Олексій Кундзіч

Творча доля цього письменника, попри її зовнішню затишеність, сприймається нині вкрай драматичною. Це історія майже незреалізованого великого й оригінального таланту. О. Кундзіч формувався як митець у піднесеній, натхненній атмосфері українського національного відродження двадцятих, дух часу активно впливав на його небуденні задуми й плани.

Народився письменник 22 квітня 1904 р. у-с. Павлівні на Вінниччині, в селянській родині (предки його – литовці), закінчив Вінницький педтехнікум, навчався в Кам’янець-Подільському ІНО (Інституті

народної освіти). У цьому місті, де особливо сильними були традиції УНР, утверджувався його глибокий і сталий інтерес до національних проблем, приходило усвідомлення доленосності того бурхливого історичного періоду для українського народу, його культури. З 1925 р. О. Кундзіч – у Харкові, де закінчує навчання в ІНО й одну за одною видає прозові збірки “Червоною дорогою” (1926), “Село Вовче” (1927), “В ущелинах республіки”, “На ярах” (1928), “Окупант”, “Плідні зерна” (1930). Незважаючи на початівський характер творів, багато хто з його друзів і колег (скажімо, люди з такими різними світоглядними й естетичними
орієнтаціями, як Г. Костюк 1 та Л. Первомайський) згадують, що О. Кундзіч уже тоді видавався одним із найобдарованіших і найперспективніших з-поміж їхнього аж ніяк не бідного талантами літературного покоління. Зокрема, Л. Первомайський писав: “Олексій Кундзіч був не тільки найталановитішим, але й найсерйознішим між нами всіма,- я маю на увазі його глибоке розуміння завдань літератури, в ширшому розумінні – художньої творчості й покликання художника взагалі” 2. Масштабність мистецької особистості Кундзіча засвідчують і його нотатки, що належать десь до 1926-1928 pp.: “Якби я зміг показати життя людини так, щоб зі сторінок дихала вона – людина, щоб ви бачили її, щоб ви відчували шум тієї епохи, яка звучить у її словах, у її випадковому погляді якби я зміг показати її так, щоб ви побачили її життя в усьому багатстві й широті і в усіх дрібницях, щоб з кожного мого слова ви чули його – життя” 3. І тут же констатував неймовірність цього завдання, недосяжність омріяного ідеалу. А 1959 р. письменник безжально підсумував, що його “не вистачило на те, щоб реалізувати самого себе в творчості”4. Підстави для цієї суворої самооцінки таки були.

Творче становлення молодого прозаїка відбувалося навдивовижу стрімко. Після згаданих збірок оповідань О. Кундзіч у 1927-1928 pp. публікує в журналі “Молодняк” роман “Де факто”, що здобув, попри значні художні недохопи, неабияку популярність. Твір приваблював свіжістю й актуальністю, “впізнаваністю” зображуваного. Історія духовного зростання героя, сільського підлітка Юрка Гармати, була, очевидно, де в чому автобіографічною й загалом характерною для того першого “комсомольського” покоління, яке щиро поривалося до поки що абстрактного ідеалу нового життя.

На трагічному зламі 20-30-х років О. Кундзіч випускає кілька збірок оповідань, але прикметно, що письменник, котрий після успіху роману “Де факто” авторитетно заявив себе в сільській тематиці, так і не взявся за відображення колективізації, про яку тоді писали чимало. Він звернувся до робітничої, шахтарської теми. І повість “Моцарт і Ботокуди” (друга назва “Долина Май” -1935) була однією із кращих у цьому скомпрометованому кон’юнктурницькими скороспілками прозовому пласті. Герої письменника все ж були більше схожі на живих людей, ніж на фальшивих оптимістів багатьох виробничих романів. “Долина Май” з’явилась як результат поїздки у Донбас. Автор намагався окреслити самобутні характери, і це йому почасти вдалося. Кульмінацією сюжету стало випробування героїв смертельною небезпекою після завалу в шахті. Звиклі покладатися на власні руки й на товариську підтримку, вони складають страшний іспит, багато чого переоцінивши в собі. Відлунює тут і дорога для О. Кундзіча романтика революційних боїв, героїчної самопожертви. Талановитий письменник навіть у цьому, написаному на соцзамовлення, творі здебільшого зміг уникнути парадної риторики, обов’язкового набору лексичних штампів, без якого не обходився майже жоден виробничий роман. Найприкріше вражають епізоди, де наголошується на звироднінні старих буржуазних інтелігентів, їхній зневазі до класичної культури. Втім, наївна віра автора в те, що Моцарт як уособлення всіх загальнолюдських культурних цінностей скоро стане набутком пролетаріату, була, зрозуміло, щирою.

Повість “Родичі” (1936) – красива утопія розквітлого за умов комуни колись злиденного села – писалася, можливо, в надії на краще майбутнє людей, які тільки-но пережили жахи голоду. Спостережені письменником паростки відродження тут гіперболізуються, що цілком узгоджувалося з приписами соціалістичного реалізму. Читаючи вміло вибудувану розповідь про ювілейне зібрання комунарів у рідному селі, про вчорашніх наймитів, які стали інженерами, військкомами й членами уряду, думаєш про зловісні тіні репресій і злигоднів, які нависають над цим незатьмарено святковим, прикрашеним авторською фантазією світом.

Ніщо талановите не могло розвиватися в задушливій атмосфері тоталітарної дійсності, кожен мусив іти на болючі компроміси. За тих обставин часом ставало рятівним звернення до якогось “стороннього” матеріалу (в цьому, між іншим, ще одне пояснення тодішнього широкого зацікавлення інонаціональною тематикою). Після приєднання Західної України О. Кундзіч захоплено взявся за відображення гуцульського життя, відчуваючи тут більше творчої свободи. Даниною цій темі стала повість “Верховинець” (1940), яка, за одностайним визнанням критики,- один із кращих творів української передвоєнної прози.

За характером обдаровання О. Кундзіч, очевидно, більшою мірою лірик, ніж суворий реаліст, і йому важко давалися життєподібні “виробничі” сюжети. Тож успіх “Верховинця” пояснюється ще й тим, що тут значно багатша стильова палітра, сильніше проявляється романтично-пісенна, поетична стихія. Своєрідність гуцульського побуту, народних звичаїв, чудові карпатські краєвиди виписані барвисто й щедро. Носієм волелюбних традицій цього краю постав лісоруб Кола – незалежний і мудрий Микола Шпагарук, до слова якого звикли прислухатися односельці. “Кола не війт, але Кола чоловік у громаді”.

Більшість подій подається в оцінці головного героя. Впродовж усього твору автор часто використовує внутрішні монологи, невласне пряму мову. Все це зумовлює розкутість, безпосередність оповіді. У кульмінаційних моментах повісті (народне повстання, вигнання шляхти з села) розповідь набуває піднесено-героїчного звучання, стильової подібності з народними переказами чи легендами: “Кола не сам – у темряві круг нього гуцули, ззаду за ним з рідних гір спускаються легіні, і гори співчутливо гудуть під їх ногами, живі Карпати відгукуються на їхній посвист, самі кличуть”.

Образ Шпагарука часом набуває небуденних вимірів. Лісоруб відчув себе господарем гір, “і ось уночі з суботи на неділю Кола вигнав з села уланів, підняв людей і захопив владу”. Кундзіч зумів майстерно поєднати тут різні стильові регістри, побудувати досить складну й оригінальну повістеву структуру.

Микола Шпагарук – незалежна, діяльна, сильна особистість, людина, завжди здатна піти проти течії, взяти на себе повноту відповідальності,- належить до улюбленого типу героїв у прозі О. Кундзіча. Подібне з більшими чи меншими підставами можна сказати й про Юрка Гармату в “Де факто”, й про старого комунара Яругу в “Родичах”, і про шахтаря Пращука в “Долині Май”. Такі діяльні персонажі поставлені в центр багатьох оповідань і новел письменника.

Його мала проза за художнім рівнем нерівноцінна. Чимало тут і прохідних, написаних на потребу дня речей, але в кращих оповіданнях, як “Село Вовче”, “Батько”, “Дорога на Крем’янець”, “Сила гніву”, автор показав себе вибагливим і цікавим майстром слова. Оповідання “Батько” (1927) вирізнялося з-поміж молодняківської прози неабиякою психологічною проникливістю. Син – комсомольський діяч – написав із міста забутим батькам, що не потрібна вже йому ні домівка, ні улюблений квітучий сад – “аби царство наше пролетарське цвіло”. Сцена знищення старим батьком виплеканого саду, зруйнована садиба – вражаючі фінальні акорди оповідання. Мало кому з молодих авторів вистачило в ті ентузіастичні роки прозірливості попередити про трагедію руйнації зв’язків між поколіннями, зречення батьківського дому й землі. У О. Кундзіча ця тривожна засторога прозвучала в кількох оповіданнях 20-х років.

Вирізняється й краща частина Кундзічевої прози воєнної пори. Мабуть, найпопулярнішим було оповідання “Дорога на Крем’янець” (1945) – невимушене за оповіддю, насичене драматичними подробицями. У розмові фронтовика-оповідача з дітьми в щойно визволеному селі розкривається така сила духу, воля до життя, що сповнені клопотами про шматок хліба будні сприймаються як свідчення справжнього героїзму. Автор проникливо передав дитячу психологію, своєрідність світосприймання, почуттів, мову маленьких “робінзонів у центрі Європи”.

У повоєнний час, із посиленням зовнішньої регламентації літературної діяльності, О. Кундвіч надовго замовкає, його ім’я з’являється дуже мало. До останніх днів життя він працює над ще одним широкоформатним полотном – романом “На світі точиться великий спір” (1946-1964). Цей твір про будівництво гігантського металургійного комбінату, про місто Стальгород якраз найближче стоїть до “класичного” радянського виробничого роману. Хоча слід зазначити, що, пишучи про робітників, О. Кундзіч майже ніколи не опускався до шаблонних сюжетних ходів і фальшивої риторики, поширеної у виробничій прозі. Письменницька культура, вироблений естетичний смак стримували митця. Натомість він уважний до побудови цікавого сюжету, психологічних колізій, зображення особистісних стосунків персонажів, прикметних моментів формування характерів.

Останнім прижиттєвим виданням оригінальних творів О. Кундзіча стала книжка “Повісті й оповідання” (1951). Опісля він багато займався перекладами, 1956 р. з’явилася книжка статей про мову й переклад “Дієзи в ключі”. Попри всю значимість зробленого в цій галузі, прихильники художницького таланту письменника мають підстави шкодувати, що впродовж багатьох років він значно менше звертався до оригінальної творчості. А втім, може, якраз мовчання за умов, коли про свободу творчості можна було лише мріяти, стало свідченням художницької й громадянської мужності митця.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 оценок, среднее: 5,00 из 5)

Олексій Кундзіч


яновський майстер корабля скорочено
Олексій Кундзіч