Пафос поезії воєнного лихоліття

У грізні роки Великої Вітчизняної війни “під гул кривавий” на бій з ворогом йшло й художнє слово, що прирівнювалося до зброї і діяло безвідмовно. Прозові й поетичні твори, народженні духовним піднесенням, надавали захисникам рішучості відстояти рідну землю від нападника, разом з бійцями наближали перемогу. Діти йдуть, сміються…

Матері з квітками Гей, радійте, люди, це наш день прийшов. Вірю я, так буде, знаю я, так буде, Сніг стече кривавий, у яри, яри… Буде це весною навесні це буде… Рядки цієї поезії Володимир Сосюра написав

10 грудня 1941 року в найтяжчий час Великої Вітчизняної війни, коли радянські воїни ледве стримували натиск лютого ворога.

А поет вже пророкував перемогу! Один за одним він створює у листопаді – грудні 1941 року вірші, сповнені оптимізму, віри в силу свого народу, його армії, яка здолає ворога. Ці вірші увійшли до збірки “В годину гніву”, що з’явилась 1942 року. У воєнні роки В. Сосюра неодноразово звертався до постаті Тараса Шевченка, написавши такі твори, як “Шевченко у Донбасі” , “Син” , “Шевченко з нами” . І це, на мою думку, не дивно: Тарас Григорович став своєрідним символом України, його життя –

приклад служіння своєму народові. Тому кожен українець сприймав великого Тараса у віршах Сосюри як свого сучасника, що був на передньому краї лав воїнів-визволителів та партизанських загонів.

Поет адресував багато віршів населенню тимчасово окупованих районів України: О, нене, о, брате, о, мати! Страшна на Вкраїні пора… Дивись… Об сорочку маляти Катюга ножа витира. Цей вірш “До помсти за нашу Вкраїну” став ілюстрацією до листівки “Прокляття і смерть німецьким катам!” Та головне, мені здається, у цьому вірші – це той оптимізм і впевненість у перемозі, якими палають рядки поезії, освітлюють і запалюють душі співвітчизників, що знаходилися у фашистському ярмі: …Орду розженем ми звірину, І край наш засяє у цвіту…

До помсті за нашу Вкраїну, За страдницю нашу святу! Образ розтерзаної, але нескореної України, яка палає у пожарищах, здригається від вибухів бомб, світить ребрами зруйнованих будинків, постає з воєнних творів Сосюри. Серце поета відгукувалося болем і стражданням на муки і смерть співвітчизників, які вели двобій з ворогом.

Картини боротьби вимальовані поетом з такою безмежною силою виразності, що мені здається, ніби поет сам був безпосереднім учасником тих подій, про які розповідає у своїх творах. Часто прообразами його поезій стають реальні люди, герої-визволителі, яких знав і подвигами яких захоплювався Сосюра. Показова у цьому плані є поема “Син України” , в якій постать головного героя змальовано з реальної людини – радянського офіцера Михайла Буйвола, з котрим поет не раз зустрічався й подарував йому книгу.

Безмежна любов до рідної України, непримиренна ненависть до ворога, оспівування величних подвигів захисників, віра в перемогу – таким був пафос творів Сосюри у грізну годину війни, сповнених життєдай ним оптимізмом: І сонця радіснеє коло Світить нам буде з висоти, Бо не могла іще ніколи Зима весни перемогти.




Пафос поезії воєнного лихоліття


патетична соната скорочено
Пафос поезії воєнного лихоліття