Печорін і Грушницкий. Порівняльна характеристика героїв

Головний герой роману – Печорін – жив у тридцяті роки дев’ятнадцятого століття. Цей час можна охарактеризувати, як роки похмурої реакції, що настала після розгрому декабристського повстання 1825 року. У цей час людина передової думки не міг знайти застосування своїм силам. Невіра, сумнів, заперечення стали особливостями свідомості молодого покоління. Ідеали батьків вони відкинули ще “з колиски”, а разом з цим засумнівалися і в моральних цінностях як таких. Ось чому В. Г. Бєлінський сказав, що “Печорін глибоко страждає”, не

знаходячи застосування неосяжним силам своєї душу.

Створюючи “Героя нашого часу”, Лєрмонтов зображував життя таким, яким вона була насправді. І він знайшов нові художній кошти, яких ще не знала ні російська, ні західна література і які захоплюють нас до цього дня з’єднанням вільного і широкого зображення осіб і характерів з умінням показувати їх об’єктивно, “вибудовуючи” їх, розкриваючи одного героя крізь сприйняття іншого.

Давайте ж детальніше розглянемо двох героїв роману – Печоріна і Грушницького. Печорін за походженням аристократ, отримав світське виховання. Вийшовши з-під опіки рідних,

він “пустився у великий світ” і “став насолоджуватися скажено всіма принадами”. Легковажна життя аристократа йому незабаром набридла, набридло і читання книг.

Після “гучної історії в Петербурзі” Печоріна засилають на Кавказ. Малюючи зовнішність свого героя, автор кількома штрихами вказує не його аристократичне походження: “блідий”, “благородний лоб”, “маленька аристократична рука”, “сліпучо-чисту білизну”. Печорін – фізично сильний і витривалий чоловік. Він наділений неабияким розумом, критично оцінює навколишній світ. Він розмірковує над проблемами добра і зла, любові і дружби, над сенсом людського життя.

В оцінці сучасників самокритичний: “Ми не здатні більш до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя”. Він чудово розбирається в людях, не задовольняється сонної життям “водяного суспільства” і дає знищують характеристики столичним аристократам. Найбільш повно і глибоко внутрішній світ Печоріна розкривається в повісті “Княжна Мері”, де відбувається його зустріч з Грушницким.

Грушницького – юнкер, він самий звичайний юнак, який мріє про кохання, “зірочках” на погонах.

Виробляти ефект – його пристрасть. У новому офіцерському мундирі, причепуреною, що пахне парфумами, він вирушає до Мері. Він – посередність, йому притаманна одна цілком можна пробачити в його віці слабкість – “драпіруватися в незвичайні почуття”, “пристрасть декламувати”. Він ніби прагне грати модну в той час роль розчарованого героя, “істота, приречене якимось таємним стражданнями”.

Грушницького – цілком вдала пародія на Печоріна. Ось чому молодий юнкер так не приємний йому. Своїм жалюгідним поведінкою Грушницкий, з одного боку, підкреслює благородство Печоріна, а з іншого, як ніби стирає всякі розходження між ними. Адже Печорін і сам підглядав за ним і княжною Мері, що, безумовно, не було вчинком благородним.

Та й княжну він ніколи не любив, а просто використовував її довірливість і любов для боротьби з Грушницким. Грушницкий, як людина недалека, спочатку не розуміє ставлення до нього Печоріна. Грушницкий здається собі людиною самовпевненою, дуже проникливим і значним: “Мені шкода тебе, Печорін”, – поблажливо каже він.

Але події не вловлюється розвиваються за задумом Печоріна. І ось вже юнкер, збурений пристрастю, ревнощами і обуренням, постає перед нами в іншому світлі. Він виявляється не таким вже й безневинним, здатним на помсту, ганебність і підлість. Той, хто зовсім нещодавно, грав у шляхетність, сьогодні здатний вистрілити в беззбройного людини. Сцена дуелі розкриває сутність Грушницкого, стріляйте, я себе зневажаю, а вас ненавиджу.

Якщо ви мене не вб’єте я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі удвох немає місця… Грушницкий відкидає примирення Печорин холоднокровно стріляє в нього. Ситуація стає незворотною Грушницкий гине випивши чашу сорому каяття і ненависті до кінця. Напередодні дуелі, згадуючи прожите життя, Печорін замислюється над питанням: навіщо він жив? для якої мети народився? І тут же сам відповідає: “А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення висока, тому що я відчуваю в душі моєї сили неосяжні”. І тут Печорин розуміє, що він давно грає “роль сокири в руках долі”. “Неосяжні сили душі” – і дрібні, негідні Печоріна вчинки; він прагне “любити увесь світ” – і приносить людям одне лише зло і нещастя, наявність благородних, високих прагнень – і дрібні почуття, володіють душею; спрага повноти життя-і повна безнадія, усвідомлення своєї приреченості.

Печорін самотній, становище його трагічно, він справді “зайва людина”.

Лєрмонтов назвав Печоріна “героєм свого часу”, протестуючи цим проти романтичності ідеалізованого уявлення про сучасника, зобразивши образ Грушницкого як пародію на романтизм. Герой для автора – не зразок для наслідування, а портрет, складений з пороків всього покоління у його розвитку. Отже, образ Грушницкого допомагає розкрити головне в центральному героя роману.

Грушницького – криве дзеркало Печоріна – відтіняє істинність і значущість переживань цього “страждає егоїста”, глибину і винятковість його натури. Але в ситуації з Грушницким з особливою силою розкривається і вся небезпека, що таїться в глибині цього людського типу, руйнівна сила, яка закладена в індивідуалістичної філософії, властивою романтизму. Лєрмонтов не прагнув виносити моральний вирок.

Він лише з величезною силою показав всі безодні людської душі, позбавленої віри, просякнуту скептицизмом і розчаруванням. Печорінство було типовою хворобою часу. І не про ці чи людях покоління 30-х років минулого століття сказав М. Ю. Лєрмонтов в знаменитій “Думі”: “… Над світом ми пройдемо без шуму й сліду, накинули століть ні думки плодовитого НЕ геніям розпочатого праці”.




Печорін і Грушницкий. Порівняльна характеристика героїв


народні усмішки для 4 класу
Печорін і Грушницкий. Порівняльна характеристика героїв