільне подвір’я, зіскочила з коня, прив’язала його до дерева, загрюкала в двері так гучно, що Томмі, Анніка й решта учнів з несподіванки аж підскочили на своїх місцях, і, помахавши капелюхом з широкими крисами, щосили гукнула:

– Привіт! Думаю, я не спізнилася на табличку вноження?

Томмі й Анніка попередили вчительку, що до класу має прийти нова учениця, яка зветься Пеппі Довгапанчоха. Вчителька й сама вже чула про Пеппі, бо в малесенькому містечку всі про все знають. А що вчителька була добра й терпляча, то вирішила зробити все, щоб Пеппі сподобалося в школі.

Тим часом Пеппі, не чекаючи дозволу, сіла на вільне місце. Але вчителька не зробила їй зауваження, тільки ласкаво сказала:

– Просимо до нас, люба Пеппі. Я думаю, тобі тут сподобається, і ти навчишся багато цікавого.

– А я думаю, що матиму різдвяні канікули, – відповіла Пеппі. – Я тому й прийшла сюди. Справедливість перш за все!

– Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, щоб я записала в класний журнал.

– Мене звати Пеппілотта Віктуалія Гардина Рута, дочка капітана Єфраїма Довгапанчоха, колишнього постраху морів, а тепер негритянського короля. Пеппі – це, власне, моє здрібніле ім’я, бо тато вважав, що Пеппілотту вимовляти надто довго.

– Зрозуміло, ну то й ми будемо тебе звати Пеппі. А тепер побачимо, що ти знаєш, – мовила вчителька. – Ти вже велика дівчинка і, мабуть, багато що вмієш. Почнемо з рахунків. Скажи мені, Пеппі, скільки буде сім додати п’ять?

Пеппі вражено глянула на вчительку й відповіла невдоволено:

– Ну, якщо ти сама цього не знаєш, то чого я маю рахувати замість тебе?

Діти спантеличено витріщили очі. А вчителька пояснила Пеппі, що в школі так не відповідають і до вчительки звертаються на “ви”, кажуть: “пані вчителько”.

– О, вибачте! – зніяковіла Пеппі. – Я цього не знала і більше так не казатиму.

– Думаю, що не казатимеш, – мовила вчителька. – Ти за мене не хотіла рахувати, а я за тебе порахую. Якщо до семи додати п’ять, вийде дванадцять.

– Ти диви! – вигукнула Пеппі. – Якщо ти знаєш сама, то навіщо було мене питати? Ой лихо, я знов сказала на тебе “ти”! Пробачте, – мовила Пеппі й болцче смикнула сама себе за вухо.

Вчителька вирішила вдати, що нічого не сталося, і знов спитала:

– Ну, Пеппі, а скільки, по-твоєму, буде вісім додати чотири?

– Рівно шістдесят сім, – відповіла Пеппі.

– Та ні, – мовила вчителька, – вісім додати чотири буде дванадцять.

– Отакої! Це вже, люба моя, занадто, – мовила Пеппі. – Ти ж сама щойно казала, що сім додати п’ять буде дванадцять. Повинен же бути хоч якийсь лад навіть у школі! А крім того, коли тобі так хочеться гаяти час на ці дурні рахунки, то стань собі в куток і рахуй скільки завгодно, а нас відпусти надвір гратися в квача. Ну от, я знов сказала “ти”! – злякано вигукнула Пеппі. – Вибачте мені востаннє. Я спробую поводитись краще.

Вчителька сказала, що вибачає їй. Вона кинула думку навчити Пеппі рахувати й почала питати інших дітей.

– Томмі, скажи мені ось що. Коли Аксель має семеро яблук, а Ліса дев’ятеро, то скільки яблук у них разом?

– Атож, скажи, Томмі, – втрутилася Пеппі. – І ще скажи, чому в Ліси болів живіт дужче, ніж у Акселя, і в чиєму садку вони накрали яблук?

Вчителька знов удала, що нічого не почула, і звернулася до Анніки:

– Ну, а ти, Анніко, розв’яжи таку задачу. Густав поїхав з товаришами на екскурсію. Вдома йому дали одну крону, а коли він повернувся звідти, в нього лишилося сім ере. Скільки грошей він витратив?

– Отож-бо! – додала Пеппі. – І я ще хочу знати, чому він такий марнотратник? І чи він не розтринькав грошей на лимонад, і чи дооре вимив вуха, як вибирався на екскурсію?

Вчителька вирішила кинути рахунки. Вона подумала, що, може, Пешгі більше сподобається вчитись читати. Тому вона витягла невеличку карточку, на якій був намальований їжак. Біля малюнка стояла літера “ї”.

– Ось, Пеппі, я тобі покажу щось цікаве, – мовила вчителька. – Це ї-ї-ї-жак. А літера біля нього зветься “ї”.

– Так? Зроду б не повірила, – відповіла Пеппі. – Мені здається, що “ї” – це паличка з двома цятками, такими, наче мухи наслідили. А до чого тут їжак? Хіба він лишає такі сліди, як муха?

Вчителька взяла другу картонку, де була намальована гадюка, і сказала Пеппі, що літера коло неї зветься “г”.

– Коли хтось заводить мову про гадюк, я завжди згадую, як я билася з гадюкою в Індії, – сказала Пеппі. – Ви навіть не уявляєте собі, яка то була величезна гадюка: чотирнадцять метрів завдовжки і така люта, як оса. Кожного дня вона пожирала п’ятеро індійців і ще двох дітей на закуску. А раз прилізла й хотіла з’їсти на закуску мене. Обкрутилась навколо мене – шур-р! Але я не розгубилася, торохнула її по голові – гуп! А вона як засичить – ш-ш-ш! А я її ще раз – гуп! І капець. Ага, то це літера “г”, дивно!

Пеппі довелось передихнути, і вчителька, яка вже остаточно переконалася, що Пеппі важка учениця, запропонувала дітям щось намалювати. “Тепер Пеппі напевне сидітиме тихо”, – подумала вона й роздала всім папір і кольорові олівці.

– Малюйте, що хто хоче, – сказала вона, а сама сіла перевіряти зошити.

За хвилину вчителька підвела очі й глянула, як діти малюють. І побачила, що всі відклали олівці й дивляться на Пеппі, яка лежить на підлозі й захоплено малює.

– Пеппі, чому ти малюєш не на папері? – нетерпляче спитала вчителька.

– Я вже давно його змалювала. Мій кінь не вміщався на такому маленькому клаптику паперу, – відповіла Пеппі. – Я оце малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в коридор.

Вчителька хвилину подумала, а тоді запропонувала:

– Може, ми краще заспіваємо? Всі діти підвелися з лавок, крім Пеппі, яка й далі лежала на підлозі.

– Співайте собі, а я відпочину, – мовила вона. – Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути.

Вчительці нарешті урвався терпець. Вона звеліла всім дітям вийти на подвір’я, щоб можна було наодинці поговорити з Пеппі.

Коли вони залишилися самі, Пеппі підвелася з підлоги й підійшла до столу.

– Знаєш що, – сказала вона, – чи, пак, знаєте що, пані, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Але більше я не хочу ходити до школи. Нехай уже я залишусь без канікул. Бо тут надто багато яблук, їжаків і гадюк. У мене аж голова йде обертом. Думаю, що тебе це, пані, не засмутить?

Але вчителька сказала, що це ЇЇ дуже смутить, а найбільше смутить її те, що Пеппі не хоче добре поводитись.

– Кожну дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи.

– Я погано поводилась? – здивувалася Пеппі. – А я й не знала, – зажурено додала вона.

Її не можна було не пожаліти, бо ніхто так щиро не журився, як Пеппі. Вона трохи постояла мовчки, а тоді сказала тремтячим голосом:

– Розумієш, пані, коли в тебе мама ангел, тато – негритянський король, а сама ти ціле своє життя плавала по морях, то й не знаєш до пуття, як треба поводитись у школі серед усіх цих яблук та їжаків.

Вчителька сказала, що розуміє Пеппі, більше не гнівається на неї і сподівається знов побачити її в школі, коли вона трохи підросте. Пеппі аж засяяла з радощів і сказала:

– Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене!

Вона витягла з кишені маленького золотого годинника й поклала на стіл. Вчителька сказала, що не може взяти такого дорогого подарунка.

– Мусиш узяти, а то я завтра знов прийду сюди і ти матимеш зі мною мороку.

З цими словами Пеппі вибігла на подвір’я й скочила на коня. Всі діти зібралися навколо, щоб погладити коня й подивитися, як Пеппі їхатиме.

– На щастя, я знаю аргентинську школу, – з почуттям переваги мовила Пеппі й поглянула на дітей. – Отуди якби ви попали! Великодні канікули там починаються через три дні після різдвяних, а коли скінчаться великодні канікули, через три дні починаються літні. Літні канікули кінчаються першого листопада, і тоді, звичайно, дітям доводиться добре попрацювати, бо різдвяні канікули настають аж одинадцятого листопада. Але з цим якось можна змиритися, бо зате в Аргентині не завдають уроків.

– Часом, правда, буває, що котрась аргентинська дитина сховається в шафу й нишком учить уроки, але вже їй і перепадає від мами, коли вона помітить це. Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п’ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п’ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.

– То що ж вони роблять у школі? – запитав один хлопчик.

– Їдять цукерки, – впевнено відповіла Пеппі. – Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи – треба їх їсти.

– А що ж робить учителька? – запитала одна дівчинка.

– Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, – відповіла Пеппі. – Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. – Вона помахала капелюхом і весело гукнула:- Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам’ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.

ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО

Якось теплого сонячного дня в кінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися у віллі “Хованка”. Пеппі сиділа на одному стовпці хвіртки, Анніка – на другому, а Томмі вмостився на самій хвіртці. Груша, яка росла біля самої хвіртки, опускала своє віття так низько, що діти могли сидячи рвати солодкі золотисто-червоні груші. Вони ласували грушами й кидали качанчики просто на вулицю.

Вілла “Хованка” стояла на самому краю містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Мешканці містечка дуже любили гуляти поблизу вілли, бо тут були наймальовничіші місця. Ось і тепер, саме коли діти ласували грушами, на дорозі з’явилася якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й спитала:

– Ви часом не бачили, мій тато не йшов сюди?

– А який твій тато? – запитала Пеппі. – З блакитними очима?

– Так, – відповіла дівчинка.

– І середній на зріст, не високий і не малий?

– Так, – мовила дівчинка.

– У чорному капелюсі і в чорних черевиках?

– Так, так, – зраділа дівчинка.

– Ні, такого ми не бачили, – впевнено мовила Пеппі.

Дівчинка насупилася й мовчки пішла далі.

– Стривай! – гукнула їй услід Пеппі. – А він лисий?

– Ні, не лисий! – огризнулася дівчинка.

– Ну, то йому пощастило, – сказала Пеппі й виплюнула зернятка з рота.

Дівчинка знов рушила далі, але Пеппі ще раз гукнула:

– А вуха в нього такі довгі, що звисають на плечі?

– Ні, – дівчинка здивовано обернулася. – А що, сюдою йшов чоловік з такими вухами?

– Ні, не йшов, бо таких вух нема ні в кого. Принаймні в нашій країні, – додала вона, подумавши. – От у Китаї – там трохи інакше. Якось у Шанхаї я бачила одного китайця з такими величезними вухами, що він ними накривався. Коли йшов дощ, він просто залазив під свої вуха, і йому було тепло й затишно. Хоч, певна річ, вухам не було так затишно. В негоду він із друзями розташовувався під вухами, і вони співали своїх сумних пісень, аж поки переставав дощ. Друзі його дуже любили, звичайно, за вуха. Він звався Хай Шанг. Аби ви побачили, як він уранці поспішав на роботу! Він завжди прибігав останньої хвилини, бо любив довго поспати. Він мчав вулицею, а вуха маяли ззаду, наче двоє жовтих вітрил. Ви навіть не уявляєте собі, що то було за видовисько!

Дівчинка, роззявивши рота, слухала Пеппі, а Томмі й Анніка навіть перестали їсти груші.

– Хай Шанг мав стільки дітей, що не міг їх порахувати, а найменшого його сина звали Петер, – повела далі Пеппі.

– Хіба може китайський хлопчик зватися Петером? – здивувався Томмі.

– Отож-бо, його дружина також казала: “Хіба може китайський хлопчик зватися Петером?” Але Хай Шанг був страшенно впертий, він заявив, що або назве сина Петером, або взагалі ніяк його не назве. І так розсердився, що сів у кутку, накрився вухами й сидів там набурмосений, аж поки бідолашна дружина погодилась. Так хлопчика й назвали Петером.

– Он як! – мовила Анніка.

– Петер був найвередливішою дитиною в цілому Шанхаї, – повела далі Пеппі. – Так перебирав їжею, що його мама була у відчаї. Ви ж знаєте, що в Китаї їдять ластів’ячі гнізда. Якось мама наклала Петерові повну тарілку ластів’ячих гнізд і почала годувати його, приказуючи: “Їж, синку! Оце гніздо ми з’їмо за тата!” Але він стулив рота й похитав головою. Нарешті Хай Шанг так розсердився, що звелів нічого не давати Петерові, поки він не з’їсть одного гнізда за тата. А коли Хай Шанг щось казав, то так воно й було. Те саме гніздо носили Петерові з кухні щодня на сніданок від травня до жовтня. Чотирнадцятого липня мама Петера попросила Хай Шанга, щоб він дозволив дати хлопцеві дві котлетки. Але батько був невблаганний.

– Дурниці, – сказала дівчинка на дорозі.

– От-от, те саме сказав і Хай Шанг, – підхопила Пеппі. – “Дурниці, – мовив він, – хлопець міг би з’їсти ластів’яче гніздо, якби не був такий упертий”. Але Петер тільки стискав губи весь час від травня до жовтня.

– То як же він жив? – здивувався Томмі.

– А він не жив, – мовила Пеппі. – Він помер. З самої впертості. Вісімнадцятого жовтня. Дев’ятнадцятого його поховали, а двадцятого у вікно залетіла ластівка і знесла яйце в те гніздо, що й досі лежало на столі. Отже воно знадобилося, – радісно закінчила Пеппі. Потім підозріло глянула на дівчинку, що збентежено дивилася на неї. – Що таке? Ти, може, думаєш, що я брешу, га? Ану признавайся! – Пеппі погрозливо підняла руку.

– Ні, що ти! – злякалася дівчинка. – Я не думаю, що ти брешеш, але…

– Не думаєш? – перебила її Пеппі. – А я якраз брешу. Так брешу, що аж язик заболів, хіба не чуєш? Невже ти справді повірила, що дитина може жити без їжі від травня до жовтня? Ну ще нехай тричотири місяці, але від травня до жовтня – це ж просто безглуздя! І ти добре знаєш, що я брешу. Навіщо ж ти дозволяєш, щоб тобі втовкмачували в голову хтозна-що?

Дівчинка швидко пішла геть, ні разу не обернувшись.

– Які люди бувають довірливі, – мовила Пеппі Томмі й Анніці. – Не їсти від травня до жовтня, ну й дурниці!

І вона гукнула вслід дівчинці:

– Ні, ми не бачили твого тата! Сьогодні сюдою не йшов жоден лисий. Зате вчора їх ішло аж сімнадцятеро, руч об руч!

Садок у Пеппі був дуже гарний. Щоправда, занедбаний – там росла буйна трава, якої ніхто не косив, і на старих трояндових кущах було повно білих, жовтих та рожевих квіток, може, й не найкращих, зате як вони пахли! Там було також багато яблунь і груш, але найважливіше, що серед них росло кілька старезних дубів та берестів, на які можна було так легко вилазити.

В садку Томмі й Анніки таких дерев було негусто, та й мама боялася, що діти впадуть і розіб’ються. Тому вони не часто мали змогу лазити на дерева. А тепер Пеппі сказала:

– Ану вилізьмо на цього дуба!

Томмі зрадів і відразу зіскочив з хвіртки. Анніка трохи повагалася, та коли побачила, що на дубі багато сучків, за які можна триматися, вирішила й собі спробувати.

За два метри від землі стовбур розгалужувався іі утворював зручне місце, ніби курінь. Скоро вже всі троє сиділи в тому курені, а над ними здіймалася могутня крона дуба з густим зеленим листям.

– Давайте нап’ємося тут кави! – сказала Пеппі. – Зараз я злізу й зварю її.

Томмі й Анніка заплескали в долоні й загукали:

– Браво!

За кілька хвилин Пеппі принесла кавник. Булочки вона спекла раніше. Вона стала під дубом і почала кидати нагору чашки. Томмі й Анніка ловили їх. Із трьох чашок дві влучили в стовбур і розбилися. Але Пеппі не зажурилася, а зразу ж побігла замінити розбиті чашки. Потім вона почала кидати булочки, аж вони замигтіли в повітрі. Булочки принаймні не розбилися. Нарешті вона вилізла й сама на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершків вона налила в пляшку, а цукру взяла в коробку.

Томмі й Анніці здавалося, що вони ще зроду не пили такої смачної кави. Їм не часто випадало пити каву, хіба тоді, коли вони були в гостях. Але й тепер вони були в гостях. Анніка вилила трохи кави в пелену. Спершу їй було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то пусте.

Коли діти випили каву, Пеппі покидала чашки в траву.

– Я хочу перевірити, чи з міцної порцеляни роблять тепер посуд, – мовила вона.

Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника відпав тільки носик.

Пеппі як сиділа, так і подерлася вище.

– Ви бачили таке! – раптом гукнула вона. – В дереві дупло!

І справді в дубі було велике дупло, якого досі діти не бачили крізь листя.

– І я полізу глянути на дупло! Добре, Пеппі? – сказав Томмі, але не одержав відповіді. – Пеппі, де ти? – занепокоєно гукнув він.

І почув голос Пеппі, але не згори, а знизу. Він звучав так, ніби долинав з-під землі.

– Яв стовбурі! Дупло сягає аж до землі. В дірочку тут видно кавник на траві.

– А як ти вилізеш? – злякалася Анніка.

– Я ніколи звідси не вилізу, – мовила Пеппі. – Сидітиму тут до пенсії. А ви будете кидати мені їжу в дірку. П’ять-шість разів на день.

Анніка заплакала.

– Не плач, не тужи, – сказала Пеппі словами пісні. – Лізьте краще сюди і будемо гратися у в’язнів, що гинуть в підземеллі.

– Я нізащо туди не полізу, – мовила Анніка й відразу злізла з дуба – далі від небезпеки.

– Гей, Анніко, я бачу тебе в дірочку! – гукнула Пеппі. – Не наступи на кавник! Це старий, порядний кавник, який ніколи нікого не образив. Він не винен, що залишився тепер без носика.

Анніка підійшла до дуба і крізь маленьку шпарку побачила кінчик пальця Пеппі. Це її трохи втішило, але вона все-таки була схвильована.

– Ти справді не можеш вилізти, Пеппі? – спитала вона.

Палець зник, і не минуло й хвилини, як голова Пеппі з’явилася вгорі над дуплом.

– Може, й вилізу, як дуже захочу, – сказала Пеппі, розгортаючи руками листя.

– Коли звідти так легко вилізти, то й я хочу трохи побути в підземеллі, – сказав Томмі, що все ще сидів на дереві.

– Знаєте що? Принесімо сюди драбину, – запропонувала Пеппі.

Вона виборсалася з дупла й стрибнула на землю. Тоді побігла по драбину, витягла її на дуба і всунула в дупло.

Томмі кортіло якнайшвидше забратися вниз. Та виявилося, що це не так легко, бо до дупла було високо. Але Томмі сміливо побрався стовбуром угору і зник у темному дуплі. Анніці здавалося, що вона його більше ніколи не побачить. Вона зазирнула в дірочку.

– Анніко, тут так гарно! – почувся голос Томмі. – Лізь сюди! Це нітрохи не страшно, бо є драбина. А як ти сюди залізеш, то більше не захочеш гратися ні в що інше.

– Справді?

– Ось побачиш! – сказав Томмі. Тоді Анніка знов полізла на дуба, хоч у неї тремтіли ноги, і за допомогою Пеппі дісталася до отвору. Вона аж здригнулася, побачивши, як там темно всередині. Пеппі взяла її за руку й почала підбадьорювати.

– Не бійся, Анніко! – гукнув зсередини Томмі. – Я бачу твої ноги і спіймаю тебе, якщо ти падатимеш!

Проте Анніка не впала, вона щасливо спустилася до Томмі. Слідом за нею злізла й Пеппі.

– Правда, тут чудесно?

Анніка не могла не погодитися з братом. І виявилося, що в дуплі не так уже й темно, бо крізь потрісканий стовбур туди пробивалося світло. Анніка підійшла до однієї шпарки й припала до неї оком. І також побачила кавник у садку на траві.

– Це буде наш сховок, – сказав Томмі. – Ніхто не знатиме, що ми тут. А коли хтось шукатиме нас, ми стежитимемо за ним у шпарку І будемо сміятися з нього.

– Або візьмемо прутика, просунемо його в шпарку і будемо шпигати кожного, хто наблизиться до дуба, – додала Пеппі. – Хай думають, що це привид.

Ця ідея так їх розвеселила, що вони почали галасувати, обіймати одне одного. Але тієї миті почулися удари гонга: Томмі й Анніку кликали на обід.

– От шкода, треба йти додому, – сказав Томмі. – Але ми прийдемо сюди завтра, зразу після уроків.

– Приходьте, – мовила Пеппі.

І діти вилізли драбиною вгору – перша Пеппі, потім Анніка, а останній Томмі. Тоді спустилися на землю – перша Пеппі, тоді Анніка, а останній Томмі.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОГУЛЯНКУ

– Сьогодні ми не йдемо до школи, бо в нас санітарний день, – заявив Томмі, прийшовши до Пеппі.

– Що? Знов кричуща несправедливість! – вигукнула Пеппі. – Чому в мене немає санітарного дня, хоч він мені дуже потрібен? Гляньте, яка в кухні підлога! Та, зрештою, коли добре подумати, – додала вона вже весело, – то її можна вимити й без санітарного дня. Я саме лаштуюсь мити її без санітарного дня, і хай-но мені хто стане на заваді! Сідайте на стіл і не плутайтесь під ногами.

Томмі й Анніка слухняно вилізли на стіл, пан Нільсон також стрибнув до них і вмостився спати в Анніки на колінах.

Пеппі нагріла великий казан води й вилила її просто на підлогу. Тоді скинула свої великі черевики й поставила їх рівненько на хлібинцю. Далі поприв’язувала до ніг щітки й почала їздити по підлозі, розбризкуючи воду.

– Коли я мию підлогу, мені здається, що я чемпіонка світу з фігурного катання, – мовила вона і підняла так високо ліву ногу, що відбила щіткою клапоть абажура з лампи. – Принаймні спритності й грації мені не бракує, – додала вона й перестрибнула стілець, що стояв їй на дорозі. – Ну все, тепер підлога чиста, – мовила врешті вона й повідв’язувала щітки.

– Тя не будеш її витирати? – здивувалась Анніка.

– А навіщо? Нехай сохне на сонечку. Вона не застудиться, якщо буде рухатися.

Томмі й Анніка злізли зі столу і обережно, щоб не замочити ніг, вийшли надвір.

З чистої, по-осінньому прозорої блакиті світило сонце. Такого вересневого дня аж тягне піти в ліс, і Пеппі запропонувала:

– А що як ми візьмемо пана Нільсона й підемо на прогулянку?

– Чудово! – зраділи Томмі й Анніка.

– Тоді біжіть додому й спитайте в мами, чи вона вас пустить, а я тим часом приготую кошик з їжею.

Томмі й Анніка помчали додому й швидко вернулися назад. Пеппі чекала на них біля хвіртки. В одній руці вона тримала палицю, а в другій – кошик з їжею. На плечі в неї сидів пан Нільсон.

Спершу діти пішли по шосе, потім звернули в гайок на стежечку, що вилася поміж березами й ліщиною. Так вони дійшли до огорожі, за якою починався ще кращий гайок. Але перед огорожею стояла корова і, видно, й не думала сходити їм з дороги. Анніка крикнула на неї, Томмі відважно підступив ближче й хотів її прогнати, але корова не зрушила з місця, тільки дивилася на дітей великими коров’ячими очима. Щоб покласти цьому край, Пеппі поставила кошик на траву й штовхнула корову так, що та помчала в кущі.

– Яка вперта може бути корова! – сказала Пеппі й перестрибнула через огорожу. – І що з цього виходить? Що всі вперті – корови! Не інакше.

– Який гарний гайок! – захоплено вигукнула Анніка.

Вона видряпувалась на кожен камінь, що траплявся їм на дорозі. Томмі взяв із собою ножика, який йому подарувала Пеппі, й вирізав собі та Анніці палиці. Правда, він трохи порізав собі пальця, але й не думав плакати.

– Може, назбираємо грибів? – мовила Пеппі й зірвала великого червоного мухомора. – Цікаво, чи його можна їсти? Ну принаймні пити не можна, це ясно, отже, лишається тільки їсти. Бо що з ним іще зробиш? – Вона відкусила клаптик гриба й почала його жувати. – Смачний! – радісно мовила вона. – Але краще збиратимемо їх іншим разом, – додала вона й шпурнула мухомора аж до верхівки дерева.

– А що в тебе в кошику? – запитала Анніка. – Щось добре?

– А от я й не скажу тобі цього навіть за тисячу крон, – відповіла Пеппі. – Спершу треба знайти гарне місце, де можна посидіти.

Діти почали шукати гарного місця. Анніка знайшла великий плаский камінь, де можна було б розташуватися, але по ньому лазили червоні мурашки.

– Я з мушками не хочу сидіти, бо не знайома з ними, – заявила Пеппі.

– До того ж вони кусаються, – додав Томмі.

– Як вони кусаються, то й їх можна вкусити, – мовила Пеппі.

Томмі натрапив на галявину серед ліщини, і йому здалося, що там можна було б розташуватися.

– Ні, тут надто мало сонця для мого ластовиння, – заявила Пеппі. – А я його плекаю, бо що може бути краще за ластовиння!

Неподалік здіймався невисокий пагорб, і вони легко на нього вибралися. Нагорі була рівна місцинка, така завбільшки як балкон. Там вони й посідали.

– Заплющте очі, поки я накрию стіл, – наказала Пеппі.

Томмі й Анніка міцно стулили повіки й почули, як Пеппі відчинила кошика й зашелестіла папером.

– Раз, два, дев’ятнадцять – дивіться! – нарешті скомандувала вона.

Томмі й Анніка розплющили очі і аж скрикнули з захвату, коли побачили розкладені на камені ласощі. Там були й маленькі смачні бутерброди з котлетами й шинкою, і ціла купа оладок, посипаних цукром, і кілька копчених ковбасок, і три ананасові пудинги. Адже Пеппі вчилася куховарити в кока на кораблі свого тата.

– Ох, як добре мати санітарний день! – вигукнув Томмі, напихаючи рота оладками. – Якби кожен день був санітарний!

– Аякже, щоб я весь час мила підлогу! Це, щоправда, приємна робота, але втомлива, як її робити щодня.

Нарешті діти так наїлися, що навіть не мали сили поворухнутись і тільки мовчки грілися на сонці.

– Цікаво, чи літати важко, – за якийсь час озвалася Пеппі, задумливо дивлячись за край каменя. Круча стрімко спадала вниз, і до землі було далеко. – Думаю, що летіти вниз можна навчитися, – повела вона далі. – Вгору, звичайно, важче. Але ж можна почати з легшого. Мабуть, я зараз спробую.

– Не літай, Пеппі! – в один голос закричали Томмі її Анніка. – Пеппі, люба, не треба літати!

Але Пеппі вже стояла на краю урвища.

– Лети, ластівко, лети! І ластівка полетіла! – проказала вона і при слові “полетіла” звела руки й скочила з кручі.

За мить унизу щось глухо гупнуло. Це Пеппі ляпнула на землю. Томмі й Анніка підлізли до краю каменя і злякано глянули на неї згори. Пеппі підвелась і обтрусила коліна.

– Я забула, що треба махати руками! – весело гукнула вона. – Та й надто я обважніла від оладок.

Раптом діти похопилися, що пан Нільсон кудись зник. Мабуть, вирішив погуляти без них. Вони згадали, що бачили, як він недавно грався кошиком. Та поки Пеппі вчилася літати, вони не звертали на нього уваги. І от він десь дівся.

Пеппі так розсердилася, що вкинула один черевик у глибокий рівчак.

– Ніколи не треба брати з собою мавп, як кудись вирушаєш! Хай би пан Нільсон сидів удома й ловив бліх у коня. Так би йому й треба було!

Пеппі полізла в рівчак по свого черевика. Вода сягала їй по живіт.

– Треба використати нагоду і вимити ще й голову, – заявила Пеппі й пірнула у воду, тільки бульбашки спливли на тому місці, де вона стояла. – Тепер можна йти до перукаря, – мовила вона вдоволено, коли нарешті випірнула.

Вона вилізла з рівчака, взула черевика, і всі троє подалися на пошуки пана Нільсона.

– Чуєте, як на мені все хляпає! – засміялася Пеппі. – Сукенка каже: “Хляп, хляп”, а черевики – “Хлюп, хлюп”. Ох, як приємно! Спробуй і ти пірнути, – звернулася вона до Анніки, що йшла поряд така вичепурена, в рожевій сукенці, яка дуже личила до її русявих, золотистих кучерів, і в білих шкіряних черевичках.

– Колись іншим разом, – розважно відповіла Анніка.

Діти пішли далі.

– Ну й сердита ж я на пана Нільсона! – мовила Пеппі. – 3 ним завжди так. Раз він утік від мене в Сарабаї і найнявся служити до однієї старої вдови. Звичайно, про вдову я брешу, – засміялася вона, хвилину подумавши.

Томмі запропонував, щоб вони шукали кожен окремо. Анніка спершу боялася йти сама, але Томмі присоромив її.

– Невже ти така боягузка! – сказав він. Анніка, звичайно, не хотіла признатися, що їй страшно. І діти розійшлися в різні боки.

Томмі подався на луг. Він не знайшов папа Нільсона, зате побачив щось інше. Бугая! Тобто бугай побачив Томмі, і хлопчик йому не сподобався, бо то був лютий бугай, що дуже не любив дітей. Він опустив голову, заревів і кинувся на Томмі. Томмі так заверещав на весь луг, що Пеппі й Анніка почули крик і прибігли глянути, чого Томмі так верещить. Бугай саме взяв хлопчика на роги й підкинув високо вгору.

– От тварюка! – сказала Пеппі Анніці, що ревно плакала. – Хіба можна таке робити? Він же забруднив Томмі білий матроський костюмчик. Доведеться піти й навчити розуму того йолопа.

Пеппі так і зробила. Вона підскочила до бугая й схопила його за хвіст.

– Вибачте, я вам переб’ю роботу, – сказала Пеппі й шарпнула бугая за хвіст.

Бугай обернувся, щоб і її підняти на роги.

– Вибачте, ще раз кажу, я вам переб’ю роботу, – знов мовила Пеппі. – Ласкаво вибачте, – засміялася вона й відламала бугаєві один ріг. – Тепер не модно мати два роги. Всі пристойні бугаї носять тільки по одному рогові або ходять зовсім безрогі, – мовила вона й відламала йому другий ріг.

Бугаї не відчувають болю в рогах, тому наш бугай не знав, що став безрогий. Він про всяк випадок вирішив трохи побуцати дівчинку, і якби це була не Пеппі, то з неї нічого б не лишилося.

– Ха-ха-ха! Перестань, не лоскочи! – закричала вона. – Ти собі не уявляєш, як я боюся лоскоту. Перестань, бо я лопну зі сміху!

Але бугай штурхав її далі, і врешті Пеппі стрибнула йому на спину, щоб трохи перепочити. Проте перепочити їй не вдалося. Бугаєві не сподобалося, що хтось сидить у нього на спині. Він почав вистрибувати й вихилятися на всі боки, щоб скинути Пеппі. Але вона стиснула дужче ноги її не падала. Бугай ревів, бігав по всьому лузі, аж у нього пара йшла з ніздрів. А Пеппі сміялася, підганяла його криком і махала рукою Томмі та Анніці, що тремтіли зі страху, як осикове листя.

– Танцюй, танцюй, небораче! – проказала Пеппі словами пісні.

Нарешті бугай так утомився, що ліг на землю, проклинаючи всіх дітей на світі. Він взагалі вважав, що без дітей було б краще жити.

– Ти хочеш трохи відпочити після обіду? – чемно спитала Пеппі. – Ну, то я не буду тобі заважати.

Вона злізла з бугая і пішла до Томмі й Анніки. Томмі вже перестав плакати. Падаючи, він подряпав собі руку, але Анніка перев’язала подряпину своєю хусточкою, і йому вже не боліло.

– Ой, Пеппі, Пеппі! – схвильовано вигукнула Анніка.

– Цить! – прошепотіла Пеппі. – Не буди бугая. Він заснув, а як ми його збудимо, він почне вередувати. Пане Нільсон! Пане Нільсон, де ти? – відразу загукала вона на повний голос, дарма що бугай спав. – Ми йдемо додому!

І раптом вони побачили на сосні пана Нільсона. Він підігнув під себе хвоста і був якийсь смутний. Бо такій маленькій мавпочці не дуже весело залишитися самій у лісі. Пан Нільсон відразу стрибнув Пеппі на плече й заходився вимахувати бриликом, як завжди робив, коли йому було весело.

– Ага, цього разу ти не найнявся до старої вдови, – мовила Пеппі, погладивши його по голові. – Ох, правда, це ж брехня, – додала вона. – Але якщо це правда, то не може бути брехнею. Бо, як добре подумати, то він, мабуть, таки служив у вдови в Сарабаї! До того ж, я знаю, що він уміє готувати чудові котлети.

Діти пішли додому. Пеппі й далі шурхотіла мокрою сукенкою і хлюпала черевиками. Томмі й Анніка вважали, що хоч їх перелякав бугай, вони чудово провели день і заспівали пісеньку, якої навчилися в школі. Власне, пісенька була літня, а вже почалася осінь, але їм здалося, що вона годиться й на цей випадок:

Нам тепле літо – рай,

Ми йдем у ліс і в гай,

Журба лишає нас,

Співаймо всі в цей час,

Гей! Гей!

Хто серцем молодий,

Хай вдома не сидить,

Не чахне і не спить!

Бо наша пісня лине

У гори і в долини,

Нам тепле літо – рай,

Співай і йди у гай,

Гей! Гей!

Пеппі також співала, але вона не знала добре слів і вигадувала собі інші:

Я йду у ліс і в гай,

У тепле літо-рай,

Роблю собі, що хочу,

В рівчак із кручі скочу,

Хлюп! Хлюп!

Чи вірите, чи ні,

Все мокре на мені,

Бугай уже не спить,

Бо наша пісня лине

Згори аж у долину,

Бугай мене лоскоче,

Все на мені хлюпоче,

Хлюп! Хлюп!

ПЕППІ ЙДЕ ДО ЦИРКУ

До малесенького містечка, де жили Пеппі, Томмі й Анніка, завітав цирк, і всі діти кинулися просити у своїх мам і татів грошей на квитки. Томмі й Анніка зробили те саме, і їхній тато відразу дістав з гаманця і дав їм кілька блискучих крон.

Вони затиснули гроші в кулаці й миттю помчали до Пеппі. Вона сиділа біля коня на веранді й заплітала йому хвоста в тоненькі кіски, оздоблюючи кожну червоним бантом.

– Сьогодні в коня день народження, – заявила Пеппі, – тому його треба причепурити.

– Пеппі! – гукнув Томмі, відсапуючись. – Пеппі, хочеш піти з нами до цирку?

– Я піду з вами, куди завгодно, – відповіла Пеппі, – але до сирку навряд, бо не знаю, що це таке. Там роблять боляче?

– Що ти, дурненька! – мовив Томмі. – Нікому там не роблять боляче! Там усім весело. Там є коні, блазні й гарні дами, що ходять по линві!

– Але за це треба платити, – додала Анніка й розтулила кулачок, щоб поглянути, чи вона не згубила блискучу монету в дві крони й дві монети по п’ятдесят ере.

– Я багата, як троль, – сказала Пеппі. – І, мабуть, зможу купити той сирк. Тільки нам буде тіснувато, як побільшає коней. Блазнів і гарних дам я вже якось розташую, а от із кіньми буде гірше.

– Що ти плещеш! – засміявся Томмі. – Ніякого цирку не треба купувати. Гроші платять за те, що дивишся.

– От лишенько! – вигукнула Пеппі й заплющила очі. – Треба платити гроші за те, що дивишся? А я цілими днями тільки те й роблю, що скрізь дивлюся. На скільки ж грошей я вже надивилася!

Але за мить вона обережно розплющила одне око, бо в неї в голові запаморочилося від того, що-нічого не було видно.

– Ну, нехай хоч скільки це коштує, а я мушу бодай раз глянути навколо.

Нарешті Томмі й Анніка розтлумачили Пеппі, що таке цирк. Пеппі взяла з торби кілька золотих монет, натягла на голову свого капелюха, такого великого, як млинове колесо, і всі троє подалися до цирку.

Перед входом у цирк юрмилися люди, до каси стояла довга черга. Та врешті й Пеппі опинилася біля віконця. Вона засунула в нього голову, витріщила очі на літню лагідну жінку, що там сиділа, й запитала:

– Скільки коштує поглянути на тебе?

Але жінка була чужоземка, вона не зрозуміла, що її спитала Пеппі, й відповіла:

– Люпа діфчинко, п’ять платити найкраще місце, три – гірше, крона – стуяче.

– Добре, – мовила Пеппі, – але пообіцяй мені, що ходитимеш по линві.

Втрутився Томмі й сказав, що Пеппі хоче купити гірше місце. Пеппі простягла золоту монету, і літня жінка недовірливо глянула на неї. Вона навіть узяла монету на зуб, щоб переконатися, що то золото. Впевнившись, що монета справді не фальшива, вона дала Пеппі квиток. І решту – цілу купу блискучих білих монет.

– Що я робитиму з цими негарними білими кружечками? – невдоволено сказала Пеппі. – Візьми їх собі, а я за те погляну на тебе двічі. Хоч стоячи.

Пеппі рішуче відмовилася брати здачу, і касирка поміняла її квиток на п’ятикроновий, та ще й дала п’ятикронові квитки Томмі й Анніці, не взявши з них ніякої доплати. Отак вийшло, що Пеппі, Томмі й Анніка всілися на гарних червоних стільцях біля самої арени. Томмі й Анніка крутилися, озирались і махали руками своїм шкільним товаришам, які сиділи далеко ззаду.

– Яка дивна буда! – мовила Пеппі, вражено оглядаючи цирк. – І підлога посипана тирсою. В мене не дуже чисто, але це вже просто хлів!

Томмі пояснив їй, що в кожному цирку підлогу посипають тирсою, щоб коням було добре бігати.

На естраді сидів оркестр; раптом він заграв гучний марш. Пеппі нестямно заплескала в долоні і аж почала підстрибувати з радощів.

– За музику також треба платити, чи її слухають задарма? – спитала вона.

Тієї миті з-за завіси, яка затуляла вхід для артистів, вийшов директор цирку в чорному фраці і з нагайкою в руці, а за ним вибігло десятеро білих коней з червоними плюмажами на голові..

Директор ляснув нагайкою, і коні забігали навколо арени. Він знов ляснув нагайкою, і коні поставали передніми копитами на бар’єр, що оперізував арену. Один кінь опинився біля того місця, де сиділи діти. Анніка не хотіла бути так близько від коня й притислася до спинки стільця. Але Пеппі нахилилася, взяла коня за ногу й сказала:

– Здоров! Можу передати тобі привіт від мого коня. В нього сьогодні день народження, але він оздобив собі бантами хвоста, а не голову.

На щастя, Пеппі встигла відпустити коневі ногу, перше ніж директор знов ляснув нагайкою, бо тоді всі коні зіскочили з бар’єра й побігли навколо арени.

Коли номер скінчився, директор чемно вклонився, і коні вибігли з арени. За мить знов відсунулась завіса, і на арені з’явився білий, як сніг, кінь, а на спині в нього стояла вродлива дівчина в зеленому трико. В програмі було написано, що її звати міс Карменсіта.

Кінь забігав по арені, посипаній тирсою, а міс Карменсіта стояла в нього на спині й усміхалася. І раптом тоді, коли кінь пробігав повз стілець Пеппі, в повітрі щось майнуло, і те щось виявилося самою Пеппі. Вона вискочила на спину коневі й стала позад міс Карменсіти. Міс Карменсіта спершу так здивувалася, що мало не впала. Але потім вона розсердилася й замахала позад себе руками, щоб скинути Пеппі. Але дарма.

– Тихо, не гарячкуй так! – мовила Пеппі. – Я також хочу розважитись. Не тільки ти заплатила гроші!

Тоді міс Карменсіта вирішила сама зіскочити з коня, але не могла, бо Пеппі міцно тримала її руками. А публіка аж вищала зі сміху. Дуже кумедне то було видовисько: ошатна міс Карменсіта, в яку вчепилася руда дівчинка, що стояла у великих черевиках на спині в коня так, наче ціле своє життя тільки те й робила, що виступала в цирку.

Але директор цирку не сміявся. Він дав знак своїм людям у червоній уніформі, щоб вони спинили коня.

– Хіба номер уже скінчився? – розчаровано спитала Пеппі. – Шкода, мені було так весело!

– Погана хлопець! – засичав крізь зуби директор. – Геть з мій цирк!

Пеппі докірливо глянула на нього:

– Чого ти такий сердитий? Мені здавалося, що сюди приходять розважатися.

Вона зсунулася з коня й сіла на своє місце. Але до неї підійшли двоє охоронців і хотіли вигнати її з зали. Вони вчепилися в дівчинку й спробували підвести її. Проте дарма. Пеппі всілася так міцно, що не було змоги відірвати її від стільця, хоч чоловіки натужувалися з усієї сили. Врешті вони стиснули плечима й дали Пеппі спокій.

Тим часом почався новий номер. З’явилася міс Ельвіра, що мала ходити по линві. Вона була вбрана в рожеву сукню з мережива, а в руці тримала рожеву парасольку. Дрібними, зграбними кроками вона пройшлася по линві, тоді почала робити різні акробатичні штуки. Це був гарний номер. Міс Ельвіра навіть показала, що вона вміє ходити по тонкій линві задки. Та коли вона досягла маленького помістка в кінці линви і обернулася, то побачила там Пеппі.

– Чого ти дивишся? – радісно сказала Пеппі, бо міс Ельвіра була дуже вражена.

Міс Ельвіра нічого не відповіла, тільки стрибнула на арену й кинулась на шию директорові, що був її батьком. А той знов послав своїх людей скинути Пеппі з линви. Цього разу послав уже п’ятьох. Але всі глядачі в цирку загукали:

– Не чіпайте її! Ми хочемо подивитися на руду дівчинку!

Вони навіть загупали ногами й заплескали в долоні.

Пеппі рушила по линві. І всі штуки міс Ель-віри були ніщо в порівнянні з тим, що показувала вона. Опинившись посеред линви, Пеппі задерла ногу так високо, що носок її великого черевика дашком завис над головою. Потім трохи опустила ногу й почухала нею за вухом.

Директорові зовсім не сподобалося, що Пеппі виступає в його цирку. Він хотів її спекатися.

Тому покрутив механізм, який натягав линву, сподіваючись, що Пеппі впаде.

Але Пеппі не падала. Вона сіла на линву, немов на гойдалку, й почала гойдатися все швидше й швидше, аж поки нарешті пустила линву й стрибнула просто директорові на спину. Той так злякався, що забігав по арені.

– Оце то кінь! – гукнула Пеппі. – Але чому тобі не почепили червоної китиці на гриву?

Проте час було вже вертатися до Томмі й Анніки. Пеппі зіскочила з директора й сіла на свій стілець, чекаючи, коли почнеться новий номер. Та номер трохи затримувався, бо директорові спершу довелося напитись води й зачесати чуба. Нарешті він знов з’явився на арені, вклонився публіці й сказав:

– Шанофний пані й панове! Сарас ви попачите найпільше тиво сфіту! Найтущий чолофік сфіту, Тужий Атольф, якого ніхто ще не переміг. Путь ласка, шановний пані й панове, ось фін!

І на арену вийшов величезний чоловік у трико тілесного кольору, підперезаний леопардовою шкурою. Самовпевнено всміхаючись, він уклонився публіці.

– Тивіться лишень, який м’яси, – сказав директор і поплескав Дужого Адольфа по руці там, де під шкірою видималися горбом м’язи. – А тепер, шанофний пані й панове, я хочу запропонувати вам один цікавий річ! Хто з фас сважиться посмагатись із Тужим Атольфом, хто з фас сважиться перемогти найтужчий чоловік у сфіті, той дістане сто крон! Сто крон тому, хто переможе Тужий Атольф, шанофний пані й панове! Прошу фиходьте на арену!

Але ніхто не вийшов на арену.

– Що він каже? – запитала Пеппі. – Чого він говорить так незрозуміле?

– Він каже, що той, хто кине додолу того чоловіка, дістане сто крон, – пояснив Томмі.

– Я могла б його кинути додолу, – мовила Пеппі, – але мені його шкода, він такий симпатичний.

– Не хвалися, бо не кинеш, – заперечила Анніка. – Він же найдужчий чоловік у світі.

– Так, він найдужчий чоловік, – погодилася Пеппі, – але ти забула, що я найдужча дівчинка

В світі!

Тим часом Дужий Адольф підіймав важкі тягарі й гнув грубі залізні прути, щоб показати, який він дужий.

– Ну, шанофний пані й панове, – гукнув директор цирку, – якщо спрафті нема такий, хто пажає саропити сто крон, я сховати їх сопі то кишені!

І він помахав асигнацією в сто крон.

– Ну, це вже мені не подобається! – заявила Пеппі й перелізла через бар’єр на арену.

Директор цирку, побачивши її, зовсім осатанів.

– Киш, погане тіфчисько, щоп я тепе тут не пачив! – засичав він.

– Чого ти такий лютий? – дорікнула йому Пеппі. – Я тільки хочу поборотися з Дужим Адольфом.

– Тут не місце тфій виприк! – крикнув директор. – Іти геть, щоп Тужий Атольф не почуф тфій сухвальство!

Проте Пеппі обминула директора й підійшла до Дужого Адольфа. Вона потиснула його велику руку й сказала:

– Ну, давай поборемося з тобою.

Дужий Адольф витріщив на неї очі, нічого не розуміючи.

– За хвилину я починаю! – попередила його Пеппі.

І справді почала. Вона міцно схопила Дужого Адольфа за стан, і не встиг ніхто отямитись, як кинула його на мату. Дужий Адольф відразу схопився на ноги. Він був червоний як рак.

– Ура, Пеппі! – гукнули Томмі й Анніка. І всі глядачі також закричали;

– Ура, Пеппі!

Директор цирку сидів на бар’єрі і з люті стискав кулаки. Але ще більше лютував Дужий Адольф. Він зроду не зазнавав такої ганьби. Але зараз він покаже цій рудій дівчинці, що таке сила. Дужий Адольф кинувся на Пеппі, схопив її за стан, але вона стояла непорушна, мов скеля.

– Ану ще раз! – підбадьорливо мовила Пеппі. Потім випручалася від нього, і за мить Дужий Адольф знов лежав на маті. Пеппі постояла, чекаючи, поки він підведеться. Довго їй чекати не довелося. Адольф люто крикнув, скочив на ноги й кинувся на неї.

– Гура-бура-бом! – вигукнула Пеппі. Публіка в залі почала підкидати шапки, гупати ногами й кричати:

– Ура, Пеппі!

Коли Дужий Адольф утрете напав на Пеппі, вона підняла його над головою і на витягнених руках обнесла навколо арени. Потім кинула на мату й притримала коліном, щоб він не підвівся.

– Ну, друже, більше, мабуть, з тобою не варто морочитися. Принаймні веселіше вже не буде.

– Пеппі перемогла! Пеппі перемогла! – закричали глядачі.

Дужий Адольф ганебно втік з арени, а директорові довелося підійти до Пеппі й простягти їй сто крон, хоч він мав такий вигляд, наче хотів її з’їсти.

– Прошу, люпа панно, – сказав він. – Ось сто крон.

– Навіщо мені цей папірець? – зневажливо мовила Пеппі. – Візьми його собі, як хочеш.

Вона вернулася на своє місце і сказала Томмі й Анніці:

– Цей сирк нудний, а трохи подрімати завжди корисно. Збудите мене, коли знов буде потрібна моя допомога.

Пеппі відкинулася на спинку стільця й заснула. Вона солодко сопіла собі, поки блазні, ковтачі ножів і заклиначі змій показували своє мистецтво Томмі, Анніці та іншим глядачам.

– Але все-таки мені здається, що Пеппі виступала краще, – прошепотів Томмі Анніці після вистави.

ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ

Після події в цирку в цілому містечку не лишилось людини, яка б не знала, що Пеппі страшенно дужа. Про це навіть написала газета. Але мешканці інших місцевостей, певна річ, не знали, хто така Пеппі.

Одного темного осіннього вечора повз віллу “Хованка” йшло двоє волоцюг. То були небезпечні злодії, що вешталися по країні й роздивлялися, де можна щось поцупити. Вони побачили світло у вікні вілли й вирішили зайти попросити по шматку хліба з маслом.

Пеппі саме того вечора висипала в кухні на підлогу всі свої золоті монети, щоб порахувати, скільки їх є. Монет було так багато, що вона однаково не могла б їх порахувати, але все-таки часом пробувала, бо любила, щоб у всьому був лад.

– Сімдесят п’ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять… Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо ж хіба так можна порахувати стільки золота. Ага, згадала – чотириста, тисяча.

Тієї миті почувся стук у двері.

– Заходьте, як хочете, а як ні, то не заходьте! – крикнула Пеппі. – Я нікого не силую.

Двері відчинилися і волоцюги зайшли до кімнати. Можете собі уявити, як вони витріщили очі, коли побачили руду дівчинку, що сиділа посеред підлоги й рахувала золото.

– Ти сама вдома? – хитро спитали вони.

– Не сама, – відповіла Пеппі. – Ще є пан Нільсон.

Звідки злодіям було знати, що пан Нільсон – це мавпа, яка тепер саме спала в зеленому ліжечку, вкрита ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсоном звати господаря вілли, й мовчки перезирнулися. їхній погляд означав:

“Ми заглянемо сюди трохи пізніше”.

А Пеппі вони сказали:

– Ми зайшли спитати, котра година.

Вони так розхвилювалися, що зовсім забули про хліб і масло.

– Ви такі великі, а не знаєте, котра година? То відгадайте, що це таке: цокає і йде, а до дверей не дійде. Може, ви теж знаєте загадки, то загадайте й мені якусь.

Злодії подумали, що Пеппі надто мала й не вміє визначати час за годинником. Вони повернулися й вийшли.

– Що, не вгадаєте, га? Ніколи не чули такого собі “цок-цок”? А ще питаєте, котра година, коли не знаєте, що таке годинник! Але нічого, йдіть собі здорові, – сказала Пеппі й знов заходилася рахувати гроші.

Злодії поставали надворі, потираючи руки з радощів.

– Ти бачив коли стільки грошей? Ну й ну! – сказав один.

– Еге ж, нам пощастило, – озвався другий. – Треба тільки почекати, поки це дівчисько й той Нільсон поснуть. Тоді зайдемо до хати й заберемо все.

Вони посідали під дубом. Сіяв дрібний дощик, злодіїв мучив голод, і чекати було не дуже приємно, але думка про гроші додавала їм бадьорості.

Поступово в сусідніх будинках гасло світло, але у віллі “Хованка” й далі світилося. Пеппі саме надумала вчитись танцювати твіст і не хотіла лягати, поки не опанує цього танцю. Нарешті і в її вікнах стало темно.

Злодії ще трохи почекали, щоб пан Нільсон устиг міцно заснути. Потім крадькома підійшли до кухонних дверей і приготувалися відімкнути їх своєю злодійською відмикачкою. Один із них – він звався Блюм – несамохіть натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені.

– Глянь, які дурні люди, – прошепотів він товаришеві. – Не замкнули на ніч дверей!

– Тим краще для нас, – відповів другий злодій, високий чорнявий чоловік, якого знайомі звали Шибайголова Карлсон.

Шибайголова Карлсон засвітив кишеньковий ліхтарик і злодії зайшли до кухні. Там було порожньо. А в кімнаті поряд спала Пеппі й стояло лялькове ліжечко пана Нільсона.

Шибайголова Карлсон відчинив туди двері, обережно зазирнув усередину й прислухався. З кімнати не долинало ніяких звуків, і він почав водити навколо ліхтариком. Коли пучок світла впав на ліжко Пеппі, злодії побачили на подушці ноги її страшенно здивувалися. Бо Пеппі, як завжди, сховала голову під ковдру, а ноги поклала на подушку.

– Це, мабуть, та сама дівчинка, – прошепотів Шибайголова Карлсон. – До того ж вона міцно спить. Але де, по-твоєму, спить той Нільсон?

– Пан Нільсон, з вашого дозволу, – почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі. – Пан Нільсон спить у ляльковому зеленому ліжечку.

Злодії спершу так злякалися, що хотіли дременути, але потім до них дійшов зміст слів Пеппі: пан Нільсон, виявляється, спить у ляльковому ліжечку! Вони освітили ліхтариком ліжечко й побачили в ньому мавпу, вкриту ковдрою. Шибайголова Карлсон не міг утриматися від сміху.

– Блюме, – сказав він, – пан Нільсон, виходить, мавпа! Га-га-га!

– Так, а ви думали, що він молотарка? – почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі.

– Хіба твої тато й мама не вдома? – запитав Блюм.

– Ні, не вдома, їх ніколи не буває вдома.

Шибайголова Карлсон і Блюм так зраділи, що аж замурчали з утіхи.

– Послухай, дівчинко, – мовив Шибайголова Карлсон, – вилізь на хвилину, нам треба побалакати з тобою.

– Ні, я сплю, – відповіла Пеппі. – А ви що, хочете й мені загадати загадку? Коли так, то спершу відгадайте мою: що то за годинник, який іде, йде і ніяк до дверей не дійде?

Але Блюм рішуче підійшов до ліжка й стягнув з Пеппі ковдру. Дівчинка спокійно глянула йому у вічі й запитала:

– Ти вміст танцювати твіст? Бо я вмію!

– Надто ти багато питаєш, – втрутився Шибайголова Карлсон. – А ми також хочемо щось запитати. Наприклад, де ті гроші, які ти рахувала на підлозі?

– У торбі в шафі, – щиро відповіла Пеппі.

Шибайголова Карлсон і Блюм захихотіли.

– Думаю, ти не образишся, золотко, якщо ми заберемо торбу? – спитав Шибайголова Карлсон,

– Чого мені ображатися, беріть! – відповіла Пеппі.

Блюм підійшов до шафи й витяг торбу.

– А я думаю, ти також не образишся, золотко, якщо я заберу її назад, – мовила Пеппі, зіскочивши з ліжка й підступивши до Блюма.

І не встиг він отямитися, як торба була вже в Пеппі.

– Тільки без жартів, – мовив Шибайголова Карлсон. – Давай торбу!

Він схопив Пеппі за руку й спробував відібрати здобич.

– А мені якраз закортіло пожартувати, – сказала Пеппі й висадила Шибайголову Карлсона на шафу. За мить там опинився й Блюм. Тоді обидва волоцюги збагнули, що Пеппі не звичайна дівчинка, і дуже злякалися. Проте їм так хотілося заволодіти торбою з грішми, що вони побороли свій страх.

– Гайда, Блюме! – скомандував Шибайголова Карлсон, і вони обидва стрибнули з шафи й кинулися до Пеппі, яка досі тримала в руці торбу.

Пеппі ткнула одного й другого вказівним пальцем, і вони розлетілися в різні боки. Поки вони встигли звестися на ноги, Пеппі схопила довгу мотузку і зв’язала їм руки й ноги. Після нього злодії заспівали іншої пісні.

– Люба дівчинко, – благальне мовив Шибайголова Карлсон, – вибач нам, ми просто пожартували! Не роби нам лиха, ми двоє нещасних волоцюг і прийшли до тебе попросити хліба.

Блюм навіть схлипнув.

Пеппі спершу сховала торбу в шафу, тоді обернулася до своїх полонених і запитала:

– 3 вас котрийсь уміє танцювати твіст?

– Аякже, – сказав Шибайголова Карлсон. – Думаю, що ми обидва вміємо.

– Чудово! – втішилася Пеппі й заплескала в долоні. – Може, потанцюємо? Я саме сьогодні навчилася його танцювати.

– Залюбки, – погодився Шибайголова Карлсон, трохи спантеличений такою пропозицією.

Тоді Пеппі взяла великі ножиці, перерізала мотузки й звільнила полонених.

– Але в нас немає музики, – заклопотано сказала вона. І враз придумала. – Ти вмієш грати на гребінці? – звернулася вона до Блюма. – Заграй, а ми з ним потанцюємо. – Пеппі показала на Шибайголову Карлсона.

Блюм, звичайно, вмів грати на гребінці. І він заграв на цілий будинок. Пан Нільсон прокинувся й сів на ліжку, здивовано спостерігаючи, як Пеппі гасає з Шибайголовою Карлсоном. А вона танцювала так завзято, наче від цього танцю залежало її життя.

Нарешті Блюм заявив, що більше не хоче грати, бо гребінець лоскоче йому губи. А Шибайголова Карлсон, який мандрував цілий день, сказав, що в нього болять ноги.

– Любі мої, ще хоч трішечки! – попросила Пеппі й знов закружляла по кімнаті.

Шибайголова Карлсон і Блюм мусили змиритися.

Нарешті о третій годині ночі Пеппі сказала:

– Я б могла танцювати до четверга! Але ви, певне, стомилися і зголодніли.

Злодії таки справді були стомлені й голодні, проте не зважувалися признатись. Пеппі дістала з буфета хліб, сир, масло, шинку, холодне м’ясо й молоко, і вони всі посідали до столу – Блюм, Шибайголова Карлсон і Пеппі – і їли, аж поки на столі майже нічого не лишилось. Решту молока Пеппі вилила собі у вухо.

– Воно помагає, коли стріляє у вусі, – пояснила Пеппі.

– Бідолахо, в тебе стріляє у вусі? – пожалів її Блюм.

– Ні, – мовила Пеппі, – але може стріляти.

Нарешті злодії підвелися, подякували за їжу й почали прощатися.

– Як добре, що ви завітали до мене! Посидьте ще трохи, невже вам неодмінно треба йти? – зажурилася Пеппі. – Я ще зроду не бачила, щоб хтось так гарно вмів танцювати твіст, – сказала вона Шибайголові Карлсону, а Блюмові порадила: – Частіше грай на гребінці, тоді тобі не буде лоскотно.

Коли злодії були вже на порозі, Пеппі наздогнала їх, дала кожному по золотій монеті й сказала:

– Беріть, ви чесно їх заробили.

ПЕППІ ЗАПРОШУЮТЬ НА ПІДВЕЧІРОК

Мама Томмі й Анніки влаштовувала підвечірок для своїх приятельок. З цієї нагоди вона напекла пиріжків і вирішила, що Томмі й Анніка також можуть запросити до себе свою нову товаришку. “Та й мені буде легше, – подумала вона. – Діти будуть гратися, і я зможу спокійно посидіти з гістьми”.

Томмі й Анніка страшенно зраділи, коли почули, що їм можна запросити Пешгі, і відразу помчали до неї. Вони застали її в садку. Пеппі поливала зі старого іржавого відерця останні прив’ялі осінні квіти. Сіяв дощик, і Томмі сказав, що в таку погоду квіток не треба поливати.

– Добре тобі казати, – сердито мовила Пеппі. – А я цілу ніч не спала і мріяла, що вранці поливатиму квітки. І тепер не дозволю, щоб якийсь там нікчемний дощ став мені на заваді, так собі й затям!

Тут Анніка повідомила Пеппі, що її запрошено на підвечірок.

– На підвечірок?.. Мене?.. – вражено перепитала Пеппі й так захвилювалася, що почала поливати замість квіток Томмі. – Ой, що ж робити! Я так хвилююся!.. Що, як я буду там погано поводитися?

– Я певна, що ти будеш гарно поводитись-сказала Анніка.

– Все може статися, – мовила Пеппі. – Я, звичайно, спробую, повір мені, але я вже не раз помічала, що людям моя поведінка не подобається, хоч я поводжусь з усієї сили. Коли я була на морі, то про це не думала. Але я обіцяю, що все робитиму, аби тільки вам не довелося червоніти за мене.

– Ну й добре, – сказав Томмі і разом з Аннікою побіг по дощі додому.

– Не забудь: о третій годині дня! – гукнула ще Анніка, визираючи з-під парасольки.

О третій годині дня перед дверима вілли, де мешкали Сетергрени, спинилася Пеппі Довгапанчоха, вичепурена, як дама. Задля цієї події вона розпустила свої руді коси, що спадали їй на плечі, мов лев’яча грива. Губи вона нафарбувала яскраво-червоною крейдою, а брови так начорнила сажею, що аж страшно було дивитися. Нігті вона також нафарбувала червоною крейдою, а до черевиків причепила зелені банти.

– Я певна, що буду найошатніша гостя на підвечірку, – промурмотіла Пеппі сама до себе й натиснула на дзвінок.

У вітальні Сетергренів сиділи три поважні дами, Томмі, Анніка та їхня мати. Стіл був уже накритий, а в каміні палали дрова. Дами спокійно розмовляли між собою, а Томмі з Аннікою, вмостившись на канапі, гортали альбом. Усе навколо дихало миром і спокоєм. Та несподівано той спокій порушили:

– Гвинтівку на плече!

Команда почулася з коридору, а за мить на порозі з’явилась Пеппі Довгапанчоха. Вона крикнула так голосно, що з несподіванки дами аж підскочили:

– Рота, кроком руш! – І, гупаючи підборами, Пеппі підійшла до пані Сетергрен.

– Рота, стань! – скомандувала вона й спинилася.

– Руки вперед, раз, два! – крикнула далі Пеппі і обома руками щиро потиснула господині руку.

– Коліна зігни! – вигукнула вона й присіла в поклоні.

Тоді всміхнулася до пані Сетергрен і мовила своїм звичайним голосом:

– Я дуже несмілива і якби не скомандувала собі, то й досі стояла б у коридорі й не зважувалася б зайти.

Після цього Пеппі обійшла всіх трьох дам і кожну поцілувала в щоку, проказуючи:

– Шарман, шарман*, маю честь!

Вона чула, як ці слова проказував один чоловік, коли його знайомили з дамою.

Потім Пеппі всілася на найм’якіше крісло. Пані Сетергрен думала, що діти підуть нагору, до кімнати Томмі й Анніки, коли прийде їхня товаришка, але Пеппі, видно, й гадки не мала покидати вітальню: вона поплескувала себе по колінах і раз по раз позирала на накритий стіл.

– Стіл мав дуже апетитний вигляд, – нарешті мовила вона. – Коли ми почнемо?

Тієї миті Елла, дівчина, що допомагала пані Сетергрен у хатній роботі, принесла гарячий кавник, і господиня сказала:

– Прошу до столу!

– Цур, я перша! – гукнула Пеппі і в два скоки опинилася коло столу.

Там вона нагребла на тарілку цілу гору пиріжків, укинула в чашку з кавою п’ять грудочок цукру, вилила туди з половину вершків і вернулася на своє крісло із здобиччю, перше ніж дами встигли дійти до столу.

Пеппі поставила на коліна тацю з тарілкою й чашкою і почала так швидко вмочати пиріжки в каву й напихати ними рот, що не могла й слова вимовити, хоч скільки пробувала. За якусь хвилину вона вм’яла все, що було на таці. Тоді підвелася, вдарила в тарілку, наче в барабан, і знов рушила до столу поглянути, чи там не лишилося пиріжків. Дами невдоволено позирали на Пеппі, але вона не помічала того. Весело щебечучи, вона ходила навколо столу і час від часу запихала в рот то пиріжок, то тістечко.

– Як гарно, що ви мене запросили, – мовила вона. – Мене ще ніколи ніхто не кликав на підвечірок.

Посеред столу стояв великий торт із кремом, прикрашений квіткою з цукатів. Пеппі якийсь час, мов зачарована, дивилася на нього, заклавши руки за спину, тоді раптом нахилилась і викусила цукатну квітку. Але нахилялася вона надто швидко, тож коли підвела голову, все обличчя в неї було заліплене кремом.

– Ха-ха-ха! – засміялася Пеппі. – Тепер можна гратися в піжмурки. Я весь час буду жмуритися, бо й так нічогісінько не бачу. – Вона висунула язика й заходилася облизувати крем. – Що там казати, сталося нещастя, – вела вона далі. – В кожному разі торт зіпсований, і краще я його з’їм увесь.

Так вона й зробила. Взяла лопатку, за кілька хвилин змела весь торт і вдоволено поплескала себе по животі.

Пані Сетергрен на той час вийшла до кухні й не знала, що сталося з тортом. Але інші дами дуже суворо дивилися на Пеппі. Бо вони також хотіли скуштувати торта. Пеппі помітила, що вони невдоволені, й вирішила їх втішити:

– Не беріть так близько до серця всякі дрібниці. Головне, щоб ви були здорові. І в гостях завжди треба бути веселим.

Вона взяла цукерницю й розсипала по підлозі грудки цукру.

– Ох, що я наробила! Ото роззява! Я думала, що це пісок. Та коли вже сталася біда, треба шукати якоїсь ради. А як розсиплеш грудочки, то єдина рада – притрусити їх піском.

З цими словами вона набрала в рот із другої цукерниці цукру піску й почала щосили роздмухувати його по підлозі.

– Ну от, якщо й це не допоможе, то вже ніщо не допоможе, – мовила Пеппі й висипала весь цукор із цукерниці. – Зверніть увагу, це пісок, отже я виправила свою помилку. А тепер хотіла б я знати, навіщо розсипають пісок, як не на те, щоб по ньому було легко ходити.

Тієї миті вернулася пані Сетергрен і, побачивши розсипаний цукор, сердито взяла Пеппі за руку й відвела її до Томмі й Анніки, що сиділи на канапі. Тоді підсіла до своїх гостей і запропонувала їм ще по чашці кави. Зауваживши, що торта немає, вона дуже зраділа, бо вирішила, що він так сподобався гостям, що вони з’їли його до крихти.

Пеппі, Томмі й Анніка тихенько розмовляли на канапі. В каміні потріскували дрова. Дами з господинею спокійно допивали каву. Як завжди, коли збираються дами, розмова зайшла про хатніх робітниць. Вони нарікали, що тепер важко знайти добру хатню робітницю, що всі дівчата нічого до пуття не вміють. І дами дійшли висновку, що взагалі не варто наймати служницю. Куди краще робити все самій, принаймні знаєш, що робота зроблена як слід.

Пеппі слухала їхню розмову,

– У моєї бабусі була колись хатня робітниця на ім’я Малін, – раптом сказала вона, щойно дами на мить замовкли. – Малін була непогана, тільки мала на ногах мозолі. І ще одна була в неї вада – коли приходив хтось чужий, Малін кидалася на нього й кусала за ноги. І лаялася. О, як вона вміла лаятися! На цілий квартал було чути. Хоч лаялася вона жартома, але чужі цього не знали. Якось до бабусі прийшла стара дама, дружина пастора. Малін тоді ще тільки почала служити. Тільки-но гостя сіла в крісло, Малін кинулась на неї і вчепилася зубами в її суху ногу. Стара так зойкнула, що Малін з переляку ще дужче стиснула зуби. А тоді не змогла їх витягти, так і тримала зуби в литці дружини пастора до п’ятниці. І бабусі довелося того дня самій чистити картоплю. Бабуся чистила так старанно, що коли скінчила, картоплі взагалі не лишилося, саме лушпиння. Але після тієї п’ятниці дружина пастора більше ніколи не приходила до бабусі. Вона, бачте, не розуміла жартів. А Малін любила пожартувати, бо завжди була в доброму гуморі. Хоч ні, часом дуже легко ображалася. Коли одного разу бабуся проштрикнула їй виделкою вухо, вона сердилась цілий день.

Пеппі озирнулася навколо й ласкаво всміхнулася дамам.

– Отака була Малін, – зітхнула вона й згорнула руки на животі.

Дами вдавали, що не слухають базікання Пеппі, й розмовляли далі про своє:

– Якби моя Руса була хоч охайна, можна було б іще миритися, – сказала пані Берггрен. – А вона як порося.

– То ви не бачили Малін, – втрутилася Пеппі. – Бабуся казала, що не могла натішитися нею, така вона була брудна. Бабуся навіть довгий час вважала її за негритянку, бо шкіра в неї була геть чорна. Але потім виявилося, що то невимитий бруд. А якось на благодійницькому балу в ратуші вона отримала перший приз за бруд під нігтями. Аж страшно подумати, які брудні бувають люди! – радісно докінчила Пеппі.

Пані Сетергрен сердито глянула на неї.

– Уявіть собі, якось моя Бріта у свій вільний день одягла мою синю шовкову сукню, – сказала пані Гранберг. – Ви бачили таке нахабство?

– Ще б пак! – підхопила Пеппі. – Ваша Бріта того самого тіста книш, що й Малін. У бабусі була рожева кофта, яку вона страх любила. Але найгірше те, що її любила й Малін. І щоранку вони сперечалися, кому одягати кофту. Нарешті домовилися, що одягатимуть її по черзі через день, щоб нікому не було кривди. Але ви не можете собі уявити, яка Малін була вередлива. Навіть у ті дні, коли була бабусина черга, вона могла прийти й заявити: “Якщо ви не дасте мені рожевої кофти, я не приготую вам морквяного соку!” Ну й що бабусі було робити? Вона дуже любила морквяний сік, тож мусила поступатися. А Малін одягала кофту, верталася вдоволена до кухні й так ревно видавлювала морквяний сік, що він бризкав аж на стіни.

На хвилину в кімнаті запала тиша. Потім одна дама сказала:

– Я, звичайно, не впевнена, але мені здається, що моя Гульда краде. Бо я часто зауважувала, що з дому пропадають речі…

– Малін… – знов почала Пеппі, але пані Сетергрен різко перебила їй:

– Діти, йдіть гратися до себе нагору!

– Зараз, я тільки докажу, що Малін також крала, – мовила Пеппі. – Як сорока! Не могла втриматися! Бувало, встане серед ночі й трохи вкраде чогось, бо казала, що інакше не може заснути. Якось вона поцупила бабусине піаніно й примудрилася сховати його у верхню шухляду своєї шафки. Бабуся казала, що Малін була дуже спритна.

Томмі й Анніка взяли Пеппі під руки й потягли сходами нагору. Дами налили собі по третій чашці кави.

– Моя Елла була б нічого, тільки що дуже вона б’є посуд, – мовила пані Сетергрен.

Руда голова Пеппі знов з’явилася на сходах.

– Аби ви знали, скільки Малін перетовкла посуду! – гукнула вона. – Ото вже била! Навіть визначила собі для цього діла окремий день серед тижня. Бабуся казала, що то був вівторок. Того дня з п’ятої години ранку чути було, як Малін товкла в кухні посуд. Починала вона з чашок, склянок та інших легких речей, потім бралася до тарілок, а кінчала гусятницею і суповою мискою. Коли в Малін після обіду випадала вільна година, вона брала молоток, заходила до вітальні й товкла там розвішані по стінах старовинні індійські тарелі. В середу бабусі доводилося купувати новий посуд, – закінчила Пеппі і зникла, наче її й не було.

Пані Сетергрен урвався терпець. Вона побігла нагору до дитячої кімнати, підскочила до Пеппі, що саме вчила Томмі стояти на голові, й сердито сказала:

– Ніколи більше не приходь до нас, якщо ти не вмієш гарно поводитись!

Пеппі вражено глянула на неї, і очі її поволі наповнилися слізьми.

– Я так і думала, що не зможу гарно поводитись, – мовила вона. – Не треба було й пробувати, однаково не навчуся. Краще б я лишилася на кораблі.

Вона вклонилася пані Сетергрен, попрощалася з Томмі й Аннікою й поволі зійшла сходами вниз.

Дами також зібралися йти додому. Пеппі сіла в коридорі на поличку для галош і розглядала їх, поки вони надягали капелюшки й пальта.

– Яка шкода, що ви не цінуєте своїх хатніх робітниць, – сказала Пеппі. – От коли б вам попалася така служниця, як Малін. Бабуся завжди казала, що з нею ніхто не зрівняється. Якось на різдво Малін треба було подати на стіл печене порося. І знаєте, що вона зробила? В куховарській книжці вона вичитала, що порося подають з паперовими серветками у вухах і з яблуком у зубах. Вона, сердешна, подумала, що то в неї самої мають бути серветки у вухах і яблуко в зубах. Аби ви були побачили її того святвечора, коли вона з’явилася в їдальні з серветками у вухах і з великим яблуком у зубах. Бабуся каже їй: “Ти дурепа, Малін!” А вона не може й слова вимовити на свій захист через те яблуко, тільки вухами ворушить, а папір як зашелестить! Вона хотіла тим шелестінням щось сказати, та вийшло тільки: “Шурх, шурх, шурх”. І вкусити когось за ногу вона через яблуко теж не могла, а тоді в бабусі було якраз багато гостей. Так, для бідолашної Малін то був сумний святвечір, – зітхнула Пеппі.

Дами тим часом повдягались і почали прощатися з господинею. Пеппі також підступила до пані Сетергрен і пошепки сказала:

– До побачення, даруйте, що я не вмію гарно поводитись.

Вона помахала їй своїм крислатим капелюхом і пішла слідом за дамами. Але за хвірткою їхні шляхи розійшлися. Пеппі завернула до своєї вілли, а дами в інший бік. Та за кілька хвилин вони почули позад себе чийсь тупіт. Це їх наздоганяла Пеппі.

– Знаєте, бабуся дуже сумувала, коли Малін пішла від неї. Уявіть собі, якось у вівторок Малін розбила з десяток чашок, тоді зібралася, сіла на пароплав і кудись поїхала. І бабусі довелося добивати посуд самій. А вона, сердешна, не вміла, аж мозолі намуляла собі на руках. Від Малін більше не було чуток. А шкода, така добра була служниця, казала бабуся.

Пеппі вернулася назад, а дами поспішили додому; Коли вони вже відійшли далеченько, то почули голос Пеппі, яка щосили гукала їм навздогін:

– А ще-е Ма-а-лін ні-ко-о-оли не замітала під лі-і-іжками!

Чарiвно (франц.).

ПЕППІ СТАЄ РЯТІВНИЦЕЮ

Якось у неділю після обіду Пеппі сіла відпочити, міркуючи, чи все вона поробила. Томмі й Анніки вона не чекала в гості, бо ті пішли зі своїми татом і мамою до знайомих.

День минув у приємній для неї роботі. Вона встала рано й подала в ліжко панові Нільсонові сніданок – сік і булочки. Мавпочка була така гарна, коли сиділа в голубій нічній сорочечці й тримала обома руками склянку. Потім нагодувала й вичесала коня, а заразом розповіла йому довгу казку про свої морські подорожі. Після того намалювала на шпалерах у вітальні картину – огрядну даму в червоній сукні й чорному капелюшку. В одній руці дама тримала квітку, а в другій – здохлого пацюка. Пеппі дуже сподобалось її малювання. Воно так прикрасило кімнату. Намилувавшись картиною, вона сіла біля комода й заходилася перебирати в шухлядах свої скарби – пташині яйця й черепашки, згадуючи всі ті дивовижні місця, де вони з татом збирали ці чудесні речі, та цікаві крамнички по цілому світі, де вони купували їх. Потім спробувала навчити пана Нільсона танцювати твіст, але той не захотів. Пеппі поміркувала, чи не навчити танцювати коня, але натомість залізла в ящик, де лежали дрова, і закрилася лядою. Вона уявила собі, що вона сардина, а ящик – консервна бляшанка, проте їй швидко набридло так гратися, бо не було Томмі й Анніки, з яких також могли б вийти сардини.

Так і захопив її вечір. Вона притиснулась кирпатим носиком до шибки й задивилася в осінні сутінки. Враз вона згадала, що вже кілька днів не їздила верхи, й вирішила негайно надолужити прогаяне. День був приємний, хай він приємно й закінчиться. Вона надягла свого великого капелюха, покликала пана Нільсона, що грався в кутку скляними кульками, осідлала коня, винесла його з веранди, і вони рушили з двору: пан Нільсон верхи на Пеппі, а Пеппі верхи на коні.

Було холоднувато, вулиці підмерзли, і кінські копита цокали так гучно, що аж луна котилася. Пан Нільсон сидів на плечі в Пеппі й на ходу намагався хапати гілки дерев у садках, які вони поминали. Але Пеппі мчала так швидко, що він не встигав хапати їх. Навпаки, кілька разів гілки самі його хапали й боляче били по вухах. Йому навіть довелося притримувати брилика, щоб він не впав з голови.

Пеппі мчала тісними вуличками містечка, і люди злякано сахалися, даючи їй дорогу.

Звичайно, в тому містечку був ринок. Навколо ринку стояли невисока ратуша, пофарбована в жовтий колір, і гарні старовинні будинки, серед яких височів недавно побудований триповерховий дім. Усі називали його хмарочосом, бо він був найвищий у містечку.

Містечко, здавалося, мирно й спокійно дрімало в недільному присмерку. Та раптом тишу пронизав різкий крик:

– У хмарочосі пожежа! Пожежа!

І звідусіль на ринок кинулись переполохані люди. Вулицями, страхітливо сигналячи, промчала пожежна машина. Містечкові діти, яким спершу здавалося, що дивитися на пожежу весело, почали плакати – вони боялися, що загоряться і їхні будинки. На ринку зібралося стільки людей, що поліції довелось відштовхувати їх. Коли над’їхала пожежна машина, з вікон хмарочоса бухкало полум’я, а пожежників огортав дим, на них сипалися снопи іскор, коли вони мужньо пробували загасити пожежу.

Горіти почало знизу, і вогонь швидко дерся вгору. Раптом люди, що стояли на ринку, похололи зі страху: вони помітили, як у вікні мансарди під самим дахом майнула дитяча рука, розчинила його, і звідти виглянуло двоє хлопчиків. Більшенький із них крикнув:

– Ми не можемо вийти, бо хтось розіклав багаття на сходах!

Він мав десь років п’ять, а його братик – три. Їхня мати кудись пішла й лишила їх удома самих.

Люди на ринку захвилювалися, декотрі почали плакати. Начальник пожежників безпорадно:

Розвів руками. На машині, звичайно, була драбина, але вона не сягала так високо. А зайти в будинок сходами вже не можна було. Людей охопив розпач, коли вони збагнули, що діти можуть згоріти. Адже за кілька хвилин полум’я мало перекинутись і на мансарду. Бідолашні діти стояли біля вікна і плакали.

Серед натовпу була й Пеппі. Не злазячи з коня, вона якийсь час зацікавлено дивилася на пожежну машину, прикидаючи, чи не купити й собі таку. Машина сподобалась їй тим, що була яскраво-червона і що так страхітливо сигналила, коли їхала вулицями. Потім Пеппі перевела погляд на тріскуче полум’я й пошкодувала, що іскри не долітають до неї. Звівши очі ще вище, вона помітила й хлопчиків і здивувалася, що вони такі перелякані. Пеппі ніяк не могла зрозуміти, чому їм не подобається вогонь, тому запитала тих, хто стояв біля неї:

– Чого ті хлопчики так ревуть?

Спершу у відповідь почулося ще голосніше схлипування, та врешті якийсь огрядний добродій сказав:

– А як ти думаєш? Хіба ти б не ревла, якби сама опинилася там і не могла злізти?

– Я ніколи не реву, – мовила Пеппі. – Та якщо вони не можуть злізти, чому їм ніхто не допоможе?

– Тому що нема як, – відповів огрядний добродій.

Пеппі хвилину подумала, тоді спитала:

– Хіба не можна принести сюди довгу мотузку?

– А яка з неї користь? Такі малі діти самі нею не спустяться. Та й як ту мотузку їм подати?

– Я подам, мені не первина, – спокійно відповіла Пеппі. – Несіть швидше мотузку.

Ніхто не повірив, що Пеппі зможе щось зробити, але все-таки їй принесли мотузку.

На розі триповерхового будинку росло високе дерево, і його крона була на одному рівні з вікном мансарди, але метрів на три не досягала до нього. І стовбур був гладенький, без жодного сучка. Навіть Пеппі не змогла б вилізти на те дерево.

Полум’я тріщало, діти плакали, а люди внизу голосили з безсилого розпачу.

Пеппі зіскочила з коня, взяла мотузку й прив’язала її до хвоста панові Нільсону. Потім посадовила його на стовбур, легенько підштовхнула й сказала:

– Будь чемним хлопчиком!

Пан Нільсон зрозумів, що від нього хочуть. Він слухняно поліз угору гладеньким стовбуром; для мавпи такий стовбур все одно що драбина.

Люди на ринку затамували подих і напружено стежили за паном Нільсоном. А він сів на гілляку вгорі й глянув на Пеппі. Дівчинка махнула йому, щоб він злазив назад. І він поліз назад, але з другого боку гілляки. Тож коли він опинився на землі, мотузка виявилась перекинена через гілляку й обома кінцями звисала донизу.

– Ти в мене розумненький хлопчик, міг би бути де завгодно професором! – похвалила Пеппі пана Нільсона, відв’язуючи від його хвоста мотузку.

Поблизу хмарочоса лагодили будинок. Пеппі побігла туди й принесла довгу дошку. Потім узяла дошку під пахву, вільною рукою схопила мотузку, вперлася ногами в стовбур і спритно полізла вгору. Люди просто заніміли з подиву. А Пеппі досягла крони, поклала дошку на товсту гілляку й почала обережно посувати її в напрямку вікна. Нарешті дошка лягла між деревом і вікном, ніби місток.

Люди внизу зовсім притихли. З напруження вони не могли навіть слова мовити. Тим часом Пеппі стала на дошку, ласкаво всміхнулася до хлопчиків і запитала:

– Чого ви такі сумні?

Вона швидко побігла дошкою і стрибнула у вікно.

– О, тут у вас гаряче! – сказала вона. – Сьогодні більше не треба буде палити, запевняю вас. А завтра досить буде вкинути в грубу четверо полін, щоб було тепло.

Вона взяла хлопчиків під пахви й знов стала на дошку.

– Тепер нарешті можна трохи розважитися, – мовила Пеппі, – бо йти дошкою майже те саме, що линвою в цирку.

І дійшовши до середини, Пеппі задерла ногу, мов балерина. Натовп унизу охнув з переляку, а коли дівчинка ще й упустила один черевик, кілька літніх жінок зомліло. Проте Пеппі щасливо добралася з дітьми до дерева, і люди з радощів закричали “ура”, так гучно, що аж луна пішла в темряві й заглушила тріскотняву пожежі.

На дереві Пеппі прив’язала один кінець мотузки до гілляки, а другим обв’язала одного хлопчика і обережно спустила його вниз на руки матері, що чекала під деревом. Мати, плачучи, вхопила дитину й пригорнула її до грудей. Але Пеппі гукнула:

– Відв’яжіть мотузку! Тут чекає ще один хлопчик, а літати він не вміє!

Людям довелося довго поморочитись, поки вони відв’язали мотузку, бо Пеппі в морі навчилася міцно в’язати вузли. Після цього вона потягла мотузку до себе і так само спустила другу дитину.

Пеппі залишилась на дереві сама. Вона знов вибігла на дошку, і люди внизу притихли, чекаючи, що вона робитиме. Пеппі почала танцювати на вузькій дошці. Вона зграбно зводила й опускала руки й приспівувала собі хрипким голосом:

Вогонь горить, вогонь палає,

Вогонь півнеба осяває,

Горить для тебе,

Горить для мене,

Горить для всіх, хто очі має!

Люди на ринку ледь чули її спів, але бачили, що Пеппі танцювала дедалі швидше й швидше, і аж зажмурювалися, так боялись, що вона впаде та розіб’ється. Омахи полум’я вихоплювалися тепер з вікон мансарди, і на їхньому тлі Пеппі добре було видно, її обсипали снопи іскор, а вона зводила руки в чорне небо її захоплено вигукувала:

– Бачите, який гарний вогняний дощ! Потім підбігла до мотузки, крикнула “Гей!” і блискавично з’їхала вниз.

– Гукнемо чотири рази “ура” на честь Пеппі! – запропонував начальник пожежників. – Хай живе Пеппі!

– Ура! Ура! Ура! Ура! – гукнули всі. І тільки один голос вигукнув “ура” ще п’ятий раз. Це була сама Пеппі.

ПЕППІ СВЯТКУЄ СВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Якось Томмі й Анніка знайшли в поштовій скриньці листа. На конверті було написано:

“ТМІ Й АНІЦІ”

А коли вони розрізали конверта, то побачили в ньому картку з такими словами:

Томмі й Анніка так зраділи, що почали підстрибувати й танцювати. Вони добре зрозуміли, що там написано, хоч запрошення було трохи дивне. Пеппі дуже довго морочилася, поки написала його. Правда, вона того разу в школі не впоралася з літерою “ї”, але все ж таки трохи вміла писати. Колись, як вона плавала на кораблі, один матрос часом вечорами сідав з нею на кормі й намагався навчити її письма. На жаль, з Пеппі була не дуже пильна учениця. Їй швидко набридала наука і вона казала:

– Ні, Фрідольфе (так звали того матроса), краще давай гратися з кицькою, або я вилізу на щоглу й гляну, яка буде завтра погода.

Тому й не дивно, що тепер Пеппі цілу ніч писала те запрошення, а на світанку, коли погасли останні зірки, пішла до Томмі й Анніки і вкинула його в скриньку.

Вернувшись зі школи, Томмі й Анніка почали готуватися в гості. Анніка попросила маму, щоб та її гарно розчесала. Мама накрутила Анніці кучері й зав’язала рожевий шовковий бант. Томмі також зачесався і навіть намочив волосся, щоб воно рівно лежало. Він не любив, коли воно в нього крутилося. Анніка хотіла вбратися в найкращу свою сукенку, але мама не дозволила, сказала, що від Пеппі вона завжди повертається не дуже чиста. Тому Анніка вдовольнилася іншою сукенкою, майже найкращою. А Томмі було байдуже, в що одягтися, аби тільки одяг був чистий.

Звичайно, діти купили Пеппі подарунок, витрусивши з своєї скарбнички всі гроші. Дорогою зі школи вони зайшли в крамницю з іграшками і купили чудову… але ні, поки що це таємниця. Поки що подарунок лежав, загорнений у зелений папір і добре зав’язаний шнурочком. Коли діти одяглися, Томмі взяв подарунок, і вони пішли до Пеппі. Мама навздогінці ще гукнула їм, щоб вони не дуже бруднилися. Анніка також хотіла трохи понести подарунок. Вони спершу мінялися, а потім вирішили нести його разом.

Був уже листопад, і надворі смеркало рано. Тому, дійшовши до хвіртки вілли “Хованка”, вони взялися за руки, бо в садку Пеппі запала густа темрява, а старі дерева грізно шуміли своїм останнім листям.

– Так страшно буває тільки восени, – зауважив Томмі.

І дітям тим приємніше було бачити яскраво освітлені вікна вілли й знати, що зараз вони святкуватимуть день народження, і там їх чекають смачні ласощі.

У будень вони заходили тими дверима, що вели до кухні, але сьогодні вирішили зайти з парадних дверей. На веранді коня не було.

Томмі чемно постукав, і з сіней почувся глухий голос:

– Хто там стоїть і не дише? Може, то привид чи миша?

– Ні, це ми! – гукнула Анніка. – Мерщій відчиняй!

І Пеппі відчинила двері.

– Ох, Пеппі, навіщо ти згадуєш про привиди, я так злякалася! – дорікнула їй Анніка, що зі страху навіть забула привітати іменинницю.

Пеппі весело зареготала й відчинила навстіж двері до кухні. О, як приємно було опинитися в освітленій і теплій кімнаті! Бенкет мав відбутися в кухні, бо там було найзатишніше. В домі Пеппі було тільки дві кімнати: вітальня, де стояв самий комод, і спальня Пеппі. Зате кухня була велика, і Пеппі її гарно прибрала. Підлогу застелила килимом, а стіл накрила скатеркою, яку сама вишила. Щоправда, квітки в неї вийшли якісь чудернацькі, але Пеппі запевняла, що такі квітки ростуть в Індонезії. Завіси були спущені, а в плиті палали дрова, аж тріщали. На ящику з дровами сидів пан Нільсон і стукав двома накривками з каструль, а в найдальшому кутку стояв кінь. Його, звичайно, також запрошено на бенкет.

Нарешті Томмі й Анніка похопилися, що не привітали Пеппі. Томмі чемно вклонився, Анніка присіла, подала пакунок і сказала:

– Вітаємо тебе з днем народження, Пеппі!

Пеппі подякувала, схопила пакунок, квапливо розгорнула його – і побачила музичну скриньку! Пеппі просто нестямилася з радощів. Вона обняла Томмі, обняла Анніку, обняла подарунок і навіть папір, у який була загорнена скринька. Тоді заходилася крутити ручку. Скринька спершу зарипіла, забряжчала, потім з неї почувся спів:

– О мій любий Августине, Августине…

Пеппі забула про все на світі, так її зачарувала скринька. Та враз вона щось згадала:

– Любі мої, вам же також треба дати іменинні подарунки!

– Як це? В нас не сьогодні день народження, – здивувалися Томмі й Анніка.

Пеппі вражено глянула на них.

– Але ж мій день народження сьогодні! То хіба я не маю права теж давати іменинні подарунки? Чи, може, у ваших підручниках написано, що я не маю такого права, га? Або ваша табличка вноження каже, що цього робити не можна?

– Ні, можна, – сказав Томмі. – Але так не заведено. Хоч я залюбки отримав би подарунок.

– І я! – мовила Анніка.

Пеппі принесла з вітальні два пакуночки, які вона заздалегідь приготувала й поклала на комод. Томмі розгорнув свій пакуночок і побачив дудку з слонової кістки. А в пакуночку Анніки була чудова брошка у формі метелика, крильця якого були викладені червоними, синіми й зеленими камінцями.

Тепер, коли всі отримали подарунки, можна було сідати до столу. Він був увесь заставлений тарілками з булочками й тістечками чудернацької форми. Правда, Пеппі пояснила, що такі тістечка печуть у Китаї. Пеппі принесла шоколад із вершками, і всі вже хотіли сідати, але Томмі сказав:

– Коли в нас буває бенкет, чоловікам завжди дають картки, де написано, котру даму хто має вести до столу. Зробімо й ми такі картки.

– Давай, роби! – сказала Пеппі.

– Хоч нам буде важче, бо я тут єдиний чоловік, – рішуче додав Томмі.

– Що ти верзеш! – мовила Пеппі. – А пан Нільсон хто, дівчина?

– А й справді, я забув про пана Нільсона! – зрадів Томмі й сів на ящик з дровами писати картки.

На одному папірці він написав: “Пан Сетергрен має честь вести до столу панну Довгапанчоху”.

– Пан Сетергрен – це я, – вдоволено пояснив він, показуючи картку Пеппі.

На другому папірці він написав: “Пан Нільсон має честь вести до столу панну Сетергрен”.

– Тоді коневі також треба дати картку, хоч він не сидітиме за столом, – сказала Пеппі й продиктувала Томмі, що слід написати:

– Кінь має честь стояти в кутку, де йому дадуть тістечок і цукру.

Пеппі піднесла папірець коневі до морди й мовила:

– На, прочитай і скажи, які в тебе будуть зауваження!

Кінь не мав ніяких зауважень. Томмі подав руку Пеппі й повів її до столу. Пан Нільсон не виявляв ніякого бажання вести Анніку, тому вона розважно взяла його сама й посадовила за стіл. Але він не захотів сидіти на стільці, а вмостився просто на столі. Не захотів він і шоколаду з підбитими вершками, та коли Пеппі налила йому в чашку води, він схопив її обома руками й почав пити.

Діти всмак попоїли, Анніка навіть сказала, що коли такі тістечка печуть у Китаї, вона поїде туди, як виросте.

Пан Нільсон допив воду, перевернув чашку й одяг собі на голову. Побачивши це, Пеппі й собі одягла чашку на голову. Але вона не допила шоколаду, й тоненька цівка його потекла в неї по лобі й далі по носі. Проте Пеппі вчасно висунула язика її злизала шоколад із кінчика носа.

– Не пропало ні краплі! – заявила вона. Томмі й Анніка спершу добре повилизували чашки, а тоді вже одягли їх на голову.

Коли гості за столом і кінь досхочу наїлися, Пеппі спритно схопила скатерку за чотири кінці й підняла її. Чашки, кавник і все решта опинилося ніби в мішку. Пеппі взяла той вузол і запхнула в ящик з дровами.

– Я люблю відразу трохи прибрати після того, як попоїм, – сказала вона.

Тепер настав час гратися. Пеппі запропонувала гру, що зветься “Не ставати на підлогу”. Це дуже проста гра: треба обійти навколо кухню, жодного разу не ставши на підлогу. Пеппі обійшла її за одну мить. Але й Томмі з Аннікою не осоромилися. Починали вони зі столика, на якому Пеппі мила посуд, з нього, якщо широко ступити, можна було стати на плиту, з плити на ящик з дровами, з якого треба було перелізти на поличку, з полички на стіл, зі столу, зробивши містки з двох стільців, на буфет у кутку. Між буфетом і столиком була чимала відстань, але, на щастя, там стояв кінь, і якщо з буфету вилізти на нього й посунутись від хвоста до голови, можна було примудрившись стрибнути потім знов на столик.

Так вони гралися, поки сукенка Анніки стала далеко не майже найкращою, а Томмі замастився, мов сажотрус. І діти вирішили знайти якусь іншу розвагу.

– Може, поліземо на горище викликати привидів? – запропонувала Пеппі.

– А… а хіба там є привиди? – злякано спитала Анніка.

– Повнісінько, – сказала Пеппі. – Всіляких, яких тільки хочеш духів і привидів. Там нема де ступити, так їх багато. Ходімо!

– О! – тільки й мовила Анніка й докірливо глянула на Пеппі.

– Мама сказала, що духів і привидів немає, – з удаваною бадьорістю озвався Томмі.

– Я так і думала, – мовила Пеппі. – Бо всі вони зібралися в мене. І я ніяк їх не спекаюсь. Але вони не страшні. Тільки щипають за руки так, що аж синці лишаються. І ще виють. А то звичайно грають у скраклі своїми головами.

– Як?.. Сво… своїми головами? – пошепки спитала Анніка.

– Ну так, – мовила Пеппі. – Ходімо поговоримо з ними. Та й в скраклі я люблю грати.

Томмі не хотів показувати, що він боїться, але водночас йому дуже кортіло побачити привида. Ото б він мав що розказувати хлопцям у школі! Він сподівався, що в присутності Пеппі привиди нічого йому не зроблять, і вирішив піднятися на горище. Бідолашна Анніка ні за що в світі не хотіла йти з ними, але їй спало на думку, що якийсь маленький привид може прошмигнути повз Пеппі й Томмі, коли ті відчинять горище, і завітати до неї на кухню. А це було б іще гірше. Краще вже йти разом з Пеппі й Томмі між тисячу духів, ніж опинитися наодинці бодай навіть з найменшим із них.

Пеппі пішла перша. Вона відчинила двері на сходи. Там було темно, хоч в око стрель. Томмі міцно тримався за Пеппі, а Анніка ще міцніше за нього. Так вони рушили сходами, що рипіли й полускували від кожного їхнього кроку. Томмі вже почав думати, чи не краще їм вернутися. Анніка нічого не думала, вона твердо знала, що краще.

Сходи скінчилися, й діти опинились на горищі. Там було також темно, тільки маленька цятка місячного світла падала на підлогу. Коли в щілини завівав вітер, у всіх кутках стогнало й свистіло.

– Гей, привиди, де ви? – гукнула Пеппі.

Чи вони там були, невідомо, принаймні жоден не озвався.

– Я так і думала, – сказала Пеппі. – Вони пішли на збори в Товариство духів і привидів.

Анніка полегшено зітхнула й побажала, щоб ті збори тривали якнайдовше. Та раптом щось у кутку страхітливо писнуло:

– Клюїт!

Томмі побачив, що з темряви щось летить на нього. Воно торкнулося його чола й майнуло чорною тінню у відчиненому віконечку. Він заверещав не своїм голосом:

– Привид!

Анніка й собі закричала.

– Бідний, він спізнився на збори, – мовила Пеппі. – Якщо це привид, а не сова, – додала вона, помовчавши. – Бо мені здається, що це таки сова. А всім, хто каже, ніби існують якісь духи, я накручу вуха.

– Ти ж сама так казала! – мовила Анніка.

– Казала, – погодилась Пеппі. – Доведеться накрутити собі вуха.

І Пеппі схопила себе за вухо.

Після цього Томмі й Анніка трохи заспокоїлися. Вони навіть зважились підійти до віконечка й визирнути в садок. По небу пливли темні хмари, й кожна квапилася затулити місяць. У садку шуміли дерева.

Томмі й Анніка обернулися. Та лишенько! На свій переляк, вони побачили, що до них підступає якась біла постать.

– Привид! – нестямно закричав Томмі. Анніка з ляку навіть не могла крикнути. Постать була вже близько. Діти притислися одне до одного й заплющили очі. Тієї миті привид озвався:

– Гляньте, що я знайшла в старій матроській скриньці! Татову нічну сорочку. Якщо її трохи звузити, то вона прийдеться й на мене.

Пеппі підійшла до них у сорочці, що хляпала навколо її ніг.

– О, Пеппі, я могла вмерти зі страху! – сказала Анніка.

– Чого? Нічні сорочки не страшні, вони кусають тільки тоді, як на них нападеш.

Пеппі вирішила докладніше оглянути скриньку. Вона підсунула її ближче до віконечка й відчинила віко. Бліде місячне світло впало просто на скриньку. В ній лежав якийсь старий одяг, і Пеппі виклала його на підлогу. Під одягом виявився бінокль, кілька старих книжок, три пістолі, шпага й торбина з золотими монетами.

– Гу-бура-бом! – задоволено вигукнула Пеппі.

– Як цікаво! – сказав Томмі.

Пеппі забрала все зі скриньки в нічну сорочку, і діти вернулися до кухні. З горища Анніка вже злазила куди прудкіше.

– Ніколи не дозволяйте дітям гратися вогнепальною зброєю, – сказала Пеппі і взяла ї обидві руки по пістолеві. – Бо може статися лихо, – додала вона і натиснула на обидва гачки. – Гарно б’ють, – мовила вона, дивлячись на стелю, де видніли дві дірки від куль. – Хтозна, може кулі влучили якомусь духові в п’яти. Але так йому й треба, нехай не лякає бідолашних дітей. Навіть якщо духів нема, все одно, я думаю, вони не повинні наганяти на людей страху. Хочете, я вам подарую по пістолеві?

Томмі дуже зрадів, та й Анніка захотіла пістоля, тільки щоб він не був заряджений.

– Тепер ми можемо утворити ватагу розбійників, – сказала Пеппі й приклала до очей бінокль. – Ого, здається, я бачу блоху в Південній Америці! – додала вона. – Бінокль нам також знадобиться, якщо ми будемо розбійниками.

Тієї миті почувся стук у двері. Це прийшов тато Томмі й Анніки, бо їм давно вже пора було спати. Вони швиденько попрощалися з Пеппі, подякували за пригощення й забрали свої подарунки – дудку, брошку й пістолі.

Пеппі провела своїх гостей до веранди й дивилася їм услід, аж поки вони розтанули в темряві садка. Вони все оберталися й махали їй руками. Світло з кімнати осявало її ззаду – невеличку дівчинку з рудими тугими кісками, в татовій нічній сорочці, що спадала їй до ніг.

В одній руці вона тримала пістоля, а в другій шпагу.

Коли Томмі, Анніка і їхній тато були вже біля хвіртки, вони почули, що Пеппі їм щось гукає. Вони спинилися, прислухаючись. Вітер шумів у гіллі дерев, і вони насилу розчули слова:

– Коли я виросту, то стану морською розбійницею! А ви ким станете?

Частина II

ПЕППІ СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

ПЕППІ ХОДИТЬ ПО КРАМНИЦЯХ

Одного чудового весняного дня, коли на небі світило ясне сонце, на деревах щебетали пташки, а по канавах весело дзюрчала вода, Томмі й Анніка прибігли до Пеппі. Томмі взяв із собою кілька грудочок цукру коневі Пеппі, і вони з Аннікою спершу трохи постояли на веранді, погладили й погодували коня, а потім уже зайшли до Пеппі. Пеппі ще спала, поклавши, як завжди, ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру. Анніка полоскотала її за ноги й гук. нула:

– Вставай!

Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і і-під неї висунулася кудлата руда голова. Пензі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот.

– Ах, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів.

Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи – одну коричневу, а другу чорну.

– Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки, – додала Пеппі й показала на чорні черевики, вдвічі більші за її ступні.

– Що ми сьогодні робитимемо? – запитав Томмі. – У нас з Аннікою вільний день.

– Гм, треба подумати, – мовила Пеппі. – Танцювати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше.

– Ага, щось цікаве, – мовила Анніка. Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала:

– А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях?

– Ми не маємо грошей, – сказав Томмі.

– Зате я маю, – мовила Пеппі. І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка.

– Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха, – сказала вона.

Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалась, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв’язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежала тільки сковорода й шматочок сиру.

– Ну, ніякого тобі ладу! – невдоволено мовила Пеппі. – Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати!

Проте капелюх не показувався.

– Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! – суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей – Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

– Мені так подобаються канави, – сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки.

– Я граюся в корабель! – гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. – Тобто, в підводного човна, – виправилась вона, підвівшися з води.

– Ти зовсім мокра, Пеппі! – стурбовано сказала Анніка.

– То й що? – відповіла Пеппі. – Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.

Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з’явилося троє дітей. Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.

– Ой, які ми щасливі! – раділа Анніка. – Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!

Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.

– Так, мабуть, треба вже починати купівлю, – мовила Пеппі. – Найперше я хочу купити піаніно.

– Піаніно? – здивувався Томмі. – Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!

– Не знаю, я ще не пробувала, – відповіла Пеппі. – Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.

Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд – картку з написом: “ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?”

– Що там написано? – спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти.

– Там написано: “Вас турбує ластовиння?” – прочитала Анніка.

– Ти ба! – здивувалася Пеппі. – Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо!

Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:

– Ні!

– Що ти бажаєш? – спитала жінка.

– Ні! – ще раз мовила Пеппі.

– Я не розумію, що ти маєш на думці, – сказала жінка.

– Ні, мене не турбує ластовиння,

Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула:

– Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!

– Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! – Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!

Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.

– Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, – сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці – попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

– Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, – мовила Пеппі. – Я дуже рада познайомитися з тобою, – звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.

– Тихо, не кричи! – сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. – Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку.

Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.

– Дуже дивно! – мовила Пеппі. – Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м’яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!

З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок.

Продавець занімів з подиву.

– Може, ваша лялька коштує дорожче? – запитала Пеппі.

– Ні, ні, звичайно, багато дешевше, – відповів продавець і ввічливо вклонився.

– То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, – сказала Пеппі й рушила до дверей.

Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.

– Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, – відповіла Пеппі. – А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.

– Навіщо тобі ця рука? – запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.

– Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам’ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!

Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:

– Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.

Вона замовкла, а за хвилю додала:

– Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги в своїх матерів. Он як там люди живуть.

Пеппі невдоволено похитала головою.

– Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.

Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали – адже в жодного з них не було грошей, навіть найдрібнішої монетки в п’ять ере.

– Пеппі, зайдімо сюди! – попросив Томмі й нетерпляче смикнув її за сукенку.

– Так, сюди нам треба навідатися, – рішуче мовила Пеппі. – Ходімо!

І діти переступили поріг кондитерської.

– Прошу, дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, – сказала Пеппі й вийняла золоту монету.

Жінка витріщила на неї очі. Вона зроду не продавала ще нікому стільки карамельок.

– Може, вісімнадцять карамельок? – перепитала вона Пеппі.

– Дайте мені вісімнадцять кілограмів карамельок, – сказала Пеппі й поклала на прилавок свою монету.

Тоді жінка заходилася насипати цукерки у великі торбини. Томмі й Анніка стояли поряд і показували їй, з яких банок насипати. Найдобріші були червоні карамельки – якщо їх трохи обсмоктати, то вони мали дуже смачну серединку. Зелені були кислуваті, але непогані. Малиновий мармелад і солодцеві льодяники також були добрі.

– Купимо по три кілограми кожних, – запропонувала Анніка. Так вони й зробили.

– Мені ще треба сімдесят два пакети лимонаду й сотню шоколадних тістечок, і на сьогодні досить, – сказала Пеппі. – І, мабуть, потрібен буде візок, щоб усе це забрати.

Жінка сказала, що поряд є крамниця іграшок і там можна купити візочок.

Тим часом перед кондитерською зібралося ще більше дітей. Вони дивилися крізь вікно, як Пеппі купувала цукерки, і мало не мліли з хвилювання й цікавості. Пеппі побігла до крамниці іграшок, купила візочок і навантажила на нього всі свої пакунки. Тоді озирнулася на дітей і гукнула:

– Хто з вас не любить цукерок, виходьте наперед!

Але ніхто з дітей не вийшов.

– Дивно, – сказала Пеппі. – Ну, то виходьте, хто любить цукерки!

Всі діти – а їх було двадцять троє, – виступили наперед. Звичайно, Томмі й Анніка також виступили наперед разом з усіма.

– Томмі, відкривай торбини, – наказала Пеппі.

Томмі тільки на це й чекав. І почався такий цукерковий бенкет, якого ще ніхто не бачив у цьому містечку. Діти напихали в рот цукерки: червоні, що мають смачну серединку, зелені – кислуваті, але непогані, – малиновий мармелад і солодцеві льодяники. А заїдали їх шоколадними тістечками, бо шоколадні тістечка дуже смачні з малиновим мармеладом. З усіх боків надбігали ще діти, і Пеппі насипала їм повні пригорщі карамельок.

– Мабуть, доведеться купити ще вісімнадцять кілограмів цукерок, – сказала вона, – бо нічого не залишиться на завтра.

Вона так і зробила, та однаково на завтра мало що залишилось.

– А тепер ходімо далі, – мовила Пеппі і зайшла до крамниці іграшок.

Усі діти рушили за нею.

У крамниці було стільки цікавого, що в дітей аж очі розбіглися: іграшкові залізниці, машини, які можна заводити, чудесні ляльки в ошатних сукенках, іграшковий посуд, пістолети з пістонами, олов’яні солдатики, плюшеві собаки, слони, книжкові закладки й лялькові театри.

– Що бажаєте? – запитала їх жінка, що стояла за прилавком.

– Бажаємо всього потроху, – відповіла Пеппі, оглядаючи полиці. – Нам, скажімо, вкрай необхідний ляльковий театр. І пістолети з пістонами також не завадять. Але ви нам допоможете, правда?

І Пеппі дістала з кишені цілу жменю золотих монет. Після цього кожне з дітей одержало право вибрати собі, що хоче. Анніка взяла чудесну ляльку з русявими кучерями, вбрану в рожеву сукенку. Коли їй натиснути на животик, вона казала: “Мамо”. Томмі давно мріяв про духову рушницю й парову машину. І тепер дістав і те, й те. Решта дітей також отримали є, що хотіли. І коли Пеппі скінчила купувати, в крамниці майже не лишилося іграшок. На полицях лежало тільки трохи книжкових закладок та дерев’яних кубиків. Собі Пеппі нічого не купила, а пан Нільсон отримав нове люстерко.

Наостанці Пеппі купила ще всім по глиняному свистку. Вийшовши з крамниці, діти щосили засвистіли в ті свистки, а Пеппі почала відбивати такт рукою від манекена.

На Головній вулиці зчинився такий гармидер, що туди прибіг поліцай.

– Що це тут за свист? – спитав він.

– Парадний марш гвардійців, – відповіла Пеппі. – Але, мабуть, не всі діти знають його, тому свищуть, хто що вміє.

– Негайно перестаньте! – крикнув поліцай і затулив долонями вуха.

Пеппі поплескала його по плечі рукою від манекена і сказала:

– Радій, що ми не купили сурм.

Одне за одним діти переставали свистіти. Нарешті затихли всі, крім Томмі, що час від часу ще стиха посвистував. Поліцай суворо наказав дітям іти додому – не можна збиратися такою юрмою на Головній вулиці. Та діти й самі раді були швидше опинитися на самоті й натішитись новими іграшками, завести машину чи викупати нову ляльку. Вони розійшлися веселі й задоволені, і того дня ніхто з них не захотів вечеряти.

Пеппі, Томмі й Анніка теж подалися додому. Пеппі тягла за собою візок, заглядала на всі вітрини і по складах читала, що там було написане.

– Ап-те-ка! Це не те місце, де продають ліки? – спитала вона.

– Те, – відповіла Анніка.

– О, то мені треба зайти й дещо купити.

– А хіба ти хвора? – запитав Томмі.

– Не хвора, але можу захворіти, – відповіла Пеппі. – Щороку захворює і вмирає безліч людей тільки через те, що не мають під рукою ліків. А хтозна, чи не звалить і мене якась небезпечна хвороба.

Аптекар стояв біля прилавка й готував таблетки. Коли ввійшли Пеппі, Томмі й Анніка, він саме кінчав свою роботу, бо вже час було зачиняти аптеку.

– Дай мені, будь ласка, чотири літри ліків, – сказала Пеппі.

– Яких ліків? – нетерпляче спитав аптекар.

– Ну, таких, що помагають від хвороби, – пояснила Пеппі.

– Від якої саме? – спитав аптекар ще нетерплячіше.

– Ну… щоб помагали від коклюшу, і від мозолів, і як болить живіт, і як нудить, і як ненароком запхнеш горошину в ніс, і таке інше. А ще добре було б, щоб я могла ними натирати меблі. Ну, щоб це були справді корисні ліки.

Аптекар сказав, що таких корисних ліків немає. Від кожної хвороби треба окремих ліків. А коли Пеппі назвала ще з десяток хвороб, які вона хотіла б вилікувати, він виставив на прилавку довгий ряд пляшечок. На деяких він написав: “Зовнішнє” і пояснив, що тими ліками можна тільки натирати тіло зовні. Пеппі заплатила за ліки, подякувала аптекареві, забрала свої пляшечки й вийшла разом з Томмі й Аннікою.

Аптекар глянув на годинник і переконався, що пора зачиняти. Він замкнув двері і вже зібрався йти вечеряти.

На вулиці Пеппі оглянула свої ліки й вигукнула:

– Ой, ой, я забула найголовніше!

Двері аптеки були вже замкнені, і вона міцно натиснула пальцем на кнопку дзвоника. Томмі й Анніка почули, як шалено задзеленчало в аптеці. За хвилину в дверях відчинилося віконечко, через яке продають ліки, коли їх треба вночі якомусь тяжкохворому, і звідти висунулася голова аптекаря. Побачивши дітей, він почервонів з люті.

– Чого ти ще хочеш? – сердито запитав він Пеппі.

– О, вибач, любий аптекарю, – сказала Пеппі, – але в мене невідкладна справа. Ти так добре розумієшся на хворобах, то, може, скажеш мені, що краще робити, коли болить живіт: їсти підігріту ковбасу чи занурити живіт у холодну воду?

Аптекар ще дужче розлютився.

– Іди геть звідси, і негайно, а то я… – заревів він і зачинив віконечко.

– Лишенько, який він лютий, – мовила Пеппі. – Наче я йому щось зробила.

Вона ще раз подзвонила, і за кілька секунд з віконечка знов показалася голова аптекаря. Тепер обличчя в нього було страхітливо багряного кольору.

– Мені здається, що підігріта ковбаса надто важка для шлунка, – мовила Пеппі, дивлячись на нього лагідними очима.

Аптекар нічого не відповів, тільки хряснув віконечком.

– От тобі й маєш, – мовила Пеппі й стиснула плечима. – Спробую ковбасу. Хай нарікає на себе, коли мені стане гірше.

Вона сіла на східці аптеки й виставила рядком усі свої пляшечки.

– Аж дивно, що дорослі люди такі непрактичні, – мовила вона. – Ось тут – стривайте, я порахую – вісім пляшечок, і в кожній чогось потрошку, хоч усе це влізло б в одну. Та, на щастя, в мене здоровий і тверезий розум.

З цими словами Пеппі повідкорковувала пляшечки й злила всі ліки в одну. Тоді добре все змішала, піднесла пляшечку до рота й хильнула з неї. Анніка, що бачила на деяких пляшечках напис “Зовнішнє”, занепокоїлась.

– Пеппі, не пий, там може бути отрута! – крикнула вона.

– Побачимо! – радісно мовила Пеппі. – Завтра вранці знатимемо. Якщо я буду жива, то ліки не отруйні і їх може пити навіть немовля.

Томмі й Анніка задумалися над її словами. Нарешті Томмі непевно, трохи сумно спитав:

– А коли вони отруйні, що тоді?

– Тоді візьмете те, що лишилося, й почистите собі в їдальні меблі, – відповіла Пеппі. – Принаймні ми недарма викинули на них гроші.

Вона поклала пляшечку на візок. Там уже лежала рука від манекена, духова рушниця Томмі, лялька Анніки й пакуночок з п’ятьма червоними карамельками. Це було все, що лишилося з вісімнадцяти кілограмів. Пан Нільсон також сів на візок. Він стомився й хотів, щоб його везли.

– А знаєте, це, мабуть, добрі ліки, бо я враз побадьорішала, – озвалася раптом Пеппі. – Якби я була кицькою, то високо задерла б хвоста.

Вона швидко рушила додому, тягнучи за собою візок. Томмі й Анніка ледве встигали за нею, бо натомилися, а крім того, в них трохи болів живіт.

ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ – АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО

– Сьогодні ми з Аннікою писали бабусі листа, – сказав Томмі.

– Он як! – мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. – А я готую смачний обід, – пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. – Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?

– Так, – мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. – І скоро отримаємо від неї відповідь.

– А я ніколи не отримую листів, – сумно сказала Пеппі.

– Бо ти нікому не пишеш, – мовила Анніка. – Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?

– А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, – додав Томмі. – Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.

– Я вмію писати, – заперечила Пеппі. – Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю, що. Що треба писати в листі?

– Що хочеш, – відповів Томмі. – Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху.

Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала.

– Шкода, що я не отримую листів. Усі діти ” отримують, а я ні однісінького. Так далі не може бути. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І я зараз таки й почну.

Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину.

– Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець.

І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім розірвала навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба.

– Тепер не заважайте мені думати, – сказала вона.

Томмі й Анніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсоном. Вони почали одягати й роздягати його. Анніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа.

– Ти дурний, пане Нільсон, – сказала вона. – Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці.

Врешті Томмі й Анніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з’явились на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Анніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок.

А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта, і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу: “Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла “Хованка”.

– А що написано в листі? – запитала Анніка.

– Звідки я знаю, я ж його ще не отримала, – відповіла Пеппі.

Повз віллу якраз проходив листоноша.

– Часом мені щастить! – зраділа Пеппі. – Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний.

Вона вибігла на вулицю й сказала:

– Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно!

Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку.

– А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? – спитав він.

– Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що?

– То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? – спитав листоноша.

– Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну, це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов’язків, то з тебе ніколи не вийде начальник!

Листоноша вирішив, що краще швидше спекатись дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа в поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його.

– Ох, я вмираю з цікавості! – сказала вона Томмі й Анніці. – Це я вперше отримую листа.

Всі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Анніка почали читати через її плече. Ось що там було написане:

– Бачиш! – радісно мовила Пеппі. – В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку.

Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великого комода, що стояв у вітальні. Для Томмі й Анніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала друзям дещо з тих скарбів, але їх від того зовсім не меншало.

– Та однаково ти наробила в листі повно помилок, – сказав Томмі.

– Авжеж, – підхопила й Анніка. – Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати.

– Красно дякую, – відповіла Пеппі. – Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.

– А ми через кілька днів ідемо на прогулянку, – похвалилась Анніка. – Цілим класом.

– От лихо! – вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. – От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити.

– Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися, – мовив Томмі.

Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти в школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ганку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так весело висвистував, що Томмі, Анніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев’ять разів по дев’ять.

Раптом Томмі аж підскочив з подиву.

– Гляньте, пані вчителько! – вигукнув він і показав пальцем у вікно. – Там Пеппі.

Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялось аж до шибок.

– Привіт, пані вчителько! – гукнула Пеппі. – Привіт, діти!

– Добрий день, люба Пеппі, – відповіла вчителька. – Що тебе привело до нас?

– Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження, – мовила Пеппі. – Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також.

– Може, ти сама зайдеш до нас? – мовила вчителька.

– Мабуть, ні, – щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці. – У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? – спитала вона з надією. – Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку.

– Може, й вилітає, – сказала вчителька й відновила перерваний урок.

Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п’ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа. В кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном – це вже забагато.

– Ви зовсім не думаєте, діти, – мовила вчителька

– Знаєте що, пані вчителько? – гукнула з дерева Пеппі. – Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку вноження.

– Ми сьогодні вчимо ділення, – мовила вчителька.

– Такого гарного дня треба кинути геть усі “ння”, крім одного – грання, – мовила Пеппі.

– Ну, то поясни мені, що це за такий предмет, – сказала вчителька.

– Я не дуже добре на ньому розуміюся, – відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою, її руді коси майже торкнулися землі. – Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. В розкладі так і написано: “Всі уроки – грання”.

– Он як, – мовила вчителька. – А де ж та школа?

– В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні, – не задумуючись, відповіла Пеппі.

Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли.

– І що ж діти роблять на уроках грання? – спитала вчителька.

– Як коли, – відповіла Пеппі. – Здебільшого починають урок з того, що стрибають крізь вікно на подвір’я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться.

– А що каже на це їхня вчителька?

– Що каже? Стрибає разом з ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б’ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, всі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем.

– Цікаво, – мовила вчителька.

– Ще й як цікаво! – сказала Пеппі. – То чудесна школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.

– Думаю, що далеко, – сказала вчителька. – Проте в нашій школі тобі так весело не буде.

– Шкода, – мовила Пеппі. – Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.

– Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся, – сказала вчителька.

– То мені справді можна буде піти з вами? – вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. – Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!

ПЕППІ ЙДЕ 3 ШКОЛЯРАМИ НА ПРОГУЛЯНКУ

На дорозі стояв галас – діти тупотіли, сміялися, кричали. Томмі ніс на спині рюкзак, Анніка одягла новісіньку сукенку. Разом з ними йшла вчителька і всі діти з їхнього класу, крім одного хлопчика, в якого саме того дня заболіло горло. Попереду їхала верхи Пеппі, а позад неї на коні сидів пан Нільсон і грався люстерком. Він пускав сонячні зайчики й дуже радів, коли йому щастило пустити його у вічі Томмі.

Анніка була твердо впевнена, що сьогодні неодмінно піде дощ. Така впевнена, що наперед сердилась на погоду. Але буває, що часом щастить, навіть якщо йдеш на прогулянку. Отак і сьогодні: на небі не було ані хмаринки. Анніка йшла дорогою в новісінькій сукенці, і серце в неї радісно стукотіло. Та й решта дітей раділи не менше за неї. Вздовж канави сріблилися на лозах котики, а в одному місці жовтіла велика латка первоцвіту. Діти вирішили, що коли вертатимуться додому, то наріжуть цілу в’язочку котиків і нарвуть великий букет первоцвіту.

– Світить, світить ясне сонце, – заспівала Анніка й зітхнула, глянувши на Пеппі, що сиділа на коні гордо, мов генерал.

– Атож, так гарно, як нині, мені було хіба ще того дня, коли я змагалася з боксерами важкої ваги в Сан-Франціско, – мовила Пеппі. – Хочеш трохи покататися?

Звичайно, Анніка хотіла покататися, і Пеппі посадовила її поперед себе на коня. Але тоді й решта дітей також захотіли покататися. Пеппі почала їх садовити на коня по черзі. Правда, Томмі й Анніка їхали трохи довше. Потім одна дівчинка намуляла ногу і вже до самого лісу не злазила з коня. Зате пан Нільсон весь час смикав її за коси.

Ліс, до якого вони йшли, називався Страшним лісом, бо там було страшенно гарно. Коли діти були вже під самим лісом, Пеппі скочила з сідла, поплескала коня по спині й сказала:

– Ти так довго нас віз, що, мабуть, стомився. Не можна, щоб хтось один весь час мучився.

Вона підняла коня своїми дужими руками й понесла його на галявину, де вчителька звеліла їм спинитися.

– Ходіть сюди, всі страховиська, й побачимо, хто дужчий! – гукнула Пеппі.

Вчителька пояснила їй, що в лісі немає ніяких страховиськ. Пеппі дуже розчарувалася.

– Страшний ліс без страховиськ! Чого тільки люди не вигадають. Скоро вони придумають пожежу без вогню і різдвяні свята без ялинки. А все через те, що скупі. Але як вони заведуть ще й кондитерські без цукерок, то я вже до них візьмуся. Ну що ж, доведеться бути самій страховиськом, бо іншої ради я не бачу.

Пеппі так пронизливо заверещала, що вчителька затулила вуха, а кілька дітей справді перелякалися.

– Гратимемось у страховисько! – вигукнув Томмі й радісно заплескав у долоні. – Пеппі буде страховиськом!

Всім сподобалася така гра. Страховисько сховалося в печеру, бо страховиська звичайно живуть у печерах. А діти застрибали біля входу й почали дражнити його:

– Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене!

Роздратоване страховисько вискакувало з печери й бігло за дітьми, а вони тікали й ховалися хто куди. Тих, кого страховисько ловило, воно вело до печери, щоб зварити на обід. Та коли воно знов гналося за дітьми, полонені тікали й вилазили на великі камені. Лізти було важко, часом доводилося довго намацувати ногою якийсь виступець, щоб упертися в нього. Але гра захопила дітей, їм здавалося, що вони ніколи ще не грались так цікаво. Вчителька лежала на траві, читала книжку й тільки час від часу позирала на дітей.

– Зроду не бачила такого шаленого страховиська, – промурмотіла вчителька сама до себе.

І, мабуть, вона казала правду. Бо страховисько вистрибувало, верещало, ловило по троє-четверо дітей, перекидало їх собі через плече її несло до своєї печери. Коли треба було, воно спритно, як мавпа, видиралося на найвищі дерева, перескакувало з гілки на гілку або й сідало на коня і гналося за здобиччю. А коли наздоганяло дітей, то схилялося з сідла, ловило їх на бігу, клало впоперек коня і, мов вітер, мчало до печери, вигукуючи:

– Зараз я зварю тебе на обід!

Дітям було так весело, що вони й не думали кінчати гру. Але раптом запала тиша, і коли Томмі й Анніка прибігли до печери глянути, що сталося, вони побачили, що страховисько сидить на камені й засмучено дивиться на щось у долоні.

– Гляньте, воно здохло, зовсім мертве, – мовило страховисько.

На долоні лежало мертве пташеня. Воно, мабуть, випало з гнізда і вбилося.

– Бідне, – пожаліла пташеня Анніка. Страховисько кивнуло головою.

– Ти що, плачеш, Пеппі? – раптом запитав Томмі.

– Я? – обурилася Пеппі. – Та я ніколи не плачу!

– А чого в тебе червоні очі? – не здавався Томмі.

– У мене червоні очі? – Пеппі позичила в пана Нільсона люстерко й глянула на себе. – І це, по-твоєму, червоні очі? Видно, що ти не був зі мною і моїм татом у Батавії. Там в одного чоловіка були такі червоні очі, що поліція заборонила йому виходити на вулицю.

– Чому? – здивувався Томмі.

– Тому, що на перехресті всі думали, ніби то червоне світло, і весь транспорт спинявся. А ти кажеш, що в мене червоні очі! Та й чого плакати через пташеня, – докінчила Пеппі.

– Ти страховисько дурне, спробуй-но спіймай мене! – загукали діти, підбігаючи до печери.

Страховисько обережно поклало пташеня на м’який мох.

– Якби я могла оживити тебе! – сказало воно й зітхнуло. Потім дико верескнуло й кинулося на дітей: – Зараз я тебе зварю на обід!

А діти з веселим криком сипнули між кущі.

У тому класі була одна дівчинка, на ім’я Улла, що мешкала неподалік від лісу. І Уллина мама дозволила їй запросити до себе після прогулянки вчительку, всіх дітей і, звичайно, Пеппі. Вона приготувала їм соку й печива і накрила в садку стіл. Тож коли діти награлися досхочу в страховисько, налазились по камінні, коли їм уже перехотілося пускати по воді човники з кори і стрибати з високих круч, Улла вирішила, що пора кликати їх до себе на сік. На той час учителька дочитала свою книжку. Вона зібрала дітей і вивела з лісу.

Дорогою вони зустріли чоловіка, що віз повну підводу мішків. Мішки були важкі, а кінь старий, тому він насилу тяг воза. А тут, як на лихо, одне колесо попало в глибоку вибоїну. Чоловік-до речі, його звали Блюмстерлюнд, – дуже розсердився. Він вирішив, що то кінь винен, схопив батога й почав періщити його по спині. Кінь натужувався, шарпався, але ніяк не міг витягти воза. А Блюмстерлюнд ще дужче лютував і батожив коня. Учительку обурила така жорстокість, вона пожаліла бідолашного коня.

– Навіщо ви його так мучите! – сказала вона Блюмстерлюндові.

Той так здивувався, що на мить опустив батога, потім плюнув і сказав:

– Не втручайся не в своє діло, а то ще й ти скуштуєш цього батога.

Він ще раз плюнув і знов замахнувся батогом. Нещасний кінь тремтів усім тілом. Раптом, мов блискавка, з-поміж дітей вилетіла маленька дівчинка. То, звичайно, була Пеппі. Ніс у неї побілів – певна ознака, що вона страшенно люта. Томмі й Анніка добре знали про це. Пеппі підбігла до Блюмстерлюнда, схопила його за пасок і підкинула високо вгору. Тоді спіймала на льоту й підкинула ще раз. Блюмстерлюнд літав угору і вниз, ніби м’яч, і не міг зрозуміти, що з ним діється.

– Рятуйте! Рятуйте! – з переляку закричав він.

Останній раз Пеппі не спіймала його, і він важко гепнув на землю. Батіг ще раніше випав у нього з рук. Пеппі стала над Блюмстерлюндом, узяла руки в боки й твердо сказала:

– Щоб ти мені більше ніколи не бив коня! Чуєш? Якось у Капстаді мені теж трапився один тип, що бив свого коня. Сам він був одягнений у дуже гарний костюм, і я йому сказала, що коли він і далі битиме коня, я порву той костюм на клапті. І уяви собі, через тиждень я побачила, що він знов лупцює коня. Мабуть, він і досі жалкує за своїм костюмом.

Блюмстерлюнд, геть розгублений, сидів посеред дороги.

– Куди ти везеш ці мішки? – спитала Пеппі. Блюмстерлюнд боязко показав пальцем на садибу, до якої було вже недалечке, і сказав:

– Он туди, додому.

Тоді Пеппі випрягла коня, що й далі тремтів зі страху і втоми.

– Не тремти, конику, – ласкаво мовила вона. – Зараз усе буде добре.

Вона взяла коня на руки й понесла до стайні. Кінь був такий самий спантеличений, як і Блюмстерлюнд.

Діти з учителькою чекали на дорозі, поки Пеппі повернеться. А Блюмстерлюнд стояв біля воза й чухав потилицю. Він думав, як доправитися додому. Тим часом повернулася Пеппі. Вона взяла один важкий мішок і завдала на плечі Блюмстерлюндові.

– На ось, побачимо, чи ти такий самий мастак носити мішки, як махати батогом, – сказала вона й підняла з землі батіг. – По справедливості я мала б тебе трохи відшмагати цим батогом, коли ти його так любиш. Але він уже порваний, – Пеппі порвала батіг. – І поламаний, – додала вона й поламала пужално.

Блюмстерлюнд мовчки подибав з мішком, тільки постогнував. А Пеппі схопила за голоблі й відтягла воза до Блюмстерлюндової садиби.

– Не бійся, я грошей за роботу не візьму, – сказала Пеппі й поставила воза біля стайні Блюмстерлюнда. – Мені було не важко. І за повітряну подорож теж не треба платити.

Блюмстерлюнд довго дивився їй услід.

– Хай живе Пеппі! – загукали діти, коли дівчинка повернулася.

Вчителька також була задоволена й похвалила її.

– Ти добре зробила. Треба жаліти тварин. І, звичайно, людей також.

Пеппі радісно сіла на свого коня.

– А я й пожаліла Блюмстерлюнда, – мовила вона. – Скільки підкидала його, а грошей не взяла.

– Того ми й народилися на світ, – повела далі вчителька. – Ми живемо для того, щоб робити людям добро.

Пеппі стала сторч головою на спині в коня й замахала ногами.

– Ге-ге-ге, а для чого народилися на світ інші люди? – спитала вона.

У садку в Улли стояв великий стіл, а на ньому було стільки булочок і тістечок, що в дітей аж слина покотилася. Вони швиденько посідали навколо столу. Пеппі сіла швидше за всіх і миттю запхала в рот дві булочки. Щоки в неї стали круглі, мов яблука.

– Пеппі, треба почекати, поки тебе пригостять, – зауважила їй учителька.

– Ти жа мене не турбуйша, – насилу вимовила Пеппі, такий повний був у неї рот. – Нічого, я обійдуся і беж черемоній.

Саме тієї миті до Пеппі підійшла Уллина мама. В одній руці вона тримала дзбан із солодким соком, а в другій – кавник із шоколадом.

– Тобі соку чи шоколаду? – спитала вона.

– І шоку, і шоколаду, – відповіла Пеппі. – Шік до одної булочки, а шоколад до другої.

Вона спокійнісінько взяла з рук Уллиної мами дзбан та кавник і надпила з кожного потроху.

– Вона ціле своє життя пробула в морі на кораблі, – пошепки сказала вчителька господині, що вражено дивилася на дівчинку.

– Тоді все зрозуміло, – кивнула головою та й вирішила не звертати уваги на поведінку Пеппі. – А ось медяники, – мовила вона й простягла Пеппі тацю.

– Так, вони справді схожі на мідяники, – мовила Пеппі й захихотіла з власного жарту. – Щоправда, вони трохи потемніли, але, думаю, на смак добрі.

Пеппі взяла повну жменю медяників. І тут вона помітила, що на іншій таці лежать дуже гарні на вигляд тістечка, але таця стоїть далеко

Від неї. Вона смикнула пана Нільсона за хвіст і сказала:

– Ану скоч он туди й принеси мені тістечко! Або краще двоє чи троє.

І пан Нільсон поскакав по столу, аж задзеленчали склянки з соком.

– Сподіваюся, ти не голодна? – спитала мама Улли, коли Пеппі наприкінці підійшла до неї подякувати за пригощення.

– Ні, я голодна, та ще й хочу пити, – відповіла Пеппі й почухалась у вусі.

– Що ж, пригощення наше було скромне, – мовила господиня.

– Так, воно було дуже скромне, – погодилася Пеппі й лагідно всміхнулася.

Почувши відповіді Пеппі, вчителька вирішила поговорити з нею про те, як треба поводитись у гостях.

– Слухай, Пеппі, – ласкаво мовила вона, – ти ж напевне хочеш бути справжньою дамою, коли виростеш?

– Такою, що носить на носі серпанок і мав три підборіддя? – спитала Пеппі.

– Ні, такою, що завжди знав, як де поводитись, чемною і вихованою. Невже ти не хочеш стати справжньою дамою?

– Треба подумати, – відповіла Пеппі. – Розумієш, я вже вирішила, що коли виросту, то стану морською розбійницею. – Вона трохи подумала, а тоді спитала: – Як ти вважаєш, можна бути одночасно морською розбійницею і справжньою дамою? Бо тоді б я…

Проте вчителька вважала, що бути одночасно розбійницею і дамою не можна.

– Ох, то що ж мені вибрати? – сумно спитала Пеппі.

Вчителька сказала, що хоч який би життєвий шлях вона вибрала, добре виховання їй ніколи не завадить. В кожному разі не можна поводитись за столом так, як оце щойно Пеппі.

– Коли ж так важко запам’ятати, як треба поводитись, – зітхнула Пеппі. – Ти б не могла мені сказати хоч найважливіші правила?

Вчителька почала якнайзрозуміліше пояснювати, чого не слід робити, і Пеппі зацікавлено слухала її. Виявляється, в гостях не можна нічого брати самій, поки тобі не запропонують, не можна їсти з ножа, не можна чухатися, коли з кимось розмовляєш, не можна те й інше. Пеппі слухала й задумливо кивала головою.

– Треба буде вранці вставати раніше і вчити, що можна, а чого ні, – нарешті сказала вона. – Звичайно, якщо я вирішу стати справжньою дамою, а не морською розбійницею.

Неподалік від Пеппі і вчительки сиділа на траві Анніка і, задумавшись, колупала собі в носі.

– Ти що робиш, Анніко! – суворо мовила Пеппі. – Запам’ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!

Вчителька сказала, що пора йти додому. Всі діти стали парами, лише Пеппі й далі сиділа на траві. Обличчя в неї було напружене, наче вона до чогось дослухалася.

– Що таке, Пеппі? – звернулася до неї вчителька.

– Скажи, пані вчителько, в справжньої дами бурчить у животі чи ні? – спитала Пеппі. Вона замовкла її знов прислухалася. – Бо якщо ні, – додала вона, – то в мене вже немає вибору – доведеться стати морською розбійницею.

ПЕППІ ЙДЕ НА ЯРМАРОК

У містечку почався ярмарок. Відбувався він раз на рік, і діти йому дуже раділи. Того дня містечко прибиралося, мов на свято. Скрізь юрмилися люди, маяли прапори, на ринковій площі виростали ятки, де можна було купити найдивовижніші речі, всюди вирувало життя і стояв такий веселий гамір, що було просто цікаво вийти на вулицю. Але найзвабливішим був атракціон, що розташовувався біля в’їзду в містечко: карусель, тир, театр та всілякі інші розваги, а головне – звіринець. Звіринець з різними звірами – тиграми, гадюками, мавпами й морськими левами. Можна було стояти за огорожею звіринця і слухати дивне гарчання й ревіння, якого ти зроду не чув. А коли ти мав гроші, то можна було підійти до кліток і все те побачити.

Тому не дивно, що того дня, коли починався ярмарок, в Анніки, яка стояла вже одягнена в дорогу, з нетерпіння тремтіли на голові банти, а Томмі давився бутербродом, так поспішав доснідати. Мама спитала дітей, чи не хочуть вони піти з нею на ярмарок. Але Томмі й Анніка, ніяковіючи, відповіли, що, коли мама не образиться, вони воліли б піти туди з Пеппі.

– Ти сама розумієш, що з Пеппі завжди веселіше, – пояснив Томмі Анніці, коли вони бігли бігом до вілли “Хованка”.

Анніка, звичайно, розуміла його.

Пеппі вже була готова, вона стояла посеред кухні й чекала на своїх товаришів. Вона таки знайшла свого великого, як млинове коло, капелюха в повітці з дровами.

– Я забула, що носила недавно в ньому дрова, – пояснила Пеппі й насунула капелюх на очі. – Ну, як я вам подобаюсь? Правда, гарна?

Томмі й Анніка не могли не погодитися з нею. Бо Пеппі начорнила сажею брови, намастила червоною фарбою губи та нігті і вбралася в гарну бальну сукню до п’ят, з великим викотом на спині, крізь який видно було червоний ліфчик. З-під сукні виглядали її великі чорні черевики, теж прикрашені, бо Пеппі начепила на них зелені банти, які носила тільки на свято.

– Я так вважаю: коли йдеш на ярмарок, то вберися, як справжня дама, – сказала вона й пішла вулицею так граційно, як тільки можна було ходити в її великих черевиках. Вона притримувала край сукні і весь час манірно вигукувала: – Чудова! Просто незрівнянна!

– Хто чудовий? – спитав Томмі.

– Я! – вдоволено відповіла Пеппі. Томмі й Анніка вважали, що все чудове, бо почався ярмарок. Чудово було сновигати людними вулицями, ходити по ринковій площі від ятки до ятки й роздивлятися на виставлені товари. Пеппі купила на згадку про ярмарок шовкову хустку Анніці, а Томмі – кашкета, якого він давно хотів і якого мама не захотіла йому купити. В іншій ятці Пеппі купила ще два скляні дзвіночки, повні цукерок – рожевого й білого горошку.

– Яка ти мила, Пеппі, – сказала Анніка, стискаючи в руці свій дзвіночок.

– О так, чудова. Просто незрівнянна, – погодилася Пеппі, трохи піднявши обома руками краї сукні.

Люди валом валували на край містечка. Пеппі, Томмі й Анніка подалися й собі туди.

– Як тут весело! – захоплено вигукував Томмі.

І справді там було весело – грала катеринка, крутилася карусель, гомоніли й сміялися люди. Біля тиру юрмилися ті, хто хотів похвалитися, як він уміє стріляти.

– Ходімо й ми поглянемо, як там стріляють, – запропонувала Пеппі й потягла Томмі й Анніку до тиру.

Саме тоді там ніхто не стріляв, і жінка, що подавала рушниці й брала гроші, невдоволено супилася. Діти, на її думку, не були варті її уваги. Але Пеппі не збентежилась і почала зацікавлено розглядати ціль, у яку треба було стріляти. То був смішний картонний чоловічок у синій куртці, з круглими щоками. Посеред обличчя вирізнявся великий червоний ніс. І саме в той ніс треба було влучити. А якщо не в ніс, то хоч поблизу носа – все інше не рахувалося.

Жінці нарешті урвався терпець, їй треба було клієнтів, які б стріляли й платили гроші, а не дітей. Вона обернулася до них і сердито сказала:

– Ви ще й досі тут стовбичите?

– Ні, ми гуляємо по ринку й лузаємо горіхи, – відповіла Пеппі.

– Чого вам треба? Чекаєте, поки хтось прийде стріляти?

Саме тієї миті до тиру зайшов якийсь поважний добродій з золотим ланцюжком посеред живота. Він узяв рушницю і зважив її в руці.

– На початок п’ять пострілів, – сказав він. – Тільки щоб прицілитися.

Він озирнувся навколо, шукаючи глядачів. Але побачив тільки Пеппі, Томмі й Анніку.

– Дивіться, діти, як треба стріляти!

З цими словами він приклав рушницю до плеча. Перший постріл – мимо, другий – також, третій і четвертий – знов мимо. П’ятий постріл попав чоловічкові в бороду.

– Хіба з такої пукавки стріляють! – сердито крикнув добродій і кинув рушницю на прилавок. Тоді Пеппі взяла її і націлилась.

– Спробую і я, а коли не попаду, то навчусь у дядька.

Бах! Бах! Бах! Усі п’ять куль влучили чоловічкові в ніс. Пеппі простягла жінці золоту монету й пішла далі.

Карусель була така чудова, що Томмі й Анніці аж дух забило з захвату, коли вони її побачили. Чорні, білі й гніді дерев’яні коні зі справжніми гривами, осідлані, з вуздечками, були як живі. І можна було вибрати собі якого хочеш коня. Пеппі купила квитків на цілу золоту монету – їх виявилося так багато, що вони насилу влізли в її великий гаманець.

– Якби я дала ще одну монету, то мала б цілу котушку з квитками, – сказала вона Томмі й Анніці, що чекали на неї.

Томмі вибрав собі чорного коня, Анніка – білого, пана Нільсона Пеппі посадила також на чорного, що був на вигляд найдикіший. Пан Нільсон відразу почав перебирати йому гриву – мабуть, шукав бліх.

– Хіба пан Нільсон теж кататиметься на каруселі? – здивувалася Анніка.

– А чому ж ні, – мовила Пеппі. – Я вже жалкую, що не взяла й коня. Йому також не завадило б розважитись. А для коня найкраща розвага – покататися на коні.

Тільки-но Пеппі скочила на гнідого коня, як карусель закружляла, а катеринка заграла:

“Пам’ятаєш милі дні нашого дитинства?”

Томмі й Анніці здавалося, що немає нічого кращого, як кататися на каруселі. Пеппі також сподобалася ця розвага. Вона стояла на голові, впершись руками в сідло. Бальна сукня опала їй на шию, і люди, що дивилися збоку, бачили тільки червоний ліфчик, зелені штанці й довгі тонкі ноги – одну в чорній, а другу в коричневій панчосі, – якими Пеппі грайливо вимахувала в повітрі.

– Ось так справжня дама катається на каруселі, – сказала Пеппі, коли скінчився перший сеанс.

Діти не злазили з каруселі цілу годину, та врешті Пеппі заявила, що в неї вже голова йде обертом і вона бачить не одну карусель, а цілих три.

– І мені важко зважитись, на котрій кататися, – мовила вона. – Тому краще ходімо далі.

Решту квитків – цілу купу – вона роздала дітям, що тільки дивилися на карусель, але не катались, бо не мали грошей.

Поблизу перед балаганом стояв чоловік і вигукував:

– За п’ять хвилин почнеться нова вистава! Поспішайте подивитися чудову драму “Вбивство графині Аврори, або Хто скрадається в кущах”!

– Якщо там хтось скрадається в кущах, то нам треба якнайшвидше дізнатися, хто це, – сказала Пеппі. – Ходімо!

Коли діти підійшли до каси, на Пеппі раптом напала скупість.

– А не можна купити квитка за півціни, якщо я пообіцяю, що дивитимуся тільки одним оком? – спитала вона.

Та касирка навіть чути не хотіла про таке.

– Щось я не бачу ані кущів, ані того, хто в них ховається, – невдоволено буркнула Пеппі, коли вона з Томмі й Аннікою сіла спереду, перед самою завісою.

– Бо вистава ще не почалася, – пояснив Томмі.

Тієї миті піднялася завіса, і всі побачили графиню Аврору, що сумно ходила по сцені і з відчаю заламувала руки. Пеппі хвилину напружено стежила за нею, а тоді сказала:

– У неї якесь горе! Може, розстібнулася десь брошка й коле її?

А в графині таки справді було горе. Вона закотила очі й почала нарікати:

– Немає в світі нещаснішої людини, ніж я! Дітей у мене забрано, чоловік десь пропав, а сама я оточена розбійниками, що хочуть мене вбити.

– Ох, яке лихо! – вигукнула Пеппі, і очі в неї почервоніли.

– Краще б я була вмерла, – казала далі графиня.

Пеппі не витримала.

– Люба тітонько, не кажи так! – крізь сльози мовила вона. – Тобі буде краще. Діти повернуться, а чоловіка можна знайти іншого. Адже на світі повно чоло… чоловіків, – схлипнула вона.

Раптом з’явився директор театру – той, що стояв на дверях і запрошував глядачів на виставу, – підійшов до Пеппі й прошепотів, що, коли вона не сидітиме тихо, її негайно виведуть із зали.

– Я спробую сидіти тихо, – відповіла Пеппі й витерла очі.

П’єса справді була цікава. Томмі з хвилювання крутився на стільці і м’яв кашкета, Анніка міцно стискала кулаки. В Пеппі блищали очі, вона ні на секунду не зводила їх з графині Аврори. А ту, бідолашну, зовсім прибило горе. Вона вийшла в садок, не передчуваючи лиха. Враз почувся зойк. Це Пеппі побачила, що за деревами причаївся якийсь підозрілий чоловік, і не змогла стриматись. графиня, звичайно, також почула якийсь шурхіт, бо злякано крикнула:

– Хто там скрадається в кущах?

– Я тобі зараз скажу! – відразу озвалася Пеппі. – Там причаївся якийсь бридкий чоловік з чорними вусами. Дуже страшний. Тікай швидше до хати!

Директор знов підійшов до Пеппі й сказав, щоб вона негайно вийшла з зали.

– Як я залишу графиню Аврору в таку тяжку хвилину! Ні, ти мене не знаєш, – відповіла Пеппі.

А тим часом вистава йшла далі. Бридкий чоловік вискочив з кущів і кинувся на графиню.

– Ну, тепер настала твоя остання година, – прошипів він крізь зуби.

– Це ще хтозна, чия! – крикнула Пеппі, одним скоком опинилася на сцені, схопила напасника за стан і кинула додолу. Сльози не переставали текти у неї з очей. – Як ти міг напасти на графиню! – мовила вона, схлипуючи. – В неї забрали дітей, і чоловік також пропав. Вона ж сама як палець!

Пеппі підійшла до графиш, що знеможено опустилася на садову лавку, й лагідно мовила:

– Приходь до мене і житимеш у віллі “Хованка” скільки схочеш!

Ридаючи, Пеппі вийшла з театру разом з Томмі й Аннікою. Директор махав їй услід кулаком, але люди в залі плескали в долоні – видно, вважали, що вистава була гарна.

Надворі Пеппі втерла носа рукавом і сказала:

– Ну, а тепер треба повеселитися, вистава надто сумна.

– Ходімо до звіринця, – запропонував Том-мі. – Ми ще там не були.

І вони подалися до звіринця. Але спершу підійшли до ятки, і Пеппі купила шість бутербродів і три пляшки лимонаду.

– Я завжди голодна як вовк, коли поплачу, – пояснила вона.

У звіринці було на що подивитися. Слон, два тигри в одній клітці, кілька морських левів, що перекидали один одному м’яч, ціла зграя мавп, гієна і дві величезні гадюки. Пеппі найперше повела пана Нільсона до клітки з мавпами, щоб він привітався з родичами. В клітці сидів старий невеселий шимпанзе.

– Гарненько привітайся з ним, пане Нільсоне, – сказала Пеппі. – Мені здається, що він родич двоюрідного брата твого діда.

Пан Нільсон зняв свого брилика і якнайчемніше вклонився. Але шимпанзе навіть не звернув на нього уваги.

Обидві гадюки лежали у великій клітці, і кожної години чарівна приборкувачка змій фройляйн Паула витягала їх звідти й показувала глядачам. Дітям пощастило: вони якраз устигли на такий сеанс. Анніка боялася гадюк. Вона весь час тримала Пеппі за руку. Тим часом Паула витягла з клітки гадюку – величезного, бридкого удава – й повісила її собі на шию, наче боа.

– Мабуть, це удав-боа, – сказала Пеппі Анніці й Томмі. – Цікаво, якої породи та друга гадюка.

Не роздумуючи, Пеппі підійшла до клітки й витягла другу гадюку, що виявилася ще довшою і ще бридкішою за першу. Пеппі повісила її собі на шию точнісінько так, як Паула. Всі, хто був поблизу, зойкнули з переляку. Паула кинула свою гадюку в клітку й поспішила рятувати Пеппі від неминучої смерті.

Гадюка на шиї в Пеппі злякалася й розсердилась. їй не сподобався переполох навколо, а до того, вона не розуміла, чого її повісила собі на шию якась руда дівчинка, а не Паула, до якої вона звикла. Тому вона вирішила провчити цю зухвалу руду дівчинку, щоб їй більше ніколи не кортіло чіпати змій, і стиснула її так міцно, що від тих обіймів міг би задушитися й віл.

– Облиш свої немудрі штуки, – сказала Пеппі. – Я бачила ще й не таких гадюк, будь певна. У Східній Індії.

Пеппі зняла гадюку з шиї і поклала її назад у клітку. Томмі й Анніка з переляку побіліли як стіна.

– Так я й думала, ця гадюка також з родини удавів-боа, – сказала їм Пеппі, спокійно пристібаючи панчоху, яка в неї тим часом відстібнулась.

Паула довго лаяла дітей якоюсь незрозумілою мовою, але глядачі відітхнули з полегкістю, раді, що небезпека минула.

Проте вони зраділи надто рано, бо це таки був день всіляких несподіванок. Щойно тигрів нагодували великими шматками м’яса, і доглядач запевнив людей, що добре замкнув дверцята клітки. Та не минуло після того й кількох хвилин, як раптом почувся зловісний крик:

– Тигр вискочив з клітки!

І справді, посеред звіринця стояв великий, страшний, смугастий звір, готовий стрибнути на глядачів. Ті кинулися врозтіч. Тільки одна дівчинка з переляку принишкла в кутку, зовсім близько від тигра.

– Не ворушись! – гукали їй люди. Їм здавалося, що коли вона стоятиме на місці, тигр не нападе на неї.

– Що робити? Як урятувати дитину?

З безсилого розпачу глядачі хапалися за голову.

– Приведімо поліцію! – пропонували одні.

– Покличмо пожежників! – радили інші.

– Погукаймо Пеппі Довгапанчоху! – озвалася Пеппі й виступила вперед. За кілька кроків від тигра вона присіла й покликала його: – Киць-киць-киць!

Тигр заревів і вишкірив свої страшні ікла. Пеппі насварилась на нього пальцем:

– Затям собі, якщо ти вкусиш мене, то я тебе теж укушу!

Тигр стрибнув просто на неї.

– Бачу, ти не розумієш жартів, – мовила Пеппі й відкинула його від себе.

Тигр заревів так страшно, що в глядачів аж мороз пішов по спині, й знов кинувся на Пеппі. Всім було видно, що він хоче схопити її за горло.

– Ну, як знаєш, – сказала Пеппі. – Але пам’ятай, що ти сам почав.

І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:

– Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!

Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.

Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитала:

– Може, в когось є ножиці?

В Паули знайшлися ножиці, вона давно вже пересердилась на Пеппі.

– Ти дуже відважна дівчинка, – сказала вона. – Ось ножиці.

Пеппі, не роздумуючи, підрізала спереду сукню вище колін і задоволене сказала:

– Ну от, я тепер ще елегантніша: маю викот і вгорі, і внизу.

Вона пройшлася так граційно, що на кожному кроці чіплялася коліном за коліно.

– Чудова! Просто незрівнянна! – проказувала вона.

Здавалося, що після всіх цих подій на ярмарку запанує спокій. Та хіба на ярмарку може бути спокій? Виявилося, що й цього разу люди зарані відітхнули з полегкістю.

В містечку жив один бешкетник, неймовірно дужий. Усі діти його боялися. І не тільки діти, а й дорослі. Навіть поліцай намагався обминути Лабана, коли той ставав на стежку війни. Щоправда, Лабан бешкетував не завжди, а тільки тоді, як випивав багато пива. І сьогодні теж, з нагоди ярмарку, він добре впився. А тепер з’явивсь на Головній вулиці, горлаючи й вимахуючи ручиськами.

– Геть з дороги, Лабан іде! – кричав він. Люди злякано тулилися до стін будинків, а багато дітей навіть плакало зі страху. Поліцая. ніде не було видно. Так Лабан дійшов до краю містечка. Він мав грізний вигляд: довгий чорний чуб звисав на очі, ніс був червоний, а з рота стирчав жовтий зуб. Люди сходили йому з дороги, бо він їм здавався гіршим за тигра.

Біля однієї ятки старий, сухорлявий дідусь якраз продавав ковбаски. Лабан підступив до нього, гримнув кулаком по столику й заревів:

– Давай ковбаску! І мерщій, чуєш?

Дідусь поставив перед ним тарілочку й послужливо сказав:

– З вас двадцять п’ять ере.

– Що? Ти з мене хочеш грошей? Мало, що я тебе оце вшанував своєю присутністю? Давай ще одну ковбаску!

Дідусь заявив, що він спершу хоче отримати гроші за ту, яку Лабан уже взяв. Бешкетник схопив його за вухо й потрусив, як грушу:

– Ану, подавай ще другу ковбаску! Швидше!

Хирлявий дідусь мусив скоритися.

Але люди поблизу обурено загомоніли. А один чоловік навіть зважився сказати:

– Посоромився б ти так знущатися з старого!

Лабан обернувся й пошукав сміливця налитими кров’ю очима.

– Хто там патякає?

Люди злякалися й вирішили відійти звідти якнайдалі.

– Стривайте! – заревів Лабан. – Кожному, хто рушить з місця, я розтрощу голову! Дивіться, зараз я покажу вам невеличку виставу.

Він схопив повні жмені ковбасок і почав жонглювати ними: підкидав по кілька вгору, тоді ловив ротом, руками, але більшість упускав на землю. Бідолашний дідусь, що продавав ковбаски, мало не плакав. Раптом від юрби відділилася маленька постать.

Це Пеппі стала перед Лабаном.

– Чий це такий нечемний хлопчик? – ласкаво спитала вона. – Що скаже твоя мама, коли побачить, як ти розкидав свій сніданок?

Лабан страхітливо заревів:

– Я ж наказав, щоб ніхто не рушав з місця!

– Ти завжди так верещиш, що чути аж за кордоном? – ще ласкавіше спитала Пеппі.

Лабан підняв кулака й крикнув:

– Цить, а то від тебе місця мокрого не залишиться!

Пеппі взяла руки в боки й зацікавлено приглянулась до Лабана.

– То що ти робив з ковбасками? Отак підкидав?

Вона схопила бешкетника, підкинула його в повітря й заходилася жонглювати ним так, як він ковбасками. Люди навколо загукали з радощів, а дідусь засміявся і навіть заплескав у долоні.

Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.

– Думаю, що тепер ти підеш додому, – сказала Пеппі.

Лабан теж так думав.

– Але спершу треба заплатити за ковбаски.

Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.

– Хай живе Пеппі! – загукали люди.

– Слава Пеппі! – крикнули Томмі й Анніка.

– Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, – озвався хтось із юрби.

– Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, – підхопили інші.

– Ні, поліції треба, – сказала Пеппі, – бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?

– О, Пеппі, яка ти була мила! – мовила Анніка, коли вони поверталися додому.

– Так, чудова, – погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. – Просто незрівнянна!

ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ

Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.

– Дуже добре, – мовила якось Пеппі. – Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.

Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.

– Хоч уявіть собі таке, – додала вона, задумливо длубаючись у носі. – Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?

Вона знов задумалася.

– Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.

Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в’януть, тільки-но хтось вип’є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.

Якщо йшов дощ, діти сиділи в хаті, і їм також не було нудно. Вони або перебирали чудесні скарби в шухлядах старого комода, або сиділи біля плити й дивилися, як Пеппі пече яблука й млинці, або слухали її цікаві розповіді про той час, коли вона плавала з батьком морями.

– Яка ж того дня була страшенна буря! – розповідала Пеппі. – Навіть риба захворіла на морську хворобу й хотіла якнайшвидше опинитися на березі. Я сама бачила акулу, що аж позеленіла з млості, а одна каракатиця всіма своїми щупальцями трималася за лоба, так їй було погано. Не часто бувають такі бурі!

– А ти не боялася, Пеппі? – спитала Анніка.

– Адже ваш корабель міг розбитися, – додав Томмі.

– Ну, наш корабель стільки вже розбивався, що я перестала боятися. Принаймні як починалася буря. Навіть не злякалась, коли вітер вихлюпнув з тарілки всю юшку, бо ми саме обідали. І тоді, як він видув у кока з рота всі штучні зуби. Та коли я побачила, що від корабельного кота лишилася тільки шкура, а його самого понесло голого ген на Далекий Схід, мені стало трохи моторошно.

– Я маю книжку, де написано про те, як розбився корабель, – мовив Томмі. – Вона зветься “Робінзон Крузо”.

– Так, дуже цікава книжка! – підхопила Анніка. – Той Робінзон Крузо попав на безлюдний острів.

– А ти, Пеппі, ніколи не попадала на безлюдний острів, як твій корабель розбивався? – спитав Томмі, вмостившись зручніше на ящику з дровами.

– Ще б пак! – обурилася Пеппі. – Ніхто стільки не опинявся на безлюдних островах, як я. Що там ваш Робінзон! Думаю, що в Атлантичному й Тихому океанах не знайдеться й десятка островів, на які б я не попадала, коли позбивався корабель. Вони на туристських картах позначені як особливо небезпечні.

– Мабуть, дуже цікаво опинитися на безлюдному острові, – замріяно мовив Томмі. – Я теж хотів би там побувати.

– Це ж легко влаштувати, – мовила Пеппі. – Безлюдних островів є стільки, що хоч греблю ними гати.

– Так, я сам знаю один острів недалеко звідси, – сказав Томмі.

– На озері? – спитала Пеппі.

– Так.

– Чудово, бо якби він лежав на суші, то нам не підійшов би.

Томмі страшенно зрадів.

– Поїдьмо туди! – закричав він. – Негайно поїдьмо!

Через два дні в Томмі й Анніки починалися канікули, і саме тоді їхні тато й мама мали кудись виїхати на кілька днів. Отже, кращої нагоди погратися в Робінзона Крузо не могло й бути.

– Щоб корабель розбився, найперше треба його мати, – сказала Пеппі.

– А його немає, – мовила Анніка.

– Я бачила на річці неподалік старий затоплений човен, – сказала Пеппі.

– Але ж він уже розбитий, – мовила Анніка.

– Тим краще, – заявила Пеппі, – бо він уже знає, як розбиватися.

Пеппі зовсім легко було підняти з дна затоплений човен. Цілий день вона прововтузилась біля річки, затикаючи й просмолюючи його.

А другого ранку, коли йшов дощ, пішла в дровітню й витесала сокирою з дошки двоє весел. Нарешті в Томмі й Анніки почалися канікули, і їхні батьки кудись поїхали.

– Ми за два дні повернемося, – сказала їм мама. – А ви будьте чемні й слухайтеся Елли.

Елла була хатньою робітницею і тепер мала наглядати за Томмі й Аннікою, поки повернуться їхні тато й мама. Та коли діти лишилися з Еллою, Томмі сказав:

– Можеш за нами не наглядати, Елло, бо ми однаково весь час будемо в Пеппі.

– А крім того, ми самі за собою наглядатимемо, – додала Анніка. – Он за Пеппі ніхто ніколи не наглядає, то чому нас хоч на два дні не можна лишити в спокої?

Елла, звичайно, рада була мати два вільні дні, а Томмі й Анніка так довго просили і вмовляли її, щоб вона лишила їх самих, що врешті вона погодилась поїхати додому навідати свою матір. Дітям довелося пообіцяти їй, що вони будуть вчасно їсти й лягати спати і не вибігатимуть увечері надвір без теплих светрів. Томмі заявив, що він ладен надіти десять светрів, аби тільки Елла швидше їхала.

Отак усе й сталося. Елла поїхала додому, а через дві години Пеппі, Томмі, Анніка, кінь і пан Нільсон вирушили на безлюдний острів.

Було хмарне, але тепле червневе надвечір’я. До того місця, з якого видно було безлюдний острів, довелося йти досить далеко. Пеппі несла човна, тримаючи його над головою, а на коня вона навантажила великий мішок і намет.

– Що ти везеш у тому мішку? – спитав Томмі.

– Вогнепальну зброю, ковдри й порожню пляшку, – відповіла Пеппі. – Бо я вирішила, що задля початку хай це буде приємна аварія. Звичайно, раніше, коли розбивався корабель, я підстрелювала антилопу або даму і їла сире м’ясо, але, мабуть, на цьому острові немає ні антилоп, ні лам, то було б смішно загинути з голоду через таку дрібницю.

– А навіщо тобі пляшка? – спитала Анніка.

– Навіщо пляшка? І ти ще й питаєш? Звичайно, в корабельній аварії найважливіший корабель, але після нього йде пляшка. Тато вчив мене цього ще в колисці. “Пеппі, – казав він, – байдуже, чи ти не забудеш помити ноги, коли тебе запросять до королеви, але не забудь узяти пляшку, коли ти готуватимешся до корабельної аварії. Без неї краще взагалі сидіти вдома”.

– Ну добре, але навіщо вона? – спитала Анніка.

– Ти ніколи не чула про пошту в пляшці? – мовила Пеппі. – Потерпілі пишуть записку, в якій прохають допомоги, кладуть у пляшку, міцно затикають ту пляшку й кидають у море. І вона пливе просто до того, хто тебе має врятувати. Бо як інакше можна врятуватися після корабельної аварії? Чи ти хочеш лишити все напризволяще? Ото гарно придумала!

– Та ні, тепер я зрозуміла, – відповіла Анніка.

Невдовзі діти були вже біля озера, посеред якого виднів безлюдний острів. Крізь хмари пробивалося сонце і привітно освітлювало свіжу зелень.

– Чудесно, я такого гарного безлюдного острова ще ніколи не бачила, – мовила Пеппі.

Вона швидко спустила човен на воду, зняла з коня вантаж і скидала все на дно човна. Анніка, Томмі й пан Нільсон стрибнули в човен, а Пеппі поплескала коня по шиї і сказала:

– Любий конику, я так хотіла б тебе взяти, – а не можу. Але думаю, що ти вмієш плавати. Це ж так просто. Ось глянь!

Вона як була одягнена, так і шубовснула у воду й трохи поплавала, широко загрібаючи руками.

– Плавати страх як гарно, а коли хочеш, щоб було ще краще, то можна погратися в кита. Ось так.

Пеппі набрала в рот води, перекинулася на спину й випустила воду фонтаном. По коневі не видно було, що ця гра йому сподобалась, та коли Пеппі залізла в човен, узялася за весла й відчалила від берега, він кинувся у воду й поплив за дітьми. Щоправда, він не грався в кита. Коли човен був уже біля острова, Пеппі крикнула:

– Всім вичерпувати воду!

А за мить додала:

– Надаремне! Доведеться покидати корабель! Рятуйтеся, хто як може!

Вона побігла на корму й стрибнула вниз головою, але швидко виринула, схопила човна за мотузку й попливла до берега.

– Я мушу найперше врятувати харчі, а команда нехай почекає, – мовила вона й прив’язала мотузку до каменя.

Потім вона допомогла Томмі й Анніці вибратися з човна. Пан Нільсон вистрибнув сам.

– Сталося диво! – гукнула Пеппі. – Ми врятовані! Принаймні на якийсь час, якщо на острові немає людоїдів і левів.

Кінь також доплив до острова, виліз на берег і почав струшувати з себе воду.

– Дивіться, наш штурман також урятувався! – радісно вигукнула Пеппі. – Треба провести воєнну нараду.

Вона витягла з мішка пістолета, якого знайшла колись на горищі в матроській скрині, і, тримаючи його в руках, сторожко оглянула навколишні кущі.

– Що там таке, Пеппі? – занепокоєно спитала Анніка.

– Мені вчулося, що в кущах забурчав людоїд, – відповіла Пеппі. – Зайва обережність ніколи не завадить. Бо нащо було рятуватися, вибиратися на берег, коли тебе потім мають з’їсти з тушкованою городиною!

Проте людоїдів ніде не було видно.

– Вони поховалися, – мовила Пеппі. – Або сидять удома й по складах вивчають з куховарської книжки, як краще нас зварити. Та коли вони з’являться, я їм скажу, що не дозволю тушкувати себе з морквою. Я її страх як не люблю.

– Ох, Пеппі, не кажи такого страхіття! – мовила Анніка й здригнулася.

– Ти теж її не любиш? Попросимо їх, щоб не клали моркви. Але насамперед треба поставити намет.

Так Пеппі й зробила. Невдовзі в сухому місці на березі вже стояв намет. Томмі й Анніка відразу залізли в нього, і їм там дуже сподобалося. Неподалік від намету Пеппі розіклала кружечком камінці й почала носити туди хмиз.

– О, як добре, що в нас буде багаття! – зраділа Анніка.

– Певне, що добре, – мовила Пеппі.

Вона заходилася терти один об один два шматки дерева. Томмі напружено стежив за нею.

– Ти хочеш добути вогонь тертям, як дикуни? – захоплено спитав він.

– Хотіла добути, – відповіла Пеппі, – але в мене аж пальці померзли. То не страшно, як я просто підпалю хмиз. Зараз пошукаю сірників.

За кілька хвилин над купою хмизу вже застрибало веселе полум’я. Томмі сказав, що йому ще зроду не було так гарно, як тепер біля багаття.

– Так, біля багаття гарно сидіти, а ще воно відлякує диких звірів, – мовила Пеппі.

– Яких диких звірів? – тремтячим голосом запитала Анніка.

– Наприклад, комарів, – відповіла Пеппі, задумливо чухаючи те місце на нозі, де її вкусив комар.

Анніка з полегкістю відітхнула.

– І, звичайно, левів, – додала Пеппі. – А от проти гадюк і американських бізонів багаття не допомагає. – Пеппі погладила пістолет і сказала: – Але не бійся, Анніко, з цією штукенцією ми не пропадемо.

Пеппі зварила на вогні каву, і тепер діти сиділи навколо багаття з чашками й бутербродами в руках і почували себе щасливими. Пан Нільсон примостився на плечі в Пеппі й також пив каву, а кінь часом простягав морду, щоб йому дали шматок хліба чи грудочку цукру. А крім того, навколо росла буйна соковита трава, в якій він пасся.

Небо знов облягли хмари, почало смеркатися, в кущах було вже зовсім темно. Анніка присунулася якомога ближче до Пеппі. Полум’я кидало навколо такі дивовижні тіні, що здавалося, ніби темрява за невеличким кружалом світла сповнена живих істот. Анніка вся тремтіла. Ану да за котримось кущем стоїть людоїд! Або за каменем причаївся лев!

Пеппі відставила порожню чашку й заспівала хрипким голосом:

На мертвого скриню – п’ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Анніка затремтіла ще дужче.

– Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, – жваво сказав Томмі. – З книжки про морських розбійників.

– Може, – погодилася Пеппі. – Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:

На мертвого скриню – п’ятнадцять осіб,

Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом.

– Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, – сказав Томмі. – Водночас і страшно, й приємно.

– А мені майже тільки страшно, – сказала Анніка. – Лиш ледь-ледь приємно.

– Коли я виросту, то піду в море, – твердо заявив Томмі. – І стану морським розбійником, як ти, Пеппі.

– Чудесно! – зраділа Пеппі. – Ми з тобою будемо “Пострахом Карібського моря”. Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем “На мертвого скриню” так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти!

– А як же я? – жалібно спитала Анніка. – Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити?

– Нічого, ти також можеш плавати з нами, – заспокоїла її Пеппі. – Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії.

Тим часом багаття пригасло.

– Пора йти спати, – мовила Пеппі.

Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху – кілька товстих ковдр.

– Ти ляжеш зі мною в наметі? – спитала вона коня. – Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, – мовила Пеппі й поплескала коня по спині.

Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль.

– Слухайте, як шумить океанський прибій, – сонним голосом мовила Пеппі.

В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією ковдрою. Він стояв під ялиною з густим гіллям, і дощ йому не заважав.

– Як тут гарно! – зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася.

– Ще б пак! – озвалася Пеппі. – Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду.

За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду.

– Ми забули почистити зуби, – мовив Томмі й також заснув.

Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву.

– Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого великодня! – вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку.

– Але ж Великдень уже минув, – сказав Томмі.

– Минув, – погодилась Пеппі. – А ви прибережіть мої побажання до другого року.

Запах смачної шинки й кави лоскотав дітям ніздрі. Вони посідали, підібгавши ноги, біля багаття, і Пеппі дала їм по шматку шинки з яйцем і картоплею. Потім вони пили каву з печивом. І ніколи ще їм сніданок не здавався таким смачним.

– Думаю, що нам краще, ніж Робінзонові, – сказав Томмі.

– Авжеж, краще. А ще як ми наловимо на обід свіжої риби, то Робінзон позеленів з заздрощів, – мовила Пеппі.

– Пхе, я не люблю риби, – сказав Томмі.

– І я також, – озвалась Анніка.

Проте Пеппі вже їх не слухала. Вона вирізала тонку лозину, прив’язала до неї з одного кінця нитку, зробила зі шпильки гачок, наліпила на нього крихту хліба й сіла з своєю вудкою на прибережний камінь.

– Зараз побачимо, що вловиться, – сказала вона.

– А що ти хочеш спіймати? – спитав Томмі.

– Каракатицю, – відповіла Пеппі. – Такого смачного м’яса, як з каракатиці, ви ще не їли.

Вона просиділа на камені цілу годину, але каракатиця не ловилася. Раз до гачка підплив окунь і тицьнувся носом у крихту хліба, але Пеппі швидко відсмикнула вудку.

– Є ні, голубе, дякую, – мовила вона. – Коли я кажу “каракатиця”, то й маю на увазі каракатицю, а не окуня. Тому не крутися в мене перед очима!

Вона посиділа ще трохи, тоді рішуче кинула вудку в озеро.

– Вам пощастило, – звернулася вона до Томмі й Анніки. – Доведеться їсти на обід млинці в м’ясом. Бо каракатиці сьогодні не клюють.

Томмі й Анніка дуже зраділи.

Вода так знадливо блищала на сонці.

– Ходімо купатися! – запропонував Томмі.

Пеппі й Анніка відрязу погодились. Але вода виявилася холодною. Томмі й Анніка попробували її ногою й побоялися залазити в озеро.

– Я знаю, що робити, – мовила Пеппі.

На самому березі росло велике дерево, і гілля його нависало над водою. Пеппі вилізла на дерево й прив’язала до гілляки мотузку.

– Ось як треба купатися, коли холодно, – мовила вона, схопилася за мотузку і з’їхала по ній просто у воду. – Оце то хрещення! – захоплено вигукнула вона, з’явившись над водою.

Томмі й Анніка трохи повагалися, та коли пдобачили, як Пеппі весело, вирішили спробували й собі. А пірнувши раз, вони вже не могли спинитися, бо ця розвага виявилася куди кращою, ніж їм здавалося. Пан Нільсон також розважався разом з ними. Він блискавично з’їжджав мотузкою вниз, але біля самої води спинявся й чимдуж видряпувався назад. І так щоразу, хоч діти соромили його, казали, що він боягуз. Потім Пеппі спало на думку з’їжджати із стрімкого берега на дошці, і це було також цікаво, бо коли вони з розгону падали у воду, здіймався цілий сніп бризок.

– Хотіла б я знати, чи Робінзон теж з’їжджав так на дошці, – мовила Пеппі, лаштуючись до нового спуску.

– Не знаю, принаймні в книжці про це не написано, – відповів Томмі.

– Так я й думала. Мабуть, його корабельна аварія була нудна. Що він робив цілими днями? Вишивав хрестиком, чи що? Гей-гей, тікайте, бо я їду!

І Пеппі ковзнула вниз, тільки руді кіски заметляли ззаду.

Накупавшись досхочу, діти надумали обстежити безлюдний острів. Вони всі троє сіли на коня, і він повіз їх рівним чвалом по горбах і долинах, крізь кущі й густі зарості, через болота й зелені галявини, всіяні луговими квітками. Пеппі тримала напоготові пістолета й час від часу стріляла, і тоді кінь ставав дибки з переляку.

– Я застрелила лева, – вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала:

– Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година!

– Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, – мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці.

Пеппі й Анніка теж хотіли цього.

Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала:

– Можна їх їсти руками?

– Як хочеш, – відповіла Пеппі. – Сама я волію їсти ротом.

– О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, – мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.

І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.

– Сьогодні нам треба повертатись додому, – жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.

– Така несправедливість! – підхопила Анніка. – Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.

Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.

– Що з тобою, Анніко? – спитала Пеппі. – Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? “Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!” Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.

Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.

– Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, – заспокоїла їх Пеппі. – Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.

Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала:

– Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці.

Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала:

– На, ти краще за мене вмієш писати.

– А що писати? – спитав Томмі.

– Зараз подумаю. Можна так: “Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!”

– Але ж, Пеппі, так не годиться, – докірливо сказав Томмі. – Це ж неправда.

– Що саме неправда? – спитала Пеппі.

– Не можна писати: “Без тютюну”, – мовив Томмі.

– Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? – спитала Пеппі.

– Ні, не маю, – відповів Томмі.

– То, може, Анніка має?

– Не має, але ж…

– Чи, може, я маю? – допитувалася Пеппі.

– Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, – сказав Томмі.

– Так, я й хочу, щоб ти написав: “Без тютюну ми не витримаємо…”

– Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, – наполягав Томмі.

– Слухай, Томмі, – мовила Пеппі, – скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять?

– Звичайно, ті, що не курять, – відповів Томмі.

– Ну, то чого ж ти сперечаєшся? – обурилася Пеппі. – Пиши те, що я кажу. І Томмі написав:

“УРЯТУЙТЕ НАС, ПОКИ МИ НЕ ЗАГИНУЛИ! БЕЗ ТЮТЮНУ МИ НЕ ВИТРИМАЄМО НА ЦЬОМУ ОСТРОВІ Й ДВОХ ДНІВ!”

Пеппі взяла папірець, засунула його в пляшку, заткнула її і кинула у воду.

– Тепер наші рятівники не забаряться, – мовила вона.

Пляшка трохи відпливла й зачепилася за коріння вільхи при березі.

– Треба її закинути далі, – сказав Томмі.

– Ми б тоді зробили велику дурницю, – мовила Пеппі. – Якби пляшка попливла далеко, наші рятівники не знали б, де нас шукати. А так ми можемо гукнути їх, якщо вони пляшку знайдуть, а нас не помітять, і ми відразу будемо врятовані.

Пеппі сіла на березі чекати рятівників.

– Найкраще весь час не спускати пляшки з очей, – мовила вона.

Томмі й Анніка також посідали біля неї. Хвилин через десять Пеппі сердито сказала:

– Люди, певне, думають, що в нас немає іншого діла як сидіти, й чекати, поки вони врятують нас. Просто глум! Де вони всі заподілися?

– Хто? – спитала Анніка.

– Наші рятівники, – відповіла Пеппі. – Хіба можна так недбало ставитись до своїх обов’язків, коли йдеться про людське життя?

Анніці вже почало здаватися, що вони й справді загинуть на цьому безлюдному острові. Раптом Пеппі стукнула себе по лобі й вигукнула:

– Лишенько, яка я неуважна! І як я могла забути про це?

– Про що? – спитав Томмі.

– Про човна, – відповіла Пеппі. – Я вчора ввечері витягла його з води, коли ви поснули.

– Навіщо? – докірливо спитала Анніка.

– Боялася, щоб він не промок, – відповіла Пеппі.

Пеппі швиденько витягла з кущів човна, винесла його на озеро й сказала понурим голосом:

– Ну, хай би тепер вони з’явилися, ті рятівники! Тільки б даром пливли. Бо ми самі врятувалися. Так їм і треба. Може, це навчить їх бути не такими забарними, коли йдеться про людське життя.

– Як ти гадаєш, ми встигнемо вернутися додому раніше за маму й тата? – спитала Анніка, коли вони вже сиділи в човні і Пеппі дужими ударами весел гнала його до суходолу. – Бо мама страшенно хвилюватиметься.

– Не хвилюватиметься, – відповіла Пеппі.

Сетергрени, батьки Томмі й Анніки, вернулися додому на півгодини раніше за дітей і ніде не могли знайти їх. Зате вони знайшли в поштовій скриньці клаптик паперу, на якому було написано:

ДО ПЕППІ ПРИЇЗДИТЬ ВИСОКИЙ ГІСТЬ

Якось надвечір Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на веранді і їли суниці, що їх вони вранці самі назбирали. День був на диво гарний, довкола співали пташки, духмяніли квітки, все дихало спокоєм. До того ж у них було повно суниць. Вони напихали їх у рот і майже не розмовляли. Томмі й Анніка задоволене думали про те, що літа лишилося ще багато і навчання в школі почнеться не скоро. А про що думала Пеппі, невідомо.

– Пеппі, ти живеш тут уже цілий рік, – раптом сказала Анніка і взяла Пеппі за руку.

– Так, час летить, і починаєш старітися, – мовила Пеппі. – Восени мені буде аж десять років, найкраща пора життя вже позаду.

– Скажи, ти тут житимеш завжди? – спитав Томмі. – Тобто, аж до того часу, як виростеш і станеш морською розбійницею?

– Хтозна, – відповіла Пеппі. – Бо я думаю, що мій тато не лишиться назавжди негритянським королем. Як тільки він спорудить новий корабель, він приїде сюди й забере мене.

Томмі й Анніка зітхнули. Раптом Пеппі схопилася з місця.

– А ось, до речі, й він! – крикнула вона й показала пальцем на дорогу.

– В три скоки вона опинилася біля хвіртки. Томмі й Анніка нерішуче пішли за нею й побачили, як вона кинулася на шию якомусь дуже огрядному дядькові з рудими вусами, одягненому в сині моряцькі штани.

– Тату Єфраїме! – вигукнула Пеппі і, повиснувши на шиї в дядька, так замахала ногами, що черевики позлітали додолу. – Тату Єфраїме, як ти виріс!

– Пеппілотто Віктуаліє Гардино Руто Єфраїмівно Довгапанчохо, люба моя доню! Я саме хотів сказати, що ти виросла.

– Я так і сподівалася, тому й випередила тебе, – відповіла Пеппі.

– Ти така дужа, дитино, як і була?

– Ще дужча, – мовила Пеппі. – Може, поміряємось силою?

– Давай, – погодився тато Єфраїм.

У садку стояв столик, і Пеппі з батьком почали мірятися на ньому силою. Вони вперлися ліктями в столик і зчепилися долонями. Томмі й Анніка зацікавлено стежили за змаганням. У цілому світі тільки одна людина могла зрівнятися силою з Пеппі, і це був якраз її тато. Тепер вони натужувалися біля столика, але жодне не перемагало. Нарешті рука тата Єфраїма ледь затремтіла, і Пеппі сказала:

– Коли мені сповниться десять років, я переможу тебе, тату Єфраїме.

Тато Єфраїм теж так думав.

– Ой лишенько! – похопилась Пеппі. – Я ж вас не познайомила! Це мої приятелі Томмі й Анніка, а це мій тато, капітан і його величність Єфраїм Довгапанчоха, бо ти ж, тату, негритянський король, правда?

– Правда, – відповів капітан Довгапанчоха. – Я король племені химерійців, що населяв острів Химерію. Я доплив туди після того, як мене змело у воду з палуби, ти ж пам’ятаєш?

– Авжеж, я так собі й уявляла, – відповіла Пеппі. – Весь час була певна, що ти не втонув.

– Щоб я та втонув? Ні, швидше верблюд пролізе крізь вушко голки, ніж я втону. Я плаваю, мов кит.

Томмі й Анніка зацікавлено дивилися на капітана Довгапанчоху.

– А чому ви, дядьку, не в негритянському вбранні? – нарешті запитав Томмі.

– Воно в мене сховане в торбі, – відповів капітан Довгапанчоха.

– Одягни його, одягни! – почала просити Пеппі. – Я хочу побачити тебе в уборі негритянського короля!

Вони всі зайшли до кухні. Капітан Довгапанчоха зник за дверима спальні Пеппі, а діти, чекаючи, поки він одягнеться, посідали на ящик з дровами.

– Достоту, як у театрі, – сказала Анніка, що аж тремтіла з напруженого очікування.

Аж ось нарешті – грюк! – відчинилися двері, і на порозі з’явився негритянський король. Стегна його опинала спідничка з лика, на шиї довгими разками звисало намисто, а голову оздоблювала золота корона. В одній руці він тримав спис, а в другій – щит. Більше на ньому нічого не було, хоч ні: товсті, волохаті ноги, що витикалися з-під ликової спіднички, внизу, біля кісточок, були оздоблені золотими браслетами.

– Усамкюсор-мюсор-філібюсор, – сказав капітан Довгапанчоха й грізно насупив брови.

– Ой, він розмовляє по-негритянському! – захоплено вигукнув Томмі. – Що це означає, дядьку Єфраїме?

– Це означає: “Тремтіть, мої вороги!”

– Слухай, тату, а негри не здивувалися, коли ти вийшов з води на їхній острів? – запитала Пеппі.

– Ще й як здивувалися! – відповів капітан Довгапанчоха. – Спершу вони хотіли з’їсти мене та коли я голіруч вирвав з корінням пальму, вони передумали й зробили мене своїм королем. Після цього я зранку правив островом, а після обіду будував собі човна. Мені треба було багато часу, бо все доводилося робити самому, хоч я й задумав змайструвати невеличкий вітрильник. Коли човен був уже готовий, я сказав неграм, що мушу їх покинути на якийсь час, але неодмінно повернуся й привезу з собою принцесу на ім’я Пеппілотта. Почувши це, вони затарабанили в свої щити й загукали: “Усюм-плюсор! Усюмплюсор!”

– А що це означає? – спитала Анніка.

– Це означає: “Браво! Браво!” Потім я два тижні правив островом дуже прискіпливо й видав підлеглим стільки різних наказів, щоб їх стало, аж поки я вернуся. Тоді нап’яв вітрило й виплив у море, а химеряни гукали мені вслід: “Усюмкуру кусомкара!”, що означає: “Щасливо повертайся, наш товстий білий королю!” Я взяв курс просто на Сарабаю. І як ви гадаєте, що я побачив, коли підплив до берега? Свою давню чудову шхуну “Стрибуху”. А біля поруччя стояв мій добрий, відданий Фрідольф і щосили махав мені рукою. “Фрідольфе, – сказав я йому, – тепер я знов перебираю на себе командування “Стрибухою”. – “Слухаю, капітане!” – відповів він. Так я опинився на шхуні. Вся моя команда теж уціліла, і тепер шхуна стоїть на якорі в порту і ти, Пеппі, можеш піти й привітатися з своїми давніми приятелями.

Коли Пеппі почула ці новини, вона так зраділа, що скочила на стіл, стала на голову й замахала ногами. Але Томмі й Анніка посмутніли: дуже скидалося на те, що Пеппі поїде від них.

– Треба влаштувати бенкет! – вигукнула Пеппі й знов замахала ногами. – І такий бучний, щоб аж гуло!

Вона накрила в кухні стіл, і всі сіли вечеряти. Пеппі на радощах запхала в рот відразу троє варених яєць разом із шкаралущею. І час від часу кусала батька за вухо, так їй було приємно бачити його. Пан Нільсон уже був ліг спати, але гамір у кухні збудив його, і він почав вражено терти очі, коли побачив капітана Довгапанчоху

– Ти глянь, і пан Нільсон тут! – втішився капітан Довгапанчоха.

– Я маю не самого тільки пана Нільсона, – мовила Пеппі.

Вона внесла до кухні коня і його теж пригостила вареним яйцем. Капітан Довгапанчоха був дуже вдоволений, що його дочка так гарно влаштувалася у віллі “Хованка”, і радів, що вона взяла з корабля торбу з золотими монетами, а тому в його відсутність не знала нестатків.

Коли всі повечеряли, капітан Довгапанчоха витяг із своєї торби барабан – справжній негритянський барабан, на якому химеряни відбивають такт, коли танцюють або складають жертви. Капітан сів на підлогу й заходився барабанити. Кухню заповнили глухі, ні на що не схожі звуки – таких Томмі й Анніка ще зроду не чули.

– Негритянська музика, – пояснив Томмі сестрі.

А Пеппі скинула свої великі черевики й почала танцювати в самих панчохах танок, що також був ні на що не схожий. Потім король Єфраїм виконав дикий танок воїнів, якого він навчився на острові. Він вимахував списом, затулявся щитом і так вистукував босими ногами, що Пеппі крикнула:

– Гляди, а то підлога провалиться!

– Байдуже, хай провалюється, – відповів капітан Довгапанчоха і ще швидше закружляв по кухні. – Ти ж однаково будеш скоро негритянською принцесою, втіхою мого серця!

Тоді Пеппі пішла в танок з батьком. Вони виробляли одне перед одним якісь химерні фігури, викрикували дикими голосами і час від часу так високо підстрибували, що в Томмі й Анніки, які не зводили з них очей, врешті аж у голові запаморочилося. Видно, панові Нільсону також голова пішла обертом, бо він забився в куток і затулив очі лапками.

Поступово той дикий танок перейшов у боротьбу. Капітан Довгапанчоха так підкинув свою дочку, що вона полетіла просто на полицю з посудом. Але Пеппі довго там не просиділа. Дико верескнувши, вона скочила звідти через усю кухню просто на батька, схопила його, і за мить він уже полетів, наче метеор попід стелею, влучив головою в ящик з дровами біля плити і вгруз у нього, тільки його товсті ноги заметляли вгорі. Він не міг вибратися з ящика сам, бо був надто огрядний, та ще й тіпався зі сміху. Серед полін його сміх звучав, мов далекий грім. Пеппі потягла батька за ноги, щоб допомогти йому, але він засміявся ще дужче, так, що почав душитися. Виявляється, він страшенно боявся лоскоту.

– Ой, не… не… не лоскочи мене! – стогнав він. – Роби зі мною, що хочеш, кинь мене в море чи в садок крізь вікно, тільки не лоскочи в п’яти!

Він так реготав, що Томмі й Анніка дивувалися, як від його реготу не трісне ящик. Нарешті тато Єфраїм вибрався з-поміж полін. Тільки-но ставши на ноги, він кинувся на Пеппі й шпурнув її в другий кінець кухні. Вона впала обличчям у плиту, просто в сажу.

– Ха-ха-ха, ось вам і негритянська принцеса! – вигукнула Пеппі й повернула чорне, як смола, обличчя до Томмі й Анніки.

Тоді дико верескнула й кинулась на батька. Вона так труснула ним, що спідничка заторохтіла і з неї на всі боки полетіло лико. Золота корона спала в нього з голови й закотилася під стіл. Нарешті Пеппі пощастило кинути капітана додолу. Вона сіла на нього верхи й сказала:

– Будеш проситися?

– Буду! Змилуйся! – вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.

– Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п’яних матросів з винарні в Сінгапурі! – сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:- От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!

Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.

– Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, – сказала Пеппі.

– Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, – відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.

– Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?

– Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, – скромно відповіла Пеппі. – А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.

– Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б’ю в барабан.

– Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, – мовила Пеппі. – Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.

– Не журися, доню, – сказав капітан Довгапанчоха. – Я тобі побарабаню.

І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.

Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:

– Мама каже, що брехати негарно.

– Яка ж ти дурна, Анніко, – мовив Томмі. – Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!

Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:

– Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.

Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки… все ж таки…

Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.

– Ну чого ти там сопеш? – роздратовано запитав Томмі.

Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНКЕТ

Коли другого ранку Томмі й Анніка зайшли кухонними дверми до вілли “Хованка”, по всьому будинку лунало гучне хропіння. Капітан Довгапанчоха ще спав. Але Пеппі вже стояла посеред кухні й робила ранкову гімнастику.

– Ну от, тепер моє майбутнє забезпечене, – сказала вона. – Я стану негритянською принцесою і півроку плаватиму на “Стрибусі” по всіх морях світу. Тато вважає, що коли він півроку добре королюватиме в негрів, то другі півроку вони зможуть обійтися без короля. Адже старому морському вовкові треба час від часу відчути під ногами палубу. Та й про моє виховання він теж мусить подумати. Яка ж з мене вийде морська розбійниця, якщо я весь час житиму в палаці? Тато каже, що так можна зовсім зманіжитися.

– Ти вже ніколи не повернешся сюди? – здавленим голосом запитав Томмі.

– Повернуся, як піду на пенсію, – відповіла Пеппі. – Як матиму десь п’ятдесят чи шістдесят років. Отоді вже ми награємося досхочу!

Ні Томмі, ні Анніку ця обіцянка не втішила.

– Подумати тільки – негритянська принцеса! – замріяно вела далі Пеппі. – Не кожній дитині випадає таке щастя. О, яка я буду гарна! Носитиму золоті кільця у вухах і одне більше-в носі.

– А що ти ще носитимеш? – запитала Анніка.

– Більше нічогісінько, – відповіла Пеппі. – Але я матиму власного негра, який щоранку чорнитиме мене ваксою, щоб я була така чорна, як інші химеряни. Треба тільки виставляти себе ввечері за двері, як виставляють черевики.

Томмі й Анніка спробували уявити собі, який Пеппі матиме вигляд.

– Ти вважаєш, що чорний колір личитиме до твоїх рудих кіс? – несміливо запитала Анніка.

– Побачимо, – відповіла Пеппі. – Та й хіба довго пофарбувати їх у зелений колір? – Вона задумливо зітхнула. – Принцеса Пеппілотта! Яке життя. Який блиск! Як я танцюватиму! Принцеса Пеппілотта танцює при світлі табірного багаття під звуки барабанів! Уявляєте, як дзеленчатиме у мене кільце в носі?

– А коли… коли ти відпливеш? – запитав Томмі. Голос у нього трохи захрип.

– “Стрибуха” здіймається з якоря завтра, – відповіла Пеппі.

Усі троє надовго замовкли. Раптом їм чомусь не стало про що говорити. Та скоро до Пеппі знов вернувся добрий гумор, і вона заявила:

– Але сьогодні я влаштовую у віллі прощальний бенкет. Прощальний бенкет – більше я вам нічого не скажу! Всіх, хто хоче попрощатися зі мною – ласкаво просимо!

Звістка про бенкет миттю поширилася серед дітей маленького містечка.

– Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі “Хованка”! Хто хоче піти на бенкет?

Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме – тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітеи й прощати їм усі їхні примхи.

Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: “Який чудесний літній вечір!”

В присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не… Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.

Діти, йдучи в гості, взяли з собою глиняні свистки і тепер, крокуючи садком, весело свистіли. На чолі колони виступали Томмі й Анніка. Не встигли вони наблизитись до веранди, як відчинилися двері й на порозі з’явилася Пеппі. Очі її на веснянкуватому веселому личку радісно сяяли.

– Прошу до моєї скромної господи, – гостинно мовила вона.

Анніка не зводила з Пеппі очей: вона хотіла назавжди запам’ятати її обличчя. Ніколи не забуде вона, як Пеппі того вечора стояла на порозі вілли, не забуде її рудих кісок, усміхненого лиця в ластовинні й чорних великих черевиків.

Звіддалік долинав приглушений грім барабана – то капітан Довгапанчоха сидів на кухні, тримаючи між коліньми негритянський барабан, і гупав у нього. Він був одягнений, як і годиться негритянському королю. Пеппі навмисне попросила його, щоб він так одягся, бо знала, що дітям буде цікаво подивитися на справжнього негритянського короля.

І справді, діти відразу поквапились до кухні і з усіх боків обступили короля Єфраїма. “Добре, що не прийшло більше дітей, бо тоді всі не вмістилися б у кухні”, – подумала Анніка. Та тієї миті з садка почулися звуки гармонії, і в дверях з’явилася вся команда “Стрибухи” на чолі з Фрідольфом. Це він і грав на гармонії. Вдень Пеппі ходила на корабель до своїх друзів і запросила їх на прощальний бенкет. Тепер, побачивши їх, вона кинулась до Фрідольфа й так щиро обняла його, що в нього аж обличчя посиніло. Тоді вона відпустила його й вигукнула:

– Музики! Музики!

Фрідольф заграв на гармонії, король Єфраїм загупав у барабан, а всі діти засвистіли в глиняні свистки.

Ящик з дровами був накритий скатертиною, а на ньому довгими рядами вишикувалися пляшки з лимонадом. Кухонний стіл був весь заставлений тортами, а на плиті стояла величезна сковорода з ковбасками.

Король Єфраїм перший поклав собі на тарілку вісім ковбасок. Гості наслідували його приклад, і скоро на кухні стало чути тільки такі звуки, які завжди бувають, коли їдять ковбасу. Потім перейшли до торта й лимонаду – кожен брав собі, скільки сам хотів. У кухні було трохи тісно, тому гості розійшлися хто на веранду, хто в садок, тільки то тут, то там білів у темряві крем на тарілочках.

Коли всі наїлися досхочу, Томмі запропонував у щось погратися, щоб повтрушувалися в животі ковбаски й торт. Наприклад, у гру “Роби, як Джон”. Пеппі не знала, що це за гра, де Томмі пояснив, що хтось має бути Джоном, а решта всі повинні робити те саме, що й він.

– Чудово, – мовила Пеппі, – гарна гра. Надто як я буду Джоном.

– Вона почала з того, що вилізла на дах пральні. Спершу треба було вибратись на огорожу, а вже з неї на дах. Пеппі, Томмі й Анніка опинились там швидко, бо вже не раз долали цей шлях. Проте іншим дітям завдання здалося не таким простим. Матросам з корабля, що вміють лазити по щоглах, забратися на дах теж було заіграшки, а от огрядний капітан Довгапанчоха насилу дав собі раду. Та ще й його ликова спідничка за все чіплялася. Він довго відсапувався, коли врешті опинився на даху.

– Пропала моя спідничка, – похмуро мовив він.

З даху Пеппі стрибнула просто на землю. Менші діти не зважувались зробити те саме, але Фрідольф їм допоміг – поздіймав тих, хто боявся стрибати. Далі Пеппі шість разів перевернулася на траві. Всі зробили те саме, а капітан Довгапанчоха сказав:

– Нехай хтось підштовхне мене ззаду, а то я нізащо сам не перевернуся.

Пеппі взялася допомагати батькові. І так ревно, що коли раз підштовхнула його, він уже не міг спинитися й покотився клубком по траві, перекинувшись чотирнадцять разів замість шести.

Потім Пеппі помчала до будинку, перестрибнула східці на веранду, далі вилізла надвір крізь вікно й побралася драбиною, прихиленою до стіни, на дах вілли. Там вона пройшла по гребені, досягла димаря, вилізла на нього, стала на одній нозі й закукурікала. Тоді стрімголов кинулась до дерева, що росло біля причілка, зсунулася по його стовбурі на землю, помчала до дровітні, схопила сокиру, відбила нею одну дошку в стіні, пролізла тією діркою надвір, скочила на огорожу і пройшла нею метрів з п’ятдесят, насилу втримуючи рівновагу, далі вилізла на дуба й сіла відпочити на самісінькому вершечку.

На дорозі перед віллою зібралося багато цікавих. Потім вони всім розповідали, що бачили негритянського короля, який стояв на одній нозі на димарі й голосно кукурікав. Але ніхто їм не вірив.

Коли капітан Довгапанчоха пролазив крізь дірку в дровітні, сталося те, що й мало статися, – він застряг між дошками й не міг ні пролізти, ні вернутися назад. Тому гра припинилася, і всі діти зібралися біля дровітні, щоб поглянути, як Фрідольф пилкою розширює дірку.

– Нічого не скажеш, весела гра, – вдоволено мовив капітан, коли нарешті вибрався з дірки. – А тепер що ми робитимемо?

– Раніше ви, капітане, любили мірятися силою з Пеппі, – сказав Фрідольф. – Нам завжди було так цікаво дивитися на ваше змагання.

– Непогана думка! – мовив капітан Довгапанчоха. – Горе тільки, що моя дочка стала дужча за мене.

Томмі стояв біля самої Пеппі.

– Коли ми гралися, Пеппі, я боявся, що ти залізеш до нашого сховку в дуплі, – шепнув він їй. – А я не хочу, щоб ще хтось знав про нього. Навіть, якщо я ніколи більше туди не залізу.

– Ну що ти, це тільки наш сховок, – мовила Пеппі.

Батько Пеппі взяв залізний лом і зігнув його навпіл, ніби він був зроблений з воску. Пеппі взяла другий лом і зігнула його так само.

– Такими штуками я гралася, тату, коли ще лежала в колисці, – сказала вона. – Просто, щоб якось згаяти час.

Тоді капітан Довгапанчоха зняв із завісів кухонні двері й поклав на землю. Фрідольф і ще семеро матросів стали на двері, а капітан підняв їх угору й десять разів проніс навколо галявини.

Тим часом зовсім смеркло, і Пеппі запалила смолоскипи. Все навкруги залляло химерне тремтливе світло.

– Ану тепер я, – мовила Пеппі батькові, коли він опустив двері з матросами додолу.

Вона завела на двері коня, верхи на нього посадовила Фрідольфа й ще трьох матросів, а кожному матросові дала на руки по двоє дітей. Фрідольф тримав Томмі й Анніку. Потім Пеппі підняла двері вгору й пронесла навколо галявини двадцять п’ять разів. То було незвичайне видовище, та ще й увечері, при світлі смолоскипів!

– Справді, доню, ти дужча, – сказав капітан. Після змагання всі посідали на траві. Фрідольф заграв на гармонії, а матроси заспівали своїх найкращих пісень. Діти заходилися танцювати під музику, і найзавзятіше стрибала Пеппі, схопивши в руки два смолоскипи.

Бенкет закінчився фейєрверком. Пеппі стріляла з ракетниці, і небо осявали хвостаті ракети й круглі сонця. Анніка сиділа на веранді й дивилася на ту вогняну гру. Яке все було чудесне, яке миле. Троянд вона не бачила в темряві, але відчувала їхній запах. Як було б навдивовижу гарно, коли б… коли б… Анніці здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце. Як вона витримав завтрашній день? А до кінця канікул? І взагалі весь час? Адже у віллі “Хованка” не буде вже Пеппі. Не буде пана Нільсона, а на веранді не стоятиме кінь. Вони вже не їздитимуть з Пеппі верхи, не вирушатимуть на прогулянки, не сидітимуть разом вечорами в затишній кухні вілли “Хованка”, не буде в них дерева, в якому ростуть пляшки з лимонадом. Тобто, дерево, звичайно, буде, проте Анніка була майже певна, що лимонад у ньому перестане рости, коли Пеппі виїде. Що вони з Томмі робитимуть завтра? Мабуть, гратимуть у крокет. І Анніка тяжко зітхнула.

Бенкет закінчився. Діти з містечка подякували господині й попрощалися з нею. Капітан Довгапанчоха також подався з своїми матросами на шхуну. Він вважав, що й Пеппі повинна йти з ним, але вона сказала, що хоче переночувати останню ніч у своїй віллі.

– Не забудь тільки, що ми знімаємося з якоря вранці о десятій годині! – гукнув капітан уже знадвору.

І ось Пеппі, Томмі й Анніка лишилися самі. Вони сиділи в темряві на східцях веранди й довго мовчали.

– Ви, звичайно, можете приходити сюди гратися, – нарешті озвалася Пеппі. – Ключ висітиме на цвяшку біля одвірка. Можете брати все, що є в шухлядах. І я поставлю в дуплі драбину, щоб ви могли самі ховатися в ньому. Хоч, мабуть, у дубі не ростиме більше пляшок з лимонадом – на них саме неврожай.

– Ні, Пеппі, – сумно сказав Томмі, – ми більше сюди не прийдемо.

– Так, ніколи вже не прийдемо, – додала Анніка.

А сама подумала, що відтепер заплющуватиме очі, коли їй доведеться йти повз віллу “Хованка”. Адже там більше не буде Пеппі! І Анніці знов здалося, ніби чиясь крижана рука стиснула її за серце.

ПЕППI СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

Пеппі старанно замкнула двері вілли “Хованка” й повісила ключ на цвяшок біля одвірка. Потім винесла з веранди коня – востаннє вона виносила його з веранди! Пан Нільсон уже сидів набундючений у Пеппі на плечі: він розумів, що відбувається якась незвичайна подія.

– Наче я все вже зробила, – мовила Пеппі. Томмі й Анніка мовчки кивнули головою. Справді, все вже було готове.

– Ще рано, може, підемо пішки? – запропонувала Пеппі.

Томмі й Анніка знов лише мовчки кивнули головою. І вони рушили до містечка. У порт, де стояла на якорі “Стрибуха”. Кінь неквапом потупав слідом за ними.

Пеппі глянула через плече на віллу й сказала:

– Добра хатка, без бліх і взагалі зручна. Мабуть, з нею не зрівняється жодна негритянська глиняна хижа, де мені відтепер доведеться мешкати.

Томмі й Анніка все ще мовчали.

– Якщо в моїй глиняній хижі буде повно бліх, – повела далі Пеппі, – я приручу їх, триматиму в коробці з-під сигарет і вечорами гратимуся в “Третього зайвого”. І поначіплюю їм бантики на лапки. А двох найвідданіших і найкмітливіших назву Томмі й Аннікою, і вони спатимуть уночі зі мною на ліжку.

Але й від такої заяви Томмі й Анніка не стали говіркіші.

– Що таке з вами? – обурено запитала Пеппі. – Знайте, що довго мовчати небезпечно. Язик зсихається, коли його не вживати. Я мала в Калькутті знайомого муляра, що отак мовчав, як ви. І з ним сталося те, що й мало статися. Якось він захотів сказати мені: “До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякую тобі за товариство!” І що ж ви думаєте? Спершу лице в нього скривилося, бо завіси в щелепах заіржавіли, тому їх треба було змастити мастилом для швацької машинки. А тоді він промимрив: “У бу, у му!” Я зазирнула йому в рот, і знаєте, що побачила? Язик у нього зсохся, наче зів’ялий листок! Потім уже той муляр довіку нічого не міг сказати, тільки: “У бу, у му”. Було б дуже прикро, якби таке сталося й з вами. Спробуйте, поки не пізно, може, вам пощастить краще за того муляра вимовити: “До побачення, люба Пеппі, щасливої дороги і дякуємо тобі за товариство!” Ану спробуйте!

– Щасливої дороги, люба Пеппі, і дякуємо за товариство! – слухняно сказали Томмі й Анніка.

– Слава богу, – мовила Пеппі, – а то я вже боялася за вас. Якби у вас вийшло “У бу, у му”, я б просто не знала, що робити.

Нарешті вони побачили порт і “Стрибуху”, що стояла на якорі. Капітан Довгапанчоха давав з містка свої накази. Матроси жваво готувалися до виходу з потру. А на березі вже зібралися всі мешканці містечка, щоб попрощатися з Пеппі. І осіь вона з’явилася, разом з Томмі, Аннікою, конем і паном Нльсоном.

– Йде Пеппі Довгапанчоха! Йде Пеппі Довгапанчоха! Дайте їй дорогу! – почулося з усіх боків.

Люди розступалися, а Пеппі вітала їх, киваючи головою. Потім узяла на руки коня й понесла його трапом. Бідолашна тварина недовірливо роззиралася на всі боки, бо коні не дуже люблять морські подорожі.

– А ось і ти, люба моя доню! – вигукнув капітан Довгапанчоха і на мить припинив свої команди, щоб обняти Пеппі.

Він пригорнув її до грудей, Пеппі також обхопила його руками, і вони обнялися так міцно, що аж ребра затріщали.

В Анніки цілий ранок стояв у горлі клубок. А коли вона побачила, як Пеппі понесла трапом коня, клубок раптом зник, і вона заплакала, стоячи на пристані між пакунками, спершу тихенько, а потім дедалі голосніше.

– Не рюмсай! – гримнув на неї Томмі. – Людей соромно!

Та від цих слів Анніка ще дужче заплакала. Вона так ридала, що аж тремтіла. Томмі спересердя підгилив ногою камінця, який поторохтів по набережній і впав у воду. Власне, Томмі залюбки шпурнув би того камінця в “Стрибуху”, огидну шхуну, що мала забрати від них Пеппі! Щиро казати, якби ніхто не бачив, Томмі й сам заплакав би. Але при людях він стримувався. Тому він і підгилив ногою камінця.

Пеппі збігла трапом униз і кинулась до Томмі й Анніки. Вона взяла їх за руки й сказала:

– Лишилося десять хвилин.

Почувши це, Анніка прихилилась до купи пакунків і заридала так, що на неї жаль було дивитися. Томмі не знайшов більше камінця, щоб підгилити його у воду. Тому він тільки насупився й міцно зціпив зуби.

Пеппі оточили діти з цілого містечка, що прийшли попрощатися з нею. Вони дістали свої глиняні свистки й зіграли для неї прощальну пісню. Та хоч пісня мала бути веселою, вона прозвучала дуже, дуже сумно. Анніка так плакала, що не могла встояти на ногах. Томмі згадав, що він написав для Пеппі вірша. Він витяг з кишені папірця й почав читати тремтячим голосом:

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас,

Але пам’ятай повсякчас,

Що друзів таких, як залишила ти,

Довіку тобі не знайти.

– Складено до ладу, – вдоволено мовила Пеппі. – Я вивчу цей віршик напам’ять і проказуватиму його химерянам, коли ми ввечері сидітимем біля табірного багаття.

До Пеппі з усіх боків тиснулися діти, щоб попрощатися з нею. Вона підняла руку й попросила тиші.

– Друзі, – почала Пеппі, – відтепер я зможу гратися тільки з негренятами. Я ще не знаю, які в нас будуть розваги. Може, ми будемо перекидатися з носорогами, чи бігати наввипередки з удавами, чи їздити верхи на слонах, чи гойдатися на пальмовому вітті. Одне слово, якось будемо коротати час.

Пеппі на хвилину замовкла. Томмі й Анніка відчули, що вони вже ладні зненавидіти тих негренят, з якими Пеппі гратиметься.

– Але, мабуть, настане такий день у пору дощів, довгий, нудний день, коли нам набридне бігати роздягненими по дощі, а нічого кращого ми не придумаєм. Та як добре поміркуємо, і може, здогадаємося залізти в мою глиняну хижу, якщо тільки глина не зовсім розмокне, бо тоді з неї можна буде лише пекти пиріжки. Та коли глина не зовсім розмокне, ми посідаємо в хижі, негренята і я, і вони, мабуть, попросять: “Пеппі, розкажи нам щось!” І тоді я розкажу їм про малесеньке містечко, що лежить дуже далеко, на другому кінці світу, і про те, що там живуть білі діти. “Ви собі не уявляєте, – скажу я їм, – які то гарні діти. Білі, мов сніг, тільки ноги в них бувають не дуже білі. І ще вони чудово свищуть у глиняні свистки, але найкраще знають таблицю вноження”. Мабуть, негренята зажуряться, що вони зовсім не знають таблиці вноження, і мені доведеться якось їх утішати. Може, я тоді розвалю хижу, замішу глину з неї і ми напечемо глиняних пиріжків, а потім самі вимастимося в глину з голови до ніг. Думаю, що мені пощастить чимось їх розвеселити. А тепер дякую за все і бувайте здорові!

Діти знов засвистіли в свистки, ще жалібніше, ніж перше.

– Пеппі, підіймайся на борт! – гукнув капітан Довгапанчоха.

– Зараз, капітане! – відповіла Пеппі. Вона обернулася до Томмі й Анніки. “Який у неї дивний погляд”, – подумав Томмі. Так дивилася на нього мама, коли він був дуже, дуже хворий.

Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла:

– Прощай, Анніко, й не плач!

Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула:

– Прощай, Пеппі!

Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози.

– Хай живе Пеппі Довгапанчоха! – загукали люди з берега.

– Підіймай трап, Фрідольфе! – скомандував капітан.

І Фрідольф підняв трап. “Стрибуха” була готова плисти в далекі краї. Аж раптом…

– Ні, тату Єфраїме, так не годиться, – мовила Пеппі. – Я цього не витримаю.

– Чого ти не витримаєш, доню? – здивувався капітан Довгапанчоха.

– Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі “Хованка”.

Капітан Довгапанчоха трохи помовчав.

– Роби, як знаєш, – врешті сказав він. – Ти завжди мала волю.

Пеппі кивнула головою.

– Так, я завжди мала волю.

Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу “Хованка”.

– І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? – мовила Пеппі.

– Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, – відповів капітан Довгапанчоха. – Певне, що у віллі “Хованка” життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить.

Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. “Стрибуха” тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ.

– Пеппі, – гукнув він, – у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови!

І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп – і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з’явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала:

– Тепер я знов багата, як троль.

Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту.

– Ти не… ти не відпливаєш? – несміливо запитав нарешті Томмі.

– Вгадуй до третього разу, – відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси.

Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама.

– Гайда додому! – крикнула вона дзвінким голосом.

Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:

Вирушають шведи в далекий похід!

Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове!

– Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? – спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати.

– Та, може, зіграємо в крокет, – відповіла Пеппі.

– Добре, – погодилася Анніка, бо знала, що г Пеппі навіть грати в крокет цікаво.

– Або ще… – Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі. – Або ще підемо на річку і вчитимемось ходити по воді.

– По воді не можна ходити, – сказав Томмі.

– Чому не можна? – заперечила Пеппі. – Якось на Кубі я зустріла рибалку, що…

Кінь учвал рушив з місця, і діти, що оточували його, більше нічого не почули. Проте вони все ще стояли на пристані й дивилися вслід Пеппі, що поспішала до вілли “Хованка”. Скоро їм стало видно тільки темну цятку, а потім зникла й вона.

Частина III

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА В ПІВДЕННИХ МОРЯХ

У ПЕППІ КУПУЮТЬ ВІЛЛУ “ХОВАНКА”

Наше малесеньке містечко дуже гарне й затишне – бруковані вулички, низенькі будиночки, оточені барвистими квітниками. Кожному, хто приїздить сюди, мабуть, відразу спадає на думку, що тут приємно й спокійно живеться. Щоправда, в містечку мало є такого, що було б варте особливої уваги. Є тільки два місця, цікаві для прибулих: краєзнавчий музей і стародавня могила. Оце й усе. Мешканці містечка послужливо вивісили акуратні таблички для тих, хто хотів би оглянути ті пам’ятні місця. На одній табличці великими літерами написано: “До краєзнавчого музею” і намальована стрілка, а на другій – “До стародавньої могили”.

Є в містечку ще одна табличка, а на ній стоїть напис:

“ДО ВІЛЛИ “ХОВАНКА”

Ця табличка з’явилася зовсім недавно. Так склалося, що останнім часом прибулі часто питали дорогу до вілли “Хованка”, властиво, куди частіше, ніж до краєзнавчого музею чи стародавньої могили.

Одного чудового літнього дня до містечка приїхав машиною якийсь гість. Він мешкав у великому місті, тому вважав, що він кращий і значніший за людей маленького містечка. Пихи йому додавало й те, що він мав дуже елегантну машину, та й сам був виряджений у лаковані черевики, а на пальці в нього поблискував великий золотий перстень. Тож і не дивно, що він. так пишався собою. Їдучи вуличками містечка, прибулий гучно сигналив, щоб усі чули, що він їде.

Нарешті він побачив таблички, і губи йому скривила зневажлива посмішка.

– “До краєзнавчого музею”! Ні, красно дякую, такої розваги мені не треба, – сказав він сам до себе. – “До стародавньої могили”, – прочитав він напис на другій табличці й додав: – Там, мабуть, ще нудніше. А це що за безглуздя? – вигукнув він, побачивши третю табличку. – “До вілли “Хованка”? Що за чудернацька назва!

Він хвилину подумав. Вілла не може бути таким пам’ятним місцем, як краєзнавчий музей чи стародавня могила. Певне, табличку вивішено з якогось іншого приводу. Врешті він знайшов для себе розумне пояснення. Ту віллу, мабуть, продають. І вивісили табличку, щоб показати дорогу тим, хто захоче її купити. Вишуканий добродій давно хотів придбати собі будиночок десь у глушині, далеко від гамору великого міста. Він, звичайно, не мав наміру мешкати там постійно, хотів лише час від часу їздити туди на відпочинок. Крім того, в маленькому містечку дуже впадатиме в око, який він гарний та які в нього вишукані манери. Він вирішив негайно оглянути віллу “Хованка”.

Для цього йому треба було тільки звернути туди, куди показувала стрілка. Довелося їхати аж на околицю містечка, поки він знайшов те, що шукав. І там, на старій, скривленій огорожі, він побачив напис червоним олівцем:

ВІЛЛА “ХОВАНКА”

За огорожею простягався занедбаний садок із старими замшілими деревами, з некошеною травою і безліччю квіток, що росли, де самі хотіли. В глибині садка виднів будиночок – ой леле, що то був за будиночок! Здавалося, він от-от завалиться. Вишуканий добродій витріщив на нього очі й стиха застогнав. Бо на веранді побачив коня. А він-бо не звик бачити коней на верандах. Тому й застогнав.

На осяяних сонцем східцях веранди сиділо троє дітей: посередині веснянкувата дівчинка з рудими кісками, що стирчали на обидва боки, по ліву руку від неї – гарненька дівчинка з русявими кучерями, у блакитній картатій сукенці, а по праву – охайно зачесаний хлопчик. На плечі в рудої дівчинки примостилася мавпа. Вишуканий добродій задумався. Мабуть, він помилився. Бо ж яка нормальна людина продаватиме таку стару халупу!

– Слухайте, діти! – гукнув він. – Невже ця перекособочена хижа зветься вілла “Хованка”?

Дівчинка з рудими кісками, що сиділа посередині, підвелася й підійшла до огорожі. Двоє інших дітей неквапом рушили за нею.

– Ти що, не маєш язика? – спитав прибулий, не чекаючи, поки дівчинка наблизиться. – Ця руїна справді зветься вілла “Хованка”?

– Дай мені подумати, – відповіла руда дівчинка й наморщила лоба. – Це не краєзнавчий музей і не стародавня могила. Ага, тепер я знаю! – вигукнула вона. – Це вілла “Хованка”!

– Відповідай по-людському! – гримнув на неї вишуканий добродій і вийшов з машини. Він про всяк випадок вирішив докладніше оглянути садибу. – Можна, звичайно, розвалити цю халупу й збудувати новий дім, – промурмотів він сам до себе.

– О, то зразу ж почнімо! – вигукнула руда дівчинка і спритно відірвала від будинку дві дошки.

Вишуканий добродій не слухав її. Діти його взагалі не цікавили, а тепер він ще й мав на думці щось інше. Садок, хоч який занедбаний, такого сонячного дня здавався гарним і затишним. Якби збудувати новий дім, скосити траву, поробити стежечки й розпланувати грядки, то тут могла б мешкати навіть дуже значна особа. І вишуканий добродій вирішив купити віллу “Хованка”.

Він озирнувся навколо, шукаючи, що ще можна поліпшити. Звичайно, ці старі замшілі дерева треба буде повикорчовувати. Він невдоволено глянув на товстого сучкуватого дуба з крислатою верхівкою.

– Його я спиляю першого, – впевнено сказав він.

Гарненька дівчинка в блакитній картатій сукенці зойкнула і злякано мовила:

– Пеппі, ти чуєш, що він каже?

Але руда дівчинка безтурботно стрибала навприсідки, як жаба, по садку.

– Так і зробимо, спиляємо цього дуплистого дуба, – знову сказав сам до себе вишуканий добродій.

Дівчинка в блакитній сукенці благальне простягла до нього руки.

– О, не пиляйте цього дуба! – сказала вона. – На ньому так гарно лазити. І в ньому є дупло, в яке можна сховатися.

– Дурниці, – мовив вишуканий добродій. – Ти, мабуть, і сама розумієш, що я не лажу по деревах.

Охайно зачесаний хлопчик також підійшов ближче і схвильовано сказав:

– На цьому дубові часто росте лимонад. І шоколад також. Кожного четверга. Не треба його пиляти.

– Слухайте, діти, мені здається, що ви надто довго сиділи на сонці і у вас запаморочилося в голові, – сказав вишуканий добродій. – Але це не моя справа, не я вас садовив на сонце. Я хочу купити цю садибу. Ви б мені не сказали, де можна знайти її господаря?

Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й далі вистрибувала по садку, і спитав:

– Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш?

– Як це я нічого не роблю? – обурилася руда дівчинка. – Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко.

Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія.

– Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, – відрекомендувалася вона. – А це Томмі й Анніка. – Пеппі показала на своїх друзів. – Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо.

– Мене зовсім не цікавить, як вас звати, – сказав вишуканий добродій. – Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її.

Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба.

– Господаря тим часом немає, – мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. – Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде.

– То це жінка? – вдоволено спитав вишуканий добродій. – Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь.

– Так, можна сподіватися, – мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка – милі, чепурні діти – стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця.

– Ви тут мешкаєте? – спитав той.

– Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, – відповів Томмі.

– Але приходимо сюди щодня гратися, – несміливо додала Анніка.

– Ну, цьому я відразу покладу край, – сказав вишуканий добродій. – Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей.

– Я теж так думаю, – мовила Пеппі. – Всіх дітей треба постріляти.

– Як ти можеш так казати? – вжахнувся Томмі.

– Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, – сказала Пеппі. – Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися!

Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати.

– Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? – спитав він її.

– Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, – відповіла Пеппі.

Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу.

– А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха!

– Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, – мовила Пеппі. – А мені таке навіть на думку не спадало!

Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав;

– Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини!

– Ох лишенько! – мовила Пеппі. – Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися.

Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала:

– А ти знаєш, чим ми схожі між собою?

– Чи ми схожі? – перепитав вишуканий добродій. – Думаю, що нічим.

– Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! – мовила Пеппі.

Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті.

– Ага, ти ще й пащекуєш! – крикнув він. – Зараз я тебе навчу, як треба поводитись!

Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву.

– То коли ти почнеш мене вчити? – запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці.

– Я почекаю, в мене є час, – відповів вишуканий добродій.

– Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, – мовила Пеппі.

Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав:

– То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки!

Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку. Раптом щось гупнуло – то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія.

– Стривай! – мовила вона. – Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки.

Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння.

– Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, – сказала вона. – Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п’ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п’ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час.

Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли “Хованка”. Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню.

Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав:

– Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла “Хованка”?

– Залюбки, – відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: – Повертайте до вілли!

– Ні, її там немає, – сказав вишуканий добродій.

– Є, я певен, – відповів поліцай.

Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли “Хованка”. Бо він хотів поговорити з господинею вілли.

– Он та дама, якій належить вілла “Хованка”, – мовив поліцай і показав пальцем на будинок.

Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.

– Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з’явиться ще якийсь скупелянт! – вигукнула вона.

– Не скупелянт, а спекулянт, – виправила її Анніка.

– Оце… оце й є… господиня вілли? – глухим голосом запитав вишуканий добродій. – Та вона ж зовсім мала дівчинка!

– Мала, – погодився поліцай, – зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.

Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:

– А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?

Щиро казати, вишуканий добродій більше не хотів відгадувати загадки, але його так вразила сила Пеппі, що він не зважився їй відмовити.

– Яка різниця між твоїм конем і твоєю мавпою? На жаль, я справді не знаю.

– Так, це хитра загадка, – сказала Пеппі. – Але я підкажу тобі. Якщо ти побачиш їх обох під деревом, а потім одне з них вилізе на дерево, то це напевне буде не кінь.

Вишуканий добродій довше не відгадував її загадок. Він натиснув на педаль газу й швидко поїхав геть. І більше ніколи не приїздив у містечко.

ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ

Якось після обіду Пеппі гуляла в своєму садку, чекаючи на Томмі й Анніку. Але вони не приходили, тому Пеппі вирішила пошукати їх. Вона знайшла Томмі й Анніку в альтанці в їхньому садку. Але не самих. З ними сиділи їхня мама, пані Сетергрен, і дуже приємна літня жінка, їхня тітка, що прийшла їх перевідати. Во ни з пані Сетергрен саме пили каву, а діти – сік.

Томмі й Анніка кинулись назустріч Пеппі.

– До нас прийшла тітка Лаура, – пояснив Томмі. – Того ми й не прийшли до тебе.

– Ох, яка вона мила! – вигукнула Пеппі, дивлячись на гостю крізь листя. – Я мушу поговорити з нею. Мені так подобаються старі ласкаві тітки!

Анніка стривожилась.

– Може… може, краще тобі не говорити з нею? – мовила вона, згадавши той випадок, коли Пеппі приходила до них на підвечірок і стільки всього наговорила, що її мати була незадоволена. А Анніка не хотіла, щоб хтось був незадоволений Пеппі, яку вона так любила.

– Як це мені краще не говорити з нею? – образилася Пеппі. – Затям собі, що я мушу з нею поговорити. Адже до гостей треба бути ввічливою. Якщо я сяду й мовчки надмуся, вона подумає, що я на неї чогось гніваюся.

– Ну так, але чи ти певна, що знаєш, як треба розмовляти з тітками? – спитала Анніка.

– Треба їх розважати, от і все, – твердо сказала Пеппі. – І я зараз таки почну її розважати.

Вона рішуче зайшла до альтанки. Спершу вона вклонилася пані Сетергрен, потім глянула на літню даму і вражено звела брови.

– Кого я бачу, тітка Лаура! – мовила Пеппі. – І гарна, як ніколи! Ви не дасте мені трохи сок, щоб у мене не пересохло в горлі, коли ми розмовлятимемо? – 3 цими останніми словами вона звернулася до матері Томмі й Анніки. Пані Сетергрен дала їй склянку соку й зауважила:

– Приємно, коли діти сидять, але тільки тоді, як вони мовчать.

– Ну що ви! – обурилася Пеппі. – Люди ж мають, по-моєму, і очі, і вуха. І коли на мене приємно дивитися очам, то навіщо кривдити вуха? Вони теж хочуть мене почути. Та дехто думає, що вуха тільки на те й є, щоб ними ворушити.

Пані Сетергрен вирішила не зважати на Пеппі. Вона обернулася до своєї гості й співчутливо спитала:

– А як ви тепер почуваєте себе, люба тітонько Лауро?

Літня дама напустила на себе зажуру.

– Погано, – зітхнула вона. – Я стала така нервова, що мене все дратує.

– Точнісінько, як моя бабуся, – втрутилася Пеппі і вмочила в сік цілий сухарик. – Вона була така нервова, що її дратувала кожна дрібниця. Якось на вулиці їй упала на голову цеглина, і вона зчинила такий гвалт, що можна було подумати, ніби сталося лихо. А якось була з татом на бенкеті, і вони танцювали польку. Мій тато дужий і ненароком так крутнув бабусю, що вона перелетіла через усю залу і впала на контрабас. І думаєте, вона промовчала? Де там! Знов зчинила такий крик, що тато схопив її і висунув у вікно, щоб вона трохи заспокоїлась і перестала нервуватися. Але й це не помогло! “Втягни мене назад!” – верещала вона. І тато, звичайно, послухався. Що ж він мав робити, кинути її з п’ятого поверху? Тато казав, що зроду не бачив, щоб стара жінка так коверзувала через найменшу дрібницю. Ох-ох-ох, тяжко, коли в когось розшарпані нерви, – співчутливо мовила Пеппі і вмочила в сік другий сухарик.

Томмі й Анніка неспокійно совалися на стільцях, а тітка Лаура безпорадно хитала головою. Пані Сетергрен квапливо сказала:

– Сподіваюся, що вам покращає, тітко Лауро.

– О так, напевне покращав, – підхопила Пеппі. – Бабусі також покращало. Вона пила заспокійливі ліки й зовсім видужала.

– Які саме ліки? – зацікавлено спитала тітка Лаура.

– Лисячу отруту, – відповіла Пеппі. – По столовій ложці в день лисячої отрути. І мушу вам сказати: їй відразу допомогло. Після того вона п’ять днів сиділа тихо, як миша, ані словом не озивалася, наче її й не було. Зовсім одужала! Ні тобі метушні, ні крику! Хоч кинь їй на голову з десять цеглин, вона й не ворухнеться. Я певна, люба тітонько Лауро, що й тобі полегшає, як моїй бабусі.

Томмі присунувся до тітки Лаури й прошепотів їй у вухо:

– Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.

Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.

– Томмі правду каже, – мовила вона. – Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?

Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:

– Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода…

– Не дивніша, як позавчора, – перебила її Пеппі. – Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати – розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.

Пеппі замовкла.

– Так, справді дивна пригода, – ласкаво мовила тітка Лаура.

– Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!

Пані Сетергрен і тітка Лаура зі до кави, а діти налягли на сік.

– Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? – почала тітка Лаура. – Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода…

– Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, – втрутилася Пеппі, – то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.

– Справді дивно, – погодилася тітка Лаура.

– Дивно? – перепитала Пеппі. – А що ж тут дивного?

– Що вони були такі схожі, – мовила тітка Лаура. – Хіба не дивно?

– Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. – Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. – Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.

– То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? – запитала тітка Лаура.

– Якщо мені не затулятимуть весь час рота, – мовила Пеппі, – то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий. Може, скажете, що це не дивно?

Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.

– Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, – нагадала пані Сетергрен.

– Мабуть, я почекаю іншої нагоди, – відповіла тітка Лаура. – Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.

Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:

– До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.

– О, яка я рада! – втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. – А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.

ПЕІІПІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА

Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:

– Доброго ранку!

Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.

– Доброго ранку! – ще раз привіталися Томмі й Анніка.

– Ви тільки подумайте, – замріяно мовила Пеппі, – ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!

– Що ти вигадала? – в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. – Що ти вигадала, Пеппі?

– Нове слово, – відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. – Нове-новісіньке слово.

– Яке слово? – спитав Томмі.

– Чудове слово, – відповіла Пеппі. – Одне з найкращих, які мені доводилося чути.

– То скажи ж його й нам, – попросила Анніка.

– Брум, – переможно мовила Пеппі.

– Брум? – перепитав Томмі. – А що ж воно означає?

– Аби ж я знала! – відповіла Пеппі. – Відомо тільки, що це не пилосос.

Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:

– Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.

– Не знаю, і це мене найдужче дратує, – відповіла Пеппі.

– Скажи, а ти не знаєш, хто придумує, яке слово що означає? – спитав Томмі.

– Мабуть, гурт старих професорів, – мовила Пеппі. – І можу сказати вам, що вони великі диваки! Напридумували повно всіляких слів, про які ніхто не знає, звідки вони взялися: “діжка”, “чіп”, “мотузка” тощо. А от “брум”, таке чудове слово, вони поминули. Яке щастя, що я на нього напала! І я зроблю все, аби тільки довідатися, що воно означає.

Пеппі трохи помовчала й додала:

– Брум! Я думаю, чи це часом не верхівка пофарбованого в блакитний колір флагштока?

– Але ж немає флагштоків, пофарбованих у блакитний колір, – заперечила Анніка.

– Ні, немає, ти правду кажеш. Ну, то я вже не знаю. Може, це той звук, який чути, коли босоніж ступиш у намул і він попаде між пальці? Спробуймо, як воно звучатиме: “Анніка почалапала по болоті, і зразу ж почулося “брум”, “брум”.

Пеппі похитала головою.

– Ні, не виходить. Треба було б сказати: “І зразу ж почулося: “чвак”, “чвак”.

Вона почухала потилицю.

– Це слово здається мені дедалі загадковішим. Але хоч би там як, а я неодмінно дізнаюся, що таке брум. Може, його купують у крамниці? Ходімо спитаємо.

Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами.

– Брум, – проказала вона. – Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей.

І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня.

– Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, – пояснила вона Томмі й Анніці. – Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.

Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.

– Пеппі, куди ти їдеш? – гукали діти.

– Купувати брум! – відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.

Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.

– Це щось смачне? – спитав один хлопчик.

– Ще б пак! – мовила Пеппі й облизалася. – Як мед. Принаймні смачно звучить.

Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.

– Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, – мовила Пеппі. – Але свіжого.

– Брума? – вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. – Ні, мабуть, його в нас немає.

– Мусить бути, – сказала Пеппі. – Він в у всіх пристойних кондитерських.

– Так, але в нас він сьогодні скінчився, – мовила продавщиця.

Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.

– О, то вчора він у вас був! – зраділа Пеппі. – Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?

Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:

– Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.

Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.

– Будемо шукати далі, – заявила вона. – Без брума я додому не вернуся.

Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.

– Дайте мені, будь ласка, брума, – попросила Пеппі. – Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.

Продавець хитро всміхнувся.

– Зараз поглянемо, – сказав він і почухав за вухом, – зараз поглянемо.

Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.

– Такий буде добрий?

Пеппі сердито глянула на нього.

– Це те, що професори назвали граблями, – мовила вона. – А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!

Продавець засміявся і сказав:

– На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.

– Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! – невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. – А я добре знаю, що брума там немає.

Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.

– А може, брум – це якась хвороба? – почала вона розмірковувати вголос. – Ходімо спитаємо в лікаря.

Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.

– Можна бачити лікаря? – спитала Пеппі. – Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.

– Прошу, заходьте, – мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.

Лікар сидів за письмовим столом, коли з’явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.

– Що в тебе болить? – запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.

– Боюся, що в мене брум, – почала вона. – Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з’їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?

Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:

– Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.

Пеппі жваво схопила його за руку.

– Виходить, є така хвороба, га?

– Ні, немає, – сказав лікар. – І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.

Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив’язаний до лікаревої огорожі.

Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.

– Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.

Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.

В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з’явилася руда голова й почувся голос:

– Я хотіла спитати, чи тут є брум?

Жінки зойкнули з переляку.

– Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?

– Саме про це я й хотіла дізнатися, – ввічливо мовила Пеппі.

– Ой, може, він під ліжком? – закричала одна жінка. – А він кусається?

– Здається, кусається, – мовила Пеппі. – З назви наче видно, що в нього гострі зуби.

Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:

– Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.

Вона з’їхала ринвою додолу.

– На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, – заявила вона Томмі й Анніці.

І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.

– Обережно, не розтопчи жука! – крикнула Пеппі.

Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.

– Який гарний жучок! – мовила Анніка. – Цікаво, як він зветься.

– Це не хрущ, – сказав Томмі.

– І не гнойовик, – додала Анніка. – Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.

– Я знаю як, – заявила вона. – Брум.

– Ти певна? – засумнівався Томмі.

– Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? – мовила Пеппі. – Ти бачив коли щось бруміше за нього?

Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.

– Любий мій брумчику, – ніжно мовила Пеппі, – я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ

Одного дня довгі, чудесні канікули скінчилися, і Томмі з Аннікою знов почали ходити до школи. Пеппі все ще вважала, що вона вчена і без школи, тому вирішила, що ноги її там не буде, хіба що їй колись до смерті закортить довідатись, як пишуться слова “морска хороба”.

– Але я ще ніколи не хворіла на морську хворобу, то поки що проживу, й не знаючи цього. А якщо я справді колись захворію на неї, то навряд, чи захочу знати, як вона пишеться, в мене буде інший клопіт.

– До того ж, у тебе ніколи й не буде морської хвороби, – сказав Томмі.

І це була правда. Пеппі довго плавала по морях, поки її тато став негритянським королем, а сама вона оселилась у віллі “Хованка”. Але в неї ні разу не було морської хвороби.

Часом задля розваги Пеппі їздила на коні забирати Томмі й Анніку додому після уроків. Томмі й Анніка були раді, бо дуже любили їздити верхи. Та й не кожен учень мав змогу вертатися додому зі школи верхи на коні.

– Слухай, Пеппі, приїдь сьогодні по нас після обіду, – попросив якось Томмі, коли вони з Аннікою прибігли зі школи снідати на велику перерву.

– А й справді, приїдь, – сказала Анніка. – Бо сьогодні панна Русенблюм роздаватиме подарунки слухняним і пильним учням.

Панна Русенблюм, багата стара дама, що мешкала в тому містечку, хоч і трусилася над своїми грішми, але все-таки раз на півріччя приходила до школи й роздавала учням подарунки. Щоправда, не всім, о ні! їх отримували тільки дуже слухняні й дуже пильні діти. А щоб переконатися, хто справді слухняний і пильний, панна Русенблюм спершу влаштовувала дітям довгі іспити, а вже потім роздавала подарунки. Тому всі школярі в містечку завжди тремтіли перед нею. Бо як тільки їм треба було вчити вдома уроки, а їх вабило щось інше, приємніше, їхні мама або тато казали:

– Не забувай про панну Русенблюм! І таки було дуже соромно того дня, коли панна Русенблюм відвідувала школу, вернутися додому, до своїх батьків і молодших сестер та братів, з порожніми руками, не принести бодай монетки, якщо вже не торбинки цукерок чи штанців. Так, штанців! Бо панна Русенблюм дарувала убогим дітям і одяг. Але навіть найубогішій дитині дарма було сподіватися подарунка, якщо вона не могла відповісти на запитання панни Русенблюм – наприклад, скільки в кілометрі сантиметрів. Тому й не дивно, що всі діти в містечку жили в щоденному страху перед старою дамою. А ще вони боялися її юшки. Справа в тому, що панна Русенблюм веліла важити й міряти на зріст усіх дітей, щоб побачити, чи серед них немає надто худих і вутлих, яким начебто вдома дають замало їсти. І всім тим худим, вутлим дітям потім доводилося на великій перерві ходити до панни Русенблюм, де їм давали по цілій тарілці юшки. Це було б чудово, якби в ту юшку не сипали стільки якихось поганих крупів – від них аж рот злипався.

Сьогодні якраз був той день коли панна Русенблюм мала завітати до школи. Уроки закінчилися раніше, і всіх дітей зібрали на шкільному подвір’ї. Посеред подвір’я стояв стіл, а біля нього сиділа панна Русенблюм. На допомогу їй дали двох писарів, що записували всі відомості про дітей: скільки вони важать, як відповідають на запитання, чи вони вбогі і потребують одягу, яка в них оцінка з поведінки, чи мають вони вдома братів і сестер, яким теж треба одягу, ну і все інше, що хотіла знати панна Русенблюм. На столі перед нею стояла скринька з грішми й лежали цілі купи торбинок з цукерками, трикотажних штанців, шкарпеток і вовняних штанів.

– Діти, станьте в ряди! – крикнула панна Русенблюм. – У перший – ті, в кого немає вдома братів і сестер, у другий – ті, хто має одного брата чи сестру або двох, а в третій – ті, хто має їх більше як двох.

Панна Русенблюм любила в усьому лад, та й справедливо, що діти, які мали вдома багато братів і сестер, отримували більші торбинки цукерків, ніж ті, хто був у батьків сам.

І ось почався іспит. Ох, як тремтіли бідолашні діти! Бо ті, що не могли відповісти панні Русенблюм, спершу мусили ганебно стояти в кутку, а тоді йти додому без жодної цукерки для своїх менших братів і сестер.

Томмі й Анніка були добрими учнями, а однаково бант у Анніки тремтів, так вона хвилювалася, а Томмі, чим ближче надходила його черга, тим ставав блідіший. І саме тоді, коли він мав відповідати, в ряду, де стояли діти “без братів і сестер”, почався якийсь рух. Хтось настійливо проштовхувався наперед. І це був не хто інший, як Пеппі. Вона відсторонила дітей біля столу й підійшла просто до панни Русенблюм.

– Вибач, але я спізнилася, – мовила Пеппі, – і не знаю, в котрому ряду стоять ті, в кого немає чотирнадцятьох братів і сестер, з яких тринадцятеро – малі бешкетники.

Панна Русенблюм глянула на неї дуже невдоволено.

– Стій тим часом тут, – мовила вона. – Та мені здається, що скоро ти перейдеш до тих, що ганебно стоять у кутку.

Писарі записали прізвище Пеппі й зважили її, щоб побачити, чи їй потрібна юшка. Проте виявилося, що для дармової юшки Пеппі треба було важити на два кілограми менше.

– Юшки ти не отримаєш, – суворо мовила панна Русенблюм.

– Щастить часом людям, – сказала Пеппі. – Тепер ще аби якось спекатися ласощів і штанців, то можна було б жити.

Панна Русенблюм не слухала її. Вона шукала в читанці якихось важких слів, щоб спитати в Пеппі, як вони пишуться.

– Слухай-но, дитино, – нарешті озвалася вона, – скажи мені, як ти напишеш “морська хвороба”?

– Залюбки скажу, – відповіла Пеппі. – “М-о-р-с-к-а х-о-р-о-б-а”.

– Невже? – мовила панна Русенблюм. – А. ось у читанці оці слова написані зовсім інакше.

– Це дуже добре, що ти хочеш знати, як саме я їх пишу, – мовила Пеппі. – Я ці слова завжди так писала, і ніякого лиха мені від того не було.

– Запишіть це, – наказала писарям панна Русенблюм і грізно стулила губи.

– Так, запишіть, – мовила Пеппі, – і догляньте, щоб у читанках якомога швидше виправили ці слова.

– Ну, дитино, – повела далі панна Русенблюм, – а тепер скажи мені таке: коли помер Карл Дванадцятий?

– Ой, а він також помер? – вигукнула Пеппі. – Просто біда, скільки тепер помирає людей. А я була певна, що він ніколи не помре, якщо не намочить ноги.

– Запишіть це, – крижаним голосом сказала писарям панна Русенблюм.

– Авжеж, неодмінно запишіть, – мовила Пеппі. – А ще запишіть, що як намочиш ноги, добре зразу ж поставити п’явки. І випити перед сном теплого гасу, він також дуже допомагає!

Панна Русенблюм похитала головою.

– Чому в коня кутні зуби горбкуваті? – спитала вона.

– Гм, а ти певна, що вони горбкуваті? – задумливо спитала Пеппі. – А втім, ти можеш спитати в самого коня. Він стоїть он там, – додала вона, показуючи на свого коня, прив’язаного до дерева, і вдоволено засміялася. – Як добре, що я його привела! А то б ти, мабуть, ніколи й не дізналася, чому в нього кутні зуби горбкуваті. Бо я, щиро казати, не маю про це ніякого уявлення. І питатися в коня теж не хочу.

Панна Русенблюм так стулила губи, що рот у неї став як тоненька рисочка.

– Нечувано! – пробурмотіла вона. – Просто нечувано!

– Ага, я теж так думаю, – задоволене сказала Пеппі. – Якщо я й далі так добре відповідатиму, то, мабуть, не уникну подарунка – якихось рожевих штанців.

– Запишіть це, – звернулася панна Русенблюм до писарів.

– Ні, не треба, – мовила Пеппі. – Штанці, властиво, найменше мене цікавлять. Я не їх мала на думці. Але можете записати, що мені потрібна велика торбинка цукерок.

– Ставлю тобі останнє запитання, – сказала панна Русенблюм якимось дивним, здавленим голосом.

– Шпар, – мовила Пеппі. – Мені подобається ця гра в запитання.

– Скажи мені таке: Пер і Поль мали поділити між собою торт. Коли Перові припала четвертина, то що дістав Поль?

– Кольку в животі, – відповіла Пеппі і обернулася до писарів. – Запишіть це, – поважно сказала вона. – Запишіть, що Поль дістав кольку в животі.

Панні Русенблюм нарешті урвався терпець.

– Я ще зроду не бачила такої тупої і невихованої дитини, – сказала вона. – Іди он до тих дітей, що ганебно стоять у кутку!

Пеппі слухняно пішла від столу, сердито бурмочучи сама до себе:

– Яка несправедливість! Я ж відповіла на всі запитання.

Ступивши кілька кроків, вона раптом щось згадала і знов проштовхалася до столу.

– Вибачте, – звернулася вона до писарів, – я забула сказати, яка я на зріст і який у мене об’єм грудної клітки. Запишіть. Не тому, що я хочу юшки, ні, але ж у ваших книгах має бути цілковитий порядок.

– Коли ти негайно не станеш у куток, то одній дівчинці зараз добре перепаде, – мовила панна Русенблюм.

– Бідна дівчинка! – вигукнула Пеппі. – Де вона? Пошліть її до мене, і я її обороню. Запишіть це!

І Пеппі підійшла до дітей, що ганебно стояли в кутку. То було не дуже веселе місце. Багато дітей схлипували і навіть плакали, коли згадували, що їм скажуть батьки й менші сестри та брати, як вони повернуться додому без грошей і без цукерок.

Пеппі оглянула заплаканих дітей, ковтнула клубок у горлі і сказала їм:

– Зараз ми влаштуємо інший іспит!

Діти відразу трохи підбадьорилися, проте не зрозуміли добре, що Пеппі хоче зробити.

– Ставайте в два ряди! – скомандувала Пеппі. – Всі, хто знає, що Карл Дванадцятий помер, нехай стають в один ряд, а ті, хто ще не чув про це, – в другий.

Оскільки всі діти знали, що Карл XII помер, то вони стали в один ряд.

– Так не годиться, – заявила Пеппі. – Треба, щоб було щонайменше два ряди, а то вийде не справжній іспит. Як не вірите, то спитайте в панни Русенблюм. – Вона хвилинку подумала, тоді сказала:- Я знаю, що зробити. Всі безнадійні бешкетники нехай стають в один ряд.

– А в другий ряд хто має ставати? – жваво спитала одна дівчинка, якій не хотілося визнавати, що вона безнадійна бешкетниця.

– У другий нехай стають ті, хто не зовсім безнадійний бешкетник, – відповіла Пеппі.

Тим часом панна Русенблюм завзято провадила далі свій іспит, і до гурту дітей, де стояла Пеппі, раз по раз приєднувався якийсь хлопчик чи дівчинка, що насилу стримували сльози.

– Почнемо й ми іспит, – мовила Пеппі. – Зараз побачимо, чи ви уважно читали свої підручники. – Вона звернулася до худенького хлопчика в блакитній сорочці:- Ось ти, назви кого-небудь, хто помер.

Хлопчик трохи збентежився, але сказав:

– Стара пані Петерсон.

– Ось бачиш! – підбадьорила його Пеппі. – А більше ти нічого не знаєш?

Хлопчик не знав, хто ще помер. Тоді Пеппі склала руки трубочкою і голосно прошепотіла:

– Карл Дванадцятий!

Так вона по черзі спитала в кожного з дітей, чи вони знають кого-небудь, хто помер, і всі діти відповіли:

– Стара пані Петерсон і Карл Дванадцятий.

– Наслідки іспиту перевершують усі сподівання, – мовила Пеппі. – А тепер дайте відповідь на таке запитання: якщо Пер і Поль мали поділити між собою торт, а Пер не захотів ані шматочка, вперто сів у куток і почав гризти сухарика, хто мусив пожертвувати собою і вм’яти цілий торт?

– Поль! – хором відповіли діти.

– Не знаю, чи є де кращі учні, – похвалила їх Пеппі. – За такі успіхи ви також повинні отримати подарунки.

Вона витягла з кишені жменю золотих монет і роздала дітям. Крім того, кожне з них одержало ще й по великій торбинці цукерок, які Пеппі завбачливо принесла в рюкзаку.

От і вийшло, що діти, які повинні були соромитися, найдужче раділи. Коли панна Русенблюм скінчила свій іспит і всім дозволили йти додому, ніхто так високо не підстрибував і не квапився так додому, як ті, що вона їх поставила в куток.

Але спершу всі вони оточили Пеппі й загукали:

– Дякуємо, люба Пеппі! Щиро дякуємо за гроші й цукерки!

– Ет, це дрібниці, нема за що дякувати, – мовила Пеппі. – А от що я врятувала вас від рожевих штанців, цього ви ніколи не забувайте.

ПЕППІ ОТРИМУЄ ЛИСТА

Минали дні, настала осінь, а за нею й зима, довга, холодна зима, якій, здавалося, ніколи не буде кінця. Томмі й Анніка мали багато уроків і з кожним днем стомлювалися дедалі дужче і їм дедалі важче було вранці вставати. Пані Сетергрен почала вже турбуватися, такі вони були бліді і так погано їли. До всього, вони ще й раптом захворіли на кір і мусили кілька тижнів пролежати в ліжку. То були б для них дуже нудні тижні, якби Пеппі щодня не приходила під їхнє вікно й не розважала їх. Лікар заборонив їй заходити до кімнати Томмі й Анніки, щоб вона сама не заразилася, і Пеппі послухалась, хоч і заявила, що тих два чи три мільярди бацил кору, які до неї там причепляться, вона може легенько роздушити нігтем, коли повернеться додому. Але розважати хворих під вікном їй ніхто не забороняв. Томмі й Анніка лежали в ліжку й нетерпляче очікували на Пеппі, вгадуючи, який вона матиме вигляд, коли з’явиться за вікном на драбині. Бо в неї щодня був інший вигляд. Часом вона вбиралась, як сажотрус, часом – як привид у білій сорочці, а часом – як відьма. Іноді вона розігрувала для них справжні спектаклі, сама виконуючи всі ролі, або робила на драбині гімнастичні вправи – та ще й які вправи! Стане, бувало, на верхній щабель і розхитує драбину. Томмі й Анніка зойкали, так боялися, що Пеппі ось-ось упаде. Але Пеппі ні разу не впала. Коли вона кінчала свої розваги, то завжди злазила з драбини головою вниз, щоб ще й цим насмішити Томмі й Анніку. І щодня купувала в місті яблука, груші й цукерки. Потім пан Нільсон брався за кінець мотузки й видряпувався до Томмі, який відчиняв вікно й витягав кошика. Інколи пан Нільсон приносив від Пеппі листа, якщо вона не мала часу прийти сама. Але таке рідко бувало, здебільшого Пеппі цілими днями простоювала на драбині. Часом вона притулювалась носом до шибки й починала вивертати очі і страхітливо кривлятися, та ще й обіцяла Томмі й Анніці по золотій монеті, якщо вони не сміятимуться. Але вони не могли втриматись і так реготали, що мало не падали з ліжок.

Помалу вони видужали, і їм дозволили вставати. Але ж які вони, бідолахи, були бліді та змарнілі! Пеппі сиділа з ними на кухні того дня, коли вони вперше піднялися, й дивилась, як вони їли кашу. Тобто намагались їсти, проте каша ніяк не йшла їм до рота. Їхня мама трохи не плакала, бачивши, як вони длубаються в тарілках.

– Та їжте ж бо! Така смачна каша! – вмовляла вона дітей.

Анніка водила ложкою по тарілці, проте їй зовсім не хотілося каші.

– Ну чого я її маю їсти! – жалібним голосом мовила вона.

– Не кажи дурниць, – мовила Пеппі. – Адже ясно, що кашу тобі треба їсти. Бо як ти не їстимеш цієї смачної каші, то не виростеш і не матимеш сили. А як не виростеш і не матимеш сили, то не зможеш примушувати своїх дітей їсти смачну кашу. Ні, Анніко, це не діло. Якщо всі так думатимуть, як ти, серед кашоїдів у нашій країні почнеться страшне безладдя.

Томмі й Анніка нарешті з’їли таки по дві ложки каші. Пеппі співчутливо дивилася на них, гойдаючись на стільці.

– Вам би треба було побувати в морі, – сказала вона, – там ви швидко навчилися б, як треба їсти. Пам’ятаю, коли я ще була на татовому кораблі, стався такий випадок: Фрідольф, один з матросів, раптом з’їв уранці тільки сім тарілок каші. Тато мало не збожеволів з тривоги, що в нього такий поганий апетит. “Фрідольфе, голубе мій, – сказав він крізь сльози, – я боюся, що в тебе якась небезпечна хвороба. Найкраще, ти полеж у ліжку, поки відчуєш себе дужчим і почнеш їсти як усі люди. Я зайду й дам тобі трохи томізуючих ліків!”

– “Тонізуючих”, а не “томізуючих”, – поправила її Анніка.

– І Фрідольф пішов вилежуватися, – повела далі Пеппі, – бо він сам був наляканий і все думав, яка на нього недуга напала, що він зміг з’їсти тільки сім тарілок каші. Він пролежав до вечора, а тоді прийшов тато з томізуючими ліками. Вони були чорні, гіркі, але дуже томізували, що правда, то правда. Бо коли Фрідольф проковтнув першу ложку, з рота в нього бухнуло наче полум’я. Він так крикнув, що наша шхуна здригнулася від носа до корми, і той крик почули на кораблі, віддаленому від нас на п’ятдесят морських миль. Кок ще не встиг нанакрити стіл до сніданку, коли в їдальню примчав Фрідольф, аж виючи з голоду. Він гепнувся на стілець біля столу й заходився їсти кашу, але й після п’ятнадцятої тарілки не перестав вити з голоду. Та каші більше не було, і кок, не знайшовши іншої ради, почав щоразу, як тільки Фрідольф роззявить рота, кидати туди по холодній вареній картоплині. Проковтнувши картоплину, Фрідольф знов сердито гарчав, і кок розумів, що коли він не хоче сам попасти йому в зуби, то мусить далі кидати картоплини. На жаль, їх було тільки сто сімнадцять, і, кинувши Фрідольфові в рот останню картоплину, кок швидко прошмигнув у двері й замкнув їх. Ми всі стояли біля їдальні й дивилися на Фрідольфа у віконце. Він скиглив, неначе голодна дитина, і швидко вминав хлібницю. Потім з’їв тацю та п’ятнадцять тарілок і нарешті взявся до столу. Відламав усі чотири ніжки й заходився їсти, аж тріски полетіли з рота. Він сказав, що це спаржа, тільки трохи ликувата. Ще більше, видно, сподобалась йому стільниця, бо коли він узявся до неї, то сказав, що такого смачного бутерброда востаннє їв, як був ще малий. Тато переконався, що Фрідольф остаточно видужав від своєї виснажливої хвороби, зайшов до нього і сказав: “Фрідольфе, спробуй стриматися, за дві години буде обід і тобі дадуть печені з тушкованою бруквою”. “Гаразд, капітане, – відповів Фрідольф і витер рота. – Але я маю одне прохання, – додав він і його очі спалахнули голодним блиском. – Дозвольте мені зразу ж і повечеряти”.

Пеппі схилила набік голову й глянула на Том-мі й Анніку та на їхні тарілки з недоїденою кашею.

– Отож я й кажу, що на морі вас покарали б за такий поганий апетит.

Тієї миті повз будинок Сетергренів проходив листоноша. Він побачив Пеппі у вікно й гукнув їй:

– Пеппі Довгапанчохо, тобі лист!

Пеппі так здивувалася, що мало не впала зі стільця.

– Лист? Мені? Лавжній сприст? Тобто я хотіла сказати справжній лист? Не повірю, поки не побачу його на власні очі.

Лист таки був справжній, з багатьма гарними марками.

– Прочитай його, Томмі, ти на це діло мастак, – попросила Пеппі,

І Томмі почав читати:

“Люба моя Пеппілотто! Коли ти отримаєш цього листа, то відразу йди в порт і поглянь, чи немає там “Стрибухи”. Бо я надумав приїхати й забрати тебе сюди, на острів Химерію. Треба ж тобі побачити землю, де твій тато став таким могутнім королем. Тут дуже гарно і я певен, що тобі сподобається. Мої вірні підданці також дуже хочуть побачити принцесу Пеппілотту, про яку я їм стільки набалакав. Отже, справа вирішена. Ти мусиш приїхати – це моя королівська і батьківська воля. Ніжний привіт і багато побажань посилає тобі твій старий тато, король Єфраїм І Довгапанчоха, володар острова Химерії”.

Коли Томмі скінчив читати, в кухні запала глибока тиша.

ПЕППІ СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

І ось одного чудового ранку “Стрибуха”, з носа до корми прикрашена прапорцями і вимпелами, ввійшла в порт. Невеличкий містечковий духовий оркестр вишикувався на набережній і гучно заграв чудесний вітальний марш. Багато людей прийшло поглянути, як Пеппі зустрічатиме свого тата, короля Єфраїма І Довгапанчоху. Був там і фотограф; він приготував усе, щоб увічнити на знімку цю зустріч.

Пеппі з нетерпіння підскакувала на місці, і не встигли матроси ще як слід спустити трап, як вона і її тато кинулись назустріч одне одному, а натовп радісно загукав:

– Ура!

Капітан Довгапанчоха так зрадів, побачивши Пеппі, що підкинув її кілька разів високо вгору; але й Пеппі не менше зраділа і підкинула свого тата вгору ще більше разів. Не зрадів лише фотограф, бо не міг зробити гарного знімка; адже весь час то Пеппі, то її тато були високо вгорі.

Томмі й Анніка також прийшли привітати капітана Довгапанчоху – але які вони, сердешні, були бліді та кволі! Це ж вони вперше після хвороби вийшли надвір.

Звичайно, потім Пеппі поспішила на корабель привітатися з Фрідольфом та іншими матросами, своїми давніми друзями. Томмі й Анніка теж пішли з нею. Хто не хвилювався, оглядаючи судно, що прибуло з далеких країв? Томмі й Анніка пильно до всього придивлялися, щоб нічого не проминути. Найдужче їм хотілося побачити Агатона й Теодора, але Пеппі сказала, що їх давно списали на берег.

Пеппі так міцно обіймала матросів, що їм хвилин на п’ять забивало дух. А потім вона взяла капітана Довгапанчоху на плечі й понесла його крізь натовп через усе містечко аж до вілли “Хованка”. Томмі й Анніка, взявшись за руки, йшли ззаду.

– Хай живе король Єфраїм! – вигукували люди, бо вважали, що це великий день в історії їхнього містечка.

Через кілька годин капітан Довгапанчоха лежав уже в ліжку у віллі “Хованка” і так хропів, що дрижав цілий будинок. Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на кухні біля столу, ще не прибраного після розкішної вечері. Томмі й Анніка були якісь принишклі й задумані. Про що ж вони думали? Анніка міркувала, чи не краще було б померти. А Томмі намагався згадати, чи на світі взагалі є щось справді веселе, але нічого не міг знайти. Все життя здавалося йому пустелею.

Зате Пеппі була в чудовому гуморі. Вона гладила Томмі й Анніку, насвистувала й мугикала якісь мелодії, подеколи навіть пританцьовувала і ніби не помічала, що Томмі й Анніка такі пригнічені.

– Як чудесно буде знов опинитися на морі! – раділа Пеппі. – Уявіть собі, яка широчінь, яка воля!

Томмі й Анніка зітхнули.

– Та й дуже кортить мені глянути на той острів, де тато королює. Уявляєте, можна лягти на піску й пробувати великими пальцями ніг, чи тепла вода в чистому справжньому океані, а спілі банани падатимуть тобі просто в рот.

Томмі й Анніка зітхнули.

– І гратися з негренятами теж, певне, цікаво, – вела далі Пеппі.

Томмі й Анніка зітхнули.

– Чого ви все зітхаєте? Вам не подобаються негренята?

– Подобаються, – мовив Томмі, – але нам з думки не сходить, що ти, мабуть, не скоро повернешся до вілли “Хованка”.

– Звичайно! – радісно відповідала Пеппі. – Але нема чого сумувати. Я думаю, що на острові Химерії буде ще веселіше.

Бліда, засмучена Анніка підвела на неї очі й спитала:

– О Пеппі, доки ти думаєш там бути?

– Гм, важко сказати. Певне, до другого різдва.

Анніка жалібно застогнала.

– Хтозна, – повела далі Пеппі, – а може, на острові буде так гарно, що я залишуся там назавжди. Гей-гоп! – вигукнула вона і пройшлася в танку по кухні. – Негритянська принцеса! Зовсім непогано для дівчини, що так мало вчилася в школі.

Очі в Томмі й Анніки якось дивно заблищали, Анніка раптом схилилася на стіл і зайшлася плачем.

– Хоч, як добре все зважити, то, мабуть, нема чого залишатися там назавжди, – додала Пеппі. – Придворне життя може врешті набриднути. І я одного чудового дня візьму та й скажу: “Томмі й Анніко, як вам здається, чи не час вертатися додому, до вілли “Хованка”?

– О, як ми будемо радіти, коли ти напишеш нам так, – мовив Томмі.

– Напишу? А ви хіба глухі? Нащо мені писати? Я просто скажу: “Томмі й Анніко, їдьмо додому, до вілли “Хованка”.

Анніка підвела голову зі столу, а Томмі сказав:

– Щось я не розумію.

– Чого не розумієш? Шведської мови? Чи, може, я забула сказати, що ви також їдете зі мною до Химерії? Мені здавалося, що я вам про це казала.

Томмі й Анніка посхоплювалися з місця. Їм аж дух забило з несподіванки. Але Томмі все-таки мовив:

– Ти нас дуриш! Мама й тато ніколи нас не пустять.

– А от і пускають! – сказала Пеппі. – Я вже про все домовилася з вашою мамою.

На якусь мить у кухні запала тиша. Тоді почулося два нестямних вигуки: це Томмі й Анніка скрикнули з радощів. Пан Нільсон, що сидів досі на столі й намагався намастити маслом свого брилика, здивовано глянув на них. А ще більше здивувався він, коли побачив, що Пеппі, Томмі й Анніка взялися за руки й почали несамовито витанцьовувати навколо столу. Вони так вистрибували й галасували, що відірвалася від стелі люстра і впала додолу. Тоді пан Нільсон шпурнув ножа у вікно й теж заходився танцювати.

– Невже це правда? – запитав Томмі, коли всі вони трохи заспокоїлись і посідали на ящик з дровами, щоб обміркувати майбутню подорож.

Пеппі кивнула головою.

Так, це була чистісінька правда. Томмі й Анніка мали поїхати з Пеппі до Химерії. Певна річ, усі містечкові тітки приходили до пані Сетергрен і питали:

– Невже ти думаєш пустити своїх дітей у такий далекий світ із Пеппі Довгапанчохою? Мабуть, ти жартуєш!

Але пані Сетергрен відповідала їм:

– А чого ж би я їх не пустила? Діти довго хворіли, і лікарі кажуть, що їм потрібне свіже повітря. А я знаю Пеппі, вона ще ніколи не зробила нічого такого, що зашкодило б Томмі й Анніці. Вона їх дуже любить.

– Так, але з ким – з Пеппі! – казали тітки й морщили носи.

– Саме з Пеппі я не боюся їх пускати, – заперечувала пані Сетергрен. – Може, вона й не завжди чемна, зате має добре серце.

Так ранньою весною, одного холодного надвечір’я Томмі й Анніка вперше в своєму житті кинули рідне містечко й вирушили разом з Пеппі в широкий дивовижний світ. Вони всі троє стояли на палубі коло поруччя, а свіжий вечірній вітер надимав вітрила шхуни. Всі троє? Ні, мабуть, краще сказати всі п’ятеро, бо пан Нільсон і кінь також були з ними.

Шкільні товариші Томмі й Анніки стояли на набережній і мало не плакали з туги й заздрощів. Завтра їм доведеться, як завжди, йти до школи, доведеться вчити з підручника географії острови південних морів. А Томмі й Анніці не треба вчити уроків. “Нехай школа почекає, найперше треба подбати про здоров’я”, – сказали лікарі. “А острови південних морів можна вивчити на місці”, – додала Пеппі.

Їхні мама й тато також стояли на набережній. Коли вони крадькома втирали хусточкою очі, в Томмі й Анніки трішки щеміло серце. Та однаково діти були такі щасливі, аж їм ставало млосно.

“Стрибуха” поволі відпливала від берега.

– Томмі й Анніко, коли будете в Північному морі, надягніть ще по одній парі штанців!.. – гукнула пані Сетергрен.

Дальші її слова потонули в прощальних вигуках дітей на березі, до яких домішувалося іржання коня, радісний крик Пеппі і ще один гучний звук – капітан Довгапанчоха саме тоді сякався.

Почалася подорож. На небі засяяли перші зірки, навколо шхуни плавали крижини, у вітрилах виспівував вітер.

– Ох Пеппі, – мовила Анніка, – в мене якось так дивно на серці. Мені починає здаватися, що я теж захочу стати морською розбійницею, коли виросту!

ПЕППІ СХОДИТЬ НА БЕРЕГ

– Попереду острів Химерія! – гукнула Пеппі одного сонячного ранку. Вона стояла на вахті зовсім роздягнена, тільки мала пов’язку навколо стегон.

Їхня шхуна пливла вдень і вночі, багато тижнів і місяців, пливла по бурхливих хвилях і по лагідній морській гладіні, зоряними, місячними ночами, і тоді, коли небо облягали грізні хмари, пливла в дощ і в спеку, так довго, що Томмі й Анніка вже майже забули, як їм жилося вдома, у маленькому містечку.

Ото здивувалася б їхня мама, якби тепер побачила їх! Наче то не в них були бліді, хворобливі обличчя. Здорові й засмаглі, вони жваво видряпувалися на ванти, не згірше за Пеппі. І чим далі посувалися вони на південь, то більше скидали з себе одягу. З неповоротких, закутаних у теплий одяг дітей, що перетинали Північне море, вони обернулися тепер на голих, гнучких засмаглих шибайголов із барвистими пов’язками навколо стегон.

– Ох, як нам гарно! – щоранку вигукували Томмі її Анніка, коли прокидалися в каюті, де вони спали разом з Пеппі.

Часто Пеппі прокидалася раніше за них і вже стояла біля стерна, коли вони виходили на палубу.

– Кращого мореплавця за мою дочку годі знайти на всіх морях і океанах, – любив казати капітан Довгапанчоха.

І це була правда. Пеппі впевненою рукою вела шхуну крізь найбурхливіші хвилі і повз найнебезпечніші підводні течії.

І ось їхня подорож доходила кінця.

– Попереду острів Химерія! – гукнула Пеппі.

Так, перед мандрівниками лежав острів, весь у зелених пальмах, оточений найблакитнішим у світі морем.

Через дві години “Стрибуха” запливла в невеличку затоку з західного боку острова. Всі химеряни, чоловіки, жінки й діти, вийшли на берег зустрічати свого короля та його руду дочку. Коли спустили трап, химеряни закричали:

– Юсамкюра кюсомкара!

Що означало: “Вітаємо тебе, наш товстий білий володарю!”

Король Єфраїм, вбраний у блакитний капітанський костюм, велично зійшов трапом, а Фрідольф, стоячи на передній палубі, зіграв на гармонії національний гімн химерян.

Король Єфраїм підняв руку, вітаючи підданців, і вигукнув:

– Муоні манана!

Що означало: “Радий знов вам слугувати!”

Позад нього йшла Пеппі й несла на руках коня. Натовп вражено охнув. Звичайно, химеряни чули про незвичайну силу Пеппі, але чути – не те, що бачити на власні очі. Томмі й Анніка, взявшись за руки, також скромно зійшли на берег, проте химеряни їх не зауважили, бо всі дивилися тільки на Пеппі. Капітан Довгапанчоха підняв дочку з конем і посадив собі на плече, щоб її краще було видно, і натовп знову вражено охнув. Коли ж Пеппі, скочивши на землю, підняла однією рукою капітана Довгапанчоху, а другою коня, буря захвату перейшла в справжній ураган.

Все населення острова Химерії нараховувало сто двадцять шість чоловік.

– Якраз стільки, скільки треба, – казав король Єфраїм. – Великим королівством керувати важко.

Химеряни мешкали в затишних хижах під пальмами. Найбільша і найкраща хижа належала королю Єфраїмові. Матроси зі “Стрибухи” також мали окремі хижі, де вони мешкали, коли шхуна стояла на якорі в маленькій затоці. І тепер шхуна мала стати на якір, тільки спершу треба було зробити невелику подорож до сусіднього острова, що лежав за п’ятдесят миль на північ, бо там була крамничка, де капітан Довгапанчоха міг купити тютюну.

Для Пеппі химеряни теж збудували гарну нову хижку під кокосовою пальмою. Там мали оселитися і Томмі з Аннікою. Та перше ніж діти пішли до своєї хижі змити з себе дорожню куряву, капітан Довгапанчоха захотів їм щось показати. Він узяв Пеппі на руки й поніс на берег.

– Ось тут, – мовив він, показуючи товстим пальцем на пісок, – тут я виплив на суходіл після того, як мене змила з палуби хвиля. Химеряни поставили на тому місці пам’ятний камінь, а на ньому витесали напис химерянською мовою: “З великого широкого океану до нас прибув товстий білий вождь. На цьому місці він вийшов на берег, коли цвіли хлібні дерева. Хай завжди він буде такий товстий і гарний, як того дня, коли вперше ступив на нашу землю”.

Капітан Довгапанчоха прочитав дітям напис тремтячим з розчулення голосом і гучно висякався.

Коли сонце почало спускатися до обрію, щоб зануритися в безмежний простір південних морів, барабани химерян скликали жителів на майдан серед селища, де відбувалися їхні збори й бенкети. Там стояв бамбуковий трон короля Єфраїма, прикрашений червоними квітками гібіска. Король сидів на ньому, коли керував підданцями. Для Пеппі химеряни спорудили поряд менший трон. І навіть швиденько змайстрували два бамбукові стільчики для Томмі й Анніки.

Барабани загупали ще гучніше, коли Король Єфраїм велично сів на свій трон. Він скинув капітанський костюм і одяг королівський убір: коротеньку ликову спідничку, корону на голову, на шию повісив акулячий зуб, а на ноги біля кісточок – золоті обручі. Пеппі зручно вмостилася на своєму маленькому троні. Вона була в тій самій барвистій пов’язці навколо стегон, але, щоб бути гарнішою, заквітчала голову червоними й білими квітками. Анніка також заквітчала голову, тільки Томмі ніяк не можна було намовити, щоб він заткнув у чуб хоч одну квітку.

Король Єфраїм довго не був на острові і занедбав державні справи, тому тепер почав володарювати з усієї сили. А тим часом малі химеряни несміливо наблизились до трону Пеппі. Хтозна-чому їм здалося, що біла шкіра краща за чорну. Тому, чим ближче вони підходили до Пеппі, Томмі й Анніки, тим більшої пошани сповнювались. До того ж, Пеппі була принцесою. Дійшовши до її трону, вони раптом упали навколішки й посхиляли голови до самої землі.

Пеппі швидко підвелася.

– Що я бачу! – мовила вона. – Ви також граєтесь у пошуковців? Стривайте, будемо гратися разом!

Вона стала навколішки й почала обнюхувати землю навколо себе.

– Здається, тут уже були інші пошуковці, – за хвилину мовила вона. – Я певна, що тут не знайдеш навіть найменшої шпильки.

Пеппі знов сіла на трон. І не встигла вона вмоститися на ньому, як усі діти знов посхилялися до землі.

– Ви щось загубили? – стурбувалася Пеппі. – Але ж тут нічого немає, годі вам шукати, встаньте!

На щастя, капітан Довгапанчоха вже стільки прожив на острові, що химеряни трохи навчилися його мови. Звичайно, вони не знали, що означають такі слова, як “рекомендований лист” чи “генерал-майор”, але багато-що добре розуміли. Діти навіть знали найпоширеніші вислови, такі, як “дам прочуханки”, “намну вуха” тощо. Один хлопчик, на ім’я Момо, вмів досить добре говорити по-шведському, бо любив гратися поблизу того місця, де стояли хижі корабельної команди, і чув, як розмовляли між собою матроси. І ще одна дівчинка, яка звалася Моаною, пробувала розмовляти по-шведському.

І от Момо заходився пояснювати Пеппі, чого вони їй кланяються.

– Ти дужа, гарна біла принцеса, – сказав він.

– Яка там дужа, гарна біла принцеса! – заперечила Пеппі. – Я просто Пеппі Довгапанчоха, і мені вже набридло сидіти на троні.

Вона зіскочила на землю, і король Єфраїм також підвівся, бо саме закінчив володарювати.

Сонце, червоне, мов розпечена куля, занурилось у воду, і на небі засяяли яскраві зірки. Химеряни розіклали на майдані велике багаття.

Король Єфраїм, Пеппі, Томмі, Анніка і вся команда посідали на зелену траву й почали дивитися, як химеряни танцюють навколо багаття. Глухі удари барабана, дивовижні танці, незвичайні пахощі безлічі невідомих квіток із джунглів, усіяне зорями небо – все це навівало на Томмі й Анніку якийсь чудний настрій. А ще до них долинав вічний гомін морського прибою, наче могутній акомпанемент до танців і гупання барабанів.

– Я думаю, що це дуже гарний острів, – сказав Томмі, коли діти вже полягали у свої ліжка в хижі під кокосовою пальмою.

– Я теж так думаю, – погодилась Анніка. – А ти, Пеппі?

Пеппі якийсь час лежала мовчки, поклавши, як звичайно, ноги на подушку. Потім замріяно сказала.

– Слухайте, як гомонить прибій.

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 АКУЛОЮ

Другого дня Пеппі, Томмі й Анніка вийшли з своєї хижі дуже рано. Та ще раніше прокинулися малі химеряни. Вони вже сиділи напоготові під кокосовою пальмою і чекали, коли білі діти вийдуть гратися. Чекаючи, малі химеряни жваво розмовляли по-химерянському, а як вони сміялися, на чорних обличчях поблискували білі зуби.

Діти, на чолі з Пеппі, подалися на берег. Томмі й Анніка радісно застрибали, побачивши дрібний білий пісок, у який можна було загребтися, і синє звабливе море. Кораловий риф неподалік від берега відбивав хвилі, і вода перед ними була гладенька, мов дзеркало. Діти, і білі, й чорні, поскидали свої пов’язки і, сміючись та галасуючи, кинулись у воду.

Потім полягали на піску, і Пеппі, Томмі й Анніка одностайно визнали, що краще мати чорну шкіру, бо вона чудово вписується в білий пісок. Та коли Пеппі закопалася в пісок так, що видно було тільки її веснянкувате личко й дві руді кіски, вона теж чудово вписалася в нього. Діти посідали навколо неї і почали розмову.

– Розкажи нам, як живуть білі діти в країні білих дітей, – звернувся Момо до обличчя в піску.

– Всі білі діти дуже люблять таблицю вноження, – сказала Пеппі.

– Множення, – виправила її Анніка. – І я не сказала б, що ми її дуже любимо, – сумно додала вона.

– Білі діти люблять таблицю вноження, – вперто повторила Пеппі. – Просто місця собі не знаходять, коли якогось дня не дістануть хоч трохи таблиці вноження.

Їй важко було розповідати каліченою химерянською мовою, і вона перейшла на свою рідну мову.

– Коли хтось почує, що біла дитина плаче, то не питає чому, бо й так знає: або її не пустили до школи, або почалися канікули, або вчителька забула завдати додому приклад на таблицю вноження. А що там буває, коли починаються літні канікули, годі й описати. По всій країні стоїть такий плач і лемент, що важко витримати. Всі діти ходять заплакані, коли сторож замикає на літо шкільну браму. Вони сумно йдуть додому, співають жалібних пісень і аж схлипують, як згадують, що доведеться чекати кілька місяців, поки їм знов дадуть трохи таблиці вноження. Так, немає нічого сумнішого, як шкільні канікули, – закінчила Пеппі й глибоко зітхнула.

– Ох! – тільки й сказали Томмі й Анніка.

Момо не міг добре зрозуміти, що таке “таблиця вноження”, й попросив, щоб йому докладніше пояснили її. Томмі почав був пояснювати, але Пеппі перебила його.

– Зараз зрозумієш, – сказала вона. – Це ось що: сім разів по сім дорівнює сто два. Втямив, га?

– І зовсім не сто два, – мовила Анніка.

– Звичайно, бо сім разів по сім буде сорок дев’ять, – додав Томмі.

– Ти забув, що ми тепер на острові Химерії, – сказала Пеппі. – А тут усе інакше, все росте буйніше, отже й сім разів по сім буде більше, ніж у нас.

– Ох! – тільки й сказали Томмі й Анніка.

Урок арифметики перебив капітан Довгапанчоха. Він прийшов сказати, що мав намір вибратися на кілька днів зі своєю командою і всіма химерянами на сусідній острів і влаштувати там полювання на диких свиней. Бо йому дуже кортить поласувати свіжою свининою. Жінки також поїдуть з ними, щоб своїм галасом лякати дичину. А це означало, що діти мають лишитися самі.

– Вас це не зажурило? – запитав каштан Довгапанчоха.

– Відгадуй до третього разу, – відповіла Пеппі. – Того дня, коли я почую, що якісь діти зажурилися, коли їм випала нагода пожити самим, без дорослих, я вивчу всю таблицю вноження ззаду наперед. Присягаюсь тобі.

– Ну то гаразд, – мовив капітан Довгапанчоха.

І він та всі його підданці, озброєні щитами й списами, посідали у великі човни й попливли в море.

Пеппі склала долоні трубочкою і гукнула їм навздогін:

– Якщо ви не повернетесь до мого п’ятдесятиріччя, я почну розшукувати вас по радіо!

Залишившись самі, Пеппі, Томмі й Анніка та інші діти вдоволено перезирнулися. На кілька днів вони були володарями цілого чудесного острова!

– Що ми будемо робити? – запитали Томмі й Анніка.

– Найперше добудемо собі з дерев сніданок, – сказала Пеппі.

І вона спритно полізла на пальму по кокосові горіхи. Момо та інші малі химеряни нарвали плодів хлібного дерева й бананів. Потім Пеппі розпалила на березі багаття і спекла ті смачні плоди. Діти посідали в коло, і кожне отримало всього вдосталь: печених плодів хлібного дерева, молока з кокосового горіха й бананів.

На острові не було коней, тому малим химерянам дуже сподобався кінь Пеппі. Вона дозволяла кожному, хто хотів, покататися верхи. Моана сказала, що колись неодмінно поїде до країни білих людей, де живуть такі дивні тварини.

Пана Нільсона ніде не було видно. Мабуть, подався на прогулянку в джунглі, вирішив відвідати своїх родичів.

– А тепер що ми робитимем? – запитали Томмі й Анніка, коли вже всі накаталися верхи.

– Може, показати білим дітям гарні печери? – запропонував Момо.

– Білі діти залюбки поглянуть на гарні печери, – відповіла Пеппі.

Химерія була кораловим островом. З південного боку він нависав над морем стрімкими кораловими скелями, і там було багато всіляких печер, що їх вимили хвилі. Деякі печери лежали під водою, але до печер, розташованих високо в кручі, вода не досягала, і там малі химеряни любили гратися. В найбільшій печері вони влаштували собі комору і наносили туди кокосових горіхів та інших ласощів. Але дістатися туди було не так легко. Доводилось дуже обережно пробиратися понад урвищем, тримаючись руками за невеликі виступи й заглибини в скелі. Досить було необережного поруху, щоб упасти в море. Та купіль була б не страшна, якби в тому місці не збиралося багато хижих акул, що дуже любили їсти дітей. Але все одно малі химеряни часом задля розваги пірнали в море шукати перлових скойок. Тоді хтось один стояв на сторожі і, побачивши десь поблизу акулячий плавець, застережливо кричав: “Акула! Акула!” В печері у дітей була ціла купа блискучих перлин, якими вони гралися, і гадки не маючи, що білі люди платять за них величезні гроші. Капітан Довгапанчоха інколи брав кілька перлин, як йому треба було купити тютюну. За перлини, які лежали в печері, можна було б купити для підданців багато гарних речей, але капітан, добре подумавши, вирішив, що його вірним химерянам і так добре живеться. Тому діти й далі гралися перлинами.

Анніка замахала руками, коли Томмі звелів їй лізти по кручі до великої печери. Спершу йти було не дуже важко, але далі стежка звужувалась і останні кілька метрів треба було добре триматися, щоб не впасти.

– Я нізащо не полізу, – сказала Анніка. Їй зовсім не хотілось дертися по кручі, де навіть не було за що триматися, коли далеко внизу поблискувало море, повне акул, які тільки й чекали, щоб хтось упав у воду.

Томмі розсердився.

– Ох, краще не брати з собою сестер у південні моря! – сказав він, чіпляючись руками за виступи. – Дивися, як треба лізти! Тільки тримайся…

І раптом – хлюп! – Томмі полетів у воду. Анніка голосно скрикнула. Навіть химеряни злякалися.

– Акула! Акула! – закричали вони, показуючи на плавець, що швидко наближався до Томмі.

– Хлюп! – почулося знов. Це вже Пеппі сама стрибнула у воду. Вона допливла до Томмі майже одночасно з акулою. Хлопець заверещав з ляку, відчувши, як гострі акулячі зуби торкнулися його ноги. Але тієї миті Пеппі схопила акулу обома руками й підняла над головою.

– Ти не маєш ніякого сорому! – сказала вона.

Акула вражено глянула на дівчинку. Їй було не дуже весело, бо в повітрі вона не могла дихати.

– Обіцяй, що більше так не робитимеш, і я тебе відпущу, – мовила Пеппі.

І вона з усієї сили шпурнула хижачку у воду. Акула чимдуж кинулась тікати. Вона вирішила, як тільки трапиться нагода, переселитись в Атлантичний океан.

Тим часом Томмі вибрався на пісок, тремтячи всім тілом. З ноги в нього текла кров. До хлопця підійшла Пеппі й повелася дуже дивно. Спершу вона підняла Томмі вгору, тоді так обняла, що він мало не задушився. Нарешті вона відпустила Томмі, сіла на камінь, затулила обличчя руками й заплакала. Томмі, Анніка і всі малі химеряни дивилися на неї зачудовано й стривожено.

– Ти плачеш тому, що Томмі мало не з’їла акула? – запитав нарешті Момо.

– Ні, – невдоволено відповіла Пеппі й витерла сльози. – Я плачу тому, що бідна акула голодна й не змогла поснідати.

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 ДІКОМ І БАКОМ

Акула встигла тільки здряпнути шкіру на нозі в Томмі. І, трохи заспокоївшись, він знов захотів добратися до великої печери. Тоді Пеппі сплела з лика довгу мотузку й міцно прив’язала її одним кінцем до каменя. Потім спритно, мов сарна, полізла до печери й припнула там другий кінець мотузки. Тепер, коли було за що триматися, навіть Анніка зважилась залізти до печери.

Печера справді була чудова і така велика, що в ній вистачило місця на всіх дітей.

– Ця печера навіть краща за дуплистий дуб у тебе в садку, Пеппі, – сказав Томмі.

– Не краща, а така сама гарна, – заперечила Анніка. В неї аж серце тьохнуло, коли вона згадала про дуба вдома, і вона не захотіла визнати, що на світі є щось краще за нього.

Момо показав білим дітям, скільки в печері кокосових горіхів і плодів хлібного дерева.

Тут можна було прожити кілька тижнів і не голодувати. А Моана показала їм бамбукову трубку, повну чудесних перлин. Вона дала по цілій жмені перлин Пеппі, Томмі й Анніці.

– Ну й гарними ж кульками ви тут граєтесь! – мовила Пеппі.

Дітям приємно було сидіти біля входу в печеру й дивитися на осяяне сонцем море. А ще приємніше було лягти на живіт і плювати у воду. Томмі запропонував улаштувати змагання, хто кого переплюне. Момо був справжній мастак плювання, та однаково не міг зрівнятися з Пеппі. Вона вміла плювати крізь зуби так, як ніхто з них.

– Якщо сьогодні в Новій Зеландії йде дрібний дощ, то це моя вина, – сказала Пеппі.

Томмі й Анніка плювали найгірше.

– Білі діти не вміють плювати, – зверхньо сказав Момо. Пеппі він не вважав за справжню білу дитину.

– Як це білі діти не вміють плювати? – обурилася Пеппі. – Ти сам не знаєш, що кажеш. Та їх у школі вчать плювати з першого класу! Плювати в довжину, плювати у висоту і плювати на бігу. Аби ти побачив коли вчительку Томмі й Анніки – ото вже плює! Вона завоювала перший приз в плюванні на бігу. Коли вона біжить і плюється, ціле містечко аж вив з захвату.

– Ох! – тільки й сказали Томмі й Анніка.

Пеппі приклала долоню дашком до чола й глянула на море.

– Сюди пливе якийсь корабель, – мовила вона. – Маленький пароплавчик. Дивно! Що йому тут треба?

І справді було чого дивуватись. Бо пароплав досить швидко наближався до острова Химерії. На його борту, крім матросів-негрів, було двоє білих чоловіків, їх звали Джім і Бак. То були дужі, засмаглі здоровила, схожі на бандитів. І вони дійсно були бандитами.

Якось капітан Довгапанчоха купував у крамничці на сусідньому острові тютюн, і там були тоді Джім і Бак. Вони побачили, як він поклав на прилавок незвичайно гарні й великі перлини, і почули від нього, що на острові Химерії такими перлинами граються діти. Відтоді в них була тільки одна мета: поїхати на острів Химерію і заволодіти тими перлинами. Вони знали, що капітан Довгапанчоха страшенно дужий, та й команда “Стрибухи” теж їх відлякувала, тому вони вирішили завітати на острів тоді, коли всі мешканці виберуться кудись на полювання. Тепер саме була така нагода. Сховавшись за сусіднім островом, Джім і Бак побачили в бінокль, як капітан Довгапанчоха з своїми матросами й химерянами відпливали на човнах. Вони почекали, поки човнів зовсім не стало видно, й рушили до острова.

– Кидайте якір! – скомандував Бак, коли пароплав наблизився до Химерії.

Пеппі і всі діти мовчки стежили з печери за прибульцями. Пароплав об’якорився, Джім і Бак пересіли в невеличкий човен і повеслували до берега. А всі матроси-негри лишилися на пароплаві.

– Зараз підкрадемося до селища й приголомшимо їх своєю появою, – сказав Джім. – Там, мабуть, залишилися самі жінки й діти.

– Мабуть, – озвався Бак. – Хоч на човнах було стільки жінок, що, я думаю, на острові лишилися самі діти. Сподіваюся, що вони вже награлися перлинами, ха-ха-ха!

– А що? – гукнула їм Пеппі з печери. – Ви теж любите гратися перлинами? Бо мені більше подобається гра в підкиданку!

Джім і Бак вражено обернулися й побачили Пеппі і всіх інших дітей, що визирали з печери. Прибульці задоволене всміхнулися.

– Онде сидять діти, – сказав Джім.

– Чудово, – мовив Бак. – Нам буде легко взяти те, по що ми приїхали.

Але вони вирішили вдатися до хитрощів. Адже невідомо, де діти тримають перлини, тому краще виманити їх з печери ласкою. Вони вдали, що приїхали на острів просто задля розваги. Дорогою вони спітніли, їм було жарко, і Бак запропонував найперше скупатися.

– Я тільки вернуся на пароплав по купальні костюми, – сказав він.

І поплив човном назад. Тим часом Джім залишився на березі сам.

– Тут гарно купатися? – улесливим голосом запитав він у дітей.

– Чудесно, – відповіла Пеппі. – Особливо акулам. Вони тут щодня купаються.

– Ти, певне, жартуєш, я не бачу тут жодної акули, – мовив Джім.

Але все-таки він трохи злякався і, коли Бак вернувся з купальниками, переказав йому слова Пеппі.

– Дурниці, – відповів Бак. Він обернувся до Пеппі й гукнув: – Це ти кажеш, що тут небезпечно купатися?

– Ні, я такого не казала, – відповіла Пеппі.

– Дивно, – обурився Джім. – Хіба не ти казала, що тут є акули?

– Про акули я казала, а що тут небезпечно купатися – ні. Торік мій дідусь щодня тут купався.

– Ось бачиш, – мовив Бак.

– Але це торік, а цієї п’ятниці він повернувся додому з лікарні, – мовила далі Пеппі. – Зате з такою чудовою дерев’яною ногою, що кращої ні в кого немає. – Вона задумливо плюнула в море. – Тому не можна сказати, що тут небезпечно купатися. Хоч дехто втрачає то руку, то ногу. Але ж дерев’яні ноги коштують по кроні пара, то, мабуть, не варто вам бути такими скупими й відмовлятися від задоволення скупатись у цьому місці. – Вона знов плюнула в море. – До речі, мій дідусь тішиться своєю дерев’яною ногою, як дитина. Каже, що вона просто незамінна, як треба з кимось побитися.

– Здається мені, що все це ти брешеш, – сказав Бак. – Адже твій дід, певне, вже старий. А хіба старі діди встряють у бійку?

– Ще й як! – захоплено вигукнула Пеппі. – Він найлютіший дід у світі – лисий і з дерев’яною ногою. Він не може жити без бійки, б’ється з ранку до вечора. Якщо нема кому давати стусанів, він з люті кусає себе за носа.

– Не верзи дурниць! – сказав Бак. – Як можна вкусити себе за носа?

– А от і можна, – мовила Пеппі. – Він стає на стілець і дістає до носа.

Бак хвилину подумав, тоді вилаявся і сказав:

– Досить з мене твоїх дурних теревенів. Ходімо, Джіме, переодягнемося.

– Хоч треба визнати, – гукнула їм Пеппі, – що в мого дідуся найдовший у світі ніс! У нього є п’ять папуг, і всі вони вміщаються на носі, коли посідають рядком.

Бак не на жарт розсердився.

– Слухай-но, руде опудало, такої брехливої дівчинки, як ти, я ще зроду не бачив. Як тобі не соромно! Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби п’ять папуг можуть сидіти на носі в твого діда? Ану, признайся, що це брехня!

– Так, брехня, – сумно сказала Пеппі.

– От бачиш, а я що казав!

– Це страшна брехня, – ще сумніше мовила Пеппі.

– Я теж так думаю, – сказав Бак.

– Брехня, бо п’ята папуга, – крикнула Пеппі й заплакала, – бо п’ятій папузі доводиться стояти тільки на одній нозі!

– А хай тобі всячина! – вилаявся Бак і пішов з Джімом за кущі переодягатися.

– Пеппі, в тебе ж немає дідуся, – дорікнула їй Анніка.

– Немає, – радісно відповіла Пеппі. – А хіба неодмінно треба, щоб був дідусь?

Бак перший переодягся. Він граційно стрибнув з каменя у воду й поплив від берега. Діти напружено стежили за ним з печери. Раптом вони помітили акулячий плавець, що, мов блискавка, розітнув водяну поверхню.

– Акула! Акула! – закричав Момо.

Бак, який досі плив з великою насолодою, повернув голову й побачив, що на нього мчить страшний хижак.

Мабуть, ніхто ще не плавав так швидко, як Бак, рятуючись від акули. За дві секунди він досяг берега й вискочив з води. Він перелякався і лютував на Пеппі, ніби вона була винна, що в морі є акули.

– Безсоромне дівчисько! – крикнув він. – Тут же повно акул!

– А хіба я казала, що їх немає? – запитала Пеппі, мило схиливши набік голову. – Розумієш, я не завжди брешу.

Джім і Бак знов пішли за кущі й одяглися. Видно, вони вирішили, що час уже подумати про перлини. Бо хтозна, скільки капітан Довгапанчоха з своїми людьми пробудуть на сусідньому острові.

– Слухайте, дітки, – почав Бак. – Я чув, що в цих місцях є гарні перлові скойки. Ви не знаєте, це правда?

– Ще б пак! – відповіла Пеппі. – Тут на дні повно перлових скойок, аж ступати важко, коли зайдеш у воду. Можете самі залізти й переконатися.

Але Бак не захотів лізти у воду.

– І в кожній скойці велика перлина, – повела далі Пеппі. – Десь така, як ця.

Вона показала йому незвичайно велику, блискучу перлину.

Джім і Бак так розхвилювалися, що насилу встояли на місці.

– Ви маєте багато таких перлин? – запитав Джім. – Бо ми хотіли б купити їх.

Вони казали неправду. В них не було грошей на перлини. Вони хотіли задарма виманити їх у дітей.

– Тут у печері є не менше як п’ять або й шість літрів таких перлин, – мовила Пеппі.

Джім і Бак не змогли приховати своєї радості.

– Чудесно! – сказав Бак. – Несіть їх сюди, ми всі купимо.

– Е ні, – відповіла Пеппі. – Чим тоді бідні діти гратимуться, га?

Бак і Джім довго вмовляли дітей, поки нарешті зрозуміли, що не видурять у них перлин.

І тоді вони вирішили забрати силоміць те, що не змогли видурити. Добре, що вони знають, де перлини. Треба тільки добратися до печери, і перлини будуть їхні.

Добратися до печери! Гаразд, але як? Поки тривали переговори, Пеппі непомітно відчепила мотузку і втягла її до себе.

Джімові і Баку не дуже хотілося лізти по кручі в печеру. Але вони бачили, що інакше не здобудуть перлин.

– Лізь ти, Джіме, – сказав Бак,

– Ні, лізь ти, – сказав Джім.

– Лізь, кажу! – мовив Бак.

Він був дужчий за Джіма, і Джімові довелося лізти. Він відчайдушне хапався за кожний виступець і за кожну розколинку. Все тіло його вкрилося холодним потом.

– Тримайся міцніше, щоб не впав! – підбадьорювала його Пеппі.

Але Джім таки впав. Бак на березі скрикнув і голосно вилаявся. Джім також скрикнув, бо побачив, що до нього пливуть дві акули. Коли акули були вже за метр від Джіма, Пеппі шпурнула кокосовий горіх так, що він упав перед самим їхнім носом. Акули злякались рівно настільки, що Джім устиг підплисти до берега й вилізти на камінь. З одягу в нього стікала вода, та й сам він мав жалюгідний вигляд. Бак відразу накинувся на нього з лайкою.

– То лізь сам і побачиш, яка то втіха, – огризнувся Джім.

– Я тобі зараз покажу, як треба лізти, – сказав Бак і рушив до печери.

Діти не спускали з нього очей. Анніка вже навіть почала трохи боятися, бо він підходив усе ближче й ближче.

– Ой, ой, не ступай туди, бо впадеш! – гукнула Пеппі.

– Куди? – запитав Бак.

– Он туди! – відповіла Пеппі й показала пальцем.

Бак глянув під ноги.

– Так доведеться вишпурляти багато горіхів, – за мить сказала Пеппі, шпурнувши одним в акулу, що хотіла з’їсти Бака, який заборсався у воді.

Коли Бак таки вибрався на берег, він був лютий, мов оса. Проте акули його не злякали. Бо не встиг він вилізти з води, як знов почав дряпатися до печери. Він забрав собі в голову будь-що дістатися туди й заволодіти перлинами.

Цього разу Бак був обережніший. Коли він опинився вже майже біля самого входу, то переможно закричав:

– Ну, шибеники, тепер ви за все мені заплатите!

Пеппі висунула з печери руку і ткнула пальцем Бака в живіт. Хлюп – і Бак знов заборсався у воді.

– Міг би сам собі взяти горіхів, коли стрибав! – крикнула Пеппі, влучивши акулу в ніс.

Але тепер припливло ще кілька акул, і Пеппі довелось безперестанку кидати горіхами. Один горіх влучив Бакові в голову.

– Ох, лишенько, це ти? – забідкалась Пеппі, коли Бак заревів з болю. – Звідси ти геть схожий на поганющу акулу.

Джім і Бак вирішили перечекати, поки діти самі вилізуть з печери.

– Коли вони зголодніють, то хоч-не-хоч ушиються звідти, – понуро сказав Бак. – Тоді вони інакшої заспівають. – Він задер голову й гукнув дітям: – Мені шкода, що вам доведеться сидіти в печері, аж поки ви повмираєте з голоду!

– У тебе добре серце, – відповіла Пеппі. – Але не бійся за нас. Ми маємо харчів на два тижні. А потім, певне, треба буде трохи ощадити кокосові горіхи.

Вона розбила один горіх, випила з нього молоко і з’їла смачне осереддя.

Джім і Бак вилаялись. Сонце схилялося на захід, і прибульці почали лаштуватися на ніч на березі. Вони боялися вертатись на пароплав, щоб діти не втекли з печери й не забрали з собою перлини, тому полягали на тверде каміння. В мокрій одежі їм було не дуже приємно спати.

А вгорі в печері сиділи діти, їли банани та варені плоди хлібного дерева й весело поблискували очима. Все їм тут подобалося, все здавалося таким цікавим і приємним. Час від часу хтось із них висував голову й позирав на Джіма і Бака. Вже так стемніло, що вони бачили тільки нечіткі обриси бандитів на камінні, але чули їхню лайку.

Раптом почався дощ – такий рясний, як буває тільки в тропіках. З неба линуло ціле море води. Пеппі ледь висунулася з печери й гукнула прибульцям:

– Ото вам пощастило!

– Що ти кажеш? – з надією запитав Бак. Він подумав, що, може, дітям стало їх шкода і вони хочуть віддати перлини. – Чому, по-твоєму, нам пощастило?

– Тому, що ви змокли ще до того, як почався дощ. А то вам довелося б тепер мокнути.

Котрийсь із прибульців знов сердито вилаявся, але дітям важко було розрізнити, чи то Джім, чи Бак.

– На добраніч, хай вам добре спиться! – гукнула Пеппі. – Нам також час уже спати!

І діти полягали покотом у печері. Томмі й Анніка лягли біля Пеппі й тримали її за руки – про всяк випадок. У печері було тепло й затишно. А надворі шелестів дощ.

ПЕППІ ДРАЖНИТЬ ДЖІМА І БАКА

Діти міцно спали цілу ніч. Але прибульцям зовсім не спалося. Спершу вони проклинали дощ, а як він перестав, почали сваритися між собою, з’ясовувати, хто з них винен, що вони й досі не забрали перлин, і кому першому спала безглузда думка їхати на цей острів. Та коли зійшло сонце й висушило їхній одяг, а з печери висунулося цікаве личко Пеппі і вона побажала їм доброго ранку, Джім і Бак твердо вирішили будь-що заволодіти перлами й покинути острів багатими людьми. Тільки не могли придумати, як добутися до тих скарбів.

Тим часом кінь Пеппі почав думати, де ділися Пеппі, Томмі й Анніка. Пан Нільсон вернувся від своїх родичів з джунглів і теж почав думати, де Пеппі. А ще йому було цікаво, що вона скаже, коли побачить, що він загубив свого брилика.

Пап Нільсон стрибнув на коня, вчепився йому за хвіст, і кінь побіг шукати Пеппі. Помалу він добрався до південного краю острова. Тут кінь побачив Пеппі, що саме висунула голову з печери, і радісно заіржав.

– Дивись, Пеппі, он твій кінь! – гукнув Томмі.

– А в нього на хвості сидить пан Нільсон! – додала Анніка.

Гїхні слова почули Джім і Бак. І зрозуміли, що кінь, який біг понад берегом, належав рудій біді з печери.

Бак підбіг до коня і спіймав його за гриву.

– Слухай-но, відьомське поріддя! – крикнув він Пеппі. – Зараз я вб’ю твого коня!

– Ти хочеш убити коня, якого я так люблю? – запитала Пеппі. – Мого милого, доброго коника? Не може цього бути!

– Мені доведеться вбити його, якщо ти не прийдеш сюди й не віддаси нам усі перлини. Геть усі, чуєш? А то коневі зараз буде кінець!

Пеппі хвилинку пильно дивилася на нього, тоді сказала:

– Будь ласка, я тебе дуже прошу, не вбивай коня і лиши дітям їхні перлини, хай собі граються.

– Ти чула, що я сказав! Неси швидше перлини, а то… – мовив він грізним голосом. Тоді обернувся до Джіма й додав пошепки: – Хай тільки вона принесе перлини, я її добре вимолочу за ніч, проведену на дощі. А коня ми візьмемо з собою і продамо на якомусь острові. – Він знов гукнув Пеппі: – Ну, то як? Ти йдеш чи ні?

– Іду, але пам’ятай, що ти сам покликав мене, – мовила Пеппі.

Вона легенько застрибала по виступах, наче то була рівна стежечка, і за хвилю опинилася на березі, де стояли Бак, Джім і кінь. Пеппі спинилася перед Баком – маленька, худа дівчинка, в самій тільки пов’язці навколо стегон, з рудими кісками, що стирчали на обидва боки. Очі її поблискували небезпечним вогнем.

– Де перлини? – закричав Бак.

– Я не взяла перлин, бо сьогодні ми не будемо гратися ними, – відповіла Пеппі. – Зате пограємося в підкиданки.

Бак так заревів, що Анніка в печері аж затремтіла.

– Ну, то я вб’ю не тільки коня, а й тебе! – вигукнув він і кинувся на Пеппі.

– Не так прудко, голубе! – мовила Пеппі, тоді спіймала його за пасок і підкинула на три метри вгору.

Бак гепнув просто на каміння. Тепер заворушився Джім. Він хотів ударити Пеппі, але вона спритно відскочила вбік і весело засміялася. А за мить Джім також полетів у ясне ранкове небо. Тепер вони обидва лежали на камінні й голосно стогнали. Пеппі підійшла до них і підняла одного правою рукою, а другого лівою.

– Не треба бути такими запеклими гравцями в перлини, як оце ви, – сказала вона. – В усьому має бути міра.

Пеппі віднесла їх до води й кинула в човен.

– Тепер їдьте до своєї мами й попросіть, нехай дасть вам п’ять ере на скляні кульки, – сказала вона. – Запевняю вас, що кульками також добре гратися.

Невдовзі після цього пароплав поволі відплив від острова Химерії. Більше його ніколи не бачили в тому морі.

Пеппі ласкаво погладила коня. Пан Нільсон відразу стрибнув їй на плече. І якраз тієї миті з-за найдальшої відроги острова з’явився довгий ряд човнів. Це капітан Довгапанчоха разом з іншими мисливцями повертався додому після вдалого полювання. Пеппі радісно скрикнула й замахала рукою, а вони у відповідь підняли вгору весла.

Потім Пеппі швиденько натягла мотузку, і Томмі, Анніка та інші діти безпечно вибралися з печери. Тож коли невдовзі човни зайшли до маленької затоки і спинилися поряд із “Стрибухою”, на березі вже чекала на них ціла громада дітей.

Капітан Довгапанчоха погладив Пеппі по голові й запитав:

– Ну як, усе було гаразд?

– Так, усе було гаразд, – відповіла Пеппі.

– Ох, Пеппі, ну що ти кажеш! – втрутилася Анніка. – Адже в нас мало не сталося лиха.

– Ага, я й забула, – відповіла Пеппі. – Звичайно, не все було гаразд, тату Єфраїме. Як тільки тебе немає, у нас завжди щось стаеться.

– А що сталося, люба доню? – занепокоєно спитав капітан Довгапанчоха.

– Та нічого страшного, – відповіла Пеппі. – Пан Нільсон загубив свого брилика.

ПЕППІ ПОКИДАЄ ОСТРІВ ХИМЕРІЮ

Дні минали один за одним. Чудові, теплі дні, в чудовому світі, сповненому сонця, блискучої блакитної води й запашних квіток.

Томмі й Анніка так засмагли, що їх майже не можна було відрізнити від негренят. А в Пеппі все обличчя покрилося ластовинням.

– Ця подорож виявилась дуже корисною для моєї вроди, – вдоволено сказала Пеппі. – Ніколи ще я не мала стільки ластовиння і не була така гарна. Якщо так піде далі, то я всіх чаруватиму своєю вродою.

Момо, Моана і всі інші діти вважали, що Пеппі вже й тепер може всіх зачарувати, їм зроду ще не було так весело, як цього літа, і вони так полюбили Пеппі, як Томмі й Анніка. Звичайно, Томмі й Анніку вони теж полюбили, а ті полюбили їх. Тому всім їм було дуже гарно разом, і вони гралися цілими днями. Вони часто навідувалися до печери. Пеппі занесла туди ковдри, і діти інколи ночували там. Тепер їм було там ще зручніше спати, ніж першої ночі. Пеппі зробила також мотузяну драбину, що спадала з печери до самої води. Діти лазили нею вгору і вниз і купалися, скільки їм хотілось. Авжеж, тепер їм було не страшно купатися, бо Пеппі обгородила чималий простір сіткою і акули не могли пробратися крізь неї. А як цікаво було запливати в ті печери, до яких досягала вода! Томмі й Анніка навіть навчилися пірнати по перлові скойки. Перша перлина, яку знайшла Анніка, була велика, гарна, рожевого кольору. Анніка вирішила забрати її додому і вставити в перстень на згадку про острів Химерію.

Часом вони гралися в злодіїв. Пеппі була Баком, що намагався залізти до печери й забрати перлини. Тоді Томмі витягав нагору мотузяну драбину, і Пеппі мусила видряпуватися кручею. Діти висовували голови з печери й кричали:

– Бак іде! Бак іде!

А тоді тикали її пальцями в живіт, і врешті вона падала в море, тільки п’яти її виглядали з води. Всі діти так сміялися, що мало не випадали з печери.

Коли їм набридало гратися в печері, вони перебиралися до своєї бамбукової хижі. Діти збудували її самі, хоч, звичайно, найбільше роботи зробила Пеппі. Це була простора чотирикутна хижа, споруджена з тоненьких бамбукових прутиків, і залазити в неї можна було як завгодно. Всередині хижі росла висока кокосова пальма. Пеппі почепила на неї мотузяну драбину, і вони вилазили майже до самої верхівки. Звідти відкривався чудесний краєвид. Між двома іншими пальмами Пеппі влаштувала гойдалку з ликової мотузки. Гойдалка теж була чудова. Коли розгойдатися на ній як слід і пуститись, можна було скочити аж у воду. Пеппі завжди розгойдувалася дуже високо і скакала так далеко, що якось сказала:

– Одного чудового дня я доскочу до Австралії, і той, кому я впаду на голову, не дуже зрадіє.

Ходили вони також на прогулянку в джунглі. Там була висока гора і водоспад, що зривався з кручі. Пеппі надумала подолати той водоспад у діжці і таки виконала свій задум. Принесла зі “Стрибухи” порожню діжку й залізла в неї. Момо з Томмі забили діжку й зіпхнули її у водоспад. Бурхливий потік підхопив діжку, вона зі страшною швидкістю полетіла вниз і розбилася. Діти побачили, як Пеппі зникла у вирі, і злякалися, що вона вже там і лишиться. Але Пеппі виринула на поверхню, вибралася на берег і сказала:

– У таких діжках чудесно плавати!

Так, їм не було нудно, дні спливали швидко. Але незабаром мала початися пора дощів, а в такий час капітан Довгапанчоха мав звичку зачинятися в своїй хижі й розмірковувати про життя. Він боявся, що Пеппі буде погано на острові, коли почнуться дощі. Томмі й Анніка також дедалі частіше згадували про маму й тата. Крім того, їм дуже хотілося вернутись до різдва. Тому вони не так зажурилися, як можна було сподіватись, коли Пеппі одного ранку запитала:

– Як ви думаєте, чи не час нам вертатися додому?

Для Момо, Моани та інших малих химерян той день, коли вони провели Пеппі, Томмі й Анніку на борт “Стрибухи”, що мала відвезти їх додому, був важким днем. Але Пеппі пообіцяла їм часто навідуватися на острів Химерію. Малі химеряни сплели вінки з білих квіток і на прощання повісили їх на шию Пеппі, Томмі й Анніці. А їхня прощальна пісня ще довго линула навздогін шхуні, що віддалялася від берега. Капітан Довгапанчоха також стояв на березі. Йому довелося лишитись на острові, щоб керувати химерянами. Замість нього доправити дітей додому взявся Фрідодьф. Каштан Довгапанчоха задумливо сякався у велику хусточку й махав дітям на прощання рукою. Пеппі, Томмі й Анніка заливалися рясними слізьми й теж не переставали махати руками капітанові і малим хи-мерянам, доки їх було видно.

Цілу дорогу їм віяв ходовий вітер.

– Мабуть, краще нам витягти теплий одяг, не чекаючи, поки ми доберемося до Північного моря, – запропонувала Пеппі.

– Ох, мабуть, що так, – зітхнули Томмі й Анніка.

Хоч вітер їм сприяв, однаково скоро виявилося, що вони не встигнуть попасти додому до різдва. Томмі й Анніку дуже засмутила ця звістка. Адже в них не буде ялинки і різдвяних подарунків!

– Коли так, то можна було лишатися й на острові, – невдоволено сказав Томмі.

Анніка згадала маму й тата і вирішила, що їй однаково дуже хочеться додому. Але вона теж шкодувала, що не буде з ними на різдво.

Нарешті одного темного січневого вечора Пеппі, Томмі й Анніка побачили світло в будиночках рідного містечка. Вони вернулися додому.

– От і скінчилася наша подорож до південних морів, – сказала Пеппі, несучи трапом на берег коня.

Ніхто їх не зустрічав, бо ніхто не знав, коли вони прибудуть. Пеппі посадовила Томмі, Анніку й пана Нільсона на коня, і вони рушили до вілли “Хованка”. Коневі довелося добре натужуватись, бо вулиці були заметені снігом. Томмі й Анніка дивилися поперед себе в заметіль. Скоро вони побачать свій дім, маму й тата. Раптом вони відчули, що скучили за батьками.

У будинку Сетергренів так звабливо світилося, і крізь вікно видно було, що мама й тато вечеряють.

– Он мама й тато! – вигукнув Томмі, і в голосі його забриніла радість.

Але вілла “Хованка” тонула в темряві й снігових заметах.

Анніці стало прикро, коли вона уявила собі, як Пеппі заходитиме туди сама.

– Пеппі, люба, може, переночуєш у нас? – сказала вона.

– Е ні, – відповіла Пеппі, втоптуючи сніг біля хвіртки. – Я мушу насамперед трохи прибрати в хаті.

Вона рушила снігом, що сягав їй до живота. Кінь потупав за нею.

– А й справді! – додав Томмі. – Подумай, як у “Хованці” холодно, там стільки часу не топилося.

– Пусте, – сказала Пеппі. – У кого в грудях б’ється гаряче серце, той не змерзне.

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА НЕ ХОЧЕ БУТИ ВЕЛИКОЮ

Ох, як пригортали батьки Томмі й Анніку, як виціловували їх, як пригощали доброю вечерею і підтикували їм ковдри, коли вони вже полягали спати! А потім ще довго сиділи на краєчку їхніх ліжок і слухали дивну розповідь про життя на острові Химерії. Їм усім було весело. Одне тільки було погано – Томмі й Анніка пропустили різдво. Вони не признавалися мамі, як їм було прикро лишитися без ялинки й різдвяних подарунків, але самі ніяк не могли забути про це. А ще їм було якось дивно опинитися вдома, як кожному після довгої мандрівки, і вони почували б себе щасливішими, коли б повернулися саме на святвечір.

Журила їх також думка про Пеппі. Тепер вона, мабуть, спить уже в своїй холодній кімнаті, поклавши ноги на подушку, і їй нема кому підтикати ковдру. Томмі й Анніка вирішили завтра піти до неї, як тільки випаде нагода.

Але другого дня мама не захотіла їх відпустити, бо ж вона їх так довго не бачила, а крім того, на обід мала прийти бабуся привітати онуків з поверненням. Томмі й Анніка дуже тривожились, коли думали про те, що Пеппі цілий день сидить сама, і як почало смеркатися, не змогли довше витримати.

– Матусю, ми повинні піти до Пеппі, – сказав Томмі.

– Так, біжіть, – мовила пані Сетергрен. – Але не засиджуйтесь там довго.

І Томмі з Аннікою помчали до Пеппі.

Підбігши до її хвіртки, вони вражено спинилися. Все було як на різдвяній картці. Віллу “Хованка” лагідно огортав білий сніг, всі вікна гостинно світилися. На веранді горів смолоскип і кидав примарне світло на білу снігову поверхню. В садку була прокидана рівна стежечка, і Томмі й Анніці не довелося брести по кучугурах.

Коли вони струшували з себе сніг на веранді, відчинилися двері й на порозі стала Пеппі.

– Веселих різдвяних свят у цій хаті! – сказала вона й повела їх до кухні.

А там… там стояла справжня ялинка! На ній горіли свічечки й сімнадцять чарівних ліхтариків, що потріскували й надавали кухні приємного затишку. На столі стояла кутя, шинка, ковбаса та інші святкові страви, навіть були пахучі тістечка у формі гномиків і пиріжки.

В плиті палав вогонь, а біля ящика з дровами стояв кінь і легенько бив копитом. Пан Нільсон вистрибував по ялинці поміж чарівними ліхтариками.

– Я хотіла зробити з нього різдвяного ангела, – сердито сказала Пеппі, – та хіба його втримаєш на місці!

Томмі й Анніка захоплено дивилися на ялинку.

– О Пеппі, – врешті мовила Анніка. – яка вона чудесна! Як ти все це встигла зробити!

– Я дуже працьовита, – відповіла Пеппі.

Томмі й Анніка відчули себе страшенно щасливими, і їм стало весело, як ніколи.

– Я такий радий, що ми повернулися до вілли “Хованка”, – сказав він.

Діти посідали до столу й заходилися їсти шинку, кутю, ковбасу, тістечка, і все їм було смачніше за банани й плоди хлібного дерева.

– Але ж сьогодні зовсім не святвечір, Пеппі, – сказав Томмі.

– Святвечір, – відповіла Пеппі. – Календар вілли “Хованка” трохи відстає. Треба покликати майстра, щоб його полагодив.

– Ой, як добре, що він відстав! – зраділа Анпіка. – Так ми відсвяткуємо різдво. Хоч і без різдвяних подарунків.

– Добре, що ти мені нагадала! – сказала Пеппі. – Я зовсім забула про них. Шукайте їх собі самі.

Томмі й Анніка аж зарум’яніли з радощів. Вони відразу кинулися шукати подарунків. У ящику з дровами Томмі знайшов пакуночок з написом: “Для Томмі”. В ньому була гарна коробочка з фарбами. Під столом Анніка помітила їнший пакуночок, із своїм ім’ям, в ньому була загорнена чудова червона парасолька.

– Я візьму її з собою, коли ми знов поїдемо на острів Химерію, – мовила вона.

Біля витяжної труби над плитою висіло ще два пакуночки. У них виявились іграшкова машина для Томмі й ляльковий сервіз для Анніки. На хвості в коня також висів пакуночок, а в ньому був будильник для Томмі й Анніки до їхньої кімнати.

Коли Томмі й Анніка знайшли всі подарунки, вони міцно обняли Пеппі. Вона саме стояла біля вікна й дивилася на снігові кучугури в садку.

– Завтра збудуємо собі снігову хатину, – мовила вона. – І вечорами засвічуватимемо в ній свічку.

– О, справді збудуймо! – зраділа Анніка.

Їй дедалі більше подобалося вдома.

– А ще я думаю, чи не спорудити нам снігову гору від гребеня даху до кучугури внизу, – сказала Пеппі. – Я хочу навчити коня кататися на лижвах. От тільки не знаю, скільки йому треба лижв – чотири чи дві.

– Ой, як нам завтра буде весело! – вигукнув Томмі. – Яке щастя, що ми повернулися додому на зимові канікули!

– Треба, щоб нам завжди було весело, – додала Анніка. – І тут, у віллі “Хованка”, і на острові Химерії, і скрізь.

Пеппі кивнула головою. Вони всі троє посідали на стіл. Раптом по обличчю Томмі пробігла тінь.

– Я не хочу стати великим, – твердо сказав він.

– І я також не хочу, – мовила Анніка.

– Ще б пак, є чого хотіти, – погодилася Пеппі. – Великі люди ніколи не радіють. Вони все думають про свою нудну роботу, модні убори, мозолі й пробиткові податки.

– Прибуткові, а не пробиткові, – виправила її Анніка.

– Байдуже, як їх назвати, однаково то погань, – сказала Пеппі. – А ще вони вірять у всілякі забобони та інші дурниці. Думають, наприклад, що станеться велике лихо, якщо під час обіду ненароком уколеш себе ножем у язик.

– І гратися вони не вміють, – мовила Анніка. – Ох, як погано, що ми всі колись виростемо.

– А хто сказав, що ми неодмінно виростемо? – запитала Пеппі. – Здається, я маю десь кілька пілюль.

– Яких пілюль? – запитав Томмі.

– Дуже добрих для тих, хто не хоче стати великим, – відповіла Пеппі й зіскочила зі столу.

Вона заходилася шукати на полицях та в шухлядах і через якусь хвилину показала Томмі й Анніці щось дуже схоже на три жовті горошини.

– Та це ж горох! – розчаровано мовив Томмі.

– Тобі так здається. А насправді це пілюлі круть-верть. Мені їх дав у Ріо-де-Жанейро один індіанський ватажок, коли випадково почув, що я страх як не хочу стати великою.

– А хіба такі маленькі пілюлі можуть допомогти? – недовірливо запитала Анніка.

– Ще й як можуть! – запевнила Пеппі. – Тільки їх треба з’їсти в темряві, та ще й сказати:

Будемо круть-верть ковтати,

Шоб великими не стати.

– Щоб, а не шоб, – мовив Томмі.

– Коли я сказала шоб, то й треба так казати, – відповіла Пеппі. – Вся штука в цім, розумієте? Багато хто каже “щоб”, і стається найгірше, що може бути. Якось один хлопець ковтнув таку пілюлю і сказав “щоб” замість “шоб”. І почав так рости, що аж страшно. По кілька метрів на день. Спершу йому навіть було добре, бо він міг кусати яблука просто з яблуні, наче тобі жирафа. Але потім він став надто великий. Коли приходили в гості його тітки й хотіли сказати йому: “О, як ти гарно виріс і змужнів!”, то мусили кричати в мегафон, щоб він почув. Бо видно було тільки його довгі, тонкі, мов тички, ноги, що губилися десь у хмарах. Голосу його також не було чути. Хоч ні, якось він лизнув сонце і коли впік язика, то так верескнув, що на землі пов’яли квітки. Але то був єдиний раз, що його почули. Хоч його ноги й далі мандрували по Ріо-де-Жанейро і, мабуть, заважали вуличному рухові.

– Я боюся ковтати пілюлю, – злякано заявила Анніка. – А то ще скажу щось не так.

– Ти скажеш так, як треба, – заспокоїла її Пеппі. – Якби я думала, що ти помилишся, то не давала б тобі її. Бо було б нудно гратися з самими твоїми ногами. Уяви собі таке товариство: Томмі, я і твої ноги.

– Не бійся, ти не помилишся, Анніко, – запевнив сестру й Томмі.

Діти погасили свічки на ялинці. В кухні стало зовсім темно, тільки червонів жар у плиті. Вони мовчки посідали в коло на підлозі і взялися за руки. Пеппі дала Томмі й Анніці по пілюлі круть-верть. Від напруження в них аж мороз пішов по спині. Подумати тільки, за мить ці чудодійні пілюлі будуть уже в їхніх животах, і тоді вони ніколи не стануть великими! Як гарно!

– Ну ковтаймо, – прошепотіла Пеппі. Вони проковтнули пілюлі і всі троє проказали в один голос:

Будемо круть-верть ковтати,

Шоб великими не стати.

От і все. Пеппі знов засвітила світло.

– Чудесно, – мовила вона. – Тепер ми ніколи не виростемо, не матимемо мозолів та інших прикрощів. Хоч пілюлі лежали в шафі так довго, що хтозна, чи з них не вивітрилася чарівна сила. Але будемо сподіватися на краще.

І раптом Анніка щось згадала.

– Пеппі, – злякано мовила вона, – ти ж хотіла стати морською розбійницею, як виростеш!

– Ет, я й так можу нею стати, – відповіла Пеппі. – Можу. стати маленькою розбійницею, що сіє навколо себе смерть і жах. – Пеппі хвилину подумала, потім додала: – Уявіть собі, що через багато років вулицею ітиме якась тітка, побачить, як ми вистрибуємо в садку, і, може, спитає тебе, Томмі: “Скільки тобі років, дитино?” А ти відповіси: “П’ятдесят три, якщо я не помилився”.

Томмі весело засміявся.

– Вона, певне, подумає, що я дуже малий на свої роки.

– Так, – погодилася Пеппі. – Але ти зможеш їй сказати, що ти здавався більшим, як був менший.

Томмі й Анніка раптом згадали, що мама наказувала їм довго не сидіти.

– Нам треба вже йти додому, – сказав Томмі.

– Але завтра вранці ми знов прийдемо, – додала Анніка.

– Гаразд, – мовила Пеппі. – Ми почнемо будувати хатку зі снігу о восьмій годині.

Вона провела їх до хвіртки і помчала назад до вілли, аж заметляли руді кіски.

– Чуєш, Анніко, – сказав трохи згодом Томмі, коли вже почистив на ніч зуби, – чуєш, якби я не знав, що то пілюлі круть-верть, то заприсягся б, що то звичайний горох.

Анніка стояла в рожевій піжамі біля вікна й дивилася на віллу “Хованка”.

– Глянь, я бачу Пеппі! – захоплено вигукнула вона.

Томмі також кинувся до вікна. Тепер, коли з дерев опало листя, можна було заглянути до кухні Пеппі.

Пеппі сиділа за столом, підперши голову руками. Вона замріяно дивилася на свічечку, що миготіла перед нею.

– Вона… вона, мабуть, тепер дуже самітна, – сказала Анніка тремтячим голосом. – О Томмі, як тільки настане ранок, ми відразу ж побіжимо до неї!

Діти якийсь час мовчки дивилися в зимову ніч. Над дахом вілли “Хованка” сяяли зорі. А всередині вілли була Пеппі. Вона повинна завжди там бути. Аж якось дивно було подумати про те, що роки спливатимуть, а Пеппі, Томмі й Анніка не ставатимуть більшими. Якщо, звичайно, пілюлі круть-верть не втратили своєї чарівної сили. Надходитимуть нові весни й літа, нові осені й зими, а вони все собі гратимуться. Ось і завтра вони збудують зі снігу хатку і кататимуться на лижах з гребеня вілли “Хованка” на кучугуру снігу, наче з гори. А коли настане весна, вони залазитимуть у дуплистий дуб, де росте лимонад, гратимуться в пошуковців, їздитимуть на коні Пеппі або, посідавши в кухні на ящику з дровами, розповідатимуть цікаві історії. Може, часом вони будуть навідуватись на острів Химерію. Так, дуже приємно було думати про те, що Пеппі завжди житиме у віллі “Хованка”.

– Якщо вона гляне сюди, ми помахаємо їй рукою, – сказав Томмі.

Але Пеппі й далі замріяно дивилася на світло.

Потім загасила свічку.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Пеппі Довгапанчоха – Ліндгрен Астрід


юрій старостенко твори
Пеппі Довгапанчоха – Ліндгрен Астрід