Павло Грабовський

Павло Грабовський

(1864 – 1902)

Драматичний життєвий і творчий шлях випав на долю Павла Грабовського, талановитого українського поета, професійного революціонера, політичного засланця. У складний, неоднозначний спосіб взаємодіяли в його творчості ідейно-політична доктрина й художницьке бачення дійсності, регламентованість поведінки “борця” й розкутість уявлень про внутрішній світ ліричного героя. У тяжких духовних випробуваннях виборював він думку про першорядне значення для світу митця власне художнього первня.

Павло

Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864 року в с. Пушкарному на Харківщині (тепер с. Грабовське Краснопільського району Сумської області) в сім’ї паламаря. Навчався в Охтирській бурсі (1874-1879) та Харківській духовній семінарії (1879-1882). Загальна атмосфера 70-80-х років, культивування образу героя – страдника не оминула й стін духовного закладу. “…Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а за “народ”, – згадував пізніше в автобіографії Грабовський, – і те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця, котру, як Ви знаєте, відчувала вся російська молодіж того часу” . На формування
світоглядних переконань молодого Грабовського великий вплив справили ідеї М. Чернишевського, глибоку любов і повагу до образу якого він зберіг на все життя.

Ще під час навчання в семінарії Грабовський бере безпосередню участь у діяльності харківської групи “Чорного переділу” – народницької організації дещо поміркованішого, ніж народовольці, характеру. В грудні 1882 р. у Грабовського виявлено “бумаги противуправительственного содержания”, він був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, Грабовський до квітня 1885 р. прожив у Пушкарному. Починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості. У червні 1885 р. в цензурі розглядалася поема Грабовського “Учительша”, написана російською мовою (за винятком кількох рядків, текст її на сьогодні невідомий). Героїнею поеми є вільнодумна особа, яка стає жертвою переслідувань місцевої влади. Поему не було допущено до друку.

У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв’язків із підпільною організацією. Невдовзі як покарання за виступ проти армійського начальства Грабовського чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме на той час жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі рядового Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув’язнюють.

У в’язниці Грабовський написав ряд поетичних творів, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут також створено поему “Текінка”, в основу сюжету якої лягла романтична розповідь, почута поетом під час нетривалого перебування в армії. На початку 1888 р. Грабовський був адміністративним порядком висланий на проживання в Іркутську губернію. Сучасники у своїх спогадах відзначали безстрашність, розважливість і витримку Грабовського на допитах, у в’язниці та на довгому етапному шляху до місця заслання. В цей час молодий поет пише російською мовою вірші “Друзьям” (поширювався у списках серед політичних засланців), “Молитва”, “Многим”, віршову хроніку “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888), у яких висловлює віру в майбутню перемогу революційної справи. У творі “По Сибири” автор послідовно описує пригоди на тяжкому шляху кайданників упродовж одного дня, відтворює їхній побут, стосунки, нужденні розваги. За жанром – це ліро-епічна поема, в якій значне місце посідають авторські роздуми та прямі звернення до читача, що мають на меті пробудити політичну самосвідомість “рабов поруганной отчизны”.

У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації політкаторжанкою Н. Сигидою. Особистість цієї жінки справила велике враження на поета, проте бути разом їм довелося недовго: Сигиду відправили до жіночої в’язниці на Кару, Грабовського – на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Восени 1889 р. сталася так звана “карійська трагедія”: Сигида була закатована тюремною адміністрацією, її товаришки на знак протесту покінчили з собою; подробиці цієї події викладено в одному з нарисів самим Грабовським, а дорогий серцю образ товаришки – страдниці відтворено згодом у цілому ряді віршів.

На засланні 1889 р. Грабовський укладає збірку оригінальних і пе-рекладних творів (названу ним “Перші струни”). Збірку не допустила до друку київська цензура; окремі вірші з неї в переробленому вигляді були включені пізніше до збірки “Пролісок”. Тоді ж у зв’язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський і його товариші пишуть відомий протест “Русскому правительству”. Ця акція стала причиною ще одного – третього – арешту. З серпня 1889 р. розпочалося слідство, що завершилося судом і переглядом судового рішення в сенаті в березні 1892 р. Протягом усього цього часу, а після винесення вироку аж до кінця листопада 1892 р. Грабовський перебував в іркутській губернській в’язниці.

Ув’язнення стало переломним моментом для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він надсилає вірші в галицькі часописи (перші його твори з’явилися друком у “Зорі” наприкінці 1890 р.), зав’язує листування з І. Франком, трохи далі – з Василем Лукичем, М. Павликом, К. Паньківським. Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави “Євгенія Онєгіна” О. Пушкіна, фрагментів “Фауста” Й. В. Гете, віршів Г. Гейне, народовольця П. Якубовича та ін.), виступає автором кількох нарисів і статей. На цей час припадає й написання на матеріалі місцевих переказів поеми “Бурятка” (1891).

Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення в найглухіших місцях Східного Сибіру. З початку 1893 до кінця 1896р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. Звідти Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати й видати у Львові збірку “Пролісок” (1894), “Твори Івана Сурика” (1894; переклади з російської), “З чужого поля” (1895; переклади світової поезії), “З півночі” (1896; оригінальні поезії та переклади).

Наприкінці 1896 р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ, губернське місто, де життя політичних засланців було значно активнішим. Там він уклав збірку перекладів “Доля” (видана у Львові р.) та збірку “Кобза” (оригінальні твори, переспіви, твори за запозиченими мотивами; видрукувана Б. Грінченком у Чернігові 1898 p.). З Якутська Б. Грінченкові надіслано й рукопис перекладних творів українських поетів російською мовою “Песни Украйны” (того часу не виданий).

У середині 1896 р. закінчився строк перебування Грабовського на поселенні; 1899 р. він здійснює переїзд із Якутська до Тобольська. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. “Термін мого підневільного пробування в Сибіру, – писав у ту пору поет, – кінчається 8 липня 1906 року, якщо не притовчуть” . Повернутися в Україну, про що він безнастанно мріяв, йому так і не пощастило. За два роки до смерті Грабовський одружився, 1901 р. в сім’ї народився син Борис (став відомим ученим – радіофізиком). Майже весь вільний час поета поглинала низько оплачувана й виснажлива робота (коректор у редакції, писар у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай підірвали його здоров’я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й за таких умов Грабовський не полишає літературної роботи, готується видати зібрання творів, пише нові вірші. На “тобольський” період припадає переважна частина інтенсивного, цінного з історико-літературного погляду листування (що розпочалося ще наприкінці 1895 р.) Грабовського з Б. Грінченком, у якому письменники висловлюють свої позиції стосовно багатьох суспільно-політичних та літературно-естетичних проблем.

Листи, як і ряд поетичних творів Грабовського останнього періоду, засвідчують значну еволюцію його світогляду, зокрема остаточне звільнення від народницьких ілюзій. У дослідженнях радянського часу від середини 30-х років майже одностайними були твердження про засвоєння Грабовським в останні роки його життя ряду положень марксизму. Тим часом неупереджений аналіз листів та інших свідчень діяльності Грабовського переконує: поет – засланець справді мав грунтовне уявлення про цю нову на той час течію політичної думки, проте, розчарувавшись у російському народництві, залишався з погляду ідейних переконань байдужим до марксизму: ні в тій, ні в тій доктрині він не знаходив відповіді на болісні для себе питання – про майбутнє української нації, свободу особистості та про пов’язаний з її реальними проблемами зміст художньої творчості.

Помер Павло Арсенович Грабовський 12 грудня 1902 року в Тобольську, похований за заповітом поруч із декабристами (могили О. Муравйова, Ф. Вольфа й Ф. Башмакова).

Із вісімнадцяти років вирушив Грабовський у двадцятирічний шлях по в’язницях і “етапах” царської Росії. В холодних снігах Сибіру, далеко від рідного краю, хворий, нерідко самотній, змучений сумнівами й розчаруваннями в конкретному перебігу суспільно-політичних подій, поет зберіг свої заповітні переконання, віру в загальнолюдські ідеали, впевненість у суспільному поступі й національному розвитку. Ця віра і впевненість випробувана як злигоднями всього його страдницького життя, так і проблематикою його художньої творчості.

Наполеглива кількарічна робота над удосконаленням написаних творів, їх вимогливий добір зумовили той факт, що вже перша збірка – “Пролісок” – засвідчила появу в українській літературі оригінального й значного поета. Найвагомішим набутком збірки є виведення в ній глибокозмістовного образу ліричного героя – особистості широкого суспільно-громадського діапазону.

З не знаним в українській поезії того часу (за винятком творчості І. Фран-ка) пафосом збірка Грабовського виразила думки й почуття людини, яка пов’язала особисту долю з суспільним рухом епохи, вважаючи його передовим і справедливим, зробила справою свого життя революційну боротьбу.

Переконлива внутрішня логіка розвитку цих почуттів, що харак-теризується не тільки фанатичною вірою в утопічні ідеї, а й хвилями збентеження, тимчасової непевності, спричиненими байдужістю середовища та практичною незмінюваністю умов, серед яких роз-гортається робота й боротьба “за будуче Русі”, – такі основні життєво вірогідні мотиви цієї поетичної збірки.

Виразно автобіографічна емпірично-життєва основа, притаманна багатьом ліричним сюжетам збірки, що виявляє себе в опосередкуванні досить розкутих літературно-естетичних уявлень поета, збагачена сталими елементами його художнього мислення (зокрема, ряд ключових образів), напластуванням громадсько-політичних і філософських роздумів про сучасність. Безперечна “ідеологічна” характерність героя творів є примітно своєрідною й змістовною; втім, будучи визначальною для перших двох оригінально-авторських збірок (“Пролісок” і “З півночі”), вона поступається своїм домінантним значенням у творчості пізнішого часу.

Можна виокремити три ідейні комплекси, якими сформовано “ідеологічний” (хоч, як зазначено, ним не вичерпується художня повнота збірки) світ “Проліска”. Це, по-перше, загальноєвропейська гуманістична концепція суспільного прогресу, яка в XIX ст. стає духовною основою таких, зокрема, явищ, як російський (починаючи від декабризму) визвольний рух та українське національно-культурне відродження. По-друге, це власне народницька доктрина, вплив якої на світогляд і навіть творчість Грабовського, безпосереднього учасника народницьких акцій, неможливо заперечити. По-третє, це українська національна справа, що на той час набуває нових радикальних ознак і до якої поет завжди відчував себе причетним. Досить сказати, що, починаючи свою нелегальну діяльність, Грабовський ідентифікував її мету з обстоюванням інтересів українського народу, а велика частина творів першої збірки промовисто засвідчує, що герой їх духовно живе в Україні, зв’язаний з нею і спогадами, й помислами про майбутнє.

При створенні збірки “Пролісок” автор безперечно мав на увазі широке контекстне поле світової, російської та української поезії. Про грунтовну обізнаність Грабовського з літературними явищами цього ряду промовляють загальні засади поетики, окремі сліди прямих впливів у власній творчості й велика перекладацька робота поета. Об’єктом його орієнтацій є художньо повновагі твори різноманітної тематики й проблематики: від висловлення плинних відчуттів, образів споглядання природи, камерних переживань – до картин суспільного життя. Природно, перевагу тут надано поезії громадянської теми. На характеристиках героя й дійсності, розгорнутих у збірці “Пролісок”, позначився вплив російської так званої “вольної”, “демократичної” поезії (М. Михайлов, П. Лавров, П. Якубович, С. Синєгуб, О. Боровиковський, О. Ольхін, І. Пальмін та ін.), яка в 70 – 90-х роках ідейно пов’язана переважно з народницьким рухом (твори цих та багатьох інших поетів як у друкованому, так і рукописному, як у підцензурному, так і нелегальному вигляді мали широке ходження у звичному для Грабовського середовищі “борців” на волі та засланців).

Різними гранями поетична творчість Грабовського звернена до творчості найбільшого для нього авторитета й вчителя – Т. Шевченка (насамперед деякі риси типологічної близькості з Шевченковою психологічною лірикою часів заслання, а також розроблення окремих, започаткованих Т. Шевченком, мотивів та модифікація поодиноких його стильових рішень). Крім цього, поетичний доробок Грабовського входить у перегук (у тематиці, проблематиці, напрямах образного новаторства) з поезією О. Кониського, В. Мови-Лиманського, М. Старицького, І. Франка, Б. Грінченка, В. Самійленка.

Ідеали, які в збірці “Пролісок” виповідає поет, закорінене в політичному мисленні всього Нового часу, ідеях Просвітництва та європейських революцій XVII-XIX століть. Ними надихалися молоді покоління, які вірили у можливість удосконалення суспільного ладу, морального й духовного поступу. Життєствердний соціальний оптимізм визначає провідні тони “Проліска”, де виповідається пристрасна позакритична віра в світле майбуття народу й людства:

Прийде день великої відради:

Чоловіцтво, змучене украй,

Ворожду закине братства ради,

На землі побачать люди рай.

Час настане для взаємин спільних,

Зоря згоди заблищить у тьмі;

Рівний всім, в сім’ї народів вільних

Раб – народ забуде об ярмі…

Уже з цих рядків починається мимовільне протистояння проблематики творчості Грабовського-поета й народницької доктрини, якій він служив як рядовий діяч.

Збірку пронизує те, чого не мало й не могло мати на думці російське народництво, – турбота про долю України, її народу, державності й культури, роздум над її історичним прямуванням (“До сіячів”, “До Русі – України”, “До українців”, “До України”, “До галичан”, “Народові українському” та ін.).

“Народ, покинутий на злидні, Народ, плазуючий у млі, Повинен стратить риси рідні, Безслідно стертися з землі”, – ця строфа з вірша “Поетам – українцям”, винесена в епіграф збірки, звучить як пристрасна пересторога проти зденаціоналізування й духовного занепаду українського народу.

Порівняння збірки Грабовського зі зразками російської “вольної” поезії 70-90-х років виявляє не тільки самоочевидну лексично-стилістичну своєрідність українського поета, а й дещо відмінні засади в підходах до творчості: вірші його (навіть типово “пропагандистського” плану) сконцентровано довкола образу особистості – з виразно відчутним суб’єктивним звучанням, не затаюваною емоційністю, увагою до перебігу глибоко-душевних настроїв героя. Доробок Грабовського, зібраний у “Проліску”, виглядає досить “недисциплінованим” у зіставленні з ідеологічною й партійно-етикетною строгістю доробку таких, приміром, поетів-революціонерів, як С. Синєгуб, В. Тан-Богораз, М. Морозов. Певна річ, ідеї та образи поезії російського народництва усе ж позначилися на характеристиках художньої творчості Грабовського. До крайніх виявів цього можна віднести, скажімо, тези про довколишній світ як “безбережне море зла” , про доконечну погребу зречення всього приватно-індивідуального, про те, що праця “на користь та гатунок села – Має бути любов’ю єдиною” тощо.

Проте у кращих творах збірки Грабовський виходить поза межі подібних ідейно-естетичних настанов, стає вище їх риторики та фразеології, художньо перетворює образний лад типових текстів цього спрямування: ключові для них образи – кліше “святині”, “кумира”, “кайданів”, “ярма”, “страдника”, “діла святого”, “шляху терну та крові” тощо підпорядковує вираженню ширших громадсько-суспільних уявлень, головне ж – проймає сферу цих образів зворушливо – особистісним ставленням і переживанням героя. І вже остаточно викорінюють можливість “програмового” вигляду збірки вміщені в ній вірші – пейзажі (“Вечір”, “Пустка”), задушевні спогади про дитинство та рідний край (“У сні”, “Мрія”, “Омана”, “Україна приснилась мені…”), натурфілософська лірика (“Красно при долині…”), “дитячі” вірші й дидактична поезія (“Щоглик”, “До школи”, “Дітям”, “До дітей”, “Панським діткам”), повістувальне узагальнення життєвих шляхів, далеких від сфери революційної боротьби (“Сироти”, “Занедужала сирітка”).

Отже, живе почуття особистості у збірці “Пролісок” усіляко виривається з-під норм народницького кодексу, подекуди заходить у суперечність із ним і в цих моментах ставить під сумнів доконечність самого зіставлення книги Грабовського з типовою поезією російського народництва; водночас у певній своїй частині збірка поета мимохіть сприяє наданню жорсткій ідеологічній схемі людяно привабливих рис: проникливе усвідомлення героїзму загиблих борців (“На братній могилі”, “До великоруського поета Рамшева”, вірші, присвячені пам’яті Н. Сигиди), екстатичне обстоювання правоти своєї справи (“Надія”, “До Б. С-го”), натхненні уявлення про ідеал піднімаються над практицизмом народницьких доктрин, розширюють і збагачують, а то й трансформують до невпізнання їх лозунговий зміст.

Реалістичним і реалістично-просвітницьким засобам творення образу “борня” не суперечить у збірці романтична ознака його відчутної опозиції дійсності. Вимальовується постать героя, який, помислами й вірою спрямо-ваний у майбутнє, поборює ваготу сучасності – доби політичної реакції.

Великі випробування, необхідність самозречення, сама смерть не лякають його, а ті емоційні травми, моральні терзання, яких зазнає (“Кров’ю серденько все перелите, Перебрехано кращі чуття…”), виправдані в його очах загальним щастям майбутнього. Герой пере-конаний, що саме це почуття приреченості, яке сповнює його самого, здатне ентузіастично захопити й однодумців: “Не сумуйте, що купа на купі Всі поляжемо за діло святе: На зітлілому нашому трупі Невмируще братерство зросте!” .

Від вірша до вірша послідовно утверджується, постаючи щораз новими поетичними гранями, альтруїстична ідея – “за братів нам доля пасти, За сестер вмирать!”, подвигу, який є жертвуванням власного життя за майбутнє щастя “братів” і “сестер”, усього народу. Найвища форма звершення цього подвигу – загибель від рук ката (це стає основою піднесеної поетизації й, зрештою, міфологізації образу “борця”, як-от у випадку із загибеллю Н. Сигиди).

Образові ліричного героя Грабовського надає життєво людських рис те, що за аскетичними вимогами, які він ставить до себе й до інших (“Гадка”, “До товариша”), прозирають душевна незахищеність, вразливість. Герой, не зізнаючись собі в цьому вповні, прагне підтримки й душевного тепла, а у сфері власне боротьби – натхнення від героїчного прикладу. У зв’язку з цим розгортається тема “зі в’язниці” (товаришки по ув’язненню), “сестри”, “всестрадниці святої”, на формування образу якої вирішальний вплив справила особа Н. Сигиди. “До моєї покійної сестроньки Надії” – такий підзаголовок має “Посвята” збірки Грабовського. Найзадушевніші поетичні рядки книги пов’язані саме з цим жіночим образом. Безкомпромісність, беззастережність переконань цієї жінки – борця романтично опромінюють весь її образ, підносять його над буденністю. Любов героя до неї визначається особливою чистотою, духовним максималізмом. Незагойний біль, викликаний смертю товаришки, який не зникає з плином часу, сконденсовано у вірші “Отрута”, можливо, одному з найкращих творів поета – за щільністю поєднання роздуму й емоції, енергійністю композиційного розвитку, інтенсивністю образного мислення.

У віршах цієї тематичної групи виявлено характерне для всієї збірки багатство способів ліричного викладу. Це й інтимне послання – сповідь, форми якого набуває “Посвята” збірки, й розлога алегорія, що лежить в основі вірша “Квітка (До Н. К. С.)”, й медитативні узагальнення, які у вірші “Тяжкий завіт” ведуть до певного емоційного рішення (“Але простить мучителів твоїх Я не відчую в собі сили!”). Значну частину становлять твори, в основі яких – динамічний опис стану почуттів поета; центром, провідною зорею тут виступає образ коханої жінки (“До…”, “Мара”, “До сестри”, “Спогадання”, “До мучениці”, “До сестроньки”, “Мов ангела, тебе я стрінув…”).

Усі ці твори розвивають мотив духовної й душевної зрідненості з жінкою – однодумцем. Образ жінки – борця відіграє важливу смислову роль у структурі всієї збірки: він надає винятково щирих, інтимних рис розумінню героєм революційної боротьби – справи, за яку страждала кохана жінка. Через почуття до неї особистість героя розкривається в максимальній повноті й багатогранності. Ще один семантичний шар цього образу – його надихаюча роль, завдяки якій образ жінки певним чином ототожнено із самою поезією: “Моєю зорею ясною, Моєю музою була!” . Вірші цього плану розширювали образно-концептуальну сферу інтимної лірики в українській поезії наприкінці XIX ст.

Героїня віршів Грабовського неодноразово йменується “сестрою”, “ангелом”, зближаючись у цій функції заступниці з образом святої, можливо, навіть Діви Марії. Збірний образ жінки постає уособленням не тільки душевного затишку, а й духовної опори та життєвого захисту взагалі. Це засвідчує й вірш “До матері”, що ним, мовби своєрідною молитвою, підсумовано збірку. В ньому образ матері набуває широкого символічно-міфологічного змісту, засадничого значення для індивідуального буття. Цим віршем завершено пізніше й збірку “Кобза”.

Світ суб’єктивно-інтимних переживань і світоглядних уявлень героя невіддільний у поезії Грабовського від перейнятості долею України. Головною категорією національного мислення у Грабовського виступає народ. Не ідеалізуючи простолюд в його тогочасному стані, поет визнавав за ним великий життєвотворчий потенціал (“Простий люд – є наша слава”), бачив його визначальну роль у реалізації національної ідеї.

Типи людей з народу виведено поетом у кількох пластичних віршових малюнках, зокрема “Робітникові”, “Швачка”, “Сироти” (“Сердешні діти… батька взято…”), “Допусти”. Ідею конкретної, діяльної участі в порятуванні народу від “тьми” образно розкрито у вірші “Трудівниця” (про передчасну смерть сільської вчительки), де образ героїні вибудовано не тільки деталізованим означенням її вчинків і дій, а й ще більшою мірою через емоційний коментар автора, зображення того, як переживають утрату діти – школярі, їхні батьки, односельці. Саме такий тип сумлінного, невибагливого до життєвих вигод діяча, “чий вік минув за працею, як днина, сліпим братам торуючи межу”, служить поетові для узагальнення у вірші “Справжні герої”, де проголошується “хвала трудівникам незнаним, що двигли мисль по селах, хуторах”. Це самовіддане, багаторічне подвижництво відбувається в атмосфері морального ригоризму, взаємних ідейних вимог товариства однодумців, що, намагаючись відповідати ідеалу “передових людей” часу, стають, по суті, добровільними жертвами громадянського обов’язку.

Із великою любов’ю пишучи про українського “мужика”, тужачи на засланні за Україною, гостро відчуваючи першочергові потреби й інтереси власної нації, Грабовський бачив долю своєї батьківщини на шляхах боротьби за рівність і братерство усіх народів, як заповітне, висловлював бажання, “щоб Русь порізнена устала З-під віковічного ярма І квітом повним розцвітала У згоді з ближніми всіма!” . Братерське почуття до представників інших народів відбито у віршах “До Б. С-го”, “Народові єврейському”, “До великоруського поета Рамшева”, “До М. Ова” та ін. Опосередкованим свідченням цього почуття є велика зацікавленість Грабовським інонаціональними культурами, виражена в художніх творах (поеми “Текінка”, “Бурятка”), перекладній збірці “Твори Івана Сурика”, інших перекладах.

Творам Грабовського притаманні полемічна загостреність, обстоювання власної позиції в питаннях природи й сенсу художньої творчості. Поет переконаний у великій суспільній ролі літератури, головним предметом її вбачаючи сучасність і націлюючи її навіть на розв’язання завдань суспільного розвитку України (“Поетам – українцям”, “До українців”, “З думок сучасних”). Істотного значення в естетичних уявленнях поета надано концепції позитивного героя; міркування про нього не тільки з прямою публіцистичною пристрастю проголошено (“Справжні герої”, “До товариства”, “Сучасникові”), а й художньо розгорнуто в ряді образів: “трудівниця”- вчителька, ув’язнений революціонер, замордована катами його товаришка по боротьбі. Як літературний маніфест, так і, радше, як публіцистично загострений памфлет звучить у збірці “Пролісок” вірш “Я не співець чудовної природи…”. Навряд чи варто прочитувати його буквально: твір цей є підкреслено (аж до самозаперечення) гіперболізованим вираженням гуманістично-просвітницьких переконань про “щастя”, “красу” людини й людства та несумісність таких понять зі стражданнями, гнітом, злиднями. Ці переконання, для художнього плану досить аскетичні (але й по-своєму привабливі), поет з викликом протиставляє тогочасній декадентській концепції “мистецтва для мистецтва”, тій частині “панської” російської поезії, яка заради фальшиво зрозумілого естетизму ладна була робити замах на етичні підвалини життя, загравати з імморалізмом тощо або ж спрямовувалась на примітивно-ідеалістичні пошуки “всесвітньої гармонії” – з її нежиттєвими конфліктами, гедонізмом, манірністю.

Об’єктом полеміки могла бути тут і поверховість, не узагальненість особисто-приватних, здебільшого “безжурних” переживань у деяких творах тогочасної української поезії. Та, попри всю полемічну умовність цього вірша, в ньому поряд із реальним баченням суперечностей часу відбилося й продиктоване ідеологічною напередвизначеністю уявлення про дійсність як земне пекло (“не згірш як звір братів гризуть брати”), схематичне протиставлення “страждання” і “краси”, нерозв’язаності соціальних проблем і “холодної байдужності” природи. Очевидною є й певна скутість, потенційна філософська нерозгорнутість образу – поняття “краси”, із крайнощами розуміння якої вступає в суперечність власна творча практика поета – не тільки низка віршів про “чудовну природу”, а й твори з виповіддю задушевних спогадів, почуттів ідейної спільності, дружби, надихаю – чого прикладу самопожертви, вірності, героїчного вчинку.

З ідейно-естетичного погляду збірка “Пролісок” не є одноплановою. Утопічні сподівання на те, що ціною страждань героїв буде куплено прекрасне майбутнє світу, перемежовуються тут із реальним, тверезим баченням труднощів історичного поступу, незмінна позиція послідовного революціонера – із сумнівами в результатах, навіть доцільності своєї справи. Нема в героя й остаточної визначеності в способах боротьби. З нетерпінням запитуючи в одному вірші: “Коли ж постане месник гожий. На ті злочинства світові?” [З, 71|, Грабовський в інших творах заперечує шлях насильства: “Пройшла кров не дасть нам ради, Знов прокляттям обіллє; Поклик помсти та розради Щирий замір попсує” . Йдучи за почуттям обурення й гніву, яке не дозволяє “простить мучителів твоїх”, поет невдовзі схиляється до умоглядної думки, нібито мученицьке життя борця “Розтопить лід В серцях катів, Любов натхне їм до братів” [3, 941 та покладає надію на ідею християнського всепрощення.

Ново заповітні алюзії в поезії Грабовського на цьому не вичерпуються. Нерідко перипетії боротьби, в якій бере участь герой, подаються як здійснення “божого святого заповіту”, звідси – образи “несення хреста” на означення страдницького шляху, “тернового вінця” як подвигу, а також релігійний відтінок окремих картин майбутнього братерства людей.

Промовисті біблійні образи, особливо ті, що пов’язані з новозаповітним міфом розп’яття, були популярними (хоча концептуально навряд чи виправданими) в тогочасній поезії громадянської теми. Звернення Грабовського до християнської алегоричної емблематики додатково зумовлено також вихованням та освітою поета, особливостями його світогляду й, можливо, художньо-творчого темпераменту. Ключове для цієї образної системи зближення образів борця – страдника й Христа, що має місце і в поезії Грабовського (“Хрестоносця приоруже Розіп’ятий на хресті”), знаходить для себе певну підставу в ідеї пасивного протесту, в тій модифікації концепції жертви, яку обгрунтовував поет: проти “катів”, за майбутнє світу слід боротися не насильством, не розправою, а принесенням себе в жертву; тільки великою кількістю “трупів” безневинно загиблих борців можна переважити терези в нерівній боротьбі “передо-вого” загону й захисників режиму, змінити напрям історичного шляху суспільства.

Мотив жертви розкрито в поетичній творчості Грабовського багатьма гранями. Це й форми жертвування (загибель героя, подвижницька “робота”), й загальна, опоетизована краса жертви; це й (особливо у збірці “З півночі” та ліриці останніх років) її жахлива ціна в зіставленні з реальним, повсякденним життям. Збірка “Пролісок” розпочинає цей мотив із вищих регістрів: жертва (самопожертва, жертовність з боку героя, жертва цілих поколінь “борців”) тут не тільки означує утопічну доцільність тієї чи тієї події, а й має вищий, сакральний зміст: жертва постає по суті єдиним засобом руху історії, є єдиним гідним особистості сенсом її життя.

Проте вже в цій збірці проступають об’єктивні ознаки того, як дійсність у своїй достеменності вторгається в утопічну схему. Віршем “Оце я думаю, брати…” висловлено першу підозру, “що мир, запеклий у борні, Жартує тільки та сміється…”. Припущення про можливу облудність, двозначність слави того, хто самовіддано страждає за ідею (“…мир, лукавий, як дівча, Цього на людях уквіча, А серце схилить до другого…”), набуває ширшого, масштабнішого звучання. Йдеться про долю щирих емоційних прагнень у “лукавому мирі”; й те, що приклад узято зі сфери революційної боротьби, засвідчує відкритість її загальним моральним колізіям, у яких довірливість сердечного почуття не завжди є запорукою здобутку.

Грунтуючись на апріорних (хоч не раз пов’язаних зі спробами впровадження в практику) уявленнях про необхідність зречення всього особистого в житті “борця”, герой лірики Грабовського все-таки відчуває подекуди свою неготовність іти таким шляхом. Він змушений констатувати розбіжність між власним, виразно усвідомлюваним покликом душі та аскетичним партійно-груповим кодексом. У вірші “Людина єсьм” героя бентежать непритлумлювані душевні потреби, які фігурують тут під означенням “слаботи”, “нікчемні мрії, суєтні турботи” і які його “скули кругом, як ретязем кати”. Він готовий каятися перед чудотворними образами своїх революційних кумирів: “Простіть мене, о мученики-мерці, Простіть мене, о страдники живі!” . Патетичні, закличні гасла герой проголошує й від свого імені, й у збірній формі “ми”. Проте як тільки йдеться про вираження особистого настрою, пов’язаного з конкретними обставинами, герой почувається самотнім. “Бувають темні дні розпуки: Нічого серце не бажа”, – такими рядками розпочинається вірш “До мучениці”, в якому поет, викликаючи перед себе образ закатованої революціонерки, шукає підтримки в її вчинку та висловлює бажання активної дії.

Проте розпука, що не раз опановує душу героя, транспонується здебільшого в інші думки й настрої. У вірші “Ні словечка нівідкуди”, виповідаючи свою глуху самотину, відчуваючи жаль до ще в паростку змарнованих відрадних помислів, підтверджуючи своє зречення від, як здається йому, обивательського образу щастя (“кубельця”), герой доходить найболючішої для себе думки, що й та мета “труду у братерньому гурті”, задля якої він пожертвував усім, те бажання “корисним стати люду” також не зреалізувалися: “Не справдились думи ті!”.

Викладаючи кредо борця у віршах “Прийде день великої відради…”, “До товариства” та в не менш відомому, ентузіастично-поривному “Надія”, поет дає змогу своєму героєві зазнати й інших настроїв та психологічних станів. Це настрої душевної втоми, туги, розчарування у справі, відчуття покинутості й душевного сирітства, загально окреслені у вірші “В самоті” й конкретизовані у віршах “Благання”, “Нудьга без краю; серце гасне…”, “Запитання” та ін. У цих творах свідомо чи несамохіть відзеркалено колізію між надсадною вірою “борця” й неподатливою, інертною реальністю.

Герой переживає хвилини – й це надає ознак вірогідності художньому світу Грабовського, – коли, не бачачи результатів багатовікової боротьби, наближається до думки про марність своєї справи й жахається цього (“… То запитаєш з журним криком: За віщо ж люд носив хрести, Смертельно вік боровся з віком, Губили страдників кати” . На якусь мить він ладен припустити, що дійсність виступає чимось зовсім іншим, має інші виміри, ніж ті, що умоглядно надала йому програма “борця”. “Борець” нараз відчуває свою відокремленість від реального життя: “Як гірко трупом почуватись, Безслідним полум’ям згоріть, До жизні – праці марно рватись, Душі коханої не здріть!” (“Химера”). Ці настрої, ця опозиція між вірою в утопічне й реальністю одержали розвиток та емоційне загострення у книзі “З півночі”.

У ліриці першої збірки превалює вираження, а не зображення. Автор відтворює внутрішній, духовний світ героя -“борця”, окреслює динаміку його переживань, перебіг допитливої чи наснаженої враженням думки, незмірно менше торкаючись конкретних обставин його життя й невільницького побуту, хоча й останнє має місце, як-от у віршах “На спогад”, “Нудьга без краю; серце гасне…”, “Пісня кайданників”. Поодинокі в поезії Грабовського ознаки місця дії, зокрема пейзажні характеристики місцевостей Сибіру (“В далечінь”, “Розвага”, “Пустка”, “Далеко”, “З елегій”). Навіть у віршах з новелістичною композицією страдницький шлях героя розкрито здебільшого в узагальнювальних експресивних (а не деталізувально-описових) образах “ночі темної”, несення “стягу”, тління “іскри”, загибелі “серед пекла та мук” (“Тужба”), нарешті, оживання “ко-лишніх замірів” тощо. Лише в ранній поемі “По Сибири”, витриманій у повістувальному стилі, поет робить спробу ретельно нотувати подробиці побуту арештантів. Описові деталі в ліриці поета пов’язані насамперед із особистими спогадами про рідний край і темами з-поза сфери невільничого життя (“Омана”, “Україна приснилась мені…”, “Швачка”, “Сироти” (“Сердешні діти…”), “Трудівниця”, “Щоглик”, “До школи”, “У сні”, “Вечір”).

Метаболічна (іносказальна) образність поезії Грабовського загалом мало індивідуалізована, проте немає підстав твердити, що його поетичне слово є автологічним. Поетичне мовлення Грабовського відчутно експресивне й набуває цієї характеристики на межі між клішованою для свого часу (що перейшла в масовий “поетичний” ужиток) образністю та спробами оригінального авторського образотворення.

Це й “щільні” метафоричні вирази (“З-під шин тугих німого бідування Життям лине отой могучий дух…” , і надання поетичного звучання власному лексичному новотворові, запозиченому рідкісному слову чи незвичній граматичній формі (“Журно дзюріє Попід веслом… Огнище мріє Геть за селом”, “Дарма позираю вперед непроглядної мли”, “І випливаєш ти над мене У тій збагніченій красі…”), і сміливе, художньо виправдане тавтологічне повторення (риторична фігура додавання), що підсилює посутнє й розширює суміжні значення образу, як-от образу хреста (“Помінялись ми хрестами, Поклялися хрест нести і гарячими вустами Цілували ті хрести”), й виведення окремих образів, ліричних ситуацій на рівень символу (у віршах “Квітка (до Н. К. С.)”, “На морі”, “Гаряче душа молилась…”, “По морю”, “Красно при долині…”, “З елегій”, III, IV, “До матері”).

Інтенція образного моделювання художнього світу незмінна в творчості поета, а час од часу, навіть у несподіваних моментах, проступає з особливою виразністю. Це видно уже в першому (не рахуючи “посвяти”, епіграфа та передмови) творі, яким розпочинається збірка “Пролісок”, – вірші “Робітникові”, написаному, позірно, за “програмовим”, не раз до Грабовського апробованим сюжетом – про важку, злиденну долю заробітчанина. Дух художнього експериментаторства проникає й до цієї загалом тривіальної змістової схеми, позначившися на добірності та інтенсивності незвичної лексики, інтонаційному різноманітті вірша, яскравій реалізації фонічної теми, нарешті, на міфометафоричному баченні часопростору.

Грабовський у збірці “Пролісок” виявив себе майстром короткого (8-12 рядків) ліричного вірша, сповненого животрепетної думки й пристрасті. Окремими творами цієї збірки, яким притаманні енергійний, здебільшого гостро конфліктний “ліричний сюжет”, ущільнена емотивна чи публіцистично – розмислова змістовність, лаконічне, інколи афористичне вираження незламності духу особистості, віра в майбутнє, зокрема й майбутнє українського народу, а також і почуттів складного, неоднозначного характеру, – збагачено українську поезію в її жанрово-стильовому арсеналі й поетиці. Збіркою “Пролісок” засвідчено спробу вивести багатогранну, хай і не позбавлену суперечностей, особистість, яка прагне активної дії, представити її внутрішній світ у виразному тематичному багатстві громадсько-суспільних ідей та особистих переживань.

Новий етап творчого розвитку Грабовського позначено збіркою “З півночі” (Львів, 1896), що прикметна подальшою розбудовою в певних напрямах концепції особистості та інтерпретаційно-стильовим увиразненням окремих провідних мотивів творчості. Центральним у збірці є розділ “Сумні співи” (із зазначенням: “Присвятив Ользі”); крім нього, вміщено розділи “Переклади” (дві поеми Байрона та низка віршів російських поетів XIX ст.) і “Дріб’язочки”.

Тематично вужча за “Пролісок” збірка “З півночі” своїм змістом продовжує та в окремих напрямах розбудовує проблематику попередньої, додаючи деякі нові ознаки. Глибше осмислено природу суспільного ідеалу й руху до нього, втрачає в своєму значенні ідея справдження “Божого” заповіту як мети поступу, якою зумовлювався пафос окремих віршів попередньої збірки, натомість наголошено на перетворювальному діянні людської особистості (“Інший лад, інший мир заповітний Виробляє із себе душа”). Низка творів унаочнює розширені можливості авторової поетики (“Оце читав я про світи”, “Душею я вчора віджив…”, “Він ходив сумний, як нічка…”, “Мало нас, та се – дарма”, “Співець”, “Наперед!” та ін.). Підсиле-но риси, притаманні поезії Грабовського загалом: ліризація й мета-форизація (відповідними художньо-контекстуальними засобами) філософських, суспільно-політичних, взагалі абстрактного плану понять. Спробу виходу поета на нові образи й тони особливо виразно виявлено в циклі “Веснянки”. Сама назва циклу, що ним відкривається збірка, знаменує певну полемічність назви збірки.

Головне у збірні – історія ліричного героя, за якою стоїть по суті концептуальне дослідження особистості, намагання поглибити її виміри, з’ясувати ряд етичних та естетичних проблем. Ця “історія” є домінантною: вона дещо звужує, суб’єктивно конденсує дискурс збірки, відвертаючи увагу поета від інших можливих тем і суджень (як, наприклад, широке коло програмових “послань” у “Проліску”).

Саме у збірці “З півночі” найочевидніше виявлено складність створеного Грабовським авторського образу, тонкі грані відмінності між трьома його іпостасями: Грабовським – засланцем, Грабовським – поетом і героєм його поетичної творчості.

Грабовський – поет стоїть загалом вище за свого героя, контролює лінію емоційних пригод останнього, навіть певною мірою експериментує з ним. На якусь мить (відбито це в попередній, прозово-автокоментуваній публікації декількох віршів збірки під заголовком “Із дневника невольника” в журналі “Житіє і слово” 1895 р.) поет неначе оступається, стає практично на один щабель із героєм, але далі, вже в межах розділу “Сумні співи”, образ поета вивищується над образом героя. Ті душевні страждання, які випали на долю засланця в часі написання збірки “З півночі”, світоглядні та емоційні уроки, які виніс поет із “тих тяжких болів душевних, які переживав останнього часу” (з передмови до збірки), – все це в художньо селекційованому й перетвореному вигляді окреслило подальшу еволюцію героя творчості Грабовського, дістало – в масштабі художнього цілого збірки – свою поетичну інтерпретацію, більш узагальнений і перспективно збагачений смисл.

Збірку “З півночі”, власне її розділ “Сумні співи”, визначає гостре до антагонізму етико – психологічне своєю природою протистояння сфери “ідей” та об’єктивних закономірностей дійсності, ареною якого наразі стає внутрішній світ героя. Та драма душі, до якої збірка “Пролісок” виступала прологом і яка була неминуче запрограмована духовним розвитком героя, нарешті розгортається в усій повноті. Зазнають остаточного зіткнення утопічна схема життєвого шляху “борця” (з очевидними рисами рядового революціонера – народника) і його невідхильна присутність у реальному (як і ірреальному) світі. В плані естетичному це знаменувало вторгнення художнього інтересу автора у простір доти табуйованих, замовчуваних тем, психологічних колізій, настроїв. На шляху від “Проліска” до “Сумних співів” спрацьовує своєрідний механізм “екзаменування” героя непередбачуваним емоційним станом, у найзагальніших рисах подібний до того, під який підпадає герой Франкової збірки “З вершин і низин” у збірці “Зів’яле листя”.

“Ніколи ще, здається, – писав Грабовський, – безнадійність та зневіра не огортали мене таким сумом, ніколи не захмарювали так мого зору, як саме нині. Кругла самотина ніколи не дошкуляла так; та, здається, ніколи ще я й не марив нишком так безумно, так наївно не ждав чуда, як тепер…” . Багато з цих почуттів, що самі собою становлять прикметний психологічний матеріал, знайшли виповідь у віршових творах (“В хоробі”, “Тяжко дихати…”, “Куди подінусь я з нудьгою”, “Краю не буде неволі”, “Не прийде надія, одурить – я знаю”, цикл “Ніч”, “Ти чого так забилося важко…”, “Годі! Не сила, не мога…” та ін.). У похмурих тонах бачить герой і своє минуле, й найближче майбутнє, нарікає на душевну глухоту й байдужість людей узагалі, умовляє себе зупинитись у мріяннях, коли б “на хвилину, на мить утекти від життя, На мить щирих взаємин зазнати…”. Причиною цих, як здається йому, спотворених, стражденних переживань герой вважає обставини свого життєвого шляху, пов’язані з тягарем політичних репресій: “І я клену за катом ката В моїй невольницькій глуши, Що нацькував на брата – брата, Відкинув душу від душі, Люд закував в цупкі кайдани, Позбавив молодість мети; Клену… та як загоїть рани, Де крихту роздиху знайти?” .

Не можна не зауважити, що виповідаючи свій скрутний душевний стан, точніше, переносячи його в образ ліричного героя збірки, поет залишається на висоті своєї позиції: навіть при вираженні найболючіших емоцій він надає великої ваги художньо-творчому ставленню до них, опосередкуванню естетичним чуттям. Так, драматичні взаємини героя з жінкою нараз представлено у третій особі (“Він ходив сумний, як нічка”, “Журба”), ряд творів прикметний афористичністю вислову, композиційно розгорнутим образом переживання (“Моє серце знов тяжко щемить”, “Душею я вчора віджив”, “Хай серце крається, хай збільшується рана”), ритміко – інтонаційною і строфічною різноманітністю вірша (“До товариства”, “Краю не буде неволі”, “Розійдіться, журні мислі” та ін.). Саме змалювання образів душевного пригнічення у групі цих творів позначене напрочуд великою художньою свободою автора.

Викликані тяжкими умовами поетового заслання настрої туги пояснюються передусім суб’єктивними причинами. Однією з них, очевидно, були нещасливі, з самого початку приречені на розрив стосунки Грабовського з Ольгою Зерновою, з якою поет познайомився у Вілюйську і якій присвятив розділ “Сумні співи”. Пізніше, згадуючи пережите, він писав: “То прекрасна, на диво рідкісна істота, але наша зустріч нічого не принесла і не могла принести обом нам, крім мук та горя…” . “Обоє вони, – пише дослідник біографії Грабовського М. Сиротюк, – люди по-справжньому інтелігентні і порядні, не могли переступити грань її родинного становища, завдати гіркого болю чоловікові, такому ж, як і вони, товаришеві по засланню, і змушені були силоміць затамувати свої сердечні пориви і муки, скоритися лихій долі” .

Глибшою причиною душевної кризи ліричного героя збірки є доведена до логічного кінця однобічність романтично-просвітницького образу “борця”. Його аскетична напруженість і штучність, що проглядала в окремих рядках раніших поетичних творів Грабовського, прийшла у невідповідність із глибинною течією життя – як особистого, так і соціального. Душа героя стає, образно кажучи, полем погрому його власного світогляду. Герой іще чинить опір самому факту могутнього живого почуття, знемагає в запеклій, подекуди фанатичній вірі в утопічний кодекс “борця”, формально навіть перемагає свій розпачливий стан новою інтерпретацією давніх гасел, – та все ж, очевидно, болючий злам його переконань відбувається. Сліди цього в самих “Сумних співах” іще мало помітні, проте пережита історія стає невіддільною часткою внутрішнього досвіду поета, озивається в подальшій творчій еволюції.

Логіка розвитку образу ліричного героя привела його до необхідності вмістити всю повноту інтересів зрілої особистості. Принцип “боротьба”, “праця” ціною нехтування й заперечення життєво повновагих потреб людини втрачає правомірність в ідейно-художньому світі поета. Підсвідомим же світоглядним чинником болісних переживань виступило, очевидно, те, що поет сумнівався й дедалі глибше розчаровувався в самому змісті тих політичних гасел, у жертву яким – поряд із безсумнівними для нього ідеями – віддано роки життя. Вірші цієї частини збірки становили необхідну антитезу, яку мусив сприйняти й духовно витримати ліричний герой на шляху глибшого й більш реалістичного осягнення дійсності.

Кращі поетичні твори в цій збірці Грабовського – переважно не ті, що сповнені розмаїтих скарг і нарікань, як і не ті, що повертають поетичну думку на заклинання душі до терпеливого несення “хреста” чи зречення особистих почуттів (“Власні втіхи не навіки, Рух ідей немручим є!”), а твори, в яких розкрито, бодай фрагментарно, протиборство духовної невмолимості ідеї (хай навіть ця ідея може зовні видаватись ущербною чи фальшивою) і впертої непоступливості реальності, живого, природного первня, – з їхніми аргументами, контраргументами, запереченнями (“Легко сказати: не плач, не журись. Смерті не клич за години, Духом не падай, а жваво борись За визволення людини… Легко сказати; та замість того Звернемось краще до себе, Щоб запитатись у серця свого: Як ряту-ватись від тебе?”). Художні здобутки Грабовського – й у тих (щоправда, нечисленних) творах повістувального й зображального плану, де поет дає деталізований малюнок (“Собаки брешуть; я прочнувся…”, “Стома”), і в тих публіцистичного звучання віршах, у яких знайомі для себе теми поет трактує з прикметною емоційністю й безкомпромісністю, підносить їх до ширших узагальнень.

Не рахуючи четвертого випуску альманаху “Складка” (Спб., 1897), де вміщено кілька віршів Грабовського, з творчістю поета (в її легальному вигляді) читач Наддніпрянської України вперше познайомився у збірні “Кобза”, виданій у Чернігові 1898 р. з підзаголовком “Співи і переспіви П. Граба”. Збірка становила щось на зразок вибраних творів поета, куди ввійшли оригінальні й перекладні вірші з попередніх збірок із доданням нових, написаних для цього видання.

Готуючи книгу до друку на підросійській Україні, Грабовський змушений був зважати на суворі цензурні обмеження, що могли стати на заваді публікації творів політичного засланця. Зрозуміло, тут не могли бути вміщені твори виразно революційного звучання; навіть у дібраних віршах Грабовський робив певні зміни чи скорочення. “Вірші я пильненько вистругував, та не знаю, чи догодив тим вистругуванням цензурі; з того самого погляду помістив і вірші зовсім нікчемні – про кохання та поцілунки, може, ці “праведники” спасуть весь збірник” , – писав поет Б. Грінченку.

Однак жодних втручань цензури у текст збірки не було. Найсуворішим “цензором” щодо свого поетичного доробку виявився сам поет, для якого в цей час, очевидно, постала проблема нових орієнтирів творчості. Перед читачем, котрий знав героя лірики Грабовського як послідовного пропагандиста революційної ідеї, безкомпромісного “борця”, цей герой, за задумом автора, мав постати тепер у дещо іншому образі. Його погляди на світ поміркованіші, головне – глибші, тісніше й чутливіше пов’язані з перебігом індивідуального переживання. По-своєму розширювати цей образ покликані були й ті “нікчемні вірші”, загальну проблематику яких поет (а заодно літературний критик і перекладач) не міг не цінувати. Всупереч (чи завдяки) такому способу “вистругування” віршів і додання тематично нейтральних книга набула цілісного вигляду. Загалом збірка “Кобза” є помітним явищем української поезії кінця XIX ст. Вона предста-вила Грабовського як проникливого лірика, майстра віршової форми, виявила нову грань творчості поета останнього періоду.

Вірші збірки пройняті легким елегійним настроєм; у них переважають напівтони як у вираженні почуття, так і в змалюванні пластичних картин, меланхолійний роздум, сумна та ясна усмішка. Дещо несподіваним, хоча по суті підготовленим поезією попередніх років, постає тяжіння автора до “антологічної” лірики, творів описового, повістувального характеру, із художнім конфліктом, підсилюваним суб’єктивним сприйняттям (“Дніпр”). У цьому вірші, як і в деяких інших (“Соловейко”, “Розлука”, “Без шляху”, “Я сам під липою сижу…”, “Між горами промінь гасне…”, “Засяло сонце з ласкою…”), одні з яких є власними “співами”, інші – переспівами, переважає спокійне, філософічне осмислення життя. Поет намагається поєднати протилежності, визнаючи правомірність, неоднаковість індивідуальних прикмет, різнохарактерність світу. Поза збіркою залишаються скарги на своє знівечене життя, характерні для “Сумних співів”. Ліричний герой уже схильний прийняти свою долю такою, як вона склалася: “Схаменись та поглянь кругом себе І безглуздих байок не плети!”. Саме цей стан душі видається одним із найпереконливіших наслідків тієї світоглядної кризи, яку пережив герой “Сумних співів”.

Для сюжетних творів властива більша розмитість ліричним настроєм (“На селі”). Прикметною рисою тут є певна незавершеність дії (“Нетяга”, “Вийшла з хати стара мати…”). Віршам збірки притаманна тематична й значною мірою стильова єдність. Це стосується як оригінальних, так і перекладних творів, про які Грабовський писав при впорядкуванні збірки: “В переклади та переробки я стільки вкладав свого власного, що можна їх вважати напів за самостійні, ось чому я не вагаюся їх видавати за своїм підписом” .

З погляду творчої манери до віршів збірки “Кобза” прилягають останні вірші Грабовського, за життя поета не друковані. їх герой не відмовляється від натхненних ідеалів боротьби, але воліє про це не говорити й, тим менше – переконувати в своїй правоті читача. “Ні почуттям, ні марінням високим Вже не злетіть ніколи догори”,- із сумом констатує автор, а в іншому вірші зазначає: “Дітські мрії – ото й всього щастя було, А тепер і тих мрій вже немає…”. Та “щаслива пора”, про яку він мріяв, – “вона іде; її побачать люди, Що, може, ще і на світ не зросли”. Сам же поет, а з ним і його герой, підбиває підсумки (ще не здогадуючись, що вони останні) за прикрих обставин, визнаючи, що сферою боротьби, де людина утверджує свою особистість, є також і повсякденне життя. Драматизм його ситуації в тому, що, борючись протягом довгих років за високі ідеї, жертвуючи собою, підставляючи своє плече для різних підбурювальних політичних акцій (за якими зрештою виявилося не так уже багато смислу), свідомо нехтуючи найближчими, звичайними людськими прагненнями, він опиняється тепер у невпорядкованому, розбитому, незатишному особистому світі, в духовно чужому середовищі, примушений “до піклувань щоденних про шматок”.

Не смерть страшна, не довгий час неволі, –

Не важко буть героєм проти них;

А страшно жить, запрягшись мимо волі

В ярмо дурниць та клопотів дрібних.

Усім годить, на примхи потурати,

А ті святі та щирі почуття,

Що вік не вмруть, подальше вглиб ховати, –

Хіба ж сього бажав я від життя?

Грабовським – поетом синтезовано в творчості й цей гіркий досвід Грабовського – людини, політичного діяча, засланця. Вірші останньої пори, як і попередні, ще раз потверджують сутнісне, онтологічне значення художнього слова в його житті, внутрішньому світі. Поезія стала для Грабовського не тільки засобом виповідання своїх почуттів, піднесених, а частіше – прикрих станів, сумнівів, невдач і скрух, які переслідували поета, а й сферою духовного опору останнім, спробою бодай мистецьким способом піднятися над своєю долею.

Прикметною позицією поета як героя цих творів є те, що, фактично уже відмовившись від специфічно революційної ідеології (не суспільних ідеалів!), розчарувавшись у програмах і тактиці політичних організацій, він жодним словом не оскаржує своєї участі в революційному русі, не зводить рахунків із минулим, не кидає жодного докору тому страдницькому шляхові, який намарне пройшов.

З новою силою прокидається в творчості поета останніх літ туга за Україною (“Зворушив я в серці муку…”, “Та вже ж мені, миле братство…”, “Розгубив я свої думи…”, “Під небом дальньої чужини…”), підсилена відчуттям, що йому не повернутися вже в рідний край (“…Серце нудить білим світом, Проситься додому, Не цвіте рожевим цвітом На степу чужому”).

Хворий, душевно стомлений, але збагачений духовним досвідом, поет схиляється переважно до світлої, тихої споглядальності, що виливається в чудових зразках, переважно невеликого обсягу, ліричних віршів. Уява поета фіксує плинні зміни природи, перебіг своїх відчуттів і спогадів (“Божий світ, оповитий красою…”, “Темна ніч; вітрець тихесенький…”, “Плаче небо, вкрите хмарами…”, “Чорна ніч темніш стає…”, “Знов повіяло вдушу весною…” та ін.). У цих творах ускладнюється метафорична образність, зокрема персоніфікуються часово-просторові поняття (“гук, що вмер луною, пронизавши млу”, “хтось незримо сльози ллє в Божому просторі”, “бо журби тієї криниця ще не мала в світі дна”). В останньому зі внесених у рукопис віршів (твори, що готувалися Грабовським до видання) у новий для лірики поета спосіб пов’язані враження від картин природи й незгасне бажання діяльності:

За вікном у мене

Хуга прошуміла,

Почуття шалене

В серці зворушила.

Хочеться всі пута

Одразу порвати,

Як та хуга люта,

Знятись – погуляти.

До життя живого

Шлях широкий втерти, –

Рад би я для того

Працювати і вмерти.

Вірші Грабовського останніх років виразно засвідчують, що поет у цей період виходив на нові обрії творчості. Він шукав нові варіації уже випробуваних тем і мотивів, розробляв власну оновлену поетику, прагнув до тоншого психологічного відтворення душевного стану, наближався до імпресіоністичної філігранності в переданні сприйняття й враження. Його герой цього часу, видається, повертається обличчям “до життя живого”, але дні поета вже було злічено…

Оригінальні поетичні твори Грабовського є найвагомішим його внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалася діяльна участь поета в літературному процесі 90-х років. У галицьких виданнях друкувалися його нариси, статті, замітки, поетичні переклади.

Упродовж усього життя Грабовський здійснював величезну роботу з перекладу творів світової поезії. У книжках “З чужого поля”, “Доля”, “З півночі” (розділ “Переклади”), “Кобза”, в підготовленій, але не виданій збірці “Хвиля” вмішено переклади поетичних творів із двадцяти п’яти літератур світу.

Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх “переспівами”) мають різний рівень відповідності оригіналам. У передмові до однієї з своїх книг перекладів поет зазначав: “У декотрих поетів я брав тільки мотив, переймався настроєм, а переспівував цілком по – своєму” . Широким задумам перекладача стояли на заваді скрутні умови його побуту. Не всі твори міг він перекладати з мови оригіналу, “бувало й так, що англійські вірші я перекладав з німецького, грузинські з польського і пр.” . Неусталеність перекладацьких принципів, недостатність першоджерел позначилися на створеній Грабовським “антології світової поезії”, але це не применшує її значення, особливо для свого часу. Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував переклад пафосом та ідеями власної творчості. Стосується це творів із домінуванням як громадянського, так і індивідуально-особистісного первня, зокрема переспівів із Й. Ейхендорфа (“Прокид”), Л. Уланда (“Смієшся ти, але спитатись треба…”), Ф. Прешерна (“Тиняючись колись понад Дунаєм…”), Ф. Фрейліграта (“Честь тому, хто в землю чорну…”), М. Щербини (“Невеликі літа…”) та ін. Посилену увагу приділив Грабовський творчості Дж. Байрона, Р. Бернса, М. Конопніцької, Ш. Петефі. Серед художніх здобутків поета – його переклади з В. Шекспіра (канонічної форми сонет), Е. По (“Крук”, “Аннабель-Jli”), окремі вірші А. Майкова, А. Фета, П. Верлена, Г. А. Беккера, Ф. Мажуранича та ін.

Цікавим явищем є створення збірника “Песни Украйны” (за життя поета не був надрукований; перша публікація частини – 1959 р.) – спроба по-пуляризації російською мовою крайніх поетичних творів українських поетів XIX ст.

Грабовський – упорядник цього збірника й перекладач значної частини вміщених тут творів – дбав про широкий добір імен, виявив добрий художній смак. Збірник засвідчує грунтовну обізнаність поета з різноманітними явищами українського літературного процесу. Як це притаманне для практики Грабовського-перекладача, одні твори перекладено тут з більшою точністю, інші – досить вільно.

Багатогранна літературна діяльність Грабовського була вагомою складовою частиною українського літературного руху наприкінці XIX ст. Свій художній талант та унікальний життєвий досвід поет реалізував у розбудові своєрідної концепції ліричного героя – людини активної громадянської дії й думки, яка почуттями й помислами виходить далеко за межі партійно-групових програм і регламентів. Попри тяжкі матеріальні і духовні обставини (ув’язнення, заслання, відірваність від рідного краю тощо), сумніви й розчарування, цей герой зберігає власну гідність, розширює свої погляди, прагне до вияву повноти свого внутрішнього світу. Творчість Грабовського загалом засвідчує домінування багатоосяжного художнього чуття над доктринальною запрограмованістю, до якої поета зобов’язувала сповідувана ним ідеологічна віра. Потреба виразити світоглядні роздуми, гостроту морально-етичного конфлікту, психологічну складність переживання настійно вела автора до широких художніх пошуків, реалізованих у багатьох поетичних творах. Поетичною творчістю й перекладацькою діяльністю Грабовський уводив українську поезію в річище світового літературного розвитку.

Художнє самоусвідомлення й політичне забарвлення тієї чи тієї історичної епохи вносили свої корективи в рецепцію творчості поета. Після виправданого інтересу наприкінці 90-х – на початку 900-х років (твори поета вміщують антології, альманахи, збірники “Степові квіти”, “Вік”, “Акорди”, “Дубове листя”, “З-над хмар і долин”, “Розвага”, “Досвітні огні”, “Квіточка”, “Українська муза” та ін.) творчість Грабовського з певних причин майже на три десятиліття практично випадає з поля зору дослідників літератури. Аж у середині 30-х років XX ст. Грабовський був заново “відкритий” – уже в однобічній, ідеологічно кодифікованій ролі “поета – революціонера”. Проте й цей факт об’єктивно сприяв розширенню зацікавленості його життям і творчістю, введенню до хрестоматій тих чи тих зразків його поезії, появі досліджень, що поступово поглиблювали уявлення про образ поета. Сьогодні місце Грабовського в історії української літератури мусить визначатися не його політичною біографією, ідейними переконаннями і поглядами, а передусім художнім набутком. Його творчість – з колом власних оригінальних художніх ідей, жанрових модифікацій, стильових рішень, образів, мотивів, тем і проблем, на трактуванні яких позначився непересічний талант митця, – ставить Грабовського в ряд помітних постатей літератури.

Контрольні запитання й завдання

У чому полягало розходження Грабовського, українського поета, із програмовими засадами загальноросійського народницького руху? Який розвиток це розходження мало? Що засвідчує еволюція поета?

До якого визначення є ближчим, на вашу думку, зміст поезії Грабовського: ним є поетичне омовлення революційно-народницької ідеології чи внутрішня боротьба між ідеологічною доктриною і живим почуттям? Які загальні висновки про природу художньої творчості можна з цього зробити?

Як еволюціонувала лірика Грабовського в плані поетики? Чи відбувалися паралельно з цим зміни у настроях, провідних мотивах, у поетичній лексиці? Доведіть це прикладами.

Які з авторів належали до кола тих, кому найбільше приділяв увагу Грабовський як перекладач? Поезія якого змісту переважає у його перекладах? Чи є достатні підстави для твердження, що в доборі творів для перекладу Грабовським виявлено не лише ідейні, а й не меншою мірою естетичні орієнтації?

Чи можна вести мову про риси спільності в темах, мотивах, провідних ідеях поезії Т. Шевченка, П. Грабовського та В. Стуса? Що спільного в їхніх біографіях?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Павло Грабовський


марійка підгірянка ліс
Павло Грабовський