П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН – Жуль Верн (1828-1905)

НА ОСТРОВАХ ЖИТТЄВИХ ВИПРОБУВАНЬ

Жуль Верн (1828-1905)

П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН (Уривки)

Частина 1

Розділ II

Дік Сенд

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах…

Місіс Велдон влаштувалась на борту “Пілігрима” якнайвигідніше. Однак спершу довелося помізкувати, де її прихистити. На судні не було ні юта1, ні рубки2. Жодна з кормових кают команди для місіс Велдон не годилася. Тож капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. Проте довелося

довго вмовляти місіс Велдон, бо вона ніяк не хотіла забирати в нього каюту. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен. Тут вона обідала в товаристві капітана Халла й кузена Бенедікта, якого поселено в комірчині поряд.

1 Ют – кормова частина палуби корабля.

2 Рубка – закрите приміщення на верхній палубі чи в надбудові над нею.

Капітан “Пілігрима” перебрався в каюту, призначену для його помічника, якого на судні ніколи не було. Задля заощадження коштів шхуна-бриг плавала з неповною командою, і капітан обходився без помічника.

Команда “Пілігрима” – вмілі, досвідчені

моряки – жила як одна дружна сім’я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Це вже вчетверте матроси виходили разом на промисел. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна зналися між собою.

Ці славні хлопці дуже добре ставились до місіс Велдон, дружини їхнього хазяїна, якому були безмежно віддані. Слід сказати, що вони, зацікавлені в якнайбільшому влові, доти завжди поверталися з багатою здобиччю. Якщо навіть їм доводилось добряче попрацювати, то це задля більшого заробітку, який виплачувано при остаточному розрахунку. Але цього разу заробітку майже не передбачалося, і матроси на всі заставки лаяли новозеландських ледацюг.

Тільки один чоловік на борту не був американець за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно.

Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові. Там, де йдеться про те, щоб допустити незнайомого чоловіка на судно, яке живе своєрідним зосібним життям, слід якомога докладніше дізнатися про його минуле, не минаючи жодної дрібниці.

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Чи мав він якусь освіту? Мабуть, так, це видно було із зауважень, які часом прохоплювались у нього. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався – ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. Це був дивний чоловік. В усякому разі він, напевно, не був моряком. Він розумівся на морських справах не більше за першого-ліпшого кока, який значну частину свого життя проплавав у морі. Однак на морську хворобу він не слабував, а це вже неабияка перевага для корабельного кухаря.

На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався у своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері він гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.

Як ми вже казали, команда “Пілігрима” складалася з п’яти матросів і новачка.

Цей новачок, хлопець п’ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку.

Дік Сенд – так звали хлопця – мабуть, був родом зі штату Нью-Йорк, а то і з самої його столиці – міста Нью-Йорка.

Ім’я Дік – скорочене від Річард – дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд1, то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено, – на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон.

Таким побачив Діка Сенда французький художник Шарль Барбант2. А яким його уявляєте ви?

1 Сенд – пісок (англ.).

2Роман ілюстровано гравюрами цього художника.

Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а іі завзятої людини.

У п’ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу.

На відміну від своїх ровесників Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, в тім віці, коли ще звичайно не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку “стати людиною”.

І він дотримав слова – став дорослим чоловіком у віці, коли його однолітки лишались іще дітьми.

Дуже рухливий, спритний і міцний фізично, Дік Сенд був один із тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили – їм усе “з руки”; хоч би з ким вони йшли – вони завжди крокують “у ногу”.

Отже, сирота Дік виховувався в дитячому будинку. У чотири роки він навчився читати, писати й рахувати.

Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатися з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця – це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи й у свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити.

Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював із цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Велдону. Велдон зацікавився сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франциско.

У школі Дік Сенд особливо захоплювався географією та історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику та навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою.

І от нарешті новачком-матросом він ступив на борт “Пілігрима”. Моряк повинен знати китобійний промисел так само добре, як і теорію навігації. Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Велдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже, все складалося для нього якнайкраще.

Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Велдонів, котра стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Велдон плистиме на “Пілігримі”. Кілька років місіс Велдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. Його покровителі добре знали, що посіяне ними зерно впало в родючий грунт. Серце юного сироти повнилося вдячністю, і він не вагаючись пішов би у вогонь і в воду за тих, що дали йому освіту та напутили його на добро. Дік Сенд мав п’ятнадцать років, а мислив на всі тридцять.

Місіс Велдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що “старший брат” його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи… На борту “Пілігрима” бліді щічки Джека швидко повнились рум’янцем завдяки щоденній гімнастиці та свіжому морському повітрю.

Отак і минала подорож. Якби не супротивний ост, то ні команді, ні пасажирам “Пілігрима” не було б на що скаржитись…

Було близько дев’ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд із Джеком примостились на реї1 бізань-щогли2, оглядали звідти всю палубу судна, а також чималий простір довкола.

Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому “Пілігрим” не може перекинутися, хоч і дає добрячий крен на штирборт: він правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:

– Що це там таке?

– Ти щось бачиш, Джеку? – спитав Дік Сенд, зводячись у повний зріст на реї.

– Так, так! Онде! – відповів малий Джек, показуючи пальцем…

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд

Закричав:

– Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!

1 Рея – металевий або дерев’яний брус, прикріплюваний до щогли.

2 Бізань-щогла – остання ззаду щогла на кораблі.

1. Розкажіть, що ви дізналися про Діка Сенда. Яке враження він на вас справив?

2. Пригадайте, що таке епітет. Які епітети і з якою метою використовує автор, описуючи зовнішність юнги?

3. Хто такий Негору? Що дивного було в його поведінці? Чим, на ваш погляд, можна пояснити ці дивацтва?

Розділ IV

Порятовані з “Вальдека”

Торгівля рабами все ще провадиться у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці1. Незважаючи на англійські й французькі військові кораблі, що крейсують у прибережних водах, судна з чорним товаром рік у рік відпливають од берегів Анголи й Мозамбіку, беручи курс у різні кінці світу і, слід додати, світу цивілізованого.

Капітан Халл про це знав.

Хоч у ці широти й не запливали работорговці, однак могло бути, що врятовані негри належали до партії невільників, котрих “Вальдек” віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Якщо так, то ці негри стали вільні, ступивши на борт “Пілігрима”. І капітанові кортіло їм про це сказати.

Тим часом потерпілих із “Вальдека” оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, котрій допомагали Нен і Дік Сенд, напоїла кожного свіжою холодною водою, якої ті не пили стільки днів. Вода та легка їжа повернули їм сили.

Найстаріший із негрів – йому було років шістдесят – невдовзі заговорив. Він відповідав на запитання по-англійському.

– Ваш корабель зіткнувся з іншим? – насамперед спитав капітан Халл.

– Еге ж, – відповів негр. – Десять днів тому темної ночі на нас наскочив якийсь корабель. Ми спали…

– А що сталося з командою “Вальдека”?

– Коли ми піднялися на палубу, там уже нікого не було.

1 Жуль Верн написав роман “П’ятнадцятирічний капітан” у 1878 p., коли ще існувала работоргівля.

– А може, команда перебралася на борт корабля, який ударив вас? – спитав капітан Халл.

– Слід сподіватися, що саме так і сталося…

– А хіба корабель після зіткнення не зупинився, щоб підібрати потерпілих?

– Ні.

– А він сам не затонув?

– Ні, він не затонув, – відповів старий негр, похитавши головою. – Ми бачили, як він втікав у темряві.

Його слова підтвердили всі потерпілі з “Вальдека”. Хоч це і може здатися неймовірним, але трапляється, що деякі капітани, з вини котрих сталася катастрофа, втікають, не подавши допомоги своїм жертвам.

Коли візник зіб’є когось на вулиці й утече, кинувши нещасного напризволяще, це заслуговує якнайсуворішого осуду. Однак потерпілому на вулиці неодмінно нададуть допомогу. А що сказати про тих, хто кидає потопаючих у відкритому морі? Вони ганьблять рід людський!

Капітан Халл знав чимало випадків такого нелюдського поводження. Він повторив місіс Велдон, що такі факти, хоч би якими страхітливими вони здавалися, на жаль, трапляються нерідко.

Потім капітан знову заходився розпитувати потерпілого.

– Звідки йшов “Вальдек”?

– Із Мельбурна.

– То ви не раби?

– Ні! – відповів старий неф, випростуючись на весь зріст. – Ми зі штату Пенсільванія, громадяни вільної Америки.

– Друзі мої, – мовив капітан Халл, – знайте: на борту американського брига “Пілігрим” вашій свободі ніщо не загрожує.

І справді, ці п’ять негрів були зі штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали в рабство й вивезли з Африки до Сполучених Штатів, коли йому минуло всього шість років. Він став вільним після скасування рабства в Америці. Що ж до його товаришів, багато молодших за нього, то вони були дітьми вже звільнених батьків, народилися вільними, і жоден білий не міг би заявити на них права власності. Вони навіть не знали того жаргону, яким говорили негри перед війною – до речі, війною проти рабства1, – що в ньому дієслова не відмінювались і вживалися тільки в неозначеній формі. Отже, ці негри виїхали зі Сполучених Штатів вільними громадянами і поверталися вільними громадянами на батьківщину.

1Йдеться про громадянську війну в Північній Америці між північними й південними штатами (1861 – 1865). Закінчилася ця війна визволенням нефів з рабства.

Вони розповіли капітанові Халлу, що найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.

Вони сіли на “Вальдек”, оплативши проїзд як звичайні пасажири. Відпливли з Мельбурна 5 грудня, а через сімнадцять днів, темної ночі, з “Вальдеком” зіткнувся якийсь великий пароплав.

Негри спали. Від страшного удару вони прокинулися і за кілька секунд вибігли на палубу.

Щогли вже попадали в море, і “Вальдек” лежав на боці.

Що ж до капітана та команди “Вальдека”, то всі вони зникли: декого, певно, викинуло в море, а інші встигли перебратись на корабель, що зіткнувся з “Вальдеком”, а потім утік.

П’ятеро негрів залишилися самі на борту напівзатопленого корабля за тисячу двісті миль од найближчої землі.

Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові, він був товаришам за старшого.

Решта негрів були молоді люди від двадцяти п’яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Бет доводився сином старому Томові. Всі четверо – гарно збудовані, дужі хлопці; на невільничих ринках Центральної Африки за них заплатили б чимало. Хоч вони були вимучені, в них легко впізнавалися всі чудові риси цієї сильної раси, на яку встигло накласти свій відбиток ліберальне виховання, що його дістали негри в одній із численних шкіл Північної Америки.

Отож після зіткнення Том і його товариші залишались на “Вальдеку” самі. Вони не мали змоги ні полагодити корабель, ані навіть його покинути, бо обидві шлюпки розбито при зіткненні, їм нічого не залишалось, як чекати – може, поблизу проходитиме якийсь корабель і їх помітять. А бриг тим часом зносили вітри й течії. Цим і пояснювалось те, що “Вальдек” зустріли так далеко від належного курсу, бо, вийшовши з Мельбурна, він мав перебувати на багато нижчій широті.

Протягом десяти днів, які минули від зіткнення до появи “Пілігрима”, п’ятеро негрів харчувалися продуктами, що їх познаходили в буфеті. Але всі дуже страждали від спраги: бочки з прісною водою, прив’язані на палубі, розбились від удару, а камбуз, де можна було чогось випити, геть затопило. Вчора Том і його товариші, яких мучила страшна спрага, знепритомніли. Отож “Пілігрим” вчасно прийшов на допомогу.

Ось що розповів Том капітанові Халлу. Він казав правду – не було жодних підстав сумніватися в цьому. Товариші підтвердили його слова, та й, зрештою, факти словам не суперечили.

Іще одна жива істота, врятована з потерпілого корабля, мабуть, сказала б те саме, якби вміла говорити людською мовою.

Йдеться про собаку, що так розлютився, побачивши Негору. В цій антипатії тварини до корабельного кока було щось незбагненне.

Дінго – так звали собаку – був із породи великих сторожових псів, що водяться в Новій Голландії. Проте капітан “Вальдека” роздобув його не там. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла Конго. Капітан узяв собі цю прекрасну тварину. Та собака не пішов на зближення з ним і, здавалося, повсякчас тужив за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силою і якого він сподівався розшукати серед цих безкраїх просторів.

Літери “С. В.”, вигравіювані на нашийнику, – оце й усе, що пов’язувало Дінго з минулим, яке досі так і лишалося загадкою.

Дінго, чудовий і дужий звір, набагато більший за піренейських собак, був гідним представником австралійської породи сторожових псів. Коли він спинався на задні лапи і скидав голову, то сягав зросту людини. Спритні й мускулисті, ці собаки, не вагаючись, нападають на ягуарів та пантер і не бояться вийти на двобій із ведмедем. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темно-рудої масті з кількома білуватими плямами на писку. Якщо такого собаку розлютити, він може стати страшним ворогом, тож зрозуміло, чому Негору не був радий із того, як його зустрів цей сильний представник собачого племені.

1 Нова Голландія – давня назва Австралії.

Та хоч Дінго й не йшов на зближення, не був він і злий. Він скоріше здавався сумним. Ще на “Вальдеку” старий Том помітив, що собака нібито не вельми прихильний до негрів. Він не намагався заподіяти їм зло, однак уникав їх. Можливо, блукаючи по африканському узбережжю, Дінго зазнав недоброго ставлення з боку тубільців. Отож він завжди обминав Тома і його товаришів, хоч то були славні люди. Протягом десяти днів, що їх потерпілі перебули на “Вальдеку”, собака тримався осторонь, їв хтозна-що і теж мучився від спраги.

Оце і всі, хто вцілів на “Вальдеку”, що його перша велика хвиля пустила б на дно. І це таки сталося б, якби не наспів “Пілігрим”. Шхуну-бриг повсякчас затримували штилі та супротивні вітри, однак саме це і дало можливість капітанові Халлу зробити добру, людяну справу.

Тепер слід було тільки завершити цю справу – довезти до батьківщини врятованих із “Вальдека”, які втратили в катастрофі всі гроші, зароблені за три роки важкої праці. Розвантажившись у Вальпараїсо, “Пілігрим” мав іти вздовж американського берега аж до Каліфорнії. Там Тома і його товаришів, як обіцяла великодушна місіс Велдон, гостинно прийме її чоловік, Джеймс Велдон, і вони будуть забезпечені всім необхідним для повернення до Пенсільванії.

Після такої обіцянки цим славним людям залишалося тільки дякувати місіс Велдон та капітанові Халлу. Звичайно, бідні негри були багато чим їм зобов’язані, але вони сподівалися, що колись віддячать своїм рятівникам.

Розділ IX

Капітан Сенд

Скорбота і жах – такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні…

Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Велдон упала навколішки, звівши руки до неба.

– Помолімося! – мовила набожна жінка. – Помолімося за нещасних!

Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек.

Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Велдон.

– А тепер, друзі мої, – мовила до супутників місіс Велдон, – попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!

Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього.

На “Пілігримі” не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Яка ж то лиха доля послала цього смугача назустріч “Пілігримові”? Яка ще лихіша доля спонукала нещасного капітана Халла, такого обережного й завбачливого, вирушити на полювання заради того, щоб довантажити трюми? І яка жахлива – хоч хай і поодинока в історії китового промислу – катастрофа: загинула вся команда китобійної шлюпки!

Так, лихо було страшне.

На борту “Пілігрима” не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він – молодий матрос, п’ятнадцятирічний юнак!

Однак тепер він – капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.

На борту є пасажири – мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище.

Правда, є ще п’ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Велдон.

Юнак ні в якому разі не збирався покинути “Пілігрим”, не довівши його до найближчого порту! На іншому судні місіс

Велдон і Джек були б у більшій безпеці, і він би принаймні не боявся за цих двох людей, що стали йому як рідні.

Але океан був пустельний. Круг “Пілігрима”, скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги й захисту. “Що робити? – думав він. – Яке рішення прийняти?”

Цієї миті на палубі знов з’явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слона. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився па португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Велдон, коли та молилася за загиблих.

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

– Ви хочете поговорити зі мною? – ввічливо спитав Дік Сенд.

– Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, – холодно відповів Негору, – а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

– Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули! – вигукнув юнак.

– То хто тепер командує на кораблі? – зухвало кинув Негору.

– Я, – не вагаючись, мовив Дік Сенд. – Капітан “Пілігрима” тепер я.

– Ви?! – Негору здвигнув плечима. – П’ятнадцятирічний капітан?

– Так. П’ятнадцятирічний капітан! – відповів юнак, підступаючи до кока.

– Так, – сказала місіс Велдон. – На судні є капітан – капітан Дік Сенд! Прошу це пам’ятати. І знайте – він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.

При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані.

За чотири-н’ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Він навчився б послуговуватись секстантом – приладом, яким капітан Халл щодня визначав висоту небесних світил. За хронометром, що показував час Грінвічського меридіана, він би визначав довготу. Сонце б стало його повсякденним порадником. Місяць і планети говорили б йому: ” І вій корабель тут, у цій точці океану!” Небесне склепіння – цей найдосконаліший і найточніший годинник із зірками-стрілками, що його не годен вивести з ладу ніякий удар, – показувало б йому години й пройдені відстані. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав – як щодня визначав і капітан Халл – місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс.

А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом1, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф.

Проте він не злякався.

Місіс Велдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.

– Дякую, Діку, – мовила вона твердим голосом. – 3 нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.

1 Лаг – прилад для вимірювання швидкості ходу судна іі пройденого ним шляху.

– Так, місіс Велдон, – відповів Дік Сенд, – я постараюсь це зробити.

– Том і його товариші – славні люди; ти можеш на них покластися.

– Я знаю. Я навчу їх морської справи, і ми разом керуватимемо “Пілігримом”. У гарну погоду це легко. А в погану… ну що ж, поборемося з негодою і врятуємо вас, місіс Велдон, вашого малого Джека і всіх інших! Я відчуваю, що здатен це зробити.

– А ти можеш сказати, Діку, де перебуває “Пілігрим” тепер? – спитала місіс Велдон.

– Це дуже просто дізнатись, – відповів юнак. – Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

– А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

– Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

– Однак, Діку, – мовила місіс Велдон, – ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести “Пілігрим” до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.

– Безперечно, місіс Велдон, – відповів Дік Сенд. – Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо.

– А де він, коли дивитися звідси? – спитала місіс Велдон.

– Он там, – відповів Дік Сенд, показуючи рукою на схід.

– Ну що ж, Діку, прийдемо ми до Вальпараїсо чи до якогось іншого порту – байдуже. Головне для нас – дістатись до берега.

– Ми до нього обов’язково дістанемось, місіс Велдон, і я вас висаджу в безпечному місці, – впевнено відказав юнак. – Сподіваюсь, неподалік од берега ми зустрінемо яке-небудь каботажне судно. А норд-вест дужчає, місіс Велдон! Коли він протримається, ми пройдемо чималий шлях і швидко дістанемось до берега. Напнемо всі вітрила – від грота до клівера!

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля – корабля, який не повинен підвести його.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Як на борту “Пілігрима” опинилися Том і його друзі?

2. Виразно прочитайте розповідь про “ще одну живу істоту, врятовану з потерпілого корабля”.

3. Чому Негору не був радий зустрічі з Дінго?

4. Яка трагедія трапилася з командою “Пілігрима”?

5. Підготуйте читання в особах уривка від слів: “Негору попрямував на корму…” до слів: “І Дік нарешті прийняв рішення!”

6. Чи схвалюєте ви рішення Діка Сенда?

7. Як ви оцінюєте поведінку Негору? Спробуйте передбачити, чого від нього можна чекати.

Розділ X

Наступні чотири дні

Отак і йшли справи на “Пілігримі”. Негри старанно виконували свою роботу, з кожним днем удосконалюючись у матроському ремеслі. Том став боцманом – товариші одностайно обрали його на цю посаду. Він був старшим по вахті, поки молодий капітан відпочивав. З ним стояли його син Бет і Остін. Актеон і Геркулес відбували другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Отже, поки один стояв за стерном, інші два несли вахту на носі.

Молодий капітан, дарма що ця частина океану була далеко поза морськими шляхами, вимагав од нічної вахти якнайсуворішої пильності. Він ніколи не забував засвічувати бортові вогні: лівий – зелений, правий – червоний. І чинив вельми слушно.

Стоячи всю ніч за стерном, Дік Сенд подеколи відчував непереборну знемогу. Тоді його рука орудувала стерном майже механічно. То давалася взнаки втома, але Дік зовсім на неї не зважав.

В ніч проти 14 лютого молодий капітан, украй стомившись, врешті дав собі перепочинок на кілька годин. Його заступив біля стерна старий Том.

Небо заснували густі хмари, які надвечір опустилися зовсім низько разом з масами холодного повітря. Зробилось так темно, що було годі роздивитися горішні вітрила. Геркулес і Актеон несли вахту на бакові.

А на кормі з нактоуза1 сочилося слабке світло, м’яко відбиваючись від металевого обруча стерна. Бортові вогні світили десь збоку, й палубу вкривав густий морок.

Під третю годину ранку старого Тома стало хилити на сон. Ніч він простояв, утупившись в освітлену картушку компаса, тож очі його врешті втратили здатність бачити, і він заснув стоячи. Якби тієї миті хтось торкнувся його або навіть ущипнув, він навряд би щось відчув.

Тим-то він і не помітив, що по палубі прослизнула людська тінь.

То був Негору.

Прокравшись на корму, кок підклав під нактоуз якийсь важкий предмет. Потім він подивився на освітлену картушку і, ніким не бачений, пірнув у пітьму.

Якби вранці Дік Сенд помітив підкладений Негору предмет, то негайно забрав би його з-під нактоуза. Адже то була залізяка, під впливом якої стрілка компаса, замість того щоб показувати напрямок магнітного полюса, тобто майже на північ, відхилялася на північний схід. Це відхилення становило чотири румби2, тобто половину прямого кута.

Том незабаром прокинувся від своєї важкої дрімоти. Він глянув на компас. І подумав – бо інакше подумати й не міг, – що “Пілігрим” одхилився від правильного курсу. Чому він одхилився?

Том повернув стерно, скеровуючи корабель на схід. Так він принаймні гадав…

Але через відхилення стрілки на чотири румби, якого Том навіть не підозрював, ніс судна тепер був повернутий на південний схід.

Отак при супутному вітрі під усіма вітрилами “Пілігрим” мчав уперед, відхилившись від правильного курсу на цілих 45 градусів.

1 Нактоуз – металева, зі спеціального немагнітного сплаву, або дерев’яна шафа, у верхній частині якої встановлено корабельний компас.

2 Один румб дорівнює 1/32 кола.

Розділ XIV

Що робити?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, “Пілігрим” викинувся на берег і розбився об рифи.

Місіс Велдон і її супутники дякували долі, тільки-но опинилися в безпеці. Адже буря винесла їх на континент, а не на якийсь лиховісний острів Полінезії. І хоч хай де на узбережжі Південної Америки вони опинилися, повернутися звідси додому, здавалося, буде неважко.

Ну а “Пілігрим” загинув. Від нього залишився тільки дерев’яний каркас; за кілька годин прибій розкидає його уламки на всі боки. Годі й думати щось врятувати із судна…

Хоч Дікові Сенду й не поталанило довести “Пілігрим” до порту призначення, він міг пишатися бодай тим, що перепровадив на берег живими і здоровими всіх, хто був на його борту, а серед них дружину та сина Джеймса Велдона.

Де ж саме розбився “Пілігрим”? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли “Пілігрим” на північний схід. Тим-то із сорок третього градуса південної широти судно могло потрапити аж на п’ятнадцятий.

Отже, треба якомога скоріше визначити, де саме розбився “Пілігрим”. Коли це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення.

Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під не дуже високим берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-не-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь.

За чверть милі на північ між скелями видніло гирло маленької річки, зовсім непомітної з боку моря. Над річкою схилялися численні ризофори1, які відрізнялись від своїх індійських родичів.

На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії. Якби кузен Бенедікт був ботаніком, з яким би захватом він одкривав безліч нових порід дерев!

1 Ризофора – різновид мангового дерева.

Тут росли височенні баобаби з корою, схожою на єгипетський сієніт1, що їх колись безпідставно вважали незвичайно довголітніми; латанії, приморські сосни, тамаринди, перечники особливого виду й багато інших рослин, яких немає на півночі Нового Світу.

Однак здавалося дивним те, що серед цього розмаїття не було бодай одного представника численної родини пальмових, яка має понад тисячу видів і поширена майже на всій земній кулі.

Над берегом ширяли зграї крикливих птахів – здебільшого ластівок з чорним пір’ям, що мінилося синювато-сталевим вилиском, та світлішими голівками. Подекуди злітали куріпки, сірі з блакитними шийками.

Місіс Велдон і Дік Сенд помітили, що птахи зовсім не полохливі. Вони підпускали людей близько до себе, не виказуючи страху. Невже вони досі їх не бачили і не навчились боятися? Невже цей берег зовсім безлюдний і тишу його ніколи не порушували рушничні постріли?

Попід берегом між камінням походжало кілька дрібних пеліканів. Вони заклопотано набивали дрібною рибою шкіряні мішки, що висіли в них під нижньою половинкою дзьоба.

А над уламками “Пілігрима” вже кружляли чайки, що прилетіли з океану.

Птахи, здавалось, були єдині живі істоти на цій частині узбережжя – якщо, звісно, не рахувати сили-силенної цікавих для кузена Бенедікта комах. Проте ні у птахів, ні в комах не спитаєш, як зветься берег. Дізнатися про це можна тільки в когось із місцевих жителів.

Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі – ні на півночі, по той бік річки, ні на півдні, ані, врешті, на гребені, де починався густий ліс. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди.

Діка Сенда дуже це здивувало.

“Де ми? Куди нас закинуло? – питав він себе подумки. – І спитати нема в кого!”

Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його і загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. Він поводився по-чудному, однак видно було, що не чув ні людини, ні тварини.

1 Сієніт – мінерал, схожий на граніт.

– Глянь-но на Дінго, Діку! – мовила місіс Велдон.

– Дивно! – відповів юнак. – Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.

– Справді дивно! – прошепотіла місіс Велдон. І враз, похопившись, додала: – А що робить Негору?

– Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Я вже не маю права йому наказувати. Його служба скінчилася, коли розбився “Пілігрим”.

Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Може, він уже тут бував? Він би, мабуть, нічого не відповів, якби його про це спитали. Проте найкраще було не зважати на цього похмурого чоловіка.

Незабаром Дік Сенд побачив, що Негору попрямував до річки, та тільки-но той зник за скелею, хлопець кинув про нього думати.

Дінго загавкав, коли корабельний кок видерся на гребінь, але майже відразу замовк.

Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти. А потім вони вже порадяться й вирішать, як діяти далі.

Про харчі вони не турбувалися. Крім плодів та дичини, що їх було повно довкола, потерпілі могли використати запаси з “Пілігрима”. Прибій повикидав на обмілілі після відпливу рифи чимало всякої всячини з розбитого судна. Том і його товариші підібрали кілька барилець із сухарями, бляшанки з консервами, ящики із сушеним м’ясом. Вода ще не встигла їх попсувати. Тож маленький загін був забезпечений провіантом на час, потрібний, щоб дістатися до найближчого поселення. Всі запаси склали в безпечному місці, куди не досягав приплив.

Питної води так само не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Дужий негр приніс на плечі повне барило. В години відпливу вода в гирлі була прісна й придатна для пиття.

Розкласти вогонь теж неважко: сухого палива – здебільшого коріння мангового дерева – було вдосталь. Старий Том, затятий курець, завжди мав при собі трут у герметично закритій коробці і коли завгодно міг викресати іскру з кременя, підібраного на березі.

Залишалось знайти якийсь притулок, де б невеличкий загін міг прихиститися на ніч, перш ніж вирушити в дорогу.

Цей так би мовити готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих просторих, гладенько відполірованих гротів, що їх вимиває бурхливе море високо в скелях під час припливів.

Джек нестямився від захвату. Він покликав матір і урочисто показав їй грот.

– Який же ти молодець, мій любий Джеку! – похвалила сина місіс Велдон. – Якби ми були Робінзонами, змушеними на тривалий час оселитися на цьому березі, то назвали б грот твоїм іменем!

Грот був десять-дванадцять футів завдовжки й стільки ж завширшки, але малому Джекові він видався величезним. У всякому разі тут могли розміститися всі потерпілі. До того – це з особливим задоволенням відзначили місіс Велдон і Нен – тут було сухо. Місяць саме перебував у першій чверті, тож боятися, що приплив досягне підніжжя скель, а тим паче грота, не доводилось.

Отже, потерпілі мали все необхідне для кількагодинного перепочинку.

Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка.

Було близько першої години дня. Снідали м’ясними консервами з сухарями, заниваючи прісною водою, присмаченою кількома краплями рому, – Бет серед іншого харчу знайшов пляшку рому.

Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, лишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався й напевно робив із розмови якісь висновки.

Тим часом Дінго, якого теж не обділили сніданком, стеріг вхід до грота. Тут уже можна було не турбуватися. Жодна жива істота не з’явилася б непоміченою – вірний пес відразу б загавкав.

Посадивши собі па коліна сонного Джека, місіс Велдон озвалася першою.

– Мій друже Дік, – мовила вона, – від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Що нам робити далі?

Місіс Велдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.

Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:

– Насамперед, місіс Велдон, треба з’ясувати, де ми. Гадаю, “Пілігрим” розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Я гадаю, це ймовірно: адже берег зовсім безлюдний і, мабуть, рідко хто тут буває. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.

– То що ж нам робити? – спитала місіс Велдон.

– На мою думку, – відповів Дік Сенд, – не слід залишати цього грота доти, доки ми не з’ясуємо, де ми. Завтра, відпочивши, двоє з нас вирушать на розвідку. Не відходячи далеко, вони спробують знайти тубільців, розпитають їх про все й повернуться назад. Не може бути, що в радіусі десяти-дванадцяти миль немає людей.

– То нам доведеться розлучитися? – вигукнула місіс Велдон.

– Так треба, – відповів юнак. – Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний… тоді ми придумаємо щось інше.

– А хто ж піде на розвідку? – спитала трохи згодом місіс Велдон.

– Це ми зараз вирішимо, – відповів Дік Сенд. – Але ви, місіс Велдон, Джек, містер Бенедікт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися, – докинув він, дивлячись на португальця.

– Мабуть, – ухильно відповів Негору.

– Ми візьмемо з собою Дінго, – вів далі Дік Сенд. – Він може стати нам у великій пригоді.

Почувши своє ім’я, Дінго з’явився біля входу в грот і кілька разів гавкнув, ніби погоджуючись з Діком Сендом.

Місіс Велдон замислилася. Серце її повнилось тривогою при думці про розлуку, бодай навіть на короткий час. Чутка про судно, що розбилося, вже, мабуть, рознеслася серед поблизьких тубільних племен, тож чи не краще триматися гуртом на той випадок, коли б раптом з’явилися мисливці за здобиччю з потонулого судна?

Це заперечення місіс Велдон вимагало докладного обговорення.

Однак воно відпало після доказів Діка Сенда. За його словами, індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами; можна не боятися, що вони нападуть. А вирушати в глиб південноамериканського материка, не знаючи навіть, скільки миль до найближчого поселення, – то марна витрата сил. Безперечно, розлука – кепська справа, однак це краще, ніж усім гуртом брести навмання через дикий ліс, що сягає аж до гір на обрії.

– Зрештою, – сказав наприкінці Дік Сенд, – я не думаю, що ми розлучаємось надовго; я навіть упевнений, що ми швидко побачимося знову. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільця, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках – адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що “Пілігрим” розбився вище або нижче по широті!

– Так… ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! – відповіла місіс Велдон, і серце в неї стислося.

– А як ви дивитесь на мій план, містере Бенедікт? – спитав Дік Сенд.

– Я? – перепитав кузен Бенедікт.

– Так. Яка ваша думка?

– Я нічого про це не думаю, – відповів кузен Бенедікт. – Для мене добре все, що мені запропонують, і я робитиму все, що від мене вимагатиметься. Схочете ви залишитись тут на день-два – мені це дуже до речі: я вивчатиму берег, звісно, як ентомолог.

– Роби все на свій розсуд, – сказала місіс Велдон Дікові Сенду. – Ми лишаємось тут, а ти підеш на розвідку зі старим Томом.

– Чудово! – зауважив кузен Бенедікт спокійнісіньким тоном. – Тоді я піду навідаюсь до тутешніх комах.

– Тільки не заходьте далеко, містере Бенедікт, – сказав Дік Сенд. – Дуже вас просимо!

– Не турбуйся, мій хлопчику.

– А надто – не наженіть на нас москітів, – докинув старий Том.

Через кілька хвилин, повісивши через плече свою дорогоцінну бляшанку, ентомолог вийшов з грота.

Майже водночас із ним вийшов і Негору. Здавалось, цей чоловік вважав цілком природним опікуватись тільки власною особою. Проте поки кузен Бенедікт здирався скелястим схилом, щоб дістатися до узлісся, португалець неквапом спустився до річки й, рушивши вгору її берегом, невдовзі зник з очей…

Геркулес кілька разів кликав Негору. Але кок не озивався. Або він зайшов далеко і не чув, або не хотів повертатися.

Негри анітрохи не жалкували, що позбулися португальця. Проте, як слушно зауважила місіс Велдон, Негору слід було більше остерігатися зоддалік, ніж зблизька.

Але як португалець наважився вирушити сам у мандри по цій незнайомій місцевості? А може, він заблукав і марно шукає дорогу до грота в непроглядній пітьмі?

Місіс Велдон і Дік Сенд не знали, що й думати. Однак вони не могли позбавити себе такого необхідного їм відпочинку, чекаючи на Негору.

Раптом Дінго, що бігав по піщаному березі, голосно загавкав.

– Чому це гавкає Дінго? – спитала місіс Велдон.

– Треба неодмінно дізнатись, – відповів Дік Сенд. – Може, то повернувся Негору.

Дік Сенд, Геркулес, Остін і Бет вийшли з грота й попрямували до річки. Вони пройшли аж до гирла, але нічого не побачили й не почули. Дінго теж більше не подавав голосу.

Дік і негри повернулися до грота.

Негри домовились між собою про чергування біля входу, і всі почали лаштуватися до сну.

Тільки місіс Велдон не могла заснути: на душі в неї було неспокійно. їй здавалося, що ця така довгождана земля не виправдає покладених на неї надій: не принесе їм ні безпеки, ані спокою.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Чому шхуна “Пілігрим” відхилилася від курсу?

2. Стисло перекажіть розділ XIV.

3. Охарактеризуйте Діка Сенда як капітана. У розповіді використовуйте цитати.

4. Що, на вашу думку, замислив Негору?

5.Підготуйтесь до рольової гри “Я – літературний герой” (можливі ролі – Дік Сенд, місіс Велдон, Геркулес). Спробуйте відповісти на запитання “Що робити?” вустами одного з персонажів.

Розділ XV

Гарріс

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Велдон, Дік Сенд, Том та інші негри.

Певно, собака гавкав недаремно.

– Дінго почув якусь живу істоту – людину або тварину, – сказав Дік Сенд.

– У всякому разі, не кока, – зауважив Том, – бо на того Дінго гавкає страх як люто.

– Якщо це не Негору, то де він зараз? – спитала місіс Велдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. – І якщо це не він, то хто б це міг бути?

– Зараз дізнаємось, місіс Велдон, – відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:

– Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною.

Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі. Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки.

Місіс Велдон, Том і Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек…

Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.

Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки.

А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно – він бачить або чує когось.

1 справді, цього разу собака гавкав не на Негору – свого заклятого ворога з “Пілігрима”.

Якийсь чоловік спускався із скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

– Це не Негору, – сказав Геркулес.

– Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, – зауважив Бет.

– Анічогісінько, – погодився Дік Сенд. – Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей па цій частині узбережжя. Очевидно, він ще не бачив розбитого “Пілігрима”, бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи. До речі, вночі прибій зруйнував до решти корпус судна, і тільки де-не-де біля берега плавали його уламки.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них.

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне, обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів – і так воно було насправді, – що перед ними не корінний житель пампасів1 – індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. У всякому разі він не був ні індіанцем, ані іспанцем.

Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання “Ласкаво просимо!”, сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

– Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!

1 Пампаси – тут: рівнинні стени в Південній Америці.

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.

– Ви англієць? – спитав він Діка Сенда.

– Американець, – відповів юнак.

– З півдня?

– Ні, з півночі.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

– Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, – сказав він, – яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Велдон, яка нечутно підійшла до гурту.

Вона й відповіла на запитання:

– Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи.

На обличчі незнайомця відбилося співчуття; він повів очима, шукаючи при березі розбитого судна.

– Від нашої шхуни-брига нічого не залишилося, – мовив Дік. – Прибій потрощив її за цю ніч.

– І насамперед, – вела далі місіс Велдон, – ми б хотіли спитати у вас, де ми.

– Ви на південноамериканському узбережжі, – відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс

Велдон. – Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

– Саме так, – відповів Дік Сенд, – адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

– Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

– Ти ба! – мовив Дік Сенд.

– Ви – в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.

– А як зветься цей мис? – спитав Дік Сенд, показуючи па північ.

– Це мені важко сказати, – відповів незнайомець. – Я досить добре знаю центральні області країни, де я частенько бував. А на цьому березі я вперше.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Аіе помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється – на двадцять п’ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе.

Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони – в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

– Містере, – мовив Дік Сенд, – судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

– О, Ліма справді далеко… ген там! На півночі! – відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Велдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

– Даруйте, містере, – мовила вона, – за моє, можливо, нескромне запитання… Ви, здається, не болівієць?

– Я такий самий американець, як і ви, місіс…

– Місіс Велдон.

– А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

– Ви живете в цій Частині Болівії, містере Гарріс? – спитала місіс Велдон.

– Ні, місіс Велдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

– Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? – спитав Дік Сеид.

– Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

– Пустеля Атакама? – перепитав Дік Сенд.

– Так, – відповів Гарріс. – Ця пустеля – своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

– І ви їдете сам-один? – спитала місіс Велдон.

– Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма – асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Велдон:

– Ці негри – ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

– У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, – відповіла місіс Велдон. – На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

– Так, цілком правильно, – сказав Гарріс. – Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, – докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. – Бачачи, що вони служать у вас, я подумав…

– Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, – з притиском мовила місіс Велдон.

Усі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися – самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьєнди Сан-Фелісе, тобто на десять днів.

– Містере Гарріс, – мовила місіс Велдон, – перше ніж скористатися з вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

– Охоче приймаю, місіс Велдон, вельми охоче! – весело відповів Гарріс.

– За кілька хвилин сніданок буде готовий.

– От і гаразд, місіс Велдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

– Ви дозволите провести вас? – спитав Дік Сенд у американця.

– Коли ваша ласка, мій юний друже, – відповів той. – Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

І вони пішли удвох.

Місіс Велдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив.

Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Велдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів.

Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах.

Потім місіс Велдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив’язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна.

Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна.

– Бачите, мій юний друже, – сказав Гарріс, – який це сильний кінь. На нього можна цілком покластися в дорозі.

Гарріс одв’язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого.

Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

– Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

– Негору? – здивовано перепитав Гарріс. – А хто він, цей Негору?

– Він був у нас коком на “Пілігримі”, – відповів Дік Сенд. – І десь пропав.

– Може, потонув?

– Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, – мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

– Ні, я нікого не бачив, – відповів американець. – Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

– Так… можливо, – пробурмотів юнак.

Коли вони підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Снідали тим самим, чим учора вечеряли, – консервами й сухарями. Гарріс жадібно допався до їжі.

– Ну, – сказав він, – я бачу – ми не пропадемо з голоду дорогою! Але що буде з отим бідолашним португальцем, про якого говорив мені наш юний друг?..

– А! – мовила місіс Велдон. – Дік Сенд уже розповів вам, що Негору зник?

– Так, місіс Велдон, – відповів юнак. – Я хотів дізнатися, чи містер Гарріс не зустрів Негору.

– Ні, я його не зустрів, – сказав Гарріс. – Та не варто думати про цього дезертира; краще займімося останніми приготуваннями. Вирушимо, коли ви забажаєте, місіс Велдон!

Кожен узяв свою ношу. Геркулес допоміг місіс Велдон сісти в сідло. А малий Джек з іграшковою рушницею за плечима вмостився попереду неї і не думаючи подякувати тому, хто віддав йому такого чудового коня.

Джек заявив матері, що сам правитиме “конем цього містера”.

Малому дали в руки вуздечку, і він відчув себе справжнім начальником загону.

Прагнемо бути творчими читачами

1. Яке враження справив на вас Гарріс? Чому?

2. Що Гарріс запропонував потерпілим у катастрофі?

3. Як ви гадаєте, чи доцільно було Діку Сенду і його супутникам довіряти свою долю незнайомій людині?

4. Складіть і запишіть у зошит простий план розділу XV.

Частина II

Розділ III

У дорогу…

Африка! Не Америка – Африка! Це страшне слово ані на мить не йшло з голови Дікові Сенду. Думаючи про події останніх тижнів, юнак марно питав себе, як же вийшло, що “Пілі-

Грим” опинився біля цих небезпечних берегів? Як він обминув мис Горн і перейшов з одного океану в інший? Тільки тепер Дік зрозумів, чому, незважаючи на швидкий хід судна, земля так довго не з’являлася: “Пілігрим” пройшов удвічі більше, щоб дістатися до американського континенту.

“Африка! Африка!” – подумки повторював Дік Сенд.

Він вкотре прискіпливо перебирав у пам’яті всі подробиці цього загадкового плавання. Аж ураз йому сяйнуло: компас було зіпсовано зумисне! І запасний компас розбився не випадково, і лаг не потонув, а його потопили…

“На “Пілігримі” залишився тільки один компас, що його покази я не міг перевірити. Якось уночі мене розбудив крик старого Тома. На кормі я застав Негору… Мені сказали, що він упав просто на нактоуз… Мабуть, це він пошкодив компас!”

У голові в Діка Сенда потроху прояснилося. Він майже розгадав таємницю. Тепер він збагнув, якою підозрілою була поведінка Негору. Він відчував руку португальця в низці буцімто випадковостей, що призвели до загибелі “Пілігрима” й поставили під страшну небезпеку його пасажирів.

Ате хто він, цей Негору? Моряк? Він завжди це заперечував. Проте тільки досвідчений моряк міг намислити й здійснити мерзенний замір, який привів “Пілігрим” до берегів Африки!

У всякому разі, коли ще й були нез’ясовані деякі обставини минулого, то щодо їхнього теперішнього становища в Діка сумнівів не залишалося. Вони – в Екваторіальній Африці і, напевно, в Анголі – найнебезнечнішій її частині, за сто миль від узбережжя, їхній провідник Гарріс – зрадник. За дуже простою логікою виходило: американець і португалець знатися віддавна; випадок звів їх на березі; вони зайшли між собою у змову й задумали щось лихе проти потериілих з “Пілігрима”.

Але що ж саме вони задумати? Можна було б припустити: Негору хоче захопити Тома і його товаришів, щоб потім продати їх у рабство. Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі “образи”, шукатиме нагоди помститися йому. Однак що має цей негідник проти місіс Велдон та її малого Джека?

Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі. Він повинен урятувати місіс Велдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників – у його руках! І він виконає свій обов’язок до кінця!

Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши по – думки всі шанси на добре і лихе – останнього, на жаль, передбачалося більше! – Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.

Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.

Юнак підійшов до Тома.

– Томе, – тихо мовив він, – ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?

– Так, містере Дік, знаю.

– Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Велдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.

– Гаразд, містере Дік.

– Томе, – провадив Дік, – ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо у ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив, – хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.

– Мої товариші – віддані й хоробрі люди, містере Дік.

– Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?

– Завжди й у всьому, містере Дік!

Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев’ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дінго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку.

План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану – байдуже, на північ чи на південь, – добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.

Але як дістатися до узбережжя – тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.

Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, щоб повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.

Є інший шлях – коротший і безпечніший – водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Велдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.

Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.

До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе у своїй стихії!

Отже, перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.

Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи “Пілігрима”, не могла текти ні з півночі, ані зі сходу – з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір’я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі водний шлях, якийсь потік – десь недалеко.

І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт – вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підгрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.

Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.

Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Велдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.

Місіс Велдон підійшла до Діка Сенда.

– Діку, – спитала вона, озираючись довкола, – де це Гарріс? Я його не бачу.

Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він, не вагаючись, сказав:

– Гарріса більше тут немає.

– Він, мабуть, поїхав уперед?

– Він утік, місіс Велдон. Гарріс – зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.

– З якою метою?

– Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.

– Гарріс – зрадник! – повторила місіс Велдон. – Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?

– Так, місіс Велдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…

– Сподіваюся, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! – озвався Геркулес. – Я розіб’ю голову одного об голову другого! – докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.

– Що буде з моїм Джеком? – вигукнула місіс Велдон. – Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан – Фелісе!

– Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, – сказав старий Том. – Там здоровіше повітря.

– А ти певен, Діку, – знов озвалася місіс Велдон, – що Гарріс нас зрадив?

– Так, місіс Велдон, – коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: – Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я б його вбив!

– То, виходить, асьєнда?..

– Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! – відказав Дік Сенд. – Місіс Велдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.

– Тією самою дорогою, Діку?

– Ні, місіс Велдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…

– Я зовсім не стомилася, Діку! – відповіла місіс Велдон, бадьоро усміхаючись. – Я можу йти пішки. І понесу Джека…

– А ми нащо? – озвався Бет. – Ми понесемо вас обох.

– Так, так! – підхопив Остін. – Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…

– Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо.

– Рушаймо,- повторив Дік Сенд.

– Давайте мені Джека, – сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. – Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.

І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.

Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.

Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.

– А де ж це Дінго? – спитав він.

– Справді, Дінго ніде не видно, – сказав Геркулес. І він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту. Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.

– А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? – спитав Том.

– За Гаррісом? Та ні… – відповів Дік Сенд. – Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.

– Цей клятий кок уб’є Дінго! – вигукнув Геркулес.

– Якщо Дінго спершу його не задушить, – відказав Бет.

– Цілком можливо, – погодився Дік. – Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!

Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза з блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам’янілі – певна ознака кам’яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбир, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.

Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки.

З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське1. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. У повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне. Усі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю…

Загін просувався вперед обережно і швидко. На землі тут і там виднілися свіжі сліди людей або тварин. Де трава була притоптана, а гілки дерев та кущів обламані, йшли швидше. Але здебільшого загін сам усував з дороги численні перешкоди, і це, на превелику досаду Діка Сенда, неабияк затримувало перехід. Перед ними щоразу поставали обсновані ліанами дерева… Вигнуті гілки кущів скидалися на дамаські шаблі, втикані довжелезними шпильками. Долі стелилися зміюваті ліани п’ятдесят-шістдесят футів завдовжки, які кололи мандрівників гострими колючками. Негри прорубували дорогу сокирами, та ліанам не видно було кінця-краю: вони росли скрізь, обплутували дерева від прикорнів аж до вершечків, звідки звисали довгими гірляндами.

Тваринне царство цього краю було не менш своєрідне, ніж рослинне. Під могутнім зеленим шатром літали птахи. їх була сила-силенна. Люди, що намагалися пройти якомога тихше й швидше, звичайно, не стріляли в них. Тут були великі табуни цесарок та інших курячих, які не підпускають людей близько; був і отой птах, якого за його крик північні американці прозвали “жалібною сплюшкою”. Дік Сенд і Том могли подумати, що справді потрапили в якусь частину Нового Світу. Та ба, вони тепер добре знали, де вони є!

Досі хижі звірі, такі небезпечні в Африці, не наближалися до маленького загону.

Мандрівники іце раз бачили жирафів, що іх Гаррісові якби він ішов з ними – вже б ніяк не вдалося видати за страусів. Ці прудконогі тварини вмить повтікали, налякані появою людей. А вдалині на обрії часом здіймалась до неба густа хмара пилюки: то стадо буйволів мчало з тупотом, подібним до гуркотіння валки навантажених возів.

Зо дві милі Дік Сенд вів свій загін берегом струмка, сподіваючись вийти до річки. Йому кортіло пуститися в плавбу вниз за швидкою течією, яка мала домчати його і супутників до узбережжя. Юнак гадав, що труднощів і небезпек на річці буде куди менше.

До обіду загін пройшов близько трьох миль без жодної неприємної зустрічі. Ні Гарріса, ні Негору ніде не було видно. Дінго так само не з’являвся.

Час було зупинитися на перепочинок. Стали в бамбуковому гайку, де загін міг сховатися від сторонніх очей.

Говорили мало. Місіс Велдон знов узяла сина на руки. Вона не зводила з нього очей. їсти вона не могла.

– Вам неодмінно треба попоїсти, місіс Велдон, – повторював Дік Сенд. – Що з вами буде, коли ви геть охлянете? Ну-бо, їжте, їжте! Незабаром ми знов рушимо в дорогу, знайдемо річку й попливемо до узбережжя.

Місіс Велдон дивилася Дікові Сенду просто в вічі, коли він це говорив. В юнакових очах світилася несхитна воля й мужність. Дивлячись на нього і на п’ятьох негрів, таких стійких та відданих, місіс Велдон відчула, що не час іще впадати в розпач. Та й чого вона має втрачати надію? Хіба вона не на гостинній американській землі? Гаррісова зрада, на її думку, не могла мати для них яких-небудь тяжких наслідків.

Дік Сенд здогадувався, про що думала місіс Велдон, і ледве витримував її погляд.

Розділ VII

Табір на березі Кванзи

Після повені, що перетворила улоговину з колонією термітів1 на озеро, вигляд місцевості геть змінився. Над водою височіли лише конусовидні термітники.

Злива переповнила водою притоки Кванзи, і річка вийшла з берегів.

1 Терміти – комахи, основною їжею яких є деревина; шашіль.

Кванза, одна з найбільших річок Анголи, впадає в Атлантичний океан десь миль за сто від того місця, де розбився “Пілігрим”. Нею через кілька років проплив лейтенант Камерон на своєму шляху до Бенгели. Ця річка згодом стане важливою транспортною артерією. Пароплави чимраз далі піднімаються нижнім її руслом; не мине іі десяти років, як вони попливуть аж до верхів’я.

Дік Сенд чинив цілком слушно, шукаючи на півночі судноплавну річку.

Потічок, що його берегом він вів свій маленький загін, впадав у Кванзу. Коли б не оцей несподіваний напад тубільців,

Дік Сенд неодмінно натрапив би на річку – вона була за милю від колонії термітів. Він та його супутники зв’язали б пліт, сіли б на нього і щасливо дісталися б до якогось португальського поселення біля гирла Кванзи. А там би вони спокійнісінько чекали потрібного їм пароплава.

Але сталось не так, як гадалося.

Табір тубільців стояв на горбі, поблизу термітника, у якому мандрівники мало не загинули.

На вершині горба росла величезна смоковниця, що під її розложистим гіллям вільно помістилися б чоловік п’ятсот. Хто не бачив цих велетенських дерев Центральної Африки, той не може їх собі уявити. В їхньому гіллі легко заблудитися, як у лісі. Далі росли менші смоковниці та інші дерева, характерні саме для цього куточка Африки.

Під смоковницею, мов у якомусь казковому захистку, і розташувався невільничий караван.

Невільників-негрів, силою захоплених під час набігів у їхніх селищах, агенти работорговця Алвіша гнали до Казонде, на ринок. Звідти рабів перепроваджували або на західне узбережжя, або в Ньянгве – область Великих Озер. У Ньянгве набирали нові каравани, які вирушали на північ – до Єгипту або ж на схід – до Занзібару.

У таборі з супутниками Діка Сенда поводились як із невільниками-тубільцями, їх поставили по двоє і з’єднали колодкою – жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. До того їх оперезали та скували важким ланцюгом.

У них були вільні руки – тільки для того, щоб нести ношу, і ноги – тільки для того, щоб іти, а не втікати. Вони мали брести

Сотні миль та ще й під ударами нагаїв хавільдарів – так звалися їхні наглядачі.

Дік Сенд і його товариші, знеможені боротьбою, більше не чинили опору. Чому вони не втекли, як ото Геркулес? А втім, що чекає втікача далі? Хоч хай який Геркулес дужий, та на що він може сподіватися сам-один у цій ворожій країні, де проти нього – і голод, і дикі звірі, й тубільці? Чи не позаздрить він трохи згодом своїм товаришам, що опинилися в неволі?

Проте невільникам нічого чекати милосердя від старших над караваном – арабів і португальців. Вони розмовляли незрозумілою бранцям мовою, а спілкувалися з ними тільки погрозливими жестами, окриками й ударами.

Дік Сенд був білий, і з ним не наважилися повестися як з іншими. Його обеззброїли, але в кайдани не закували. Однак до нього приставили хавільдара.

Дік Сенд розглядався навколо, чекаючи, що ось-ось побачить Негору або Гарріса. Та їх не було. Проте юнак не сумнівався, що нападом на термітник керували саме ці два негідники.

Йому спало на думку, що місіс Велдон, малого Джека й кузена Бенедікта розлучили з ними за наказом американця або португальця. Не побачивши змовників у таборі, Дік Сенд вирішив, що вони, мабуть, супроводять місіс Велдон, її сина та кузена Бенедікта. Куди ж вони їх повели? Що хочуть з ними зробити? Ці думки ятрили Дікові серце, і він забував про власне становище.

Караван, що отаборився під смоковницею, налічував щонайменше вісімсот душ, з них близько п’ятсот рабів – чоловіків і жінок, із двісті солдатів та із сотню носіїв, наглядачів – хавільдарів, агентів работорговця.

Наглядачі були араби й португальці. З невільниками вони поводилися вкрай жорстоко. Вони шмагали їх нагаями ні за що ні про що, а тих, які падали від хвороби чи знемоги й не годились на продаж, добивали з рушниць або ножами. Дисципліну в каравані підтримували тільки жорстокістю. Отже, дійти живими судилося не всім невільникам – хіба що половині з них. Решту чекала загибель на цих довгих караванних шляхах од внутрішніх областей Африки до узбережжя океану. Рідко кому вдавалося втекти.

Можна собі уявити, які нелюди були всі ці агенти-європейці, здебільшого португальці. То були пройдисвіти різного гатунку, злочинці, збіглі каторжники, одне слово, покидьки суспільства. Не становили винятку й Негору та Гарріс, які служили в найбільшого работорговця Центральної Африки, Жозе-Антоніу Алвіша, про якого лейтенант Камерои досить докладно розповів у своїх нотатках.

Солдатів для полювання на невільників і супроводу караванів работорговці звичайно наймали серед тубільців. Однак на людей полювали не тільки работорговці. Негритянські царки теж нападали на своїх сусідів, щоб роздобути невільників. Чоловіків, жінок і дітей царки-переможці продавали работорговцям за клапоть коленкору, за пригорщ пороху, за рушницю, за рожеве або червоне намисто, а в голодні роки навіть за жменьку маїсу, як свідчить Лівінгстон.

Солдати, що супроводили караван Алвіша, були типові африканські найманці, ватага напівголих чорних бандитів, озброєних кремінними рушницями, довгі стволи яких озлоблені мідними кільцями. З такими охоронцями агенти мали неабиякий клопіт – ці вдавалися до грабіжництва, не слухались наказів, самі призначали місце і час зупинок. Коли ж агенти піднімали проти них голос, солдати погрожували, що покинуть караван.

Важку поклажу несли під час переходу невільники – чоловіки й жінки, однак з караваном ішли ще й найняті носії – пагази. Вони несли паки з особливо цінним товаром, переважно з слоновою кісткою. Часом траплялись дуже великі бивні вагою до era шістдесяти фунтів; на один бивень треба було ставити двох пагазів. Слонову кістку несли до прибережних факторій, а вже звідти постачали на ринки в Хартум, Занзібар і Наталь. Коли прибували на місце, з пагазами розплачувались бавовняним крамом, каурі1, разком намиста, порохом, а то й невільником – якщо у работорговця не було більше чим платити або він не сподівався дорого продати раба на ринку.

Серед п’ятисот невільників каравану Алвіша майже не було літніх чоловіків. Звичайно під час облав на попелищах і руїнах поселень усіх чоловіків віком за сорок років безжально вбивали. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти. Після кривавих облав залишався живим хіба що один з десяти переможених. Тим-то так і знелюднюється Екваторіальна Африка; чимало областей перетворено там на пустелі.

Який жахливий вигляд мали ці невільники! Чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини – “мбузу”; жінки, пошматовані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках; ви смажені худі діти з закривавленими ногами; люди з рогачами на шиях… Вигляд цих нещасних, цих наиівмерців, цих “кістяків із чорного дерева”, як сказав про них Лівінгстон, міг би розжалобити навіть дикого звіра. Але до їхніх мук були байдужі наглядачі-араби, а тим більше португальці…

1 Каурі черепашки, що правлять в Африці за дрібні гроші.

Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу годі й думати. Але де місіс Велдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека – справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли вій думав, яка небезпека загрожує місіс Велдон.

“Уявити тільки, – казав собі юнак подумки, – що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!”

Ця та інші думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!

Дік Сенд знав напевне, що становище місіс Велдон і малого Джека жахливе. Вони аж ніяк не могли важити на допомогу кузена Бенедікта. Бідолаха навряд чи дасть самому собі раду. Всіх трьох, мабуть, уже перепровадили у якийсь глухий закуток Анголи. Але хто нестиме в дорозі хворого Джека?

“Мати! Мати! Вона нестиме сина, скільки в неї стане сили. Вона зробить те саме, що й нещасні рабині. І впаде десь па дорозі, як вони. Коли б мені випало опинитись віч-на-віч з цими катами!”

Але ж він і сам полонений! Він – одна з голів цієї людської череди, що її хавільдари женуть у глиб Африки. Він не знав навіть, чи Гарріс і Негору супроводять караван. Дінго, який би відразу винюшив слід португальця, немає. Сам тільки Геркулес міг би допомогти бідолашній місіс Велдон. Та як сподіватися на таке чудо?

Дік Сенд відчайдушно чіплявся за цю надію. Він вірив, що Геркулес живий. Негр безмежно відданий місіс Велдон – у цьому немає жодного сумніву. І він зробить усе, що тільки можливо, аби врятувати її! Мабуть, Геркулес іде слідами місіс Велдон і вже якось зумів сповістити про себе. А може, він вирішив спершу зв’язатися з Діком Сендом, викрасти або звільнити його силою?

Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змішується з юрбою чорних, як і він, невільників і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велет-негр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони удвох, щоб урятувати місіс Велдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план!

Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!

Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангольських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок – у Ньянгве, в області Великих Озер. Ньянгве лежить саме на меридіані, що ділить африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко – іти довелось би кілька місяців.

Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя – такій довгій і небезпечній…

Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном, – це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою, – він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок – Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців – їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работорговцеві. І він не помилився.

Дік Сенд, що свого часу старанно вивчав географію, пам’ятав усе про Казонде. Якщо від Сан-Паулу-ді-Луанда до Казонде не більше чотирьохсот миль, то табір на Кванзі розташований щонайдалі за двісті п’ятдесят миль од Казонде. Такий шлях можна подолати за дванадцять днів. Але караван уже знесилений пройденою дорогою, тож перехід од Кванзи до Казонде забере добрих три тижні.

Дікові дуже хотілося поділитись своїми думками зі старим Томом і його товаришами. Вони б утішилися, дізнавшись, що їх не заженуть у глиб Екваторіальної Африки, з якої вже не виберешся. Досить сказати їм два-три слова, і вони зрозуміють. Та як це зробити?

З’єднані рогачами і скуті, Том і Бет – на щастя, вони випадково опинилися в одній парі – та Актеон і Остін перебували на правому фланзі. За ними наглядали хавільдар і варта з десяти солдатів.

Дік Сенд, вільний од кайданів, вирішив підійти ближче до негрів, що сиділи десь за п’ятдесят кроків од нього. Він почав обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том угадав намір Діка. Він щось тихо сказав своїм товаришам, і всі вони стали пильно стежити за юнаком. Вони не ворушилися – тільки дивились і слухали.

Невдовзі Дік Сенд непомітно пройшов майже половину відстані. Він міг би гукнути Томові: “Казонде!” Але було б іще краще поговорити з товаришами й домовитись, як себе поводити в дорозі. Тож Дік підходив чимраз ближче до них. Його серце шалено калатало: залишалося всього кілька кроків…

Раптом хавільдар з криком кинувся йому навперейми. Підбігли солдати й потягли Діка Сенда назад. А Тома і його товаришів перегнали на інше місце.

Розлютившись, Дік Сенд кинувся на хавільдара. Він мало не вирвав у того з рук рушницю, відламавши ствол од приклада. Але сім або вісім солдатів кинулись на юнака й одірвали його від хавільдара. Знавіснівши, солдати були б розправились з Діком, якби не втрутився один із начальників каравану, високий араб із злющим обличчям. Це був саме отой Ібн-Хаміс, про якого Гарріс згадував у розмові з Негору. Араб мовив кілька слів, що їх юнак не зрозумів, і солдати, залишивши свою жертву, пішли геть.

Очевидно, солдатам віддано суворий наказ не дозволяти Дікові Сенду спілкуватися з товаришами. Але вони мали й ще один наказ: зберегти йому життя. Хто віддав ці накази – Гарріс чи Негору?

Аж тут пролунали хрипкі звуки рога – “куду” та барабанний дріб. Перепочинок скінчився.

Усі – начальники, солдати, носії й невільники – вмить посхоплювались на ноги. Взявши поклажу, невільники вишикувались у колону, на чолі якої став хавільдар із строкатим прапором у руках.

Потім було дано сигнал рушати.

Забриніла тиха пісня. Але співали її не переможці, а пере

Можені. В пісні звучала простодушна віра в краще майбутнє й погроза катам:

“Ви женете мене на берег моря, щоб продати в рабство. Та я скоро помру і мертвий звільнюся від ярма. Огоді я повернусь і повбиваю вас!”

Прагнемо бути творчими читачами

1. Від імені Діка Сенда розкажіть про розгадану ним таємницю.

2. Який план порятунку запропонував Дік Сенд? Як це його характеризує?

3. Чому юний капітан не сказав своїм супутникам про те, що вони в Африці? Чи правильною була його позиція?

4. Що трапилося з пасажирами “Пілігрима” по дорозі до узбережжя?

5. Які думки і почуття викликають у вас описи невільничого каравану?

6. Які риси характеру Діка Сенда розкриваються під час його перебування в полоні?

7. Спираючись на текст, пофантазуйте, що могло статися з Геркулесом.

Розділ XII

Похорон Муані-Лунга

Назавтра, 29 травня, місто Казонде мало незвичайний вигляд. Перелякані тубільці не витикали носа з хатин. Вони ще зроду не бачили, щоб володар, син неба, та його міністр загинули такою страшною смертю. Декому з тубільців, особливо старим, траплялося підсмажувати своїх ближніх. Вони знали, що для цього потрібні складні приготування. А тут їхній володар та міністр згоріли самі по собі, як суха трава! Тубільці мали це за справжнє диво.

Жозе-Антоніу Алвіш також не виходив із дому. Він боявся, що провину за смерть Муані-Лунга звернуть на нього. Негору пояснив йому, чому помер його величність, і порадив бути обережним. А ні, то доведеться добряче потрусити гаманом, щоб викрутитися з халепи.

Аж тут Негору осяяла блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвичайна смерть володаря Казонде

– знак особливої прихильності до нього великого бога Маніту; такої прихильності удостоюються тільки деякі його обранці. Забобонні тубільці спіймалися на гачок. Вогонь, що спопелив Муані-Лунга та його міністра, оголосили священним. Залишалось тільки вшанувати його величність похороном, гідним людини, піднесеної до рангу божества.

Цей похорон і своєрідний церемоніал, що його супроводив, давав Негору можливість поквитатися з Діком Сендом. Ніхто б не повірив – коли б не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки, зокрема лейтенанта Камерона, – що такий похорон не обходиться без кровопролиття.

Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга – Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. Цим вона проголосила свою владу, випередивши решту претендентів, а насамперед парка Укусу, який давно вже зазіхав на казондський трон. Як володарці держави Муані не загрожувала жорстока доля інших дружин небіжчика. Водночас вона позбувалася наймолодших дружин, які добряче їй дозолили. Це особливо тішило люту мегеру1. Отож вона наказата оголосити – під звуки рогів і “марімба”, що похорон Муані-Лунга відбудеться завтра ввечері згідно з усіма узвичаєними обрядами.

Двір володаря і його народ сприйняли цей наказ як належне. Алвіш та інші работорговці не боялися Муани. Вони знали: подарунками та лестощами вони невдовзі візьмуть володарку під свій вплив.

Отже, трон перейшов у руки Муани швидко й мирно. Тільки в гаремі небіжчика панував переляк, і то не без причини.

Приготування до похорону почалися того ж дня. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок – притока Кванго. На дні потічка мали виконати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік.

Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться в своє русло.

Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Він бачив, як юнак розправився з Гаррісом, коли той сказав, що місіс Велдон та Джек загинули. Підлий боягуз, Негору не наважився б підступитись до Діка Сенда, якби той був на волі. Але тепер, коли його бранець мав пута на руках і на ногах, Негору пішов до нього. Португалець був із тих негідників, яким мало замучити свою жертву – їм треба ще й вдосталь натішитись її стражданнями.

1 Мегера – одна з трьох богинь помсти у грецькій міфології; переносно; зла, немилосердна жінка.

Десь серед дня Негору подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті – бодай і найжорстокішої, – як вибавлення від усіх мук.

Побачивши Негору, юнак затремтів. Він мимоволі сіпнувся, щоб розірвати пута, кинутись на цього негідника й задушити його. Та навіть Геркулесові було б не до снаги розірвати товстелезне мотуззя. Дік зрозумів: боротьба між ним та Негору ще не закінчена. Він спокійно подивився просто в вічі португальцеві, вирішивши не відповідати, хоч хай би що той казав.

– Я вважав за свій обов’язок, – почав Негору, – востаннє навідати мого юного капітана й висловити йому глибоке співчуття з того приводу, що він уже не може командувати тут так, як на борту “Пілігрима”.

А що Дік Сенд нічого не відповів, то Негору провадив:

– Невже, капітане, ви не впізнали свого колишнього кока? А я так квапився до вас, щоб дістати накази та спитати, чого ви бажаєте на сніданок!

Мовивши це, він щосили копнув Діка ногою.

– Я маю до вас іще одне запитання, мій юний капітане. Коли ваша ласка, поясніть до пуття, як це ви потрапили до Анголи замість того, щоб пристати до південноамериканського узбережжя?

Він міг цього й не говорити: Дік давно вже впевнився в тому, що саме Негору зіпсував компас на “Пілігримі”. Глузливі слова португальця були, власне, не запитанням, а признанням.

Дік Сенд відповів на ці слова зневажливою мовчанкою.

– Скажіть-бо правду, капітане, – вів далі Негору, – хіба вам не пощастило, що на боргу “Пілігрима” випадком опинився моряк, бувалий мореплавець? Куди б вас занесло, якби не він! Розбило б об скелі – та й по всьому! А гак завдяки йому ви всі пристали до берега гостинного краю, де знайшли безпечний притулок. От бачите, мій юний капітане, як ви помилялися, коли ставилися з погордою до цього моряка!

Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Він чимдалі нижче схилявся над Діком Сендом, мовби мав намір його вкусити. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися.

– Кожному своя черга! – люто вигукнув він. – Сьогодні я – капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!

– Поступаюся тобі своєю чергою, – холодно відказав Дік Сенд. – Але запам’ятай: на небі є Бог. Він карає за всі злочини. Час відплати не забариться.

Якщо Бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.

– Я готовий постати перед ним, – так само холодно сказав Дік Сенд. – Смерть мені не страшна.

– Це ми ще побачимо! – загорлав Негору. – Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? Ні, тут, у Казонде, Алвіш і я – господарі! Марні твої сподівання! Може, ти думаєш, що твої друзі – Том та інші негри – ще тут? Ні! Вони давно продані й плентають до Занзібару! Зараз у них одне на думці: аби не дати дуба по дорозі!

– Все одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес, – мовив Дік Сенд.

– Геркулес! – зневажливо вигукнув португалець, тупнувши ногою. – Та його вже давно зжерли леви й леопарди. Шкода тільки, що дикі звірі позбавили мене змоги відомстити йому.

– Якщо Геркулес і загинув, то Дінго – живий! Дінго – незвичайний собака, він поквитається з тобою. Я тебе бачу наскрізь, Негору: ти боягуз! Дінго знайде тебе, і то буде твій останній день!

– Негідник! – загорлав Негору, геть розшаленівши. – Негідник! Я вже давно прошив кулею твого Дінго. Місіс Велдон та її син теж мертві. І всіх, хто плив на “Пілігримі”, чекає смерть!

– Тебе теж вона чекає, – відповів Дік Сенд. – Але ти вмреш раніше.

Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець уже ладен був перейти від слів до діла й задушити свого беззбройного бранця. Він кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо у світі! І Негору пустив Діка. Наказавши незворушному хавільдарові пильно стерегти в’язня, він вийшов з барака.

Ця зустріч замість пригнітити Діка Сенда підбадьорила його, додала снаги. До того ж Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям.

Звісно, Дікові Сенду не було на що сподіватися. Допомога могла прийти тільки ззовні. Але хто її подасть? Ніхто! Нічого тут не вдієш… Та й, як подумати, навіщо жити далі? Дік згадував усіх тих, що випередили його на шляху до смерті, і бажав тільки одного: наздогнати їх. Негору щойно підтвердив слова Гарріса: місіс Велдон та малий Джек загинули. Мабуть, і Геркулес, якому на кожному кроці загрожувала смертельна небезпека, вже мертвий. Старого Тома і його товаришів продали в рабство: вони назавжди втрачені для нього, Діка. Сподіватись на щасливий випадок, що врятував би його від жорстокої смерті, було б справжнім божевіллям. Що ж, він гідно зустріне смерть. Адже вона позбавить його страждань і тому не може бути жахливішою за його теперішнє життя.

Минали години. Спадала ніч. Денне світло, що пробивалось крізь солом’яну покрівлю, згасаю. Затих гамір на “чітоці” – сьогодні там узагалі було тихо, як порівняти з неймовірним галасом, що був учора. В тісній комірчині тіні враз згустились, і все потонуло в непроглядному мороці. Невдовзі все Казонде вже спочивало.

Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її.

Було вже, певно, за північ. Хавільдар спав важким сном: звечора він видудлив пляшку горілки, і пальці його іі досі судорожно стискали її шийку.

Дікові Сенду спало на думку заволодіти зброєю свого тюремника: адже вона стала б йому у великій пригоді на випадок утечі. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось таки шурхотіло за порогом. Здавалось, ніби хтось риє землю. Але хто? Хто це: тварина чи людина?

– Якби-то це був Геркулес! прошепотів Дік Сенд.

Він подивився на хавільдара. Той лежав непорушно, зморений свинцевим сном. Дік приклав губи до шпарки над порогом і ледь чутно покликав: “Геркулесе!” У відповідь тихо заскавулів собака.

“Це Дінго! – подумав юнак. – Розумник: знайшов мене навіть у цьому барані! Може, приніс записку від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, то Негору збрехав!”

Цієї миті під двері просунулась лана. Дік Сенд ухопив її іі відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо собака й приніс записку, то її прив’язано до нашийника. Що ж робити? Чи можна розширити дірку так, щоб Дінго просунув у неї голову? Треба спробувати…

Та тільки-но Дік Сенд заходився розгрібати землю нігтями, як па “чітоці” завалували собаки. Місцеві собаки почули чужинця. Дінго, звісно, кинувся тікати.

Ляснуло кілька пострілів. Хавільдар заворушився. Дік Сенд поповз назад у свій куток.

Через кілька нескінченно довгих годин урешті зайнявся день – останній день його життя!

Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Роботою керував перший міністр. Її належало закінчити вчасно, а то придворним не минути каліцтва: Муана, нова володарка Казонде, збиралася в усьому наслідувати приклад небіжчика-чоловіка.

Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки.

На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря.

За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні.

Та цього разу зробили по-іншому – адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало у святкові шати. Не забули і про окуляри та про лупу кузена Бенедікта. В цьому маскараді було щось кумедне й моторошне водночас.

Урочистий похорон мав відбутися вночі при світлі смолоскипів. За велінням Муани, на похорон скликали всіх жителів Казонде.

Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від “чітоки” до потічка, де викопали могилу. Хід супроводжувався криками, ритуальними танцями, заклинаннями мганнг, гуркотом музичних інструментів і пострілами зі старих мушкетів.

Жозе-Антоніу Алвіш, Коїмбра, Негору, араби-работорговці та їхні хавільдари теж ішли у процесії. Муана не дозволила їм покидати Казонде, поки не поховають володаря. Всі вони добре розуміли, як небезпечно не послухатися жінки, що тільки почала вчитися ремесла володарки.

Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з’юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П’ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившись долі, інші плакали й голосили.

Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі.

Одній із жертв, яка носила титул другої дружини, звеліли опуститися навколішки й спертись на долоні, щоб правити Муані-Лунга за крісло, як вона це робила й за його життя; третя дружина мала правити за бильце крісла, а четверта – за подушку під ногами в володаря.

У протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’яний стовп. До стовпа прив’язали білу людину – ще одну жертву на цьому похороні.

Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає.

Проте ще не настав час руйнувати загату.

Крикам жертв вторувало перегукування катових помічників, яке тонуло в несамовитому галасі юрби.

Нарешті Муана жестом наказала зруйнувати загату.

Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями. Коли вода сягнула Дікові Сенду до колін, він зробив останнє зусилля, щоб розірвати пута.

Нарешті потік увійшов між свої береги. Голови рабинь зникли під водою. І ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п’ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.

Як важко мені описувати ці картини! Але я вважав своїм обов’язком відтворити їх у всій їхній жахливій реальності. Такі поки що люди, які населяють ці похмурі краї. І треба, щоб у світі знали про це.

Розділ XVІ

Мганнга

Коли кузен Бенедікт не повернувся у звичайний час із екскурсії, місіс Велдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедікт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж місіс Велдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, – справжнє безглуздя.

І все ж кузена Бенедікта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!

Цілий день місіс Велдон шукала його по всіх усюдах. Малий Джек і Халіма допомагали їй. Та всі пошуки були даремні.

А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів – “мазіка” – минув іще у квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.

Для місіс Велдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.

Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть.

Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни – мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі.

Але й мганнги не допомогли. Марно заводили вони своїх тужливих пісень, марно викрикували заклинання, марно бряжчали брязкальцями, калатали дзвониками й дули в роги з трьома розгалуженнями, повні бруду й шматочків кори; марно вимахували амулетами; марно збивали куряву на “чітоці” ритуальними танцями чи то навіть плювали в обличчя найзнатнішим придворним… Жодному з мганнг не вдалося прогнати злих духів, що збирають у небі дощові хмари.

Над краєм нависала чимдалі страшніша загроза. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач “мазіки”. Віра в його могутність побільшувалась ще іі тим, що він ніколи не бував у Казонде.

25 червня вранці новий мгаинга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків.

Чаклун прийшов просто на “чітоку”, й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх.

До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.

Звичайно чаклуни об’єднуються по гри, по чотири, а то й по п’ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї – намисто з пташиних черепів, на голові шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовний представник африканської чаклунської братії.

Усе його чаклунське причандалля – черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли й фетиші, балабушки з кізяку, що неодмінно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядів, – лежало в круглому пузатому кошику.

Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав – протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.

Спершу мганнга обійшов “чітоку”, виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли.

Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з “чітоки” на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде.

Її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч із усім своїм почтом.

Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Ніяка сила не годна зупинити цього руху.

Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач-мганнга ухопив за карк першого, який підбіг до нього, і жбурнув його вбік кроків на п’ятнадцять.

Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп гунув слідом за ними.

Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені.

Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані з завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії.

Работорговець, його солдати й раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах.

Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавиш, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом. І справді, дивлячись на його зріст та поставу, можна було повірити, що це йому до снаги.

Муана, заворожена – саме таке слово сюди якнайбільше пасує – грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті.

І що – хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, й перші важкі краплі дощу впали на землю.

Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Лихий це знак – чаклунові могли тут же відрізати вуха. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік.

Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди.

Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Велдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба.

Ось хто у всьому винен! Ця біла жінка і її син! Од них усе лихо! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казонде й виморити народ голодом!

Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Велдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї.

Приголомшена місіс Велдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами.

Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього.

Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї.

Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він отот розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів.

Місіс Велдон зойкнула і впала на землю, зомлівши.

Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним.

Алвіш розшаленів. Спершу випустити з рук одного бранця, а тепер стояти й мовчки дивитися, як у тебе з-під носа забирають ще двох, а з ними й бариш… Нізащо у світі він не міг на це погодитись, хоч хай би навіть усьому Казонде загрожувала гибель від нового всесвітнього потопу!

Работорговець кинувся услід за мганнгою, щоб спинити його. Але гнів натовпу враз обернувся проти нього. Муана звеліла схопити Атвіша, і він, розуміючи, що непокора дорого йому коштуватиме, відразу принишк, проклинаючи подумки дурне легковір’я підданців повелительки Муани.

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом із тими, хто їх накликав. Вони не сумнівалися: мганнга кров’ю чужинців умилосердить духів і прожене геть од Казонде дощі, які завдали місту такого лиха.

Мганнга тим часом ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Велдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою.

Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад.

Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога1, прикрита соломою.

Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом:

– Капітане, дозвольте представити вам місіс Велдон і малого Джека! А тепер – у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде!

1 Пірога – вузький довгий човен індіанців.

1. Які поради ви дали б акторам для підготовки діалогу Діка Сенда й Негору? Яку роль відіграє цей діалог у розкритті характерів персонажів?

2. Як ви гадаєте, з якою метою автор зображує картини рабства “у всій їхній жахливій реальності”? Чи висловлює він цим своє ставлення до цього явища?

3. Стисло перекажіть розділ XVI.

4. Що ви дізналися про життя тубільців?

5. Завдяки чому читач може уявити мганнгу?

6. На основі прочитаних розділів складіть за зразком і заповніть у зошиті таку таблицю:

Риси характеру Геркулеса

Факти з тексту, які підтверджують їх

7. За матеріалами заповненої таблиці підготуйте характеристику Геркулеса.

Розділ XIX

“С. В.”

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста-чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.

На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху ди-

Вився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?

Який жорстокий удар для вкрай знеможених людей, що сподівалися не сьогодні-завтра добутись до португальських поселень у гирлі ріки!

Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго.

Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу – хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.

– Дінго ніби плаче! – вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.

Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.

Місіс Велдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.

Через кілька секунд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. З пронизливими криками в повітря знялося кілька наполоханих зимородків та маленьких сніжно-білих чапель. Геркулес міцно прив’язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.

У лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.

Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі.

– Увага! – сказав Дік Сенд. – Місіс Велдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедікт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!

Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.

Трохи згодом місіс Велдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоковниці в гущавині лісу.

Під смоковницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.

– Агов! Тут хтось є?- спитав Дік Сенд. Він увійшов у хижку.

Місіс Велдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.

– У цій хижці помер якийсь чоловік! – мовила місіс Велдон.

– І Дінго його знав! – докинув Дік Сенд. – Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!

Дік Сенд показав на стовбур смоковниці, до якої тулилася хижка.

Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери.

Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.

– “С. В.”! – вигукнув Дік Сенд. – Літери, що їх Дінго впізнає з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!

Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку.

Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос:

Тут… за 120 миль од берега океану… З грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору… Дінго! До мене!

С. Вернон.

Записка пояснила все. Семюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работорговця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув’язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на “Пілігрим”, на лихо всіх його пасажирів.

Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім’я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, шо їх після лиходійства вкрав португалець. І, вже конаючи, Вернон написав кров’ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам’ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!

Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан “Вальдека”. Далі Дінго потрапив на борт “Пілігрима”, де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було.

Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Семюеля Вернона, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.

За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав! Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Велдон, Джек і кузен Бенедікт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.

То був Негору.

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти па судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який гак щиро довірився йому.

Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.

Отже, Негору, вбивши Семюеля Вернена, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:

– Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..

Та нього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров’ю, останнім зусиллям стиснув щелепи – і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.

Геркулес закопав у землю останки Семюеля Вернена і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.

Негору номер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.

Дік Сенд і місіс Велдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини.

Вони вже знали напевне, що ця ріка – Конго, або, як її називають тубільці, Кванго чи Ікуту-я-Конго; під однією широтою її ще називають Заїром, а під іншою – Луалабою.

Це була та сама Велика артерія Центральної Африки, якій героїчний Стенлі присвоїв славне ім’я “Лівінгстон”, але географам, можливо, слід би замінити це ім’я ім’ям самого Стенлі.

Одначе якщо не лишалося жодного сумніву в тому, що це Конго, то в записці, залишеній французьким мандрівником, указувалось, що до океану залишається сто двадцять миль. Проте далі неможливо було плисти по річці. Жоден човен не пройшов би через водоспади – скоріше за все це були водоспади Нтамо. Отже, мандрівники повинні простувати берегом милі зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.

– Яким же берегом ми підемо? – спитав Дік Сенд. – Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними – адже і на лівому, і на правому є дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.

– То перепливімо па правий берег, – сказала місіс Велдон.

– Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.

І Дік Сенд попрямував до піроги.

Річка тут була завширшки триста-чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.

Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Велдон спитала:

– А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?

– Ні, місіс Велдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.

– Але на правому березі?

– Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.

– Візьми рушницю…

– Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Велдон.

– А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку, – сказала місіс Велдон, мовби передчуваючи щось лихе.

– Ні, я поїду сам, – відповів юнак. – Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.

Дік Сенд одштовхнувся від берега.

Дік швидко дістався до середини річки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги. Юнак здригнувся від думки, що пірогу могло затягти у водоспад, якби він погано пильнував уночі, і всі вони загинули б. Та зараз такої небезпеки не було, і пірога, слухаючись вправного весляра, перетинала річку майже впоперек.

Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже хотів було зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав’яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.

Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.

А вони вже зірвали трав’яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Велдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.

Дикуни забралися на корму пі ропі й відштовхнули її від берега.

Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.

Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто – і вони пристануть…

– Тікайте! – гукнув Дік Сенд до місіс Велдон. – Тікайте всі!

Але ні місіс Велдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.

Тікати? Для чого? Не мине й години, як дикуни їх наздоженуть…

Дік Сенд це зрозумів. І рантом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив – і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.

Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів…

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються…

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.

Пірога перекинулася.

Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога – останній його порятунок.

Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить – і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, вій висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук…

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Велдон, малий Джек, кузен Бенедікт і Геркулес підбігли до нього.

А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег.

Розділ XX

Епілог

Через два дні, 20 липня, місіс Велдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, в гирлі Конго. Це були не работорговці, а португальські купці, що везли до Європи

Слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі.

Їм таки справді поталанило! Дік Сенд не зміг би спуститися на плоту за течією. Коли Стенлі їхав од Нтамо до Йєллали, він нарахував на своєму шляху шістдесят два водоспади. Ні човен, ані пліт тут би не пройшли. А згодом, через чотири роки, відважний мандрівник витримав у гирлі Конго останню з тридцяти двох битв з тубільцями. Потім він потрапив у водоспад Мбело і тільки чудом урятувався від смерті.

11 серпня місіс Велдон, Джек, кузен Бенедікт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому, де їх дуже гостинно прийняли. А біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Велдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки.

Телеграма, передана того самого дня в Сан-Франциско, сповістила Джеймса Велдона про несподіване повернення його дружини й сина.

Нарешті, 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..

Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса?

Перший став сином, а другий – близьким другом родини Велдонів. Джеймс Велдон розумів, чим він зобов’язаний юному капітанові й Геркулесу.

Добре, що Негору не вдаюся дістатись до Сан-Франциско! Адже містер Велдон оддав би все своє багатство, щоб тільки викупити дружину й сина. Він би вирушив до Африки, нехтуючи небезпекою, і хтозна, що б учинили з ним усі ті мерзотники…

Кілька слів про кузена Бенедікта. В день приїзду до Сан-Франциско, похапцем потиснувши руку Джеймсові Велдону, шановний учений замкнувся у себе в кабінеті. Йому кортіло взятися до величезного наукового дослідження про “Нехароdes-Benedictus”. Цією працею він мав зробити справжній переворот в ентомологічній науці.

Тут, у кабінеті, захаращеному колекціями комах, кузен Бенедікт насамперед знайшов лупу й окуляри… Та коли він роздивився цього представника африканських комах, у нього вихопився розпачливий зойк.

“Шестиніг Бенедікта” виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайнісінький павук! У нього було шість лапок замість восьми – але тільки тому, що двох передніх бракувало! А бракувало через те, що Геркулес обірвав їх. коли ловив павука.

Отже, так званий “Hexapodes-Benedictus” не становив ніякої цінності: це був усього-на-всього павук, та ще й каліка!..

Через три роки малому Джекові минуло вісім років, і він пішов до школи. Дік Сенд допомагав йому готувати уроки. Повернувшись до Сан-Франциско, юнак гаряче взявся до навчання.

“Якби на борту “Пілігрима” я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!” – раз у раз думав Дік.

У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й, одержавши диплом, став капітаном одного із суден Джеймса Велдона.

У години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він вважав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Велдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті, Джеймс Велдон, завдяки своїм широким комерційним зв’язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.

Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Велдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу.

Із колишніх пасажирів “Пілігрима” не було з ними тільки старої Нен – вона загинула в Центральній Африці. Загинув і Дінго… Проте це справжнє щастя, що під час таких жахливих злигоднів загинули лише вони двоє…

Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта1 Джеймса Велдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Велдон на честь Діка Сенда – “п’ятнадцятирічного капітана”!

Прагнемо бути творчими читачами

1. Підготуйте вибірковий переказ “Таємниця літер С. В.” (за прочитаними розділами).

1 Негоціант – купець.

2. Розгадайте головоломку. У яких ситуаціях Дік Сенд виявляє саме таку рису характеру?

3. Розкажіть про подальшу долю персонажів твору.

Із секретів літературознавства

Роман

Ви вже помітили, що літературний твір живе у різних формах – казки, байки, вірша, оповідання, повісті. Одну з них називають романом. Цей різновид художньої літератури виділяється з-поміж інших великим обсягом, широтою охоплення подій. У романах на читача зазвичай чекають зустрічі з багатьма персонажами. Усе це визначає значний обсяг таких творів.

Отже, роман – великий і складний за будовою твір, у якому широко охоплено події, що відбуваються протягом тривалого проміжку часу, зображено велику кількість героїв.

Підсумовуємо вивчене

1. Яке враження справила на вас зустріч з героями роману?

2. Складіть план характеристики Діка Сенда. Доберіть цитати для розкриття пунктів вашого плану.

3. Яку людину ви назвали б капітаном на кораблі свого життя?

4. Чи можна роман “П’ятнадцятирічний капітан” назвати палким протестом проти рабства? Обгрунтуйте свою думку.

5. Чим роман відрізняється від повісті?

6. Напишіть твір на тему “Велич науки і знань” (за романом Жуля Берна “П’ятнадцятирічний капітан”),

7. Знання з яких наук знадобилися Жулю Верну під час роботи над твором? Наведіть приклади використання в романі наукових відомостей.

8. Що нового ви дізналися про природу різних місцевостей, звичаї і вірування африканських народів?

Скориставшись Пам’яткою № 10, підготуйтесь до гри “Впізнай слово” з прочитаного твору.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)


П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН – Жуль Верн (1828-1905)


твір опис за картиною козача левада
П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН – Жуль Верн (1828-1905)