Парадокс (грецьк. paradoxon – несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) – у логіці – міркування, – яке не належить до ряду істинних чи хибних. Трапляється П. у філософії (пойменований Е. Кантом антиномією), у математиці та в лінгвістиці (семантичний та синтаксичний П.), а також у художній літературі, де вживається як художній засіб, відіграючи відмінну за смисловим навантаженням функцію. Подеколи П. формулюється у вигляді афоризму, близького до Народного прислів’я (“Тихіше їдеш – далі будеш”), каламбуру (“Катерина
та Дем’ян / посварились за бур’ян, /Катерина Дем’яну / не уступить бур’яну”). Має лаконічну, викінчену за думкою форму. Віртуозністю парадоксального мислення відзначалися Б. Паскаль, Ф. Ларошфуко, О. Уальд, А. Франс, Б.-І. Антонич та ін. Інколи П. вживається як складник мовлення літературних персонажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Левицьким). Значно рідше П. спостерігаються як окремий твір (“Парадокси” Ціцерона, “Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?” Ж.-Ж. Руссо, “Парадокс про актора”
Д. Дідро, “Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу” Григорія Сковороди та ін.). Досить яскраві риси парадоксального світосприйняття притаманні і сучасним українським поетам – І. Драчу, Р. Бабовалу, Еммі Андієвській, М. Воробйову, В. Голобородьку, І. Калинцю, М Григоріву, С. Вишенському та ін. Часто, особливо у практиці авангардистів, принцип П. гіпертрофується, тому при втраті чуття естетичної міри може перетворитися на фарс.
