ОЛІВЕР ТВІСТ – ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС

ОЛІВЕР ТВІСТ

… З цього часу й почалися Оліверові поневіряння.

Про нужденне становище голодної дитини управа Притулку повідомила парафіяльне начальство; а те поцікавилося, чи не знайдеться в Притулку з-поміж опікуваних жінки, що могла б годувати та доглядати дитину. Такої жінки не знайшлося, і Олівера відвезли на село у відділок Притулку за кілька миль від міста.

Там двадцятеро чи тридцятеро голодних малолітків валялися на підлозі під материнським доглядом літньої жінки, що опікувалася ними за сім з половиною

пенсів з душі на тиждень. Ця мудра та досвідчена вихователька надто добре зналася на тому, що корисне дітям, а що їй, а тому більшу частину грошей, які мали йти на дітей, вона витрачала на власні потреби.

Завдяки такій системі виховання Олівер Твіст на дев’ятому році життя був блідим, кволим хлопчаком, невеличким на зріст і дуже тендітним. Та природа обдарувала це маленьке тільце здоровим, міцним духом. Можливо, саме через це хлопцеві й пощастило дожити до дев’яти років.

День свого народження Олівер Твіст відзначав у підвалі для вугілля разом з двома своїми друзями. їх замкнули туди, добре відшмагавши різками

за те, що наважилися запевняти, нібито вони голодні!

Ледве це сталося, як їхню виховательку, містрис Мен, потурбував несподіваний прихід парафіяльного сторожа, містера Бембла, що несамовито стукав у хвіртку.

– Невже це ви, містере Бембле? – з удаваною радістю скрикнула містрис Мен, вистромившись у вікно. – Сусанно, приведи мерщій Олівера та тих двох і швидше повмивай їх! Яке щастя! Дуже, дуже рада вас бачити, містере Бембле.

Містер Бембл був людиною гладкою і сердитою. Замість того, аби привітатися після таких ввічливих слів, він так угамселив ногою по хвіртці, що та аж захиталась.

– Ох, я й забула, що ми замкнули хвіртку зсередини на засув! – зацокотіла містрис Мен, підбігаючи до хвіртки. Тим часом усіх трьох хлопців приведено з підвалу й умито. – Заходьте, будь ласка, містере Бембле.

Містрис Мен запросила Бембла до невеличкої вітальні з цегляною підлогою, присунула стільця й запобігливо поклала трикутного капелюха та палицю містера Бембла перед ним на столі.

– Ви так далеко йшли,- люб’язно мовила містрис Мен, – чи не будете таким люб’язним випити чого-небудь?

– Нізащо! Жодної краплі! – промовив містер Бембл, хоч і дуже поважно, але не надто рішуче.

– Та ні, випийте, будь ласка,- напосідала містрис Мен. – Я вам наллю трішечки з водою та грудочкою цукру.

Містер Бембл кашлянув.

– Що це таке? – спитав він.

– Це джин, містере Бембле. Знаєте, хоч-не-хоч, а треба мати в хаті цю настойку для любих діток, якщо якесь захворіє,- сказала містрис Мен, виймаючи з шафи пляшку та склянку.

– Ви даєте дітям настойку? – перепитав Бембл.

– Ох, хоча це й дорого, але доводиться. Я не можу дивитись на дітей, коли вони страждають. Ви повинні мене зрозуміти.

– Ще б пак! У вас справжні материнські почуття, містрис Мен. Я скористаюся з першої ж нагоди, аби сповістити про це раду. Я дуже охоче вип’ю за ваше здоров’я, містрис Мен. – Він спорожнив півсклянки. – А тепер до справи. Сьогодні виповнилося дев’ять років хлопчикові на ймення Олівер Твіст. Хоча парафіяльна рада й призначила винагороду в десять фунтів стерлінгів і вжила різних заходів, проте так і не пощастило з’ясувати, хто його батьки.

Містрис Мен здивовано сплеснула руками:

– Тоді звідки ж у хлопчика це прізвище?

– Я його вигадав,- гордо промовив містер Бембл. – Ми даємо нашим найдам прізвища за абеткою. Останній перед ним був на літеру С, а цього записали на літеру Т,- я назвав його Твіст.

– О, у вас справжнісінький літературний хист, сер.

Цей комплімент дуже улестив містера Бембла.

– Олівер уже досить великий, і рада вирішила забрати його до Притулку, для цього я й прийшов. Покажіть-но мені його.

Містрис Мен вийшла з кімнати й повернулася з Олівером; з обличчя й рук йому вже зішкребли шар бруду, наскільки це було можливо зробити за один раз.

– Підеш зі мною, Олівере? – урочисто запитав містер Бембл.

Олівер уже хотів був сказати, що він охоче піде звідси з ким завгодно, та, підвівши очі, побачив за спиною містера Бембла містрис Мен – вона погрожувала йому кулаком. Оліверові був добре знайомий цей кулак, бо він частенько гуляв йому по спині. Він зрозумів натяк.

– А вона теж піде зі мною? – поцікавився Олівер.

– Ні, їй не можна,- пояснив Бембл,- але іноді вона тебе навідуватиме.

Це не надто втішило Олівера. Хоч який він був малий, проте все ж здогадався вдати, що йому дуже шкода кидати свою виховательку. Голодування та недавні стусани посприяли тому, що сльози легко з’явилися на його щоках. Олівер заплакав дуже природно. Містрис Мен нагородила його за це безліччю поцілунків, а що було найголовніше для Олівера – скибкою хліба з маслом.

Із скибкою хліба в руці та рудим парусиновим кашкетиком на голові Олівер вийшов з містером Бемблом з безталанного будинку, де жодне добре слово, жоден ласкавий погляд не освітили його безрадісних дитячих років. Проте глибока туга охопила його, коли за ним зачинилася хвіртка, бо ж його бідолашні товариші, що залишалися тут, були його єдиними друзями. Почуття цілковитої самотності в широкому вільному світі вперше стиснуло його дитяче серце.

Не пробув Олівер і чверть години в Притулку, як Бембл сповістив, що сьогодні засідає парафіяльна рада, куди наказано привести хлопця. Не уявляючи, що воно таке та рада, Олівер не знав, радіти йому чи плакати, але Бембл ударив його палицею по голові, аби він її собі не морочив, та по спині, аби зробити його моторнішим,- і наказав іти за ним. Він привів хлопчика до великої, побіленої вапном кімнати, де за столом засідало вісім чи дев’ять товстих джентльменів.

– Як тебе звати, хлопче? – спитав той, що сидів у високому кріслі.

Олівер аж затрусився з переляку, а тут ще сторож знову дав йому стусана в плече.

– Ти, певно, знаєш, що ти сирота? – спитав той самий джентльмен.

– А що таке сирота, сер? – поцікавився Олівер.

– Та цей хлопець дурний, мов пень,- сказав джентльмен у білій жилетці.

– Тобі відомо, хлопче, що в тебе немає ні батька, ні матері і що тебе виходила парафія?

– Так, сер,- відповів Олівер, заходячись плачем.

– Ну, то чого ти рюмсаєш? – сказав червонопикий джентльмен. – Тебе взяли сюди, аби навчити якогось корисного ремесла.

– Від завтра з шостої ранку ти скубтимеш коноплі,- додав джентльмен у білій жилетці.

… Їсти дітям давали у великому приміщенні з кам’яною підлогою. Під час обіду наглядач у білому фартусі за допомогою двох жінок насипав кожному хлопчикові малесеньку мисочку ріденької каші. У великі свята до цієї порції додавалось десь п’ятдесят грамів хліба. По обіді мисочок не доводилось мити, оскільки дітлахи так вишкрібали їх ложками, що вони блищали, як нові. З’ївши свою порцію, хлопці так жадібно поглядали на казан, немовби хотіли його з’їсти разом з цеглою.

Протягом трьох місяців Олівер Твіст з товаришами терпіли голодні муки. Кінець кінцем вони так знесилились і здичавіли, що один, більший на зріст хлопець, натякнув, що коли йому не даватимуть ще однієї мисочки каші, то вночі він з’їсть маленького слабосилого хлопчика, який спав поруч із ним. У нього були такі голодні, безтямні очі, що хлопчаки не могли не повірити йому. Після цього хлопці порадились і кинули жеребок, кому після вечері йти до наглядача прохати додачі. Жеребок припав Оліверові.

Увечері хлопці посідали на свої місця за столом; наглядач у кухарському вбранні став коло казана, а його помічниці поставали позад нього. Роздали кашу. Прочитали довгу молитву перед коротким обідом. Каша умент щезла. Хлопці зачали перешіптуватись і подавати знаки Оліверові.

Голод і злигодні спричинили в ньому відчайдушну відвагу. Від підвівся з-за столу, підійшов до наглядача і, протягаючи до нього свою мисочку, проказав, сам злякавшись власної сміливості:

– Дайте мені, сер, ще трішечки каші.

Наглядач, здоровенний, червонопикий товстун, побілів, мов крейда. Декілька секунд він зачудовано дивився на маленького бунтівника і навіть зіперся на казан, аби не впасти.

– Що таке? – невдовзі перепитав спроквола наглядач.

– Дайте мені, сер, ще трішечки каші,- повторив Олівер.

Наглядач ударив його ополоником по голові, вхопив обома руками і, що було сили, почав кликати сторожа.

Саме в цей час відбувалося засідання парафіяльної ради. Бембл несамовито ускочив до кімнати й звернувся до джентльмена, що сидів у високому кріслі:

– Вибачте, містере Лімбкінсе! Олівер Твіст під час вечері попрохав додачі.

Всі здригнулися. Жах і обурення пройняли їх.

– Додачі? – перепитав містер Лімбкінс. – Заспокойтесь і відповідайте мені, як слід. Чи правильно я вас зрозумів: він попросив додачі після того, як з’їв призначену йому вечерю?

– Авжеж – відповів Бембл.

– Цьому хлопцеві не минути шибениці,- промовив джентльмен у білій жилетці.

Рада заходилася жваво обговорювати цю подію. Було наказано негайно замкнути Олівера до темного холодного приміщення, а наступного дня на воротах Притулку висіло оголошення: рада обіцяла п’ять фунтів стерлінгів винагороди кожному, хто забере Олівера Твіста до себе.

Зачинений в кімнаті, Олівер цілими днями гірко плакав, а коли надходила довга страшна ніч, затуляв рученятами очі, аби не бачити темряви, пробував заснути, але щомиті прокидався, здригаючись від страху, й щільно притулявся до стіни, немовби шукаючи в неї захисту.

Надворі стояли гарні морозні дні. Замість прогулянок Оліверові було дозволено щоранку вмиватися у дворі під помпою, а щоб він не застудився, Бембл часто гамселив його своєю палицею.

Щодня під час обіду Олівера виводили до їдальні й перед хлопцями, їм у науку, сікли різками. Рада наказала до молитви, яку діти читали щовечора, додавати прохання, аби Бог допоміг хлопцям стати доброчинними, покірними, слухняними, а не такими, як отой грішник і злочинець Олівер Твіст.

… Коли вранці Олівер прокинувся, було вже запізно. У кімнаті не було нікого, крім старого Феджіна, який варив каву на снідання. Олівер ще не прокинувся остаточно. Крізь напіврозплющені повіки він бачив старого, чув стукіт ложки в каструлі, а тим часом сни ще не покинули його.

Знявши каструлю з вогню, старий глянув на Олівера і покликав його. Хлопець не відповів. Здавалося, він міцно спав. Тоді старий обережно підійшов до дверей і замкнув їх на ключ; потім дістав з-під підлоги невеличку скриньку, поставив її на стіл, сам присів коло столу й вийняв із скриньки гарний золотий годинник, оздоблений діамантами.

– Славні хлопчаки,- бубонів він, прицмокуючи язиком та бридко посміхаючись. – Розумні хлопчаки. Так і не сказали, де схованка, не виказали старого Феджіна. Однаково не допомогло б, все одно теліпалися б на шибениці… Ні, ні. Славні хлопці!

Так приказуючи, він поклав годинника до скриньки, вийняв звідти ще кілька годинників і так само милувався ними. Після годинників пішли брошки, персні, браслети та інші золоті прикраси, що їх Олівер навіть не знав, як назвати.

Зненацька блискучі чорні очі старого спинилися на Оліверовому обличчі. Хлопець мовчки і з цікавістю дивився на нього. Старий ляснув віком скриньки, схопив ножа зі столу й, мов несамовитий, кинувся до Олівера.

– Це що? Ти підглядаєш за мною? Чом ти не спиш? Кажи, що ти бачив?

– Я не міг уже спати, сер,- боязко відповів Олівер. – Мені дуже шкода, що я вас потурбував.

– Ти прокинувся з годину тому? – спитав Феджін, люто блискаючи очима.

– Ні, запевняю вас, я тільки-но прокинувся.

– Ну годі, любий,- раптом змінивши тон, мовив Феджін і почав бавитися ножем. – Я знаю, мій любий, що ти спав; я хотів трохи налякати тебе. Ти хоробрий хлопець, ха-ха-ха!

Він реготав, потираючи руки, а сам неспокійно зиркав на скриньку.

– Ти бачив ці чудові речі?

– Так, сер.

– А-а! – вигукнув старий, полотніючи. – Це… це все моє майно, Олівер; це все, з чого я житиму на старості. Люди звуть мене скнарою, мій любий, тільки скнарою!

Олівер подумав, що дідок таки добряче скупий, коли мешкає в такій брудній халупі, маючи стільки годинників;

Але, згадавши, що утримання хлопців йому недешево обходиться, він шанобливо поглянув на Феджіна й спитав, чи можна йому вставати.

– Авжеж, можна. Он у тому кутку стоїть глечик з водою, принеси його, а я зараз дам тобі миску.

Тільки-но Олівер повернувся з глечиком, скриньки вже не було.

Незабаром повернувся Пройда з в’юнким хлопцем, що його Олівер бачив учора з люлькою в зубах і склянкою джину в руках. Звали цього хлопця Чарлі Бетс. Всі четверо вмостилися снідати. На сніданок, окрім кави, була ще шинка й гарячі булочки, що Пройда приніс у капелюсі.

– Ну, голуб’ята, як попрацювали сьогодні? – спитав Феджін.

– Якнайкраще,- відповів Пройда.

– Гав не ловили,- додав Чарлі Бетс.

– Молодці, молодці,- похвалив їх Феджін. – Ти що приніс, Пройдо?

– Два гамани.

– Повні?

– Досить товсті,- відповів Пройда,- один зелений, другий червоний.

– Не надто важкі,- сказав Феджін,- але робота чиста. Він надзвичайно вправний майстер, правду кажу, Олівере?

– Дуже вправний, сер.

– Ну, а ти що приніс, Чарлі?

– Чотири носовички,- відповів Чарлі Бетс, витягаючи з кишені хусточки.

– Гарні, дуже гарні. Тільки ти, Чарлі, погано їх позначив,- доведеться випороти помітки: ми навчимо Олівера, як це робити. Навчити тебе? Хі-хі-хі!

– Прошу, сер.

– А хочеш навчитись робити носовички, як Чарлі?

– Дуже хотів би, сер, навчіть мене!

Поснідавши, веселий дідок і його обидва вихованці взялися до цікавої та незвичайної гри. Дідок сховав до однієї кишені штанів тютюнницю, а до іншої записничок, до жилетної кишені поклав годинника, а ланцюжка від нього почепив на шию, в маніжку встромив шпильку з фальшивим діамантом, застібнув сурдут на всі гудзики, а в кишеню вклав футляр від окулярів та носовичка й заходився походжати кімнатою, вдаючи старих джентльменів, що прогулюються вулицями. Він зупинявся то поблизу каміна, то коло дверей, немовби заглядаючи у вітрини крамниць, а заразом щохвилини оглядався навкруги, обмацуючи кишені, начебто боявся злодіїв. Він робив це так натурально і втішно, що Олівер реготав до сліз. Обидва хлопці увесь час ходили за ним назирці, і коли він оглядався, швидко ховались. Аж ось Пройда ненавмисно наступив Феджінові на ногу. Чарлі Бетс тим часом оступився позад нього, і в один момент вони неймовірно швидко витягли у старого тютюнницю, записничка, годинника на ланцюжку, шпильку, носовичка й навіть футляр від окулярів. Коли траплялося, що старий відчував у кишені чиюсь руку, він негайно казав про це, і гра розпочиналася наново.

Гру розпочинали декілька разів. Насамкінець її прийшли дві дівчини – Бет і Нансі.

Їхнє густе волосся було зачесане дуже неохайно, панчохи й червоні черевики теж були не дуже чистими; навряд чи їх можна було назвати красунями, але вони були червонощокими, дивились сміливо й відверто, тримались невимушено й поводились приємно.

Гості гуляли довгенько. Котрась із дівчат сказала, що їй холодно – на стіл виставили вино, і розмова пішла веселіше.

Згодом Чарлі Бетс поцікавився в чесної компанії, чи не час уже міряти бруківку, тобто вийти прогулятись, як зрозумів Олівер, бо по цьому Чарлі з Пройдою та двома дівчатами вийшли з хати. Добрий дідок дав їм трохи грошей на дрібні видатки.

– Правда ж, їм весело живеться? – спитав Феджін. – Вони завіялися на цілий день.

– Хіба вони вже скінчили свою працю? – спитав Олівер.

– На сьогодні скінчили, коли не трапиться якась вигідна справа під час прогулянки. Натрапивши на неї, вони не ловитимуть гав. Ні! Будь певен! Учись у них! Роби все, як вони скажуть, особливо дослухайся до Пройди. А що,’ дорогенький, мого носовичка видно з кишені? – поспитав він, перериваючи своє повчання.

– Видно, сер.

– Ану, спробуй витягти його так, аби я не почув.

Олівер, підтримуючи дно кишені так, як це робив Пройда, другою швидко висмикнув носовичка.

– Є? – спитав Феджін.

– Ось вона, сер,- відповів Олівер, віддаючи йому хусточку.

– Молодець,- похвалив старий. – Ось тобі шилінг. Роби так завше, і ти заживеш слави. А тепер я покажу тобі, як випорювати мітки на носовичках…

– Гей, хто там? – почувся чийсь хрипкий голос, тільки-но Сайкс з Олівером увійшли в сіни.

– Ну, чого дереш горлянку! Краще посвіти, Тобі,- промовив Сайкс, замикаючи двері на засув.

Невдовзі почулося, як у сусідній кімнаті по голій долівці швидко зачовгали чиїсь ноги, і з дверей праворуч з’явилась якась постать. Це був служка з корчми “Три каліки”, Барней.

Сайкс з Олівером зайшли до низької темної кімнати. На ліжку, задерши ноги, лежав, простягтись на весь зріст, чоловік, що курив довгу глиняну люльку. Це був Тобі Крекіт.

– Здоров був, Біллю, радий тебе бачити,- вигукнув він, повертаючись до дверей. – Я вже боявся, що ти не прийдеш.

– Чи не дасте нам чогось попоїсти та промочити горло, доки ми тут чекатимемо? – сказав Сайкс, сідаючи. – Сідай до вогню, хлопче, перепочинь, тобі ще доведеться сьогодні походити з нами, та цього разу вже недалеко.

Олівер безтямно поглянув на Сайкса, присунув ослона до каміна, сів, схиливши голову на руки: вона в нього так боліла, що він ледве міг збагнути, де він і що навкруги діється.

Барней поставив на стіл вечерю й пляшку. Всі перехилили за успіх справи.

– І хлопцеві слід випити,- сказав Тобі, наливаючи чарку до половини.

– Я… я не…- почав був Олівер, жалібно поглядаючи на нього.

– Пий! – сказав Тобі. – Накажи, Біллю, щоб він випив.

– Краще слухайся! – докинув Сайкс, б’ючи себе по кишені.

Переляканий Олівер швидко випив і зараз же страшенно закашлявся, що викликало регіт усієї компанії.

Сайкс заходився їсти; Олівер нічого не їв, окрім маленького шматочка хліба. Повечерявши, Сайкс з Тобі примостилися на стільцях трохи перекуняти. Олівер лишився сидіти на ослоні.

Олівер поринув у неспокійний сон. Він прокинувся, почувши, як Тобі Крекіт підвівся й сповістив, що вже пів на другу. Миттю посхоплювалися й ті двоє й почали лаштуватись У дорогу.

Сайкс з Тобі взяли по товстій ломаці.

– Ну? – промовив Сайкс, простягаючи Оліверові руку.

Олівер, остаточно очманівши від незвичної ходьби, довгого

Перебування на свіжому повітрі, від горілки, машинально подав Сайксові руку.

– Візьми його за другу руку, Тобі,- мовив Сайкс. – Виглянь-но, Барнею, на вулицю.

Той вийшов на подвір’я і, повернувшись, доповів, що все спокійно. Розбишаки вийшли разом з Олівером.

Пройшовши десь із півмилі, вони спинилися перед обнесеним муром будинком, що стояв осторонь від решти будинків. Тобі швиденько виліз на мур.

– Підсади до мене хлопця,- наказав він.

Олівер не встиг і отямитись, як Сайкс схопив його під пахви, і за кілька секунд вони з Тобі лежали вже на траві по той бік муру. Незабаром і Сайкс був уже коло них. Вони почали підкрадатися до будинку.

Тільки зараз, мало не божеволіючи від жаху та розпуки, Олівер зрозумів, що вони йшли грабувати, а може, й убивати. З його уст вихопився приглушений стогін. В очах йому потемніло; холодний піт виступив на білому, мов крейда, чолі, ноги під ним підігнулися, і він упав навколішки.

– Вставай! – прошепотів оскаженілий Сайкс, вихопивши з кишені пістоля,- а то я розтрощу тобі черепа.

– Пустіть мене! – ридав Олівер. – Дозвольте мені втекти і померти в полі… Я ніколи, ніколи не вернуся до Лондона. Благаю, не змушуйте мене красти.

– Тсс! Замовкни! – прошепотів Сайкс. – Ще слово, і я так лусну його по голові, що й не зойкне… Ось тут, Біллю. Відкручуй віконницю.

Проклинаючи Феджіна за те, що він нав’язав їм Олівера, Сайкс почав енергійно, але нечутно орудувати ломом.

Маленьке гратчасте віконце, футів на шість від землі, виходило в комірчину, що була в кінці коридора. Віконце було дуже маленьке, проте такий хлопчик, як Олівер, міг вільно туди пролізти. Сайкс дуже легко виламав грати на віконці.

– Тепер слухай, щеня,- зашепотів Сайкс, виймаючи ліхтар і світячи ним просто Оліверові в очі,- я просуну тебе у вікно. Візьми цього ліхтаря і йди тихенько сходами, що будуть просто тебе, ввійди в передпокій, відчини надвірні двері й впусти нас.

Сайкс показав йому дулом пістолета на двері передпокою, нагадавши, що весь час він буде під дулом і якщо злякається, то тієї ж миті впаде мертвим.

– Це все справа однієї хвилини. Коли я тебе відпущу, зараз же йди й роби, що я наказав.

За цю коротку мить хлопець устиг спам’ятатись і врешті-решт наважився спробувати, навіть коштом власного життя, проскочити з передпокою до кімнат і всіх у будинку побудити. Наважившись на це, він несміливо рушив уперед.

– Назад! – раптом голосно крикнув Сайкс. – Назад!

Знову почулися кроки, блимнуло світло; несподівано щось

Блиснуло, бахнув постріл, заклубочився дим, десь почувся тріск – де саме, Олівер не міг зрозуміти,- і він упав навзнак.

– Тобі, дай швидше хусточку, вони його поранили. Він сходить кров’ю!

Олівер чув голосний дзенькіт, потім відчув, як його швидко тягнуть нерівним шляхом. Потім усі звуки переплуталися, його серце стислося холодом, і він більше нічого вже не чув і не бачив.

З англійської переклав Н. Сельський.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

ОЛІВЕР ТВІСТ – ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС


скорочено острів скарбів
ОЛІВЕР ТВІСТ – ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС