Основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова

Болісні переживання самітності, відчуття бесприютности, безплідності існування, мертва нудьга, пекучий і беззмінна, “як пломінь”, сум – от основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова

Багато сучасників поета були людьми нескінченно самотніми, замкнутими в собі, вони відчували навколо лише льодову порожнечу, ніщо не могло зігріти їхнє серце, та й самі вони не випромінювали щиросердечної теплоти. Лєрмонтов зумів передати атмосферу свого часу, настрою своїх сучасників. Він відчував біль свого покоління гостріше інших, він осяг духовні

потрясіння в атмосфері придушення неординарної особистості…

Уже в юнацьких віршах поета виникає тема самітності. Лєрмонтов почуває себе нескінченно самотнім у цьому світі

Один серед людського шуму

Зріс під покровом далекої я…

У цих сумних, гірких рядках є біографічна основа: мати Лєрмонтова вмерла, коли хлопчикові було всього два роки, батька він майже не бачив. Пізніше була нерозділена любов. І знову – безпросвітна самітність, небажання ділити радості й прикрості сокружающими.

Без друга краще дні тягнути

И к смерті радісної схилитися,

Чим два удари виносити

И серцем про

двоє трощитися!

Поет як би поступово звикається зі своєю долею самотнього блукача, і він уже не мислить себе із близькими йому людьми

Я к самітності звик,

Я б не вмів ужиться сдругом.

Лєрмонтов не міг сприймати происходящее навколо його з легкістю й безтурботністю, він болісно реагував на все. Тому часто в його віршах згущаються фарби, а часом він тяготиться звичним йому самітністю

Як страшно життя сіяй окови

Нам на самоті тягнути.

Ділити веселощі – усі готові –

Ніхто не хоче смуток ділити

Але в ранній поезії Лєрмонтова є й інше сприйняття самітності – романтичне. Знову мова йде про самотнього героя, але він уже не пасивний. Він заколотний, не приемлет дійсність, шукає єднання з вільною стихією, віддається гранично сильним почуттям, польоту мрії. Ця прагнучих бур самотня особистість, цей романтичний ідеал прекрасно втілені у вірші “Вітрило”.

У тумані безкрайого моря самотньо біліє вітрило, що спливає. А ліричний герой, дивлячись на нього, як би намагається простежити його долю

Біліє вітрило самотній

У тумані моря блакитному!..

Що шукає він у країні далекої?

Що кинув він у краї рідному?

Вітрило стає символом самітності й вічного прагнення вперед на пошуки невідомого миру. Але пошуки ці марні, як марна й спроба знайти волю й спокій. Вітрило як і раніше як би відсторонене від радісних фарб, йому не вдається злитися зі стихією.

Під ним струмінь світлішай лазурі,

Над ним промінь сонця золотий…

А він, заколотний, просить бури,

Начебто в бурах є спокій!

У другій половині 30-х – початку 40-х років палкість почуттів, бунтівливість переміняються глибокими роздумами, філософським пошуком. Переважає не тема самотнього романтичного героя, а тема сумної, изверившейся, самотньої душі поета. Лєрмонтов говорить про свою самітність, про свою утому й тугу.

Він намагається й не може знайти навколо “душі рідний”, його комусь підтримати у важку мінуту. Тому їм опановує дух зневіри: він нудьгує в сьогоденні й ні до чого не прагне в майбутньому.

И нудно й смутно, і комусь руку подати

У мінуту щиросердечної негоди…

Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?..

А роки проходять – всі кращі роки!

У цій сумовитій самітності відчуває поет плин часу й розуміє, що він не має сил йому противитися, тому що життя його – “такий порожній і дурний жарт”, а всі радості, борошна, страсті й бажання незначні. І він продовжує самотньо існувати на цій Землі, покірний долі:

Один я тут, як цар повітряний,

Страданья в серце стиснуті,

И бачу, як долі слухняно

Року йдуть, начебто сни…

Поет уже нічого не хоче від життя, він ні про що не жалує. Знову, як в “Вітрилі”, воно бажає лише волі й спокою, але шукає він їх уже не в бурі, а в забутті, у сні

Уж не чекаю від життя нічого я,

И не жаль мені минулого нітрохи,

Я шукаю волі й спокою

Я б хотів забутися й заснути!

У вірші “Виходжу один я на дорогу…” Лєрмонтов передав відчуття якоїсь всесвітньої самітності. Але воно вже не сумовитий і сумне, як раніше, тому що поет, перебуваючи вдалині від людей, чує голосу зірок, насолоджується красою небес і землі, і душу його просвітлюється

Виходжу один я на дорогу;

Крізь туман кременистий шлях блищить;

Ніч тиха. Пустеля внемлет Богові,

И зірка зі звездою говорить

Лірика Лєрмонтова – це сповідь нескінченно самотньої людини, сповідь самотньої, зосередженої в собі мужньої душі, що бунтує проти навколишньої дійсності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова


подорож ученого доктора леонардо скорочено
Основні риси ліричного героя М. Ю. Лєрмонтова