ОЛЕНЬ АВГУСТ – ЄВГЕН ГУЦАЛО

Українська література 6 клас

ЄВГЕН ГУЦАЛО

Пригадай!

Які твори Євгена Гуцала вивчалися в попередніх класах? Чим вони тобі запам’яталися? Олені живуть на території України? Чи траплявся тобі образ оленя в якихось інших творах?

Євген Гуцало (1937-1995) – відомий український письменник, кіносценарист. Родом із с. Старого Животова, що на Вінниччині. Батьки – учителі. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. В. Гоголя. Дуже рано почав писати художні твори. Автор багатьох книжок, перекладених мовами світу, відомих далеко

за межами України. Лауреат премії імені Ю. Яновського, Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, міжнародної премії Антоновичів.

Ось як він згадував про себе:

“У початковій школі, в селі, українську мову та літературу нам, дітям, після війни викладав мій батько. Якось ми написали твори на вільну тему. Батько прочитав мою вільну тему й на весь клас запитав: “Ти оце звідки списав?” Я став запевняти, що ні в кого не списував, що написав сам, а він слухав недовірливо…”

“За нашою хатою, в кущах бузку, я сам збив неоковирного стола з грабових жердин – і спекотного подільського літа, сховавшись у затінку,

писав тут оповідання, вірші. Свої писання заклеював у конверти й посилав у Київ (…). І чекав тоді, у своєму дитинстві, відповідей із редакцій. Усі відповіді – без винятку – були негативні, й ні дитячі тодішні журнали, ні дитячі газети не вмістили жодного мого рядка, а я писав – і слав, писав – і слав”.

Подумаймо разом

Чи наполегливим був у дитинстві Євген Гуцало? Як ти вважаєш, які ще риси повинна мати людина, щоб стати письменником? Що треба для того, щоб мри здійснювалися? Чи залежить це від характеру, поведінки людини? Що означає бути особистістю?

Особистість завжди має власний погляд на світ, уміє його відстоювати. “Пізнай себе, знайди власну справу – і ти досягнеш усього, чого бажаєш”, – так учив український філософ і поет Григорій Сковорода.

В оповіданні Є. Гуцала Олень Август – друге ім’я хлопчика-героя майбутнього фільму режисера Альтова, якого захотів зіграти Женя. Для Жені це також може бути його другим ім’ям, яке означає його поетичну, неординарну натуру. Він сам цього ще добре не усвідомлює, але це вже проявляється в повсякденному житті, зокрема й у спілкуванні з такими людьми, як режисер Альтов.

“Будь-які перешкоди долаються наполегливістю” (Леонардо да Вінчі).

“Крила міцніють у польоті” (Українська народна приказка).

ОЛЕНЬ АВГУСТ

Женя повертався зі школи. Двірники кололи лід на асфальті, дрібні крижинки вилітали з-під ломів і, виблискуючи гострими крайками, по коротких або довших дугах перелітали в повітрі. Сонце дивилося на місто радісно й доброзичливо, широко всміхаючись. І та усмішка випромінювала стільки тепла, що крижані скалки танули, підтікаючи свіжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висіли на ринвах1, котилися дзвінкі холодні краплі.

Жені було весело. Він розмахував стареньким портфелем, із якого виглядали зошити та книжки, і, озираючись по боках, галасував. Женя галасував про те, що двірники рубають лід, що в струмках, які течуть уздовж тротуарів, купаються смішні та хмільні горобці, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пір’їнку на собі. Галасував щось і про тих зустрічних дівчаток, які проходили мимо в розстебнутих пальтах, із грубуватим рум’янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще більш дивакуватими й гідними зневаги, ніж будь-коли.

І раптом Женя зупинився. І не тому, що на розі вулиці, де збоку примостився скверик із плакучими вербами, стояв натовп. Увагу прикував не натовп, а те, що привернуло увагу натовпу.

Знімали кіно. Один чоловік, якого зразу ж можна визначити за найголовнішого, сидів на високому стільці. Коли щось було не так і чоловік сердився, він енергійно махав ногами, неначе їхав на велосипеді. Перед ним стримів незрозумілий масивний апарат, який міг разом із стільцем рухатися по двох рейках, наближаючись або віддаляючись од жовтого автобуса. А біля жовтого автобуса повільно виростала черга. Спереду стояв дідусь, який читав газету. Дідусь раз у раз поправляв окуляри і зиркав на сонце, мружачись. За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, із якого виглядав стурбований довгошиїй гусак. Далі дівчина у вовняній хустині. Гарній дівчині було душно, і вона почала розв’язувати хустину, аж доки вугільні коси розсипалися по плечах.

З незалежним виглядом повільно наблизився студент. Трохи здивовано зиркнув на гарну дівчину, а потім обличчя в нього стало таке, неначе біля автобуса нікого, крім нього, не було. Підбіг хлопчина із ранцем за спиною і, не стаючи в кінець черги, пробрався аж до зачинених дверей автобуса.

Женя непомітно для самого себе перейшов вулицю і спинився в черзі. Його помітили не зразу. Можливо, думали, що це також малий кіноартист. Але Женя не вмів грати. Він повернувся спиною до студента і дивився на чоловіка, який сидів за зйомочною камерою на високому стільці.

1 Ринва – труба або жолоб для стікання води.

Малюнок В. Ковальчук

Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення з’явилася на його стомленому обличчі. Завжди маєш клопіт із вуличними перехожими! їм цікавіше подивитися, як знімається фільм, а не сам фільм. Ладні простоювати годинами, неначе в них немає ніяких турбот, не треба нікуди поспішати… А тепер ще цей хлопчина. Роззявив рота від захоплення. Доведеться починати все спочатку.

Альтов підійшов до Жені й поклав йому на плече долоню з довгими сухими пальцями. Ті пальці були жовті – від куріння.

– Звідки ти взявся? – запитав режисер.

– Звідти, – гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу від снігової води й крижаних скалок.

– Ти заважаєш.

– Я не хочу заважати…

– Йди геть.

Жені здавалося, що найголовніший тут – це оператор, який сидів на видному місці. Два хлопці підштовхували його апарат уперед, він наближався по рейках до черги, а потім хлопці пхали той пристрій назад… І Женя вважав, що ніхто тут не може наказувати, крім оператора. Тому запитав:

– А ви хто будете?

Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважає та ще й допитується, хто він такий. Узяв хлопчину за комір, підштовхнув рукою:

– Не заважай!

Женя відійшов і став осторонь. Він не розгнівався. Мабуть, цей дядько, що сварився на нього, – теж начальник. Вулиця пахла свіжістю. Високе небо теж пахло свіжістю. Повітря холодне й чисте. Женя окинув поглядом будинки, що виразно пахли цементом і цеглою, похилу вулицю, по якій жебоніли струмки, – і хотів уже йти, щоб розбризкувати ногами воду, щоб хрумтіли під черевиками ламкі кристали… Але знову побачив, як до автобуса наблизився знайомий дідусь із газетою, потім молодиця з кошиком, із якого виглядав гусак, потім дівчина, студент, школяр, якому, очевидно, стільки ж років, як і Жені. Все повторювалося спочатку. Неначе в кіно. Але ж це і було кіно, тільки воно знімалося, і все тут справжнє, а не таке, як на екрані.

Непомітно для себе Женя знову опинився біля апаратури. Йому дуже кортіло бути там, де знімалося кіно. Альтов помітив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись, бо ще раз візьму за комір… І Женя боязко зупинився віддалік, сперся плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на слизькому вітті, капнула за шию пекучою дрібною кулькою, але він тільки здригнувся від холоду. А коли знову капнуло – відступив.

Знімати скоро закінчили. Жовтий автобус загурчав мотором, біля вихлопної труби забринів синій дим, засмерділо спаленим бензином. Кінокамеру заховали в машину. Герої повсідалися в автобус. ” І це все?”.

Подумав Женя, і почуття невдоволення виникло в його душі. Сподівався на щось гарне, незвичайне – таке, як у кіно, де переслідують шпигунів, мчать на поїздах через високі гори, де морем пливуть кораблі під білими парусами. А тут була буденна черга. Тітка з гусаком… Дід із газетою… А найцікавіше не з’являлось, хоча неминуче мало бути!

– Усе, – гукнув йому Альтов, – можеш іти додому. Знімати більше не будемо.

– Чому?

– Скінчили!

І Альтов засміявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим, як перше. Сміявся голосно, широко, показуючи багато білих зубів. Мабуть, розумів, що оцей хлопчина розчарований, бо не побачив зараз таких гарних епізодів, які звик бачити на екрані. Що ж, йому ще не раз доведеться розчаровуватись… Альтов захотів зробити хлопчині приємне, щоб потім той мав що розповідати своїм товаришам – таким, як і сам, маленьким людям із шкільними портфелями. І він гукнув Жені:

– Сідай у мою машину, провезу!

Вони їхали весняною вулицею; з-під коліс вистрибували краплини, беззвучно падали на тротуар. Ліворуч, біля Альтова, шибку відсунуто, і в машину запорскував швидкий, пружний вітер.

– Хочеш зніматися в кіно? – запитав Альтов у Жені, вивертаючи кермо праворуч. Тепер їхали вузьким, похмурим провулком, де стіни були нудні й мокрі, а двірники в старих фартухах не рубали льоду.

– Хочу, – майже пошепки відповів Женя, не наважуючись глянути на Альтова. Йому було радісно, бо їхав із людиною, яка, можливо, зняла чимало гарних фільмів. Серед них неодмінно й такі, які він бачив, які йому подобалися. Довго переборював несміливість, доки наважився запитати:

– А ви хто такий?

– Альтов, – просто відповіла людина за кермом.

– Альтов? – самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить незнайоме прізвище.

– Так.

І Альтов подивився на Женю. Засміявся. Альтов був задоволений: хлопчина навіть говорити не може від радості, що сидить поруч із ним. Такий стан легко пояснити. Своє захоплення кінофільмами переносить на нього, бо вважає таким самим цікавим і дивним. Хлопчик, мабуть, іще не розуміє, що Альтов – звичайний, буденний, як і всі інші.

І Альтов засміявся ще раз… Він знав, як ніхто, що не вартий захоплення. Але хіба міг пояснити це хлопчині? Той однаково не повірив би. Мабуть, ще й досі гадає, що черга біля автобуса, яку сьогодні знімали, – це ще не все. Неминуче мало бути щось вагоміше і значніше, але чи просковзнуло повз його увагу, чи відбулось не перед його очима.

Женя сидів зіщулившись. Його непокоїв той сміх. Сподівався, що Альтов іще зарегоче. І стало незатишно. Тепер був неприємний оцей вітер, що вільно забігав у відчинену шибку. Хотілося б, щоб Альтов підняв скло, але не наважувався сказати про це.

Ще тоді, коли хлопчина стояв під сумною липою і очима, повними захоплення, стежив за зйомкою, Альтов підсвідомо подумав, що добре б зробити для нього щось гарне. Покликав його в машину, ще й сам не відаючи наперед, навіщо це здалося. А зараз, добре усвідомлюючи, про що може думати першокласник чи другокласник, який, не дихнувши, продивляється фільм від початку до кінця, Альтов… захотів бути гідним його захоплення.

– Напевне, на двійки вчишся? – спитав раптом, угледівши, що з портфеля висунувся зошит з брудною обкладинкою.

Женя почервонів, спритно засунув зошита назад.

– Ні…

– А як же?

– Маю п’ятірки.

– Гм, – висловив сумнів Альтов.

Жені страшенно закортіло, щоб йому повірили. Подивився на Альтова сяйливими світлими очима і промовив:

– Маю п’ятірки!

Це означало багато. І те, що він дуже старанний, ретельно готує домашні завдання. І те, що забруднений зошит уже дописано, завтра візьме новенький, з голубою обкладинкою.

Альтов сказав:

– Це добре.

І Женя, відвернувшись так, щоб не бачив режисер, усміхнувся. Отже, йому повірили. Як це славно, що вчиться на “відмінно”, ніколи не спізнюється на уроки. І він у душі дав собі слово, що завжди буде старанним і працьовитим.

Альтов зупинив машину і вийшов. Кругом лежали купи битої цегли, гули бульдозери. Біля незавершених жовтих будинків стояли чорні крани. Пустир нерівний, розритий, у ямах ріс бур’ян… Женя також вискочив на тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед собою і трохи вгору. Мабуть, бачив сірі бавовняні хмари, бо Женя, задерши й собі голову, угледів їхні волохаті, повні боки. Пливло надвечір’я, студеніло. Альтов раптом здригнувся, ніби його пронизав несподіваний холод. І Женя, згадавши, як під тонкою голою липою за шию попала одна краплина, а потім друга, – теж здригнувся і взявся застібати на гудзики благеньке пальтечко.

– Бачиш оце будівництво? – запитав Альтов. – Тут мені доводиться знімати новий фільм. Правда ж, мало чого цікавого знайдеш?

І справді, для Жені тут було мало цікавого. Він звик до будівельних майданчиків, до робітників у чорних фуфайках, на яких осів червоний цегляний пил. Звик до грузовиків, що підвозять матеріал, до високих кранів, що монотонно проносять на тлі синього неба повільні стріли… Тут нічого цікавого не було. І Женя сказав:

– Правда…

– Що правда? – не зрозумів Альтов. Бо доки хлопчик дійшов якогось висновку, він уже й забув, про що питав, і тепер думав про інше.

– Ну, що кіно тут погане вийде…

– А-а-а… Звичайно.

I глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навіть нагнувся над маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразні, ще не сформовані риси обличчя, припухлий рот…

– А ти ж, напевне, хочеш у кіно зніматись?

– Хочу…

– То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода?

– Еге!

“Еге” вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнути всього значення того, що сказ?” Альтов. І коли режисер знову випростався, хлопчик дивився на нього знизу вгору закохано й віддано. Тремтіли пальці, і він сховав руки з портфелем за спину, щоб бодай цього не помітив Альтов.

Режисер спробував пройти пустирем, мабуть, хотів потрапити до тих людей, що заливали фундамент, але глина налипала до черевиків – чорних, лакованих, і він, невдоволено суплячись, повернувся на асфальт, почав обстукувати болото. Темно-руді шматки свіжо блиснули на сірому тлі… Женя й собі почав постукувати ногами, бо теж було рушив, і до його черевиків начіплялась глина. Обстукував зосереджено й заклопотано.

– Ти міг би зіграти в моєму фільмі “Олень Август”, – сказав Альтов.

– Це про піратів?

– Ні… А чому саме про піратів?

– Зветься незрозуміло…

– Ні, це про золотошукачів, які заблудили в тайзі. Правда, я сам ніколи не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гадаєш?

– Не страшно.

– Отож… їх має врятувати маленький хлопчик, син одного шукача. Його не хотіли брати в експедицію, але він домігся свого хитрістю. Його ім’я – Август, а тому що він марив оленями, шукачі назвали його Олень Август…

Альтов вигадував, імпровізував. Ніколи в житті не збирався ставити подібний фільм. У своїй творчості не вмів фантазувати. І зараз, кажучи неправду, вважав, що його брехня має благородну мету… А Женя вірив. Він уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилась, як море, а він із старими бородачами стоїть на сопці. Вони розгублені, знесилені, не знають, куди йти. Але він рятує їх… Як це вдасться, Женя не знав, але місія, покладена на нього, зараз підносила його у власних очах. Адже і сам не сподівався, що здатен на таке!

Альтов запитав:

– Тобі подобається мій задум. Олень Август?

– Подобається.

– І не лякають труднощі?

-Ні.

– І ти врятуєш моїх золотошукачів?

– Врятую.

Привиділось багато-багато оленів, яких він, безумовно, любив. Вони йшли між високих похмурих дерев, поколихуючи гіллястими рогами. Олені ступали повільно, і очі в них замріяні, як у людей.

– Куди ти дивишся? – запитав Альтов, піймавши його погляд, що був прикутий до цяти на пустирі.

– Олені, – прошепотів Женя.

– Олені? – не зрозумів Альтов.

Альтов різко засміявся. Тварини з гіллястими рогами зникли. На пустирі видніли самі ями – з жовтими або темними стінами. Женя оглянувся назад. Там також нічого, тільки будинки.

Ні, ці діти таки фантазери. Іноді вміють бачити те, чого немає. “За словами у них постає жива дійсність. Ось, будь ласка. Він казав щось про золотошукачів, про хлопчину з екстравагантним іменем. Казав, навіть не задумуючись. А його супутник уже й зумів уявити, зумів побачити.

І раптом гостре почуття неприязні пронизало Альтова. Подумав, що, можливо, оцей школяр із порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри. Уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені… Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина не завжди здогадується, що вона – трохи не така, як інші. Але може статись не так – вона здогадається…

Альтов сів у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тоді Альтов махнув рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повільно заліз у машину. Поїхали.

Альтов почувався роздратованим. Уже забув, що хотів цьому школяреві зробити приємне. Треба було повертатися додому. Він і так багато часу згаяв даремно.

Їхали крізь сутінки. День згас. Уже не було блискучих від весняної води вулиць. З-під коліс не вистрибували краплини, колеса шурхотіли по льодяній кірці, яка встигла з’явитися. І не було двірників у фартухах та з ломами.

Альтов зупинив машину біля будинку з білими урочистими колонами. Напроти сірів скверик. На зелених лавках ніхто не сидів. Тільки дідусь із коротенькою борідкою йшов мимо клумб і постукував палицею.

– Я приїхав, – сказав Альтов.

Женя хотів запитати: “А як же з кінофільмом? Буду я зніматися чи ні?” Але не наважувався. Вловив, що в настрої Альтова сталися зміни. І ніяк не міг второпати, чим вони викликані. Адже у машині сидів спокійно, не зачіпав нічого… Ага, це все винуваті олені. Альтову не сподобалося, що він тоді побачив їх на пустирі. Може, їх і справді не було?

– Може, їх і справді не було? – вголос сказав він.

– Кого?

– Оленів…

У очах Альтова блиснули злі іскорки. Ні, все-таки добряче надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Ввижається те, чого ніде немає… Альтов відчинив двері й сердито сказав:

– Виходь!

До машини наблизилась молода красива жінка. (…)

Зошити впали у воду, обкладинки посіріли, стали брудні. Женя встромив їх до портфеля – і раптом захотів пожбурити портфель хтозна-куди. Розгнівали слова, сказані Альтовим. Хіба він набивався? Женя вже й замірився, але зовсім близько біля нього, в скверику, йшов дідусь із короткою борідкою. Дідусь дивився прямо перед собою, не звертаючи уваги на вулицю, але Жені здавалось, що він усе бачить…

Малюнок В. Ковальчук

Звісивши голову, подався додому. І раптом, неначе блискавка, спалахнуло: він – Олень Август! Незважаючи ні на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Він сам гратиме. Сам із собою. Поставить таке кіно, що всі ахнуть від здивування. І він врятує золотошукачів!

І Женя застрибав на тротуарі, розмахуючи портфелем. Під ногами захрумтіли льодяні скалки. Женя щось кричав нерозбірливе й радісне. Більше не згадував Альтова, той був би зайвий у його думках, у щирих веселощах.

Уже зовсім посутеніло, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камінням. Він потрапив у найглухіше місце – і зупинився. Серце неначе опустилося глибоко-глибоко, стало бентежно в грудях… Серед тихих кущів, між якими біліли клаптики снігу, ворушилися гіллясті роги. Ні-ні, не тіні від віття стелилися внизу, бігали по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустріч багато мовчазних, весняних оленів…

“Сповитий в зелень і задуму, п’є олень воду з джерела” (Б.-І. Антонич).

Працюємо з текстом, обмірковуємо прочитане

1. Уважно прочитай перший абзац твору. За якими деталями довідуємося про час і місце дії? Як називається така частина твору? 2. Перекажи пригоду з Женею. 3. Що у ній реальне, а що уявне? 3. З чим пов’язане уявне і як? 4. Хто головний герой оповідання? 5. Кого з персонажів інших творів він нагадує і чим? 6. Назви основні риси його характеру, підтверджуючи відповідь текстом. Які з них тобі подобаються і чому? 7. Як ти вважаєш, Женя досягне своєї мети? Які риси вдачі допоможуть йому? 8. Охарактеризуй образ режисера Альтова. Він схожий на всіх дорослих, яких ти знаєш, чи ні? 9. Яка основна думка цього твору?

Завдання додому

1. Обміркуй, яку роль у житті кожного відіграє мрія і що потрібно зробити, щоб вона здійснилася. 2 Подумай, які риси людини чи яку ідею може втілювати олень. Як ти розумієш образ Оленя Августа?

Радимо прочитати: Є. Гуцало. Поезії; Д. Павличко. “Золоторогий олень”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Пока оценок нет)
Loading...


ОЛЕНЬ АВГУСТ – ЄВГЕН ГУЦАЛО
власне висловлювання на тему мода